Місцевий конюх Бараболя,
Той, що тверезим не бува,
Спить на зупинці – руки голі,
Простоволоса голова.
Хоча надворі травень місяць,
Сира земля - не пух чи шовк.
Чи кращого проспатись місця
Собі п’яничка не знайшов?
А день то був не зовсім звичний:
Хто «проводи» зве, хто «гробки».
Ішли додому з кладовища
Теж нетверезі парубки.
Як ту побачили картину,
Ідею жарту хтось підкинув.
Проспався в тиші, бо маршрутки
Курсують лиш в базарні дні.
В ногах вінок угледів хутко:
«На вічну пам’ять від рідні».
Второпавши, зайшовся плáчем,
Бо вирішив, що вже помер.
Повз нього дід ішов: «Козаче!
Чому горюєш ти тепер?
Та що це ти, з хреста мов знятий,
Ходімо вип’ємо до хати».
Отямивсь конюх, а по тому
На радощах чкурнув додому.

На все, говорять, Божа воля –
Покинув пити Бараболя.

1998
(Далі буде)

Складіть сум'яття у долоні Бога.
Ви помоліться. І якось буде.
Минуть слова.Минеться і тривога.
І жаль з очей, як полуда спаде.
Молитва втішить.
Зойкне сон.
І втишить.
Зійдуть слова.
Постануть, наче німб.
..."Я знаю лиш, що Бог мене не лишить.
Я впевнена, що буду в слові з Ним".

- Убийте дракона! Убийте дракона!
Кричала медуза Горгона,
сховавшись у затінку трону.
Убили дракона. Тепер біля трону
ховається тіло пітона.
- Убийте Горгону! Убийте Горгону!
Натхненно шипить він із схрону.

осінь сьогодні вперше кружляла мохом
всім звіроловам літа здирала пір’я
день перед нею раптом змалів аж трохи
потім ще довго-довго галуззя міряв

кажуть топтала осінь моріг сьогодні
ноги у жовтій глині сліди лишили
під образами клякла де Миколай угодник
в білій церковці дмухав на світ щосили

з неба червоне сонце не дармо висне
вітер обвіє море поділить рибу
бачиш у літа серце – співуча вишня
вмілий стрілець знайшовся
мабуть не схибить

Задумали побратись чорнозем
і небосинь, точніш, Земля і Небо:
- Ми стільки років парою живем,
що врешті-решт оформитися треба.

Щирицю придорожню і спориш
ми візьмемо за непомітних свідків.
І Вітер їм із посвистів і тиш
повітряний палац для щастя виткав.

І там я був представником осіб
причетних до подібних церемоній,
І – Сонце, що у кожну з гожих діб
всіх реєструє в мантії червоній.

«О Земле мила! – мовив Небосхил. –
Клянусь: тебе любитиму я завше»
І, зупинивши вечора розгін,
Він літаком сріблястим розписався.

Земля йому: «Довіку будеш люб!»
І розписалася сріблястим плугом.
І їм скріпила той химерний шлюб
Смарагдова обручка лісосмуги.

2003

Ген за видноколом
Сонечко сіда,
Золотавим колом
Мерехтить вода.

Мерехтить, мов очі,
Що осяяв сміх.
То вітрець лоскоче
Всю поверхню їх.

8.09.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Розбиті мрії
І в серці твоїм біль.
Втекла надія
Життя - забутий фільм.

Усі зів’яли квіти.
Їх знищив лютий вітер
Й збайдужіння цвіль.

Триває шоу.
Яскраве шоу.
Не покажи розпуки,
Не піддавайся мукам
Час ще не прийшов.

Пусті розмови.
І голосні слова.
Лише промови.
Холодна голова.

Та все ж життя триває,
Політиків чекає
Владна булава.

Триває шоу.
Не твоє шоу.
Та мусиш далі грати,
І знову помирати,
І страждати знов.

