То буде, здається, осінь.
Не тому, що мені так добре,
а тому, що так Бог захоче.
Так-от, буде тепла осінь
і люди з відпусток вийдуть -
у відпустку піде сонце,
щоб пожити у Греції,
бо теж хоче бути модним.

На чиємусь балконі висітиме одяг,
на Його — досихатиме червень.
Він заварить собі традиційно чорний,
не надто солодкий.
Чай тамує несказаний відчай,
до якого доводить кава
чи кавовий запах...
Захитаються спогади жваво,
закиплять поміж планів на завтра.
Вже не світиться сенсор,
хоч вистрибує серце:
в смс-ках була правда...

Набере несміливе “як справи”,
набере “я сумую, здається”,
набере “забіжи завтра вранці”,
і згадавши про те, що пізно,
і згадавши, що вже не коханці,
жодних слів не відправить,
бо злякається того,
що вранці вона повернеться.
Надовго.

Небо впаде на дах сусідів,
напевно, воно ностальгічно-хворе,
якщо вже не здатне себе тримати.
У Нього те саме.
Здалося, що хтось є в кімнаті,
і вчулося тепле “дякую”.
Але ні.
Телевізор говорить.
Три красуні співають,
три неприродньо красиві шмати
вислизають із монітора
і тіло збуджують.
Просто вимкне ТБ.
Телевізор — ворог.

Він, здається, хотів як краще,
відпустив, бо суцільні проблеми,
відпустив, бо ненавидів рими!
І тепер розважається з тими,
що дарують фізичне щастя,
що так дико вдають оргазми,
що зникають без сліду туманом.
Між обманом старим і новими обманами
ще гортає її поетичну сторінку.
Не знаходить рядків про справжність,
і, здається, вона вже не пише...
Ні Йому, ні іншим.

Він, здається, такий дорослий,
а не знає, наскільки важко
за невинними жартами й масками,
наче скарб, зберігати правду.
Він не знає, що в ньому — радість,
Він не знає, що кожне завтра
загорялось думками про Нього
і холодне “вже досить” зірвалось стратою.
Тут ніколи не буде винних:
адже кожен багато втратив.

То буде, здається, осінь.
Сонце ще буде високо,
а спогади всохнуть.
Їй буде байдуже, скільки років,
промайнуло між ними.
Чи просто між ними.
Усміхнеться усьому світові,
і поїде шукати світло
в гори,
де свіже повітря і мало люду.
Нема нікого.
Розридається перед Богом,
розіпнеться в собі молитвами:
не наважилась вилити правду,
що могла би (і буде) чекати завжди,
що хотіла у Ньому, як в небі, жити.
А Він на балконі сушитиме одяг,
і зі спогадів щось палитиме.
Він заварить собі традиційно чорний.
Згадає про літо.
Забуде випити.

30. 06. 2012 р.

Направду не треба шукати сенс,
якщо людям добре в одному просторі
бути вічно й незмінно чи бути гостями.
Певно, треба заплющити очі на все,
все й без того занадто непросто.

Просто запах Його перманентно важливий,
і, здається, дурниці — яке у нас небо.
Виникає єдина потреба — жити,
і затьмарює інші людські потреби.
Я воліла би жити у цих митях.

І, чомусь, неважливо — Він падає з криком
чи цілує спокійно, говорить щось тихо...
Я ж не збираюся красти Його у світу,
Мені ж достатньо... А врешті Він знає.
Він мене надихає.
Надихає вже тим, що Він поруч дихає...

Кажуть, щасливі не мають на вірші часу,
я, мабуть, абсолютно інша — неправильна:
замість того, щоб просто віддатись справам
я складаю зі слів Його запах.
Просто щастя й натхнення літають разом.
Зі звичайного в сьоме впала. Небо.
Я заснула в Його трохи п'яних хмарах,
І прокинулась з тим,
що на щастя є в кожного право...

29/ 06/ 2012 р.

