Ховались ми від самоти-зажури
У свій маленький герметичний світ,
Де глиняні та гіпсові скульптури,
З багатої уяви чи з натури
Пігмаліоном ліплені, в граніт
І бронзу перетворювались, – тихо
Стояли в напівтемних закутках,
І чайна чашка з чаром обліпихи
Тремтіла в алебастрових руках,
Оголених до пліч; і на канапу
Стікало плаття із плеча на грудь,
І відкривало наготу неквапом
Рожеве плаття з голубим накрапом,
Являючи на світ первинну суть
Грудей жіночих… Шерхлими губами
Я материнські вловлював соски,
Немов дитя, і ті смагляві плями
Навколо них, що пахли так різким,
Терпким жаданням плоті;
Знов первинна
Про себе заявляла жагота:
Зливалися у стогоні вуста
Й моя жива гаряча пуповина
Знов до твого жаркого живота
Немовби приростала; щире лоно
Мене приймало в себе, в таїну
Свою, у щонайглибшу глибину, –
Я повертався в лоно безборонно,
В свої начала… В матір і в жону,
В спокусницю свою найпершу – Єву:
Було все, мов уперше… Ні, не блуд,
А поклик плоті… То вже згодом древу,
І яблуку, і Змію вчинять суд
Не зовсім справедливий… Не обходить
Пізніших нас легенда ця стара –
Сама ж бо доля нас докупи зводить
І нашими чуттями хороводить
Заради обопільного добра
В майстерні цій!

Знайомий з давнім культом
Любові потаємної, для нас
Створив умови приятель мій, скульптор,
Порятувавши нас в критичний час.
Було нам тут і затишно, і втішно,
Й не холодно, хоч за вікном – зима…
Я думаю, грішили ми негрішно,
Бо в любощах гріховності нема.
Зі шлюбності ж витворюють ікону,
Без святості здебільшого,
А нам
Подарував Господь не шлюбний страм,
А щастя позашлюбного корону,
І убезпечить спокій, мабуть, сам
Призначив-наказав Пігмаліону.

Серед скульптур одна лиш ти була
Із плоті й крові. І на поклик крові
Відгукувалась щиро, і в любові,
Згораючи дотла, була, жила,
Ні блуду не підвладна, ні гріхові.
…В майстерні цій – заходив я не раз
До друга до свого, Пігмаліона –
Все так буденно! Зупинився час.
В кутку дрімає гіпсова Мадонна,
Пригасла вся, неначебто бездомна,
І постаріла в профіль, і в анфас.
Зневірився в красі Пігмаліон,
Ледь дибає, підкошений інсультом, –
Він переплутав, де ява, де сон,
Забув, у чім життя найвища сутність;
Не п’є вина й жінок не спомина,
Крім однієї – рідної, своєї, –
Він як митець утратився без неї,
Все загубив: і задуми, й ідеї,
І як їх повернути, вже не зна.
І я не знаю, чим допомогти
Адаму овдовілому – в майстерні
Садам едемським більше не рости
І яблуням спокуси не цвісти –
Зостались лиш пеньки та гострі стерні…

Я – поза раєм. Осені жура
Вже зазира в колись мажорну душу,
І не відомо: почекати мушу
До кращих днів, чи вже мені пора
У вирій відлітати?..


2003

Юна абрикоса
білоцвітнокоса
заграє до ясеня:
«Глянь – яка хороша!»

Ясен соромливо
оглядає диво,
що до нього через тин
хилиться звабливо.

Тій солодкій знаді
ясен і не радий:
абрикоса у саду,
він же – на леваді…

28.04.2013

І я, і ти, усі ми разом
кладемо долю на ваги.
Вона укрита мідним тазом.
То кара Божої руки.

А янь та інь, як плюс і мінус,
єднання хіті і цноти.
Угору очі – бачу синус,
колиску дум і суєти.

Кричу: Ау! Де щезли рими?
Луною …ими поверне.
Хай дух гармонії загине,
зате КаПе у вись іде.

Стою на рівні одиниці
у сні, неначе наяву.
Моє минуле зріє з ниці,
чи за собою не позву.

* * *

Квiти весни найбіліші
Кинулись людям під ноги.
Цвiтом обвітрених вишень
Встелені наші дороги.

Вбогих душею i тілом,
Хворих, лукавих, затятих,
Цвiтом розпачливо білим
Вишні взялись рятувати.

1988

Шурхоче, шепоче, похрускує
Солома застелена хусткою,
Коли, безсоромно розхристаний,
Тобою милуюсь на відстані.
Розколини, вигини, впадини
Обмірюю, пещу, розглядую –
Безвольний, покірний, спустошений
І радістю зморений трошечки…
26.04.13

Беру слова і довго мну, як глину,
Аж поки сік не потече з калини,
Замішую це тісто я на нім, –
І ставлю у ясний вогонь на днину.

Розумниця... Красуня...
А одна...
Чому? Навіщо?
І кого питати?
ТогО, хто у думках,
Шептав - Люблю!
А наяву...
Так і не зміг
Сказати...

Тобі слова...
Гарячі... І п'янкі...
Солодкі й ніжні...
Скільки ще чекати?
Не принца...
На баскому скакуні.
А того...
З ким би ранок...
Зустрічати.

І Ти чекала...
Довгі дні... Роки...
Життя минуло...
Не зайшло до хати
Твоєї щастя...
Зблякли рушники...
Що мали вам
Під ноги
Простеляти.

Свою любов
Ти дарувала...Всю...
Не рідним дітям.
Їм була -
Як мати...
Розумниця... Красуня...
А одна...
Чому? Навіщо?
І кого питати?

