Це - дерев`яна шафка,
ЇЇ збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Це - Класна кімната.
Тут діти вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
В цій кімнаті є віконце
В той бік - де сходить Сонце.
Коло віконця стоїть дерев`яна шафка,
Яку збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Цей великий будинок
Зветься - Школа.
Вона світла й охайна,
І дуже простора.
Тільки вона не дуже нова -
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку,
Яка стоїть коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В Класній кімнаті,
Де ми вчимося читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

А це - Велика Країна.
І зветься вона - Україна.
Жовті лани і синє море,
Чорне вугілля, Карпатські гори...
Куди ти йдеш, моя Країна?
- Сама не знаю...
І немає в кого спитати.
Поводирі - пани пихаті.
То краще вертайся
У великий будинок
Що зветься - Школа.
Відремонтуй її,
Бо вона вже не нова.
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку.
Яка стоїть, ти вже знаєш, коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В моїй Класній кімнаті,
Де дітки вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

2013р.

На прощанье заплакало лето
Проливными дождями навзрыд.
А в душе моей боль без ответа
Затихающей ноткой звенит…

Отцвело, отшумело, отпело
Это лето сгорело дотла,
Ну а жизнь без тепла пролетела,
А ведь я так упорно ждала!

Зря его я искала по свету,
Согревая все светом своим.
Вот и это последнее лето
Пролетело с холодным, чужим.

Скоро птиц улетающих стаи
Неизбежно отправятся вдаль,
И надежды в тумане растают,
Не найдя свой бесценный Грааль…

2013

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Зоря моя вечірня,
Далека, недосяжна, –
Чому ти непокірна,
Чому ти сором’язна?
Боїшся пересудів
Чи, може, в те не віриш,
Що повсякдень і всюди
Тобі співає ліра?
На поклик відгукнися,
Стань ближчою до мене.
Одна ти серед тисяч –
Свята, благословенна.
Впади дозрілим плодом
У м’яту чи любисток, -
Єдина насолода –
Холоднопломениста.
Зоря моя вечірня,
На темнім небозводі, –
Сіяй вгорі безмірно,
Моїм літам на подив!

Знехмар чоло, посій у ньому сонце,
Прикрась ланіти маковим вінком
Життя не зустрічало переможців,
Які без втрат пробігли марафон.

Щодня, щомиті губиться, псується
І час, і люди, й істини вино
Але якщо навік згубити серце,
То як долати перешкод озноб?

І крок за кроком не даєш розпастись
Усім надіям, що наперекір,
І невідомі, щедрі меценати
Дарують ще одне звучання лір.

І перепони - вже не зупиняють,
І всі фальстарти йдуть у небуття.
Твій марафон - здається, не останній,
Твоя стезя - нестоптана стезя.

І вже герой, зникають всі поразки,
І лаври вже чекають бігуна,
І раптом - на чолі проміння щастя,
Зійшло з давно забутого зерна.

У час, коли вечір спекотний, смаглявий
Зорю запалив на вікні,
Усміхнена панна твоєї уяви
Неждано з'явилась мені.

Присіла край столу. Наповнений щастям
Очей струменів небокрай.
Моє ледве чутно торкнула зап'ястя,
Промовила тихо:"Питай..."

І я відчайдушно, зухвало і дико
Їй глянула прямо в лице:
- Кохаєш його до нестями, до крику?!
То що мені скажеш на це?

Мовчання запало. У трепетній тиші
Цвіркун щось виводив сумне.
І панна сказала:"У кожному вірші
Він пише, як любить мене..."

29.08.2013р.

