Сипле білим снігом черемшина,
Цвітом росянистим зелень вкрита.
Зграя по ріллі блука грачина,
Зупиняється, де паростками жито.

Никнуть-схиляються трави шовкові,
Пахне смолисто красуня сосна.
Вголос кричу я лукам і діброві, -
Я очманілий тобою, весна!

Звісточки світлі розвіюють сумнів,
Тішуся ними - душа оживає.
Про наречену усі мої думи,
Пісню про суджену серце співає.

Не зупиняйся, сніжи, черемшино.
Друзі пернаті, співайте у кронах.
Цвіт розстелю цей біляво-невинний
Полем пінистими брижами-гронами.

11.05.2013

У село завітали прочани,
Частувалися, спраглі, квасом,
Біля келій подвижників давніх
Поклонялись Пречистому Спасу.

Покриваючи образ цілунками,
Прославляли піснями Ісуса.
Ідучи повз шкапину з клунками,
Ім у тон ґелґотали гуси.

Шкандибали крізь стадо убого,
Говорили промови страждальні.
"Всі єдиному служимо Богу.
Всі вериги несемо безжальні."

Пастушки: "У нас свято нині!
Скоморохи! Дівчата, до танцю!"
...А прочани - крихти скотині,
Із кишень, затертих до глянцю...

13.05.2013

Хоч наші зустрічі нечасті –
Чужими стали ти і я,
Та скільки щастя, скільки щастя
Дає поезія твоя!

І ось уже всі чорні хмари
За горизонти відійшли.
Це знов твоїх поезій чари
Мене із розуму звели.

Вони високого гатунку,
Приходить насолоди мить:
Коли того нап’юся трунку,
Так довго серденько щемить!

То ж, згиньте, болі та печалі,
Бо все ясніше бачу я,
Що всі ці чари, всі ці чари
Лише поезія твоя!

2013

як бути з тобою і як спромогтися піти
мов листя човном за водою
коли вітер в очах гойдає хрести
і сотає нитки із фати молодої

ми береги два однієї ріки
мов зраджені верби поросли осокою
тепер стоїмо як ті маяки
і світимо й гасимо світло рукою

я бога молю крізь ніч і церкви
і яблука падуть мов падає зброя
хай будуть у тебе і райські сади
і жінка і діти і жодного спомину хто я

2013р.

Дбайливо майстрував карниз,
А потім сам узяв й поліз,
Від столу до тяжких валіз,
Понад добу дорога…

Стояв любові обеліск,
Подумала, надію віз,
Було чекання і реліз…
Тривог пересторога…

Закрила очі на сніги,
Морози, різні береги,
Мені було так добре...

Тепер, як хочеш, так живи,
Ми різні, так… як не крути,
Крутим же бути модно…

Я втратила орієнтир,
Та повернувся раптом зір,
Серед отих знайомих зір
Угледіла я інше,

Ти став не тим…
ти став не тим…

Але дарма, і хрін із ним,
Кажу собі, тлумачу всім,
атака перебільшень…

Не втратила даремно час,
Поволі натискала газ,
А ти без остраху,
Наказ лунав лиш
швидше-швидше,

Я помолилась про запас,
Допоки ще вогонь не згас,
Такий у мене звичай…

Ми опинилися в воді,
Стихії жертви молоді,
Нас пощадило море,

Але тоді, уже тоді,
Коли сміявся ти услід,
Я відчувала горе…

Шептало море,
Ти шептав, що молодечий твій запал
Такий ще непокірний,

Ти вирушав, вирішував,
І знав, зі мною заблукав,
Зі мною – справжні війни…

Круги зникали на воді,
Карнизом кроки,
Зліт надій…
А ти зійшов з дистанцій…

Такі з тобою молоді…
І заблукали…що тоді?
Ми бранці…долі бранці…

Ти добудовував карниз…

***
І серцем, і душею, і вустами
Припав я спрагло до джерел Хайяма
Ще в юності, та й досі п’ю та п’ю, –
Як ніжно пахне слово рубаями!

