“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Оце так ніч – втопитись у ній можна,
напившись темряви, зануритись углиб,
де згубиться іще раз втрата кожна,
де спить ріка, нехрещена й тривожна,
наповнена безсонням срібних риб.

Ріко моя, очистись і воскресни,
і я впаду на дно твоє – у міт –
краплиною у ніч сю водохресну,
а ти, ріко, Йорданню стань і скресни,
і ранком винеси мене нагору – в світ.

вірш видалено

В обіймах твоїх, я так хочу заснути.
Посеред зими, коли холод повсюди.
Тепло твого тіла зненацька відчути,
Зігрітись душею, а решту - як буде!
Цілунком блаженним враз втому всю зняти,
Нехай там собі злиться люта зима.
А я хочу тихо тобі проказати:
В цю ніч, в цю хвилину я тільки твоя!
Легким простирадлом обгорнуте тіло,
Біліє надворі, зима, заметіль!
А ти обніми, я давно так хотіла!
Зніми з мого серця всю тугу, і біль.
Ми вимкнемо світло, впаде простирадло.
І звуками, ніжно, душа заспіває.
Мене обіймаєш так міцно, принадно,
Так добре і тепло з тобою буває.
Солодкі хвилини... востаннє цілуєш...
Я тихо вдивляюсь в малюнки на склі.
Ну що ж ти зима, так шалено лютуєш?
Навіщо тобі ті вітри навісні?
Легенько торкнуся до шибки рукою,
Ну ось, розтопила, і холод, і лід.
Ти бачиш зима? Сніг твій, стане водою,
А я крізь щілину - побачила світ.

Малесенька дівчинка сиділа в вікні,
Маленькими ручками сльози втирала.
Дивилась на сніг, і сніжинки рясні,
Вона Миколая святого чекала.
А їй лиш п’ять років. Та серце болить,
Адже в дитбудинку так важко прожити.
І ось ця малеча, тихенько сидить,
І щось починає собі говорити:
« Не хочу цукерків і подарунків,
Я можу назад дати все Миколаю!
Мені лиш потрібні її поцілунки,
Я маму свою дуже довго чекаю!
Я хочу її міцно-міцно обняти,
Хоча і ніколи не бачила мами ….
Та я тільки можу її уявляти…
Вона мені часто приходила з снами….»
Сніжинки кружляли, у просторі нічки….
Із сумом вони чули тихі благання.
І сльози – горошки котились із щічки,
Летіли до Бога палкі сподівання.
Наступного дня, коли ранок іскрився,
Її розбудили, розплющила очі.
А сон кольоровий так чітко наснився!
«- Швиденько збирайся, тебе бачити хочуть!»
Дитина побігла, і сльози втирала,
Зайшла у кімнату, стала тихенько.
«Ну ось, познайомся – прийшла твоя мама!»
«-Чого ж ти стоїш? Йди до мене , маленька!»
І смуток і радість в» єдино змішались,
Тепер і у дівчинки буде сім’я.
Вона тільки глянула і запитала:
«Це справді не сон? Ти насправді моя?»

************************************
Пройшло 20 літ. Знов поріг дитбудинку,
На нього ступила малеча таж сама.
Та це вже доросла, і лагідна жінка,
Для когось сьогодні вона стане мама.
І кинула погляд в вікно - враз застигла,
Побачила очі, печаль, дивну втому.
Швиденько туди, до дитини побігла,
«-Збирайся рідненька , ходімо додому!»

© 

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Чи це початок, чи кінець кінця -
Король ваш голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді - твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги - для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання хай плодяться дії.
І я в долонях грію сонцеспас -
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, з ними мати.
І щоб з молитви в місті і селі
Змогли ми день щасливий починати.

Терпіння наше - з нашої вини,
Ми напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців!

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них - то України син,
І не залежить це уже від влади.

Бо всім болить, як матері ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!
30.01.12

Йорданська водиця хай вас окропить всіх,
в оселі хай лунає лише веселий сміх;
Нехай Господь з небес високих
здоров'ям й щастям вас благословляє
добробут й злагода хай запанують в домі
на весь ваш вік! Христос рождається!

