Біла, чи бордова

Ні, не дадуть пожити, як людина!

Як пісня, серпень, серце, як орля.
Так жити років сто, а, може, двісті.
Але зима метеликом кружля,
а осінь гусінню ховається у листі


Біла, або фіолетова

Одна окраса і на небесах!

Нас і дерева серпень обідня:
старіють груди груші без намиста.
Та, ні, брешу: блищить-горить одна,
окраса найгарніша і найвища!

2009-2013

********

Ранок був туманний, мов горілка,
Що вночі я пив на брудершафт
В поїзді із геніальним Рільке,
Ну а Рембо розглядав ландшафт.

Затягнув я українську пісню
Так що мало голос не зірвав.
Нам, поетам, не вдається бізнес,
Найдорожчі Сонце й подих трав.

Ми молились віршами у небо,
Рільке Музу ще знайшов для нас.
Із вагона викинули Рембо,
Рембо – не поет, а «скалолаз».

Залишалось літри два допити,
Рільке мав здоров"я ого-го!
Нашу Музу звали Маргарита,
Схожа на горілку – як вогонь.

Врешті, це й не так уже важливо:
Маргарита, Мері чи Марі?
Я із Рільке сперечавсь на пиво,
Ну і, звісно, виграв це парі.

Ніч вдалася!
Так усе життя би...
Щастя є в поетів та у Муз.
Надихнувсь на ямби, ямби, ямби...
Я з Марі цією одружусь.

З нею ж бо побачив юний берег,
У душі моїй цвіте весна.

Очі вже розтулені.
Бо – Лемберг.
Де поділись Рільке
І Вона?

Не зачіпай журливої струни,
Нехай зі сну не будять опівночі
Притихле серце вижухлі тони -
Закутані у сиве поторочі.

Нехай мовчать полинні голоси
Під куполом гіркої безнадії.
Минуле в гості марно не проси,
Сльозою не тривож надарма вії.

Бо згас вогонь і мрево неземне
Розтануло за вікнами у долі,
Тужлива пісня вже не заверне
Чуття п'янкі, безрадно захололі.

І тільки ніч запеленає сум -
Ясою обезкрилене звучання...
Молю, не зачіпай журливих струн,
Хай серцю сниться небо до світання.
(23.08.13)

Моя свобода кровоточить віршами,
Твою самотність віддзеркалить римами.
Всі болі оксамитом ти завішуєш,
А я його зриваю так нестримано.

До раю ми удвох пролог напишемо.
Так довго я літала небом відчаю,
Горіла льодом і кричала тишами,
Щоб у твоїй спокусі стати вічністю.

Янтарні сльози застигають ніжністю,
П’янкі вуста зливаються рубіново.
Люблю тебе... Такий розкішно-грішний ти!
В твої бажання упаду лавиною.

Твоя самотність із гріхами вінчана.
В твоїх зіницях – міріади пристрастей.
Моя свобода, у вітрів позичена,
Медовим каяттям в душі залишиться.

Не спиться…
Г.Д…
Оплакують літо дощами
Останні серпневі дні.
Воно, дороге до безтями,
Наснилося радо мені.
Знайшовши жаданий притулок
В душі від дощів і вітрів,
Збудило думки про минуле,
Про те, що забути хотів.
Згадались – обличчя засмагле,
Бездонних очей синьота.
Украй невгамовні і спраглі
Твої ненаситні вуста.
І груди чуйні, і волосся,
І пружного тіла тепло,
Все те, що у пам'ять врослося,
Забутися, бач, не дало…
Оплакують літо дощами
Останні серпневі дні.
Закоханому до безтями,
Донині не спиться мені.
29.08.13

…мій дід Шматко тягав за коси жінку.
Таке я чула, бачити – ні-ні.
Не всіх Олен скупали в рай-барвінку…
Всім бовванів Май-лицар на коні.
Ішли ж за хлопа, що й тесав, і кроїв,
По жниві зустрічали старостів.
Леміш, лемішка, лемент… Смак побоїв…
Голодні взори кіз, корів, котів…