Великим й не дуже
робитимусь мужем.
Найкращий фасон
чоловічий вдягну.
Достиглі і дужі
любитиму груші.
А також бульйон...
Ну, такий, що - з вогню.

Коли ж до краплини
життя моє сплине,
останній костюм
доведеться вдягнуть.
Реальний, єдиний
рахунок людини
під зведений шум
у костюм покладуть.


29.06.2013

Живу на вишнях, як Антонич,
вже день у день. Та не хрущем.
Бо не травневі передзвони –
впереміж сонце із дощем
зачерленили грона ягід
і афішують красоту.
Як смакоти відмовить звабі
і осяйному: «Покуштуй!..»?
І я куштую і частую –
цінуймо цей природи дар!
Ще пестить літо… Та пантрує
за місяцями календар…

29.06.2013

– І як же це можна? Та й слиною в каву?!
– Ти бачив мордяри за п'ятим столом?
– Та я ж маю бути люб'язним, ласкавим...
– Замовкни і плюй! Так і здохнеш лохом.

– А раптом помітять? Мене ж будуть бити...
– Микола вже рік як плює у борщі!
– А мама казала щоб я не робив так.
– Чувак, але ж мізки ґвалтують тобі!

– Та я ж після цього змінюся, напевно
І світ вже не буде таким, як раніш.
– Зате уяви собі, як це богемно!
Це стильно! Напишеш про це потім вірш!

– Аж трусить і губи біліють від нервів!
– Давай! Воно піде, як в землю суху!
Давай! Під рояль! Під мелодію Верді!
– Ну, добре. Ну, вмовив... Смачного вам. Тьху!

2.06.2013.

вірш видалено

…Текла до витоків ріка
В зворотнім відрахунку.
Йшла обіч мене ти, струнка
Напівзабута юнко.

Я обнімав тонкий твій стан.
Ми яблуко кусали.
Була весна. Спускали став.
Ріка назад вертала.

Дивились ми на вир швидкий,
Йшли з пагорба в долину.
Я розмахнувсь і в плин ріки
Огризка хвацьки кинув.

“Йди, забери”, – сказала ти.
Він скрився в чорториї.
…Уже й тебе не віднайти.
Ти – нездійсненна мрія.

Спливло з водою півжиття.
Чогось мені так гризько.
З найкращих літ моїх летять
Об’їдені огризки.

Щемлива думка і гірка:
Не ту обрав дорогу.
…Тече вперед моя ріка,
Допоки стріне Бога.

2 травня 1991 року

Іти я мушу, й душу цю не мужню
Ти помістила в неприступну мушлю.

Хоч крізь вечірню я ішов злочинну дійсність,
та я зберігся від наруг і згуб,
закований, захований у пісню,
у казку-ласку рук Твоїх і губ.

Хоч дійсність тиснула, та панцир лиш тріщав...
Ішов Ізольдою осяяний Трістан,
ішов Джульєтою освячений Ромео.
І спалахнули крилами рамена -

з душею повернутися орлиною,
з кохання незгасимою перлиною!

2011

Я - твій колообіг,
Я акустика твого мовчання.
І ти ще не знаєш, що це -
загусання весни.
І краще не знай.
Посиди в посолодженій рані,
Допоки віднайдеться в нотах своїх клавесин.

Скрегіт пазурів
виносить мозок.
Невідворотно,
без права на повернення
Здаюся.

Заточені об кришталь,
гострозубі, сталеві.
Роздирають навпіл,
виймають Спогади:
миті, хвилини.

Розірвана плоть
має вигляд ембріона,
видаленого із хірургічною точністю
із лона матері-одиначки
засмаглою рукою
молодого практиканта.

Їх буде поставлено до черги
і відправлено
майже миттєвим повідомленням
адресату, ім«я якого
не розголошується.

