досвітні дощі стають нормою
не додають прикрощів перед п"ятою
на світанку вчинитись багатою ще на одну традицію
змити дощами чорне в Господньому Фотошопі
так само раптово зникнути
не сумувати
і для очей радість
тіло здригнеться в ритмі потужної ніжності
щезнути в мокрих травах
під акомпонемент небувалої свіжості
ще один твій світанок сховати у грудях
натопу не віддати ні билинки
ні найдрібнішого цвіту
ні кущика
ні крапелиночки

дихай вільніше
час у тобі
прокидається

2012

Узнавать «лицо» — это просто...
Друг сказал: Стоит только хорошо выстрадаться самому,
как все страдающие становятся тебе понятными.
Согласен, правду он молвил.
Спасибо ему, и Слава Богу.
2012г.

Достоинство жизни — не в принудительной святости,
А в искренней, невинной чистоте,
Как у детей, по образу Его,
Для которых целомудрие — естественно.
2012г.

Господь — Володар людської душі.
Для іспиту душ на вірність Собі
Господь у світ послав сатану,
І він підкоряється Його Святій Волі.
2012р.

Сияет в небесах Господень свет,
И ярче ничего на свете нет.
Приветствую Владыку эпохи Водолея:
Сен–Жармен, старинный друг,
Ты почтил меня своим присутствием!
Позволь мне познать пламя космической чести,
Пронизанное золотыми и фиолетовыми нитями,
В то время как элементалы
Сплетают венок Рыцарю–Командору моего сердца.
2012г.

Три чверті звуків виходять назовні,
Бо їм некомфортно зовсім
Жити у плеєрі, мов у конвеєрі,
Де я штампую із них емоції.
Радію митям, видушую сльози.
Моє відверто щасливе літо
Почала осінь дощем і вітром.
Подвійне сьоме.
Моє росте. До тебе.
Тут щось не те,
Писала ж про інше.
Мабуть, я досі
Малюю в пам’яті щастя схему
зі твого раю і почуттів.
Я сьогодні ще не в житті.
Я ще досі в авто.
Напівтвоєму.


08.06.2012 р.

***
Где-то на дне наших мыслей рождаются звуки...
В тусклом мерцаньи луны появляется яркий свет!
Все, что мы знаем, давно достоянье науки.
А на вопросы, терзающие умы, найдется ответ.
***

Дуже до речі, сьогодні на дружньому сайті "Гоголівська академія" завершився конкурс перекладів. Кому цікаво :
http://gak.com.ua/authors/10404

Збережи найкоштовніші миті
наче рожеві діаманти
заламінуй у фотокнизі пам’яті
у гербарій думок заховай
зафіксуй візерунками згадок мов декупаж
розмалюй яскравими фресками вражень
перебирай час від часу наче вервечку
не дай їм як пуповинці розірватися
між шпаринками рядків зігрій
припасуй до себе мов сонячний хрест
воскреси у маріанських глибинах серця
поклади до підніжжя мрій
закохай у себе назавжди
…………………………………………………………………………
життя коротке

помни
кем бы ни был ты
что Матерью рожден
и теплым молоком груди
был в детстве напоен
разложи ковром славу и почет
той дорогою что Она идет
Путь всегда благословляй
ноги любовью омывай
они ведут дорогой в Рай!
2012г.

Якщо впустиш красу думок у своє серце,
І вони, ставши словами, відкриють дорогу,
За ними увійде сонячне проміння
і оселиться тут назавжди.
Випускатиме назовні тільки ясність.
Вона струмітиме силою і битиме фантаном,
Піднімаючи до вершин рідне слово, яке
джерельною водою, змиватиме брудний осад,
накопичений роками, через байдужість і страх.
Залишиться у грудях лиш віра, надія і любов -
Чорні сили, не зможуть більше зайти і знищити ясність.
Темнота царює - лиш до появи сонця.

Сто один, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
ліквідовує шок.
А ти так і зроби:
без біди, від журби
набираєш цей номер,
телефонний якби...

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.

Ех, сто два, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
все почув не з чуток.
А ти нібито теж -
"Спілкування без меж!"
Телефоном "Довіри"
від себе не втечеш.

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.

Ех, сто три, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
вже пришвидчує крок.
А ти серце своє
не розкажеш, як є,
як йому, золотому,
від самотності зле.

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.


7.06.2012

Я змінила заставку
із твого фото
на гори.
Всоте
за ніч говорю,
що завтра вранці
(сьогодні вранці)
все буде добре,
ти спатимеш далі,
а я прокинусь.
З кимось.