січень 2013року

В нашу світлицю в цей тихий вечір
входить коляда;
свічку запалить, Бога прославить
із Різдвом вона.

Хай оце Дитятко Боже
кожному із нас поможе
у Різдвяну нічку гожу
віднайти дорогу Божу!

Світло ялинки,тепло родини,
на столі кутя;
Різдво стрічаймо і хай лунає
всюди коляда!

Хай оце Дитятко Боже
кожному із нас поможе
у Різдвяну нічку гожу
віднайти дорогу Божу!

січень 2013року

И ветер,
в огне сожжённый,
и образ Твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

А я ще дитя, у якого чомусь
Вже зморшки лягли на обличчя.
І замість розваг я частіше берусь
Гадати до болю про Вічне.

А я ще дитя, що уже не спішить
Роками буття багатіти,
Хоча не такими очима на світ
Дивлюся, як праведні діти.
19.01.13р.

І закурівся білий світ -
Мете метелиця до неба!
І кучугури біла нерпа
Ворушиться коло воріт.

Зима проснулася і врешт
Показує свій норов хижий:
Засипала сади і хижі,
І скит в урочищі по хрест...

Не наляка негода, ні,
Затихне, вляжеться снігами.
Ялиці будуть, як вігвами
На оскленілім полотні.

І стане казкою мій край,
Де все врочисто-дивовижне...
В секреті цім зима є стрижнем,
А втім, на це не потурай...

19.І.2013

Переповнено ранок богемними стартами.
Три вікна мої – триптих останньому сну,
і вигулює спогади пані в картатому
у провулку, що взяв на плече давнину…

І босоніж зима асфальтівками зопалу –
не встигаю ні серцем, ні оком вести.
І розчісує ратушу птаха сполохана,
розглядаючи юрби на крилах гостин.

І приборкують місто реклами загравами,
і сліпить метушня… Поспішаю до штор.
Просто хочеться слова і тиші за кавою,
і безмежного світу над білим листом…

2013р.

Юдейський край від подиву гуде,
укритий загадковості туманом:
пустелю оселив якийсь юдей,
і звуть його Хрестителем Іваном.

Хто ж той Іван — месія чи пророк,
охрещує водицею святою? —
Та він — Юдея повна від чуток —
пустельник, ситий медом, сараною.

А дійсно, — хто він? Роль його яка?
Чому неплідна народила мати?
А може, в нього місія проста -
людей хрестити і гріхи прощати?

Та ні! - Пророк Ісая передрік:
— Він голос, що волає із пустелі!
І — посланець, не звиклий чоловік:
стезю Тому, Хто вже іде, устелить.

І Той прийшов. І у Йордан ступив...
Хреститель завагався на хвилину:
-Я не достойний...
– Годі!...Окропи!..
І Дух Святий зійшов на Бога-Сина…

2008 (19.01.2013)

Здається, грає хтось в сусіда -
Звучить бандура і трембіта
Гучним старим "Многая літа"
Замученому там, в Бескидах.

Зорі розсілись і міркують:
А звідки нині прийде літо?
І їх думки читає вітер,
Замислившись над тим, що чує.

Питання ці летять по світу,
Записані на правди квітах
Сумної осені дощами.
Зілля заглушене хащами...
Земля не шле запитань більше ...

З роками зміни прийдуть лише!
05.06.2012р

Не було ще культу і застою,
Ще антропос бога не створив…
У прадавню еру мезозою
Сходились на сходку ящери.

Археорніс кудкудакав гордо –
Понад план одненьке зніс яйце.
Скрасивши собі думками морду,
Смачно бронтозавр жував сінце.

Стегозаври тютюном чаділи,
Мекав диплодок, немов коза…
І ураз під небеса злетіло:
– Хай живе Великий Динозавр!

Вождь підвівсь під шквал овацій:
– Заври!
Любі співвітчизники мої…
Над його чолом шуміли лаври,
Ними мух гонили холуї…

– В нас бедлам. Той сокорить, той мука
І говорить, що на ум збреде.
Не країна – лебідь, рак і щука.
Це нас до добра не доведе

І звести нам вежу не поможе.
Є урок повчальний – Вавилон.
Тож віднині тільки хрюкать можна.
Проти?.. За?.. Утримались?.. – Закон!