У Лемешівці не було Протея.
Єлену бив Іван – оце про те я…
Не визволяв стражденну Менелай.
Іван – покійник. Хоч мовчи, хоч лай…
Селяночка не знала Деїфоба.
Очіпок маскував синці на лобі.
Не надихнувся нею Оффенбах.
Лиш я співала:«Пахне хлібчик, ба-а…».
Всміхалася на квітному городі…
Борвій у пазуху – листи про вроду…
Із пензлем не підходив муж Іван,
Він клав хати й солдаток – на диван…

Струмочком сліз від припічка у сниво
Пливла Олена Довготерпелива…
Де окошилась – вічна таїна.
Там очерет росте із хмар, не з дна.
Немає там котів та кітних кіз…
Хоч би туди мій дідо не приліз!

Далеко те сільце… Ще далі – Троя.
А діточок було в Олени троє.
І ріс бешкетником Іванко, мій татусь.
Тепер я Вань минаю і… боюсь.
А дід Іван, підважуючи цеглу,
Бурчав:«Люби Софію… Кинь ту Еллу…
Ти з мене приклад, синку, не бери!
Люби одну, бо в мене любок… три».

Така моя історія житейська.
За морем ті буяни. Мо", Егейським…


2013

Колись мені в глухім проваллі ночі
Наснились очі, наче тернослив.
Такі мрійливі, звабливі - дівочі,
Неначе хтось дві зірки запалив.
Що пристрасті, що полум'я, що блиску
В отих очах - аж серце закипа!
А віщий сон підводить першу риску
І знову ностальгія відступа.
... Вона з'явилась в платті голубому
Посеред білих диво-хризантем.
Тоді я запросив її додому,
Хоч це було завдання й не просте!
Ми спілкувались майже до світанку
Про все на світі, отже, й про любов.
Всю душу їй, до крихти, до останку
Я виливав у русло тих розмов.
Ну, а вона душі не відкривала,
Боялась, певно, зради, без жалю.
Лиш тінь журби в очах її згорала,
І я тоді пожалкував, що сплю.
Я цілував, і пестив, і голубив,
Неначе знав, що це всього лиш сон,
Коли її такі жадані губи
Шептали щось про дію заборон.
Ніхто на світі з певністю не скаже,
Яку нам долю вигадають сни.
А вже кому яка дорога ляже -
Лиш тільки так розкажуть нам вони...
2010р.

Я ніколи не сплю. Це безсоння мене доконає. У стотисячну ніч заповзаю, як змій до нори. Ти ідеш по слідах, як у казці про Герду і Кая. Я римую тебе, як римують вітрила вітри.

Я ділюся на нуль, захлинаюся піною тиші, обмерзаю від слів і не можу намацати дна. Ніч напише мене, та безсоння усе перепише – я його полюблю, бо у нього твої імена. Бо у нього твій пульс і твоєї самотності профіль, бо допоки не сплю – ти як янгол стоїш за плечем. Наче двері з петель, позлітали стривожені строфи, до яких відтепер ти лишилась єдиним ключем.

Я тебе промовчу голосніше за сурми і горни, я шалений літак, що не вийде з цього віражу… І безсоння моє як сторінку мене перегорне.

…Я кохаю тебе. Та ніколи про це не скажу.

відкрито ворота і час вигорає в очах
«куди ти скитальцю» хапають вітри за волосся
туди де гукає із борозен осінь а ось і
багряний метелик упав на плече сівача

озиме латаття імлою за обрій пливе
мовчить перепілка ослаб її голос у сіті
усе починається щоби здаватися світом
усе обертається колом і бризкає з вен

багряний метелик злітає золою з теплом
сівач укидає у борозни коливо літа
того що у вирій ніяк не схотіло летіти
того що на весну
того що від віку було

Потяг останній до станції «Осінь».
Прошу, панове, проходьте вперед.
Хто без квиточка тут серпиком косить?
Вийдіть, будь-ласка, це вовчий білет!