Вечірки, друзі
Та зради, мов ножі.
Думки у тузі-
Болотяні вужі.

Усім керують гроші
І почуття хороші
Гаснуть у душі.

Яскраве шоу,
Велике шоу,
На всіх застигла маска,
Розсіялася казка,
Віра і любов.
2000

Як заплющу очі, бачу пишні мальви,
сонях сонцю й небу весело кива,
заливає світло призьбу біля хати,
і на стінах білих маки ожива.

Стежечка снується в запашній травиці,
в далину тікає. Нумо, дожени!
Задивився в небо журавель-криниця,
сняться йому крила і сумне «курли».

Он поля хвилюють. Гнеться спілий колос,
сонцем пахне й вітром, на порі стає.
Золотим серпанком ллється чистий голос,
запашний віночок пісня вміло в'є.

Візьму сонце в руки. А воно ж ласкаве!
Вишило сорочку променем мені.
Он де – мальви пишні, маки золотаві.
Як же добре жити в рідній стороні.

2013 рік

Наші стежинки ще не розплетені.
Там наші тіні блукають, як велетні,
Спогади наші очима цілуються,
Що нас чекає: прірва чи вулиця?!

Наші стежинки ще закосичені,
Січнями долю ще нам не посічено,
Щастя, мов літо оце, не повернеться.
Що нас чекає: дощі, ожеледиця?

Стежинки у косу ще туго заплетені,
Ніби востаннє так ніжно і трепетно
Я пригортаю тебе до душі,
Що нас чекає десь там, на межі?!

08.09.13

Я пишу тобі з ока бога. Тут пахне мороком,
бедуїнські зірки, і чіпкі марсіанські злидні.
Небеса в обладунках тиші. Верблюди ворога
відчувають сідлом. Пісок на хиткій палітрі
замісив рожевий з червоним. Долоні каменю
відстають від спокою сонця. Сновидні гори
витинають ніч й підставляють плече розплавлене
під ходу вітрів.
Пустеля і білі строї –
ні води, ні коханців із крамом жаги і ніжності,
із імбирним віддихом серця, гірким і світлим…
Приїздять чужинці – на фотолистівках вішатись.
Від’їздять чужинці – сміятися і просити
сірники у неба, в синіх бинтах і тріщинах.
Килими у жменьці ганять чаї і трави…
Мов дроти далекі, тремтять голоси коричневі,
як засмага хвора або бадьора спрага
чи видінь, чи тіней, чи недоступних вогників.
Шарудить залізо літнє, як ніж – по скроні.
Скорпіони сплять у нірках, немов смаколики –
у піщаній каші. Крихточки рубіконні
вислизають з-під кроків. Крокам прощання мариться.
Десь лежить Синай, наче коц – на минулім. Лихо
спить далеко-далеко, неначе в печері – карлиця,
до грудей пригорнувши пожарища мрій і дихань.

Я пишу тобі вітром по тиші. Хустинка крутиться,
як Земля – на мангалі смертей. Прилипа до вітру…
На коліна стає печаль, як ручна верблюдиця.
Сірники відмовляються плакати і тремтіти.
Килими звабливо кличуть тіла впокорених
мандрівних імен. У гірські світлоносні пащі,
наче ріки, впадають слова – нескоренні, створені
із піску, із духів, з див, що, як ми, пропащі…



2013

Так, я Івана Низового
Ціную з вилитих рядків.
Для мене вони, як дорога
Над якою спів солов’їв...
Кожний рядочок, кожне слово
Оточені мудрістю знань.
Краса української мови
Була силою спілкувань...
Я впевнений, що Іван нині
Пише поеми для святих.
В раю, присівши при калині
Він про любов нашу і гріх...
Пише, говорить, що чув й бачив,
Коли жив з нами на землі.
Бува сміється, бува й плаче
Коли не збагнуть слів святі.
Наші святі тепер читають
Те, що за життя писав Він,
Бо там у небі не всі знають,
Яких Україна жде змін.
Івани Низовий і Франко
Може присіли десь, в раю
В своїх чудових вишиванках
І дають святим інтерв’ю.
Може у небесних газетах
На перших сторінках їх двох...
Може українських ПОЕТІВ
На чай попросить сам Петро...
09.09.2013р.