Стихли всі. Точив серця їм шашіль,
Якщо шашіль був уже в ті дні…
Раптом птеродон малий закашляв:
– Це – великозаврський шовінізм!

У вождя лице позеленіло:
– Слухай, западенець… птеродон,
Як під сумнів взяти ти посміло
Одностайно схвалений закон?!

Знаю: під стропом ховаєш кріса,
Каменя за пазуху поклав…
Зашуміли ящери, зійшлися.
Кожен різав, дер, душив і рвав…

І таких ще не було баталій.
І поволі мезозой згасав.
І був день. І вечір був останній.
І вмирав останній динозавр.

1988

Сніг – не гарячий –
Холодний, мов лід.
Смуток незрячий –
Друг юних літ.

8 червня 2012 року

Мов малесеньке зайчатко,
Скаче Лесик коло татка.
Дивувалось кенгурятко:
«М’ячик це а чи малятко?!»

25 червня 2012 року

вірш видалено

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

Вона завжди під час оргазму
Кричить: "Люблю тебе!"
Дарма.

Сприймає тіло, як образу,
Вночі болюче все.
Сама.

А потім плаче, як нікчема,
Ковтає оплески
Луна.

Вона кричить, бо їй так треба.
Мабуть, це комплекси...
Вина?


17.01.2013.

Хлопці пили за здоров’я
цілий день, вар’яти.
Привід був, бо в Люби й Міші
син родився п’ятий.
Міша сам таки не дуже
налягав на чарку,-
Знов прилізе ледве теплий.
Буде вдома сварка.
Кум сміється: - П’ятий син –
ото рекорд, козаче.
Що ж ти ходиш сам не свій.
У тебе ж свято наче.
Міша все ж признався куму,
що його тривожить:
- Маю сумнів: син на мене
щось не дуже схожий.
В мене лоб і очі інші.
Шнобель* теж широкий.
Він якийсь дрібненький досить.
Жовтий, вузькоокий.
- Що ж тут дивне? Що такого? –
кум його питає.-
Нині в світі кожен п’ятий ,
так і є, - китаєць.
* шнобель - ніс

Кардіограма – лінія, яма,
Знизу вверх – гордості пляма.
Тонни слів – розуму драма,
Кардіограма – клінкерна дама.

Кардіоїда – крутиться , їде,
Скарга стара – гендерна, знана.
Курка мокра – рана драна,
Кардіоїда – ротора зрада.

Ми хочемо, ми прагнемо,
То дихаєм, то скачемо.
Ми думаєм, ми дивимось,
То смішно нам, то плачемо.

Чи холодно, чи тепло нам,
То сердимось, то любимось.
Чи праведні, чи грішні ми,
То молимось, то каємось.

Нам соромно, нам страшно тут,
То бавимось, то боремось.
Нас безлічно, нас тисячі,
То гинемо, то множимось.

Снігом білим сипле зранку
Білим, чистим, легким, свіжим.
Мерзнуть руки, ноги, щоки,
Тиснуть кроки кризі в боки.

Люди в простір хмари дують,
Топчуть в танці кучугури.
Хмари хмурі, сірі, темні,
Дітям сіють щастя денне.

Сонце кругле, світле, біле,
В хмарах в діри проникає.
Щиру радість, сміхом вмиту,
Людям світлом доставляє.

Не віриться, що я пробіг

Таку дистанцію!

Зів’яли проліски,

А сніг –

Зостанеться...

Замовкли жайвори –

Зорі

Співці приморені,

Лиш у заметах – снігурі,

Мов заговорені...

Та ще ворони на гілках –

А що їм станеться?!

Яка ж неміряна,

Яка

Важка дистанція...


2011

Повертайтесь, лелеки,
із далекого краю.
Я по ночах не сплю,
бо все вас виглядаю.
Теплий сонячний день
принесіть на крильцятах.
Хай розквітнуть луги
й закрасуються в шатах.

16-17 жовтня 2012 року

У осінню гожу днину
В дитсадок ведуть дитину.
Осінь дихає у плечі,
Огортає сум малечу.