Невеличкий готель в центрі міста,
По-домашньому тепло і чисто,
І затишно, чудовий вай-фай,
Невеличкий готель в центрі міста,
І сніданки гарячі «у ліжко»,
Ти мене пам’ятай, пам’ятай.
Тут проведено ранків немало,
І усмішок, які повертались,
Незліченная кількість хвилин,
І хоч рано, із сонцем вставала,
Але знала, тоді добре знала,
Недаремно, а час швидкоплин.
Персонал доброзичливий,
Праця, білі блузи, наповнена таця,
«Гутен морген» або просто «хай»,
І оте вдячне «сенкью» в придачу,
«Вері найс» - це багато вже значить,
З гарним настроєм день починай.
Запашна щойно зварена кава,
«Київ Пост», а що там – поцікавлюсь,
Є натхнення і сотні ідей…
Невеличкий готель в центрі міста,
Зупинитись ще раз, гарно, чисто,
Теплий спогад про гарних людей.

осінь скоро настане і ти заблукаєш у листі
тих дерев що тримають на вітті твоїх птахів
і вони уже ніби злітають а гори тут лисі
і у вирій пора вирушати як ти й хотів

осінь скоро настане птахи заблукають у небі
і байдуже чи сьоме воно і чи це птахи...
чи перевертні хижі що линуть у хмарні тунелі
жоден вирій на світі іще не приймав таких

осінь скоро настане і ти між птахів заблукаєш
їхнє пір,я давно уже синє як ти й хотів
ну а щастя завжди перелітне і тут не злукавиш
от і ти відлітаєш у вирій своїх птахів

2013

Маленький хлопчик в метро плаче,
Сидить у мами на руках,
І кожний перехожий бачить,
Хлопчини сльози…
Наче цвях
Хто забиває в мертву тишу,
Сталевий стукіт за вікном,
А хлоп реве усе жвавіше,
І вена проляга чолом.
Йому цукерку не купили,
Йому машинку подавай,
Таке, дивіться, наробили,
Не видно горя того край…

Малий, візьму його за руку,
Повір, я теж була мала,
І плакала, було, щодуху,
Коли інакше не могла,
Коли утратила я друга,
Коли мій песик десь подівсь…
А ти ревти надумав,
Слухай, із тебе люд дивує скрізь.

Лиш підрости, і сам побачиш,
Без слізок буде навіть біль ,
Хай буде сонячною вдача,
Не плач, і хникати не смій.

1
«На Бога дивиться, а чорта бачить».
«Чорт не спить, але людей зводить».
«Гірша відьма вчена, як родима».
«Ворожка з бісом накладає».
«До Божого дару з чортовими ногами».
«Чорт кого не підмане».

2
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай, оповідають,
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом...
...Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас -
Не один, а сотня народів...
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в Україні
Дорога до Бога».

Внук прийшов до діда свого,
є питання в Толі:
- Ми, дідусю, про шкідливість
говорили в школі.
Чия праця більш шкідлива,
певно, все ж шахтарська?
Може, ще якась нервова,
вчительська, шоферська?
Дід немало здивувався:
- То цікава штука!
- Майже все тепер шкідливе –
каже він онуку. –
Тут і так, і так, козаче,
думати можливо.
Все ж, на мій старечий розум,
інше більш шкідливо.
Не про ту шкідливість мова,
як на те виходить.
Нам чиновники й нардепи
більше роблять шкоди.

Я у немцаў грошай заняў,
ды не стаў іх аддаваць,
а пайшоў да партызанаў,
з немцами каб ваяваць.

2012

А я так любила
любила, любила осінь!
Та тільки от літо оце,
тільки літо відкрило,
що зорі – прозорі,
і треба розсунути штори
вночі, аби зорі
в кімнаті моїй пожили...

А я так любила цю осінь,
любила, любила...
Чому ж вона в серпні
у серце іде знадвору?
Сумнішає світло,
старіється світ немилий,
згортається, жовкне,
у кволу німу покору...

То осінь мене покинула?
Кинула, кину...
Неначе дитина, що виросла,
йде собі далі,
підкорює відні, парижі
і канни, й берліни,
втішається світом,
гуляє на фестивалях!

А я тут сама переб’юся,
я – жінка доросла,
все знаю і вмію,
в житті я ж даю собі раду...

