Можливо оминути біль, біду?
Чи долю не об’їдеш і на конях?
Мов кришталеву вазу, по льоду
Несу примхливе щастя у долонях.

А під ногами лід такий слизький,
Та ще й прикритий снігом. Як не впасти?
І добре, коли хтось, тобі близький,
Підтримає, щоб не розбити щастя.

Аби тендітну ношу зберегти,
Роблю неквапом виважені кроки,
Хоч іноді доволі важко йти
І впорожні буває, без мороки.

А я свою "мороку" дорогу
Збирала у долоні по краплинці…
По кризі, що захована в снігу,
Пройти вдається тільки мудрій жінці...

Стою оце біля вікна,
А там - далека далина.
Мости, заводи, труби, дим...
Літак під небом голубим.
Хоч всю планету обійди -
Людські повсюди є сліди.
Тут я подумав: чом би й ні -
Піти в мандрівку і мені...
Морями, сушею пройти
І щось цікаве там знайти.
Перегорну туди й сюди
Сім тон словесної руди,
Потрібне слово віднайду...
Отож, я вирішив: піду!
І аж душею звеселів:
Це ж нас мільярди на Землі!
А скільки вивітрилось прахом?
(Земля їм пухом, бідолахам).
Але й живих мільярди нас
Сміються й плачуть водночас.
Мільярди рук, мільярди ніг -
Я уявить собі не міг,
Яка ж це сила інтелекту
Облагородила планету!
І цей багатоликий розум
Відверне будь-яку загрозу.
Проте ці висновки прості
Не дуже тішать у житті.
Кажу ж, нас тут мільярди є
І кожен дбає за своє.
Бо світом править інтерес...
І там, де гроші, там прогрес,
А там, де бідність, там біда
Голодних діточок гойда...
Живемо всі, мов на вулкані -
Багаті, бідні, ситі, п'яні.
Та ще й поділені на зони.
Тому й претензіїї резонні.
Там зони вільної торгівлі,
Там зони від податків вільні.
Є зони митні, зони впливу,
Тюремні зони й особливі.
Немає тільки зони щастя,
Тому й живемо, як удастся.
Втопаєм в розкошах... Бідуєм...
Як треба - лозунги скандуєм.
Одних - підносим, інших - топчем
І не вважаєм це за злочин.
Над нами висне жах терору -
Таки суспільство наше хворе!
Бо люди гинуть безневинно
І краю лихові не видно.
Кому ж на руку страх і стрес
І чий у тому інтерес?
Питання, звісно ж, риторичне,
Давно обкатане і звичне.
І хто догодить нам усім,
Коли думок... мільярдів сім!
Когось ляка чума глобальна,
Когось інфляція обвальна;
Того грабують безпардонно,
А в того статки - за кордоном.
Тому й думки у всіх різняться
І сни у всіх окремі сняться.
Та всі гуртом бояться СНІДу,
А в Судний день - кончини світу.
Хвилює нас і шар озону
Над полюсами по сезону.
До НЛО вже якось звикли -
Чи тут вони, чи, може, зникли.
І можна "фанів" зрозуміти,
Коли футбол крокує світом.
Тож тільки спільний інтерес
Дасть у взаєминах прогрес.
І нам до спільної мети,
Хоч як не важко, треба йти!
2004р.

Чи ненапад віщує про мир?
І подяка лиш інколи – вдячність…
Серед різних рахунків і мір
Необхідна розумна обачність.

Заримовані фрази – не вірш,
Сумовиті події – не драми.
І не завжди угору летиш,
Як не чутно землі під ногами.

Відв’яжу , відшвартую , відплину
Від причалу, де царствує мста,
У собі оновити людину
Животворною кров’ю Христа.
Сонцем прощення душу зігрію,
Словом істини серце зміцню,
Віднайду в безнадії надію,
У борні подолаю борню.
Зволять грози мене налякати
Батогами пекельних розплат,
Не вбоюся, бо не винуватий
Той, хто Божому Синові брат.