Я змінила усі рингтони,
завантажила тонни
року
і розбила свій відчай
звуком.
Навіть більше.
А твої трохи
дикі руки
залишили
сліди на шиї
і спалахують щоки
від слова “хочу”.
О другій ночі.

Я три сотні
чужих повідомлень
єдиним махом
знищила,
щоб твоїх не лишилось.
Ти боявся глибше,
я боялась страху
і з'їдала тебе очима
і, здається, щиро,
зізналась.
Я зламалась.
На третій тиждень.
Тих днів замало,
щоб стати ближче
і просто спати.

Я змінила обличчя
на маску.
Ти просто звичка?
Ти згубна звичка!
І хоч не личить,
пишу розбірливо,
хоч неправильно граматично
останній меседж
без зайвих вичиток
таким, як відчула:
не йди, будь ласка.
Ножем у спину.
Пірни трохи глибше.
До біса рими.
Я хочу щастя.

06.06.2012р.
1.27

Невдалий плід Господньої турботи,
Поважні покидьки прямують до дверей
Вкраїнського парламенту. Сьогодні
Чергова сесія народної ганьби.
Оце ставок, де сотні коропів
Вистрибують над плесом для розваги,
І повсякчас влаштовують собі
Яскраве втілення казок більшовиків -
Майбутнє світле, що прийшло надовго
(Такий собі корпоративний комунізм).
Голота дивиться: патриції ідуть
Віддати хист народу України.
І де б його знайти - старий мушкет.

вичитуєш свою шизофренію
сакральними нотами
подихової гучності

постріл.лами
каліброваним сутностям
у притул.

вибухаєш спо_віль_нено
світ
словами/усмішкою/жалістю
перелітні емоції
пересічні аварії
пусто

заново

вичитуєш свою шизофренію
випускаєш маленьким колібрі
не у клітки очей
по зустрічній

просто в хвилі
самотнього вітру

[2012]

Я ЕСМЬ свет сердца,
Сияющий во тьме существа
И превращающий все
В золотую сокровищницу
Разума Христа.
***
Я ЕСМЬ излучающий любовь в мир,
Чтоб стереть все ошибки
И сломать все преграды.
***
Я ЕСМЬ мощь Беспредельной Любви,
Умножающейся,
Чтоб стать победной,
Миром бесконечным.
2012г.

В изумрудной глубине
виден кораловый лес,
между ветками которого
пробираются донные струи,
тревожа множество разноцветных раковин.
На ясном небе вдали
виден парус
остроконечной формы.
На его светло–оранжевом фоне
под светлыми лучами солнца
ясно вырисовываются разноцветные пятна,
от светло–желтых до кроваво–красных.
Меня обнимают бесконечность,
Всеобщность и вечность.
2012г.

клечальне щастя
перевеслами у брід
спускає пліт туману

манить
прозірним павутинням
у плескіт ночі на річці Раставиці

— о-о-о чому тобі не спиться
мій спогаде
— погадай
на тінях поміж хмар
де місяць-паламар
видзвонює серцями

чебрецями встеля дивИну*

прилину
подихом ясмину
у храмину фіміамну лебединну
зівсечар нектар зберу у жбанок

під ранок у вітри його роздмухаю
рути завірюхою
сріблястою
спокусою
уплутаю
у місячні думки

тих-тихо потайкИ
раєптахою
ввірвуся
пригорнуся
таїною
і струною
стрепенуся
розіллюся
в тремних гаммах
і з’єднає мить вустами
первозданне
безборонне
нездоланне

сколихнеться море медянИми пелюстками
з нами

Когда человек вступает на путь,
Кладет он свое сердце на крест...
Конечная цель его путишествия —
Это смерть всего того,
Что имеет лишь относительное бытие:
Все ценности должны быть обесценены,
Все идеалы уничтожены,
Все кумиры свержены!
Когда сердце и крест сольются в одно,
Тогда он достиг своей цели...
2012г.

Спрагло всотую
кожне твоє слово
вимірюю щільність поглядів
напругу дотиків
щирість поцілунків
опір притягання
тривалість мовчання
глибину споглядання
межу терпіння
жагу бажання
ауру взаємности
форму пестощів
манеру стримування
ступінь довіри
запилююсь
присутністю твоєю, мов бджілка
ти мені в і р и ш?..
2012

(триптих)

1.
Під церквою
трійця божевільних,
а для мене таки блаженних
митців жебрацтва.
Одного переслідує жах
від удару приклАдом,
інший панічно
боїться мотузок,
бо колись заледве
утік від зашморгу.
Третя з цього гурту
роками бачить дитя,
під вечір повернуте їй
місцевою річкою...

