ми йдемо на лови з левом
раз два три
повню чийсь носак розклеїв
от чор ти
на чотири - плани в клоччя
і ме чі
місто нас загризти хоче
у но чі
але ми вполюєм звісно
п’ять шість сім
наше сирникове місто
всім всім всім:
ми йдемо ховайтесь бóбри
дев’ять де
хай фортуна нинька добра
в руки йде
гей ворожко кинь-но карти
на шинквас
ні на лови йти не на варто
раз два раз

квітнева ніч ми сонні і нагі
як білі гливи посеред проталин
ми теплий жах ми вигин і розгин
стулилися ногою до ноги
по самі зморшки вікон неоспалих

і хто торкне хто потривожить нас
хто нас ударить фарами із траси
шукають нас то голод то весна
і голос що за зиму не сконав
у глибині розпружнюється ласо –

до серця що крізь нетрища веде
як вогнище вечірнього мандрівця
вуста ведуть зітхання із грудей
скришившися об марево бліде
що поміж нас послалось по долівці

ми пливемо і наскрізь і покрізь
й нічого не торкаємось настільки
що й ніч хитнувши темряву навскіс
стоїть над нами німо як колись
стояла над рукописами Рільке

Далі – сонце, завше миле диво,
Що розтопить смуток срібних зим.
Хай погода простір забілила,
Зупинила на льоту вітрила,
Але щедра птаха світлокрила
В крапці серця має теплу мить.

Час тече розмріяно-забутньо.
Сніг біжить. Вгрузає в простір скла.
І вітрів північних зла присутність,
Перед березнева бурі утлість
За крайнебом сонце вкотре згублять
І заплачуть: зелень надійшла.

Сонечка сніжинок вмить спітніють,
Небо, колір істинний згадай!
Клен свій напрям в небо з гіллям звірить,
Сонце покладе на мальви мрію.
На терезах квітки і завії
Переважить променів хода.

2012

Пізній вечір. Учитель я.
По шибках б’ють гілляки злісно.
У хазяйки реве теля.
Проводи все іскрять провислі.

Я, як істинний мазохіст,
Так над зошитами мордуюсь:
Все шукаю глибинний зміст
Там, де світить глобальна дурість.

Раптом зблиснуло світло – й ніч
Знов – укотре! – щось вийшло з ладу.
Зник у сутінках комунізм,
Залишивши радянську владу.

“Брехунця” я зараз ввімкнув,
Щоб від мене миші відстали.
“Скільки збитків моральних, – почув, –
У тридцятих завдав нам Сталін...”

В грудях віра тверда росла
На словесних дріжджах прогресів...
Нащо, вітре, ти півсела
Кинув знов у пітьму репресій?..

Хоч мине не один ще день,
Та лютуєш ти, вітре, всує:
Все ж колись електрик прийде
Й комунізм реабілітує...

Лиш по вулиці, де голова,
Сяє світло. Повний порядок.
Відвернись, моя голова!
Ти ж не проти радянської влади.

27-30 січня 1989 року

Здається, і що за робота, -
Життя без турбот, і уже:
Підслухати в музики ноти
І вдати за жарт - не чуже.

В мажорі написане скерцо
Уклавши в рядочки зі слів,
Клястися, що змучене серце
Так стогне посеред ланів.

А потім підслухати в лісі,
У сосен, вояк мовчазних,
Допоки із диму завіса
Туманами висне на них.

Беру я і зліва і справа,
Безвинна у мрії своїй,
І трішки в життя, що лукавить,
А решту – у тиші нічній.


10.04.2013

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

Геть зловісну статую Свободи –
Безпардонний буржуазний фарс.
Їдьте в Рівне, гноблені народи!
Вулиця Свободи є у нас.

Хоч вона й коротка – йди сміливо!
Вільні всі в Союзі ССР...
Посміхнись! Тебе вітає зліва
Венерологічний диспансер.