Прошу, лаштуйтесь, усім стане місця.
Вас так багато, що губиться зір.
Щоб не міліло осіннє обійстя,
я порахую, чи повний набір:

Бабине літо і небо прозоре,
сонечко тепле в обідній порі,
ночі холодні, налякані зорі,
дощик-нудота і мла угорі.
Вітер-причепа, підпеньки й пеньочки,
крони багряні, пожухла трава,
жовті зітхання і мертві листочки,
зустріч остання, дошкульні слова.
Сад спорожнілий, сльота під ногами,
перші сніжинки, морозець вночі,
сонце низеньке, серпанки шляхами,
крики ворони, гортанно-гучні.

Наче на місці усі, слава Богу.
Он зеленіє попереду гай.
Нумо, колеги, у добру дорогу.
Гей, машиністе, потиху рушай!

Вересню, жовтню і ти, листопаде,
добре пильнуйте, щоб хто не проспав
вихід на сцену в осінньому граді,
де так багато прощальних вистав.

Я прошу прощенья у любимого:
За невольно брошенный упрек,
За дележку смысла неделимого,
На сердце повешенный замок...

Я прошу прощенья у любимого:
За реприз безудержный порыв,
За мою увиденность незримого,
Незабвенно заповедь забыв...

Я прошу прощенья у любимого:
За безвременную паузу судьбы,
За созданье образа гонимого,
Проживающего сказочную быль.

Себе випереджає час, летить,
не стишити нестримної гонитви
і замінили почуття умить
конструкції складні і алгоритми

А у земної кулі наяву
симптоми вже хронічної хвороби,
і люди, (серед них і я живу),
бактерії малі під мікроскопом

Ви не повірите, в цій небезпечній зоні
на долю ще ворожать по зірках,
і всі думки стотисячні, мільйонні,
як конденсат в кімнаті на шибках

А хтось так і не дочекався ранку,
хтось впав тому, що високо злетів
а знаєте, життя-з водою склянка,
де заломився промінь почуттів.

вересень 2013 рік

Сусіду – діду дядько Стах
приніс новину вдень:
- Чи чув, старий, що наш земляк
тепер у владу йде?
Торгаш Панько, що виріс тут,
у нашому селі.
І той чогось, не знати як,
в політику поліз.
Яка різниця? Нащо це? –
питає дядько Стах, -
«Крутив» би тихо бізнес він,
тепер от депутат!
- Яка різниця? – мислиш ти.
То бізнес! – каже дід. –
І там, і там прибуток є.
Та різний лиш дохід!

Сидить Боря на лавочці,
На сопілці грає.
Біля нього на травичці
Кіт Мурчик дрімає.
Перестав Бориско грати
І почав казати: -
Ти б, Мурчику, не дрімав,
Досить вже лежати.
Давай краще ми з тобою
Будем танцювати.
Я зіграю на сопілці,
А ти берись вбоки,
І починай по травичці
Стрибати з вискоком, -
Але Мурчик на ту мову
Зовсім не зважає.
Він солодко потягнувся,
І далі дрімає.

Хто ти ,хлопчику, такий?
Українець я малий!
А в якій живеш країні?
В ріднім краю, в Україні.
Чим для тебе ця земля?
Батьківщина це моя!
Хто здобув тобі її?
Мій народ у боротьбі!

Лето призрачно кануло в вечность...
Сыплет дождь,утопая в туманах седых.
Меланхолии суть-тосковать бесконечно,
Не пытаясь обратно направить следы...

Хлесткий ветер и зябкая озера синь.
Почерневший от холода, ветер надежд
Паруса раздувает и сам парусит,
Зарываясь от холода в юрте одежд...

Наступая на лужи вчерашних обид,
Путеводным зонтом разбивая преграды,
Забывая порочный, надуманный стыд,
Потешается ЭГО предверьем награды.

Ты тут паперкай не махай,
бо “шмайсер” мой не саржавеў.
Я? “Хайль!” крычаў? Не “Хайль!”, а “Хай!”.
У разуменні “Хай жыве!”

2012

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

Встань Тарасе й подивися,
Що “пани” зробили…
Від Господа відреклися –
Землю отруїли.

Бо давним-давно не стало
Добрив органічних.
Усі ферми розікрали,
Тепер на хімічних

Виростає картоплина,
Бурячок, морквина,
Із нітратами хлібина,
Куриця й свинина.