2.
Три душі.
Три свічі.
Три пророцтва,
з білих і жовтих
копійок мальованих,
яким легко
поміститись у жмені,
ні, не людській – Господній!

3.
...Трійця обіймає темінь,
бо прихистила
і трохи заспокоїла
трьома у світі вогниками,
захищеними муром церковним
і всього двома куполами.
Як помиратиме той,
кому бракне купола,
щасливцями вкраденого?..

2012р.


Художник Ярослав Саландяк.

Ранок насипав дурману...
Божі корівки кохання
Сховали в кімнату.
До нас...

03.06.12

шукали з донькою і знайшли.
тисячолітня прірва між вами...
чекаєш від нього дотику,
він радість спраглої твоєї душі.

2012р.

Ювелирная рапсодия
Природы ее желания —
Быть настоящей богиней,
Женщиной СЧАСТЬЯ!
2012г.

Мага чарівні очі —Вогнянні,
Зростають трояндово в красі...
Любов моя, мов велична перлина,
Ти завжди зі мною — в душі...
2012р.

Дух Святой живет в сердцах.
Можно получить все —
творя в мечтах.
Помнишь ли ты— человек,
что Сердце Его в твоих руках?!
2012г.

Сумління, муки
та сум'яття...
Усе, чого торкаєшся, -
болить.
Та за чепіги взявшись -
з дороги не звернуть...

2012

Смуток на моєму лиці
Тобі видається сміхом.
Молюся уві сні,
Тобі видається це гріхом.

2010 р.

Шукаю щастя...
Бігаю від кутка до кутка.
В такій біганині може пройти все життя,
Щастя, як сонце: підходиш все ближче,
а воно все тіка...

2010 р.

Завдяки йому почала писати,
Завдяки тобі - живу.
Дякуючи йому, навчилася жити,
Дякуючи тобі, я ще люблю.

2010 р.

У лабіринтах ночі мої очі
Тебе шукають. Кохана,
Накрий мене ковдрою
Свого сну...

01.06.12

милі неню — дякую.
вибачення прошу.
вам,.щира шана моя,
вас, як рідну, ніжно люблю.
2012р.

мій татусик жнивує добре
бо завжди на селі
всім
він косу клепає
Вийде сороміцько
Розхристаний аж пар гуде
Потім приляже горілиць
І зойкне — Божа Воля
То — щастя мить!..
2012р.
2012р.

Промінь золотом
Вишиває рушники хмар,
А вони все одно
Плачуть срібними струнами…

31.05.12

алебастрово-юна кіпріда тонкоруко і зграбно
ловить блискітки кіс черепаховим гребенем
неслухняні як діти розбігані леле

і гойдає-вигойдує мушлі тонке голосіння
що ж ти тужиш сестричко перлинки не-зав’язь-не-зачин…

у рожевих світанках утрачена втіха
огортає кіпріду лінивими хвилями бісеру
снів прийдешніх що справдились щемко і радісно

попід сонячним оком леліткова панна
роздивляється хитро гладеньке своє відображення
у зіницях стоокого велета з пращею
але байдуже їй бо ж цілком не закохана…
31.05.2012

все движется в мире и вечно живет
В буре деяний волны Бытия
мощью неустанно движут они
океан вселенской жизни
я подымаюсь
я опускаюсь
все изменяется
2012г.

Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Ты любишь сказки, и я их очень люблю.
Эту сказку, тайной покрыта она, тебе поведаю.
Под ослепительно яркими лучами полуденного солнца,
Взявшись за руки, мальчик и девочка на песке резвятся.
Они совершенно обнажены, а их веселый
Беззаботный смех громко звучит далеко вокруг — дети...
Возле них видна старая кирпичная стена,
Местами полностью занесення песком, полуразвалившаяся.
За стеной начинается берег глубокого моря, спокойного и сто–ясного.
Прозрачные волны раскрывают свою глубинную тайну...
2012г.

земля на початку була трохи безвидна,
але зовсім не пуста –
на ній росла праісторична папороть
і водилася всіляка химерна живність.
перелесник у зеленому затінку
награвав на черемховій сопілці,
мавки прали полотна у струмках,
а дядько ох мирно
займався селекцією мухоморів
у власній неоновій теплиці.

