Земля ще сонечком зігріта,
хоч вже в полоні у дощу,
а я чекаю знову літа,
як у молитві, шепочу.

Прошу в небес тепла ще трішки,
траву благаю: «Зеленій!»
Але тіка від мене нишком
потічком літ кораблик мій.

Вже осінь розклада тотеми,
в опалім листі я бреду,
і терпко пахнуть хризантеми
в моїм замріянім саду.

вересень 2013

Чому не сонячно мені?
Чому синиць пісні сумні?
А спориші – у срібних росах?
Бо плаче матінка земля:
«Аж до травневого тепла
Я не відчую ніжок босих!»

10.2010

На пні, край стежки,
(раптом дощик знову?)
розклала осінь
парасольки глив.

Опеньки
дубу видерлись на стовбур, -
аж капелюха
більшенький згубив.

На те й природа:
листяно і грибно.
На те й узлісся:
купка маслюків.

...А серцю
так задивлено, аж дивно.
Така в душі луна -
не треба й слів.

02.10.2013

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Хазяїн, не кину,

Хоч ти вдупель напився,

Не трезв,

Але я проведу до хатини,

Я Мухтар, і мені уже три,

Роки три непідробної дружби,

Хочеш, кістку цукрову бери,

Я лиш вдячний,

Погладь моє вушко,

Ти забувся про мене?

Дарма, почекаю,

Ось тут із краєчку,

Небезпека,

Гайнув – і нема,

Лишень хвостика

Блима кілечко.

Не угледів колодязь, упав,

Звав на поміч,

Боровся з водою,

Ти, мій друже,

Мене в ніч проспав,

З молодичкою…

Що ж ти накоїв?

Я твій друг,

Я приручений пес,

Знаю добре,

Тебе б не покинув,

Захопив мене розпач…

Та сперш,

Я тебе би довів до хатини…

Стара хатина. І рублів катма…
Та провели бабуся й мама раду,
Бо з чужини озвалася кума…
Із люрексом хустки дійшли з Канади.

Я – піонерка, а сестра – з горіх.
Міль жерла жовту, біла – майже ціла…
Дві зарплатні, аванс… От наче й гріх,
А як над бандеролькою раділи!

Матусі дорікаю:«Краще б меблі…».
Бабусенька не чує.
З неї – стебла…




2013

Обтрушує яблука вітер
Недбало на трави руді.
Задивлені в бабине літо,
Все далі літа молоді.
Хмільний і охлялий, не марю,
В багряній оздобі садів,
Що вітром розвіється зараз
Мій розпач, а біль, поготів.
Для вітру я плід перезрілий,
Об’їдений часом дотла,
Хоч тулиться млосно до тіла
Він диханням дивним тепла.
Вплітається в сиве волосся
І стелиться м’яко до ніг
Так чуло тепер, що здалося
Безглуздям укісся доріг.
Окрилений сонцем, ширяє
Попереду мене й услід, –
Немов до завітного раю
Шукає омріяний слід.
01.10.13

1

У липні рюмсав хлопчик:«Це ж курорт!
Я думав, тут веселим буде тато,
А він купив троянди, свічі, торт…
Сумує… Залишив мене в палаті.
Ви – небезпечна! Він обручку зняв…».

Нишк підполковник Саша…
Я мовчала.
Я малювала з хлопчиком ягня,
Капусту, вовка… Тортом пригощала.
Не знала, чим відвабити мужчин,
Що забували пляж і процедури.
Горнувся замполіт – місцевий джин –
З очими барви Кватера мікстури...

А Саша кидав сина... і питав:
«Як розлучусь, народиш гарну доню?»;
Торкався кіс, несміло – живота…
Спускався з рушничком до стадіону…

Вродливця в безрукавці триколор
Виснажували пристрасті пасати…
Я працювала. Справа цвів Місхор,
Ліворуч бовваніли пірси Ялти...


2

Летіли із-за Альп цупкі листи…
Міняла я олівчики, парфуми…
Лиш за півроку той вусань остиг.
Завжди на пірсі Ялти в липні сумно.

Тут розімкнула коло дужих рук:
«Дитини жмені радощами сповни!
Це – крайчик оздоровниць, хвиль-розлук…».