19.05.13

Хіба що ми не варті кращих душ,
Ніж ті, які вже носимо у тілі,
Награвшись почуттями – витри туш,
Бо тільки цим різняться божевільні…

Хіба що ми не варті кращих справ,
Ніж ті, які ховає кожен в шафі,
На всіх у цирку вистачить забав,
Хто не місцевий – місце в інтернаті…

Хіба що ми не варті кращих слів,
Ніж ті, які вживаємо без Бога,
Життя – це пазл із прожитих днів,
Навіть коли у них лиш відчай і тривога…

Хіба що ми не варті цих годин,
Прожитих задарма чужим кредитом,
Чому ж ми боїмось весняних злив,
Що падають сльозами поміж житом…

Твоя байдужість до нестями
Душі глибини потрясе.
Глухого відчаю цунамі
Накотить і зруйнує все...

А ти цього і не помітиш
В чаду чужого почуття...
Страшна стихія десь по світу
Скалічить не одне життя.

2012

Вони серед натовпу сяють, як зорі,
Гуляють, узявшись за руки, щодня.
Ці світлі два паруси в темному морі,
У морі людському пливуть навмання.

Та ось зупинились, ступивши два кроки,
Цілуються ніжно, немов голубки…
Хіба це важливо, по скільки їм років,
Якщо у них квітнуть і очі, й думки?

Ви їх не судіть і не смійтеся, люди!
Це диво кохання пройщло біля вас.
І, може, на серці теплішати буде,
В душі озоветься забутий той вальс…

Ви їх захистіть від ханжі і від хама,
Які так брутально паплюжать життя.
Нехай не торкнеться брудними руками
Ніхто до святого цього почуття!

Вони ж серед натовпу, ніби блаженні,
Нікого й нічого не бачать удвох,
І зовсім беззахисні ці навіжені…
То ж, хай їх спасе і помилує Бог!

2012

і боляче і невтішно у грудях моїх бджолиних
то серце моє стікає в строкату кардіограму
о серце моє досвітнє підбита моя пташино
між ніччю і Воскресінням між небом і корогвами

йде шляхом Єрусалимським на першу на грішну прощу
не знайде воно ні віри ні краплі на спраглі губи
а ті копійки мізерні що вижебрало на площі
то їжа його і голод надія його і згуба

пади ж бо моє причинне на землю на землю голу
прийми ж бо свій хрест холодний з хрещатих дощок соснових
то мабуть цигани чорні тобі дарували голос
то янголи мабуть білі у тебе забрали мову

хай пащі течуть до тебе хай чорним течуть чорнилом
хай довгі зимові ночі над полем твоїм голосять
хай пам’ять твоя тріпоче в забутих племен на вилах
і коси над частоколом хай світяться купоросом

Небесний Отче, добрий і ласкавий,
Шукав Тебе я вік не для забави.
Вже повне серце піснею хвали, –
І небеса сурмлять про Божу славу!

Ти чесна жінка, ти не продаєш
своєї вроди й пестощів за гроші,
нещирих поцілунків не даєш
за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла
в кубельце, звите дружніми руками,
найтяжчу працю ти собі взяла,
несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема
у тебе для таких, що «впали низько»,
хоч злидні перетерпіла й сама,
хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло
ти хилиш низько, про таких згадавши,
що продаються; знаєш, як було
їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло
і не за ласощі, не за дарунки,
але за те пестливеє тепло,
за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,
у кого в очах діаманти ясні,
чий сміх тобі здавався золотим,
а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,
свій хист і розум віддала в неволю,
у каторгу довічну завдала, –
і гірко й солодко тобі до болю.

27.11.1906

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
Розцвілася дівчина несміла, –
Так під промінням сонечка ясним
Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі
Будять речі та сльози пекучі, –
Так напровесні дзвінкі потоки
Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
Щиро прагне і волі, і діла, –
Чули ви, як напровесні рано
Жайворонкова пісня бриніла?..

В благословеннім ОстрозІ,
Як у безвихіднім острОзі,
Ти на одній стоїш нозі
За всі свої гріхи у Бозі…

І чорт лукавий що не день
Тобі хвалебно курить ладан.
Ім’я йому – Карнегі Дейл –
Доби новітньої бен-Ладен!

І плине, наче вічність, мить.
Довбися пальцем в носі, в пупі…
Пора, шановний, зрозуміть,
Що ти давно в глибокій дупі!

З її не вирватись тенет!..
Співай осанну, крий всіх матом…
І Бог, як Шостром Еверет, –
Безсилий актуалізатор.

1998

Горить моє серце, його запалила
Гаряча іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Спешат беговые заправские кони,
А я - неказистая пони в попоне,
Катаю я маленьких не для престижа;
Я, знаешь, я просто лошадка пониже.