Недолугі супостати
Владу захватили.
І яка їх, в біса, мати.
На світі породила.

Олігархи в людях вбили
Надію і волю.
Прирекли народу безсилий
На нещасну долю.

Розвалились білі хати,
Села вимирають…
У тривозі син і мати
Що робить – не знають.

А “пани” будують вілли
Й неприступні дачі.
До людей нема їм діла –
В них свої задачі.

Охоронці їх боронять,
Мов якусь святиню.
Літні люди сльози ронять
На святу хлібину.

У кишенях копійчину
На ліки рахують…
Олігархам нема спину
П’ють вина, жирують…

Нерадиві депутати
За портфелі б’ються,
Не поділять досі влади
І з людей сміються.

За “бугром” на екзотичних
Островах гуляють
Їх таких “самокритичних”
Й малі діти знають.

Хваляться безперестанку,
Хто більше вкрав грошей.
В кого краща іномарка,
Ще й тесть прихороший.
. . . . . . . . . . .
У відрядження б відправить
Без їжі й зарплати,
Що тоді нам заспівають
Наші депутати?

Хай сини вражі покажуть,
Як без грошей жити,
І усім єством докажуть,
Як народ любити.

Незалежність хай святкують
Без їжі і хліба.
Може, хоч тоді, відчують
Всі народні біди.

Проклинають наші діти
Служителів влади.
Може годі вже сидіти
І – на барикади…
24.08.2013

Что же ты, подруга златокудрая,
Веточкой стучишь в мое окно?
Знаю, что живу совсем не мудро я,
Но живу немудро все равно.

Я всегда старалась жить по правилам,
Душу очищала добела.
На свои места судьба расставила
И благие мысли, и дела.

Надо бы в который раз раскаяться,
То, что не успела, наверстать.
Годы, словно листья, осыпаются...
Жизнь моя! Ты осени под стать.

Дворник соберет листву метелкою,
Чиркнув спичкой, скроется в дыму.
Может, от меня всего и толку-то -
Всплеск тепла, не нужный никому...


1998

я присягнула вічному тобі
невінчаними маємось у світі
лишаємось лілеями у літі
минаємося пухом на вербі
чорніємо намистом бузини
зоріємо коралами калини
заскочені спокутою вини
нічого один одному не винні…
рахую покалічені рокú
рихтуюсь у спасенне потойбіччя
цілую рух робочої руки
тієї що написане не лічить
мені не личить плакати услід
іду за ним – забута і забита
священний шлюб – каструлі і корита
і щось шукати треба на обід…
…скажу тобі нарешті – зачекай! –
(не слухає – літає юним богом
а я стою у сінях за порогом)
не смійся і руками не махай
я хвора знерухомлена від чар
холодного вогню твоїх поезій
не маю ні ілюзій ні претензій…
… я полюбила не тебе – твій дар…

Сутінки надходять оксамитові.
Ми самі, де листя і вода.
Очерет у річечки запитує,
«В кого, ти, закохана?» – запитує.
« В тебе» – річечка відповіда,
« В тебе» – лагідно відповіда.

І щоб темні сумніви розвіялись,
І ясніш повірилось у те,
Заміняє непокірна мрійниця
Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.
Ти до мене ніжно притулись,
І покине душу сіро-чОрне все.
А були квітучими колись.

Та холодним полум’ям обвуглені
В ями сліз упали з висоти,
Із усміхненої висоти.
І змогли тепер, але не в Ґуґлі ми
І слова, і почуття загублені,
А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.
Ми у лагідному усамітненні,
Як у квітні яблуні, цвітем.
Зорі засвітилися софітами,
Небо нахилилось освятити нам
У любов повернення, в едем.