І буде зараховано
до залікової книжки студента,
який „провалить“ решту іспитів
своєї першої сесії,
і таки залишить бурсу,
назва якій — Життя.

А ще буде занесено
до Червоної Книги
із особливою припискою:
»аж занадто вимираючого виду".

І саме їх буде віддано
бурхливій річці Стікс
на довічне утримання
без можливості оскарження
у Страгсбурзькому суді…

… буде прив«язано камінь
до горла кожної секунди,
що несла в собі Код Запам»ятовування,
який тепер не видовбати
ні долотом, ні шляхом перезапису…

… причеплено могутню брилу,
щоб вони мерцями
синюшного кольору
стояли на мулистому дні,
як свічки, тільки
… догори ногами…

Зорі, умазані в небо, вилискують,
Наче ослизла луска.
Лине співанка вночі над колискою,
Лагідна, добра, терпка.
Солодко пахне від грубки соломою,
Тиша по хаті снує.
Бореться мати усміхнена з втомою –
Тім’ячко пестить моє.
Ранок вкриває шибки позолотою,
Сон її знов не зборов.
Нетерпеливо, притишений, всотую
В себе матусі любов.
Янголи світлі літають під стелею,
Тіні пласкі на стіні.
Певно, тоді вже казковою феєю
Мама здавалась мені.
Думи й турботи про неї – без плісені,
Будять мене щодоби.
В пам'ять несталу навіки уписано:
- Маму взаємно люби!
28.06.13

Чия де хатина? Але відчуваю:
чия б не була, все одно буде скраю.
Зваблива малина. Знайдеться ломака...
Аби від малини і - до переляку!

Яка фантастично цнотлива невинність!
Закінчиться тим, що - люб'язна гостинність.
Сенсація долі! Чи Крим, чи Поділля...
У морі розлучень - наступне весілля.

А гроші - на бочку. Завжди і усюди.
Тягаючи бочку, виходять у люди.
Живе толерантність за браком відносин.
Дотепна брехня, не розтринькана й досі.

Вирує усе і знаходиться поруч.
А відповідальність - далеко не родич.
Похнюплений вибір: дуріти... не сміти?
Якщо народився, навчаюся жити.


29.06.2013

Над заходом сонце світить
Нас поки що ще не гріє
Ми не в силі зрозуміти
Те що інші розуміють

Сонце божі правди сіє
Мов весна пахучі квіти
А в нас весь час сонні мрії
Їх пробудять щойно діти

Ми слабкі щоб гідно жити
Час краде наші надії
В нас усього дефіцити
Куди глянеш там злодії
Правду й мову дусять скрито
Щоб знов стали сателітом
u3/25a

То ли льется печаль водопадом,
то ли мысль не дает мне уснуть.
Ничего одному мне не надо,
лишь доверенный господом путь.

Чаще стало тревожить виденье
гордой грусти на черном коне…
Кто-то ищет быть может забвенье,
но, увы, сон поможет не мне.

Больше жизни в те серые ночи,
ярче краски в отцветшие дни,
и пусть вера мне путь напророчит,
а не дальнего солнца огни.

И не жду я теперь у порога,
с ясным взглядом шагаю вперед,
восславляя единого Бога
и надеюсь, что кто-то поймет.

Мне не нужно теперь избавленье
от тяжелых страданий земных.
Я отсюда беру вдохновенье,
чтоб скорее отвыкнуть от них.

* * *

На дні душі лежать мої пісні,
Як скарб старий лежить на дні морському.
Моє життя проходить в метушнi,
Приносить тільки смуток i утому.

У пустоцвiтнiм вихорi занять
Я всі пісні на потім відкладала,
Я думала: нехай собі лежать,
Надiялась — ще напишу... Не знала,

Не знала я, що все руйнує час,
Руйнує скарб з найкращого металу,
I написати вже життя не дасть
Все те, чого колись не написала.