Від мене пішла у світи
моя донечка-осінь...

Осенко-Осінечко,
дівчинко, втіхо, розрадо!

Вернися, зігрій, поцілуй
тихим-тихим небом,
вгорни мої плечі
у лагідні теплі обійми.
Осенко-синичко, вернися!
То, звісно, его
моє промовляє...
Та холодно дуже без тебе!
та дуже самотньо,
порожньо
мені без тебе!

Мене поверни...
і серце –
прозоре і вільне...

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Немає часу на самотність,
у натовпі горить душа
і та дитяча безтурботність
потроху серце залиша.

Хвилини наче скоротились,
годинник ніби календар
і часу більше не лишилось
щоб зупинити цей кошмар.

Вже сон коротший за цілунок,
обійми довші за життя,
усмішка, наче подарунок,
а погляд - сенс мого буття.

28.08.2013

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

Гей радістю світяться очі,
Вінець прикрашає чоло,
Усі до обійм охочі,
Усі ми брати заодно.

Всі лестощі, хитрість і збиток
Залишимо там за порогом,
Тому, що є вічний здобуток
Родина, наука із Богом.

Братерству чужі перепони,
Знімімо із серця заслони,
Розкриймо чуття і бажання,
Всі сховані в нас сподівання.

Тут спільних емоцій злива,
Тут дружби й веселощів співи.

Та хто вже у нашому гроні,
При праці чи при забаві,
При плугу чи при короні,
Нехай не забудуть уставу.

Згадаю присягу свою
І кожної миті життя
Нехай на тій думці стою:
Родина, наука і цнота.

Дойдемо, хоч прикра дорога,
Коли брату руку подам,
Бо з нами із неба підмога
І мужність, і праця, і згода!
2010

Повертайся скоріше. У мене під ковдрою вітер.
І на дворі дощить. На столі розсипається сіль.
І минає без тебе похмуре беззахисне літо.
І на стежці туман, як солодкий сливовий кисіль.

Вже зібрали врожай. Буде осінь вдоволено сита.
Не приходить ніхто в мій оздоблений прозою дім.
І мовчить у кутку стоголоса, як відчай, трембіта.
І не тішить вуста сигаретний півколами дим.

Повертайся до мене – сюжетом до крику знайомим.
Буде тепло під ковдрою. Вітру не стане на двох.
І ромашки впадуть на тендітні розкриті долоні.
І щасливий напишуть для нас
ЕПІЛОГ.
25.08.2013

У вівторок 10 вересня у Львові в рамках 20-го Форуму видавців (8-й Львівський міжнародний літературний фестиваль) відбудеться "Вечір еротичної пародії".
В програмі заходу – виступи поетів-пародистів: Іван Гентош (Львів), Світлана Костюк - Параска Коливашаласка (Волинь), Василь Кузан (Закарпаття), Лариса Омельченко (Дніпропетровськ), Анатолій Черняхівський (Вишгород) і Ярослав Чорногуз (Київ).
В перервах між виступами пародистів Вас забавлятимуть жартівливими і батярськими піснями Йорданка Дранчук (Івано-Франківськ), Ярослав Чорногуз, гурти “Коралі” (Львів) і “Галичанка” (Соснівка).
Місце проведення – подвір’я Музею ідей (вул. Валова, 18а)
Початок о 20-00, закінчення о 23-00.
Раді будемо зустрітися з усіма, хто любить жарти і гумор, кому до вподоби веселе поетичне пародійне слово!
Щиро запрошуємо!

Прозрілий суд
над маревом віконним,
за вузликом –
одразу виднокруг,
і дві душі,
як ветхі дві ікони,
впіймали
ноти з нотками
на слух.

О віще світло
і… права пташині.
Куди летіти
з перших білих див?
Контрольний дощ
на прилисток єдиний –
і мед
не дотече
до бороди.

Від пошуків хули
до халабуди
і від багна стрімкого
до сходин
церковні дзвони
і биття повсюди,
і сто табу,
і неодмінно клин.