PS.
Розумнице...
Красуне...
Глянь -
Весна...
Цвітуть
Сади...
Тобі...
Пора...
Кохати...

28.04.2013

Крізь мене пролягає дорога,
Яка кожною клітиною проявляється.
Зі мною воюють люди – тривога!
Та я програю їм, не опираюся.
Мені б не воювати із собою,
Бо негативом оточуючим відбиваюся,
Я протікаю атомами матеріалізму,
Який тут характер, яка тут харизма?

Крізь мене проходять океани,
Які породжують сумніви,
сумно їм
Війна продовжує війну – божевільну…
ось суть війни
Мені б не воювати із собою,
Бо тоді на мене постає світ суворо!
Який іде впевненою ходою,
Я зупиняю його словами, написані рукою худою,
І намагаюся бачити Бога всюди,
А не треба намагатися,
Треба дарувати добро людям
Навіть коли битимуть і насміхатимуться.

Тому бути чесним із собою спочатку,
Бігти на осліп жаданням відмовляюся,
Забути про мрію, залишити на землі печатку…
Крізь мене пролягає дорога -
Кожною клітиною проявляється.

З твоїх очей ллється долина,
І сяйво її обов’язково долине
У світ до таких самих посланців,
Які описують тебе – Життя, не жаліючи пальців?!
Крізь мене проходять морозом,
Енергії емоцій людей нерідних і близьких,
Не сприймати їх, то бути ні з ким,
Бути низьким
в безкінечному міліярднику,
У цьому шумі впізнати тишу
Не ховаючись…

2012

Ні
Ваші пісні
Не німі
Вони співані
Не лиш в чужині

Ви
Нам роздали
Віри сни
Ніччю писані
В них є роздуми...

Наш
Весняний час
Наче Спас
В правдах вписаний
Не топче прикрас.

Всі
Несуть вогні
Весняні
Наче салогани
Висловлені.

Ніч
Вітає сич
Несе клич
Випробуваний
На кожну зустріч.
26.04.2013р.

Картина Реріха в моїй кімнаті
Панує на стіні:
Засніжені вершини
Блакитні, білі, сині...
Раптово , мов би потороча,
Гілля каштана блимає у очі.
То сонце бешкетує за вікном:
Ясне проміння, що насіяло тепло,
Грайливо відбиває ніжне скло,
Й каштанові зелені віти
Не згодилися крижаніти...

Мої коти, мої собаки,
Я вас годую і люблю.
Мої трухляві комуняки,
До вас я сповнений жалю.

Мої поля, мої заводи,
На жаль, ви нині – не мої:
Прибрали без моєї згоди
Вас новочасні глитаї.

Мій гімн, і герб, і стяг державний,
Вас нелюд приватизував,
А люд, принижено-безславний,
Плазує, як і плазував.

Мої собори і могили,
Що силу множили мою,
Вас по-московськи “обновили”,
І я вже вас не впізнаю.

Моя дзвінка співуча мово
З чудовим “Геть!”, –
Тебе “Долой!”
Знов посилають Іванови…
А я, хахол Іван, – не той...
Не той, що треба Україні,
Перелицьованій на край
Банановий… Ще й бабуїнів
Тут заведуть… І буде – рай!

Мої хвороби і болячки,
З самим собою балачки,
Вам співчувають лиш собачки,
Мої дружочки–пухначки.

Моя несплачена квартплато, –
Ой, непосильна ж ти яка!
Боюся я,
І кошенята
Бояться: як же без кутка?!

Мої тривоги-застороги,
Вас так ніхто і не почув;
Мої дороги, що під Богом,
Я вас останні дні топчу.

Мої рукописи і книги,
Хіба ж даремно вас писав,
Що вам сьогодні не до шмиги
Добуть Пегасові вівса?!

Мої пустісінькі кишені,
Мої простісінькі думки…
Моя сльозо срібляна в жмені,
Не розколись на мідяки!


2003

Самотнього вечора голі сліди
На тінях дерев, перелюднених вулиць.
Так ніжно рука до півспогаду тулиться,
Так тепло рука до півспогаду тулиться,
Немов до молитви во ім’я води,

Що десь незбагненні колеса Сансари
Все крутить, і крутить і меле наш час.
Засвітиться в небі важкою сигарою
Чиясь догоріла у тінях свіча.
І осінь за осінню, весни за веснами
Літуємо юні з цим світом удвох,
Аж поки минулим, немов перевеслами,
Пов’яже нас, вкотре народжений, Бог.

Красивого вечора гола печаль…
По тінях дерев, перелюднених вулиць
Так ніжно рука до півспогаду тулиться,
Так тепло рука до півспогаду тулиться,
Немов до його…
Плеча.


2013

Яким себе я бачу увісні?
На голові - не в таловині сніг,
А кучері смолисті, розчесать несила.
Відштовхуюсь -злітаю понад гори,
Із птаством розглядаю незвідані простори...
...А потім прокидаюсь і подумки питаю:
Чи й з іншими на старості таке буває?
P.S.
Сказала якось ворожка наодинці:
«Доросле випало тобі дитинство».
Крізь пасмо літ як спромоглась набачити вона
Дитину, що день при дні калічила війна?

З Божої Волі серце розквітло,
Квіти взялися кохати весну,
Музика плаче на місяць з-під липи,
Це мабуть солод зі світлого сну.

16.06.2012р.

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

ЗАРЯДКА

Братик, я, матуся й татко
Вранці робимо зарядку.
Не лінується і кішка –
Потягається на ліжку.

ПАВУКОВА ШТОРКА

На віконці грюк і стук –
Вішає карниз павук.
Шторкою прикрашує,
Мало йому нашої?!