шурупистий карк наглоти
самозарізається в чисте сумління
гіпсокартонової душі
до необдуманого профілю наївності
аж шляпка видирає радість
маски на лиці

шуруповерт – шайтан
заряджає батареї струмом
пекельної енергетики
десь біля двісті двадцяти у нас
у Англії – близько сто десяти

і чого це там
вдвічі економлять
на показниках гидоти
коли треба трансформувати
їхнє зло в наше

тут потрібні перетворювачі
і з чудернацькими штепселями
квадратної форми (аж квадратіють очі)
в той час коли у нас все округле
в тому числі і Земля

панове майстри
коли робите перегородки
використовуйте дідівський метод
сто грам веселих скоб
сто тичин серйозності
сто стовпців надійності
загорніть у глину єства
і осяйте щирим усміхом усесвіт

2012

І сивина на славу юна
без перебільшення й надумань.
Перебуває тут
історією
схвалений
статут,
ім'я якому
УМАНЬ.


28.06.2012

Мої літгерої
втомились блукати між римами,
і торкатися кроками голих думок.
Мої літгерої помруть в один день.
Все ок.
Я збиратиму щастя… у віршах.
Я навіть житиму ними.
Все, здається, як було до того:
прокидаюсь сама,
засинаючи з ним.
Так, все добре.
Ні, не сталось нічого.
Хоч всередині мене
чергова могила,
І квіти не ті приносять.
Досить.
На вихід всі мрії.
За руки.
По двоє.
Хай нас люди
вважають чужими.
А зрештою, байдуже,
сталось то сталося…
Просто мої літгерої
втомилися жити між римами.
Мої літгерої, здається, вкурили,
що їх не існує в реальності.

26. 06. 2012 р.

[інтро]
Серце відштовхує кров
і вени пустіють
немов пересохлі акведуки Риму
притулок дощів і вітру

[перший акорд]
Боже, дай мені Кесареве!
зроби мене іронізуючим дитям
у своєму віварії
бо тіло – порожній храм
а на статус креатури
я не заслужив
отакий я – суцільна халтура
твій пустотливий hand made

[другий акорд]
мов на березі моря сиджу
очікую на аргонавтів
чи нових космонавтів
поволі виловлюю ніжність хвиль
малюю рибу на піску
своєї віри й слухаю сирен
невтомно бальзамуючи мрії

[епілог]
і начебто наближаюсь до тебе
як до Ітаки
невтомний блукач і шукач
Улісс…
та мла суцільна і тривка
молочних берегів не видно
не чути голосіння сурм
я не знаю, що тобі дати:
те, що просиш
чи те, що тобі потрібно
отаке воно
наївне улісейство
2011.

когда читаю усыпанное сердечками письмо
в моей груди разливается тепло
что я вижу всмотритесь
подлинная жизнь рядом с нами
она в цветах на лужайках
в ящирице
которая греется на солнышке
в детях
которые с нежностью смотрят на мать
в обнимающихся любящих
в каждом гнездышке
где люди работают
любят и веселятся
нет ничего важнее этих скромных жизней
их сумма и составляет
человечество
в котором и мы с тобою
искренне любим друг друга
познав достаточно хорошо
что все есть одно
и оно — прекрасно!
2012г.

у нас вкрали гол
«а нащо він вам?
ви б у тому матчі однаково не перемогли
бо ви по життю – невдахи!
і скажіть спасибі,
що ми вас узагалі допустили до цього казана!
ідіть собі й не скигліть
це ж просто гра!..»
ми втерлися й пішли туди,
куди нас послали

у нас вкрали мову
«а нащо вона вам?
хіба ви нею розмовляєте?
а тих, хто ще говорить нею, –
все одно меншість!
та й чи говорять вони нею,
чи так – лише граються
(а думають російською,
як усі нормальні люди)?
і взагалі: наскільки простіше й зрозуміліше –
по-російському!
а то придумали казна-що,
язик поламаєш…»

у нас вкрали право вибирати собі владу
«як це немає вибору?!
ось вам влада і ось – опозиція!
вибирайте, що вам більше подобається:
лялька на лівій руці ляльковода
чи лялька на його правиці!
є лялька для Сходу і лялька для Заходу –
грайтеся на здоров’я»

пограємось ще?