Пасе жалі альпійські сив полковник…

Нікому я не народила доні.
А як просили жевжики солоні…




2005-2013

Це неминуче…
Відпусти,
коли умисно чи невмисне
в соборну тишу самоти
твоя неопалима пісня

пірнає…
Бо тоді, бува,
із невмирущого в сьогодні
летять одвічні праслова,
і болі сіються в безодні…

Моя мила матусю,
Поглянь, я – твоя дитина,
Прагну вкотре довести,
Що ні, не дарма не сина,
А три доні, розумні, гарні
Дала ти світу.
Я люблю тебе,
Сонечком ти
Для усіх нас світиш.

Моя мила матусю,
Зичу років над сто прожити,
Веселити, як ти умієш,
Нас бадьорити,
Нехай житньою буде
Нива твоя життєва,
Ти єдина наша,
А інше – то уже несуттєво.

Маєш доньок,
Хоча хотіли, напевно сина…
Моя мила матусю,
Ми любим тебе пресильно,

Моя втіхо, моя розрада,
Моя підтримко,
Хай Господь береже тебе,
Моя люба ненько.

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

шипшина гострить пазурі до скла
фарбує губи відчаєм осіннім
собака здох спалили шавки сіно
їй хтось чуже байстря в поділ підклав
воно їй все життя плачем обслинить

коли чорніють айстри за вікном
скрипучий грифель бігає папером
по черзі відчиняє різні двері
за кожними одне і те ж кіно
із безліччю одноманітних серій

шипшина гострить пазурі
поділ попід вагою дреться
в простирадлах смердить грошима
гриф летить на падло
щоб потім відкупитись у суді
і тане в небі ввічливо і скрадно

шипшина звикла тільки от байстря
нагадує старі часи осінні
коли собака мирно спав на сіні
копав картоплю і полов буряк
а що тепер а що у неї нині?
чорніють айстри
годі вже
пора

Пада, пада дощ на скроні,

У твої й мої долоні,

Залиша свої сліди,

Де ходили щойно ми.



Мокрі люди, бігли всюди

Загинали власні груди,

Запускали парасолі-

Парашути в небеса.



Ми тіла несли у схрони

Під розлогі древа крони

Кидали із уст в уста

Світлі, радісні слова.

Усміхалися асфальти,
Бордів шпальти,
Широченні мокрі пні,
Наші дні.

О, відчай зла, неначе квітка,
в душі моїй знов проросла.
Її там бачив я лиш зрідка -
не завжди вона там цвіла.

На знак повернення, тріумфно
заполонила розум мій.
І вироста собі незчутно,
чека в пітьмі на поклик свій.

Коріння глибше все пускає
і розгортає пелюстки.
Вона мовчить, вона вже знає,
куди розкинуть зла листки.

І відчай затуманив погляд
і втрачено усі ключі.
А квітка зла не спить ніколи,
вона повернеться вночі.
2013

Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли спалахують ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки…
І летять проспекти, і сипле сніг.
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні…
…Обганяєм ластівок
В сивих ластах.
Нам нестача палива — не закон.
Лиш би нам не впасти би,
Лиш не впасти би.
І не зіштовхнутися з літаком.

***

Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.

Моя душа - то імітація перону,
Вокзал спустошений, зупинка залізнична,
Серця чужі снують, немов вагони,
Своїм маршрутом форс-мажорним або звичним.

І розклад потягів нікому невідомий,
Я щиро рада - хто б не завітав,
Стою на роздоріжжі нерухомо,
Не маю спогадів, ні почуттів, ні справ.

У сукні із туману-полотна,
Іржаві колії - браслетом на зап'ясті,
Для когось, це, можливо, дивина:
Фотографують чи напам'ять, чи на щастя.

Я не зважатиму. Відправлення чергове
Оголошу: хтось вирушить у світ,
Із ним не попрощаюся свідомо,
Лише рукою помахаю вслід.

2013

Хіба ж я знала, що так буде?
Хіба ж я знала, Львове любий?
Хіба хто знав?

Ніхто не знав, що доля жартівниця,
що те життя - пуста криниця...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав як ляже карта,
і враз всім стане не до жартів...
Ніхто не знав...

Ніхто не знав якою буде рима,
про що цей вірш, й слова ті дивні...
Ніхто не знав...

Ні я, ніхто, ніхто не знав!
Не знав і ти, мій любий Львове,
і ти не знав...

