Сиди, моя пташко –
насипали кашки,
хлюпнУли водички,
не рвися, синичко.
А ти усе кажеш,
що пута розв'яжеш,
що прИпнутій важко.
Змирись, моя пташко.
Така невеличка
пташина синичка,
а вперта до краю –
все з рук випорхає.
Затисну долоні –
і будеш в полоні!
Розправила крила
І... серце спинила.
11 липня 2013

Вкушене яблуко повні
На моніторі небес.
Ще не прокинулись півні,
Блудний не гавкає пес.

Очі сльозами ще повні
Після тривог недосну.
Краплями на підвіконні
Стали думки. Голосну

Музику буднього ранку
Не увімкнули. Ніхто
Місяцю кусану рану
Не полікує. Листок

Той, що загоює, пряче
Тіло своє у росі.
Ти даленієш, неначе
Зірка ранкова. Не сіль

Присмаком на піднебінні
Тане, а липовий мед –
Вчора були у єднанні,
Завтра поїдеш… Але

Буде зі мною твій голос,
Ніжно-ревниві слова…
Ще не перейдено поле,
Ще зеленіє трава.

Стежка до тебе надривно
Зваблює, кличе… Ще мить!
Тільки кохання далеко…
Тільки кохана ще спить…

26.07.13

Чекаєм у тривозі
Холодної негоди,
Але, на щастя, осінь,
Усміхнена, підходить:

В калиновім намисті,
Одягнена в обнови:
Всі барви заплелися
В її вбрання чудове!

Ще й глоду самоцвіти
Зоріють у браслетах,
І торохтять на вітрі
Горіхів кастаньєти.

Підвіски з винограду,
Та й квіти не померкли --
Осіннього параду
Розкішні фейєрверки!

2012

Хтось пише про літо, яскраве, строкате,
хтось пише про осінь, зажуру душі,
а я про міжчасся, бундючно-пихате,
в якому «жнивують» державні мужі.

Таврують іржаве, що їсть нашу віру,
приймають закони, покару за гріх,
самі же таємно, не маючи міри,
гребуть у калитку, а дехто й у міх.

Там наше – не наше, там їхнє – в законі.
Їм дуже байдуже до тих посіпак,
що в рабстві покори, що досі в полоні
щасливого вчора, де кожен – бідак.

Амбіції, гонор і хвацька постава –
в очах променіє натхнення і хист.
Продажні актори, нікчемна вистава
й глядач із гальорки – довічний статист.

А було би добре: - Брати, обніміться!
Єдиним загалом, без «ми» і «вони».
Тут хтось засміється: хіба що насниться
у снах божевільних такої ж весни.

Бо доля – неволя, бо щастя – кормига,
бо зріє байдужість у колі чеснот,
бо наша ментальність – іронія лиха,
симфонія глупства з омріяних нот.

Хтось пише про літо, ласкаве і тепле,
хтось пише про осінь, багряну жагу,
а я про міжчасся, де ходять у жебрах,
а ще у наперстки вшановують гру.

Ці дивні скам’янілі письмена
Такі живі, що боязко дихнути.
Чиї сліди твій погляд омина
І падає в чорниці і цикути?
На землях тих, де кожен – сонця син,
Знайди себе у золоті азалій,
Щоб зрідка чути древні голоси
В своїй щоденній суєті вокзальній..

Вдивляюся в далеке-близьке
Волошками вишите поле
Ніжність торкне оголених плечей
У скронях запульсує
паросток до паростка
Листочок до листочка
Квіточка до квітки — зілля життя.

Отака вона
Струмком любові із очей
Велична квітом духмяним
Безмежна- найдорожча
Краплями насичена сповідь
Божої присяги кохання

Життя своє змінила Любов'ю
На відроджений рідній Землі
Єдину для себе - сама
Долю вибрала я...

Небом спалахне
Триколір рідноїдуші,
Я поруч з нею, змалку,
Разом купалися в теплі..

