Крапає кров на сніг, ти кохання не зберіг
В ранах моя душа, бо від тебе їду я
Кровоточить моя любов, і обпікає серце знов
І вже не болить, вже не вогонь, а лід

Тому що сумно, сумно, сумно
То краплі крові на снігу
Тому що сумно, сумно, сумно
А звістку я більш тобі не пришлю
А я чекала, шукала, надіялась і ждала
Зустріть любов в цьом холоднім краю
Але тепер я звістку тобі не пришлю, не пришлю

А ти у світі радості і любові
А я у світі смутку і жалю
І я тобі звістку не пришлю...
Жоана Мадзестеш

2012 рік

Наснилась країна Утопія,
а збоку від марення-сну
вже інша держава, – Болотія,
у мареннях йшла на війну.

Колони із тухлої темряви
на світлі проспекти чеснот
повзли кровожерними чернями
і смерки несли у народ.

І правду рівняли з оманою,
в достатки возносили лесть,
цнотУ називали путаною,
топтали сплюндровану честь.

І канула в безвість Утопія,
земля зачарованих снів.
Всесильна країна Болотія
постала в реаліях днів.

Мої долоні гладили тополю,
Та дужі віти рвалися на волю.
І руки трепетно піймали долю,
Яку навіяла царівна поля...

жайворове літепло
бабі з печі витекло
бубнявіло в кошелі
паростям непрошеним
за старою клунею
ґелґотало врунило
в полі за повіткою
світ зеленим виткало

Освяти, погорьований світе,
підперезані пам’яттю дні,
де в долонях коханих спочити
довелося нарешті мені,

де всміхнулася доля гостинно,
донедавна нестерпно чужа,
та навчила ділити хлібину
і ховати у піхви ножа…

Освяти давнім щастям дорогу
крізь обруси снігів і туман,
де відчахнуті душі до Бога
повертаються, наче з прочан…

Запеклі в цих місцях колись точилися бої,
тут не один герой свого розколошматив танка...
А я стою і раптом ясно розумію, рубаї
усе ж таки суттєво відрізняються від танка.

Масштабність руйнувань було не осягнути оку,
Gaswagen проковтнув захланно не одну тут Хайку...
А я стою і ну, ніяк не доберу, чи хокку
хоча би чимсь суттєво відрізняються від хайку.

2013

На даху Мартин-дружок
Їсть із м’ясом пиріжок.
– Де його, – кажу, – ти взяв?
– У сусідки Галі вкрав.
– Бачу, коте, ти злодюга,
А я ж мав тебе за друга.
– Не картай мене, хлопчиську,
Все одно я ж твій котисько.

29-30 квітня 2013 року

Я знову перед кимось у боргу,
бо є життя і є його дрібниці.
Не знаю, що утрачу, що знайду –
спів журавлинний чи перо жар-птиці.

Не знаю я, де щире, де брехня
і що душа поміж гризот шукає.
Мені б тогО крилатого коня,
що на Парнасі годівницю має.

А ще би Музу зоряну - таку,
щоб у очах темніло від бажання.
Але це сон, це мара. Наяву –
у суєті розчинене мовчання.

У сон прийдуть господарі добра,
наставники сумління і моралі,
і викують вериги із пера
та затаврують всі мої печалі.

Не знаю, що утрачу, що знайду.
І так уже засмічені зіниці.
Я знову перед кимось у боргу.
У журавля? Скоріше у синиці…

Серце не встигає за пташками,
Що летять із теплої землі.
Тіні їх на водах, наче шрами
На душі від несказанних слів.

Я люблю весну в собі і далі –
Наче змійку крові на снігу,
Перших ніжних квіточок медалі
В голім лісі, де небесний гул.

Де світанок – Біблія дитяча...
Темна і солодка винна ніч.
І неясно – хто сміється-плаче,
Плаче і сміється в глибині.

Може, скіф у річці синьогубій
Весело полоще тінь коня.
Може, зранку «промиває труби»
Усю ніч розгульна рагульна.

Душу цвіт від холоду рятує,
Як великий сніг – живі тіла:
Юну мавку чи старезну тую,
Що до смерті цноту зберегла.

