Ти - моє небо, я у тобі літаю
І крила взялися десь, хоч раніше не мала…
Ти – моя зіронька, серед грізних хмар зграї
Не покинеш ніколи, поки аж не світає,
А лише час проб’є і година ранкова
В мою душу загляне сонно й несміло
І заграва з’явиться ніжно бузкова
Переродишся з зірки у сонячне тіло.
Будеш тінню моєю, коли навіть спіткнуся,
Вітром вміло підхопиш, щоб не впала додолу,
Моя рідна, кохана, найкраща матуся,
Квітнеш навіть вночі, наче та матіола.
Для легень – ти повітря, а для серця – відрада,
Так знесилено б’єшся, долю щоб прихилити
Й вистоюєш мужньо біди всі – канонади,
Їм тебе не злякати, їм тебе не зломити.
Моя мила Веснянка, моя радість з тобою,
Ти пробач, коли, зрештою, все ж я згрішила,
Але ж віра й надія в обох стали канвою:
Поодинці – ніхто, а разом – ми вже сила.
То ж зізнатися хочу тобі в щирих речах
І хоча це не вперше і, мабуть, не в останнє,
Бо щоразу читаєш в моїх ти очах:
Ти для мене святе й найцінніше кохання!
2013

Моя сеструня скоро прийде в гості,
Осипле золотом й дарами щедро всіх,
Нарешті для думок знайду я простір
Й для споминів заасфальтованих своїх.
Моя сестра – то осінь блідолиця.
Вона ховається в чадру щільну з дощів,
У нас із нею спільні біди й таємниці
Про них шепочемось під світлом ліхтарів.
Я вдячна їй, адже я маю вдачу
Осінню, з присмаком гіркого полину,
Тому я часто мжичкою дрібною плачу,
Згрібаю світ в туманну пелену.
Й нехай всі інші лиш кидають зверхньо,
Що це лише затятий песимізм,
Це - є життя, святкове і буденне
Й у ньому безліч зваб, ідей, харизм.
Осіння вдача – то дарунок долі,
Не все ж іскритися вином багряним,
Зі смутком у очах я апріорі,
Я - частка «анти» всім світам весняним.
Жовтневий вітер згоїть мої рани,
Втішатиме вкотре моя сестриця
Впадуть із гуркотом з душі важкі кайдани,
А через кого вони там? Яка різниця…
Лиш осінь знає, через кого побратались,
Обоє зраджені теплом байдужим,
У цьому їй одній була зізналась
Й з тих пір ми про своє дівоче тужим …
2013

Я так хочу навчитися жити без тебе
Обдурити злу пам'ять, придушити свій біль
В павутину згорнути дароване небо
І заснути, забути нестерпний твій хміль

Я так хочу навчитися жити без тебе
Фарбувати свідомість в нічну заметіль
Це в байдужому світі нагальна потреба
Тверезіти душею у німий водевіль
07.08.2013

У ясних ясенах джерело
Через трави заплутаних снів
У реальність мою притекло,
Засиніло – я заяснів.

О жадане моє джерело,
Де ти досі було, як жило
В неживому – без мене – краю,
Чим ти множило силу свою?

І жадане моє джерело
По–джерельному відповіло:
Я поїло усіх, а пило
Те, що з ока твого натекло.

Осідлаю своє джерело,
Дзвінко-срібним дощем підкую,
Та й поїдемо в рідне село –
Рай земний в гайовому краю.


2000

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

***
Метро свою відкрило пащу
у ньому я по давній звичці
все ж буду мріяти про краще
до скла прилипши в електричці...
***
Гроза розгнівано над краєм
жбурляє блиски до баюр
усяк біжить усяк тікає
і тільки я немов стою...
***
Музо шли нас доволі різко
то ховайся то будь ніяка
бо згриземо тебе мов кістку
за воротами злий собака...
***
Під натовпу поспішні кроки
так гарно п"ється чорна кава
коли на все дивитись збоку
то й метушня якась цікава...