2112 рік, Євразійський Союз, м. Кієв,
Ґос. унівєрсітєт ім. Д. Табачніка:
«Тема нашей сегодняшней лекции:
народы, обитавшие ранее на территории ЕАС.
К таковым относятся, в частности, укрАинцы, белорусы, чукчи, удэгейцы… Основной причиной исчезновения данных народностей явилась их неконкурентоспособность в борьбе видов за выживание…»
догралися…

2012

плисти
так хочеться плисти
крила вітрил розпростерти
осідлати вітер
що звабливо до хвиль заграє
палубу кинути в обійми сонця
підняти з постелі заспаний якір
і злетіти
назустріч спокуснику обрію
який так пристрасно
мріями лоскоче

і лише щогла
чи то зламана
чи недовірлива
чомусь боїться
вістрям своєї надії
у небо глянути

Я – секунда до стрибка старого звіра.
Хилого і поїдженого кровю.
Я – його зіщулення очей.
І напруження мязів.
Скрегіт кісток і затриманий подих.
Споглядання чужого тіла
Що за мить наповнятиме внутрішнє
Порожнеча
і підозріле пригинання плечей,
щоб її захистити.
я знаю, що дико болить,
коли повільно рветься мяз.
Всі частини моєї душі відчувають страждання.
І я не вмію інакше.
Що таке співчуття,
стрибайте навколо безпорадної жертви
і дізнавайтесь.
З острахом оглядаюсь назад.
Серед диких трав, на мене зачаївся
хворий і стомлений леопард.


24.06.2012

Якось чужий сон
прибився до мого обійстя
сон-приблуда
невмиваний
нечесаний
голодний
припався до миски сліз
що зранку я їх наплакала
жадно припався
аж вилизав дно
і очі мої стали ясними
кинула кістку
що в горлі муляла
цілою ковтнув
я дихати стала вільно
наситився сон
до ніг моїх підійшов
на капці вклався
за вухом почухала
і ремінця намацала
видно що свійський сон
з цепу зірвався
та як впірвав
аж тут опинився
звідки він не спитаю
не прив’яжу
не вижену
може на ранок сам піде
а поки хай стереже мене
а я його
як зостанеться

мне ведомы сказки таинственных стран
о тайне девы и страсти могучего воина
я вижу твой грустный взгяд
слушаеш голос закрыв глаза и колени обняв
вслушайся
далеко далеко у озера
в парке изысканый бродит граф
ему стройность грациозная дана
пылает Огнем волшебный взор
сравнится с ним может лишь луна
отражаясь нежностью во в влаге озер
твое сердце вдыхает туман одиночества
ты не веришь никому
лишь своему человеку дождя
ты плачешь
не надо
если веришь
значит любишь
иди в парк вечности
он ждет и обнимит тебя...
2012г.

Якось чужий сон
прибився до мого обійстя
сон-приблуда
невмиваний
нечесаний
голодний
припався до миски сліз
що зранку я їх наплакала
жадно припався
аж вилизав дно
і очі мої стали ясними
кинула кістку
що в горлі муляла
цілою ковтнув
я дихати стала вільно
наситився сон
до ніг моїх підійшов
на капці вклався
за вухом почухала
і ремінця намацала
видно що свійський сон
з цепу зірвався
та як впірвав
аж тут опинився
звідки він не спитаю
не прив’яжу
не вижену
може на ранок сам піде
а поки хай стереже мене
а я його
як зостанеться

Ранкова музика пахне чарами липи,
Що їх ти підсипала мені в чай
У перший день творення
Світу нашого.

Невиспані блискавки
Радісно розрізають спеку,
Що потріскує, наче кавун
На таці міста розімлілого.

Дощ змиває сліди
Із дерева пізнання гріхів
І розмиває їх
У калюжах п’ятниці.

Відгадай:
Із якої краплі народиться
Життя?

А я знаю,
Що у лоні твоєї долоні
Залишився запах висохлої сльози
Моєї вчорашньої присутності.
Причетності…

Знаю,
Що вночі знову
Ти молитимешся Богові
І янголи принесуть до тебе у сни
Мою турботливу ніжність.

22.06.12

огнем любви сияет сердце скрипача
пылают звуки словно эльфы танцующие струнами
из сердца льется любви мелодия
воспламеняя серца людей Планеты Терри
2012г.

села-пустки
чекають мабуть китайців
щоб китайкою очі закрили останньому діду
як помре
вишиті рушники прикрасять драконами
котигорошку зіщуляться очі
а на бабиній макітрі розквітнуть півонії
не-пустки-села

Божевільна із поглядом пильним і білими довгими пальцями
На кам'яній стіні,
Волосся немов буревій і рот як суцільний крик:
Хіба це важливо,
    Касандро,
Щоби вірили гірким джерелам? Бо істина в тому, що правда
Ненависна людям, вони
Радше б тигра в дорозі зустріли.
Тому правда поетів солодка брехнею;
А релігія: політикани, торговці
Поливають новою брехнею стару, і їх славлять, шанують
    за Мудрість. Схаменися, дурна, будь мудріша.
Ні. Гризеш у кутку скибу правди,
Мерзенна для бога й людей. - ти, Касандро, і я.