КВІТИ ПІСЕНЬКУ СПІВАЛИ

Квіти пісеньку співали
І від неї розквітали.
Ми не чули, але знали –
Квіти пісеньку співали.

ХОМ’ЯЧОК

На пухнастий на бочок
Вклався спати хом’ячок.
В хом’ячка за звичкою
Бурячок за щічкою.

НЕ ПРИЙШЛА

Кіт Муркіт і кішка Сніжка
Запросили в гості мишку,
Тільки мишка не прийшла –
Подарунків не знайшла.

МИ ГУЛЯЛИ ПІД ДОЩЕМ

Ми гуляли під дощем,
Ми б іще гуляли й ще,
Але дощ від нас пішов,
Ще не мокрих десь знайшов.

ОСА І ЛИСЕНЯ

Від оси посеред дня
В ліс тікало лисеня,
А від нього в небеса
Перелякана оса.

НОВА ЛЯЛЬКА

Як цю ляльку звуть – не знаю,
Брат сказав: “Назви сама”.
Цілий вечір я не граюcь –
Вибираю імена.

В ЇЖАКОВІЙ ХАТЦІ

В їжаковій хатці
Кактусів багацько,
А у зайця в хаті
Квіти всі вухаті.

КАЧКА

Качка воду любить дуже –
Качка сіла у калюжу.
Качці кажемо: – Дивачко,
До ставочка іди, качко!

КОМП’ЮТЕРНА МИШКА

Взявсь Юрко навчати кішку:
– Ось комп’ютер, осьде мишка... –
Мружить очі хитра кішка,
Та ніде не бачить мишки.

ВІРШИК ПРО МИШОК

Жив собі віршик про мишок,
Казки боявся про кішок.
У книжці сидів він тихенько,
Бо казка мурчала близенько.

Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

* * *

В сьогодення роззявлену пащу
Утули непокірності кляп,
У надії про зміни на краще
У кінці проживання, хоча б.

Бо у рабстві немає утіхи,
А свобода, як брила важка,
Підкоряється, хай і потиху,
Намаганням лише ватажка.
2013р.

мені здається ми були завжди
бо й тисячу років тому
вірші тобі писала відважно
долаючи страх і втому

так жили розсікаючи роки
примірявши всі епохи
і наближаючись крок за кроком
до однієї дороги

й ось лишилося впасти в обійми
хоча б на тисячоліття
аби небу барвисто рябіли
пророслі з душ наших квіти



27.04.2013

Асоціація
Із пам'яті життя спливає образ,
Із паралелей – вишкір кривизни.
В уяву цілить алегорій кобра,
випльовує отруту новизни.

Байдужість
З безпам’ятства черпаєш забуття
і, збудувавши свою хату скраю,
терпляче ждеш, коли святе життя
благословить твій хресний хід до раю.

Батьки
Кого ми любим, тих не має поруч.
Їх вища сутність – праведність свята,
крокує геть. За нею часу обруч
ховає слід в площинах небуття.

Брехня
Солодка патока. Не знаю,
чи правда це, але звикаю
до проголошених свобод
у колі зраджених чеснот.

Вічність
Це океан, в який щодня пірнаю.
Це шлях кільця до зоряного раю.
Що без початку – не закінчиться колись,
лиш просить смерть: за мене йди помстись.

Вибір
Роздоріжжя. Три дороги.
Ще й стежинок тридцять три.
Завагались думи-ноги.
В різні боки дмуть вітри.

Вік
До поєднання світла й тіні,
в напій пекучої жаги
я додаю солодкість ліні,
щоб спіхом не ішли роки.

Всесвіт
Дивлюсь у небо. Міріади зір
тяжіють сивиною над віками
і часу віз гуркотить з чорних гір
всесвітніми чумацькими шляхами.

Герой
Хай леза днів і темінь застороги,
хай путь слизький і втома на плечах,
та він іде, кидаючи під ноги,
спокусу жити у рожевих снах.

Горе
Немов би в осад випала душа –
так холодно і тоскно в порожнечі,
де янгол смерті дістає меча
і вщент руйнує непорушні речі.

Дорога
Іду не поспіхом, а так,
переставляю ледве ноги
і дослухаюсь: свисне рак
на тій горі, що близь дороги?

Духовність
До світла тягнуться бажання та роки,
де мудрий хтось з печальними очима
немов стоїть на відстані руки
за надважкими, як душа, дверима.

Життя
Народження. Дорога. Потім смерть.
Нема нічого. Тільки втома шляху.
Це звична для людини круговерть,
де кожний день, як сходинка на плаху.

Закатовані
Якби ту кров не випили часи,
якби життя не затягнуло рани,
нам й досі б снились мертві голоси
з надією, що судний день настане...

Минуле
Мимо проходжу. Позаду –
сіамська потвора днів.
Звично дивлюся на зраду
дитинства намріяних снів.

Надія
Коли останній з армії років
знесилений, поникне головою,
в журливім хорі мертвих голосів
почуєш ти: не бійся, я з тобою.

Осінь
Роздмухавши щоки, вітер
у кожну шпаринку дме,
натхнення багряних літер
з абетки згасання рве.

Пам'ять
Стирає час у матрицях душі
образи біль і щастя насолоди,
стирає ненаписані вірші,
мов жовтий тлін осінньої природи.

Полювання
Не яблук паперових серцевина,
а біль життя приваблює стрільців.
І смерть вовчиці – зоряна година
для них самих та їх підручних – псів.

Прірва
Стоїмо на балконі.
Мотузок під вагою білизни провис.
За спиною голосом хриплим ліфтера
янгол з неба: кому вверх, кому вниз?...