Завидные кони поскачут в погони,
А здесь пятилетняя пани на пони
На двадцать минут соберётся в дорогу.
Я маленьких деток вожу понемногу.

Скорее вставайте из тёплых постелек,
Ведь даже мой день выходной - понидельник.
Я - пони, я - пони, лошадка такая!
Я вас понимаю, я вас покатаю!

Кто любит по парку на пони кататься,
Со мною вступает легко в понибратство.
И не оступлюсь на игрушечном склоне я,
Ведь в парке для пони - сплошная Япония!


2013

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

[16.11.1900]

Бодай відчути дихання гінця,
віконний щем і вістку-акварель.
Моє безлюддя не на манівцях,
мій сьомий день – за тридев’ять земель.

Старий міняйло не ладнає віз,
нове ганчір'я вкрило небозвід.
Ранковий дощ без посміху «на біс»
і віщий сон у дар мені не плід...

Я сам собі і тиша, і Еол:
на струнах арфи – долі пастораль.
Ще є котурни і від Бога роль,
а глядачі… вже не мої, на жаль.

2013

Рожеві відбитки міста
Лишаться у наших венах
Вони відчайдушні химери
Присвоєних нами гнізд.
Шматочки комет розбитих
Висять у нас над дверима
І струшують нам на голову
Космічні недопалки снів

Дорогою додому
Діється диво
Вразливо
Відомо
Кому і навіщо
Віщі
Вірші
Наші
Нащо
Пропащі
Ті
Що не осліпли
Випивши із криниці
У нашому віці
Іще притаманна
Душі голизна
Але новизна
Лише зрідка…

У маєстаті власного кута
Глузує над братерством самота, -
Вона ж не зраджує ніколи,
І ні про що нікого не пита...

18.05.13

Мене розсудливість так хватко
Весь час тримає у руці,
Що я від самого початку
Про те вже знаю, що в кінці.
І, усвідомлюючи все це,
Мені донині невтямки –
Чому я слухаюся серце
І забуваю про мізки?..
01.05.13

* * *

Мiсячна ніч! В заколисані трави
Падають стрімко розгублені зорі.
Я відведу твої руки ласкаві:
Щастя таке — більше схоже на горе.

Голову схилиш мені на коліна,
Стане так жаль твоє сиве волосся.
Хто ж цьому винен? Кохану, єдину
Тобі надто пізно зустрiть довелося.

Ти помовчи... Хай розкаже мовчання,
Як я потрібна, яка я жадана...
В травах — зірок загасає зітхання...
Щастя таке — мов оголена рана.

Тiльки схиляюсь до губ твоїх тихо,
Хочу цілунком весь біль розтопити.
Ох моє рідне, закохане лихо,
Як же, ну, як же тебе не любити!

1984

моє кохання - кришталеві сльози
прозорі чисті - що там діаманти!
моє кохання з домішкою смутку
що заляга свинцем та без якої
кохання і кришталь не мають сенсу
мов шиба спальні
замацана
масними пальцями цікавих перехожих.
її відмити треба сліз гарячих
я ж не вмиватиму її ані одною
а розіб’ю у найдрібніші друзки
заграє хай у них веселка сонця!
пройду по них беззахисна і боса
і без вагань у літнє передгроззя…

поч. 1990-тих рр.( ред. 2013)

Окрилено, натхненно, урочисто
Під музику кохання і весни
Танцює юність на долонях міста,
І цілий світ їй бачиться тісним.

Одна із найчарівніших мелодій:
Кохання і весна – вони для вас!
І дивляться Кирило і Мефодій
На площу Миру, де панує вальс.

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть юності літа.

Усе, як у житті, у тому танці:
Вперед-назад, іде з-під ніг земля.
Проснеться древнє місто завтра вранці –
У ритмі вальсу знову закружля.

Купають верби в Латориці віти,
У травах чисті роси ранок п'є.
Мелодією щастя оповите,
Цвіти, кружляй, Мукачево моє!

ПРИСПІВ:
Кружляють білі сукні, як на крилах,
До неба кожна пташкою зліта.
Здається, що Мефодія й Кирила
На танець кличуть молоді літа.

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...