Совість моя чиста, мов кишеня.
Пташечки сльоза на полині.
Чорні діри білої мішені
В соковитій вічній далині.

Отако весною...
Все проснулось.
Гнізда душ – мов склянки на шаблях.
А мене врятує від намулу
Невтонула щогла корабля.

Я на ній з великого розливу
Випливу на простір золотий.

Хай гримить.
Нехай бушують зливи.
Я люблю в огні й воді рости.

Останній сніг розлючено мете,
ховає нас у білу сутінь вулиць…
Іду і долі дякую за те,
що ми в безмежжі днів
не розминулись.
Торкну твоє засніжене плече,
і давній смуток змиється сльозою,
отою, що навіки пропече
моє життя
і небо наді мною.
Останній сніг розгойдує крило
неопалимій свічці часосвіту…
Минеться все… Спасибі, що було,
і поки що
не встигло відгоріти.

Фантастично живемо,
Вже давно не крадемо.
Ми на рідній землі,
Як у гаю солов'ї:
Всі витьохкуємо в лад
І нема невпопад.
Рано-вранці встаємо,
На роботу ідемо:
А вона є для всіх -
Молодих і старих,
Бо пенсійних людей
В нас давно вже нема -
Їх колись покосила
Провладна чума.
Усього вистачає,
В державі все є...
Президент на роботу
Раненько встає:
Щоб завчасно добратись,
Викликає таксі-
Він тепер, як і ми,
І такий, як усі.
Є і нафта, і газ -
Головне, що своє,
А Росія проценти,
І борги віддає.
На рахунках у кожного
Гроші лежать:
Хочеш, їдь у відпустку,
Споглядай благодать.
Та не їде ніхто,
Бо у нас усе є -
Головне, що робота
ЗаробІток дає.
І тепер із країни
Ну ніхто нікудИ,
А до нас скільки преться?!
Що Господь відведи.
І усі просять візи,
І у черзі стоять,
Бо у нас все найкраще...
І така благодать!

квітень 2011

Присів поет. Почав писати.
Папір приймав праві пісні.
Про пам’ять предків. Про проклятих...
Про правди перелякані.

Поет почув приязний подих.
Плили пам’ятні приспіви.
Подарок принесла природа.
Поклала палко. Піднеси!

Приязний промінь. Пахне поле.
Південь.Пишаєтся пташня...
Папір. Перо – правий пістолет...
Пропало пере лякання.
22.04.2013р.

Мукачівському хору хлопчиків та юнаків присвячено

Співають діти, і душа співає,
Окрилена від музики і слів,
У радості підноситься до раю,
Мов сам Господь її благословив.

Промінчиками сяють оченята -
Розквітли в душах паростки добра.
Зворушливо, проникливо, завзято
Духовний спів дарує дітвора.

Забулося на мить усе буденне,
А головне сягнуло до глибин.
Я слухаю, щаслива і блаженна,
У цьому хорі мій співає син.

Повернеться з небес душа крилата
У сяянні щасливої сльози -
Залишаться у ній відлунням свята
Дзвінкі та щирі діток голоси.

Ми всі квартиранти своєї глибини
В свідомість через сни,
Ліси теплі
Надихають птахів принести зерна,
які замінять меблі,
Родючі квіти - одяг темний
Засіють камені мансарди побуту,
Тоді у перше буття і спробую,
Пахнючі землі ввійдуть підлогою -
І відпочинемо у Богові

Ми всі - квартиранти свого простору,
Відчувайте в собі і в кожному
перехожому
Знімайте замки, засуви минулого,
Відкривайте вікна,
Впускайте повітря,
Кожний кожного -
Не ототожнюймо

2012

Бог дарив усім очі,
Щоб ми побачили добро,
Яке Він сотворив.
Хто бачити це хоче,
Бачить і розуміє його
І кроки ставить охоче.

Бог дав усім нам ноги,
Щоб крокувати в життя,
Яке Він дарував.
І ми ідучи з Богом
(Не має значення у якому взутті)
Ступаємо на кам'янисті дороги...

Бог дав людям дві руки,
Щоб ними творити красу
Щоб колись пишались внуки.
Спивали праці росу.
Життєві грішні круки
Хай летять від нас в далину.

