Люблю тебе за твої очі
Твої слова,твої думки
Побачити тебе я хочу
і доторкнутись до руки

Подарувати тобі квіти
Подарувати все що маю
З тобою спокій на душі
Нехочиться іти до раю

Лиш хочу бути там де ти
а ти де я ,і разом ми
Радіти тому що є наше
І йти з любовю до мети)))

Перевтомлена долею жінка,
Нагромадивши спину мішком,
На порозі моїм навколінках
Очманіло заклякла смерком.
І сухими слізьми оросила,
Захлинаючись безладом слів,
Мої ноги, морщаві й зопрілі,
А підлогу брудну – й поготів.
Звідкіля ти з’явилась до мене,
Мов на землю зійшла із хреста, –
Незнайома, знедолена неня,
У стражданні своєму свята?
Жебракуєш, напевно, роками,
Від життя не чекаючи див, –
Хто це, грішний такий до безтями,
Так принизив тебе й опустив?
Безпорадна, незлобна, нужденна, –
Підведись, якщо можеш, сама.
Обіприся, будь – ласка, на мене,
Коли в тебе нікого нема!
Увійди до моєї квартири,
Вимий руки, до столу присядь, –
Нагодую тебе, втихомирю,
Не посмію пустити назад!
Станеш другою мамою й свідком
Наших спільних здобутків і втрат, –
Ти цвістимеш мені, як нагідка,
Моїй рідній матусі під стать.
30.12.12

А там хтось крикнув місто місто….
А в місті тісно.
Там тісно для моїх думок
І хnось мені відкаже звісно
Ти просто сельський пареньок
Можливо й так,а може й ні
Та вмісті холодно мені
І в людях там багато бруду
багато сліз багато й суму
Хоча життя і там пливе
й живуть ще там ті мудрі люди
Котрих так мало на землі
і більше уже навряд чи буде
Та все ж там холодно мені.

2010

Пародія

Ой, дівчатонька, занадився Муз,
А файненький – спочиває Том Круз.
Рими супер – сам, напевно, поет,
Залишатися боюсь… тет-а- тет.

Хоче звабити мене, чом би й ні?
Там таке в душі у нього на дні!
Хитрувато на дивані приліг –
Однотипне на умі в них усіх…

Так про душу загинає (чи гне?) –
Навіть оком ні разок не моргне.
Творим ніччю – він, до речі, “сова”,
Поетесою мене назива!

Я гостинна… Аж розчуливсь до сліз!
…І на ранок свої речі приніс!


30.12.2012

малюнками на склі подихом,
без пензлика і фарб - подихом,
без пензлика і фарб - спогади,
малюнками на склі спогади.
незвідані шляхи та пройдені -
сплетіння то тугі, а то - розсотані,
і вічне де-жа-вю у розтині,
чекає відповідь своїх питань...

І знову мені не спиться...

Злетіла у ніч жар-птиця,
На мить освітивши темінь,

І зникла, розсипавши пір"я
На всеньке небесне подвір"я.

Викрешує іскри кремінь
Чумацького Шляху. Чудно:
Ступає на землю Чудо

І ронить перо жар-птиці
Для тих, кому - ох - не спиться,
Бо вперто очікує Дива...

І віриться: буду щаслива!

29.12.12

Що за диво - ковзани!
Швидко бігають вони!
Їду-їду по льоду,
Зупинюся - упаду!

І чомусь отак вже вийшло,
Що не боляче, а смішно!
От кумедні ковзани -
Насмішили всіх вони!


Зайчик

Зайчик в полі
Гриз капусту,
А тепер
У полі пусто.

Треба зайцю
Підказати,
Де поїсти
Взимку взяти.

І капустку,
І морквинку
Можна вибрати
На ринку!

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Повзе змія тринадцятого року
Зелена, мудра, сповнена надій,
Покращення благеньке лізе збоку,
А кажуть: то повзе зелений змій!