Смерть
У судний день, в останню мить розлуки
попросиш тихо: Боже, не карай...
Чиїсь холодні та байдужі руки
тебе віднесуть у такий же рай.

Сонце
Доторкнеться лиш ніжно руками,
враз загояться болі та рани.
Надихнувшись флюїдами зірки,
ми клонуємо муз із пробірки.

Совість
Заколисана, загодована,
міцно спить вона, добре схована.
Не дитя душі, не прозріння біль –
завдовжки з життя оправдання хміль.

Спокуса
Розкішне тіло. Хтивий блиск очей.
Цнота душі висить на волосині.
Сідлай скоріше трепетних коней.
Твої бажання... В чому вони винні?

Таїна
За паралелями світів
я лезом мрії краю
таємне сховище богів –
дотичні кола раю.

Щем
Солений вітер забринить
на віях, горем обважнілих.
Сльоза порве тужливу нить
із дум, у серці наболілих.

Час
Тече назад рікою мертвих митей,
у даль струмить ручаями живих.
В тій бистрині поміж бажань розлитих
нема твоїх напоїв молодих.

*

Не лізь до мене в душу навпростець.
Спочатку спробуй
Доторкнутись серця.
Не спотикнись об струни –
Забринчать!

от і домірялась мрійнеце –шість маківок прогодуй
троє протягують руки в дитячім садочку до мами
їх райдужні очі чують на сходах шепіт шалика і ходу
умить розбивають цілунками уся утому картату

у трьох випускний і до школи тремтить дзвінок
четверта доросла і вся по коліна у тестах і ЗНО
ось пролунає останній її урок і клацне зубами змови
перша жага обіймів під липами в Липках змокне

по венах тектиме сік східного подиву із шовковиці
дихатиметься омріяно як і в тебе в шістнадцять
хай засинає на сяєві радостей хресниця-довгокосиця
на хмарах її хилитає починок гривастого щастя

і ще двоє хлоп’ячих синців із війною та довгим миром
де кімоно перемог де м’ячі оббивають у сонця промені
де на роликах кирпаті носи у прийдешнє вірять
і ці позолочені маківки виривають серце із коренем

І поки ти посміхаєшся мені -
В світлі надходять дні…

Журба не може бути й на відстані пострілу -
Я стану повітрям твого простору,
Стежкою простелюся під твоєю ходою,
Триматиму тінь твого тіла собою.

Нестиму кожне твоє слово дбайливо,
Не пропускатиму жодний твій рух,
Житиму тобою, поки це можливо,
Ловитиму миті переплетіння рук.

Блукатиму в пошуках для порятунку
У безкінечності осіннього трафіка,
Шукатиму ліки найвищого ґатунку
І зрозумію, що ти – моя знахідка

2012

Іноді я тобою хворію,
тяжко, хронічно,
невиліковно.
Ліків волію:
кави, морозива,
та більш за все -
алкоголю.
Кашляю соромом,
тишею, мріями,
мареннями солодкими,
ознобно кліпаю віями.
Дихаю важко,
уривчасто, іноді...

Іноді я тобою видужую.
Рідко, недовго.
Іноді здається,
я навіки тобою застужена.

26.04.13

Здається, ніби вчора те було…
Зима вже котрий день плела інтриги,
Хурделиці вихрасте помело
Підступно у сніги ховало криги.

На тебе так чекала я тоді!
В душі надія жевріла остання.
А час ішов, і в такт його ході
Відлунювало серце ритм чекання.

Вдивляючись у марево рябе,
Де тільки сніг, будинки та дерева,
Я думала: а що, коли тебе
Поцілувала Біла Королева?

І ти, хоч не хотів, про все забув,
Бо серце стало грудочкою льоду?
А може, вдома стомлений заснув -
Навіщо десь іти в таку негоду?

Спочатку й не повірила. Здалось?
Така знайома постать на зупинці -
Чи ти, чи, може, сам Дідусь Мороз,
Що ніс комусь омріяні гостинці?

Біля дверей ти довго тупцював,
А я очей не зводила, щаслива.
Аж раптом із-за пазухи дістав
Маленьке кошенятко – справжнє диво!

Пригадую, я думала в ту мить,
Коли змітала сніг біля порога:
Нехай мете надворі чи гримить -
Незмінно приведе сюди дорога

Та якось ти пішов і заблукав...
Минуло літо, промайнула осінь…
А котик після кожного дзвінка
Ще підбігає до дверей і досі...

Не шелестіть. Упокоєно спить ще Росія.
Мчиться планета в майбутнє стрясінь, колотнеч.
Квітень гряде. Скоро вродиться лисий месія.
Збігло шістсот шістдесят уже шість кровотеч

З часу, коли вийшов Маркс із жіночого лона.
Все спланував наперед Невблаганний Статист.
Спить ще Росія, та вже похилилась корона.
Вітер із жовтня доносить диявольський свист.

Ленін вродився. Сховалося сонце у мряці.
З книги пророчої зірвано другу печать.
Буде Велика Жовтнева з усіх менструацій
В нашому світі кривавім найдовше тривать.

Кінь вже червоний зі звіром у вічність понісся.
Зірвано всі 7 печатей, і більше – нема.
Опам’ятайтеся. Ви спокусились, Борисе!
Третього Ангела вже пролунала сурма.

Не шелестіть отим проклятим іменем Ленін.
Нащо на віру сприймати було кожен том?
Як Ви могли так безбожно Антихриста ймення
Сплутати, наче сліпець, із Ісусом Христом?

10 жовтня 1993 р.

Стріваюся із люстром я щодня,
Ми з ним на «ти», хоча і не рідня.
Колись воно таки самотнім стане ,
Моє обличчя випивши до дна.