Львів, 2013

Оточує колом, снує мимо мене,
В мовчанні і галасі, люд безіменний.
Куди від’їжджає, кого зустрічає
Від ранку до ночі цей натовп безкраїй?..

Покинувши радісно й сумно оселі,
Строкато одягнені, куці й дебелі,
Ідуть поодинці, ступають гуртами,
Однакові й різні, врізнобіч і прямо,

Ніколи небачені, ринуть навколо
З чітким відображенням їхньої долі
На кожнім обличчі, в звичайних гримасах,
Всіляко себе виділяючи з маси,

Убогі й заможні, веселі й печальні, –
Сидять і блукають по залі вокзальній,
Рішуче й лякливо, дорослі і діти
В надії знайоме обличчя узріти.

Вдивляються всюди, допитливо й чуло,
Засиджених очі і новоприбулих –
Блакитні і карі, глибокі й порожні,
Розумні і хитрі, байдужі й тривожні.

Одні посміхнуться бентежно-привітно,
І поглядом інші обвіють, як вітром
Гірким і холодним, важким, наче мука, -
Аж хочеться просто упасти в розпуку.

Проте, сподіваючись кволо на диво,
Підвожусь і рухаюсь я неквапливо.
Помалу йдучи перед кимсь і за чимось,
Шукаю безмовно собі побратима…
30.09.13

У наві неба - одсонціло - он же-
осоння в галактичнім каганці
восково крапле - заливає ці -
пригаслі дні і накипає бронза:
пастозно, рудовогняно y гіллі,
земля чадує, пломенить листва,
дерева благовісні в молитвах-
єлейнокровні і смиренносхилі.
Сповідні миті осені захристя:
дощі розкаянь... обрій перемок.
Mудріння йде у гості до думок -
перешептами згірклого намиста.
з кадильні світу - змійкою димочок -
такий глибокий серця передзвін:
вітри переосмислень, ріки змін,
солонить долю зрілості щипочок.
Крило торкає тремоло сусалі,
на вівтарі у осені - роки-
куди тікають? - бистрі от які...
перелітають лелями у далі.

Європо, danke, thanks, dziękuję, grazie
за ту з тобою нашу інтеграцію!
Нарешті й ми, ще й досі голодупі,
з тобою вкупі! У великій купі!

2013

Доторкнуся до неба,
оклеєного шпалерами -
хто за твердю живе,
не лякайтесь мене, озвітеся!
Я не з пороху вже,
я із бальсового дерева,
я уже не танцюю
в балеті святого Вітуса.

Я безсмертний від нині -
не питиму вже, не їстиму,
набиратимусь сил,
готуватимуся до вирію -
я сьогодні прозрів,
я нарешті пізнав істину -
це не губи шепочуть,
це серце щемить: - Вірую...

Не в чергових месій,
що торгують в кредит по телику
благодаттю покори
та шибениці з іконою,
а у Тебе, Творителю -
Одноденний Метелику,
що тріпочеш за шибкою,
за віконною...

Насправді іронії мало
У цім злободеннім сюжеті:
Вона його щиро кохала,
А він - день і ніч в інтернеті.

Щодня йому - чиста сорочка,
Пельмені, оладки, котлети,
До школи дітей, до садочка,
А він - день і ніч в інтернеті.

Приносила чай або каву -
Сварився, бувало, не часто:
Чому відірвала від справи?
Прийшла недоречно й невчасно.

Їй прикро було без образи,
Така ж бо у нього робота,
Ішла собі тихо щоразу
Трудитись до сьомого поту.

А діти поволі зростали,
Ішли у дороги юначі,
Та він у своїм віртуалі
Нічого того і не бачив.

У місто до них на гастролі
Артисти якісь приїжджали,
Вона ж у буденній неволі
Нічого того і не знала.

Гармонія їхня, одначе,
Нехай і сумнівною здасться,
Та хто відповість однозначно:
Де саме заховане щастя?


Є власний у кожного досвід
І доля - кому що дісталось...
Вона його любить і досі,
А він день і ніч... здогадались?