29.12.12

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

всі дороги сходяться на січні
де тане сніг і нявкають коти
і хоче час крізь себе перейти
з невічних зим в літа такі ж невічні

шерхне в зривах вітру гола шкіра
а я люблю замети й ліхтарі
невпинний рух стареньких дзиґарів
й те що вічні лиш верба вода і віра

Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить, я б вкусила.

Щоби відчути, що жива,
І кров іще пульсує в жилах.
Але до ранку всі слова
Мені бойкот оголосили.

За сніговії і дощі
Втекли, мов зрадники, з тобою.
Сховались в трави і кущі,
Мене лищили із бідою.

Ти де? Озвися-озовись,
В яких світах тепер літаєш?
Хотіла я й сама увись,
Та не змогла, ти все це знаєш.

Яка сьогодні довга ніч,
Незоряне чорнюще небо.
Погасли вогники у свіч...
Як важко жити після тебе.
11.02.12

Проводжаючи сина в дорогу,
Мати, голосом повним журби,
Промовляла мені: “Віру в Бога
На важкому шляху не згуби…”
Витираючи сльози на віях,
Повторяла щомиті своє:
“Пам’ятай, що людині надія
Помирати в житті не дає.
Може, довгою буде розлука,
Збережи у душі ненасить
До найвищої в світі науки –
Україну всім серцем любить!..”
І коли я далеко від нені,
І коли біля неї ізнов, -
Пам’ятаю завжди достеменно
Непорушність оцих настанов.
В них живуть материнська турбота,
Давня мудрість, реальність буття, -
І підкорені мною висоти
Й те, немає чому забуття.
Не поділиш ніяк на частини
Вічну правду лиш тих настанов
У яких поєднались в єдине
Мами віра, надія й любов.

Від щастя жити...захмелів,
Уже невідворотно.
Мабуть, близька пора для жнив
Десь там: за поворотом.

Тому і кожна мить п'янить
Собою, як остання.
І у душі лишає слід -
Дарунком на прощання.
2012р.

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Хай сріблиться зима,
і піниться шампанське,
хай новорічні творяться дива,
і почуття душі вирують райські,
а серце хай у щасті умліва.
Хай рік, який гряде,
вривається, мов казка,
а з ним - удача задніх не пасе,
осяйні миті ніжності і ласки
хай кожен день у пригорщах несе!

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона,відомо достеменно,
Із роду в рід іде по генах -
Тебе,родини чи юрби.

Ніщо не вічне крім ганьби.
Вона собою зітре славу
Чи то героя,чи держави,
І тут нема аби-аби.

І замість трону - у гроби.
Для порятунку сил не стало,
Скількох знесла із п,єдесталу.
Ніщо не вічне крім ганьби.

Хоч має золото,герби,
Та відкупитися не зможе
Ні цар, ні кухар,ні вельможа.
Ніщо не вічне крім ганьби.

05.02.12

Все найкраще вже мав у житті:
Дивні барви дитинства ясного,
Незабутні роки молоді,
Перший смуток за отчим порогом,

Милі очі,
Жагучі уста,
День народження донечки Галі,
Усвідомлення цілі Христа...
Все найкраще було.
А що далі?

Певно варто уже і мені
Щось подати близьким і далеким,
Перед тим, як у небі сумнім
Прокурличуть востаннє лелеки…

28.12.12

Він пише вірші
Не мені й не для мене,
Збирає у чашку дощі
І не мені варить каву.

Він смажить млинці
Не мені й не для мене.
А я ношу у сні
Картаті його сорочки.

У нас погляди різні,
Хоч і зелені.
Він складає казки
Не мені й не для мене.

28.12.12

На руках дитя затихло
У своєї мами,
Де немає лютих віхол
І стихає гамір.

У обіймах тиша дивна,
Навіть - особлива...
Ще спрадавна, коли Сина
Колихала Діва.
12.12р.