Бог дає вільну волю.
Вирішаймо куди нам іти
В нас є розум і душа.
У кожного своє "я",
Далекі дороги й мости...
Ідімо. Там нема болю.
05.04.2008р.

***
В законах плоті – корінь довголіття,
Без нього засихає верховіття.
Прислухуйся до голосу єства,
Щоб карту мічену, бува, не витяг.

***
Спалахують думки, немов комети,
Освітлюють усе нутро поета,
Пульсує в ньому таємничий всесвіт, –
І кожен знайде там свою планету.

***
Твій успіх там, де сходинки невдач,
Де рій проблем, бо звідти втік ловкач.
І хоч би як втомився – не здавайся,
Молись до сліз, а духа розкріпач!
2013

Складаю свій образ я довго
З частинок розбитого скла,
Яке із небес на дорогу
Впустило безгрішне маля.

До купи зберу і впізнаю
У склі свою душу і те
Маля за воротами раю,
Уже не настільки святе.
2013р.

Час мене підганяє. Іти
важче тим, хто обдумує кроки,
хто не вміє себе нести
в цьому світі, де все - напоказ.

В цьому шабашеві суєти,
в цьому слові, забутому Богом.
Час мене підминає. А ти
не здавайся. Встигай з ним у ногу.

Зводь рахунки і зводь мости.
Вчися бути і списом, і Спасом.
Час мене обганяє. Лети,
моя пісне, і будь поза часом.

2005

Ще якої геєни
Ниспошлеш мені, Боже?
Диким сміхом гієни
Моє небо тривожать.

Ще помножиш страждання
На нестерпні тортури?
Обступило кохання,
Як безвихідні мури.

В цьому пеклі вогненнім
Пристрасть хижо п’є душу.
Від якого із членів
Я відкинутись мушу?

Від очей сумовитих,
Від руки у ваганні?
О, як хочеться вити
Від такого кохання!

Сміх гієни тривожить
Небо, море і сушу…
І не в силі я, Боже,
Свою вирвати душу.

Із пекельного раю
Не буває вертання.
Від кохання вмираю,
Воскресаю в коханні.

23 січня 1998 року

І пора вже не та, і вже цвіт обліта,
І спливає у даль за водою.
Б’ється врода весняна твоя об літа,
І не буде добра з цього бою.

Про літа я не буду тобі говорить.
Ще колишня ранкова краса є.
Проліта поміж нами димок у блакить,
А багаття любові згасає.

21 березня 1993 року

Смерть

Христе, Ти, підвішений над землею з хреста, побачив свою Матір і учня, який стояв біля Неї і розпочав той дивний діалог, в якому виразив свою волю: «Жінко, ось Син Твій», «Ось Матір Твоя». Ці слова додали сили новому материнству і новому синівству. Марія приймає нас усіх за своїх дітей, як прийняла Твого улюбленого учня Йоана. Чи і я, Господи, буду Її дитиною? Христе, конаючий на хресті, котрі з Твоїх слів мають бути моєю дійсністю: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув? Отче, в Твої руки віддаю Духа мого»? Мамо, я помираю, покидаю цей світ, так і не побачивши його. Я помираю, бо ти так хочеш, але волаю до Бога: «Боже милосердний, зглянься над моєю мамою, пробач моїй мамі, бо не знає, що робить». О Мати страждаюча, будь Матір’ю особливої чуйності і любові до дітей небажаних, для дітей відкинутих, для дітей з будинків малюка, дітей, які не пізнали батьківської любові від своїх батьків.

Останній подих і остання мить...
Ісусе! Стільки витерпів з любові!
Чи тих страждань достатньо, щоб відмить
Планету від малят невинних крові?

Помер Ти і за мій найтяжчий гріх.
Ісусе Христе, що ж я наробила?.
Хіба тепер сховаюся за всіх:
«Вбивають інші – от і я убила»?.

Не виправдання – твердити собі,
Мовляв, тоді я вибору не мала.
Душа не заспокоїться в журбі…
Мене за те й саму убити мало…

>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"

Забув, кого ненавидів. І добре,
Що не згадаю. Справа ж не така
Геройська. Серце маючи хоробре,
Не здіймеш руку. Й добре, що рука
Не здійметься на ницого нікчему, –
У неї і призначення, й мета
Достойніші: накласти діадему
На голову спасенного Христа –
Замість вінця колючого...
Все інше –
У небо піднімати літака,
Дитя гойдати чи писати вірші
Здобуде право праведна рука.