Нiчого не напишеться мені.
Жорстоко заплатила за надії.
На дні душі лежать мої пісні.
Лежать пісні — i камінь в них на шиї.

1986

Чи осінь, чи старість, чи просто утома
І тіла, і духу – одна лиш задума
Іще не втомилась. Сидиться удома,
Як досі ніколи. Тягучі, мов гума,
Хвилини, години – доба за добою
Минає невічність. А вічність, відомо,
Поняття умовне… Прости мені, втомо,
Що я не опікувавсь досі тобою!
Тепер намагаюсь прогаяні миті
Осмислити заднім числом і для звіту
Підбити всі підсумки втрат сумовиті,
Віддавши належне минулому літу.
Ніхто не засудить за втрати до страти,
За згоди-догоди не дасть нагороди,
Тож тішить і гріє прихильність природи
І повна нездатність повторно втрачати.


2006

Дерева самоспалюються.
Буйний
Вогонь
Збирає дорогі пожертви.
Дерева ладні згарячу померти
На знак протесту
проти сірих буднів.
Я так вам заздрю, бунтівні дерева,
Й за вашу долю зовсім
не хвилююся:
Я знаю:
Ваші жертви не даремні –
За ними ж бо
зелена революція!
Дерева самоспалюються.
Плаче
Над ними небо
Жалісно-імлисте.
А я сміюсь
Зухвало так,
Неначе
Я – дерево
в розвогненому
листі!


1971

29 червня 2013 р.

Гримить,
Відчайдушно і дещо фальшиво,
Неначе зірвалось,
Пекло на душі,
Неначе боялось,
Але просочилось,
Мов дамбу прорвало у сьому вірші.
Немов пролунало в моїм мікрокосмі
«Награлися? Досить! Додому пора!»
Душа іще просить…тепла іще просить,
А в серці лиш пустка, лисяча нора…
«Тебе не кохаю…» У відповідь – тиша…
«Тебе не кохаю, але ти живи!
Ти мудра, красива, розумна, потішна,
Ти – справжня, безкрая, тому говори…
Тобі не смакує моя гірка правда?
Тобі моя правда однак до снаги!
Не плач, солоденька, бо скоро вже завтра,
А там… горизонтів нових береги…
Ти будеш щаслива, ти станеш кохана,
Ти справді найкраща, тому не сумуй.
А я – я лишусь молодий й завжди п’яний,
А я – я письменник, письменник, почуй,
Митцю не потрібен ні шлюб, ані діти,
Ні купа обов’язків, ні! Тож облиш!
Не раджу тобі мною, справді, хворіти,
Страждати не варто ані…ні на гріш…
Гримить відчайдушно,
Летять блискавиці,
Я крапку поставила,
Тобто фінал.
У сні я втікаю…
Моя колісниця
Стрілою від того, хто не покохав…

Ви боїтеся в ріднім краю
Співати те, що я співаю
В чужині.
Ви боїтеся іти проти
Тим, що вам закривають роти.
А я ні

Для мене те, що вчила мати
Все було, є і буде святе.
А вам ні?
Вас, ще історія не навчила,
Що в правді й ріднім слові сила?
В брехні НІ!
31.01.2007р.

Струна тремтить: це музика чи втома?
Чи біль її? Струна в мені болить
За тих, хто йде у ніч додому,
За тих, хто йде один у ніч.

А дім, як Даль, а дім, немов Далі:
Близькі і рідні перетворюються в тіні,
Їх відкидає світло ліхтарів,
Немов автівки на узбіччя долі.

Тримай мене, тримай мене за світ -
Нас завжди двоє у однім двобої!
Серед цвітінь чуми блукає слід,
Та хай там як, а я іду з тобою.

Струна тремтить: ні музика, ні втома -
В очах своїх комусь будую дім.

2013р.

Позавчора в рожевім платті
Понад річкою по мосту
Пронесла ти самодостатню
Неперейдену самоту.