1 вересня 2012 року

Святість – це не німб над головою,
Не ікони благодатний лик,
А душа, що рани ближнім гоїть,
Піднімає духа, що поник.

Дім її не у церковній залі,
Не в шептанні ревних молитов,-
У серцях, що Божим домом стали,
Й понесли у світ Його любов.

І нехай їх не канонізують,
В преподобний сан не возведуть,
На землі вони жили не всує,
Осіявши хоч одну би путь.

18.01.13

З поколіня в поколіня
Дід внукови гвечер гварив,
Жеби не йшли в запомніня
Слова лемків, гнес юж старих.
Тото што-м чув, вам оповім.
Послухайте того гнеска
Як русинів з Мудрикова
Гин за сім сьвітів понесло.
Сотки років повтаряют
Стари лемки ту баладу,
Як з Бескидів в чужи краї
Лемко ішов, правди глядав.
Жив високо. В зьвіздах читав.
Тоти му гварили вшитко.
Што деси сут таки сьвіти,
Яких і з Карпат не видко.
Стари книги лемки брали,
Книги сьвати і несьвати
І на голос з них читали.
А знали добри читати...
Там написане про Ноя,
Што великій шиф зрихтував.
Прочитали тіж про Трою,
Што через коня згинула.
В кожній книзі кус про море -
Вельку й безграничну воду,
Про більши од Карпат гори,
Про незнани їм народи...
Як ся того начитали,
Гварят дося: - Ходме люде.
Взяли й пішли. Не пропали.
Лем про тото потім буде.

1

Якщо поет уміє борщ варити
З нічого
Й власні випрати штани,
Це ще не значить, що йому відкрито
Усі шляхи у безмір таїни.
Якщо ж поет не вміє борщ варити
З нічого
Й власні випрати штани,
Це теж не значить, що йому закрито
Усі шляхи у безмір таїни.


2

Якщо поет в застійні жив часи
Й роками не виходив із запою,
Це ще не значить,
Що поет носив
В своїй особі віруси застою.
Якщо ж поет співав про ті часи
Натхненно – від запою до запою,
Це теж не значить,
Що поет зросив
Застій покійний щирою сльозою.


3

Якщо поет м"ясного не вжива,
Це ще не значить - вегетаріанець.
Бува, в поета грошей не бува
Хоч на такий-сякий м"ясний сніданець.
Якщо ж поет щодня м'ясне жує –
Салямі, балики і сервелати,
Це ще не значить, що у нього є
Високе право нижчих поїдати.


4

"Поэт в России – больше чем поэт".
Євген Євтушенко

Якщо поет є більше, ніж поет,
Але живе в глибинці, далеченько
Від стольної Москви,
То не секрет,
Що це не славнозвісний Євтушенко.
Якщо ж поет живе в гучній Москві,
Від тихої Росії далеченько,
То і тоді – є свідчення живі –
Не Євтушенко він іще, не Женька.


5

Якщо поет партійний мав квиток
І вірші наповняв партійним змістом,
Не доказ це, що був він до кісток,
До мозку в них – ідейним комуністом.
Якщо ж поет, не мавши партквитка,
Писав: "Найкращі люди – комуністи!",
То це вже значить, що поет шукав
Можливості щодня смачненько їсти.


6

Якщо поет пройшов у лавреати,
Сподобившись найвищої хвали,
Йому не слід зневажливо плювати
На тих, що в лавреати не пройшли.
Якщо ж поет не став лауреатом
Й зазнав несправедливої хули,
Йому ще не годиться матюхати
Тих, що місця престижні зайняли.


7

Якщо поет минув і цей буфет,
Це ще не значить, що поет – без грошей.
Можливо, цей буфет
Авторитет
Здобув серед поетів нехороший.
Якщо ж поет забіг і в цей буфет,
І тут йому "сто грам" наллють без грошей,
Це ще не значить, що авторитет
Цього буфета надто вже хороший.


8

Якщо поет є повним імпотентом,
Справжнісіньким, без тіні зайвини,
Не стане він, їй-право, декадентом –
Постійним винуватцем без вини.
Якщо ж поет оснащений патентом
На потенційність –
Як не поверни:
Не стане і тоді він декадентом,
Щоб винуватцем бути без вини!