Обабіч шуму пише тиша.
Про те, що станеться.
Пізніше.
Не вірші це. Тихіше!
Лише
волію знати, що там? Тиша.

Ця тиша - все! Усе й одразу.
На те "усе" достатньо часу.
Там кожен образ базу
класу
воліє втілити у фразу.

Заплющу очі. Кину погляд.
На те, що станеться,
що зроблять.
Телефонує тиша:
"Огляд!"
Волію знати, хто ще поряд?


28.12.2012

Зустрінемось. У серце знов поглянеш,
коханню мить даруючи ясну.
І простягнеш стаканчик напівсну,
і притулюсь до тебе, ніби п'яна...

А ти, мабуть, немов червневе зілля,
яке тепер, у грудні, не знайти,
торкнешся. І обіймуться світи
під шлейфом сонця, золотавим, вільним.

Він, як ніколи, буде нам близьким.
І в ніжнім сяйві - тільки я і ти.

(2012 р.)

Кава з роками міцніша,
чашка в руках дорожча.
Спрощено ряд умовностей,
розбита колекція горщиків.
Манірний непрактичний посуд,
непевний рух і вже немає дна.
Вона сьогодні спала не одна.
Сказати, то вона не спала зовсім
і точно знала, що робила,
упевнено лупила і лупила тарілки,
та інший непотрібний посуд.
Собі на щастя, а комусь на осуд
Гаряча остуди...

немає

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Побілила зима землю,
Навколо - біленько,
Бо на Новий рік в оселі
Сяє все чистенько.
Сіріблила густе гілля,
На вікнах мережки,
І морозу рукоділля
Крижані сережки.
Сніг у зоряних краплинах
Виграє яскраво,
І купається в перлинах
Місяць величаво...

Господи, я дякую за все:
За хліб насущний на столі,
За ясне небо на зорі,
Що дав мені сім’ю, дітей...
У мене все, як у людей.
За світлі помисли мої,
Що вірю мудрості Твоїй.
Що і сміюся я, і плачу,
І маю незлобиву вдачу,
І часто мріями живу,
Вкриваю ними днів канву.
Коли збулись, радію щиро
За те, що в Тебе завжди вірю.

2008р Надія Таршин

Нагородив Господь мене синами
І радість материнства дав відчути.
Хоч плине час, минають дні з днями,-
Немає вищої у світі суті.

Ділити з ними радощі і болі,
Їм дарувати ніжність і тепло,
У мріях бачити у гідній долі,
Благати в неї, щоби їм везло.

Сини мої, немов орлині крила,
Підносять у небесну височінь.
Вони – моя надія, гордість, сила,
І світло, що долає морок, тінь.

Сини для мене вчителі і судді,
У задумах моїх помічники,
В строкатім, гамірнім багатолюдді
Спішу до їх сердець і їх руки.

2007р Надія Таршин

Вила вовчицею дико-пребілою,
аж ізкипали сніги схарапуджені...
гнана вечірньо-незримим Аттілою-
кігтя гострила морозами. Сучині
скиглили голодно діти і вчилися,
сьоме чуття нашорошити й вижити:
кровоп"янила калинова китиця,
стежка зміючила, запахом вишита.
Сьорбали з неба медузяне сяєво-
блідо-упирську, високу Сизигію
і напивалися теплого марeва
напантрувавши хатину... За кригою-
ген, за озерною сосни замантрені-
стовбури вигнуті - знаки огамові-
ветхорипіли розхвильно у славені
білій добі,- завірюшено-драмовій.
Зірна омана в зіницю котилася-
вогником душу люлюкала...звовчено
вила завія -розхристана сила ця
била людське завіконня замовчане...
панцирі рвала комфорту і будностей
у розприроднене его вдарялася
біла вовчиця - не любить закутости,
зими - не вірять у вигріті млявості.

Нічого не кажи – лиш пригорни.
Тобою дихати я буду
Й одвічної любові-таїни
Тепло вливатиметься в груди.