2005

Ховають – ще живого! – Низового
на звалищі-руйновищі Донбасу,
де ніде вже й попастися Пегасу,
де слово не вартує вже нічого,
а пісня не хвилює більш нікого
і плин часУ вривається завчАсу, –
ховають Низового – ще живого!

І хто мене живцем ховає – знаю,
бо шило у мішку не заховати:
я ж буду "похоронщиків" кусати,
допоки ще зубів хоч трохи маю,
допоки пістолетом ще тримаю
хвоста свого амбітного, – як знати,
ще, може, і здолаю хижу зграю...


2006

Акторська гра — мистецтво перевтілень,
де кожна роль — частинка твого «я».
Когось ця гра від сіромані зцілить,
комусь, можливо, зранить почуття.
І ти тоді пишаєшся собою,
впиваєшся суцвіттями удач:
важливо зал заполонити грою,
а роль… нехай осмислює глядач...

Білозубі усміхи конвалій.
Із-під вій фіалкове: «Прийди!»
веснянкові сонечка-кульбабки
і черемхи млосний подих: «Ти…»

Ой то буде: заквітує терен -
і укриє памороззю цвіт…
Любуватимеш? – іще не певен? -
стиглі брості черешневих віт…

Ягідки черлені задалеко?
Чи на відстані правиці - рай-дуги?
Чи на них шукаєш напис «еко»
на підкріплення своєї неснаги?…

Одлетить вишнева хуга-юга,
обнесе пташня усі сади…
До стерні поколе ноги туга:
де ж те млосне і фіалкове «Прийди»?..

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
була би міць в руках та трохи більше сили.
А то спекотний жар і нестерпимий холод,
і надто вже важкий Каменяревий молот.
Минуло стільки літ, а з дикої долини
не вийшов нарід наш, не вийшов і донині.
З безмірності пустот не визволив він душу,
зате не раз губив надії ніжну ружу.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби не біль віків та не понурі спини.
Якби покірність днів ярмо не прославляла
та яничарське зло до влади не наймала.
Аморфний стан життя: лукаве лицемірство,
спотворена мораль і щире лицедійство...
Найбільша мрія всіх – піднятись над рабами
і стати, перш за все, самим погоничами.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби поводирі та й горщики не били.
Якби не пекло мрій, не чорна твердь спокуси,
не розбрат наших дій ще з Київської РУси.
Дивлюся навкруги – міцні стовбичать скелі,
немає лиш ніде Мойсея та пустелі.
Немає у богів для нас земного щастя -
то живемо собі, як трафить, себто вдасться.

Спустилась ніч. Між пелюстками цвіту
розлилась тишею в весняному саду.
Над садом небо оберталось в Літу
і кіт-самітник плакав на даху.

Ніч шаленіла тепло і духмяно.
Легенький вітер подих затаїв,
торкався цвіту збуджено і п'яно
та, схаменувшись, в далечінь летів.

А я сидів на лаві біля вишні,
гармонії черпаючи слова,
у цій вселенській срібнокрилій тиші
і сумував, шкодуючи кота.

весна вибухає цвітом і літом
а я вибухаю любов'ю
кружляють пелюстки сиплеться світло
а я світ фарбую тобою

зарадити нічим окрім чекання
а я то сміюся то плачу
бо вся ця весняність така жадана
нічого без тебе не значить

і радість тягуча й смуток спокійний
і щастя вірбує у жилах
бо ми розділимо вічне і тлінне
і душу одну і могилу

та поки ще сонце висить над нами
і наше усе на планеті
хай гріє ступні земля під ногами
а серце пронизує трепіт

бо все чого я так прагну - щоранку
дивитись на тебе спросоння
тож поки ми тут прошу - доостанку
тримай в своїй мою долоню


29.04.2013

* * *

Пiд молодими небесами,
Перечекавши холоди,
Всiма своїми пелюстками
Розквiтлi моляться сади.