9

Якщо поет безсовісно краде,
То на Війона зовсім він не схожий –
Він просто нитку віршиків пряде
В надії світ подивувати божий.
Якщо ж поет нічого не краде,
Війоном він не стане й напівчверті,
І каверзуха-слава не прийде
До нього за життя
Чи після смерті.



1994

Зимовий вечір,
сніжна заметіль,

а за вікном
у глибині хатини

світéлко свічки
ледь колише тінь

прикляклої
до молитов родини.

Свят- вечір...
Нині живиться душа

набутком Духу
у святому слові,

тріпоче серце,
мов дрібне пташа -

родинній щиро
тішиться розмові.

І любо знати -
стелить прийшлий рік

стежину добру
тим благословінням,

що ув очах рідні
являє лик

Господній день
Йорданським омовінням.

2013

Стаккато в серці - ти ідеш!
І сонце мружиться і сліпне.
Все у снігу довкола срібне,
І ти - немов Снігурка теж.

І сяють очі, і цвітуть
Мені назустріч, і усмішка
Зрідніло-тепла...
Тишком-нишком
Її цілую прямо тут.

Весняна ця для нас зима:
Слова брунькуються і долі
Отут на харківськім Подолі,
Де щасливіших нас нема...

18.І.2013

Обжигается водой
ночь морозная.
Вышивает в небесах
россыпь звёздную.

Дух на землю снизошёл
белым голубем.
Ставит души на крыло
кромка проруби.

Растворяется в воде
свет распятия,
и крещается земля –
с водосвятием!


19.01.2011

Списи її докорів
гатять по спині
дощем —
Веселки надулись
і сумом припудрили
щоки.
Розпечена жінка
із ближніх оладки
пече,
Голодний обранець,
як бранець,
вимолює:
ДОКИ?

Шкарпетки по хаті
нагадують їй про
бомжів —
брудних і самотніх
із запахом кислим
опари.
І, зціпивши зуби,
бубнить попід носа:
«Ти їв?»
І мовчки зараджує всім,
хто не може без
пари.

Та мудрість життя
розпанахує світлом
печаль,
і розум бере
силоміць її норов за
віжки.
Коханий зриває
сукенку –
холоне,
мов чай.
І знову займається
гнівом —
бо крихти
на ліжку.

вірш видалено

У моєї подруги на сторінці «ВКонтакте»
Питання: «Чи хотіли б ви знову стати дитиною?»
За місяць їй стукне тридцять,
За тиждень її колишній одружується з іншою.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином –
Вона сама готує шампуні із трав,
Ліпить прикраси із глини,
Читає Бердника і Єфремова,
Вивчає англійську.

У моєї подруги довге руде волосся
І майже дитячий сміх,
Сестра, з якою вона свариться періодично
(Тобто, з періодичністю тричі на день),
І величезний рудий кіт, схожий на єнота.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином,
І дві вищі освіти,
Червоний диплом кращого вишу міста
І залізна хватка юриста.

Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає),
І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули,
Вона знову, маленька, заходить у неї,
І за два кроки звично потрапляє в обрив.

О Боже, це провалля, знову це провалля…
Вона борсається щосили, намагається плисти
На тихе дихання сестри на канапі,
Хапає ротом повітря, та до легень потрапляє
Лише каламутна вода минулого.
І коли здається, що це вже точно кінець,
Раптово надходить ранок.

…Перші промені сонця на стінах, мирне сопіння сестри.
А там – ранковий душ, годівля кота, переповнений транспорт.
Так, – думає вона, визираючи у вікно маршрутки, –
Так, це правда:
Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства,
Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого.
О моє дитинство, моє дитинство!..
Ти мій вир, ти моє провалля
За два кроки від мого життя.

Ты стелешься по жизни на плаву
Волной игривой в несказанном свете,
А я, как причитается, живу
У всех почти предчувствий на примете.

Такой, который, что не знаю сам;
Я - твой непотопляемый синоним.
По звёздным, по дождливым вечерам
Мы всё это достанем и нагоним,

Где будущее видится вдвойне,
Как снизка снов без права на улыбки.
На этой беззастенчивой войне
Я - тоже мир, неправильный и зыбкий.