26.04.13

не спалося – барвисті сни
застрягли в моніторах
безсоння шкірилось до них
і блимало курсором

поет в метафорах петляв
ламав клавіатуру
метав з упертістю джмеля
і з розуму і здуру

опівночі старий Пегас
приліг на пріле сіно
поет пивцем обмив якраз
віршову половину

на другім диханні прийшла
підзахмеліла Муза
коронувала у друшляк
і цмокнула у бузю

натхнення вирвало трубу
пішла словесна піна
залила зір текіла-бум –
писалося нетлінне

а зорі зирили собі
через плече поета
та чвиркнули поміж зубів
приблизно пів на третю

коли утоми піт липкий
заціпив кастаньєти
й епітетів скупі латки
стекли в ранкову лету

в підвалі пляшчин візаві
причалив до відерка
і пів на п’яту в щитовій
замкнуло феєрверком

повитягали сни носи
з чіпкого інтернету
безсоння вибилось із сил
і зрадило поета


26.04.13

До лисиці в лісі
        долетіла звістка:
Легкокрила ластівка
        їй тепер невістка.
Стала бідна мати
        сину докоряти,
Хто ж йому нараяв
        таку жінку взяти.
«Як ти, милий сину,
        з нею міг женитись?
Всі тепер довкола
        будуть з нас глумитись».

19 квітня 2013 року

тече весна у вікна тче проміння
тепло цілюще в небо струменить
таврую гріх між поспіхом гоління
та днем життя що наперед спішить

торкнутись тіні мари чи натхнення
тріада щастя поетичний птах
торішній сніг на сонці сьогодення
тремтить і тане у зіркових снах

там де любов там вічна естафета
тернистий шлях від серця до вірша
тоді суддя не люди і не Лета
те пекло мрій де плавиться душа

тече весна у вікна тче проміння
тепло розлоге без холодних тез
триває бій між подихом і тлінню
тікає смерть від духа що воскрес

26 квітня 2013р.

Мої зморшки як хвилі у моря,
Мої зморшки від болі і горя,
Мої зморшки за людські страждання,
За болючі народні риторичні питання.

А я хочу, щоб були вони від усмішки,
Від дитячого сміху, від веселої книжки,
Промінці хай відходять від моїх очей
Від жартів народних та цікавих ідей.
08.04.2013

Нема ідей.
Пропав Мойсей.
Порожня наша хата.
Бо ми хоч є,
То нам своє
Здається, вже не святість.

Знов біля свят.
А де наш брат?
Весняна правда лине...
Христос терпить.
Народ терпить.
Сумною Україна.
26.04.2013р.

Враження написані після
побаченого у Чорнобилі,
1996 р

Чи бачили Ви, як вмирають птахи
Й зненацька падають звірі,
Порохом чорним покриті дахи,
А гайворонням - моріг на подвір’ї?

Лізе, як п’явка, у душу біда…
Там мертвий здригається в гробі,
А навкруги гірко плаче земля
І корчиться з болю Чорнобиль.

Туди не ступають душі живі –
Чорнобиля пекло глузує з життя.
Там - не війна, ран не видно в крові,
Але могилами стали поля.

Хтось заперечить – там люди живуть
І смерть відступила, немає ваги.
Невже, українці, ми так змізерніли,
Що й правда Чорнобиля не до снаги?

А я вам кажу – там немає життя,
Там смуток у чорній жалобі панує.
І вже ніколи красуня-весна
Серце живе не здивує.

В зоні й навкруг почорніли поля,
Там похорон вічний, холодна негода.
Навіть хмари сльозяться щохвилі, щодня
Й заніміла від болю природа.

Там не можна стояти й дивитись,
Щоб збагнути Чорнобиля горе,
Бо завмерле життя не воскресне, його не збудити,
Смерть – володарка вийшла на волю.

Я припала до грудки землі
Й відсахнулась – вона сирота.
Вгору очі підняла сумні й запитала:
- Невже не болить винуватців душа?
Та що там болить, мало б тіло здригатись від болю..

Озирніться навколо , чого мовчите?
Вам дорожчий блиск часу у чорній воді?
Я все вам сказала.
Вам же краще, щоб я не знала
Про те пекло, котре зготували ви нам на землі.

Вибухає наш час. Але води струмкові дзюркочуть,
А як хочеться жити здоровим життям!
Впав пожовклий листок, я подумала – осінь,
Ви також? Але правда ж абсурд, це ж буяє весна.

1
Любов моя – трава під падолистом:
Іще зелена, тільки ж нестійка
І під осіннім подихом вітристим
До грунту все тісніше приника.

Моя любов не вічна – однорічна,
Та в пам’яті на все життя вона
Лишається, – весни зелена свічка
Відчутнотепла й зримоосяйна.

Душа, буває, в мороки порине,
Зануриться в печалі, защемить –
Та є ще Бог! Він образ Катерини
Мені являє в цю відчайну мить.

2
Кожну згадку про тебе люблю –
Не соромлюсь у цьому зізнатись:
Мозаїчні уламки до фрески тулю,
Та первісний твій образ вже втративсь.

Відновити б симфонію барв,
Оживити б забуті всі звуки –
Все руйнується… Господи, збав
Від такої принуки!

Повертаюсь до витоку знов:
Тут ходили удвох, цілувались,
Тут зненацька в лякливу любов
Перевтілилась наша цікавість.

Тут уперше заплакала ти
Від жадання… А я в ту хвилину
Не наважився квітку цноти
Обірвати – первинну, єдину…

Чи жалкую за цим, чи хвалю
Свою стриманість – я вже й не знаю…
Кожну згадку про тебе люблю:
Мозаїчні уламки збираю…

3
Любов моя – трава під снігом раннім,
Прихоплена морозами, ламка…
У квітні починалася коханням
Під знаком проліска й молодика.