Отражения, память, вновь отражения
В них запутаться, закружиться..
Жизни канут в памяти бездну..
Канут победы и поражения..
Можно слиться, а можно в сторону
Отойти и взглянуть по новому..
Что изменишь коль станешь злиться
На грозу или глупую голову..
Не понять друг друга людям,
Но почувствовать - очень хочется,
Ведь рождаемся одинокими,
И творим ведь от одиночества..
Жизнь иллюзий насыплет ворохи
Но не вечно себя обманывать..
Ведь пожара уж видны сполохи,
И никто не избегнет жара их..

Не буде сьогодні міді,
Лиш кілька мазків пастелі...
В краплинах стоять морелі:
Безлистяні, вже роздіті.
А ти іще ловиш світло
В скрижалі своїх долоней.
Всі спогади та безсонні -
Вже вітер шепоче: витри!

Залишуться тільки ноти:
Бемолі та ля-мінори...
І осінь настільки хвора,
Що ставить печать цейтноту,
Що тихо шепоче вкотре:
Мій вітре, душі інкубе,
Цілуй мої спраглі губи,
З туманів мене висотуй!

Сьогодні світа похмуро,
І настрій зміняв мотиви,
І знову холодні зливи
На приступ ідуть на мури.
Але ти іще залишся,
Мій вітре, душі королю,
Із серця зніми паролі,
Як осінь знімає листя!

Цей захід сонця темніше крові,
Цей холод вежі старіше нас,
Цей морок серце наповнить грою,
Де па та звуки складають вальс,
Де кілька рухів - це справжня пристрасть...
Дивись, як гасне золою крок,
Як неба мармур торкає вістря
Тієї башти, де звів нас рок.

Ти вип'єш меду, я вип'ю болю.
Ти станеш світлом, а я - імла.
Назвеш /без права на все/ любов'ю
Ту ватру в серці, що розцвіла.
І келих ночі наповнить трута,
У світлі зорей: батист й жаккард...
Скажи, до кого нести покуту
За цей шалений душі азарт?!

Дивись...цей захід загусне соком...
Ти ноти вітру гортай вперед,
Де доля пише: немає строку,
Немає шансу на довгий злет.
Тому до раю нам майже вічність,
До сонця кілька чужих життів...
Нас ріже з льоду замерзлий січень -
Зима між нами /як ти й хотів/

Така тремка ота осіння тиша...
Світанок тягне руки, мов дитя,
До літака, що невагомо пише
Долоні неба лінію життя...

09.09.2013

Ланню
ти забігла у моє серце.
Метеликом
у душу залетіла.
Та тільки-но ми
опинились у спальні,
тигрицею
уп’ялася у моє тіло.
Насправді
ти виявилася хижаком.
І тільки.
Але я не шкодую.
Ніскільки.
Я навіть щасливий,
що ти – хижак.
Ще й як!

Слоненя наїлося,
Затіяло гратись.
І як пукає колібрі
Хоче показати.

Прижмурилось, надулося,
Вуха розгорнуло,
Пукнуло. І випадково
Лева в кручу здуло!!!

-Тепер, мабуть, твоя черга, -
Питає у тата, -
Так, як пукає колібрі,
Зможеш показати?

- Як колібрі вже не зможу, -
Слон відповідає, -
Ну, хіба що з кручі лева
Трохи зачекаю...

Лев скалічений із кручі
Не хоче піднятись...
От придумали слони
У колібрі гратись!

Так і люди - обжеруться
Миром без війни
І пукають одне в одне,
Як дурні слони.

2013р.

Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;
В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –
Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,
Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.