Я - ткань твоя, подобье пелены,
Я - твой больной, идущий на поправку.
Все вёсны мира предубеждены
Дышать, любить безбоязно и плавко.

2012

Різдвяне сяйво лине краєм,
і рік Новий свої права
«Старому» року заявляє,
вода Йорданська ожива.

І уплелися воєдино
у сув’язі тисячоліть
одвічний звичай слов’янина
і християнський дивосвіт:

то прилетіли ластів’ята
защебетати на Йордань,
і щедрик загляда у хату
у передзвоні віншувань…

17.01.2013

Сплюндрована, скалічена, вічно у муках й майже вбита.
Вартує ж ласки, ніжності і довгих літ життя.
Така могутня і багатодітна,
Але чомусь у неї доля не така.
Мабуть, свята вона з своїми муками,
Свята, як мученики всі святі –
Терплять випробування злості й нечесті
І ти Вкраїна – мамо, ти терпи.
Катовані, зґвалтовані й обдерті, насмерть забиті -
Сини і дочки, внуки, та не вся рідня -
Така могутня й розумом наповнена,
Але не дружня, наче й не сім’я.
І біль у грудях неньки-матері –
«Чому сини мої такі?
Одні про мене Богу моляться,
А інші – гострими кілками по мені».
Розумні, добрі, вірні й неньку люблячі
Вартують неба, сонця й райського тепла,
Бо свою душу дарували Богу
Аби нащадки й мати їх жила.
Ішли у бій без страху смерті й ворога,
Хоч юність їхня прагнула життя.
Хтось не побачить доньки, любого і матері,
Чиєсь дитя народиться не знаючи отця.

Сьогодні час любові й зради – підлості!
Такий же час як був колись, тоді.
І годі знов казати матері:
«Терплять святі і ти ще трошки потерпи».
Вони в 17 Батьківщину – матір визволяли,
Й подарували нам нове життя.
Щоб ми її сьогодні знов віддали?
Щоб потім проклинала й нас рідня?
Та годі вже сидіти – дурю ніжитись,
Та годі стверджувать – «Політика і я?
О ні, це не цікаво, я туди не пхатимусь!»
Побачиш… Як там «завтра зранку»,
З ножем …у тебе впхається вона.

15 жовтня 2012

«Напиши, як ти мене любиш», -
Попросив щойно по телефону
Чоловік,
З яким кохалася уві сні.

Розгублена,
Дивлюся на неозоре простирадло монітору,
Біле-біле, випрасуване,
Розуміючи,
Що не втну насіяти літер,
бо всі вони – як засушені пелюстки троянди –
вибляклі, невагомі...

А любов моя –
Вітер із моря,
Гостра та запашна,
і тіло солоне,
спрагле,
сміливе,
справжнє...

Чуєш -
В моєму лоні співають сині кити,
Гойдаючись на хвилях постелі,
Чуєш –
пісні їхні протяжні,
як золоті колискові,
що я їх співала нині
- чуєш!? -
Русявому хлопчику,
Подібному так на тебе
Уві сні...

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

Молочко із билини – комою…
Він і сам, наче квітка притомлена,
31 грудня, вовік незникомим,
Вийшов на ойкумену з томика.

У петлиці сумна кульбаба, –
Наче серце живе просвічує
Жовтуватим від часу ямбом
Крізь піджак і сорочку відчаю.

Цей Михайль, він як скаже, скаже…
Тільки в наших сталевих навушниках
Розквіта сподівання враже,
Обросли не кульбабами – мушлями.

Виживаємо сонце з обійстя…
І похмурий Софокл в тетралогії
Поступається в твань місцем –
Парашутикам хочеться оргії.

Час літає по той бік квітки,
А вона кровоточить сонячно
Семенково-кульбабовим світлом
Засіває грудневе дворище.

Утомились кати вбивати…
Молочком із билини гожої
Жовтий янгол й Марія – мати
Пригощають Михайля Божого.