На перила я сумно сперся
І поник, мов столітній дід.
Калатало у грудях серце
І щеміло тобі услід…

Ну, буває ж: не запримітять…
Так, порожнє ти місце мов…
О тісний і пустельний світе,
Мимо може пройти любов!..

Проживеш ні святий, ні грішний,
В персональній помреш тюрмі.
…Два поранені егоїзми,
мимобіжні такі прямі.
6 червня 2000 року

Мій солод солодкий, розтоплений дотиком,
відвертий, як постріл, кумедний і впертий.
Між нами щось справжнє і вітряно-тепле –
як добре вино або гарна еротика.

До Тебе півметра і хочеться вмерти,
і бути залежною як від наркотика,
мовчати, кричати і дихати доти
допоки я знаю, навіщо і де Ти.

Між сотень обличь і десятків поглядів
натхнення і щастя так рівно дихають.
Мій солод втомився, заснув якось тихо,
Мій солод солодкий, думками розтоплений…

28.06.2013

(Пісня)
Ми ненароком стрілися з тобою,
Край неба в надвечір’ї догорав.
Багряно-золотою пеленою
Лист сумно землю й трави покривав.

Хоч голова у срібній павутині,
Мене твій ніжний погляд полонив.
Роками сумувала в самотині,
А він і відігрів і звеселив.

(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем білий цвіт
Пелюстками багрянець встеляє
Запізніла любов забува стільки літ
Перешкоди усі подолає.

Непривітним був останній вечір
І холодом повіяло з полів.
Кленовий лист нам сипався на плечі,
Доносивсь клич прощальний журавлів.

Вони збирались в вирій відлітати,
Лишивши рідні гнізда, отчий край.
І з ними ти полинув десь шукати
Чужі причали і заморський рай.
(Приспів)
Запізніла любов… Хризантем мертвий цвіт
Застилає траву і стежину
Запізніла любов – почуття зрілих літ,
Відігрій і вгамуй самотину.
23.02.2013

Перший крок від матері у світ
У життя невидимі пороги
І верба журлива край воріт
І бабусі сльози і тривоги.

Все минуло, все кудись спливло,
У примхливих візерунках долі
Мамин погляд і смутне чоло
Стало віддалятися поволі.

Досі в пам’яті моїй живе,
Щем солодкий душу огортає
І в дорогу зоряну зове
У думках в дитинство я літаю.

Хоч минуле вже не повернуть,
Пам’ятаю все, що пережите,
Нелегкий, тернистий долі путь
А ні обійти, а ні змінити.

Згадую у світ свій перший крок,
Наче книги сторінки гортаю
І матусі, у життя, урок,
Як святу молитву знов читаю.
11.02.2013

Ні, тато з дому не піде!

З відкритих вікон дме у WEB'і,
Ти твітишся з якимось бейбі
І закарлюки сухоребрі
Складуть до купи при потребі
І TNT & "ТНТ".

Болить? І хай собі, пусте.

"Твоє волосся не руде,
А сонячне, мов хутро Бембі", -
Муркочуть кошенята вербні.
Лавина не сповзе із Гемби,
Літак зупиниться у небі...

І тато з дому не піде.

2013 р.

На підвіконня тихо сіло літо.
Ковтало віскі й дим міцних сигар.
Знадвору щось кричали вредні діти,
А ми дивились з вікон на бульвар.

І до світання скиглили на кухні,
Топили в чашках втрачені часи…
Я, літо й час – зітхаючий трикутник,
Де кожен жертва, кат і терези.

Два роки зим. Скажений, дикий грудень.
На серці дошки, цвяхи та іржа…
Південне сонце рідко ходить в люди,
Щоб не п’яніла в променях душа.

Що ж, не впускай весну, якщо так треба,
Зіп’ється літо в черзі до небес.
Але проникне світло межи ребра,
Бо їхній в’язень все-таки воскрес.