Не дивись, що тут хатки негарні,
Тьмяно – пережитки давнини.
Та в ідейнім плані – все нормально:
Витримані в кольорі однім.

Це велике право – крокувати
Вулицею, що уверх веде...
А в кінці тобі засяють ґрати
Сірого будинку УВД...

Люди різних націй, рас і рангів!
Світ ваш до анархії іде.
В нас свобода – планова, у рамках:
З диспансеру і до УВД.


25 лютого 1990 року

Я – амазонка! Себто – войовнича!
Ніхто не загнузда мого коня.
І кожному прямісінько в обличчя
скажу я «фе». А решта все – фігня.

Наліво чи праворуч я подамся,
а часом, може, навіть навскоси -
ти, пішаку, даремно закохався:
для тебе я не видушу й сльози.

Таке життя… І ти якийсь ніякий…
А я – поглянь – живу без дубляжу.
Перестрибну через фігуру всяку
бо роллю амазонки дорожу!..

10.04.2013

Я лихий і злий Бабай...
Так і знай, так і знай!
Укушу за носика...
Аяяй...
Будуть бігти
сопельки-пузирці...
Маю грізні пазурі на руці.
Коли вийдуть пустощі за межу,
я до тебе, крихітко, прилечу!
Та не думай брати мене на глум –
подзвони завчасно,
вдягну костюм!

Я – королева! І ходжу – як хочу:
направо, вліво, прямо, навскоси…
Ну, себто, «ферзь», кажу «фе» завше в очі.
В моїх – Тобі не бачити сльози…

Так, королева - не пішак розмінний,
безвольний рокірований король -
на дошці, знай, фігура незамінна,
без дубляжу і... вирішальна роль...

Життєва гра? Клітинки чорні, білі…
Однакова їх кількість, і фігур…
Я – біла королева. І до цілі
все чорне на коні перестрибну!...

10.04.2013

Всередині тебе
Щоразу – це диво.
Всередині тебе
Я завжди щасливий.
В тобі відчуваю
Усе, як уперше.
В тобі водограєм
Співа моє серце.
П’янке божевілля –
Твоя середина,
Духмяне чар-зілля,
Квіткова долина,
Джерельце медове
У пригорщі літа,
Екватор любові,
Де б’ється пульс світу...
Та й щастя мені
Хіба більшого треба,
Ніж бути в тобі,
Усередині тебе?!

Мир не движется, если ты на месте,
Мир не прекрасен, когда мы не
вместе.
Мне бы эту дивную улыбку увидеть наяву.
Просто прийди! Хоть во сне, хоть и не зову.

2013

Усе заховано в мені:
і слава днів, і прикрість долі,
утіх осудливих вогні
і сором чорної неволі.
У пустку неба прокричи:
- О, Боже праведний, ти з нами?
Або у ніч глуху мовчи,
накрившись мудрими словами.
Горить свіча жагою дум
і вік нанизує печалі
на вістря слів, де править глум
наперекір людській моралі.

10 квітня 2013р.

По три свічі на кожен кут стола,
Мускатом білим звогла хатня тиша.
І жінка-пташка – снилась чи була
За порцеляну вигадки крихкіша.

У дзеркалі два відбиття марнот,
Два силуети з крахом горизонту,
Пір’їнки дві лягли на ешафот,
Щоб перетліти спогадом у контур.

Твоя зима знайшла її тепло…
Ділився тричі, як пустельник хлібом.
Мовчання терпко молоком текло,
Губило межі і губилось слідом

маленьких ніг і пальчиків тонких,
Що вигрівав у кораблі долоні.
Вознеслась Єва тихо.Ти не встиг
Спинити лету на пероні соннім.
10.04.2013

Чорний круг – філософія смерті.
Не досягнуть його почуттів
ні божественна музика Верді,
ні благання святих голосів.