2012

Побачити своє рідне небо
Почути шепіт життя і мовчати
Питаєте чи ще щось треба
Прошу вас не треба питати

Прецінь Новий Рік за порогом
Пахнуть рідним мовчазні кімнати
Прийде сусід з колядкою, з Богом
Прийде скаже пора нам єднатись

Пахне сіно яке приніс тато
Поклав на стіл: Христос ся Рождає
Пахне пиріг і кутя, що мати
Поварила як кажуть звичаї

Пливуть коляд рядки у кімнаті
Подарунки ялинка і свічі
Подивімось які ми багаті
Продовжуймо цей батьківський звичай...
13.01.2013р.

М’які і ніжні, затишні долоні
І усміх рідний, мамин на вустах.
В очах бездонних ночі всі безсонні,
Коли малих носила на руках.

Як чайка, виглядає діток мати,
І усміхнеться подумки до них,
Якби то їй дороги усі знати,
З яких чекати чаєнят своїх.

Літа матусі: і весна, і літо,
А осінь подарує онучат.
Коли зимою мама не зігріта –
Болить і плаче мамина душа.

Голубила і синову голівку,
І косу доні лагідно плела...
Не забувайте мамину домівку,
Якою б довгою дорога не була.


2007р. Надія Таршин

-Агов, Галинко, як ся маєш?
Як ти, рідненька, поживаєш?
Не бачила тебе давненько,
А чи здорова ти серденько?

-Марійко, що тобі сказати -
Втомилася уже чекати.
Бо пенсія, сама ти знаєш, -
І не живеш, і не вмираєш.
Я держслужбовцем не була
А на ланах силу збула.
Тепер болять так ноги, руки-
Немає сил терпіти муки.
В лікарні кажуть, що роки,
А винні, знаю, буряки.

-Живу і я, Галинко, важко,
Немов в житті була ледащо.
І щістдесят мені немає,
Як далі жити вже- не знаю,
Бо обносилась, зубожіла,
Ну хоч живим лягай в могилу.
А хоч би взяти депутата,
Ти подивись яка зарплата,
А їм би пенсію мою,
Та і, Галиночко, твою,
Ураз злетіла б уся пиха,
І у нас менше було б лиха.
Не гризлись би, а працювали
І раду нам усім давали.

-Марійко, згодна я з тобою-
Все дихає кругом бідою:
Живем сяк-так, не молодієм,
І з цим нічого ми не вдієм.
За нашу працю нелегку
Дали мізерію таку,
Що не зведем кінці з кінцями-
І біль, образа до нестями.

-Бувай, Галинко. Будь здорова,
Бо не нова для нас ця мова.
У «Секонд-хенд» загляну знову-
Куплю собі якусь «обнову».


Лютий 2004р. Надія Таршин

З розмитого латаття хмар,
аж до самісінького днища,
де все на Божий палець вище,
а нижче – іншого нема,

розпавутинилася рань –
в тенетах сонця сни і висі,
мов зерна макові на висів,
чекають на своє "пора".

В криничнім небі дощ приліг,
цебро порожнє – лоно мантри,
а сни – невиношені мандри,
окутані теплом землі,

тримають куряву доріг
незбитою важким копитом.
Іще нема чому боліти
і падати куди зорі.

17 Січня, 2013

***
леденіє кров
серцевина калини
серце матері

***
нурт у дзеркалі душі
манкуртне небо
семантика слова смерть

***
дихання через пам’ять
повні груди літ
втрати тамують подих

***
діогеновий простір
по горло в дощі
місячний ківш для зірок

***
нагромадження карми
земне тяжіння
розкоконення душі

***
де кларині корали
карловий кларнет
ломбардна скоромовка

***
зведення мрії з піску
байдужість хвилі
чистий берег дитинства

***
сонце світить місяцем
зір у морі зір
я на березі раю

***
олія життя смола
тісто як глина
смачного тобі смерте

***
обвуглення повітрям
дим від маячні
спи спокійно вогнище

7 Січня, 2013

не заглушиш нічим
цих судинних вібрацій
і немає причин
не прокинутись вранці

і не має причин
для неврозів даремних
тільки тінь від ялин
полохлива і темна

аж бере за живе
і не спиться не спиться
скоро завтра нове
вийде в світ з кам"яниці

скоро скажеш усе
через що сон тікає
але ніч як шосе
без кінця і без краю

як пекуча струна
без кінця без початку
засинаю сама...
тягне час коліщатко...



18.01.2013