Я розчинюсь у дотику твоїм,
Бентежних снів моїх царівно.
Й отак замру в захопленні німім...
А ти збагнеш усе безслівно.
2012

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

А знаешь, я влюблена.
Но не в тебя, не в другого.
Я любви своей верна.
Я в жизни влюблена дорогу.
Я влюблена в печали дней
И в радости секундных увлечений,
В разнообразие окружающих идей
И в минуты грустных чтений.
Влюблена в преграды, жизнью даны
И в раны тела и души.
Влюблена в людей, которые есть рядом,
И в тех, которые ушли.
Я люблю терять и находить,
Люблю надеяться в момент разочарования,
Люблю я очень всех любить
И одарять заботой и вниманием.
Люблю огорченной порою я быть,
Люблю падать и вновь подыматься,
Словом, люблю я жить,
И никогда ни за что не сдаваться!

2012г.

Чисте, вірне, вічне кохання
Зустрічаємо ми не часто,
Таке, як небо безкрайнє,
Загадкове, таємне, але справжнє.
Та трапляються дива на світі
Мабуть, раз на тисячу літ,
Коли якоїсь чарівної миті
Коханням наповняється світ.
Таке кохання, хоч і не взаємне,
Але вірне, вічне
Вразило серце Петрарка таємно,
Коли зустрів він дівчини обличчя.
Обличчя, що назавжди запам’яталося,
Якому присвятив він все своє життя,
Яке уві сні йому являлося,
Лаура – таке її ім’я.
Сотні віршів написано в честь неї,
Тисячі мрій і спогади присвячено лиш їй,
А все через миттєву зустріч з нею
За все життя лиш декілька разів.
І не важливо, що не було її поряд,
Що не казала вона: «Кохаю тебе»,
Лише один її погляд
Змусив все життя пам’ятати себе.

2012рік

ні душі
заснула скрипка
у футлярі снів
йде скрипаль стікає липко
місяць по стіні

там де плющ повзе доземно
з поручнів косих
березневий кіт мерзенний
тишу розкусив

і розсипалися зорі
в серці скрипаля
аж футляр злетів угору
сточуючи «.ля»

бив тим «ля» столунні вікна
дзвони калатав
стало ясно що не звикне
до рулад кота

а навпроти весь у шоку
від батальних дій
привідкрив лупаті ока
опель сам не свій

довелося конячині
жовтим ляском фар
заганяти «ля» причинне
у старий футляр

Я
Америки не відкрию.
Кожен третій "знавець" і "колумб".
Я у пащі, що зветься Київ,
Чортів ребус, чи рубіка куб?..

Це такий собі мікровсесвіт…
Довгожитель бетоних споруд,
Міжусобник лялькових сесій
Безкоштовний обителі бруд…

І, звичайно, в овечій вовні…
Очманілий до зваб маніяк.
Бачить Бог, я вірив уповні,
Він до віри моєї - ніяк…

Я би сам собі орден всучив --
Фантазером побути круто!
Я в дитинство вернувся б учнем
Нишком Травень змінив на Лютий…

А в майбутнє сам - ні ногою…
Маю стан розмальованих лярв.
Докорятимуть нас війною
Кину в ноги останній доляр...

Бач, прокинувся…не судилось
Кінець світу відкладено, ким?
Замовляю подвійні вітрила
І зникаю невиспано злим…
2012.

У полісі, де проспекти скавчать перед нас хортами,
де сніг у вітрини пнеться, зростається з чобітком,
я раптом зайшла побути в сучасній химерній казці,
де все чи навспак, чи просто у горлі стає клубком.