залежність від нету хвороба чи необхідність?
на тлі монітора мигтять словоблуди рідні
знайомі та друзі із їхнім завіртуаллям
отак би сидів і скидав самоту в провалля

кричать психознавці – хвороба і є хвороба
вона із усміхнених юзерів зомбі робить
печатка від ґуґлу – і нет їм як «дай попити»
на тілі з'являється мох на руках копита

тарелями очі за рік на чоло вилазять
і зомбі без нету як шлях без дороговказів
рясніють порадами різні інетресурси
щоб зомбі не збилися з курсу і були «в курсі»

прості консументи важають інет коритом
де можна новин попоїсти поговорити
запостити вірш фотошопи із власним фейсом
численну рідню або тупо рекламу «Лейсу»

не відають грішні що правда неїхня гола
а добрі психологи впевнено б’ють на сполох:
«це зовсім недорого користь буде безмежна
лікуйте хворобу комп’ютеронетзалежні!»

Ти оплакав свою Україну,
Оспівав у піснях
І за обрій навіки полинув,
Осідлавши коня...

Вся у квітах зоріє могила
І мовчать солов’ї,
Але пісню твою підхопили
Вихованці твої!

І поезії сила нетлінна
В інтернеті – щодня!
Пам’ятає тебе Україна.
Безутішна - рідня...

29.09.2013

...Чи зустріну, чи ні?.. Поміж мурів і снів
крізь осінню імлу - фото-спалах багрянцю…
В ірій спогадів мій павучок одлетів,
павутинку надії залишивши вранці.

Рідний дощик за мене відплаче усе,-
не стає уже сліз і аж тисне у скронях!..
Я бреду в самоті… Може, поряд ідеш?…
Чи впізнáються наші сумні парасолі?..

Я сумую. Але не Твоя в тім вина…
Для вселенського суму – єдина причина:
то нема забуття, і спокою нема,
і нема вороття, а я знов, як дитина

притулитися хочу до маминих рук,
відігрітись у ніжності кожного слова!…
«З нами – ти не сама»,- вистилаючи брук,
шелестить мені дощ і дерева довкола.

1998 (ред. 2013)

Темза в Челсі

І
Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
завмирає на банці соди у склі аптеки.
Вітер прискіпується до цупких речей:
труб, віт дерев, людини, якій невдержки.
Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди;
неколісний транспорт повзе по Темзі,
мовби сірою польовою, петляючи без нужди.
Томас Мор видивля у незбувній бентезі
правобережний обрій і вкоськує її млість.
Погляд напріч змагає міццю сталевий міст
принца Альберта; і, будьмо дійсно чесні,
це найліпший спосіб податись з Челсі.

ІІ
Нескінченна вулиця, далечі наздогін,
добігає ріки, упершись в залізо стрілки.
Тіло сипле на землю кроки з цупких штанин,
і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки
осетрини хвиль; цим, як мало хто,
Темза вигадує щодо риби.
Мрячка застує вид на трубу Аґрипи.
Пильний зір, задивлений літ на сто
наперед, не мине й побурілий портик,
сородний вивісці "бар" в чеснотах,
чередичку барж, ансамбль водостічних флейт
і бус біля галереї Тейт.

ІІІ
Місто Лондон прекрасне, а надто у дощ. Ні жерсть
цій мокві не завада, ні кепі або корона.
Зонтороби в цім кліматі здатні, врешт,
скористатись і шансом зійти до трону.
Коли сонця катма, чи грошви, і тінь
не тримається пліч, щоб іти назирці,
у місті, де, як не темни цеглин,
молоко буде вічно біліти на вогкім східці,
можна, взявши газету, зіткнутись із
статтею про пішого і моторошний наїзд,
і лишень на абзаці об тім, як болить рідні,
видихнути в полегші: плачуть не по мені.

ІV
Власне, до мене зверталась не
любов і не Муза, а непоквапний, кволо-
звукий, питливий, безбарвний голос;
я озивався, чулий, куди він гне.
"Як ти жив стільки років?" – "Як буква "г" в "ого".
"Як воно почувалось?" – "Залежно від дорожнечі".
"Що тобі любіш в світі зі усього?" –
"Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі".
"Згадується минуле?" – "Якось була зима.
Я гасав на санках, і мене продуло".
"Ти боїшся смерти?" – "Ні, це та сама тьма;
цій – що стіл, що стілець: в’їдливе, чорне сусло".