Моя любов – трава, закута в кригу
В лугах, що на річкових берегах, –
Вона іще, в надії на відлигу,
Про дні буяння спомин зберіга.
Любов моя – лиш спомин про кохання,
Яке ніколи двічі не бува…
В нічну імлу згущається смеркання
І в заметіль – пороша снігова.

4
Нашкодили, мов діти, і втекли
Світ за очі. Й лиш згодом зрозуміли:
Від себе – не втечеш! Перевели
Своє життя нінащо. І згоріли
В огні своїх нездійснених жадань…
Я – сивий, некрасивий. Ти стражденна,
Нужденна. Вже обом не до кохань, –
Лиш ностальгія лишилась щоденна.

Нашкодили, мов діти, і втекли…
Що ж, і насправді дітьми ми були.

5
Хай пухом нам постелиться трава
Духм’яна, ледь прив’яла на покосі…
Перетриває літо – і права
Свої пред’явить прохолодна осінь,
І нагадає нам: не до снаги,
Немолодим, на сіні ночувати,
Бо ще, гляди, негадані сніги
Примусять теплу схованку шукати.
А хати в нас – нема. Не нажили
Ні дому, ні сім’ї, ні порятунку
Від самоти… Безпечними були
З початку й до останнього цілунку.
Хай саваном постеляться сніги
Для втраченої в юності любові, –
Нам спільні не судились береги
Ні острівні, ані материкові!

6
Шукав траву під снігом.
Під травою
Шукав любові
втрачені
стежки –
І не знайшов…
Мов листя за водою,
Спливли в минуле юності роки…
Намарне все: під снігом, під травою…
Все надаремне: так, чи навпаки…

7
Забулись заприсяження в коханні
І не збулись жадання материнств…

В безмежному людському океані
Любов моя – загиблий материк.

Не перша атлантида й не остання
Моїх надій, чиїхось сподівань…
Розбилося невпевнене кохання
Об гострі скелі заздрісних жадань.

8
Любов моя – трава: чебрець і м’ята,
Та ще любисток і полин гіркий…

Для Катерини був я не такий;
Фаїна не діждалася солдата;
Людмила розлюбила – геть пішла…

Про інших я не хочу й говорити,
Хоч їх любив. Але вони любити
Не захотіли – масть не підійшла.

Живу один, хоч маю дім, сім’ю,
Хоч є з ким і сваритись, і мириться,
Та все одно мені не розжуриться
В кінці дороги, в прірви на краю…

9
Самотньо – зроблю собі жінку зі снігу,
Зліплю із уяви, жадань, ностальгії,
Та й буду молитись на неї, пречисту,
На неї, невінчану діву, невічну,
Як мить, як сніжинка,
Як сонячний зайчик…

Молитимусь тихо при блиманні свічки
Різдвяно-святкової – у напівтемряві
Своєї душі, що втомилась надіятись
На щире кохання земної, гріховної,
З гарячою статтю розпусної жінки…

Самотньо, самітно…


2003

Перебудь і негоду, і спеку,
буревій,
каламутну сльоту,
і дорогу, нестерпно далеку,
крізь облудну твою самоту,
де вітрами розіпнутий спокій
чує в кроках задумливих днів
одчайдушне
мовчання пророків,
переливчастий
скрип терезів…
Перебудь, і прощенна дорога
попри сльози,
терпіння і гнів
душу виведе врешті до Бога,
у якого
немає
РАБІВ.

2013

Не меч підкорить світ, а та Любов,
Що на Голгофі проливала кров.
Зійшла у небесах – Зоря безсмертя,
Щоб ти свій шлях до істини знайшов.

Пропахлий порохом і димом,
Вогнем обпечений, як горно, –
На тлі піску донині зримий
Під Лютіжем окопчик чорний,
А поруч – горбик є похилий,
Од моху й плісені ослизлий,
Який ось – ось дістануть хвилі,
Щоб залишити нас без тризни
По невідомому солдату
Чи, може, тут їх навіть більше?..
Числа немає нашим втратам
Під Лютіжем, без перебільшень…
24.04.13

Соня, як сонечко
Рано встає.
Личко умиває
Біленьке своє.

Чистить гарно зубки
Плаття одягне
І за ручку з татом
У дитсадок іде.

Все її цікавить,
Хоче знати все.
І питання тату
Що миті задає.

Чому лист зелений?
Чом квіточка цвіте?
Чому птахи літають?
Де білочка живе?

Чому коти пухнасті,
А рибки золоті?
Чом зорі в небі сяють,
А трава в росі?

Чому сніг зимою,
А весна цвіте?
Чому влітку тепло?
Чому дощик йде?


Таткові не сумно
Співбесідник є.
Запитання нові
Що разу задає.

2013р.

місяця помаранч
світла соком розбризкує
снів моїх наглядач
вірно стоїть над колискою

люляй люляй мене
поки чекаю милого
тінь розлуки мине
літо пригорне крилами

вушкові розкажи
як мене милий згадує
вечір який на вид
захід йому принадою

поки тут глупа ніч
сни мої розполохала
хочеться віч-на-віч
пошепки і закохано

приколихати час
хай на життя зупиниться
запам'ятати нас
вічними і щасливими


26.04.2013

На горищі старенька колиска,
У якій я дитям спочивав...
А уже і до фінішу близько...
Свою справу закінчує Мавр?

Визрівали роки непомітно,
А тепер опадають, як лист,
І підхоплені вічності вітром
Пропадають безслідно кудись.
2013р.