Осідає сльота. І ми прагнемо вибратись звідси –
З лабіринтів негод – по-пацючому ставши на слід.
Десь там вихід. І жде нас жебрачка на мокрій бруківці,
Наша доля сліпа, щоб звістити новий перехід.

Злива б’є у лице, мокре листя штампує на очі,
Та дорога – одна, не звернути із неї ніяк.
Там немає в кінці нагород, ні відплати за злочин –
Лиш непевно тріпоче призначення млявий маяк.

/09.09.2013/

Допоки в роботі – живу,
Хвилююся в бурях обурень,
Тримаюся ще на плаву
І сам себе часом зову:
“Розумник ти, Йване, і – дурень!”.
Хай буде це – так чи не так –
Подовше: всі дурні – безжурні,
Їм легше; в юрмі ж розумак
Утриматись може не всяк,
І більшість пошиється в дурні.

Ославитись я не боюсь
І знаю, що не збанкрутію:
З дурних розумак посміюсь,
До дурнів пристану – це плюс -
Розумно іще подурію!


2003

Відходять у вічність поети –
Титани
Народного духу –
На плечі нащадків
Лягає тягар заповітів і спадків,
І сіллю на рани – нездійснені плани.


2003

Не питайте, чому
Неспокійно мені –
Вересневі дощі
Накликають біду.
Може саме тому,
Мої очі сумні
І троянди кущі
Почорніли в саду.

А недавно вони
Так яскраво цвіли...
Я у магію ласк
Поринала до дна.
Ті чаруючі сни
Найсолодші були,
Але осінь прийшла
І плачУ я сповна...

2013

Як сади повесні квітували,
Щемним запахом вабив бузок,
Солов’ї у гаях не змовкали,
Ти мене запросив на танок

Танго весняне – щастя жадане,
Теплі привітні слова,
Танго весняне, ніч довгождана,
Кругом іде голова.

Небо зоряне літньої ночі,
Круглий місяць по небу пливе,
Сяйвом зоряним світяться очі
І боян знов на танго зове.

Танго у літі – вечір в зеніті,
Пристрасті радісний сміх.
Танго у літі – в цілому світі
Я щасливіша за всіх.

Клен у жовтогарячому листі,
Білочола берізка сумна,
Горобина в рожевім намисті,
А я слухаю танго одна…

Танго кохання – ніч сподівання,
Болю прощальні слова.
Не відбулося двох доль єднання,
Кругом іде голова…
04.09.2013

(Пісня)
Черешню посадив ти біля хати…
Чомусь вона повільно так росла.
І раптом і висока і крислата
У травні ніжним квітом зацвіла.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь
Черешневий цвіт зчаровує світ –
Зваби і ніжності повен.

Черешня молода полум’яніла,
Коралами усипане гілля,
Удвох ми смакували і раділи,
А перехожі – заздрили здаля.

Приспів:
Ягоди спілі, ягоди спілі –
Літа пора золота.
Соком намиті ягоди зрілі
Мов твої ніжні вуста.

За обрії небес майнуло літо
І пронеслися лебедем роки
Ти не зі мною… Вже у іншім світі...
Черешня сохне, в’януть пелюстки.

Приспів:
Черешневий цвіт, черешневий цвіт
Чиста весняна повінь.
Черешневий цвіт, крізь марево літ –
Серця солодкий спомин.
31.08.2013

Важко на серці Галі,
важко й мені. Про вічне
пишуться вірші вдалі…
Тільки немає віршів.
Б’ються під серцем зрідка,
ніжками, наче діти.
Викидні та сирітки –
правди нема де діти.
Віриться досі в казку,
у ендорфіни – трачу
все з гаманця на касі.
Тішуся помаранчам.