2013

Це - дерев`яна шафка,
ЇЇ збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Це - Класна кімната.
Тут діти вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
В цій кімнаті є віконце
В той бік - де сходить Сонце.
Коло віконця стоїть дерев`яна шафка,
Яку збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Цей великий будинок
Зветься - Школа.
Вона світла й охайна,
І дуже простора.
Тільки вона не дуже нова -
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку,
Яка стоїть коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В Класній кімнаті,
Де ми вчимося читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

А це - Велика Країна.
І зветься вона - Україна.
Жовті лани і синє море,
Чорне вугілля, Карпатські гори...
Куди ти йдеш, моя Країна?
- Сама не знаю...
І немає в кого спитати.
Поводирі - пани пихаті.
То краще вертайся
У великий будинок
Що зветься - Школа.
Відремонтуй її,
Бо вона вже не нова.
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку.
Яка стоїть, ти вже знаєш, коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В моїй Класній кімнаті,
Де дітки вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

2013р.

На прощанье заплакало лето
Проливными дождями навзрыд.
А в душе моей боль без ответа
Затихающей ноткой звенит…

Отцвело, отшумело, отпело
Это лето сгорело дотла,
Ну а жизнь без тепла пролетела,
А ведь я так упорно ждала!

Зря его я искала по свету,
Согревая все светом своим.
Вот и это последнее лето
Пролетело с холодным, чужим.

Скоро птиц улетающих стаи
Неизбежно отправятся вдаль,
И надежды в тумане растают,
Не найдя свой бесценный Грааль…

2013

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Зоря моя вечірня,
Далека, недосяжна, –
Чому ти непокірна,
Чому ти сором’язна?
Боїшся пересудів
Чи, може, в те не віриш,
Що повсякдень і всюди
Тобі співає ліра?
На поклик відгукнися,
Стань ближчою до мене.
Одна ти серед тисяч –
Свята, благословенна.
Впади дозрілим плодом
У м’яту чи любисток, -
Єдина насолода –
Холоднопломениста.
Зоря моя вечірня,
На темнім небозводі, –
Сіяй вгорі безмірно,
Моїм літам на подив!

Знехмар чоло, посій у ньому сонце,
Прикрась ланіти маковим вінком
Життя не зустрічало переможців,
Які без втрат пробігли марафон.

Щодня, щомиті губиться, псується
І час, і люди, й істини вино
Але якщо навік згубити серце,
То як долати перешкод озноб?

І крок за кроком не даєш розпастись
Усім надіям, що наперекір,
І невідомі, щедрі меценати
Дарують ще одне звучання лір.

І перепони - вже не зупиняють,
І всі фальстарти йдуть у небуття.
Твій марафон - здається, не останній,
Твоя стезя - нестоптана стезя.

І вже герой, зникають всі поразки,
І лаври вже чекають бігуна,
І раптом - на чолі проміння щастя,
Зійшло з давно забутого зерна.

У час, коли вечір спекотний, смаглявий
Зорю запалив на вікні,
Усміхнена панна твоєї уяви
Неждано з'явилась мені.

Присіла край столу. Наповнений щастям
Очей струменів небокрай.
Моє ледве чутно торкнула зап'ястя,
Промовила тихо:"Питай..."

І я відчайдушно, зухвало і дико
Їй глянула прямо в лице:
- Кохаєш його до нестями, до крику?!
То що мені скажеш на це?

Мовчання запало. У трепетній тиші
Цвіркун щось виводив сумне.
І панна сказала:"У кожному вірші
Він пише, як любить мене..."

29.08.2013р.

Невеличкий готель в центрі міста,
По-домашньому тепло і чисто,
І затишно, чудовий вай-фай,
Невеличкий готель в центрі міста,
І сніданки гарячі «у ліжко»,
Ти мене пам’ятай, пам’ятай.
Тут проведено ранків немало,
І усмішок, які повертались,
Незліченная кількість хвилин,
І хоч рано, із сонцем вставала,
Але знала, тоді добре знала,
Недаремно, а час швидкоплин.
Персонал доброзичливий,
Праця, білі блузи, наповнена таця,
«Гутен морген» або просто «хай»,
І оте вдячне «сенкью» в придачу,
«Вері найс» - це багато вже значить,
З гарним настроєм день починай.
Запашна щойно зварена кава,
«Київ Пост», а що там – поцікавлюсь,
Є натхнення і сотні ідей…
Невеличкий готель в центрі міста,
Зупинитись ще раз, гарно, чисто,
Теплий спогад про гарних людей.