Хай не обiрве цю молитву
Снiгiв раптова заметiль,
Нехай людська безглузда битва
Не запорошить їхню бiль.

Нехай спокiйно вiдцвiтають.
В теплi зелених сповиткiв
Солодкi яблука плекають
Для наших, для осiннiх днiв.

1993

Пройти босоніж по стерні,
віддати
світові
належне –
і знов буяти повесні
беззахисно,
беззастережно,
омріювати таїну,
свою,
не знищену,
єдину –
неопалиму купину
у вічній
магмі
часоплину.
І врешті кинути життя
під час
подальших
перегонів
у чорторий передчуття
твоєї
теплої
долоні…

1.

рані свіжа біблія
солов’я
літанія
у нірвані
білій я
рани рідні
здавнюю

рани ці
розплющення
у бутонах
прикрості
всі гріхи
відпущені
скоро
сонце
виросте

відцвіте
стежиною
сну життя
небачене
небо
опташинене
ще
ніщо не врачено

і
малям
дивується
у старці
похлипує
випиває вулицю
чай тамвайний
з липою

запускає білкою
справ рипуче колесо
проявляє плівкою
все
що поза голосом

2.

із мене
безтілого
щастя
світлом вигорніть
у нірвані
білій я
кров моя
на вигоні

кров моя
не мічена
не суха
охрещена
в ній години
лічені
на любов
приречені

у пригоді
вістонька
Бог цвіте на гілоньках
рані теплі устонька
оживили тілонько

3.

обережно
лілія
не торкай
фарбуюся
у нірвані
білій я
ув утробі
скулюся

підгинаю
крилонька
притуляю
ніженьки
грійся
Божа Силонько
заколишу
ніжненько

4.

фобії і філіії
у душі-чистилищі
у нірвані
білій я
і блакиті
пригорща

вітром
розсипається
тінями
шмагована
а коли намається
падає пластом вона

мов на лапки
бджілоньки
що любов
овеснюють
на мої
прожилоньки
богоперевезення

5.

хмар
хитка флотилія
вище них
невибране
у нірвані
білій я
розпускаюсь
фібрами

відчуваю
людяність
набираю
відстані
де
ще не заплутаний
і за крок
до істини

6.

спить
в мені
бастилія
сповідання
страчених
у нірвані
білій я
зберігаю
бачене

розбавляю
відчай і
стук
по цвяху
молотом
щосекунди
рідшає
затихає
золотом

колами
незнаними
крутиться
минувшина
затяглася
ранами
ширмами
і душами

7.

знаю
є ідилія
за порогом знаного
у нірвані
білій я
оживаю
наново

де
у Бога
слізонька
для веселки
люлечка
кров
не п’є берізоньки
одичіла
вуличка

море
не приластиться
море
сну квітчастого
бо думки
мов ласиці
по нірвані
шастають

24 Квітня, 2013

тіло лимонне встояне із кислинкою
ходить і ходить між місяцем і зупинками
кроки рахуєш як мріє блакитна жінка
побіля опівночі студить свій жовтий чай

дихає дико зізнання стирає з мобільного
ставши на лапки цілує когось мов спільника
нетрів своїх і коштовних нервових вивільнень
водить його як по сну по своїх очах

шию долонями вкриє шовковими ріками
слуха як трави пліткують про неї під вікнами
та не зважає на них хай собі просторікують
віршами пахнуть і скублюються у печаль

хай вона грається сарною ланню кішкою
думку до думки стулить – на люди вишкірить
у венах їй рими пульсують бігають мишками
з усмішок теплих в холодні льохи мовчань

хай вона так проти ночі й цвіте над стеблами
рани і нерви в порожні позлітки стереблює
смертю й життям і зірками й сонцями й небами
грається хай позабуте у ній дівча

Твої очі як зірки для мене,
Дивляться у душу,в глибину…
Щось у них як золото червлене,
Здалеку я бачу їх й тону…
В сумі в посмішці,і знову у печалі,
Ти мені ні слова не скажи,
А я буду бачить твої далі,
Полум'я в очах наче ножі,
Наче ти мені все відкриваєш:
Своє пекло розпачу й почвар,
Рай свій під мій погляд підставляєш…
Та твій погляд всіх рідніше кар.
Кат мій,і душі моєї вбивця.
Ти пішов як зорі на зорі…
А мені б ще вік отак дивиться
В відблиски в очах як кораблі
У космічному і рівному просторі…
А мені б ще танути у них,
І горіти й тужить за тобою…
В день чи прийдеш ти серед усіх?
Чи майнеш межи людей жорстоких,
Чи майнеш серед людей в добрі…
Ти – моя печаль,в далеких кроках,
В просторі від ночі до зорі.