16.05.2013.

вірш видалено

Намарно
триматися за життя
як цвіту за стовбури вишні
супроти травневого вітру
прийми керування нехитре
відірвані долі вільно летять
куди надихає Всевишній

Барелі правдивої води
Викуплю у брокера на біржі.
Нею лікуватиму сади,
Де брехня заїла чесні вірші.

Балії солодкої води
Виберу собі у спа-салоні.
Нею орошатиму сади,
Де зростають віршики солоні.

Іноді збиратиму росу -
Вірші омивать, що тлінь поїла.
Кращі - до друкарні віднесу.
А до гірших я не маю діла.

Бо люблю свої. Причина є.
Рейтинги, дарма, що не найбільші,
І нема алюзій - все моє.
Це Поезія. Це неповторні вірші.

(2013)

Парує кава в мерзлі ранки,
Духмяна лава з філіжанки,
Там чути гіркоту поразки,
Там втрачено бажання ласки.

Без неї ранок - просто звичка,
Без ґнотика погасла свічка,
Зомлілий дощ марудить осінь,
І краплі тануть у волоссі.

При каві точиться розмова,
І будень стане враз казковим,
Навіє мить солодкий спогад,
Забуде серце лютий погляд.
2013

О, скільки вимовлено слів,
Скільки написано віршів,
І скільки подумки з тобою розмовляю.
Якби ти все оце почув,
Можливо, ти б тоді збагнув,
Як до безтями я тебе кохаю.

Та я тобі ні слова не скажу.
При зустрічі – уважна і спокійна,
І жартівливу маску надягну, -
Весела буду, але офіційна.

Що ж: пожартуєм ?! Ти цього хотів?
Лишень жартуючи, ти не дивись печально.
Замкнула серце я на тисячі замків,
Ключі від них – закинула в провалля.

В провалля суму, в безодню гіркоти.
Тобі повірила, – а ти так насміявся.
Як хочеш, то шукай. Нехай тобі щастить.
А знайдеш, - то приходь, і спробуєм чи вдасться
відкрити хоч один.

А може я скажу, що це уже дарма,
І облетіли клени…
Зів’яли квіти. В квітнику душі - зима…
…Шукай ключі. І пам’ятай про мене…

Москві, а за нею й Києву привиділось,
Що в горах, неподалік таджицької столиці,
Не знаючи, що їй робить, ходить «сніжна людина».
Які там «єті », думалось, як опинився там,
Де скорш ведмедя стрінеш біля аличі,
Ніж звичайнісіньку людину?
Зрештою, як у камінні й безгомінні можна жить?
«Наївний ти,- сказав столичний чоловік,
Почувши невеселі мої роздуми.-
Пролинуло моє дитинство саме там, на березі ріки,
Що барана за мить якусь роздягне до кісток,
Де майже голіруч ловили ми форель.
Якби уважніше ти придививсь, то віднайшов би сади,
Де й досьогодні ще не здичавіли яблуні та вишні...»
«То чом же ви пішли відтіль?»
«Вигнали всі кишлаки вирощувать бавовну на рівнині.
Тепер пенсіонером хочеться вернутися в дитинство...»
А пригадалася мені неспішна та розмова в чайхані,
Як уві сні на грищенецькім опинивсь узвозі.
Село моє, таке знайоме і близьке, було, мов на долоні...
Серце затьохкало в щемкому болі, і по щоці сльоза скотилась.
P.S.
На старості мандрівникам судилось відкривати рідний край.
Не приведи Господь бодай вві сні зануритись в дитинтво.
---------------------------
Єті - так ще називають "сніжну людину".

Жмуток тривог,
Жмуток вимог,
Шепоче сніг,
Заскочить сміх.

Знесе вода,
В очах - слюда,
Рука - кулак,
Лихий то знак.

Простий урок,
Чужий дзвінок,
Постійний біль,
Пекучий хміль.