Темно-коричневі двері,
дівчина – зверхні манери.
Лиця на фоні жовто-блакиті
в рамках на стінах прибиті.
Забиті
люди у чергах,
мухи на вікнах.
Шкірить історія ікла.
Фікуси сохнуть, подяки цвітуть –
все, як годиться… мабуть.
Білі будинки з видом на площі,
леніни сиві в ялинках… і гроші,
де у конвертах, а де і «безналом».
Все, як було ще до нас. Так і стало…
Рипнули двері – у черзі напруга.
«Все. Голова не приймає. Бо друга.»

Крім киці,
в тітоньки Насті
ще й циці -
білі й пухнасті.

2013

Озираюсь на світ –
все потроху дається взнаки,
залишаю собі півхлібини
і дрібочку солі,
бо спливає життя,
ніби пишні купальські вінки,
і вкорочує шлях,
на якому всміхалася доля.

На світанку весни
золотіла зоря молода,
перелита у літо
і в осінь одвічного кола,
а хрещені батьки –
невблаганний вогонь і вода –
підіймали мене,
як печалі хилили додолу.

Знов колиску мою
охрещають покутні вогні,
нелукавим літам
вистачає повільного плину,
і проміниться шлях,
на якому донині мені
усміхається доля
терпляче і трохи дитинно…

Білогруді хмари
раптом посіріли,
мов поклали радість
світлу під замок.
Заніміли струни
сонячної ліри,
але сонця голос
в серці не замовк.

Натягнули хмари
сірі шаровари,
а блакитні шорти
кинули в смітник.
Захопили сонце
і замурували,
але світлий настрій
в темряві не зник.

Та й нема причини
настрою зникати,
бо гроза вечірня
то моя доба.
Я веселий дятел,
впертий і завзятий,
що і скелю смутку
стрімко продовба.


08.2009

Сьогодні день спекотний – гусне кров…
в турботах, у примарах
сьогодення

а в мене ще півночі на любов…
крутити в поті тіла
із натхненням
не перса – тільки персики..я так
люблю його –
із персиків варення)

На синім фоні вечір почорнів,
Вже й ліс скидає жовтий лист останній,
Лелека у зажурі прилетів
Збирається в дорогу на світанні.

Хитавсь на хвилях човен під дощем,
Тремтіли мокрі сірі верболози,
Сховавсь в ліщині зайчик під кущем,
Всьому живому спокій сон приносить.

Дрімає річка потаємним сном,
А ліс з лиманом ждуть на світ зірниці
Дощ, мов крізь сито, капа за вікном,
Струнка осика спить біля криниці,

Могили розмовляють в темноті,
Ніхто не чує їх таємну мову.
Лиш згадуємо образи святі
І не заснуть цієї ночі знову
17.05.2013

Безумний літній вечір…
П»янким відлунням спеки
Цілує вітер плечі.
І бірюзова шаль
Зісковзує звабливо
І зовсім недоречі...
Приховую від тебе
У погляді печаль...

А погляд там – далеко,
Де ніч ковтнула спеку.
В безодні незбагненній
Втоплю свою печаль.
А ти мовчи, так треба.
І я мовчу.У неба
Вимолюю для щастя
Нам прихисток - причал

А море не втихає…
Цілуєш, ніби вітер,
І пальці у волоссі
Видихують мигдаль.
А море проганяє…
Залишили крайнеба,
Сліди іще незмиті
І бірюзову шаль...

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому що круглим сонце є у небі синім.
Є круглою земля. Господь так утворив
Об’ємні речі розумом всесильним.

Коли в степах нестримно від біди
І шлях обрати стане необхідно,
Лише на пагорб будь-який зійди:
В промінні сонця купол храму видно.

Для світла відстані не мають верств і гін,
А купол круглий - віддзеркалення до Бога.
Яким би кольором не фарбувався він,
Як зірка золотом показує дорогу.

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому, що служать серцю маяками
І напрямком душі. Так де б ми не були -
Вони назавжди з сонцем разом з нами.

2013р.