земля була запашна
і цілковито приручена.
мама щовечора кликала її
пити парне молоко,
а світлячки збиралися
під її подушкою на нічліг.

їй би тоді і в голову не збрело
(ні за яких обставин)
чого-небудь хотіти чи шукати.
світ обертався навколо неї самої,
вона ж бо вірила тому, що бачила –
і зоставалася непорушною.

але якось вночі ангел прив'язав
до могутнього стовбура дерева,
що росте в центрі галактики,
рубіновий ліхтарик –
її вільне медвяне сонце.
епоха, коли воно щоранку
черпало трохи вогню на сході,
щоб вилити його на заході,
закінчилася.

і земля… не те, щоб зрушилася…
по суті, нічого так і не змінилося,
тільки я тепер точно знаю,
що мій світ обертається
навколо тебе.

Любов, як — небо, воно безкрає.
Живе у серці і бентежно грає.
Її голос — наче спів дощу,
Сонячні промінчики радісно п*ю.
Так зростає щастя моє,
Бо серце, як троянда, пити хоче...
2012р

Здавалося – читала тебе напам’ять,
Здавалося, що знаю кожне слово,
Здавалося – пам’ятаю безповоротно,
Здавалося – читала тебе напам’ять.


Я знала кожну весну,
Кожну усмішку твою.
Я знаю твої очі,
Сині опівночі.

Я пам’ятаю твою міміку –
Веселу на лиці.
Я уявляю тебе по вулиці –
Рука в руці.

Шепочу осіннім вітром,
Він обіймає тихим крилом.
Промайне осінь світлом,
Нам це все треба обом.

Зимою грітимемо долоні,
Лежатимемо на сніжному лоні.
Заглядатиму тобі в очі
І шукатиму літнє небо вночі.

Здавалося – читала тебе напам’ять,
Здавалося, що знаю кожне слово,
Здавалося – пам’ятаю безповоротно,
Здавалося – читала тебе напам’ять.

1:43
29.05.12.

Вечір бритвою місяця
Відрізає скибку
З буханки життя.

27.05.12

Дивне тремтіння пройшло по хребту…
Ніби легенький електричний розряд,
Ніби голки інею – покололи між лопатками і
Зникли.

Щось має відбутися…

Навіть повітря в кімнаті було не таким…
Воно електризувало волосинки на шкірі так,
Як це робить синтетичний одяг.
І якби це відбувалося вночі,
То ми могли б побачити іскри,
Що спалахували між нашими тілами.

Це небезпека.
Вона відчувалася фізично,
Але ми не розуміли її природи, її сутності,
А просто відчували,
Що щось тут не так.

«Певно, буде буря», - подумав я.

Вітер збирав хмари над будинком,
За вікнами повільно темніло.
Але раніше передчуття бурі
Ніколи не було таким тривожним…

Моє хвилювання передавалося тобі.

Новий запах лоскотав ніздрі –
Запах невідомої тривоги.
Він змішувався з випарами тіл і нагадував аромат
Свіжої крові.
Навіть піт на моєму чолі був іншим.
Холоднішим.

Ми не могли зрозуміти: від чого?
Адже він (саме так ми називали твого чоловіка) сказав,
Що прийде о сьомій, а тепер тільки четверта…

Але у нього є пістолет…

У наші душі повільно заповзала гадюка страху.
Так риби в акваріумі відчувають наближення землетрусу,
А квіти перед грозою закривають свої бутони.

Твій бутон ставав щільнішим.

Насолода була блискавично-яскравою і не схожою
На всі попередні.
- У нас кожного разу інакше, - сказала ти
І, ніби у підтвердження цього,
Я підхопився з ліжка і одягнувся з таким поспіхом,
Як ніколи раніше.

Я вийшов,
Залишивши тебе у обіймах терпкої чоловічої аури.

Ти сховала сльозу,
Проводжаючи мене поглядом і стриманим помахом руки
Зі свого балкону,
Продовжуючи тремтіти,
Пульсуючи коханням,
Зберігаючи тепло мого подиху
На тілі,
На вустах,
У волоссі…

Не встиг я відійти від будинку і кількох десятків метрів,
Як отримав смс-ку від тебе:
«Інтуїція нас не підвела».

Дякувати небові,
Яке саме у цю хвилину
Розродилося
Бурею.


07.09.11
27.05.12

Нещодавно вийшла у світ поетична збірка нашого колеги по перу Сонця Місяця, з чим його і вітаю! :)

Подальших успіхів і натхнення!