V
Повітря, бач, розкошує, бере від життя сповна,
що куди нам, живе собі голубою
долею ирію, звіюючись над головою
і ніде не кінчаючись. Із вікна
шпилі бачаться, труби, тьмавий дахів свинець;
це – величного світу сира грибниця,
де бруківка, учителька й годівниця,
самохіть означа і його кінець
дочасний… Займається ранок, підвозиться пошта…
Тяжко увірити бодай уві щось, та,
відколи є правий берег у Темзи, є
лівий берег у Темзи. Це віри додає.

VІ
Місто Лондон прекрасне на часі, на всі часи.
Серце хіба відстає від Великого Бена.
Темза тече до моря, набухла, як повна вена,
і буксир перед Челсі дере баси.
Лондон – місто прекрасне. Иріями і вшир
мимохіть безбережніш він річища у пониззі.
І коли в нім спиш, номери в телефонній книзі
коловерті років мішма сягають цифр
астрономічної масти. І палець, що крутить диск
зимної повні, зводить безбарвний писк
"зайнято"; й чутніша засторога
ця неминуча, ніж голос Бога.


1974

Я задую беззвучным дыханьем
Свечи молчаливую похоть,
Одержима заветным желаньем
Темноту без зазренья потрогать.

Окунусь в дивный трепет
Небывалых немых ощущений...
Темнота преисподни ослепит,
Излучая поток озарений!

Невесомые искорки-вспышки
Сублимируют тонкие мысли.
Долговые эмоций излишки
На затянутом вдохе повисли.

Тело замерло в вычурной позе:
Благодатного ждет расслабленья,
Приготовилось к метаморфозе
И к счастливым минутам забвенья.

а постіль пропахла кавою

до локонів мідно-корицевих

все місто здавалось забавою

з монетами стертими лицями


полотна ще дихають румбою

і дотиком пальців шовковим

були ви мадонною згубою

осіння богине любови


а місто примхливо нахмуриться

продовжить свої карнавали

чужою прокинеться вулиця

де ми так нестримно кохались

Осінні квіти. Спалахи осінні.
Усе, як сталося. Усе, як мало бути.
І над дорогу схилений горіх.
І над могилу висаджені квіти.
Хрести і хрестики на полотні доріг.

Учуся жити. Вчитися не пізно.
А небо - поручні. І все далеке - поруч.
У безбережжі знайдений маяк
Сльотою інкрустовано у осінь.
Вірші, як верші для прогірклих днів, відтак.

Прогноз на завтра. Погляд понад осінь.
Там журавлі летять і повертаються веселики.
І березнево квітне листопадова алея.
І соняхи закохані у небо.
І небо розквітає над ріллею.

2013

За обрій лине днів нестримний рій,
від радості до болю – шлях покути.
Ні бід, ні сліз, ні страчених надій,
що йдуть повз тебе, знай, не оминути.

Поглянь в свічадо, бачиш, поспіша,
летить життя, мов хвилі б'ють у скроні,
та чиста, осяйна й свята душа,
як до молитви складені долоні.

Не втримати у чистім серці зла,
Господнього не осквернити слова,
воістину легкою не була
дорога хресна до страждань Голгофи.

А щастя, запитаєш. Ось, тримай,
таке близьке, ясне і незрадливе,
впусти і збережи, в душі плекай,
ти милосердний, отже ти щасливий.


жовтень 2013 рік

у місті дощі
безпричальні
бредуть забрьохані
у ночі холодні не гріє лахміття латане
а я тут зібрала – слив’янка
проміння вохрове останнього сонця
і айстри
і джемпер татовий
у ромби… святковий…
не прала
ще степ не вивітривсь…
убоге тепло
але все ж – передзим’я здужає
а місто пливе
а місто бажає втриматись
в останній надії
за гілочку небайдужості
за сповідь
за серце…
і тануть примхливі ламані
життєвих самотностей
сльози на очі просяться
дощі усміхнуться
вже рідні
сумирно-лагідні
і підуть
у татовім светрі
по той бік осені

Сів у таксі останній літній вечір,
Сьорбнувши в мене кави з коньяком,
Обнявши теплим поглядом за плечі,
Поїхав геть Чумацьким молоком.
А завтра затролейбуситься осінь,
Піднімуть ціни на тепло і сни.
Чи, може, нам любові передосить
На два життя й на ниточку весни?
Нехай регочуть з когось снігопади
Чи загортають в савани дощі.
Я в тебе сонця, як у Сонця, вкраду
Для пальців і для клаптика душі.