* * *

Любили девушки и нас
на всем союзном сверхпространстве,
где мужики зверели в пьянстве
и не имели прозапас
похмельной трешки...
Всюду мы
широким пользовались спросом,
не пропивавшие умы
хохлы,
всех оставляя "с носом"
великоросов!
По Руси
мордвы немерянной и веси
с ее причудью,
сколько сил
хватало,
без особой спеси
"ковали" смену -
кровосмесь
спасала матушку Рассею!
Наш брат-хохол пахал и сеял,
любви к труду отдавшись весь
на всем пространстве, повторюсь,
не опошляя чувств высоких...
О ты, украинская Русь
великоросов кареоких!



Откровение*

Есть Родина, но ничего родного -
Ни языка, ни веры, ни судьбы:
Из века в век Владимирской дорогой
Идем, верстая вехи и столбы...

Патриотизму нашему не верьте -
Нам все равно, где лаптем щи хлебать,
А постоянство места - пуще смерти
Для тех, кому не сеять, не пахать...

Из грязи - в князи! В непросыпной пьяни
Нам чудится мордовская Москва
Вселенским раем... Други-россияне,
Мы вовсе не народ - одна молва...

Мы вовсе не избранники: изгнанье
Самих себя в ничто - вот наш удел.
Еще одно, последнее, сказанье,
И - тишина... Всему ведь есть предел!


(? - 2007)

Повніє небо, витерши сліди,
А шлях, як біль, росте до краю світу.
Візьмуть вози на плечі чумаки
І, проминувши провесну і літо,
Зайдуть із поля в сиву небесінь.
На землю Шлях Чумацький струсить сіль
І заокруглить на зіницях воду.
Згори − униз, від заходу − до сходу
Щербатий серп торкнеться срібних піль.
Камінню днів, що у траві сирій,
Згубився лік, немов дорогам, зроду.
Міцніє крона і коріння роду,
Зелені пагони пустивши в древній сад.
Дерев і стріх росте щороку ряд,
З жилавих рук підносячись крилато.
Простують в часі дерево і хата
На величавих предківських кругах.
В тривких слідах уже загрузнув час,
А в грудях досі б’ється камінь солі.
Торкнеться пам'ять зболеної скроні −
І пульс вітчизни вдарить у жилу.

2012 Р.

Ще у сітях тріпоче рибиною піймане сонце,
а дерева півсонні лягають у проділ води.
Пахнуть вогкістю неба
на сході глибокі сади
і з туману світанок росте,
мов червоний лелека.
Зрониш слово –
і злегка згортається річка у біле.
Щойно півні, ударивши крилами в небо,
зійшли з рушників –
і дорога стара задзвеніла.

Ще тоді, коли сонячна повінь для човнів слугувала колискою,
Кожна щогла цвіла над обрієм і торкалася весел блискавка,
Ці глибокі важкі осердя, переповнені листом і тінню,
Заплітали старі дерева у стрілчасті дахи пташині.

Серед білого острова тиші наші сни до безмеж купалися,
Запливаючи в русла сорочок переплетеннями ніжно тканими.
Але раптом холодні пальці доторкнулися клавіш літа,
І в гортані застрягла пісня металевим холодним вістрям.

З неба впали сніги, наче літери, і гаї позростали віршами,
Тільки янгол твій досі ходить десь між тонконогими вишнями.
А в зіницях, немов озерах, виростають космічні квіти –
Це планета Любов відкрила невідому іще орбіту.

2012 р.

Із долоні прамови напитись живої води,
Щоб опівночі вирости деревом віщим чи птахом.
Ти вросла у каміння, в солоні дощі, у сліди,
Затремтівши до уст, наче єресь, поглиблена страхом.

Над щитами грудей протече, наче біль, молоко,
Заклинання трави оповивши земною любов’ю.
Осяйні письмена проростуть із твоїх волокон,
Над озерами сну підійнявшись порожніми знову.

Порозходяться кола мінливими фазами днів.
Мовчазна нескінченність туманів − немов криптограми.
І з камінного взгір’я сріблитиме праща видінь,
Об’єднавши навхрест місяці молодими тілами.

Музика вітру озветься зі струнами поля,
Сонним зерном покотившись під вії землі.
Струменем серця ранкову дорогу напоїть,
Низько припавши грудьми до сирої ріллі.