І спеки не було. Глибоке небо тане
і оцвітає день, і сиплеться дощем.
Я знаю, що колись для тебе світлом стану.
А нині сон, і сум, і мрія тільки ще.
Ще у скупих рядках не зацвітають рими,
ще бджоли не летять на вірші, як на квіт.
І ми з тобою ще не встигли стати тими,
про кого знають все, і те, чого не слід.
Люблю тебе, мого, якого змалювала
в уяві так, що ти не статися не міг.
Для щастя на землі потрібно, справді, мало –
аби цвіло, коли у вікнах сипле сніг.

пахне кіньми хитає світло
ліхтаря що закляк на розі
вітер сіно з кишені сипле
тіні грив і шовкових мітел
тягнуть вечір дощатим возом

панна в хутрі розклала карти
із повіки злітає лилик
варто знати чи мож не варто –
пан спіткнувся на линві фарту
нині правлять відьомські сили

із покинутого циліндра
дістає запальничку панна
решта пан прокурор проциндрив
з пекла суне порожня вінда
пан поїдуть сьогодні рано

пів на першу дзвенить підкова
підморгнула зоря візниці
що мовляв покладеш до схову –
душу пана чи туз виновий?
спи візнице допоки спиться

Ходить любові стежками.
Не ворожить з ворогами.
Це тому, що на шляху знайшов він Бога.
Хоч гріх сідає на плечі,
Він не йде до ворожнечі.
Душа й серце завжди на правих дорогах.

Йому так хочеться жити...
Дружина в нього і діти.
Своя віра, своя мова, рідна хата...
Своє сонце, своє небо...
Та чого ж ще більше треба?
Іде з Богом, тому він завжди багатий.

Мрію, щоб на нашій ниві
Всі, як він були щасливі.
Щоб єдналися долоні в землі рідній.
Щоб церква була ЄДИНА,
Щоб всі жили, як РОДИНА.
Молю Бога, щоб вернула в край наш гідність.
25.07.2013р.

Осі вгодив я : витягнув з води,
щоб не згубили босу холоди.
Осі вгодив я: витягнув з води,
щоб не згубили осінь холоди.

Нехай на сонці висохне оса,
нехай над серцем осінню гаса.
Нехай на сонці висохне оса,
нехай на серці осінь не згаса!

2009

Чи наяву, а чи ві сні
лежала під парканом чина*
і посміхалася мені
рожево-ніжними очима.

Та мало місця на землі,
і на паркан полізла чина,
і посміхнулася мені
злочинно-ніжними очима.

2011

* чина - рослина родини бобових з рожевими квітами-очима

віршарство зветься пиріжковим
ну я проглянув кілька штук
і навіть подумки всміхнувся
хоч голоду й не втамував

2013

Вітрами сповідається хресту
оглухлий дзвін
з порушеним осердям…
І не душа чекає милосердя –
сама земля
іде у самоту.
Гірка твоя освячена гостина,
хоча б на п’ядь
від болю відійти…
Свобода слів…
Свобода самоти…
То помолись нарешті за Вкраїну…

Паперове свято на семи вітрах,
Неба барви втратив однокрилий птах.
Цвях забитий в груди не пече уже,
Забуття не буде від палких пожеж.

Стогін будить громом блискавки з пітьми,
Пліт веде додому від воріт зими.
Полетить на волю тріснута струна,
Там зустріну долю, де лиш тінь німа.

Світ розгорне крила, нам безпечний схрон,
Зламані вітрила поверне Харон.
Тихий плач почують звірі у лісах,
З нами пожалкують у безхмарних снах.
2013

Ніч, як легенда літа
Лягає з тобою спати.
Сад. Солов"ї. Сюїта.
Панська духмяна м"ята.
Гори. Менчул. Трембіта –
Пісня її крилата.
Як це, скажи, зумів ти
Мені неповторним стати?
В обійми свої пригорне
Високі стрункі ялини
Ніч, як яфинка, чорна
Чарівної Верховини.
Сонату джерел цілющих
Візьму я собі у місто,
Взимку, у люту хвищу,
Спогади - як монисто.

Мій янголе, тримай мене, благаю!
Я вже безсилий і мені здається -
немає сили жити - помираю...
І серце в грудях майже вже не б*ється...