Забудь шматок,
Зроби ковток,
Почни нову
Свою криву.
2013

Колеса, обертаючись невпинно,
Стирають повністю і сталь міцну.
Коли постійно падають краплини,
Вони руйнують скелю кам’яну.
Я гірко сльози ллю без талану, –
Кохана м’якшати й не почина.
Мій біль її очей не привернув,
Лишилась незворушною вона.
Коли молю – зухвалий сміх луна.
Не сльози їй, вода – моє ридання.
Зітхаю – каже, це – мистецтва знак.
Акторством зве вона усі благання.
Кричить і плаче серденько моє –
В її душі – і сталь, і кремінь є.

Згасає ніч. Гряде доба нова.
Запекла боротьба – до перемоги:
є Конституція! Осанна!.... А братва
нахабно витира об неї ноги…

Одвічно мудре: «Dura lex, sed lex»*
не для усіх. Зате: «Закон – як дишло…» -
для випещених владою тілес:
куди повернеш, щоб туди і вийшло…

28.06.2013

Вслід за дощем пройшовся по росі,
Позолотивши сонцем вуса сиві…
Це ж гріх який – в божественній красі
Задумувати вчинки некрасиві!


22.07.2008

А в мене (не вдома) колекція гумових чвар:
жіночі емоції, що - без панчох,
і я, зосереджений, - в пошуку "Кожен гектар -
гімнастика жанру "Об стінку горох!"

Нагадую мат з найчарівнішим префіксом "о".
Комусь заважаю доїсти уху.
А гумовий човен, готуючись до ПВО,
долає пороги в погоду суху.


28.06.2013

1

є дні весни що тануть у гештальті
їх обережна і легка хода,
сполошені птахи обличчя ставу,
і погляди з тривогою в очах


є дні весни, і сон в вузьких зіницях,
і чорнозем, що завтра розцвіте,
і впевненість твоя, що світ цей вже -- змінився,
і кожному своє, хоч і воно пройде


2

як вод дзвінкий ручай,
що точить камінь серця,
і пастухи буття
із глоду і зерна

людина що біжить
і схили карадагу,
румовища осель,
з яких одна твоя


3

Ти вмієш відчувати
полин, і як ніхто
озерних вікон айстри,
синіючий цикорій

ти вмієш будувати --
є глина і вогонь,
і зачиняти браму
поміж добром і злом.


-
2013

Повір у щастя, і воно прийде
Багато радості тобі в мить принесе
І квіти схиляться до твоїх ніг,
І щастя ступить знов на твій поріг

Не будеш сумувати ти ніколи ,
І буде сповнене бажанням твоє слово,
І будеш ти завжди всміхатись
І ризику не будеш ти боятись.

І буде повен дім твій радості й турботи
І будеш з легкістю ходити на роботу,
І завжди-завжди ти будеш щаслива
Бо вдома жде тебе дитина мила.
2013

В карім сонці зіниці.
Скільки в них доброти!
Дві глибокі криниці –
Дна повік не сягти.

Коли серце нераде
І життя студенить,
Наче нить Аріадни,
Голос в пісні бринить.

Де ти, милая, де ти?
Чи тобі я ще люб?
Плинь рікою у дельту
Серця, рук моїх, губ.

26 червня 2012 року

Заспівала душа солов,їна -
Ой калина!
Козака проводжала дівчина -
Ой калина!
Засвітилась сльоза удовина -
Ой калина!
Затривожилась мати про сина -
Ой калина!
Ворухнулась під серцем дитина -
Ой калина!
Твоє гроно - моя Україна...
Ой калина!

Усе продається,
Усе продається
Від квітки до честі
І навіть до серця.
І важко осилити
Думку одну:
Лиш те продається,
Що має ціну!

Скрізь ярмарок, торжище,
Ринок, базар,
Ковтає пилюку
При пісні кобзар.
Змінилися раптом
Нездари й таланти -
Стрункими рядами
Пішли в маркетанти.