Музика лісу розпалює атоми плоті,
Оргію зелені пише на травах вночі.
Йдуть і відходять дерева старі й косороті,
Сонце і місяць відносячи десь на плечі.

Музика річки шепоче тремким водоплином,
Водами часу твердий пробиваючи глиб,
Де риболов вибиратиме камінь і глину,
В зоряне небо пускаючи птахів і риб.

Музика слова живе у глибинах любові.
Тихо її заколисує ночі рука.
Кличе дорога на білім розкриленім слові,
Ждуть за дверима і вітер, і ліс, і ріка.

2012 р.

Степ здмухнув із чуприни все птаство
і долоні у тишу простяг.
А в незвідано довгих світах
порожнеча росте ковилою.
Зачерпнути б любові земної
і літа до причастя нести.
Та над зболеним степом хрести
у вітрах, мов лахмітті барвистім,
спотикаючись, падають в сни,
перевиті думками,
як листям.

Риби тишу доп’ють. І акваріум осені раптом
Спорожніє, наповнений простору й часу, до дна.
Одіссеє моя, начитавшись легенд про атлантів,
Ми відчалим у Скіфію – край молока і вина.

Із Еллади зібравши архіви обпалого листя,
Ми на мові каміння напишем сувої доріг.
Від Залізних Стовпів до прадавньої Турії плисти б,
І з Варягів у Греки, де міфами дихає сніг.

Але мойри – сліпі. В Борисфені, де сходяться грані
Різношерстих племен, ми застрягнемо посеред скель.
Від Європи до Азії, мов подорожні останні,
У прозорих зіницях завбачимо світло морське.

2012 р.

Горою суне хмара грозова
"Спокійні будьте!" - сонце призива.
З гори нехай і блиска, і гримить,
грози то розбивається граніт.

08.2009

Лиш не забудь про віру
Ти на шляху земному,
Не віддавай лиш віри
Ніколи і нікому.

Хоч час болю у житті
І гасить морок вогник,
Надій втрачених у дні,
Тепло на свій жертовник.

Порожнім ще й злим став час
Все годі зрозуміти,
Та серце сильне у нас
Любов`ю обігріте .

Нехай приходить у світ
Цей лад із стягом миру,
І не забути повік
Любов, надію й віру.
1997

Болем горить, вогнем
Пам`ять про дивний край,
Пам`ять тече ключем
Сліз, що закрили рай.

Вразила у піснях
Всіх Україна нас,
Нині безкрилий птах,
що загубив Парнас.

Чи полетить увись
Мрія, що ще жива?
Впаде нарешті вниз
Ворога булава?

Скільки пекло сердець,
Скільки забрали жертв.
Ми не забули герць,
Ми подолаєм смерть.
2013

Верчу я головою на всі бОки:
де Схід, де Захід, Північ, Південь - де?
Пропали географії уроки,
і жодна мисль у голову не йде.

Шукаю всіх сусідів, – чудасія,
а мо’ пронісся дикий ураган? -
Учора східним ще була Росія,
а нині, так виходить, - Казахстан!

На Північ глянув – теж Кремля не бачу,
а замість нього бачу Білорусь.
Верчу я головою, ледь не плачу,
і правди дошукати не берусь.

Аж раптом зрозумів, у чому справа,
чому мої не варять вже мізкИ:
бо мІзкам теж потрібна добра страва,
крутись, чи не крутись на всі бокИ!

Самотність
Зашторені вікна
Зачинені двері
Спомини світла
Повітря бракує
Сховатись від світу
Накинути ковдру
Заплющити очі
І слухати серце
Що Ніцше читає
Палають багаттям
Думки бо кватирки
Закриті наглухо
Ще трохи не зможу
Зірвуться безсонням
Фіранки на вікнах

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Ти мене не цілуй… – Не тому, що не можна.
Я цей трепіт між нами, мов скарб, бережу.
Прагне ласки твоєї клітиночка кожна.
Але ти не цілуй. Не порушуй межу.

Ти мене не шукай. – Не тому, що намарно.
Я цей простір уже не заповню ніким.
Тут сьогодні сльотливо, і мряково, й хмарно…
Ти мене не шукай. Я отут, серед рим.