О, янголе мій, дай мені пораду:
ну як по - правді в цьому світі жити?
Чи непокоїтись про те, що вже позаду?
Чи вірити, чекати і любити?

Я жить не вмію, жити я лиш вчусь,
Іду вперед я, істину шукаю.
Я знаю: на шляху своїм спіткнусь.
Мій янголе, тримай мене, благаю!

Я помру! Знаєш: люди частенько вмирають,
Кожну мить хтось ступає на стежку до раю.
Та коли помирати – це люди не знають…
Не повіриш, та я вже чудово все знаю…

Я помру коли сонце вставатиме,
Чи як зайде воно, таке ніжно – багряне…
Коли дощ за вікном накрапатиме,
Коли грім у кімнату загляне…

Я помру! А коли ховатимуть –
Йтиме дощ і так мило блискатиме небо.
А музики класику гратимуть…
Романтично?! Та ні, так треба.

Я помру!.. Знаєш, люди всього бояться:
І життя, і смерті, і просто так…
Сновидіння їм, мабуть, не сняться,
І не знають вони, що життя – літак,

Що дорога завжди кінчається,
Кожна мить – то остання мить…
За вікном знову дощ починається…
В звуках грому життя бринить….

Поет писав про Україну,
Сльоза стікала по щоці…
«За неї тільки я загину» -
Він написав на папірці.

Поет бажав скоріш підняти
Народ замучений з колін,
Не знав: змогло багато встати,
А хто сидить – так треба їм,

Нехай страждає їхнє тіло
За їх слова, байдужість, вчинки…
Але поету так боліло,
душа не знала відпочинку…

Поет помер ( він надірвався,
Коли з колін всіх підіймав.
Він рвав щосили, не здавався…
Що всі прив’язані – не знав…).

Помер поет, забули люди...
І тільки батько свому сину
замовить пам*ятник, де буде
виднітись "вмер за Україну"....

Пародія

Поміняю поему на пиво,
А вірш - на фісташки.
Відпущу свої мрії на волю, як з клітки птиць.
Ось Ілліч кам`яний посміхнувся назустріч криво,
Впав обірваний ґудзик на землю, як ленінський клич.
Нафіга, ви скажіть, ті бажання, котрі нездійсненні?
А новий українець без фільтра( ото гівно!)
Час – художник, малює цю «жись».
І Шевченко вже там, де був Ленін…
Знову тягнуться друзі…
(До мене? До пива?)…
Чи їм все одно?...

2013

Промчали коні
по струнах днів
час на припоні
він онімів

Кривава бритва
судьбі на зло –
програв ти битву
не зажило

Бліді почвари
твоїх сум’ять
у серці рани
не загоять

Згасає подих
у шум вітрів
лишився подив
а дух дотлів...

Я у себе вслухаюся, як в поплавок риболовець.
Часом ніжно клює...
Може, клюне ота, золота.
І на мене уже почалися і лови, й обмови…
Наді мною мій ангел, як білий метелик, літа.

Чорні стіни печалі зруйновано переді мною.
Смерть, тривога, тоска відійшли.
А зостались вовки...
В зоопарку, задрипані...
Лісом забуті і Ноєм.
Та чекають ще хліба з моєї руки.

Мою душу заносило вправо і вліво від Шляху.
Був язичником аз...
В ліс, в корчму, а не в церкву ходив.
Опинилась душа біля прірви...
Повіяло прахом.
Тінню тіні здалося життя..
А вогонь – злою тінню води.

Тільки тиша не бреше.
Кричить благим матом дорога.
Я ж удосталь наситився відчаєм.
В радість лечу.
Чорні сили ще піняться
З хваткою злого бульдога.
Та старенький келійник
«За здравіє» гріє свічу.

Як метелик із церкви,
Душа моя хоче Додому.
Медитую з віками.
Слова – намагнічений біль.
Я живу.
Іще трохи...
Чекаю космічного грому,
Переживши
Велику
Липневу
Грозу
У собі.