З вікна додолу
пелюстки віддушин
на рукави,
на віск
і на золу,
а завтра знову
сонцем попелюшки
штовхати кревно
витончену млу.

2013р.

Як гість непроханий, в прочинене вікно
ввірвався вітер у мою кімнату,
і я єством усім відчула знов,
як пахне липа в мене біля хати.

Перед очима вервечкою все:
і біль, і радість, спогади й чекання,
крилата доля ввись мене несе,
і я живу сьогодні, як востаннє.

Минулого хай гусне пелена,
леткі роки не хочу я вертати,
і знов стою і мрію край вікна,
і пахне липа в мене біля хати.

вересень 2013 рік

Скінчається історія
Прозора і легка.
Моє життя прискорює
Свій біг, немов ріка.
Несеться невпокоєно
Стрімкий потік подій,
Лишаючи вимоїни
У пам’яті моїй.
Обділений увагою
Близьких людей навкруг,
Приречено розтягую
То подих свій, то рух.
Ніхто із них не зважує
Здобутків мул глевкий,
А топить із поклажею
В пітьму і супокій.
Пливти в нужді й приниженні
Нелегко без човна
Тим паче, що наближений
Утомою до дна.
Та близько вже до пристані
Однакових глибин.
Життя – це мить із відстані
Спресованих годин.
28.08.13

(правдива байка)
Якось з провини охорони,
Чи прикупивши десь мандат-купони,
Не знаємо з чиєї то вини
В Верховну Раду залетіло дві ворони,
Зайняли місце у президії вони
І стали каркати – "Нас тут мільйони,
Та досі нас тут утискають,
Воронячий язик забороняють.
Ми ж стоїмо за справедливу справу –
Щоб офіційний статус у державі
Здобув могучий наш воронячий язик.
Наші прихильники за нас проголосують,
Як перед українцями у Раді не спасують,
А їх посадим в наші авта-воронки
І одвезем усіх на Соловки,
Де предків їхніх упокоїлись кістки".
* * *
Що ж, панство, десь загроза в цьому є,
Хоч поки наша сила виграє.
Однак, напевне виграли б ворони,
Якби з Вороніжем попадали кордони.
То ж треба добре пильнувати охороні,
Щоб Раду не заповнили ворони.
2013

В думках слова, котрі не розіль'ються
Не впадуть тушшю на сухий папір
А все тому, що люди посміються
І полетять каміння в чужий двір

Я буду сам себе потихо лікувати,
Не дам закрити серце на замок.
Мені не треба війни вигравати!
Моя борьба, завершиться у строк...

Я битись буду поки я живий
Бо душу дуже легко осквернити
Загартуватись треба поки молодий
Щоб потім по життю достойно жити

***
Вона пішла забувши вернути ключі
пішла як сніг…
сніг що випав весною
і буває вона вертається у ночі
коли я сплю
й лягає поруч зі мною...

І я відчуваю запах її волосся
тепло її подиху
чую серця биття
згадую як мені важко з нею жилося...
але з нею принаймні я відчував життя...

А зараз всередині мене панує відлюдність
зараз всередині мене спинився час
без неї моє існування – формальна присутність
бо яке може бути життя де не має… «нас»…

Її нервозність і втома…

все…

нарешті спочила…

спокійна і нерухома…

Тепер її ліжко - могила.

Священик сказав - вона вдома -
навіщо він бреше
я ж знаю
це ж ясно як аксіома
таких не беруть до раю…
М.Філдман

Деревієм і м’ятою пахла наморена сутінь,
Догорав над рікою полишений кимось вогонь…
Ти сьогодні хотіла про нього назавше забути –
А натомість молилась - за змучену душу його…

І до ночі бродила стежками гарячого серпня,
Розгортала руками вологий оспалий туман,
Щоб нарешті збагнути: кохання буває нестерпним,
Але іншого в тебе - на жаль і на щастя! – нема…

09.08.2013

А літо знову
Ставить на зеро
І пише вірші
До самого рання,
Молодика золочене перо
Вмочивши
У чорнильницю смеркання.