Не осуджуй мене. Не тому, що не винна.
Не тому, що душа стрімко прагнула ввись.
Героїня моя – ще наївно-дитинна…
Не осуджуй її, як згадаєш колись.

…Ти мене не забудь. Не тому що була я,
наче той бумеранг: повертала звідтіль,
звідкіля вже нікого ніхто не чекає…
Ти мене не забудь. Надто свіжий ще біль.

Із усіх своїх сил я старався світитись увечері.
Я старався прощати усім, хто поранив мене чи вбив...
Людські душі читаю під шкурами вовчо-овечими,
Мов збираю гриби.

Є отруйно красиві між ними, поганки мальовані.
Наче квіти пекельні.
Їх косять нічні пастухи.
В переломний цей час, що трагічніє нервом від клоунів,
Я все менше бухий.

Розповнілий від часу будильник іде все скоріше.
Я за Божим законом живу, а на людський махав.
Не чекаю від суду людського скривавлених рішень...
Бо для тіла закінчиться все судом трав.

Я готовий до осені.
Осінь готова до мене.
Юна музика сфер в самоті помагає мені.
Золотіє душа, як на кленові листя шалене,
Чи мов зірка сльозини іскриться у чорнім вині.

На кулак мій, вже більший за серце, сідає метелик.
Мудрість крові моєї іще первозданна, та світ
Її русло по-своєму риє і стелить,
В Інтернеті шукаючи мій заповіт.

Добрий вітер старенький...
Він ролі усякі зіграє:
І вогню, і води, навіть, може, сирої землі,
Де лежать мої предки між дідом Дніпром і Дунаєм,
Де нащадки летять з голосами святих журавлів.

Слава шкіру із мене здирає і солить сльозою.
Я оббреханий так, що ще більше хіба...
Всім прощу.
Бо старався світитися, наче зоря мезозою,
А світився, можливо, як свічка з дощу.

Тож поставте мене у контекст цього злого болота,
Що назвати епохою... ахаю... якось не те.
Попри все і уся я здобув трохи срібла із дна, трохи злота,
Що настільки все грішне, що аж – святе...

Я не буду дзвонити, та й мабуть писати,
бо на відстані слово горить у золу,
але знай, що при радісній зустрічі, брате,
обійму я тебе, наче степ ковилу.
Бо між нас подих дружби уплівся безслідно:
від часів інтернету до Йванових свят.
Пам"ятаєш чи ти, як на критику "Діда",
огризався невтомно, тоді ще "Медбрат"?
Пам"ятаєш чи ти дефіляду у Львові?
Городищенський ліс?І під Уманню став?
І як ми з Королем сперечались за слово,
бо "могучі" у вірш дехто з нас уписав.

Хай ми різних провінцій сини гонорові,
хай між нами і відстань і проміжок з літ.
Та я щиро надіюсь в майбутньому знову
обійнявши сказати: "Ну, Вітя, привіт!"

Пожалій мене матінко рідна,
Не сердься на мене прошу,
Не бійся що мною вагітна,
Дозволь народитись молю.

Пробач якщо я невчасно.
Не хочу ламати життя.
Просто мені стало страшно,
Що ти не захочеш дитя.

Я буду тебе обіймати,
Стискати твій пальчик рукою.
Благаю! Не хочу вмирати!
Дозволь нам зустріитсь з тобою.

Я твоя частинка рідненька,
З кохання твого зародився.
Маленький ще поки, як жменька.
Дозволь щоб на світі з'явився.

1
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша гордячка...»

2
На прибережнім лузі пасся кінь,
Стриножений, змушений був стрибати.
Нічого дивного, якби обіч не стрибала жаба.
Кінь – стриб, і вона – стриб.
Зауважив кінь напарницю і заіржав од подиву.
Здивувалися й жаби, тож уперше
Концерту не було чуть із жабуриння.