Зустріла на розі Кая. Він Герді купив троянди,
грейпфрути і мандарини (у Раї тихцем зірвав)…
Напевно, щасливий, Каю? Твоя недалека любка
фарбує тонке волосся, наївно пряде слова…
Вульгарна і гордовита. Життя її – мила скелька.
Шматок одламає з серця – і в пекло підкине дров.
А геть непристойне міні підлазить доверху часто.
Тимчасом у світі різко on змінюється на of…
І байдуже: девальвує, холоне від’ємне сальдо,
пусті, до дірок, до трему традиції, етикет.
То що тобі зварить Герда? До м’яса наріже нігті.
І що не напише Герда, то знатиме Internet.
Ви будете довго жити на гроші старої бабці,
аж поки вона од віку та бідності не помре.
А далі по-королівському підете позичати:
у рідних – на суші-бари, у друзів – на каберне.
Урешті приб’єтесь інде під білі гримкі ворота.
І біла красива пані відчинить їх, підійде:
- Як, Гердо, марніє личком оцей твій коханий хлопчик.
Ти, певно, його на світі не дуже то й бережеш?
Пропалений голос Герди з дитячим лунким акцентом
зірветься на іронічність і сплюне слова з душі:
- А ти за ним, королево, не бідкалась, не тужила,
якщо відпустила швидко? Тепер він, як бачиш, мій.
У нас хоч по хаті діти, неначе веселі миші,
а в тебе, у недоріки, самотній палац, мов зруб.
То, може, не чванься? Дай нам по жмені чудес і срібла,
каміння із кімберліту і трійко-четвірко слуг?
Шиншилу і горностая, песця або чорнобурку…
Навіщо тобі ці лахи? Старіти ось-ось почнеш.
Уже й не знайомий пафос. Не ходиш на пінні паті.
Не носиш тигрове боді, горжетку а чи кашне.
Чи досі, мене цікавить, тобі за високі сани
чіпляються чиїсь каї та герди ідуть услід?
Чи, може, твої холодні безкраї хижацькі очі
уже не горять, а тільки полискує синій лід?
Ти, люба, фригідна, певно. Стоїш і лукавиш тихо.
А може, ще й божевільна? Спустити б лише собак!
Я з подругами шепталась, що ти снігом удавилась.
І ми реготали дико. Ти й не подавала знак.
Напевно, відмерзла зовсім? Лапландія – це не Мальта.
А нас ніжить кримське сонце вже декілька довгих літ.
Мій Кай! Він такий чуттєвий, усе ще слова складає,
забувши про тебе й вічність, цілує мені живіт…
Ми разом, ти чуєш, разом! І так буде аж до скону!
Чого ти стоїш, небого? Де віхола? Де мороз?
Ось Кай. Він перед тобою тримає мене за руку.
- Я бачу. Це не суттєво. Це звичка або невроз.
Бери, Гердо, все, що хочеш, – каміння, хутро та шкіру.
А дітям я бабу сніжну до вечора заліплю.
Десь чула, твій фетиш – гроші, колеги твої – моделі;
обкладинки помічала з тобою у стилі ню…
І Кай тобі це дозволив?
- Поет Кай, та без роботи.
А діти завжди голодні, зарюмсані чи сумні.
- Ти їм прочитала казку? Водила хоч раз у школу?
- Якщо таки любиш Кая, поможеш їм і мені!
- Ні, Гердо, у мене зими у лімфі, в гемоглобіні.
А діти, загравшись, раптом розтоплять се на вогні.
Або я й сама розтану, помітивши білокрів’я.
Або я сама розтану, приклавши бліде чоло
до тих, хто клепсидру, книгу жадає, але не просить.
Усе-бо душа за Каєм, гіркава, що б не було…
В земному житті багато неправильного, на правду.
Я сани відтоді, певно, не брала в путь ані раз,
ні оленя, ані сарни. Ходила собі у мандри.
Бувала у вашім місті, але обминала вас…
Я стала б, мабуть, такою ж, як ти, кольорова Барбі…
Я стала б, мабуть, такою ж, якби не сніги й не Кай…
Звичайно, він буде жити з такою, як ти, а нишком –
шукати слова на вічність. Поремствуй і привикай.
Немає в житті такого, що б я не дала заради.
У тебе ж бо задля нього, крім нього, давно нема.
Засни й не турбуйся більше. Він буде не твій з тобою.
Від мене ж йому з учора під вікна прийшла зима…