Нет ничего во вне меня,
Ничего нет кроме меня, ничего извне я познать не могу,
Ибо все это Я.
Но это Я скрыто от меня;
Его достичь и исполниться Его познанием,
Слиться с Ним — вот цель моя.
Я это Высшее Лучезарное Я.
Я есть мой Бог, я есть прообраз Я,
Таящий в себе все величие будущего, —
Это зародыш Я.
2012г.

Так мало бути, чи як…
Вона все правильно зробила,
Розпустила інші вітрила,
Перші сховала на знак…
На знак скорення долі,
Чи наперекір цікавим.
Не рухайте її застиглих ран,
Вони зашиті її висохлими сльозами.
Не треба порівнювати з іншими,
На них не схожа. Не та…
Вона, та сама ідеальна,
Котру грішною зробило життя.
Не змочуйте ран
Її ж власними сльозами.
Вона все правильно зробила,
Розпустила інші вітрила,
Незнаючи напрямку вітру
І передбачаючи ураган…
Без нього - ніяк.
23:13
26.05.13.

коли я кажу, що ми, як два вуха –
повернуті в різні боки і тому не чуємо одне одного,
ти заперечуєш: ми не два ока,
і нам не треба дивитись в одному напрямку.
можливо, ми – дві руки,
що одна з них, тримаючи книжку,
не розуміє, для чого інша гортає сторінки, –
такі однакові, але такі несхожі…
що у нас спільного?

якось стара зморшкувата дорога,
що курила люльку, сидячи біля замшілого каменя,
сказала мені пізнім надвечір'ям:
ваші тіла – два черевики:
один не має смислу без другого,
ви все життя доганяєте одне одного,
то відстаючи, то випереджаючи –
бо лиш так ви рухаєтесь.
і тільки той, хто одягнув вас, – птах…

Холодна пляшка пива.
Зігрію її руками.
Тривіальна і проста
Вбивча пляшка.

Я не знаю правди,
А ще гірше – майбутнього.
Я боюся докорів сумління,
Я боюся твого докору.

Я не боюся смерті,
Але вона мені непотрібна.
Тебе зараз нема…
Я чекаю, коли ще нема прощання.
Сльози на пероні…

Напевно непотрібна,
Але не до кінця.
Бажання бути з тобою –
Ставиш прозору стіну.

З тобою стану
Перестиглим фруктом,
Який вчасно не з’їли.
Може краще не цілуй?

Всеодно кондуктор
Каже прощатися.
Всеодно несправжній цукор,
А про мед і мови нема.

Свічки і шампанське,
І твоя тепла рука.
Здавалось б вже не одна.
Вечірній Харків.
Година за годиною
І вже прощатись пора.
Мовчала, щоб не плакати.
Купе. Заридала.
Одна.

Холодна пляшка пива.
Зігрію її руками.
Тривіальна і проста
Вся наша правда.

26. 10. 11.

Небо, люди і вкотре небо:
сміливе синє, спокійне сіре.
Маленька мрія — на мить до тебе,
бо щось пульсує життям між ребер.
Не вірю людям.
Тобі я, здається, вірю.

Люди, небо і щось між ними.
Буває, бачу, як Бог сміється.
І те, що люди назвали серцем
живе сьогодні від слова до слова,
дзвінків замало.
Потрібне диво і душ розмова.
Мабуть, про щастя
Або про зливу.

Люди, небо і знову люди.
Небо вічне, а мрію розбили.
Нікотинові краплі живуть у грудях,
шкідлива звичка, відсутність сили.
Рим, здається, вже більше не буде,
а слова залишились.

25.05.2012р.

Долу нічна перина стелиться,
клапті білі, клапті чорно-блакитні
поля латають, жовтою ниткою сточені.
З долу гуляє стукіт, чи-то з гори котиться -
я чую це, і значить ми вже близько.
Може день, може два.
Як удари м'яча знадвору,
або крові у вухах, я чую це,
а значить ми близько.
І буває, що погляд
раніше повік розклепиться:
долу лілеї похилені,
чи-то небо згори сміється,
що не стріченим погляд залишився.
Я бачу це, і значить ми вже близько.
Може час, може ще.
Пальці тремтять, мов язички лілей,
до губ доторкаючись,
я бачу це, а значить ми близько.

Що буде далі? Власні назви
полів, які перетинаємо,
і безіменне просторе вариво
туманів, що ми назвемо домом,
і наші вірні пси по іменах нас кличуть,
від радості закиглять
із думкою про нас -
ми будемо вже вскоро.
Ми ближчі, ніж гадали.