Згорять колись усі мої листи,
Котрі не відшукали адресатів...
Та ще не час, ще суджено нести
Безвільні одкровення, небагаті.

Ще тулено до серця, мов мару,
Надії затуманену поставу:
Що небо десь намолює пору -
Для зустрічей погідно-світлу наву.

Ще вірою малюється панно
В чеканні диво-кольору, польоту!
Хоча палітра висохла давно -
Хто зна чи й в силі оповити цноту.

І хто те зна - чи сонячна вуаль
Колись укриє по жнивах угіддя,
Де сум стежок, неначе пастораль,
Вигойдує журливе пообіддя.

Та, певно, ще не час, не час вогню,
Знеболеного, ладанного диму,
Допоки ніч вигоює стерню,
Свої листи впокорено нестиму...
(23.07.13)

Так ось чому, холодні губи?
Я, за красою дивних фраз,
Все зрозуміла: ти не любиш!
Ніщо не об’єднало нас.

Була лиш дружба, допомога,
Моя любов, моє тепло!
Не будемо ж гнівити Бога –
Нічого більше й не було.

Ніколи я не «побиралась»:
Чого нема – просить дарма!
Бажання твій «зів’ялий парус»
Нехай хтось інший підійма.

Надія більше не воскресне.
Весну зустріну я в журбі.
За ніжність і відверту чесність
Востаннє дякую тобі!

2012

У руці молоток, аритмічне стакато у серці,
і безумство в очах - добити без промаху. Все
хай летить шкереберть: і життя, і добробут примарного раю.
Прошепочуть уста: "Вільнодуха. І в цьому не каюсь".

За ударом удар в непіддатливе тіло бунтарське,
іскрослов'я навзаєм і вигин зміїно-лункий.
В полинах заворожена жінка себе заганяє у мушлю
і за ласку і гріш умлівати її не примусиш.

Перелатана доля, дивна жінка і Бог їй у поміч.
Пришпилює волю - не жони, не коханки - журба.
Припорошений згубою цвіт. Доокруж заплітковані очі.

- Чи то горда така, чи то жити інакше не хоче?

2013

І чому все не так, наче та же весна:
Небо пахне теплом і війною,
Той же ліс, те ж повітря і та же вода,
Тільки він не вернувся із бою.

Не збагну я тепер, хто був правий із нас
В суперечках без сну і покою.
Бракувати його мені стало нараз,
Коли він не вернувся із бою.

Він мовчав невпопад, і не в ноти співав,
Він завжди жартував над собою.
Спати всім не давав, на світанні вставав,
Вчора лиш не вернувся із бою.

Стало пусто тепер. Поміж втеч і погонь
Зауважив я – нас було двоє.
Наче вітром для мене задуло вогонь,
Коли він не вернувся із бою.

Нині вирвалась, мов із полону, весна
Помилково окликнув його я:
- Покурити залиш, – а назад німота.
Вчора він не вернувся із бою.

Наші мертві не лишать живих у біді,
Наші вбиті стоять вартовими.
Відбивається небо у талій воді
І вітрами шумить голубими.

Нам землянки ніколи не були тісні
І час тиші ділився надвоє.
Все одному тепер, та здається мені,
Що це я не вернувся із бою.

Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю
Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю -
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
І нагайки не слухайте свист!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені
і дожити не встиг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні,
У санках мене галопом понесуть по снігу рано.
Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні!
Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Не укажчики вам бич і хлист.
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
І дожити не зміг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Ми устигли – гості бога перед райськими вратами.
Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами?
А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами,
Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани?

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Я молю вас ускач не нестись!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
Як дожити не встиг, доспівати би в хист!

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

"Let It Be" is a song by the Beatles,
released in March 1970 as a single,
and as the title track of their album Let It Be.
It was written by Paul McCartney,
but credited to Lennon–McCartney.