Ясон… я – сон… сон… сон…
гойдалка долі – Медеї медові – Вічність леліє віщу дитину
ремствує море мовою волі – душу мою проговорює всує…
тишею доля нашіптує мрії – море ýсмішками дельфіновими
сонячне коло прямить-видовжує – ллє у айсберги порцелянові…

мій дім мідний – патúна… рутина…
дзеленчить клямка... лямка…лямка…
стеля дрижить... жить... жить…
лінії ламані віднайду... йду... йду… від неба…
до тебе… по дотичній дамоклового меча
перетинами вицвілих поцілунків
помахами подмухами контурами крилá…
і вже тулишся Андромахою… махою голою…
дикою… Евридікою до мого голосу…
… а захланний мій Ахіллес січе собі ногу мечем по кісточку…

Нема три місяці зарплати,
В селі готівка - дефіцит.
І як те лихо подолати?
Не смій і скаржитися! Цить!
Натуроплата – гречка, дрова,
Мішок пшениці чи вівса.
Як у ґаздівстві є корова –
Вези сметану на базар.
Бо за електрику на пошті
Натуроплату не беруть.
І на вугілля треба гроші,
Без них тобі ні верть, ні круть!
Дійшло до того, навіть Варка,
Що, наче в маслі сир, жила,
Бо у конторі секретарка,
Зібралась їхати з села.
Її сусідки відмовляли,
Бо добре там, де нас нема.
«А секретарок скрізь навала»,-
Їй так тлумачила кума.
Та Варка і куму, й сусідок
Кудись послала у круїз.
І голова тодішній - свідок,
В дебати якось він уліз.
Фінальний виступ у конторі
Від Варки чули і надворі.
«Я городською буду пані,
Не в ночвах митимусь, у ванні.
А ви тут гнийте у болоті,
Мов коні загнані у поті».
Село три дні було у шоку,
А потім ще гуло півроку.
Зібрала швидко Варка речі,
За безцінь хату продала
І десь харчі шукати легші
Таки поїхала з села…

1998
(Далі буде)

Любов _ наймогутніша енергія Бога,
З якою ні чого не може зрівнятися.
Кохання _ саме чисте і прекрасне почуття,
Яке дарує нам радість _ красу здоров'я!
Кохана, у твоїх очах - все листя вересня...
Ти, як чарівниця, здатна творити чудеса
І перетворювати на казку наше життя!

Усю вайну прайшоў без страт
наш слаўны загарадатрад.
А вось прынес нямала страт
наш слаўны загарадатрад.

Повисідали на вікно
цікаві зорі,
я знаю, мріяв ти давно,
що буду поряд.

Я на годинник не дивлюсь
тобі здалося,
торкаєш, боячись чомусь,
моє волосся

Із лука місяць на ходу
у люстро вцілив,
а я казала – не піду,
а ти - не вірив.

Чарівне марево очей
від серця краю,
і доторкнеится до плечей
твоє "кохаю"

вересень 2013 рік

Високе небо втрачає синю свою безодню,
і сонця око
(моє плацебо) холоне чаєм, уже не модне
у пору року,
коли сумує душа поета, римує осінь,
її бароко,
і я прямую в зіниці Сета, а сонні оси
рахують кроки.

Направду, - доброго нема багато.
Воно, - немов у страві солі вміст,
Що смак дає усякому, хто їсть,
І то не кожен день, а лиш у свято.
Пройдуся подумки між сіл і міст,
Немов недоля владарює клята…
Та є батьки, діди і онучата.
Хіба не в цім добра земного зміст?
Хіба для нас оце навдивовижу,
Що лихо страву нам готує свіжу,
Та ще й підступні солодощі ллє?
Не звикли ми, аби ішло все гладко,
Тому і знаємо: усе в порядку,
Допоки сіль у цьому світі є…

08.09.13

Клітчасте поле бою в обороні,
фортеці неприступні височать,
сидить король на величавім троні,
важкі фігури партію вершать.

А військо у передчутті екстазу,
і під копитом стугонить земля,
піхота в строї і чека наказу
грудьми лягти за свого короля.