Той кращий за інших,
Цей кращий за всіх -
Себе найдорожче
Продати він зміг!
Продав і купив,
А купив, то продав.
Основа життя -
Як повітря й вода!

І все-таки хочеться
Часом так мало:
Щоб хоч що-небудь,
Але не продавалось!

1990-ті

Я по Метробудівській іду,
Там знайду на задницю біду,

Долю дуже важко обдурить
Дасть мені хто в зуби… закурить?!

Все пройшло моє дитинство там
Валер"янку я давав котам,

Ми були веселі пацани –
На базарі крали кавуни.

У п`ятім класі потім заодно
На горищі цмулили вино.

В сьомому в аптеку я ходив
Купувать собі презерватив.

ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

А потім разом в лісі як на те
Займалися кунг фу і карате,

І були на Борщагівку* злі,
З нею розібратися ішли.

Їй оголосили всі війну,
Билися ми стінка на стіну.



ПРИСПІВ:

Відрадний хутір – тут я жив
Метав у дерево ножі.

Відрадний свій згадую як сон –
Мій бандитський київський район.

27 червня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)**

Колись була єдина, як Ліліт,
у повені твого палкого шалу,
новий нарешті утворила світ,
але у невідь канув третій кит,
і зраджена земля любові впала,
утримати мені несила стало…

Тепер любов летітиме віки,
а ти не здатен осягнути втрати,
шепочеш тихо: «Падають зірки…»
Долоні підставляєш залюбки,
мовчиш і усміхаєшся затято,
бажань і сили у тобі багато,
та не встигаєш, милий, загадати…
Зірки стрімкі...

не всі хохли - гречкосії.

2013

У хустині, білій вишиванці,
Босоніж долаєш битий шлях.
Сяють роси веселкові вранці
І печать блаженства на вустах.

Поспішаєш на колгоспне поле,
Заробляти скудні трудодні.
Там твоя десь заблудила доля
І летять удаль за днями дні.

Пізно повертаєшся додому,
Як зірки зоріють в небесах,
Приховавши біль душі і втому
І сльозу тремтливу на очах.

Радує герань на підвіконні,
Біла вишня в шибку загляда,
Кущ калини мліє на осонні
І матуся гарна й молода.

Все, як і раніше, у хатині:
На стіні портрети в рушниках,
На столі біленька скатертина,
Виткане рядно на подушках.

Ось і все багатство у оселі…
Ніч тихенько стукає в вікно,
Копоть каганця сягає стелі,
Ненька тче на весну полотно.

Будуть рушники і вишиванки,
Сонечко відбілить, та вода…
Мама устає ще спозаранку,
Татуся із шляху вигляда.

Кіньми збігли весни, а і досі
Все чекає вірно із війни
Засріблила павутина коси…
Виросли до неба ясени…

В похоронку, прислану, не вірить,
Знає – вернеться живим з доріг
Тихо, як колись, відчинить двері,
Переступить рідний свій поріг

І обійме донечку маленьку
І стареньку матір і її,
А роки летять у вир швиденько –
Чорний ворон кряче на ріллі.

Ждала все життя… Та й не діждалась,
Стала зовсім біла голова,
Стан зігнула невблаганна старість
І померкло сонечко, трава.

Білий світ застало пеленою
Від тих сліз, що з горя пролила.
Все здоров’я збігло за водою,
До землі пригнулись два крила…

Та свою не проклинала долю,
Посмішка теплилась на вустах,
До останку згадувала поле
І волошки у густих житах.

І бузок пахучий біля хати,
Що лишили, ніби сироту,
І минуле, наче світле свято,
І в молитву вірила святу.

Вчила внуків, правнуків молитись,
До людей поваги, співчуття…
Хочу тобі, рідна поклонитись
За твій подвиг і важке життя.
06.02.2013