3
«Поїдемо сьогодні в місто,-
Сказав коневі чоловік.-
Годилось би підкувать тебе».
Гордовита жаба не знала, що це.
Та була цікава і пострибала за конем.
Підніс кінь ногу ковалеві,
Та раптом заіржав, як не іржав ще зроду.
«Що це з ним?»- дивується коваль.
Кінь голову схилив праворуч.
І тут усі, хто був у кузні на ту пору,
Зареготали так, що регіт той
Докотивсь, напевне, й до жабуриння:
Обіч коня стояла жаба...
І теж подавало ковалеві ногу.

P.S.
Як часто, ніби на потіху,
В герої лізе мізерія.
Щоправда, не завжди
Комедія закінчується сміхом.

Пародія
Я влаштую тобі терапію... народну,
Ту, що звикли сприймати як "нетрадиційну"...
Не впущу до палати медсестру ані жодну,
Чи тебе заберу на півдня... в інфекційну...
Та не бійся ти так! Я не збочена "вліво",
Просто випадок твій вже запущений... дуже...
Вітаміни подіяли швидко (на диво!):
Ну, тепер ти вже мій... Витри носика, друже...
Проведемо сеанс у режимі "швиденько"...
Не стогни і не плач, бо ще "зав" увірветься...
Я тебе розітру, розігрію гарненько,
Поцілунками вкрию по всій області... серця.
...Не буває смертельною доза. Це смішно.
Я надіюсь, людина ти все ж витривала...
Як подіяв наркоз! Просиш ніжно-преніжно:
- Хочу ще... аби ти... мене знов... лікувала...
Медсестричко... моя... Мені мало ще...
...Мало...

2013

Меліса осам до смаку,
мурашки моляться на пижмо,
а я - на землю цю святу,
на цвинтар, що розквітнув пишно.

Напевно, душі всі в раю,
бо цвинтар - копія з едему.
Полю бур`ян, в могил ріллю
доріжку втоптую життєву.

08.2009

Нас рими пов’язали. Вже роки

Пройшли з тих пір, коли кохання крало

У нас години ночі. І ріки

Тієї в Міжсезонні було мало.

Аби напитися очей і слів.

Та Серпень знав, що робить. Достеменно.

Він у вінок сонетів нас уплів.

Тож рідко бачимось, зате натхненно.

У нас любов одна на фестиваль.

І що нам відстань, статуси і штампи?

Не боїмося осуду. Нехай

Пліткують. Всі, їх знаєш сам ти.

Верлібром відзовуся, хоч і важко

Тобі сприйметься він, бо жити звик в піснях.

Я засинала під твою «Неказку»…

А в тебе був «Непоцілунок» на губах…

Пожалела меня мышь:
«Ты ж моя соседка, слышь,
я тебе добра желаю,
хочешь, вместе выпьем чаю?
Меж рассказов что по чём
я поведаю о том,
что высовываться грех.
Это курицам на смех,
и, к тому же, вон та крыса,
изгибаясь, как актриса,
в бок твой глядя свысока,
пальцем крутит у виска.
Посерее будь чуток,
плечи ниже и молчок,
да шурши по жизни тише,
как и все другие мыши…»
Но пыхтит знакомый ёж:
« Я колючий, ну и что ж?
Правда тоже колет глаз!
Дед поведал как-то сказ,
как баран со скал свалился,
потому что оступился.
Говорил, вздыхая, дед,
стадо всё ушло вослед,
лишь один остался цел,
потому что думать смел.
И выходит, мненью стада
доверять себя не надо.
Словом, без обиняков,
взгляд на общество таков:
если чокнутым слывёшь,
значит, правильно живёшь».
***
Вы, поди, уже с усами,
кто тут прав, решайте сами.

Вітер крила згорнув,
В буйних травах заснув,
Вечір стомлено стелиться спати.
Тільки дощик снує
Павутиння своє,
Щоб на ньому тумани гойдати.
Ніжно в тишу вплелось
Шепотіння колось
Над пахтінням пшеничного лану.
Пісня птаха в гаю
Через душу мою
У безмежній високості тане.
Та не довго, о, ні,
Снилась тиша мені -
Онде знову гримить автострада.
Там шаленості біг
Через долі поріг,
Там життя підраховує втрати.
І навмисно, чи ні,
В ці години нічні,
Потяг басом збудив залізницю.
Через брязкіт і шум
Та розвихреність дум
І мені, ген, за північ, не спиться...