Translation:

як у скруті опинявся часом
Мати Божу зустрічав
мудро говорила та нехай

як у темряві лишався
а вона перед очима та й
мудро говорила та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли з розбитим серцем люди
будуть згодні з тим що я
відповідь знайдеться та нехай

і хоча вони не разом
є ще шанс узріти це для них
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай

і коли вночі ще хмарно
є ще світло що сягне мене
світитиме до завтра та нехай

прокинусь у музичних звуках
Мати Божа вже іде
мудро промовляє та нехай

так та нехай та нехай
та нехай та нехай
відповідь знайдеться та нехай

та нехай та нехай
та нехай та нехай
так шепоче мудрість
та нехай


Original:

When I find myself in times of trouble
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

And in my hour of darkness
She is standing right in front of me
Speaking words of wisdom, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the brokenhearted people
Living in the world agree
There will be an answer, let it be

For though they may be parted
There is still a chance that they will see
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Yeah, there will be an answer let it be

Let it be, let it be
Let it be, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

And when the night is cloudy
There is still a light that shines on me
Shine on until tomorrow, let it be

I wake up to the sound of music
Mother Mary comes to me
Speaking words of wisdom, let it be

Yeah, let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
There will be an answer, let it be

Let it be, let it be
Let it be, yeah, let it be
Whisper words of wisdom
Let it be

"I Will Wait for You"
is a song from the French musical The Umbrellas of Cherbourg (1964).
Its music was composed by Michel Legrand and its lyrics written by Jacques Demy.
The English lyrics of the song were written by Norman Gimbel.
- I used this version as a base.

Translation:

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не обійму
у руках моїх не зітхаєш ти

там де ти блукаєш де дорога йде
пам’ятай щоднини я люблю тебе
серцем вір у те що визнає моє
що завжди тебе я чекатиму

те цокання годинника одне в одне
настане час коли чекання промайне
ти кинешся з порогу обіймеш мене
як я чекаю це

як довічно треба я чекатиму
сотню літ на тебе я чекатиму
поки ти не поруч і не доторкнусь
не ділитимусь що люблю вовік

поки ти не поруч і не доторкнусь
і завжди тебе я чекатиму

Original:

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're back beside me, till I'm holding you
Till I hear you sigh, here in my arms

Anywhere you wander, anywhere you go
Everyday remember, how I love you so
In your heart believe, what in my heart I know
That forevermore, I'll wait for you

The clock will tick away the hours one by one
Then the time will come when all the waiting's done
The time when you return and find me here and run
Straight to my waiting arms

If it takes forever, I will wait for you
For a thousand summers, I will wait for you
Till you're here beside me, till I'm touching you
And forevermore, sharing our love

Till your here beside me, till I'm touching you
And forevermore, I will wait for you

1.

нам іти по землі
при задутих свічках
і шукати в золі
згарки рані

наші дні замалі
але доля в руках
жде вітрів на політ
на останній

2.

не чекай
з дня на день
від життя світлячка
час по колу веде
по забутих стежках
і знайомить тебе
з невагомістю стану
онімінням небес
глибиною нірвани

все здається новим
і спалахує знаним

3.

ніч звиває плющем
що лускою з кори
ген до неба тече
і впадає у крону
де розлистаний щем
серцевинно горить
де зірок як очей
що сторонні

і стає все новим
та близьким звіддалля
свіжий шерх для сови
для колиски — маля

і знайомиться ніж
по точилі з гортанню
і живеться війні
в кожній згоєній рані

4.

так багато тих і
і так мало цих ба
для покути гріхів
для появи обав

ще звикати дощу
до калюж висоти
а мені — щоб відчув
як маліє пустир

ще звикати до сонця
земному старанню
неодмінно рости
і колись розцвісти
як не колом з води
то принаймні зітханням

5.

страх породжує страх
і заходить в літа
наче кров на уста
двічі в ту саму річку

хто боїтся хреста
той до біса пристав
в того кров негуста
темне серце — несвічка

6.

я на розмах крила
наберу висоти
а в дорогу — терпцю
дрібку маку
щоб земля відбула
як лапатість води
чи геєна свинцю
в час атаки

і на тій висоті
з тих ірійних низин
прибуватиму як
перемога
як до муки святі
чи у серце полин
там розрада моя
і пороги

там немає гріха
і зітхання у сні
білочисто сліпцю
а глухому
вся душа затиха
мов знекровлений гнів
і він чує оцю
грань рухому

де тамується плач
переноситься стук
притирається дзвін
сон колише
де на розмах крила
плани Божі ростуть
прислухається Він
хто ще дише

24 Липня, 2013

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі Наталі
Повні-преповні
Чистої віри…
Лячно розлити!