Все лишаю знову –
ось воно, те слово,
ось воно жадане,
вже крилом черкнуло,
душу стрепенуло,
ждане-довгождане...
Ой, яке ж зрадливе,
мов ріка мінливе:
обіч пролетіло!
Десь у інші руки,
десь на легші муки
слово захотіло…
2013

твоя домінія-
стежинна лінія
люнарна вимрія
і Никодимія
просерпантинена
слідами тужними,
словами пружними,
вужами смужними
стрілою вирвалась
у позахмарове
сочисто-Небове
роздолля храмове
любов"ю мічена
сонцями свічена
на тихім видиху
в життя вмагнічена
серпанком тоншаєш
душею вітишся
морями глибієш
зориці мітишся
летиш над кодові
сузіря -бавники
перекотившися
в рудого фавника
Твоя Домінія
святечна лінія
люнарна вимрія
і Никодимія

Коли весною солов’ї
І плачуть, і сміються —
Їх трелі пристрасні, хмільні
Для тебе, мила, ллються.

Для тебе квітне зелен-сад,
Шумлять гаї кленові,
Кружля вишневий снігопад
У вихорі любові.

Для тебе — вранішня краса,
Росою вмиті трави,
І серпанкова чистота,
І багряні заграви.

Для тебе — усміх рідних віч
І серця трепетання…
Така коротка майська ніч -
мелодія кохання.

І невгасимі почуття
В обійми ночі ллються…
А солов’ї — до забуття -
Не плачуть, а сміються!

Травень 2003

То вже давно було. Мені сім літ минало,
а їй, либонь, минуло двадцять літ.
Сиділи ми в садку, там саме зацвітало,
і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила,
я кидала і забавки, й книжки,
щоб тільки з нею буть, вона уміла
єдину забавку – плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави
і з рук її не зводила очей.
Здавалося, вона плела не для забави,
а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі,
мов сльози по її замучених братах,
в вінку, здавалось, блідли квіти білі,
і в’янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі,
мов грізні вироки всім тим, що кров лили,
в вінку палали кров’ю дикі рожі,
слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий
про волю золоту співав мені, –
в вінку мінився злотом ряст весняний,
і золотим дощем лились пісні…

То вже давно було. Давно пора минула
таких червоних необачних слів;
либонь, вона й сама про них забула –
хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

І та мелодія не може заніміти:
не раз, як тільки лист од вітру зашумить
чи блиснуть проти сонця ярі квіти,
вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі,
щоб душу в кождий час будить від сна,
щоб не заглухли в серці дикі рожі,
поки нова не зацвіте весна.

9.07.1900

Людини зміст й людини вміст
тотожні ("man ist, was man isst").
Тож те, чим люди с*уть і с*уть,
склада, виходить, їхню суть.

2013

Усілись штори, наче птиці,
і укривають нашу тінь,
а ти приніс відро кислиці –
сподобав тую дріботінь.

Нема на світі ще нічого
і світ під знаком запитань.
Тулюся плоттю до живого,
а ти мені: - Ану, устань.

- Навіщо, люб? А ти: - Кислиці
учора, мабуть, переїв,
завЕлись в череві журиці
і я до двору захотів.

- А як же гріх, а як дорога
у райський сад, де плід висить?
Та чую лиш: - Побійся Бога.
Початок, чуєш, як бурчить.

Там, де сонце спиняє рух,
Зачаїлась вчорашня казка.
Спис натхнення в очах потух,
Ставши місяцем не відразу.

Тут немає місця пісням
І брехливим словам ритора.
Клен схилився, немов відтяв
Хтось у нього правицю хвору.

Волошковими стали сни,
Недоречно змішавшись з небом.
Сонце. Попіл. Катма весни.
Власні крила не вірять в тебе.

дивися земля під ногами танцює це мій розлив
це скло під ногами й роменова кров на травах
червоні спідниці бунтують бо тиші гаркавій
болить каяття що відлигою рве невагомий язик
і дере мов гравій

па-рам-па-па-пам-пам і злетів в зодіак арабеск
і віяло травня до ніг бо не млява рибина на влові
чужий золотий не вартий сліпого синця любові
оголених ніг овіяних ловами лілій -оцей протест
у колії зборень

сплатила борги до краплини останніх кровин
жагуча Кармен у якої ножі течуть замість вен
вирує вогнем не фальшивим і мак у сліди кладе
допоки зірвала зубами із гілки сліди теревень
була ж як Одет