Пародія

В тебе жар? Втретє кличеш мене Терапійкою…
Я сканую тебе, не спішу, потихесеньку.
Ось зі звилин одна вигиналася змійкою –
Певно збочені вибрики… Роблю рівнесеньку!
Інші теж – про всяк випадок. Варто морóчиться –
Не підеш до сусідки, не тягне на форуми…
Ти шепочеш – тобі вже нічого не хочеться?
Вітамінів з’їмо, щоб не чутися хворими.
А тепер до сеансу в режимі постільному!
Підсолоджу чекання… з одною умовою…

Щось у сканері тому зламалось… дебільному.
Витри носа. Не плач. Я назад… відскановую…


07.08.2013

Утечу в безодню у неспокій,
Без речей, голодна і страшна,
Пам’яттю вимірюючи кроки,
Бо від себе я також пішла.

Утечу, під небом вкриюсь смутком,
Без обличчя, без душі, без сліз,
Ти не раз вже воскрешав цілунком,
Вірячи в проклЯтий фаталізм.

Утечу, доп’ю я біль ковтками,
Бо без тебе жити не змогла,
Скрізь друзки від серця з порцеляни,
Й тягне в прірву тіло аж до дна…

30.07.2013

Перехожі знову всюди,
Непогожий вітер сильний,
Невідомі… погляд, лиця,
Незвичайні… небо, сонце.

Замінили воду, спогад,
Сколихнули пам’ять, струни,
Завершили книгу, простір,
Розпочали новий вирій.

Діти ідуть, оздоблені квітами,
В школу до істини певними кроками.
Ранки, напоєні свіжими росами,
Холодом осені перенапружені.

Дзвоник лунатиме знову для безлічі
Юних голів, з плеч старшокласників.
Розум скрипітиме новими думами,
Давніми віршами, новими текстами.

Стиха сопітимуть юні школярики,
Парти оздобивши книгами, ручками.
І вчителі знову повчатимуть
Новими правдами, старими дошками.

Она, до поры неизвестна,
С рождения свыше дана.
И каждому так интересно,
Что завтра готовит она?

Не знает никто, что случится
Уже через десять минут...
И что остается? Молиться
И ждать, что же преподнесут?

Не купишь ее, не обманешь,
Никак ее не избежишь!
Решает она, кем ты станешь,
Кому посвятишь эту жизнь.

И как бы ты не «трепыхался»,
Но с ней бесполезна тяжбА*.
Наверное, ты догадался,
Что эта «злодейка» - судьба!

2010

Не людно у Раю…
Сліди поодинокі
Змиває із піску піниста хвиля.
До горизонту днів і відчайдушних кроків
Лиш сотня літ – піщана миля.

Не людно у Раю…
Самотні сірі душі
Гойдають ненароджених із лона.
Земним-бо до небес і до життя байдуже,
Бо моляться до ідола і клона.

Не людно у Раю…
Вже сонце у зеніті,
І дзвін луною кличе на молитву.
Та люди на землі ще грішні й ненаситні,
Рвуть на шматки любов…
Хіба в Раю їм жити?

Маленькі каченята
улітку на лужку
Взялися влаштувати
забаву ось яку.

Веселі каченята
розучують танок:
Рівненько треба стати
і крякнути разок:
КРЯ!
А потім – крильця в боки
і дзьобик догори,
Та хвостиком труснути
разів хоча би три.
Голівку вліво-вправо
і вгору потягти
Та крильцями змахнути
так, ніби ти летиш.

Маленькі мишенята
прибігли на лужок
і також захотіли
цей вивчити танок.

Веселі мишенята
розучують урок:
Рівненько треба стати
і пікнути разок:
ПІ!
А потім – лапки в боки
і носик догори,
Ще й хвостиком труснути
разів хоча би три.
Голівку вліво-вправо
і вгору потягти
Та лапками змахнути,
мов зараз полетиш.

Поглянули на все те
зелені цвіркунці
І нумо дружно вчити
веселі танці ці.

Веселі цвіркунята
розучують танок:
Рівненько треба стати
і цвіркнути разок:
ЦВІР!
...
...
...