Я вийшла із казки. Піша. Розхристана й невідома.
Уверх покотились небом три яблука, дві зорі…
Я знала, що не забуду, я знала, що королева…
Що герди і каї поряд ідуть по моїй землі…

2012

Пишу востаннє своє слово,
Така тяжка його вимова,
Сказати, що померла віра,
Бажання творчости, довіра.

В душі раділа- чисто, свято ,
Що тут залишусь віршувати,
Та «правила» не дотягнула,
Хоч друзям руку простягнула.

Бажаю всім добра і щастя ,
Щоб успіх ріс, щоб світ з ненастя
Й вам не сказав- ви не поети!
Пишіть і не впадіть в тенети!

Цю жінку я в минулому житті
Уже любив. Своє ім’я Олена
Вона несла, мов німб. Її рамена
В легенькому, як хмарка, повитті
Світилися рожево. Крізь тонку
Тканину випинались пишні груди…

І в нинішнім життя зустрів таку,
Подібну. Оповив туман полуди
Мій зір. Моя уява не знайшла
Пояснення феномену такому:
І ця, як та, Оленою була,
І ця, як та, світилася в тонкому
Хмариному вбранні. Вона мені
Щось каже – я її не розумію.
Вона вже поряд. Груди наливні
Торкаються моїх. А я не смію
Дихнути навіть… В першому житті
Любов моя взаємності не знала,
В майбутнє перейшовши, в самоті
Під попелом троянським остигала
Тисячоліття! Будь же сокровен
Той образ із минулого. Та, Боже,
Не може бути двох таких О л е н –
Така краса двоїтися не може!

…П’ємо удвох цейлонський чай…
Обом
Ніяк не випадає карта спільна:
Я вже давно – не мрійник, і, либонь,
Вона – заприсягнусь – не божевільна.

Нам – добре. І якого ще добра
Жадати від недоброї епохи?!
Її пора – це не моя пора:
Їй – ще багацько, а мені – лиш трохи…


1999

Вода водою. Тільки сніг
розхлюпав барву днів своїх.
Із трьох веселих колобків
у бабу вбравсь, осиротів.
Набрався п'яного тепла
до новорічного стола.
Морочив голову малій
про новорічну сукню їй,
а та ж зеленою зросла -
себе для свята берегла!

Не шле сумне нікуди sos
лише старенький Дід Мороз.


27.12.2012

Блукала думка. І душа брела,
заточуюючись у тумані злегка.
Пролите слово молоком із глека,
скисало швидко-швидко.
На столах
стояли вина, внесені з льохів
усіх усюд, димилися наїдки.
Брела душа в нікуди із нізвідки,
чи на гостину, чи на справжній суд.
І торохтів бруківкою ціпок,
і люд навколо не дивився в очі.
Душа тоді іще не знала точно,
де перехрестя доль, життів, думок,
і що насправді більше, світ, чи Бог,
і скільки світ юрбиться у безвір’ї.
Брела душа. І світ навколо сивів.
І зависав у переднеб’ї смог…

Життя, наче вірш: то дебільний верлібр,
Сонетний вінок чи до пісні «текстовка».
Римується все, навіть з тегом «литдибр»
Можна хоку писати в жж-шній тусовці.

Для хоку та рима, як зайцю трамвай,
В житті ж заримовано все, аж до пчиху.
Знайомства, розлуки, любов по вай-фай
(І з Віндовсом секс, Біллу Гейтсу на втіху).

Дві долі колись незнайомих людей
Складуться в ліричну баладу чи оду,
Вервиця ж із зустрічей, випадків ще й
Звучатиме так, наче низка рапсодій.