2010

Попасть на бал и встретить принца-гея?-
Не очень-то смешная шутка, фея...

Да чтоб им, в самом деле, подавиться! -
Который день- горох да чечевица...

О, "Запорожец"! Фея, где ж карета?
- Неурожай на тыкву этим летом...

В условиях устойчивого стресса
Не забывай о том, что ты принцесса.

На секонде взяла за три рубля,
А принц поверил, что из хрусталя...

Шкафы забиты, а одеть - увы!
К ста шляпкам не хватает головы...

После пятьсот семнадцатого бала
Истошный вопль: "О, как все задолбало!!!"

Подивився у дзеркало знак питання:
І у світі з"явився символ кохання.
Не пізнати тепер у цьому зображенні,
де питання, а де його відображення...
??????????????????????????????????

Так невмолимо,
так нестерпно рано
зібрався та і вирушив у путь…
Але серця і душі безустанно
за словом
українського Івана,
як соняхи за вічним сонцем,
йдуть…

Судьбу свою ни в чем не упрекаю,
На много бы ее хватило книг.
Да кто напишет? Кто их прочитает?
Вон сколько "героинь" вокруг таких!

Я даже не мечтаю о покое,
От жизни все приму как благодать,
А в ней порой случается такое,
Что ни в одной из книг не прочитать...

Ключ природи - нота "ля"!
Кроковеє колесо!!!
Обізвалася земля
Березневим голосом!

Жайвір дзвінко в небеса
Струни мрій натягує.
А над річкою весна
Вишиває райдугу!

2013

Не благай восени осінній холод:
виступатимеш ти. Жива, не робот.
На тобі - аби клас, але не гетри*.
Знаменитість, котра - по міліметру...

Закричиш в мікрофон, а хто почує?
Знаменитість, котра - в юрбі і всує.
Ланцюги не бринять. Занадто тісно.
І зломився триніг від драйву пісні.

Понад обрис хмар
на початок серце звало.
Тіна Кароль тут.
Все одно життя замало.

"Выше облаков
Мы с тобой начнём сначала.
И сказать "люблю"
Жизни всей нам будет мало"


30.09.2013

…і не жив у житті – а горів. І згорів…
Та лишився у небі зоріти….
Не умів , Україно, без полум’я слів
бути гідним твоєї еліти…

30.09.2013

Олена Фортеріна


І знову відчиняється віконце
В яскравий світ поетових думок,
А очі навіть захлинають сльози -
Незвично стільки бачити зірок.

Де ще зустріти стільки різнобарв’я?
А де зібрати стільки дивослів?
Найвище ж право – жити у коханні,
У споминах, піснях, житті синів,

Лише найкраще на землі лишити,
Окремих хоч не викреслиш рядків,
Важливо за життя не розгубити
І друзів, і братів, і добрих слів…

Чого для щастя треба ще поету?
Найбільше щастя іноді – вірші
І, може, чашка чаю й сигарета...
Знайти б слова – вони й самі прийшли...

Обманливу оману оминути,
Відправити до біса ворогів
Й на фініші, дай Боже, не спіткнутись,
Й померти, заступившись за живих...



30.09.2013

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Світлій пам"яті поетів-учителів, поетів-друзів


Миколи Вінграновського

Такий був сонячний!
Але –
Ранково-сонячний:
Вже теплий,
Шпаркий до слова і дотепний,
Але не так, щоби аж зле
Було від жарту, як від жару...
Зігравши щойно Орлюка
В кіно,
Він оплесків чекав
І визнання – не гонорару.
Горнувсь до нього щирий люд.
І я – частинка того люду –
Горнувсь...
Ніколи не забуду
Миколин людяний "прелюд"
В травневій тиші
На морськім
Високім березі
В Одесі!
Принишкло все на синім плесі
Й на видноколі приміськім...



Василя Стуса

…Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…
Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя "відлиги",
Жертва злої гри –
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навіки, на віки – святі.
Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських "тихих" таборів.
…Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників Стуса Василя?



Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...



Миколи Щепенка

Багатьох я вже похоронив
Старших і молодших,
І не знаю,
Чим я перед ними завинив, –
Вістки з того краю ж бо не маю.
Дорогий Назаровичу, Ви,
Як ніхто, прощаючи, любили…
А тепер – з-під снігу, з-під трави –
Хто простить, любивши?
Сон могили –
Непробудний! Топчемо траву,
Косимо і знову ждем отави,
Маримо – безславні – наяву
Славні за життя робити справи.