За днями дні кудись біжать від нас,
Втікають і роки - встигай лічити.
Лише безсоння виділяє час
Осмислити життя і відпочити.

Від нього я хотіла утекти,
Тому, що скористатися не вміла.
Боялася як зла, як самоти,
Його як самоту, не розуміла.

Допоки безтурботні, молоді,
Безсоння в нашій долі – гість нечастий.
І заглядає іноді тоді,
Коли ночами мріємо про щастя.

А як позаду літній ювілей,
І вже нема потреби поспішати, -
Безсоння дане нам як привілей,
Аби життям удосталь "навтішати".

А хтось не тільки ніч - і день проспить
І не збагне через буденну звичність,
Що сон – то небуття коротка мить,
Безсоння ж – хай маленька, але вічність.


1998 (2013)

Ти думала, що буде двадцять три
І через рік, і два, і десять, й тридцять.
Які перетріпали нас вітри,
Розвіявши на пачоси й кострицю.

Кастрати, розлучивши плоть і дух,
Позбавили буття і сенсу, й руху,
З-поміж усіх житейських потерух
Найбільшу залишивши потеруху…

Ну, і нехай. Мовчи й не говори.
Не звинувачуй в підлості і зраді.
…В мої зіниці дивляться аж три
Янголики із потойбіччя саду.

Біблійний змій звивається вужем.
Тим яблуком лиш душу розтривожу.
Я давній. І без сексу б жив уже,
А без любові – навіть дня не можу!

Тож третю – за любов! Яка гірка…
Виляєш словом, як хвостом собачим.
Всміхаєшся святенникам й жінкам –
Нехай душа комфортно хоч поплаче.

6-7 травня 2002 року

Немає нескінченних драм.
Йде героїня за куліси.
Я – не глядач. Я ж чесно грав.
Не покидай! Чим біль завісиш?

Зажди!.. Благальний в мене зір.
Рахую миті і моменти.
Он, чуєш: хвалять? Та не вір,
То ворогів аплодисменти.

Почнем спочатку все. Не йди!
Зламать сюжет – це нам під силу…
То не сльоза, то… в очі дим.
Завіса впала. Чорно-сива.

27 травня 1982 року

Сірий попіл в золотому чані
не для їжі я чомусь оце варив.
Шкода півня... Він в такому стані -
кури збуджено шукають хробаків.

Чорний сморід наливав у діжку
не для печі, де вогонь тепер горів.
Шкода півня... Він забув про знижку -
кури збуджено шукають хробаків.

Пекло шоу, аморальні ролі
не для насолоди в дім я свій пустив.
Шкода півня... Він кориться долі -
кури збуджено шукають хробаків.

Білу владу в українськім євро
не на царство обирати я хотів.
Браво півню! Не ледаче стерво -
кури збуджено шукають хробаків.


28.04.2013

Березовий сік наливаю у келих...
Весна пригощає сьогодні усіх.
В обіймах її, призабутих і теплих,
Душа оживає для добрих утіх.

Так само природа у радості квітне,
Осанну Весні несучи по землі,
А сонце цілує дерев сонні віти,
Які ще, здається, в полоні зими.
2013р.

Осіннього вітру сваволя.
Дощі, наче шрами, навскіс.
Чия це розхристана доля
Блукає між сивих беріз?

Кого загубила у краї,
Де папороть, мох і багно*,
Де запах лісів оп`яняє,
Неначе тернове вино?..

Омріяну казку дитячу
Лелеки несуть у світи...
І я вже за нею не плачу,
А тільки благаю:"Прости"...