15.09.1997

Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя
Під перші сонячні проміння вранці
На березі танцює без взуття

Вона малює рухами бажання
Танцює з тінню власного буття
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Лунає в такт серцебиття

Виблискує на ній проміння сонця
А вітерець ніжненький кутає теплом
Тепер всі дивляться за нею із віконця
Вважають що зустрілись з янголом

Ми всі тварини в глибині свого єства
Нам притаманним є насилля й злоба
Ми добиваваємся мети шляхами варварства
Для нас не грає роль душа, важлива лиш оздоба

З покон віків, людина нищить все довкола себе
Природу нівичить, вбиває все кругом
Вважаєш ти, що все це не про тебе?
Ти помиляєшся! Ти зєднаний із нами ланцюгом

На мене наганяє сміх хто каже «будь людиною!»
Бо людство для планет наче саранча
Ми всі обтяжені глибокою провиною
Нас гнати геть потрібно з поміччю «Меча»

Я сплю не мов дитина біля тебе
В полоні чар Сирени я тону
Твій подих ніби шепіт янгола для мене
Сам Аполон позаздрить твоєму теплу

В твоїх обіймах всі турботи геть втікають
Твій дотик заспокоює у мить
Коли ти спиш усі живі на раз вмовкають
Твій сон навіки полонить

Я хочу бути завжди тут з тобою
Розлуку й на хвилину не стерплю
Моя любов завжди буде такою
За це що вечора Богів молю

Ти вродою не поступаєш Афродиті
А в щирості і рівних не знайти
В очах твоїх є кольори небесної блакиті
Мужі боялися до тебе підійти

Моя царице! люба Пенелопо
В коханні й вірності тобі клянусь
Де б я не був, ти в серці все будеш глибоко
І з краю світу я до тебе повернусь

На Україні бути лікарем не просто
І про захворювання мова тут не йде
Нас не ціня'ть! І це тривожить гостро
Таке життя в могилу нас зведе

Немає справи важливішої за нашу
Людське життя немає ще ціни
Вже переповнило терпіння чашу
Ви щось забули! Це нагадаємо вам ми

Що буде як шахтар не стане працювати?
Або історик раптом не згадає щось старе
Чи математик перестане рахувати
Хіба від цього хтось помре?

Задумайся кому ти хочеш довіряти
Кого покличеш як біда прийде
Хто зможе біль твій вгамувати
Без лікаря недінетесь ніде

Знов ранок ніч прогнав із двору
А я чомусь так і не спав
Зі мною це буває в літню пору
Подушку вже давно не обнімав

Лиш чорна кава стине в чашці
А сигарета вже дотліла до кінця
Я у вікні накришу хліба пташці
Люблю творіння нашого Отця

Там за вікном гойдає вітер дуба
За пагорбом дзюрчить вода
Гойдалась на землі зелена шуба
І ніжно так хиталася трава

Яскраве сонце в хату засвітило
Своїм теплом обличчя зігріва
Тепер нема того, що так гнітило
Втекли "не добрі" голоса

Лежу на ліжку дивлячись у стелю
Лежу й осмислюю життя
Так захотілося мені в пустелю
Набридло це щоденне маяття

Життя на все ярлик поклало
А те що прагну, має гриф табу
Втекти бажання завжди виникало
Та сам від себе не втечу...

Солов’ї, кобилки зусібіч
Грали на флоярах і цимбалах.
Золотим серпом липнева ніч
Зорі миготливі дожинала.
Гай дубовим листям оповив
Згини вабні на тремкому тілі.
Мив лужок мочалкою трави
Їй литки тугі та загорілі.
День за нею похапцем ішов,
Зупинився сонячно над ставом,
Та не вийшло стрінутися, - знов
Підманула – підвела чорнява.