Пусти мене.
Хай буде все, як є.
Піду сама
По долі гостролезій -
І заболить мені
Ім'я твоє,
Мов чорні стигми
Білої берези.

І аж тоді,
Коли твоя душа
Мене відпустить і забуде тихо,
Програвшись
До останнього гроша,
Заплаче літо
Осені на втіху.
12.08.2013

Земля одягне і озує,
І обігріє й нагодує -
Вона, як добра, щедра мати,
Що ладна дітям все віддати.

А ми здебільшого байдужі,
Хоч гарні, викохані, дужі
На материнських її благах,
Та на життя суворих вагах:

Ми за усе добро не платимо,
Бездумно блага її тратимо,
Для неї усього жаліємо,
І мудро жити не уміємо.

Шкодуємо землі любові,
Мозолів стертих аж до крові,
І ласки, ніжності, турботи –
Не платимо ми за щедроти.

Вона усе ще нам прощає,
На нерозумних зла немає,
А нам би вчасно схаменутись,
До неї серцем пригорнутись.

04.05.2012р. Надія Таршин.

Дитячий сон свій пам'ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.

А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені

Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.

А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.

А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.

липень 2013 р.

О, здраствуй, друже-дощ, я так тебе чекала,
Коли постукаєш ти у моє вікно,
Я кожну хмарку в небі рахувала,
Тебе я зачекалася давно.

Не думай, не заклякну від розпуки,
в кімнаті не сховаюся за склом,
а для обіймів простягну я руки
і для цілунків підніму чоло.

І я сміюсь, як і раніше, бачиш!
Лиш на щоках від крапель мокрий слід,
а ти питаєш знов, чому я плачу,
а я від щастя плачу, не від бід…

вересень 2013 р.

Холодна й слизька
мерзенна
й волога
гадюка
міцніше затягує
вузол
Неміч
паралізована
і-тільки
супроти лабет

Втікай!
у тисячах нір мільйони щурів
тремтять
і ти тремти!
і не зважай
дивися на мене крізь плівку
ганьби

...у квітах паперових причаїлася
влада вогню

і я боюся
спокуси
схопити меча
Нерви обвуглені гнівом
тріщать!

Неправда на троні
відбитком вселенського
зла
диктує ворожі закони

лицарі сплять
сон їх-хиткий
червоні заграви сняться

гадюка сичить блювотою
синьою!..

Якшо ти не з нею-
ти ворог!
Катівня кує залізо розпечене
тілу й думкам
тобі і мені
І грудям натомленим,
неньчиним

Часу замало...
А вибір-один...

Не зрадити очі дитини

Ў вайну я бібікі не біў.
Сумленна справу я рабіў.
Біў бізуном, ледзь не здыхаў,
хоць ў Аўшвіцы, хоць ў Дахау…

2012

Заходило Сонце поволі,
не стримало щедрість долонь:
прикрасило коси Тополі
найліпшою з ясних корон,

гніздечко в гіллі її звило,
неначе жар-птиця, жар-птах.
А в листі дірки пропалило.
І Хмара, як сито, в дірках.

Заходило Сонце неспішно,
ще граючись, всім залюбки,
бочки нарум’янило Вишні,
Черешні нам’яло бочки,

Хлопчиську вручило наснагу,
Малині – по вінце - смаку,
щоці Абрикоси – засмагу,
засмагу дало й Огірку!

А Хмарі, що дійсно насилу
на землю дощі наверта,
стрибнувши з розгону на спину,
ледь-ледь не зламало хребта.
І знову мені без упину
питанням дурним набрида:

чи завтра, як ранок подужа
пітьму, ми на небо підем,
чи завтра повернемось, друже,
в цей біло-блакитний едем?

Ні, Сонцю, не схочеш просити
пробачення в Хмарки й Дощу –
за партою день весь просидиш –
гуляти тебе не пущу!