допоки цей вигин плечей примушує замовчати
хай очі стріляють як стріли блакитно-зелено
ключі золоті не посміють їй сліз відмикати
і мало ще хто розуміє звіздар її сліду початок
а доля дукати

у долонях моїх безсонь для двох забагато місця
у камері серця катастрофічно не вистачає кисню
твій силует спалахує вогником у вологих зіницях
а мрії ще намагаються у собі відшукати пісню
а ти чоловік якого забути хочу й несила
а я наївна жінка яка страждати тобою приречена
а життя це шторми і ще раз шторми а не рожеві вітрила
і врятуватися можна хіба що взаємними втечами
ви поясніть популярно не- героєві не- мого не- роману
що вдавати сліпого безглуздо і зрештою досить
що я не стану для нього тінню тінню не стану
і що любові не просять любові таки не просять
що він потоне як спогад на денці порожнього серця
а наше щастя на двох то як розчахнута бурями вишня
що божевілля оце нарешті колись минеться
і він спокійно зітхне і скаже про мене колишня
не вистачає полум’я у перетлілих зіницях
аби освітити цей відступ у існування на фоні неба
ви передайте йому нехай мені більше не сниться
і що шукати мене не треба шукати уже не треба

2013

Розкажу вам по секрету:
Хом`ячок жує газету.
За щоку її складає,
Певно, потім і читає.
Треба буде ручку дати -
Може, спробує писати.
І портфелика. Авжеж…
В щоки всього не запхнеш!
…Отакий він дивачок,
Мій маленький хом`ячок!

2013

Ну вот, исчезла дрожь в руках –
Кажись, успел:
Тигибко снова «в дураках»
И не у дел.
Знать, не напрасно столько лет
В надрыве жил,
Дав астрономии обет,
Ты ей служил.

Глядят внимательно с небес,
Как не спеша
Несёшь размеренно свой крест –
Поёт душа.
Заветной пенсии рубеж
Ты пересёк –
Бананы с рябчиками ешь,
Гуляй гусём.

Курчавых опытных волос
Блестит отлив.
Рассвет встречаешь, свеж и бос,
Лицо в пыли.
Ещё крепка твоя стопа,
Упряма прядь,
А сколько соток ты вскопал –
Не сосчитать.

На третьем спутнике летишь
Вокруг звезды
И ловишь радиолучи
На все лады.
Помехи жёстко отсекать
Настроен глаз...
Мы не умеем без тебя,
А ты – без нас.
22.03.11г.

і клав слова і пестив їх
своїм надійним зором
рядки стали чисті як сніг
у наших рідних горах

ставали більш і більш чіткі
в рядках явились коми
десь крапка впала а десь три
суть промовляє громом

а він ще раз і ще і ще
чистить слова без звуків
і наголос на них кладе
щоб зрозуміли внуки

може тепер збагнуть його
свої в рідному краю
яким весь час не все одно
хто слово посилає
17.05.2013р.

Пародія

Я не злюка, мегера чи стерва –
Ти лякливий тепер, як сапер…
Терпеливо чекаю перерви –
Твій ЛГ ще в романі не вмер?

Хочу спарингу творчої муки!
Вся на нервах , а толку – зерó…
- Не бери непідйомне у руки!
Не лякайся – то я про перо…


17.05.2013

Злетілись штори, ніби птиці,
І залягла довкола тінь.
А десь надворі вітер злиться -
Звалити хоче наш "курінь".

Ми ще самі на цілім світі,
Іще попереду наш гріх,
Ще райський плід висить на вітті -
Початок всіх земних доріг.

На майданах гниють кістяки
наших зраджених революцій.
Легендарні їх проводирі –
хто в холодній, а більше – в теплі.
На цвяшку у вбиральні – листки
декларацій та резолюцій.
Хоч не згасли ще гасла старі –
про свободу і рай на землі.

Той калічний революцьонер –
дух, що ледве тримається в тілі, –
вже нікого нікуди не рве
далі кухні й фейсбукових гнізд.
А в протестів є акціонер,
що виважує засоби й цілі.
За флешмоби він платить лаве,
замовляючи форму та зміст.

Он гугнявить старий мегафон,
що його заслинив закликальник
біля склепу з лежалим шматтям…
А бігме, ще чверть віку тому
мітинговий буяв марафон,
і просвітлював цей матюгальник
сяйвом мріянь про краще буття,
мов прожектор, совкову пітьму.