У столиці моєї держави,
у княжому граді Києві
така туга, буває, підійде –
защемить, запече під серцем –
за далекою Україною…
Ось огрядна пані московка
чи скоріш ґоспожа хохлуша
тицяє пухкенькою ручкою,
складає
вогнисто-багряні губи
бубликом
(невже знесеться?)
і ніжно так сокорить:
“Ско-о-о-ко-о-о?..”
Купую в кіоску журнал:
– Будьте ласкаві, покажіть…
Он жовтенький, в куточку… “Прапор”.
Перепрошую… Помилився…
Він тепер уже “Березіль”.
І у відповідь чую:
– А разві
березіль по-українски прапор?
Тож коли у чужій столиці
псом приблудним душа заскімлить
від розлуки із Україною,
перший-ліпший знайду таксофон я,
догукаюсь, може: “Це Рівне?..”
Вісім – вихід з Єгипту, з неволі…
Швидше код! Нуль-три-шість-двадцять два…
І приємний жіночий голос
і ласкаво, й суворо промовить:
“З вашого телефону не дозволяється
користуватися даним видом зв’язку…”
Я довго триматиму трубку,
а ніжна, терпляча жінка
ввічливо і раз по раз
буде освідчуватися мені
щемливими словами
моєї мови…
“…ашого телефону не дозволя…
…воляється користуватися да…
…ся даним видом зв’язку…”
Мила моя!
Дихати заборони!
Жити заборони!
Говори!..
(Слава Богу, навчилася…)
Рідна моя! Кохана!
Моя Україно!

1993

коли день захлинається в радості літа
як рудий спаніель перед блідими колінами
важко відрізнити стогін від стогону
сміх від ще більшого сміху
коли ніздрі тягнуть повітря як теплу бавовну
і подих прядеться від легень до легень
я кажу що ти той
із тінню молока на вустах і крові на грудях
я кажу що ти є за мною
що рука твоя пахне сьогодні рясним цвітом
смертельної білизни і ясносяйної блакиті
так пахне чоло моє у тінь заплетене

я кажу за дверима розкинувся холод
в ньому пташка й метелики в ньому
він стіна він стіна за стіною
нічого за стіною загибель від радості дня
він стіна я кажу ти за мною
з тінню крові на грудях
і молока на вустах
так пахне рука твоя
і чоло моє так
пахне стіна і метелик і пташка

я кажу обертатись мені ніби чути
гул удари тугий барабан
ніби заклик і клич я кажу
обертатися в тінь на грудях твоїх і вустах

Поднявшись в заоблачные вершины Духа,
Он был объят Любовью,
Как любимая невеста,
Которую обнимает ее жених.
Он видел, Кто Бог
И какова Его Воля.
2012г.

Червоне.
А за вікном - червень.
Сонце нанизує день алгоритмом осяяння.
Черлені щити поблискують десь у минулому.
Через прокляття часом гукають чомусь самітники.
Черес набитий порохом.Чорні Хлопці сигналу чекають спрагло.
А за вікном - злива.Часом погримує.Блискає.
Серце підтримує ритм у звучанні:"Осанна!"
Часто і важко дихає буря у спину.
А за душею - тиша.
Скарбом у затишку лагіднім тшиться доля.
Чистий лишається час.
А натомість невпинно
Сном ще не здійснених мрій
Тихо снується основа
Аж через давнє -
Кріпися!
Чути трембіту.
А ти не вагайся -
Світлій!

2012

Чекати щодня на листа.
У вогкій в’язниці під’їзду
чекати щодня на листа із чиєюсь посмішкою.
Чи хоча б на цидулку
із простісіньким словом: «вітаємо!»
Одначе тепер не пишуть.
І не тільки полковникові.

Черк-черк — музика сивих стін.
Черк-черк — кроки на сходах.
Черк-черк…

Почуватися залізним опудалом,
набитим всесвітнім мотлохом.
Блювати вночі від рекламного спаму,
півкіла передвиборчих агіток,
обгорток з-під цукерок.
А вранці листоноша-таксидерміст.
запхне купу рахунків.

Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Гуп-гуп — кроки на сходах.
Гуп-гуп…

Щороку щезають брати і сестри.
Щороку щезають брати і сестри,
немов на воді бульки.
Уже немає семи сусідів по стінці.
Ані номера, ані сліду.
Куди вирушають поштові скриньки?
У вирій, за листівками?..

Черк-черк — музика сивих стін.
Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Чекати щодня на листа.

Чекати щодня на листа…
Черк-черк…
Чекати щодня на листа…
Гуп-гуп…

2011

Ми говорили тихо до її приходу,
на півтону нижче, ніж
ластівка б розправила крило,
ніж лист зірвався би з гілки,
і голову покрила б жінка
перед церквою,
ніж погляд би понурився до стоп,
які до забуття сходили землю,
або якби він закотився сонцем
фарбованого скла,
ми говорили тихше, на півтону нижче ніж
далекий поклик грому, червень,
ніж спека, яка котиться зі стін,
ніж спалахи й згасання тих облич,
які по куполу немов зірки над нами,
ніж кроки звехру, десь над головою,
ніж ми самі в очікуванні сліз,
ніж те, що ми - це я з тобою,
впускаємо із рук своїх униз,
ми змовкнемо, коли вона прийде,
а поки ми говорим тихо.

Сірник літа підпалено…
І жодні дощі полум’я не зупинять,
І пожежники не допоможуть – догорить
І обпече пальці вічності…

11.06.12

Отче наш, сущий на Небесах!
Да святится имя Твое, Я ЕСМЬ.
Я ЕСМЬ Царствие Твое пришедшее,
Я ЕСМЬ Воля Твоя исполненная,
Я ЕСМЬ на Земле, как Я ЕСМЬ на Небесах.
Я ЕСМЬ дающий сегодня хлеб насущий всем,
Я ЕСМЬ прощающий все Сущее сегодня, так же как
Я ЕСМЬ и все Сущее прощающее меня,
Я ЕСМЬ уводящий всех людей от искушения,
Я ЕСМЬ избавляющий всех людей от всякого
порочного состояния,
Я ЕСМЬ Царство,
Я ЕСМЬ Сила и
Я ЕСМЬ Слава Божья в вечном, бесмертном
проявлении —
Все это Я ЕСМЬ.
2012г.

Самотня ніч посивіла під ранок,
Лавандою її поблякли очі.
Дитя_світанок тихо і пророче
Змінив матусю.
Мрійні васильки
У небесах
До ночі одцвіли...

09.06.2012

В мире ничего не было дороже,
Нет и не будет ничего сильнее,
Чем бескорыстное, щедрое в нежности,
Материнское пламя любви.
2012г.

досвітні дощі стають нормою
не додають прикрощів перед п"ятою
на світанку вчинитись багатою ще на одну традицію
змити дощами чорне в Господньому Фотошопі
так само раптово зникнути
не сумувати
і для очей радість
тіло здригнеться в ритмі потужної ніжності
щезнути в мокрих травах
під акомпонемент небувалої свіжості
ще один твій світанок сховати у грудях
натопу не віддати ні билинки
ні найдрібнішого цвіту
ні кущика
ні крапелиночки

дихай вільніше
час у тобі
прокидається

2012

Узнавать «лицо» — это просто...
Друг сказал: Стоит только хорошо выстрадаться самому,
как все страдающие становятся тебе понятными.
Согласен, правду он молвил.
Спасибо ему, и Слава Богу.
2012г.

Достоинство жизни — не в принудительной святости,
А в искренней, невинной чистоте,
Как у детей, по образу Его,
Для которых целомудрие — естественно.
2012г.

Господь — Володар людської душі.
Для іспиту душ на вірність Собі
Господь у світ послав сатану,
І він підкоряється Його Святій Волі.
2012р.

Сияет в небесах Господень свет,
И ярче ничего на свете нет.
Приветствую Владыку эпохи Водолея:
Сен–Жармен, старинный друг,
Ты почтил меня своим присутствием!
Позволь мне познать пламя космической чести,
Пронизанное золотыми и фиолетовыми нитями,
В то время как элементалы
Сплетают венок Рыцарю–Командору моего сердца.
2012г.