Чом же й ти, красуне чарівна,
Ваблячи, зникаєш, мов мана?

24.07.13

Обабіч вечора у лузі -
сичі.
А з ними й сонечко - у друзі
вночі.
Ні ліхтарів, ні обіцянок.
Краса.
І цвіркуни, і там, де ранок, -
роса.
Усі чотири із можливих
сторін -
у неї в друзях без жахливих
шпарин.
У неї в друзях - блискавиця
і грім.
Та загадкова, як левиця,
усім.

Обабіч ранку - товариство
із хвиль.
Вона - звичайна не навмисно
і стиль.


24.07.2013

Гостинний краю,Черемоша й Прута
Співаю і радію,бо Ти моя земля.
Дзвінка,співуча мова солов"я,
Вона теж твоя і вона моя.
Українко! Вдивися щирими очима
Бо в нас за плечима,
Багаж історії стоїть
Яким ніколи не згоріть,
Крізь полум"я тисячоліть.
Вони живуть,протягши руки
Крізь всі шалені бурі й муки.
Стражданням дихала "Руїна",
Але з-під неї встала Україна!
Шляхами битими прийшли ми до свободи,
Озовися,козацький мій народе,
Бо вже дніпровські води
На хвилях бавлять образ твій!
(03.07.2012)

Повз мене хмара пропливла фрегатом.
А я стояв і проклинав недолю.
Як небесам біль серця передати?
Тону в блакиті,
ластівки не тонуть.

На голубому – іскри чорних літер
Складіть в «Дійшов у відчаї до краю!»
Як небеса до серця прихилити?
Боки блакиті
ластівки торкають.

Ні, не до тебе, в землю полечУ я
Без ласки висі висохлий листочок.
Ти чуєш, небо? Ні, воно не чує:
Сміється небо:
ластівки лоскочуть!



2010

Укотре я не маю рації.
Любов моя - в реанімації.
Укотре я не бачу виходу,
Я влітку мріяла про віхолу.
І терапію "брала" шокову.
Та не життя, а нитки - шовкові.

...Додому випишуть калікою, -
Мою любов стрічати нікому.

2013

Наверное, это куда как нормально -
Под тяжестью лет оказаться в зените
Культурных миров и миров социальных,
Да я проверял уже это, простите:

Мне ахово в урбанистической груде,
Где трэшно светлы и богемны туземки,
В далёких краях, где суровые люди
От Леты ведут лабиринты подземки.

Сплошным комиссаром не выйду на площадь,
Ни дня не подамся ни в блоги, ни в боги.
Хочу подобрать себе что-то попроще,
Чем мясо кусками иных антологий.

Куда бы вестимей вдоль солнечной нити
Принять перорально, впустить внутривенно
Чего-то такое в условном транслите,
Чему не присудят ни важность, ни цену.

Бывая всё чаще, вдыхая акаций,
Случаясь виньетками счастья влюблённых,
По ходу мерцаний одним оказаться
Из лотов, забытых на аукционах.

С экранов радаров - из полупропавших.
Но, может быть, всё же ко мне обернутся
Колонные стебли подсолнухов ваших,
Коленные чашечки ваших настурций.

2013

із краю-в-край земля раїнами укрита
звита
барвінком й споришами люля
привілля де блакиті вись краплинна
в незабудках
— не забудь мене... не забудь мене...
я твій Рай з лугів правотчих
я духу прадідівські очі...
шепочуть
вітри волинкою в промінні раннім
рахманні
зажаданні
перевеслять
думи жайвора з житами
попід тинами
люляють мальви...
з келиха любави
у винні вечори жагу вливають в маки
чар-овид смеркне...

левади цвіркотять таїння зорям
на дозорі
місяць кружіль впотайки пряде...
бліде проміння впліта в рожевизну жердель
сова рай-соння смиренно стереже

і вже
розчулена, розмачена Зоря вії підіймає —
світає
віє соло з гам кохання соловейко
п’янко...
щемко...