2003

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

В пароксизмі
Як у призмі
Видно різні
Кризи грізні.

Можна часом
Для прикраси
Вбити словом
Випадково.

Мальовничі
На горищі
З павутиння
Сотворіння.

Та не слово
Біль черговий,
Лютий морок
Все ж не ворог.
2013

В бокалі закипає "Джаніке",
дружина з ліжка муркотливе: "Хочу".
Я римам оголошую пікет,
до боку ямби! Все, міняю почерк.

На двох не стане, ну хіба що ріж.
Сьогодні, Музо, я тебе покину.
Не напишу посеред ночі вірш,
а "почаклую" з жінкою на сина.


28.08.2013р.

Коли серце моє у мені омліває,
Коли ворог у мене таємно стріляє,
Я до Бога від рання в молитві взиваю:
Своє серце і душу Йому довіряю!

Ніби спрагла земля без води—моє тіло…
Може все в мить одну розлетітись, як пара.
Не врятують мене добрий намір і діло.
Ти потрібен мені! Я безТебе—примара…

Я сама не зійду на цю скелю високу.
Не здолаю стіну, щострімка й прямовисна.
Ніби в пастці… Сльозою заповнене око,
Бо я бачу, як біль звідусіль мене тисне.

Я сама не здолаю укріплень ворожих,
Бо сама я не маю ні сили, ні вміння.
Але Ти! Мій Господь! Моя сила й сторожа,
Перемога моя, і надія, й спасіння!

Те, що бачу—дочасне. Просвіти мої очі!
Хто я? Плід соковитий? Жмут сухої трави?!
У хворобах і болях доживати не хочу.
Ти по Слову Своєму мене оживи.

На Тобі я стою. Бог мій—Скеля Найвища!
Світлом Слова крушу безнадію і страх.
Не здола мою віру підступний вітрище.
Восхвалю Тебе, Боже, у вічних віках!!!
22.01.2013р.

Каже вчитель учням в школі:
- Вам не сором, діти?
Мої нерви, мої сили
нині пожалійте!
Через те, що я кричу тут
на якусь дитину, -
Вмить нервові всі клітини
в мене швидко гинуть.
- То на краще, - каже учень –
я тому й стараюсь.
Нащо вам оті нервові?
Хай собі вмирають.
Годі вам про ці клітини
думати постійно.
Всі нервові хай вмирають, -
лишаться спокійні …

У прикрий час, у час біди,
коли один лиш крок до зламу,
ти душу змучену веди
до Богородиці, до храму.

А там у тиші помолись,
щоб залишила мла тривожна
і чистій силі поклонись.
Тобі поможе Матір Божа.

Тебе покине чорний біль
і ти очистишся душею,
бо вище всіх життєвих зіль
та, що постала над землею.

Та, що вернула віру в світ,
по смерті прахом не спочила,
а вознеслась за Сином вслід,
у нього взявши білі крила.

Коли душі вселенська туга
Сльозою п'є ясу очей,
Нема ні подруги, ні друга,
Аби зцілити недуг цей.
Не в змозі дати батько й мати
Відраду серцю в тій порі,
Якщо боліти і страждати
Йому поставлено вгорі.
І звідтіля ж приходить поміч
На відчайдушний окрик твій,
І повертаються знайомі
Утіха, мир і супокій.

28.08.13

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

На карті пристрасті – джерела меду,
Жагучі ласки – гейзери пустель.
Це власний рай… омріяна планета…
Де плід наш заборонений росте.

На карті насолод – тіла-рельєфи,
Очей озера із прозорим дном.
Жага веде у ніч, як в давні міфи,
Де із небес зірки течуть вином.

Серпом блискучим косить місяць тишу,
А ніч гаптує шовком почуття.
На скелях снів сонети вітер пише,
І кожне слово – в такт серцебиття.

І дихання палке відчують зорі,
Із чаші ночі розіллється шал,
І стане неосяжним диким морем,
В стихію медом увірветься шквал.