Серцями пташиними небо нaповнене грає,
крильми перебовтана гусне вершкова блакить.
Травує земля шовковито...о, це ж бо і рай є,
коли у зернятку дріботнім усесвіт двигтить;
коли біля устя джерельного моститься мрія,
аби переплисти на хвилi пороги стрімкі,
квітастo віночком прибути до милого...Гріє
окрилена думка ранкову зорю залюбки;
Коли Ти мені відгукнешся зненацько-далекий
у веснорозмаї...в цю мить - просто зараз і вже!
З пелюсткометілі здійметься у простір лелека...
не наша провісниця...наша? а може...невже!
У келиху серця не кров, а любовна мадера, -
що з грона світил ізнебесних от-от не скипить.
Це рай, коли хвилька з Тобою - наповнена ера.
Це щастя, що в"ється любові незгублена нить
І Ти нерозлюблений канеш до мене у душу,
а я, наче води розталі, Tебе обійму...

Та що ж це я тут серед вулиці мрію й не зрушусь...
закохана в левове місто назавше- чому?

А мої світанки, умивали роси...
Так я пам"ятаю, те дитинство босе.
Полудневу спеку дощі окропили,
То ж бо моя юність, що я загубила.
Розпустило коси моє надвечір"я,
Вже морозу ниті обплели подвір"я.
А як прийде вечір, а за ним і нічка:
"Гарна колись була,- скаже хтось, - як чічка*.

*Чічка - діалектне гуцульське - квітка.

2013

Зболена та замучена,
Стомлена і засмучена.
Виплакана, збайдужена,
Із серцем закіптюженим.

Байдужістю і зверхністю
Душа наче вичавлена.
Випаленв і вихолола,
З корінням викорчувана.

Недолюблена, недолеліяна,
Недоколисана, росою висохла.
Гірке НЕДО - червоним прописане
Через усе життя... Одначе - вижила.

2013

Заграло сонце у росі…
Моя рука в твоїй руці.
Я розчиняюся у ласках –
Прелюдії твоєї казки.
Твій поцілунок – ніжний птах –
Тріпоче на моїх устах.
Він – теплий вітерець весняний.
Він чистий, як сльозинка, ранок.
І я не я без того трунку –
Твого хмільного поцілунку.

Прилетіли веселики
із далеких доріг.
Принесли людям весноньку,
а під вишнею, – сніг?

Наче сніг - біла віхола,
млості, пахощі, сон!..
А розпука-печаль цвіла
біля рідних вікон.


Блисне сонечко інколи
та холодні сніги
в серці. Крутиться віхола,
обрива пелюстки…

Розмітає, розвіює,
розкидає думки…
Ой, вишнева хурделице! -
крізь роки... на віки...

***

Це так незвично порожньо і дико:
куди не йду – ніде тебе нема.
Чи голосне ридання, а чи тихе, -
у відповідь - лиш тиша мовчазна.

Нема! Нема! Ніколи вже не буде
Тебе в моїм оцім земнім житті.
І хоч кричи. А хочеш – бийся в груди,
а хоч чолом об стінку в самоті, -

н е   д о п о м о ж е… Розпач порожнечі,
утрати біль так боляче болить.
Мамусю, обніми мене за плечі,
навчи, як далі в цьому світі жить,

бо я уже не можу говорити,
а лиш кричатиму – почує хтось ачей?!..
Та сонце не дозволю затулити
ні хмарам, ні примарам, ні тіням від людей.

***
Запитала Зима: “Чого ходиш сумна?
Наліпи собі сніжок – розважайся, мала!”
Зазирнула Зимі в її очі скляні,
і сказала я тихо: ”В мене мами нема…

В мене мама була. Та приходила Смерть
і забрала її, переповнивши вщерть
мої очі піском...”
І принишкла Зима, під вікно прилягла,
під колядок луну задрімала біда.

Ти – на вічній постелі.
Я – в міжлюдській пустелі.
І за горло стиска
фальш чужа крижана.

Всемогутній владар в обладунку зірок,
між розтерзаних хмар – мІсяця ешафот.
І, здається, ніколи не почути пісень -
Інквізиція-Ніч вироковує День…


***
В ніч передгрозяну - задушливу, безсонну,
коли в розпуці мозок закипа,
Ти вітерець легкий візьми в свої долоні
і ніжно притули до спраглого чола.