осінь скоро настане і ти заблукаєш у листі
тих дерев що тримають на вітті твоїх птахів
і вони уже ніби злітають а гори тут лисі
і у вирій пора вирушати як ти й хотів

осінь скоро настане птахи заблукають у небі
і байдуже чи сьоме воно і чи це птахи...
чи перевертні хижі що линуть у хмарні тунелі
жоден вирій на світі іще не приймав таких

осінь скоро настане і ти між птахів заблукаєш
їхнє пір,я давно уже синє як ти й хотів
ну а щастя завжди перелітне і тут не злукавиш
от і ти відлітаєш у вирій своїх птахів

2013

Маленький хлопчик в метро плаче,
Сидить у мами на руках,
І кожний перехожий бачить,
Хлопчини сльози…
Наче цвях
Хто забиває в мертву тишу,
Сталевий стукіт за вікном,
А хлоп реве усе жвавіше,
І вена проляга чолом.
Йому цукерку не купили,
Йому машинку подавай,
Таке, дивіться, наробили,
Не видно горя того край…

Малий, візьму його за руку,
Повір, я теж була мала,
І плакала, було, щодуху,
Коли інакше не могла,
Коли утратила я друга,
Коли мій песик десь подівсь…
А ти ревти надумав,
Слухай, із тебе люд дивує скрізь.

Лиш підрости, і сам побачиш,
Без слізок буде навіть біль ,
Хай буде сонячною вдача,
Не плач, і хникати не смій.

1
«На Бога дивиться, а чорта бачить».
«Чорт не спить, але людей зводить».
«Гірша відьма вчена, як родима».
«Ворожка з бісом накладає».
«До Божого дару з чортовими ногами».
«Чорт кого не підмане».

2
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай, оповідають,
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом...
...Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас -
Не один, а сотня народів...
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в Україні
Дорога до Бога».

Внук прийшов до діда свого,
є питання в Толі:
- Ми, дідусю, про шкідливість
говорили в школі.
Чия праця більш шкідлива,
певно, все ж шахтарська?
Може, ще якась нервова,
вчительська, шоферська?
Дід немало здивувався:
- То цікава штука!
- Майже все тепер шкідливе –
каже він онуку. –
Тут і так, і так, козаче,
думати можливо.
Все ж, на мій старечий розум,
інше більш шкідливо.
Не про ту шкідливість мова,
як на те виходить.
Нам чиновники й нардепи
більше роблять шкоди.

Я у немцаў грошай заняў,
ды не стаў іх аддаваць,
а пайшоў да партызанаў,
з немцами каб ваяваць.

2012

А я так любила
любила, любила осінь!
Та тільки от літо оце,
тільки літо відкрило,
що зорі – прозорі,
і треба розсунути штори
вночі, аби зорі
в кімнаті моїй пожили...

А я так любила цю осінь,
любила, любила...
Чому ж вона в серпні
у серце іде знадвору?
Сумнішає світло,
старіється світ немилий,
згортається, жовкне,
у кволу німу покору...

То осінь мене покинула?
Кинула, кину...
Неначе дитина, що виросла,
йде собі далі,
підкорює відні, парижі
і канни, й берліни,
втішається світом,
гуляє на фестивалях!

А я тут сама переб’юся,
я – жінка доросла,
все знаю і вмію,
в житті я ж даю собі раду...

Від мене пішла у світи
моя донечка-осінь...

Осенко-Осінечко,
дівчинко, втіхо, розрадо!

Вернися, зігрій, поцілуй
тихим-тихим небом,
вгорни мої плечі
у лагідні теплі обійми.
Осенко-синичко, вернися!
То, звісно, его
моє промовляє...
Та холодно дуже без тебе!
та дуже самотньо,
порожньо
мені без тебе!

Мене поверни...
і серце –
прозоре і вільне...

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Немає часу на самотність,
у натовпі горить душа
і та дитяча безтурботність
потроху серце залиша.

Хвилини наче скоротились,
годинник ніби календар
і часу більше не лишилось
щоб зупинити цей кошмар.

Вже сон коротший за цілунок,
обійми довші за життя,
усмішка, наче подарунок,
а погляд - сенс мого буття.