Три чверті звуків виходять назовні,
Бо їм некомфортно зовсім
Жити у плеєрі, мов у конвеєрі,
Де я штампую із них емоції.
Радію митям, видушую сльози.
Моє відверто щасливе літо
Почала осінь дощем і вітром.
Подвійне сьоме.
Моє росте. До тебе.
Тут щось не те,
Писала ж про інше.
Мабуть, я досі
Малюю в пам’яті щастя схему
зі твого раю і почуттів.
Я сьогодні ще не в житті.
Я ще досі в авто.
Напівтвоєму.


08.06.2012 р.

***
Где-то на дне наших мыслей рождаются звуки...
В тусклом мерцаньи луны появляется яркий свет!
Все, что мы знаем, давно достоянье науки.
А на вопросы, терзающие умы, найдется ответ.
***

Дуже до речі, сьогодні на дружньому сайті "Гоголівська академія" завершився конкурс перекладів. Кому цікаво :
http://gak.com.ua/authors/10404

Збережи найкоштовніші миті
наче рожеві діаманти
заламінуй у фотокнизі пам’яті
у гербарій думок заховай
зафіксуй візерунками згадок мов декупаж
розмалюй яскравими фресками вражень
перебирай час від часу наче вервечку
не дай їм як пуповинці розірватися
між шпаринками рядків зігрій
припасуй до себе мов сонячний хрест
воскреси у маріанських глибинах серця
поклади до підніжжя мрій
закохай у себе назавжди
…………………………………………………………………………
життя коротке

помни
кем бы ни был ты
что Матерью рожден
и теплым молоком груди
был в детстве напоен
разложи ковром славу и почет
той дорогою что Она идет
Путь всегда благословляй
ноги любовью омывай
они ведут дорогой в Рай!
2012г.

Якщо впустиш красу думок у своє серце,
І вони, ставши словами, відкриють дорогу,
За ними увійде сонячне проміння
і оселиться тут назавжди.
Випускатиме назовні тільки ясність.
Вона струмітиме силою і битиме фантаном,
Піднімаючи до вершин рідне слово, яке
джерельною водою, змиватиме брудний осад,
накопичений роками, через байдужість і страх.
Залишиться у грудях лиш віра, надія і любов -
Чорні сили, не зможуть більше зайти і знищити ясність.
Темнота царює - лиш до появи сонця.

Сто один, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
ліквідовує шок.
А ти так і зроби:
без біди, від журби
набираєш цей номер,
телефонний якби...

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.

Ех, сто два, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
все почув не з чуток.
А ти нібито теж -
"Спілкування без меж!"
Телефоном "Довіри"
від себе не втечеш.

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.

Ех, сто три, і дзвінок!
Нетривалий гудок -
черговий по частині
вже пришвидчує крок.
А ти серце своє
не розкажеш, як є,
як йому, золотому,
від самотності зле.

Ну чому?
Ну чому не знайтися йому -
телефонному номеру -
раз на добу?
"Я люблю!
Я люблю! Розумієш? Люблю..."
Та на клаптику ордера
підпис: табу.


7.06.2012

Я змінила заставку
із твого фото
на гори.
Всоте
за ніч говорю,
що завтра вранці
(сьогодні вранці)
все буде добре,
ти спатимеш далі,
а я прокинусь.
З кимось.

Я змінила усі рингтони,
завантажила тонни
року
і розбила свій відчай
звуком.
Навіть більше.
А твої трохи
дикі руки
залишили
сліди на шиї
і спалахують щоки
від слова “хочу”.
О другій ночі.

Я три сотні
чужих повідомлень
єдиним махом
знищила,
щоб твоїх не лишилось.
Ти боявся глибше,
я боялась страху
і з'їдала тебе очима
і, здається, щиро,
зізналась.
Я зламалась.
На третій тиждень.
Тих днів замало,
щоб стати ближче
і просто спати.

Я змінила обличчя
на маску.
Ти просто звичка?
Ти згубна звичка!
І хоч не личить,
пишу розбірливо,
хоч неправильно граматично
останній меседж
без зайвих вичиток
таким, як відчула:
не йди, будь ласка.
Ножем у спину.
Пірни трохи глибше.
До біса рими.
Я хочу щастя.