Миколи Данька

Ми жили не в тій епосі –
Стежини звивисті й вузькі
То в хутірськім губились просі,
То в просі гинули міськім.
Я з проса виповз до гороху
Й на кукурудзянім лану
Перехитрив страшну епоху –
Змінив її на менш страшну.
Однак звільнитися від страху
Я до кінця життя не міг –
Перестрибнувши через плаху,
Знов наривався на батіг.
І лиш тепер, коли всі друзі,
Не дочекавшись перемін,
Спіткали смерть,
В перенапрузі
Я піднімаюся з колін.



Микити Чернявського

Ви пішли без вороття
Із мого життя –
Лиш тепер я зрозумів,
Ким були для мене Ви.
Розгубився,
Загубивсь
Між трьома я кленами
І тупцюю без пуття,
Як мале дитя.



Івана Савича

Івану Савичу так праглося дожить
До третього тисячоліття!
Покрилось інеєм ялин зелене віття
Біля могили, де поет лежить...
А час – біжить. Нелюблене століття
Минає – заметуть його сніги...
Новій епосі на свої круги
Виводити яскраве різноквіття
Щасливих весен!



Олега Бішарєва

До скорого побачення, Олеже,
За обрієм, де ніч і небуття!
Намарне ти життя своє обмежив
Піввіком,
Не поживши до пуття…
В мажорному цвітінні люботравня
Хіба ж доречні ревнощі пусті?!
Нехай поплаче дружба наша давня
На самоті,
Уперше у житті…



Петра Скунця

Сутужно так і тужно без Петра!
Його обійми дружні не замінить
Дворукий хрест...
Печалиться пора
Осіння
І свавільно половинить
Остиглу душу.
Стежка на Ужем
Повужчала –
Не розбіжишся дуже,
Присутність наша вистуджена вже
Й не мружить вічі сонце небайдуже...
Не траплю вже до міста на Ужі,
Позбавлений Петрового магніту,
Блукаю, непридруджений, по світу,
Де навіть земляки мені чужі.



PS

Лице покійного поета,
Живе, розквітле для привіту,
Явила відеокасета
Озлілому, черствому світу.
І світ, їй-богу, подобрішав
І почистішав перед Богом,
І добрим виповнилась ніша,
Що спорожніла після злого.


* * *
Опікуйтесь поетами живими –
Не ждіть, допоки в злигоднях помруть,
Аби провести їх в останню путь
Помпезно! Поспілкуйтеся із ними,
Живими: то ж наївні дітлахи
І разом з тим – прозірливі пророки,
Беріть у них, живих іще, уроки,
Як жити і не множити гріхи…

Опікуйтесь поетами щодня:
Вони ж небесним янголам рідня!

він молодший за неї років мабуть на сім
та байдуже хвилює душу дурна морока
хто розвіє його розпуку зеленооку
хто не дасть її тілу вкотре зійти з осі

розглядати у люстрі буде манірність зим
білокоса немов школярка та тільки грішна
а коли він засне вона наворожить віршів
поскладавши слова і рухи на терези

хай говорять твій біль такий як і всякий біль
хай за це оживуть метелики на горищі
хай засне він нехай побачить гіркий і віщий
сон про жінку любов котрої побила міль

та мовчить і ніяких докорів жодних сліз
тільки молиться часто чорним волосся в’яже
варить чай із чорниць мовчання її не важить
ані грама неначе запах білявих кіс

ця війна з вітряками випече і мине
хто врятує за неї щастя її коротке
рвуться погляди ніби чорні її колготи
він молодше у нього серце ще кам’яне

Ми до сповіді йдемо врочисто —
Покаяння мить очистить дух,
Камені гріхів спадуть ребристі-
Знов душа легенька — наче пух.

Приспів:
Писанки малюю великодні,
Надихаюсь подвигом Господнім.
Нам в серця весну Христос послав.
Задля нас він на хресті страждав.

Посвятила пасочку матуся,
Радість сповістив церковний дзвін.
Вдячно Богу нині помолюся —
вічність на хресті дарує він.