В усього є ритм і римується все,
В усьому почую чи заспів, чи приспів,
Життя – не роман, не короткий есей,
Життя – то є вірш, який лине мов пісня.

Я сльозина із Божого ока,
З гіркотою прозріння утрат.
Не одна, але все ж - одинока,
Мов у чарах могутніх заклять.

Я сльозина не радості,-болю,
Що із неба на землю летить.
І не буде, як нині, святою
В мить, коли покидатиме світ.
24.12.12р.

Ми замовкали, коли лунала музика,
І говорили, щоб тишу поламати.
Щодня в метро з тобою мріяли,
Щоби ніколи й нікого не втрачати.

22.12.12

Метелики білі,
Дітки заметілі,
Закружляли у таночку
По зимовому садочку.

11 грудня 2012 року

Падають тихі краплинки
Он із тієї хмаринки.
Весело листя хихоче:
Дощик його ж бо лоскоче.

19-22 грудня 2012 року

Вже гаптує зима
найгарнішу, найтоншу мережку.
І шукає душа,
без оздоб, найщиріші слова.
Рік Новий, мов пророк,
до оселей протоптує стежку
для Святої Родини,
для Світлої Миті Різдва.

Сниться вже дідуху
і кутя, і Вертеп з колядою.
На сторожі – хвіртки.
Димарі виглядають когось…
І тривожиться Бог –
чи за клопотами й суєтою
упізнають Месію?
Чи двері відчинить хоч хтось?

Віфлеємська зоря
вже чоло прикрашає ялинці.
При надії – Земля.
Небеса – мов чекання покров.
І готується світ
дарувати Господній Дитинці
не багатства та миро, –
сердець безкорисну любов.

2010

Розстріляних собак
Скорботно пом’яну –
Супроти них черства й цинічна влада
Веде неоголошену війну,
Маркіза переплюнувши де Сада.

Їх, ще живих, конаючих в крові,
Висмикує зі шкур підпилий гицель,
І тут же,
На димуючій жорстві,
Жує хапливо свій обідній шніцель.

Є в скорняка пристойна зарплатня,
Доплата за шкідливість, преміальні –
Волочиться приморена матня
По шабашу до сморідної спальні.

Не всякий труд людину прикраша
І звіра перетворює в людину,
Собача ж занапащена душа
В добрі пасеться і після загину.

На комунальній службі гріх тяжкий –
Його повік не зняти і не змити...
Допоки ж наш хвалений рід людський
Деградувати буде і звіріти?!


2008

А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі,
і шепочуть
відшептані
Богом вуста
про того,
хто багрянив
і просто дотлів…
Одягнули оголені
з віхоли плащ,
а закутаних вигоять
мавчині сни.
І, здається, врятує ще
обрій-вітраж,
якщо бачиш куди
без війни
і вини.
Над сороками
сорок
снігів і прощань,
а над вороном
голуб - охліблено дзьоб.
І виходить із міфу
на вулицю Пан,
і святим підставляють
нехрещений лоб.
І летять
молитви
до своїх куполів,
оминувши льохи
і підступні льоди.
І чекають вертеп
при вогні і столі –
відродись пастушком
і заходь – молодим!
Привітай на покутті
любов і святА –
так пощезнуть омани
великі й малі.
…А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі…

2012р.

Никогда никому не мсти,
И Любовь в твою жизнь войдет,
А ошибки – пойми и прости.
Счастлив тот, кто и верит, и ждет.
Не завидуй, не плач, не лги,
Не злорадствуй чужой беде,
Даже недругу ты помоги…
Помогай всем всегда и везде.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

Жизнь твоя – самый ценный дар,
Что тебе подарил Творец.
Помни, юн ты, молод, иль стар,
Есть начало всему и конец.
И поэтому каждый миг
Ты с любовью на мир смотри,
А услышав о помощи крик,
Помоги и добро сотвори.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

26/12/2012

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.