Надежда Мартынова /Данчак/
РАЗМЫШЛЕНИЯ В ДЕНЬ РОЖДЕНИЯ

Жизнь пролетела мотыльком,
И ни друзей, ни счастья, ни любви,
За что? О, ГОСПОДИ прости!
Сейчас стою на краюшке своей
«ЗЕМЛИ».
А за спиной обломки, крыльев нет,
Тяжесть от грешной моей судьбы.
О, Господи прости! Жизнь прожита, УВЫ…
Она жестоко била, пощады, не дарила ох,-
«СУДЬБА» моя.
Света « капельки» вдруг подарила, они разбавили судьбу,
Ту темень, сплошную серость, пелену,
Мглу луч света осветил, согрел и благодатью
Напоил, хоть на минуту, хоть на час, но спас-
«БЛАГОДАРЮ» ее сейчас…
За все я Бога - благодарю и за детей, за мысли,
За слова, что согревали иногда, за стихи,
За правду, человечность и любовь, и за поддержку,
Что не давала падать и кричать, а заставляла,
«ВСТАВАТЬ», вставать.
В ДУШЕ есть теплота и доброта,
Она воспринимает все краски МИРА,
Окружающей среды, дыханье ветерка,
Солнца яркого прикосновенья, наполняясь
«ВДОХНОВЕНЬЕМ» - живет ОНА!!!




24.04.2013г.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113042502228

(Акровірш)
Цвіли сади. Бентежно серце мліло...
Едем земний, а тут ще й солов'ї!
Моя душа так ніжно і несміло
Озвалася на поклики твої.
Яка ж це мить солодка і жадана!
Палких обіймів трепетна жага
Оповила всевладно й нездоланно
Думки мої, що й слово не встига!
Розкаже ніч... А може й не посміє...
Утім - нехай! На те вона і ніч.
Живу, як є - по іншому не вмію,
Кохаю теж по-правді, певна річ.
А скільки в світі зради і підлоти...
Немає віри звабливим словам.
Ідуть літа і долі повороти
Нехай в житті не докучають вам.
Аж до вікна бузковий запах манить,
П'янить і вабить, подих забива.
І сон втіка за вранішні тумани...
Скажіть мені, чи й з вами так бува?
Краса така, що не відвести зору,
Однак вона так швидко одцвіте.
Весна мине свою найкращу пору,
А там близенько й літо золоте...
2009р.

* * *
На вустах кислий смак радіації.
Зупинилось життя. Час прострації.
На зубах не пісок – скрегіт атомів,
А з екранів луна: вжито заходів!
Ми достойні сини медитації,
Тож боятись чогось нема рації.

* * *
Ніч спотворених реалій,
долі атомний розпад
у квітневі теплі далі
повертають зорепад.

Сивий порох, чорний попіл
над землею в ніч гріхів
понесе по світу сокіл
із чорнобильських лісів.

Понесе їх вітер часу,
всемогутній смертовій.
Задоволену гримасу
ізотопний скривить Вій:

- Підніміть мені повіки,
хай побачу чорний рай.
Додасть сили, додасть віку
цей колишній сад-розмай.

Над болотом морок ночі
відганяє світло дня.
В хащах млистих хтось регоче,
колом ходить чортівня.

Спалахнула та й не згасла
клітей атомних зоря,
розкидала чорні пасма
за поля і за моря...

* * *
Ще димить у пам'яті Чорнобиль,
дичавіють пусткою поля.
Ще чатують крУки мертву здобич,
променіє вражена земля.

На життєвих перехрестях долі,
наче пір'я з чорного крила,
осипає стільки літ поволі
ситий біль листки календаря.

На листках тих – імена і дати,
поміж дат – та пам'ятна весна.
Час нотує передчасні втрати
і карбує нові імена.

* * *
Жевріє пам'ять. Стихлий біль
судомою ще тліє.
Розносить вітер чорний хміль,
над попелищем віє.

Наїлись слави, а ганьби
лишили на солодке.
Зі смертю перейшли на „ти”,
однак життя коротке.

Кидали в пащу всіх підряд
без остраху й вагання.
І ненароджених малят
для їх же врятування.

Один по одному вожді
німіли в засторогах,
а люди падали в рови
обабіч від дороги.

І їх, слухняних та сліпих,
в герої охрестили
і плакав час, своїх святих
ховаючи в могили.

* * *
На небі іскрилися зорі ясні.
Вже ранок намріявся десь вдалині.
Вже ночі кінчався призначений строк.
Під кнопкою „ПУСК” затаївся курок.
Замкнулись контакти і хвиля вогню
ударила в серце квітневу весну.
Мов пекло зітхнуло і чорні дими,
зірвавши дахівку, над світом зійшли.

Пожежна частина. Тривоги гудок:
- Чергові на виїзд! Пришвидшити крок!
Туди, де скелетом горбатиться блок
з розверзнутим дахом, туди марш-кидок.
Туди, де сторука у тисячі рад
невидима смерть всіх вражає підряд.

Обов'язок мужніх – змагатись в бою
і поки сил, залишатись в строю.

Війна є війною і вже над плечем
загроза нависла вогненним мечем.
Вже чорная повінь торкнулась плеча,
у полум'ї дикім згасала свіча.
Ось перший спіткнувся та ледве не впав,
і другий зігнувся, навколішки став.
Незрима примара за горло стиска,
впивається в мозок і бліднуть вуста.
Скипає у венах іонами кров
і серце з надривом розносить ту кров.

- Товаришу, брате, за що нам таке...
Гримасою болю скривилось лице.

Із ряду тих мужніх відважних бійців,
із ряду тих перших ніхто не вцілів.
Лежать у могилах в обіймах весни
твої, Україно, жертовні сини.
Таке вже жорстоке це вічне життя –
рятуючи інших, ідеш в небуття.