Золотив ранок роси отави.
Вітер нанизував їх на нитку.
І те намисто золотосяйне
Леля вдягнула на жовту нагідку.
Сонце яріло : яка вона гарна,
І намистини розтануло марно...

2013

То не варте й гроша.
Паперова душа -
Легко рветься
І легко згорає.
Від кайданів земних
Утікає вона,
Літачком паперовим
Злітає.
Чи метеликом синім
У вирій летить,
Стукне крильцем об скло
На прощання.
Ще наснилось вночі -
Будеш жить-не тужить,
Та розтанув той сон
На світанні.
Ось кораблик з газети
Долає струмки,
Разом з ними
У річку впадає.
Десь на березі Інду
Чи Гангу-ріки
Вже на нього
Рахмани чекають.
На облавку -
Одна непримітна душа
Салютує усім перехожим,
Та не бачать її -
Їм у світлі яснім
Той кораблик здається
Порожнім.
То не варт ні гроша.
Побіліла душа,
Букви вицвіли,
Зблідли світлини,
Щезло диво життя -
Так веселки дуга
Тане в небі
Погожої днини...

Йде Персефона в темряву Аїда...
Сльоза Деметри сковує мурах…
Принишклий Серпень пише заповіти…
Час пертурбацій – в змішаних лісах.

Клубочиться туманище імлистий…
Холодні роси – Сонце у печалі.
Неквапно жовкнуть липи серцелисті.
Летять зозулі в золотаві далі...

Пелюстя вкрило тацю й сир овечий.
Борвій дарує сіро-бурий батик.
Аїд цілує Персефоні плечі –
І гірко плаче безутішна мати...

Кукурудзиння не гамує сльози.
Мо`, їх осушать мох і павутина?
Кружляють вірші-ґави...
Мовкнуть оси.
Мине півроку – Персефона злине!




2004-2013

Світ, здається, змінив темп,
І у сутінках ось зупиниться,
Все, що є, то колись мине…
І дарма, що солоні вилиці!

Щастя, горе, любов - гай-гай!
Якщо час – обійми долонями,
Якщо доля – тримай, тримай,
Бо за мить, не дай Бог, стороннії…

Не зупиниш, не здоженеш,
Соломон був правий, минущою
Є ця мить…а тому, уперш
Попрощатись, спинись…в припущеннях.

Світ, здається, змінив темп,
Сонце неквапом ниць котиться…
Все мине, і ось це мине…
На околицях…на околицях…

Шукаєш у собі сили, щоби видихнути усе.
Останні хвилини літа, спідометр на нулі.
Розпочато зворотній відлік і відстань втрачає сенс,
Коли звужується світогляд і світ маліє.

Тільки кава і джаз. Тільки серце не б'ється в такт.
Обривається нитка. На долонях краплини поту.
І загублено час. Видихаєш, та все не так.
Видихаєш навічно. Залишаєш на пам'ять дотик.

І той дотик горітиме скільки стане снаги.
То надії лампадкою, то волошками у полях.
І залишиться рідним, неторканим і нагим,
Ніби право на помилку, наче невідворотний шлях.

До тебе білокрила доторкнусь
Відчую радість втомленого серця...
Коханням я для тебе обернусь
Нехай воно вогнем у жилах б*ється.

Лебідонька моя, моє життя
Дарую пристрасть тобі невгамовну...
Ми разом полетимо в забуття
Відчути силу почуттів невтомну

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже Вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Ти ще й досі з епохи Відродження,
так палко чекаєш народження
нового Петрарки чи Шекспіра,
що інколи віра – стає життям.

В тобі є щось від жінок Леонардо,
личать плаття кольору бордо,
а волосся пахне м’ятою і миром,
щиро хочеться назвати тебе святою.

Ти могла б переказувати Декамерон,
стати обличчям церковних ікон
у римському соборі Святого Петра.
Ти – та, котра народилася самотньою.
2013