06.06.2012р.
1.27

Невдалий плід Господньої турботи,
Поважні покидьки прямують до дверей
Вкраїнського парламенту. Сьогодні
Чергова сесія народної ганьби.
Оце ставок, де сотні коропів
Вистрибують над плесом для розваги,
І повсякчас влаштовують собі
Яскраве втілення казок більшовиків -
Майбутнє світле, що прийшло надовго
(Такий собі корпоративний комунізм).
Голота дивиться: патриції ідуть
Віддати хист народу України.
І де б його знайти - старий мушкет.

вичитуєш свою шизофренію
сакральними нотами
подихової гучності

постріл.лами
каліброваним сутностям
у притул.

вибухаєш спо_віль_нено
світ
словами/усмішкою/жалістю
перелітні емоції
пересічні аварії
пусто

заново

вичитуєш свою шизофренію
випускаєш маленьким колібрі
не у клітки очей
по зустрічній

просто в хвилі
самотнього вітру

[2012]

Я ЕСМЬ свет сердца,
Сияющий во тьме существа
И превращающий все
В золотую сокровищницу
Разума Христа.
***
Я ЕСМЬ излучающий любовь в мир,
Чтоб стереть все ошибки
И сломать все преграды.
***
Я ЕСМЬ мощь Беспредельной Любви,
Умножающейся,
Чтоб стать победной,
Миром бесконечным.
2012г.

В изумрудной глубине
виден кораловый лес,
между ветками которого
пробираются донные струи,
тревожа множество разноцветных раковин.
На ясном небе вдали
виден парус
остроконечной формы.
На его светло–оранжевом фоне
под светлыми лучами солнца
ясно вырисовываются разноцветные пятна,
от светло–желтых до кроваво–красных.
Меня обнимают бесконечность,
Всеобщность и вечность.
2012г.

клечальне щастя
перевеслами у брід
спускає пліт туману

манить
прозірним павутинням
у плескіт ночі на річці Раставиці

— о-о-о чому тобі не спиться
мій спогаде
— погадай
на тінях поміж хмар
де місяць-паламар
видзвонює серцями

чебрецями встеля дивИну*

прилину
подихом ясмину
у храмину фіміамну лебединну
зівсечар нектар зберу у жбанок

під ранок у вітри його роздмухаю
рути завірюхою
сріблястою
спокусою
уплутаю
у місячні думки

тих-тихо потайкИ
раєптахою
ввірвуся
пригорнуся
таїною
і струною
стрепенуся
розіллюся
в тремних гаммах
і з’єднає мить вустами
первозданне
безборонне
нездоланне

сколихнеться море медянИми пелюстками
з нами

Когда человек вступает на путь,
Кладет он свое сердце на крест...
Конечная цель его путишествия —
Это смерть всего того,
Что имеет лишь относительное бытие:
Все ценности должны быть обесценены,
Все идеалы уничтожены,
Все кумиры свержены!
Когда сердце и крест сольются в одно,
Тогда он достиг своей цели...
2012г.

Спрагло всотую
кожне твоє слово
вимірюю щільність поглядів
напругу дотиків
щирість поцілунків
опір притягання
тривалість мовчання
глибину споглядання
межу терпіння
жагу бажання
ауру взаємности
форму пестощів
манеру стримування
ступінь довіри
запилююсь
присутністю твоєю, мов бджілка
ти мені в і р и ш?..
2012

(триптих)

1.
Під церквою
трійця божевільних,
а для мене таки блаженних
митців жебрацтва.
Одного переслідує жах
від удару приклАдом,
інший панічно
боїться мотузок,
бо колись заледве
утік від зашморгу.
Третя з цього гурту
роками бачить дитя,
під вечір повернуте їй
місцевою річкою...

2.
Три душі.
Три свічі.
Три пророцтва,
з білих і жовтих
копійок мальованих,
яким легко
поміститись у жмені,
ні, не людській – Господній!

3.
...Трійця обіймає темінь,
бо прихистила
і трохи заспокоїла
трьома у світі вогниками,
захищеними муром церковним
і всього двома куполами.
Як помиратиме той,
кому бракне купола,
щасливцями вкраденого?..

2012р.


Художник Ярослав Саландяк.

Ранок насипав дурману...
Божі корівки кохання
Сховали в кімнату.
До нас...

03.06.12

шукали з донькою і знайшли.
тисячолітня прірва між вами...
чекаєш від нього дотику,
він радість спраглої твоєї душі.

2012р.