Дебют нарешті, стягу візерунок,
контрольний хід - нема шляху назад,
гросмейстери ведуть чіткий рахунок
всіх комбінацій вдалих і блокад

А офіцери ділять вже трофеї,
рахують полонених навмання,
баталія у стані апогею,
і ти втрачаєш у бою коня.

По швах тріщить повержена держава
останнє "плі!" з розпечених гармат
не нічия, не пат і не забава,
а ось тобі, королю, шах і мат.

2013 рік

Хотіла написати чорний вірш
про чорні лилики і нескінченну спеку -
так одчайдушно, як в останній день весни,
так зледеніло, як у перший день мовчання.

Збирала чорний хмиз для ворожінь,
вогнем хотіла видалити пам'ять -
якби не слово, що торкнулося устами,
якби не янгол, що спинив мене дощем.

Упало літо в обгорілі сни,
а осінь віршами осипала спроквола.
Чому стають пекучими стежки,
котрими відпускаємо кохання?..

08/09/2013

Кінець підкрався непомітно
(і має ж ваду - сам узявсь).
Еквілібрист, бо підкрадавсь
повітрям якось, очевидно.

Ну, менше з тим, а дружній клопіт -
у шоколаді без фольги.
З якої не вставай ноги -
на подушках до біса Orbit.

Кудлата пика прилипає
і за живе тебе гризе.
У три погибелі верзе
вчорашнє щастя п'яним краєм.

А, може, ти тому і плачеш,
що не кінець це... Навпаки!
Якщо тобою сплять кутки -
щось, очевидно, ти ще значиш...


8.09.2013

Мій Бог не складає анафеми,
Не ділить на патріархати,
Його милосердю начхати,
З якої спокута парафії.

Іконно - від матері сивої,
Мадонною та з мінарету,
Дорогами Мекки й Тибету
Скликає. І тільки не силою.

Не має невірних й навернутих,
Нерівних, пропащих, безгрішних.
Озветься на "Ісу" і "Крішно",
На піт, що Йордан землі, - зернами.

В печерах Його лежать мощами,
У гори - ідуть до воскресу.
Я з Ним творю - як мацу - месу

Самосходження і Всепрощення.

2012

Із «ми» вертаючи у «я»,
на розі сновидінь і ранку,
стирає пам'ять ніч–коханку
до спогадів нового дня.
І жовта двірників сім’я
в одну змітається горлянку,
і «Чаркову» за першу склянку
заполоняє метушня.

І мов застуджена луна
захмарних дзвонів передзвону,
віконну оживляє крону
дверей мелодія земна.
І тане тиші вишина,
і плином сині обертону
минає розписну ікону
подоба ангела сумна.

А слідом сірих душ юрма
здіймає вихор голубиний,
і хмар такі бідові міни…
Було це літо, чи зима?
Було… Немов одна ціна
завжди у кожної хвилини,
і юність - тільки пам'ять глини,
а старість - рунна далина…

Ти знов прийшла. Любов моя воскресла,
Мов із полону звільнена весна.
Сплітає нас чарівне перевесло,
І утопає рання сивизна.

У зиму повертається природа,
Укрилась першим снігом борозна...
І раптом - Ти. Вогонь очей і вроди.
Глибока осінь. А у нас - весна.


1997 - 2013

Собака Лесик справно гавкав
На ліс, на річку, на луга...
Служив сумлінно, як собака
У межах свого ланцюга.

Господар часом сумнівався:
Чого ото на ліс гарчить,
Чи звір який там заховався?
До Лесика все цить та цить!

А Лесик гав та гав на хащі.
І під собою землю гріб...
Доводив всім, що роботящий
Й не марно заробляє хліб.

А гостював в селі психолог,
В науці глиба чи скала -
І Фрейда, і Спінози школа
На базі дикого села.

Порадив: - Відпусти нездару,
У нього клин від ланцюгів.
Він вимагає самку в пару
На лоні пристрасних лугів...