Де ті юні обличчя бліді
з дивовижним огнем у зіницях?
Свічечками біліли стрічки
в тріпотінні наметових крил…
Вже невдовзі посунуть тоді
інші лиця – продажні та ниці,
передвиборні втнуть гопачки,
на майданах здіймаючи пил.

Нині ж – площа мертвотних примар
крізь туман мерехтить у неоні,
псевдомонументальний димар
бронзопафосним димом димить;
у шибках віддзеркалені, снять
дивні люди, архангели, коні,
і лише стугонить від проклять
вбраний в сміття і в несмак граніт.

Де моя Украї-їна-а? Луна
згірклий розпач над обрієм носить.
Люди скніють від марних розмов –
і ні благословлянь, ні черкань.
Все обсіли – й насіли сповна –
зграї глиняноногих колосів.
Значить, брате, – зіщулившись, знов
на Апостола Правди чекай?!..

2013

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А російське дійство
Про царство – в нетрищах Москви
Змордовилось. Ми – древні руси
І росичі – трипільська кров
Тисячолітня. Знати мусить
Про це москвин, який ізнов
Кричить про власне месіанство
На полі дикої орди!

Імперське ваше росіянство
Ані туди, ані сюди
Не притикається. Тож «брату»
Своя брехня печінку злить
Й пекуча жовч патріархату
З очей азійських цибенить.

Ви нагло нашу назву вкрали
Разом з літописами. Ви
Чужу межу переорали
І прилучили до Москви
Чужі народи-антиподи
Й на всіх кайдани одягли,
Отож братами, вряди-годи,
Ви інородцям не були.

У вас свого нема нічого –
Лиш гидь малютинська і гнусь,
Та ще доктрина: де прочовгав
Російський лапоть – там і Русь!

А вся історія – халтура
Від булгара Карамзіна,
А мова і література –
Зі світового казана.

І віра – не московський овоч,
Культура – імпортний товар,
Їх українець Прокопович
Приніс вам, нехристям, у дар.

Від Пушкіна, від ефіопа
Вся ваша велич почалась,
А там… відкрилася Європа
Й по ваших весях понеслась.

До речі, здирники московські,
Творці халтур та авантюр
З «братів» тверських, рязанських, псковських
І новгородських по сім шкур
Живцем здирали, щоб стояла
Москва мокшанська на крові
І всебожественно сіяла
Без Бога в п’яній голові.

Москва імперію творила
По штибу дикої орди
І трупами татар мостила
Шляхи в башкирські городи.

Кавказ всепідло воювала
І підкоряла Бухару,
Таймир під себе підминала,
Алтай, Чукотку і Югру.

Терпким труїла перегаром
І Приамур’я, й Сахалін,
Жарким хабаровським пожаром
Все перетворювала в тлін.

Мою квітучу Україну
Закабалила на віки
І предків мову солов’їну
І в матюки, і в кізяки
Втоптала нагло…

Живіть, як люди, й не дрочіться,
Мов ті скажені кобелі,
І в нас, «молодшеньких», учіться,
Як треба жити на землі!


2009

вийдеш, а дощ до грудей тобі тулиться,
горнеться, наче дитина налякана,
так і підете у парі по вулиці,
тихо вітаючись з мальвами й маками.
йтимете довго стежками й дорогами,
через дерева й дахи напіввицвілі,
ти і мале дощеня наполохане,
доки не станете знов дощовицями...

Вродило жниво,
і плодів доволі.
Доволі маєш
смутку і прозрінь.
Лягли покірно
під серпами долі
обжинки днів
на нивах поколінь.
Торкнула врешті
душу невсипущу
одвічна правда
житнього коржа,
і те,
любов'ю виплекане,
суще,
яке водночас пам'ять
і межа.
Якої ж треба
пресвятої муки,
роси якої
на розкрилля трав,
аби згадати
життєдайні руки,
що непрощенно мало цілував...

Підпирає пісня стелю,
Дужо лине з хати...
Як же хороше з ріднею
Разом заспівати!

Цю заспівував наш батько,
Цю любила мати,
А тепер давайте нашу
Сморжівську співати.

Підрівнялися і плечі,
Рум”яніють лиця,
Переливи дзвІнкі, чисті,
Як вода з криниці.

Дивина і для сусідів –
Бо давно не чули –
Озираються на вікна:
-Нашу не забули.

І у терцію, і в ноти –
Кругом попадаєм,
Беремо усі висоти,
Рідня помагає.