28.08.2013

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

Гей радістю світяться очі,
Вінець прикрашає чоло,
Усі до обійм охочі,
Усі ми брати заодно.

Всі лестощі, хитрість і збиток
Залишимо там за порогом,
Тому, що є вічний здобуток
Родина, наука із Богом.

Братерству чужі перепони,
Знімімо із серця заслони,
Розкриймо чуття і бажання,
Всі сховані в нас сподівання.

Тут спільних емоцій злива,
Тут дружби й веселощів співи.

Та хто вже у нашому гроні,
При праці чи при забаві,
При плугу чи при короні,
Нехай не забудуть уставу.

Згадаю присягу свою
І кожної миті життя
Нехай на тій думці стою:
Родина, наука і цнота.

Дойдемо, хоч прикра дорога,
Коли брату руку подам,
Бо з нами із неба підмога
І мужність, і праця, і згода!
2010

Повертайся скоріше. У мене під ковдрою вітер.
І на дворі дощить. На столі розсипається сіль.
І минає без тебе похмуре беззахисне літо.
І на стежці туман, як солодкий сливовий кисіль.

Вже зібрали врожай. Буде осінь вдоволено сита.
Не приходить ніхто в мій оздоблений прозою дім.
І мовчить у кутку стоголоса, як відчай, трембіта.
І не тішить вуста сигаретний півколами дим.

Повертайся до мене – сюжетом до крику знайомим.
Буде тепло під ковдрою. Вітру не стане на двох.
І ромашки впадуть на тендітні розкриті долоні.
І щасливий напишуть для нас
ЕПІЛОГ.
25.08.2013

У вівторок 10 вересня у Львові в рамках 20-го Форуму видавців (8-й Львівський міжнародний літературний фестиваль) відбудеться "Вечір еротичної пародії".
В програмі заходу – виступи поетів-пародистів: Іван Гентош (Львів), Світлана Костюк - Параска Коливашаласка (Волинь), Василь Кузан (Закарпаття), Лариса Омельченко (Дніпропетровськ), Анатолій Черняхівський (Вишгород) і Ярослав Чорногуз (Київ).
В перервах між виступами пародистів Вас забавлятимуть жартівливими і батярськими піснями Йорданка Дранчук (Івано-Франківськ), Ярослав Чорногуз, гурти “Коралі” (Львів) і “Галичанка” (Соснівка).
Місце проведення – подвір’я Музею ідей (вул. Валова, 18а)
Початок о 20-00, закінчення о 23-00.
Раді будемо зустрітися з усіма, хто любить жарти і гумор, кому до вподоби веселе поетичне пародійне слово!
Щиро запрошуємо!

Прозрілий суд
над маревом віконним,
за вузликом –
одразу виднокруг,
і дві душі,
як ветхі дві ікони,
впіймали
ноти з нотками
на слух.

О віще світло
і… права пташині.
Куди летіти
з перших білих див?
Контрольний дощ
на прилисток єдиний –
і мед
не дотече
до бороди.

Від пошуків хули
до халабуди
і від багна стрімкого
до сходин
церковні дзвони
і биття повсюди,
і сто табу,
і неодмінно клин.

З вікна додолу
пелюстки віддушин
на рукави,
на віск
і на золу,
а завтра знову
сонцем попелюшки
штовхати кревно
витончену млу.

2013р.

Як гість непроханий, в прочинене вікно
ввірвався вітер у мою кімнату,
і я єством усім відчула знов,
як пахне липа в мене біля хати.

Перед очима вервечкою все:
і біль, і радість, спогади й чекання,
крилата доля ввись мене несе,
і я живу сьогодні, як востаннє.

Минулого хай гусне пелена,
леткі роки не хочу я вертати,
і знов стою і мрію край вікна,
і пахне липа в мене біля хати.