мрійко
сповиває солодава мла

лукава вилискує поміж лататтям Растивиця
не спиться
........не спиться
...............не спиться
ремінця Ладонька сплітає
із краю-в-край де Рай люляє Світовид
на вірвечках райдуги
і роси з нього падають у Рось
тут Русь п’є води
і врода розквітає ружами

примружені світання
в хмарі вливають чари
і Вітер чало-чвалий
се розбризгує у жито
зігріті
тумани ловлять літо

вихлювато
жар
чар-цвітом із Стожар
падає у руту
не збагнути
не забути
як світляки світліють в росах терпких
і в лугах
на щастя
моляться лелеки

іздалеку сни солодять медограй
і кроплять Рай
із краю-в-край
із краю-в-край

Це не гроза, не злива - це жнива:
З асфальту дощ, збираючи, змива:
Шовковиць сльози, абрикоси кров
І білокрилий надпис про ЛЮБОВ.

2011

Я колискових маминих не пам’ятаю,
Тоді їй не до них було:
Налякане, замучене до краю,
Ледь виживало в ті роки село.
Одну бабусю у Сибір заслали,
А друга від розправи утекла -
Щоб не знущалися з дітей вандали,
То вивезла їх з нашого села.
Перевезла в підбиту вітром хату
(Колись із неї під вінець ішла),
Бо за УПА була б і їй розплата,
І по етапу у Сибір пішла б.
А мама, моя мудра, гарна мама,
Заморський обчищала кок-сагиз*,
Приходила з розпухлими руками
І гріла дім, розпалюючи хмиз.
І батька не було ніколи в хаті –
В колгоспі дні і ночі пропадав,
Чобіт не мав, в подертому бушлаті,
Як і усі тоді – кріпакував.
А у короткі миті відпочинку,
Хто вижив, то збирались за столом:
Раділи і капусті - сало, шинку
Ми бачили хіба що на Різдво.
Тоді співали так, що лампа гасла,
Все піснею насичене було:
Про дівчину, що в лузі коня пасла,
І ту, в якої долі не було.
А потім тихо, щоб у двір не чути,
Ті, що на серце болем залягли:
Про вітер степовий і про калину,
Героїв, що за волю полягли.
І плакали, і вікна затуляли,
Співали про повстанців не одну…
І голови в зажурі нахиляли,
Згадавши про розтерзану рідню.
Весь біль душі і знищені надії
Батьки тоді у пісні виливали.
Чому, коли співають - плачуть,
Маленькими, ми ще не знали.


. * кок-сагиз сх сировина для виробництва каучуку. Завезений на наші поля після війни з Південної Америки. Корінці маленькі і збирались пізно восени.

24.07.2013р Надія Таршин.

Крила віри несуть людину
В наше минуле і в майбутнє
Душа виспівує своє
Наповнює усім що є
Життєва крутиться присутність
Земним життям у руках гріху

Яким завтра обдарує Бог
Немає зірок п’ятикутних
До правд дороги відкриті всі
Нині не є ми вже німі
Дух Божий дарував могутність
Людям щоб ішли до перемог
21.07.2013р.

Полуницями пахло небо,
Коли пили у Відні каву.
Пригорнув я тебе до себе,
Як туман обіймає трави,
І у синь чарівну покликав,
Де серця до сердець говорять.
Я без тебе уже не дихав –
Й ми злетіли, неначе зорі.
І зависли над містом білим,
В королівські убранім шати,
І одразу й не зрозуміли:
Нам сам Моцарт заграв сонату...
Ми були два безумці, видно,
Що тонули в очей криницях.
А у небі, у небі Відня,
Пахли губ твоїх полуниці.

Плавиться асфальт
Спека над землею
Сонце мов навік
З долею твоєю

Пилом із щілин
Забиває груди
Лиш тремтить полин
Де ж поділись люди?

Хтось сховавсь в куток
Хтось схотів пропасти
Десь є твій квиток у країну щастя?

Сяйво кришталю
Бачиш над собою
З чим ти без жалю
Кинешся до бою?

В камені доріг
Оббиваєш ноги
Знову поміж лих
Не знайшов нічого?
2001