16.05 2013р.

Художниця одна, і це не жарт,
В пориві творчому всі техніки змішала:
Картину покришила у салат,
А кашу для дітей...намалювала.

Задрімали під листям старенькі гриби,
Галасливі гуртуються зграї,
Відростив очерет собі пишні чуби
І пухнастий десант запускає.

Синьооко моргає між хмарами вись,
Рвуть холодні вітри павутиння,
У останнім цвітінні вогнем зайнялись
Найяскравіші квіти осінні.

Заметалося листя в шаленім танку,
Все спочинку і спокою просить.
Роздягнув юний вітер берізку тонку,
І ревниво заплакала осінь.

Затухають, гарячі колись, почуття.
Гасить ватри в душі обережне життя.

«Весь світ – театр, а люди в нім – актори», –
Так написав колись Шекспір великий.
Вже п’ять віків з тих пір минає скоро.
Змінилось все, крім сцен багатоликих.

О, як натхненно «грають» кандидати!
(Відпочивають Ступка і Бенюк),
Бо так кортить пролізти в депутати,
Вхопить мандат до загребущих рук.

І вкотре, аплодуючи «артистам»,
Що обіцяють пенсії підняти,
Наслухавшись художнього їх «свисту»,
Покірно йдем за них голосувати.

Вони ж начеплять «Ролекси» на руки,
На родичів оформлять «Мерседеси»,
І забезпечать старість для онуків,
Забувши всі «народні інтереси».

В театрі нашім ми десь на «гальорці».
Лиш глядачі, довірливі й пасивні,
«Актори» – на Мальдівах і Мальорці.
Ми – на грядках, електорат наївний.

Чи не пора вже й нам на сцену вийти
Масовкою у цій великій «п’єсі»?
Змінити «трупу» всю, і захистити
Самим свої законні інтереси!

***
Душа без Бога, наче птах без крил,
Якому не під силу небосхил.
Якщо не знаєш ти Святого Духа,
У борозні життя впадеш, як віл.

***
Шукай, душе, духовної поживи,
І не лети у чорні нетрі гніву,
А линь щодня у Божі небеса, –
І будеш ти безсмертна і щаслива.

О, коштовні, як перли, слова,
Що ніжніші за лагідний дотик,
Через вінця єство залива
Ваш нектар – чудодійний наркотик!

Нам напитися зливи велів,
У минуле відходячи, вечір.
Пелюстками обірваних слів
Опадають цілунки на плечі…


То нестримне падіння, то злет!
Слів обійми міцніші за руки.
Терпкувато-солодка, як мед,
Ніч кохання прискорює рухи.

Оповита у зоряний сон,
Тиша ночі раптово здригнеться,
Коли стогонів двох унісон
У її володіння вірветься.

Слів проникливих зливу рясну
Доп'ємо. І зупиниться злива.
У колисці обіймів засну,
Трішки стомлена… Дуже щаслива...

Третій день кіт кашляє.
Ввечері я відніс його в сад,
Щоб він переночував на сіні,
Щоб зігрівся і, якщо…
Та ні!
Не хочеться про це думати.
Але життя таке,
Що кожен із нас може
Отак раптово…

Вранці приходив ветеринар,
Оглянув хворого і сказав:
Добре, що це не свиня
Чи корова,
Бо було б жаль…
І дорізати не можна б уже…

Але хіба кіт винен,
Що живе в селі
І не може отримати якісної медичної допомоги,
І мусить ходити по бездоріжжю,
І жити у хліві чи під хатою,
Виловлюючи худих мишей
І сухоребрих пацюків,
Які не можуть розтовстіти,
Бо комори всі закриті
А смітники відсутні…

Може вночі на сіні
Йому снився «Віскас»…
Можливо, від нестерпного болю,
Йому хотілося померти…

Дивлюся у його зіниці,
А вони звужені до неможливості,
Наче тонка павутинка
Хилитається в них життя
І пускає по одній сльозі
Щогодини…

«Тримайся», - каже мені,
А я
Навіть плакати вже
Не можу…


16.05.13

Музика б’ється в моєму тілі.
Мало їй, мало місця у венах.
Дощ із екватора в серце поцілив,
Забарабанив шалено.
Це звучання твоє, одначе,
Не задирайся, друже.
Музика в тілі моєму плаче:
Швидше, швидше одужуй…

2013 рік