Господар без перестороги
Взяв й відпустив із цепу пса.
Пес шусть психологу між ноги
І все, що втрапив - покусав.

Порвав штани, скалічив спину...
Пес гриз, психолог верещав:
-Фу Лесик, фу! А Лесик клинив,
Бо він Спінозу не вивчав.

Лишив психологу на шкірі,
Своїми пазурами знак,
Що Фрейд взірець для вищих звірів,
Не для господарських собак.

2013р.

Над хижим світом – світ печалі,
закони сили без моралі.
І розумієш: не святі
будують «хатки» золоті.
У будівничих ситі лиця
і рай небесний їм не сниться.
Навіщо їм святе багатство,
коли є ми і наше рабство?


* * *
Над вільним світом – світ ума
Законів совісті – імла.
І розумієш: це святі
будують царства золоті.
У них – аскетів схудлі лиця
і щастя їм громадське сниться.
Нема свавілля, зла і панства,
давно погнили пута рабства.

Мабуть, так ліпше?

Зірка з неба - на моїй долоні.
Я спитав її – А звідки ти?
Принесли тебе комети-коні?
Чи сама летіла з висоти?

Відповіла зіронька тихенько,
Наче срібний дзвоник пролунав
- Не дивіться, що така маленька.
Вмію я робити безліч справ.

Можете бажання загадати.
Що для Вас в житті найважливіше?
Допоможу дійсністю їм стати,
Щастя щоб на світі було більше...

Мрії свої добре памятаю.
Їх не важко зовсім пригадати...
Я здоров'я мамі побажаю...
Ще...Коханим бути і кохати.

Щоб війни, ніколи, ми не знали...
З неба тільки б падали... зірки.
І коханим квіти дарували...
Як в дитинстві, вірили в казки.

Щоби ватра високо палала,
Тягарем щоб дружба не була.
Пісня ця щоб душу зігрівала
І любов і вірність берегла.

Не триває вічно жодна казка...
Марно я так довго говорив.
На долоні зіронька погасла...
Мабуть, забагато попросив.


8-9 вересня 1913 р.

півобертом! руки зсудомило ніжністю –
і годі втиснути в терпкі вечори!
зволожених поглядів віхоли злилися,
стривожених вуст полонені човни,

мій місяцю – річкою! ладонько – річкою!
сухе і безжальне – уламок в степу:
вдихнути – несила. і мур би не вистояв:
твій шепіт звільнив єрихонську трубу.

я – зваблена скрипка... лабети прочинено.
тремтливого дерева лагідна лють…
гаїв здичавілих приблуди причинні
закохані суть...


2012

сосна теплу прощає згубний крок
за крону сонця довгий

Я немцам нарабіў быў спраў:
катоў тапіў, пад дзверы сраў,
паліў пакрышки, шыбы біў.
Усё, што і да іх рабіў.

Вже ніч вдягнула темний плащ на плечі,
в м'яких долонях теплі сни несе,
не спить моя допитлива малеча,
їй хочеться на світі знати все.

Чому потрібно прокидатись зранку,
а пальчики для чого на руці?
Чи є у сонечка на носику веснянки,
і як по небу ходять баранці?

Куди тікає у траві стежина,
чому узимку квіти не цвітуть?
А де ростуть банани й апельсини,
а крокодили у ставку живуть?

А скільки є у деревця листочків,
коли веселка воду з річки п’є?
Чому мої заплющуються очка,
як павутинку павучок снує?

Принесла ніч в корзинці сни лелечі,
і мрії запашні із них пряде,
всміхається у сні моя малеча,
і відповідь на все на світі жде.

вересень 2013 рік

Віолончельний плач на Кайзервальді
Це вже осіння музика одвічна,
В тій осені усе здавалось звичним
Якби не голос спогаду Вівальді.