Приспів:
Крашанки барвисті, веселкові -
Символи безмежної любові.
Нам в серця весну Христос послав.
Життя вічне грішним дарував.

Молитвою до Бога, до Матінки Марії
Пробуджу зранку небеса.
Любові прошу, віри та надії
Для тих, хто залишився сам.

Щоби туга не розривала серце,
Щоб цілу вічність не тривала ніч,
Щоб не збиралися від сліз озерця,
Щоб пам’ятать: життя - це цінна річ.

Облатки листя крутяться у танці,
У срібло місяць кутає думки,
Холоне вечір на блискучій таці
І тулить звук приглушено-м’який

До скроні часу. До зірок далеко,
Але, здається, руку простягни
І те сузір’я над гніздом лелеки
Дістанеш, як намисто… Восени

Так хочеться у золотому вирі
Набрати жмені зоряних монет
Й полинути з коханою у вирій,
Впіймати птаху щастя між планет…

Так хочеться зануритися в спокій,
Минуле зігріває нас допоки…

29.09.13

Больно душе
Так много крови
Умираю уже
Не чувствуя боли.
Ты идешь по следам
Ты кровопийца,
Ты - мой убийца.
Кровь застывает
Теряю рассудок
Нету вкуснее
Для тебя блюда
Чем любовь из кровы,
Чем боль и страдания.
Ты - убийца,
Ты - будто пиранья.
Ты - хищник, я - жертва,
Ты - король, я - прислуга
Ты ищешь жертву,
Я ищу друга.
Ты - острая боль,
А я - усталость
Ты не ожидал,
А я призналась.
Теперь убегаю
Не чувствуя боли.
Вот так убивают
Одной лишь любовью.

Боялась так, что окна каменели.
И лишь стихи шептала за рукав.
Не умерла. Привыкла. Да, сумела!
Так не один,наверно,привыкал

к тому, как понемногу стынет в жилах,
всё вянет, отрекается от сил.
«Ты не одна такая» - говорили.
Не верила – любил же ведь, любил…

Да разлюбил. Прогорклость листопада.
Рука, что билась давеча крылом.
И кажется, что мне уже не надо
стихов, и быть их вовсе не могло…


25.09.2013

Либонь,
розбила осінь оберіг –
дощем пульсує,
коверзує,
плаче…
І скімлить вітер,
наче пес бродячий,
мені тремтливо тулиться до ніг.

Торкну намоклі айстри,
ледь живі –
здається,
в них живиночки немає…
А поряд час
калину напуває
настоєм жовтня на земній крові.

Потічок листя шурхає,
рудий…
Пильную Божий світ
і щиро зичу
перелюбити Осінь цьогорічну
і врешті
розійтися
назавжди…

Вечірню казку розказує тиша
Мрії розчиняються у зоряних вогнях
Чарівний вечір
Зозулиним пір’ячком пише
Легенду ночі розказує у снах.
Розбійницьким свистом
Лунає вітер, сьогодні його не наздогнать.
Десь мати-нічка розкидала бісер
Яка благодать!
Вже третя зірка на небі з’явилась
Ніч все глибшою стає
Остання квітка в повітрі розчинилась –
Кожному своє.
Прозора річка і синє небо –
Землі початок і кінець.
Осіння нічка, дощу не треба
В красуні природи вінець.

Отави полеглі - знеможене плем"я.
Гуде бугили тонкосоло -напастя!
Крізь осмут - кормига осіння повзе. я
виношую корінь весни на зап"ясті.

І поглядом довжу охлялу дорогу,
на чалій зорі визираю пороги
одбулi ув uрій. Дерева сторогі
видрапують сонце iз хмарного моху.

Y мушлі сердечнiй донебне волання...
петляю дорогами - в ніч громихаю,
біжу звовкулачено...димна омана
плете міражі про осонцені маї.

Схилилося німбами, -нірваночоло,
скипаюче чорними дірами,- небо
і волосожарові льокові кола
зубцями Вселенський обчісує гребінь,

ізтрушує пил із Ла-Маншу галактик,
міжлітньо- зимову, безмостову прірву
і хочеш - не хочеш, а мусиш стрибати:
на лапах, на мріях - поклавшись на віру.

замурове дихання первістко-цвіту
би червом отерплого нерва начути...
на вірі, на лапах до "завтра" вціліти
і вже ради цього вартує ж бо "бути"