вересень 2013 рік

Скінчається історія
Прозора і легка.
Моє життя прискорює
Свій біг, немов ріка.
Несеться невпокоєно
Стрімкий потік подій,
Лишаючи вимоїни
У пам’яті моїй.
Обділений увагою
Близьких людей навкруг,
Приречено розтягую
То подих свій, то рух.
Ніхто із них не зважує
Здобутків мул глевкий,
А топить із поклажею
В пітьму і супокій.
Пливти в нужді й приниженні
Нелегко без човна
Тим паче, що наближений
Утомою до дна.
Та близько вже до пристані
Однакових глибин.
Життя – це мить із відстані
Спресованих годин.
28.08.13

(правдива байка)
Якось з провини охорони,
Чи прикупивши десь мандат-купони,
Не знаємо з чиєї то вини
В Верховну Раду залетіло дві ворони,
Зайняли місце у президії вони
І стали каркати – "Нас тут мільйони,
Та досі нас тут утискають,
Воронячий язик забороняють.
Ми ж стоїмо за справедливу справу –
Щоб офіційний статус у державі
Здобув могучий наш воронячий язик.
Наші прихильники за нас проголосують,
Як перед українцями у Раді не спасують,
А їх посадим в наші авта-воронки
І одвезем усіх на Соловки,
Де предків їхніх упокоїлись кістки".
* * *
Що ж, панство, десь загроза в цьому є,
Хоч поки наша сила виграє.
Однак, напевне виграли б ворони,
Якби з Вороніжем попадали кордони.
То ж треба добре пильнувати охороні,
Щоб Раду не заповнили ворони.
2013

В думках слова, котрі не розіль'ються
Не впадуть тушшю на сухий папір
А все тому, що люди посміються
І полетять каміння в чужий двір

Я буду сам себе потихо лікувати,
Не дам закрити серце на замок.
Мені не треба війни вигравати!
Моя борьба, завершиться у строк...

Я битись буду поки я живий
Бо душу дуже легко осквернити
Загартуватись треба поки молодий
Щоб потім по життю достойно жити

***
Вона пішла забувши вернути ключі
пішла як сніг…
сніг що випав весною
і буває вона вертається у ночі
коли я сплю
й лягає поруч зі мною...

І я відчуваю запах її волосся
тепло її подиху
чую серця биття
згадую як мені важко з нею жилося...
але з нею принаймні я відчував життя...

А зараз всередині мене панує відлюдність
зараз всередині мене спинився час
без неї моє існування – формальна присутність
бо яке може бути життя де не має… «нас»…

Її нервозність і втома…

все…

нарешті спочила…

спокійна і нерухома…

Тепер її ліжко - могила.

Священик сказав - вона вдома -
навіщо він бреше
я ж знаю
це ж ясно як аксіома
таких не беруть до раю…
М.Філдман

Деревієм і м’ятою пахла наморена сутінь,
Догорав над рікою полишений кимось вогонь…
Ти сьогодні хотіла про нього назавше забути –
А натомість молилась - за змучену душу його…

І до ночі бродила стежками гарячого серпня,
Розгортала руками вологий оспалий туман,
Щоб нарешті збагнути: кохання буває нестерпним,
Але іншого в тебе - на жаль і на щастя! – нема…

09.08.2013

А літо знову
Ставить на зеро
І пише вірші
До самого рання,
Молодика золочене перо
Вмочивши
У чорнильницю смеркання.

Пусти мене.
Хай буде все, як є.
Піду сама
По долі гостролезій -
І заболить мені
Ім'я твоє,
Мов чорні стигми
Білої берези.

І аж тоді,
Коли твоя душа
Мене відпустить і забуде тихо,
Програвшись
До останнього гроша,
Заплаче літо
Осені на втіху.
12.08.2013

Земля одягне і озує,
І обігріє й нагодує -
Вона, як добра, щедра мати,
Що ладна дітям все віддати.

А ми здебільшого байдужі,
Хоч гарні, викохані, дужі
На материнських її благах,
Та на життя суворих вагах:

Ми за усе добро не платимо,
Бездумно блага її тратимо,
Для неї усього жаліємо,
І мудро жити не уміємо.

Шкодуємо землі любові,
Мозолів стертих аж до крові,
І ласки, ніжності, турботи –
Не платимо ми за щедроти.

Вона усе ще нам прощає,
На нерозумних зла немає,
А нам би вчасно схаменутись,
До неї серцем пригорнутись.

04.05.2012р. Надія Таршин.