Хлоп’ятка і дівчатка,
приходьте на лужок
В компанії веселій
учіть новий танок!

А ще скликайте друзів -
птахів, комах, звірят,
Хай трави в тому лузі
Від танцю аж дзвенять!
2013
:)

Простити зло, немов себе простити,
чи зуб за зуб, до третіх поколінь?
Хіба це легко – ворога любити,
хіба це важко – вбити його тінь?

Хіба ми рівні тілом і душею
і Божа милість падає на всіх?
Хоча усі ми ходимо під нею
і яро домагаємось утіх.

Як подолати его, свого Змія,
що відхідну нашіптує у сні:
- Людське життя – спокуслива повія,
бери усе, що любо в ній тобі.

Простити зло? А як себе простити,
коли заплачуть янголи ясні,
що міг би помсту раз лише убити,
а не щоразу, на святкові дні.

Шкідливе кошеня
причастилося любові.
Йому одного дня
все пробачили на слові.
І те, що в ліжку - гріх,
і сліди - де цукор в тісті.
Воно ж не має бліх
і брудні не любить вісті.


7.08.2013

Writer is Chris de Burgh
The song was written in reference to (though not specifically about) his wife Diane
and was released on the album Into the Light. On the British TV series This Is Your Life,
de Burgh said that the song was inspired by the memory of when he first saw Diane,
and how men so often cannot even remember what their wives were wearing when they first met.

Translation:

як ніколи ти прекрасна сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
як ніколи стільки мужчин хотіло б із тобою у тан
і закрутили би роман
дай їм тільки шанс
як ніколи на тобі ця сукня
чи світло у волоссі і на очах
і я сліпий
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час

як ніколи чарівна ти сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
ти просто чудо
як ніколи так багато людей хочуть бути де ти
а усмішка твоя мені
перехопила дух
і я ніколи так не чувся
відчував правдивої любові смак
в цей вечірній час
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час
знай назавжди в мені
ти в цей вечірній час

в червоному ти
в червоному ти
в червоному ти
о панно моя

я люблю тебе

Original:

I've never seen you looking so lovely as you did tonight
I've never seen you shine so bright
I've never seen so many men ask you if you wanted to dance
Looking for a little romance
Given half a chance
I have never seen that dress you're wearing
Or the highlights in your hair that catch your eyes
I have been blind
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight

I've never seen you looking so gorgeous as you did tonight
I've never seen you shine so bright
You were amazing
I've never seen so many people want to be there by your side
And when you turned to me and smiled,
It took my breath away
I have never had such a feeling
Such a feeling of complete and utter love
as I do tonight
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight
I never will forget
the way you look tonight

The lady in red
The lady in red
The lady in red
My lady in red

I love you

ще кордони утіхи
за гру не трималися
поцілунки
сльози
а обійми
утрати

ще дурниці
дрібницями не називалися
а безмежжям
ця синь
де хотілось літати

ми з тобою по-різному так
відривалися
ти
за так
для душі
я
безслів’ям
від шалу

та нічого такого
страшного не сталося
хто грішив і глушив
хто вчадів і відчалив

хай далеко не все
на устах відкривалося
у думках
привело
а від серця
розтало

ми з тобою по-сніжному так
озивалися
ти
що нас не було
я
що бути так мало

хай поділиться мить
де ми снів прислухалися
тут
на дотики уст
там
на горе безкрає

ти довічно в мені
а мандруєш до старості
то лоскоче
це тут
і це там
затихає

2 Серпня, 2013

закричали
в мені
щоби біль не біг
журавлі
кораблі для сивин моїх

затремтіли
сади
щоби він пішов
та забув куди
розійшовся шов

замовчали
листи
щоби той затих
та не відступив
добре знав що гріх

запалали
уста
хай би вже пропав
раптом перестав
що за грань тупа

загриміли
літа
переблискав і
всі слова всотав
перевів на гнів

запеклися
в сльозі
всі мої жалі
і тоді він сів
чорний птах в ріллі

розрослися
світи
біль почав цвісти
шлях мій освітив
кроки освятив

2 Серпня, 2013