І навіває пишне жовте листя
Кохання спомин, затишок колиски,
Тепло каміну і гуцульський ліжник,
Настояний на травах чай іскристий.

Так гарно охолонути від спеки,
Так втішно відпочити вже від літа,
Згадати плани близькі і далекі,
Нові зростити повечірні квіти.

Старий трамвай везе кудись у казку
І хочу, щоб тривала ця мандрівка,
Щоб раптом я отримала підказку
Де тиха пристань, втрачена криївка.
2009

Етюд

У сіре одяглось
Це соняхове поле.
Понуро до землі
Схиляє віти ліс.
Здається, не було
Журливіше ніколи –
Негоду на крилі
Ти, вересню, приніс!

А мій убрався вік
У цифри не найкращі
І голосний дзвінок
Панічно калата,
Бо високосний* рік,
Хоча і не найважчий,
Дає мені урок
На тему: «Самота»...

2012

Небо дивовижні хмари малювало.
Білосніжні хмари хвилі забавляли.
І торкались ніжно їх пухнасті щічки,
кучеряві вуса до самої річки.
Річка - одаліска берегу крутого,
забажала мати рубля золотого.
Хмари розійшлися,стало видно сонце:
золота монета в річки на долонці.
Та не хочуть хмари такої любові,
миттю полетіли у гаї дубові.

Дорога додому – це явище надособливе,
коли у навушниках грає Pink Floyd чи Nirvana,
і ти відчуваєш всім тілом, що справді щаслива:
ще кілька хвилин – і тебе зустрічатиме мама.

Забуті пейзажі відкрила тривала завіса.
Знайомі обличчя… Здається, минули століття.
Ведуть кілометри під музику сонного лісу –
ти їдеш туди, де пропахло чорницею літо.

Де тиха вода віддзеркалює синяву неба,
і вперше несміло тобі подарована квітка,
і, наче закохані, з вітром шепочуться верби,
де срібні тумани і де ти буваєш так рідко…

І скільки доріг прокладе у житті твоїм доля,
коротких і довгих, приємних і ні, – невідомо.
Їх пам'ять зітре, як актор – давно зіграні ролі,
але не забудь ту єдину дорогу додому!

2013

Гуде село, неначе вулик:
Хтось обікрав колгоспний склад.
І не один великий клунок
Вже не повернеться назад.
Та чим не вельми звична справа –
Замки цілісінькі були.
Головоломка ой цікава,
Хоч посилай в «Що? Де? Коли?».
А згодом – ще селом новини
Для всіх, у кого є язик:
Купив собі нову машину
Простий колгоспний комірник.
Можливо, хто і здогадався,
Але про те не признавався.
Пройшло не так багато часу,
Десь комірник в халепу влип.
Чи перепив з похмілля квасу,
Чи зліг з ускладненням на грип.
Та по селу таке ходило,
Що в місті син комірника
Не тій персоні дав у рило –
Батьківська доля нелегка…
Аби «відмазати» дитину,
Продав татусь нову машину.
Та ви за нього не журіться –
Вродили жито і пшениця.
Ходити пішки вже відвик
Простий колгоспний комірник.

(Далі буде)
1998

Гірка помаранча сонця
Упала за синій обрій.
Старі цвіркуни поснули,
Ховаючись у траву.
Хотілось мені у казку,
Але неодмінно - в добру.
А вийшло…
Та що казати – живу собі та й живу.

Ковтаю солоні сльози –
Не хочу гнівити Бога.
Сміюся до тих, хто каже:
«Молися, аби не гірш…»
Я знаю, що без любові
Не родить душа нічого –
Лиш деколи серед ночі
Під серцем заб'ється вірш.

І ляже на білий аркуш
Мереживо чорних літер.
У них – мій далекий спогад
Про зиму й самотніх, нас…
Гірку помаранчу сонця
Обтрушує з неба вітер…
Хотілось мені у казку…
Напевно, іще не час.
30.07.2013