Чорнобильські хащі – поліття комуни…
Румовище хати – дуби крізь вікно…
Жилѝ колись люди, сміялися луни:
бо грали, співали, пили мед-вино:

гуляли весілля! Вінчалася скрипка!
А далі ячала, і… вибуху гук!...
Роки за роками (піврозпад – не швидко)
лаштує її лиш маленький павук…

Коли-не-коли вітерець доторкнеться –
паломник поліської дóми, скрипаль…
Чи хто ще промовить осьó, усміхнеться,
і зніме смичок павутину-печаль?…


1998 (ред.2013)

Ти не моя і я не твій.
Мені набридло жити в країні мрій.
Ти, неначе сонце, що пробуджує світ,
Виростила в мені кохання яскравий цвіт.

Ти, як та пташка, що так красиво й граційно літає,
Проте високо в небі, де моя нога не ступає.
Але чорт забирай, я люблю дивитися на це прекрасне створіння
І чекаю поки вона прилетить, набравшись терпіння.

Такої надзвичайної пташки я в житті не зустрічав,
Так ніколи ще не кохав.
А та світла небесна блакить,
Що навколо тебе, мою душу веселить.

Тож літай, диво-пташко, літай!
Але й на землю поглядати не забувай,
Бо є такий птах, що майже не літає,
Та зустрічі з тобою жадає.

2010

в німій безликості базиліка стара…
пророче скреготіння сходів висхлих…
msza świętа о dwunastej… що ж… пора…
високих вікон поминальний висхлип…
у вітражі зав’язлі кольори
зав’яли пізнім імпресіонізмом
і куполу венозна аневризма
пелюстка кавернозної діри
горить останнім сонцем із гоморри…
холодні нефи – видимість покори
ковтають не проявлені сліди…
більмо вікна із сивої слюди
і тихе-тихе «не заходь сюди…»
і губи – труби єрихонські із органу –
душею дмухають на добровільну рану
і просять оберегу від біди…
пора… пора… поранені колони
в судинах лопнутих… мовчать уста амвону…
євангелісти дивляться червоно
із синьої небесної води…
пора… мене о Господи веди
по гілці світла в марево солоне…
де вилитою кров моя холоне…
у море – хвиль божественні сади…

Жінка мучить чоловіка: «Син росте без тата!
Як два слова за день скажеш – ото вже робота!
Не говориш, не порадиш, не покажеш приклад.
Отак виросте без тебе, дурний та великий!
А у нього вже, між іншим, засіялись вуса.
На дівчаток поглядає і прямо, і скоса...
Почни якось з ним розмову, наче ненароком,
Та наздогад буряків, та трохи так збоку...
Не травмуй його ти часом! То ж іще дитина...
В нього психіка слабенька, як у дітей нині!
Та не кажи зразу – «секс», а якось так м`якше...
Та мужик ти, врешті-решт?! Тобі ж знати краще!»
...Три дні думав бідний батько, як почать розмову.
Рот відкриє – і затнеться. Слово – й мовчить знову.
Та наважився нарешті, зібрав усі сили.
- Про стосунки між статями говорим, Василю!
Ти великий, пора, синку, вже все розказати…
Син скривився.
- Добре, тату. Що ти хочеш знати?

25.04.13

Маю, як у качки, ласти,
У яких так легко впасти.
Хоч у ластах можеш ти,
Наче селезень плисти!

Ласти взув я, став у став,
Та заплутався і впав...
2012

Гарний ранок. Батько з сином
Йдуть на риболовлю.
- Як же гарно тут, татусю!
Словом не промовлю!
Роздивились. Милувались
Красою, росою.
Батько згадував, як трави
Він косив косою.
Розіклали всякі снасті
Поближче до броду,
Із харчами торби – збоку,
Вудочки – на воду.
Та й присіли. Тато тихо
Все розповідає,
А синочок у торбину
Руку мовчки пхає.
- Дай-но, синку, мені хліба
Того для підкормки.
- Я вже з`їв його, татусю,
Всього до скоринки!
- Тоді дай мені ту кашу,
Що зварила мати!
- Нема й каші, встиг я нею
Тут поласувати!
Плюнув батько спересердя
Та й крикнув малому:
- Доїдай же і хробаків -
Підемо додому!

24.04.13

Вхоркалися коні…
А прудкі тачанки
Зовсім розторохкались –
Прямо до розвалу…

Вгомонімось, хлопці,
Все почнім спочатку:
Почитаймо Біблію
Замість «Капіталу».

«Не убий!» – там сказано.
«Не вкради!» – написано.
Вчила нас історія:
Заповідям вір…

Що ж ми, діти бісові,
Служим дідьку лисому,
Всім священним приписам
Та й наперекір?!

Не почула вольниця
Голосу пророчого –
Напилась гарячої…
І пішла, пішла

По скелетах пращурів,
По добру праотчому,
Сіючи повсюдоньки
Чорнозерня зла!

Скотобійня впоралась
З мокрою роботою.
Втішились тачанками
Шашіль та іржа.

Гуляйполе втишилось –
Вже не снить кіннотою
Рясноросо кроплена
Часова межа.

Хлопці вгомонилися,
Вдовольнились чаркою,
Геть порвали Біблію
Та й на цигарки…

Може, все забудемо
Й почнемо спочатку ми
Кровію мережати
Чорнові рядки?..

Добре все – розвіяне,
Все лихе – посіяне,
І пора косити вже,
Та не нам –
Синам…

Воріженьки-недруги
Знову напосілися,
Незчисленні й жадібні,
Наче сарана!


2006