Прийди в мій сон – я так тебе чекаю,
так утомилась без твого тепла.
Матусю, рідна! Ти прийдеш, я знаю,
і витреш сльози на моїх щоках.

***

Промовлю: “Мамо!” – А назустріч – тиша.
Порожня тиша в крижаній долоні
cтиска моє мале зомліле серце...
Я – голосніше! Аж здригнеться небо,
й погубить зорі – воскові краплини.
І мама одізветься – соловейком,
невидимим у пахощах калини.

***

Вже другий рік, - здалося, - другий день,
немовби Ти в недовгому від’їзді.
Я все чекаю – в рамочці дверей
Твою поставу втомлену узріти

і пригорнутись. І усі жалі
Тобі повісти, і тебе почути…
Душа моя подібна до ріллі –
розорана... а про посів - забуто…

***

Шістнадцятого квітня – …надцять літ
як почорнів раптово білий світ,
як гілочка вишнева облетіла,
Твоя душа за обрій одлетіла…
Птахи із вирію у весни прилітають,
відтіль для нас (вони ж бо добре знають
завжди Твою турботливу опіку)
приносять Твій привіт і доброти без ліку,
погідної матусиної ласки
із незабутньої мого дитинства казки…

***
Тихенько сіло на крайчик даху втомлене сонце.
Тополям ніжно ледь-ледь торкнуло рудаві верхи.
Напевне вісточку принесло мені від Тебе,
але мовчало. Лише дивилось в моє віконце.

І я мовчала, немов зненацька Тебе зустріла
після розлуки. І так багато Тобі хотіла
порозказати і розпитати:"Де Ти бувала?
І де ходила? І що робила? Чи пам’ятала?.."

Моя матусю,- Ти моє сонце, що не згасає,
а лиш мандрує у ті країни, де знов світає...



1998-2000 (2013)

Мені б кудись... в епоху Ренесансу
промчати крізь віки хоча б на день,
десь у Венеції чи давньому Провансі
зачитуватись «Книгою пісень»;

вклонитися картинам Рафаеля -
зображенню Мадонни з немовлям,
прогнати сон піснями менестреля
про лицарів і їх прекрасних дам;

вечірніми алеями Шамбору
під чарівливо-кволий клавесин
в шовковій сукні увійти до двору
із грацією ранньої весни.

Мені б колись в епоху Ренесансу,
отак на день, отак собі, як є.
О мрії-сни... Життя-бо таких шансів
ніколи і нікому не дає.

2013

Поставлені вже ледь не на потік
ті, що про них - "нацарював і втік".

2013

Вона мені дзвонила, а я ригав у ванній.
Вона прийшла додому, а я все ще ригав!
І грюкала у двері дубові й невблаганні,
Та в струменях фонтану губився шум облав.

Я проклинав літфести та літри алкоголю,
Благословив себе за те, що ще живий.
Молився токсикозу і знов ригав до болю.
Та ніч була тяжка... Ще й кафель був брудний.

Вона спала сама, а я – з порожнім шлунком,
Підрахувавши зранку пропущені дзвінки.
Але згадав твій фейс і в ванній візерунки...
Не дивно, що ригав я, коли дзвонила ти...


23.04.2013.

Ти нам виколюй очі, плюй нам в очі,
все'дно співатимем! Такі вже ми співочі...

2013

З нами Великодні свята
В квіт одягнені сади
Хоч гостей в нас повна хата
Ти також до нас зайди

Привітаємо як брата
І відчинимо хати
Бо то свята наші свята
Вони завжди там де ми

І хоч мало нас не бути
Так брат ворог захотів
Брехні вітром нас роздути
Й придушити предків спів
Лиш ми не увійшли в пута
Бо правди вогонь горів.
28.04.2008р.
Вірш присвячений Акції «Вісла»

Здається, що часу ще вдосталь,
Багато ще встигнеш… от-от…
Життя ж наздогнати так просто –
Зостався один поворот…

Від вічно відкладених вчинків -
Лишається немічна тлінь...
І знайдеться завжди причина,
Втамує докори сумлінь.

А потім досяжне далеким
Стає. А від мрій - сіра тінь
І пилом затрушені теки
Із намірів, планів, хотінь.

2013