Болі світу зустрілися в серці
розіп'ятої жахом душі.
В чорний круг відчиняються дверці.
Туди першими входять вірші.

І коли на вселенських терезах
сутність слів зважить зоряний час,
тоді й пам'ять затвердне у тезах
або згине мов пустища глас.

Хтось ховає свої сподівання
в манускриптах, які не горять.
Хтось руйнує печалі мовчання
і печалі уже не мовчать.

Чорний круг – філософія смерті.
Безкінечність – його антипод.
Залишається музика Верді
партитурою зоряних нот.

Час покличе і річкою неба
понесеться над світом життя
запізнілого щастя потреба
із натхнення вчорашнього дня.

І на струнах забутих поезій
хтось награє простенький мотив
та й згадає далеких поетів,
імена чиїх вік загубив.

Чорний круг – не пристанище мертвих.
То остання надія живих,
непоступливих ліриків впертих,
на ліричну когорту святих.

Знову слухаю музику наодинці,
Як роблю це в дорозі й на зупинці,
А ще від нудьги вмираю знову.
Так хотів би почути твої очі,
Почати все ж з тобою розмову,
Вдень чи серед темної ночі.
Немає насправді ніякої різниці...
Побачити б радість в твоїх зіницях!
Так хочу побачити як ти посміхаєшся,
А ще відчути тепло ніжних долонь.
Якщо б знав чому ти вагаєшся,
То пройшов би й через вогонь,
Щоб змінити все раз і назавжди,
Але ж я не знаю причину.
Ти тільки не покидай мене, зажди!
Я кохаю лиш тебе, мою дівчину,
Мені більше ніхто не треба.
Скажи, навіщо мені всі інші?
Так… краще спитати у неба
Чи поставити знак питання у вірші...

2012

Все почалОся навесні,
Та не скінчилось...
Як не крути,
А те "зайча" -

Не підкорилось.
Лиш стало словом у рядку
Й рядком у вірші…

Вдаємо знову,
Що - чужі...
А все рідніші.

Ми мовчимо - уже віки,
Хоч не сварились...
А наші долі -
Два струмки,

Що розділились...
Не підпущУ,
І не візьму
Від тебе квіти…

Стіну будуємо
З піску...
Маленькі діти...

10.04.2013

Все віддає: і Матір, і життя.
«Ось, жінко, син. Ось Мати твоя, сину»
І Серце до останнього биття.
«О Господи! Чому мене покинув?»

Немає сонця. Темрява аж густа.
Розірвана навпіл завіса храму.
Останній стогін Господа Христа
Вже відчиняє до спасіння браму.

* * *
Один покаявсь, інший осудив.
Добро і зло, і їх одвічна битва.
У цьому світі небагато див,
Та є спасіння, коли є молитва.

Не без гріха складне життя земне,
Тому в молитві промовляю часто:
«Ісусе Христе, пом’яни мене,
Як прийдеш у Твоє Небесне Царство.»

Коли дощі квітневі вщухли,
І змили залишки зими,
Зі сну прокинулися мухи,
Забивши радісно крильми.

Ці перші мухи - серцю втіха,
Від них весняний віє дух,
І мухобийки ще у піхвах -
Сьогодні люди любять мух.

Це завтра виймуть із комори
Всю зброю: преси цілий стос,
Липких стрічок великі гори
І радикальний дихлофос.

А поки плещуть у долоні,
І тішаться вселенським злом:
- Дивіться, мухи на осонні -
З весною всіх нас і теплом!

Квітень, 2013

Намалюю тебе… Чи наллю нам по сто коньяку?
Бо тебе малювати повинен лиш геній чи янгол.
На гондолі із лілій пропливу попід міст Мірабо –
У Гійома читав. А інших – не бачив, не знаю.

Я наллю нам іще, бо пензля в руках не тримав –
Та краще ніхто не наніс би усе це на біле.
Ці лінії губ, усміхнені, трохи зігріті
Моїми словами про музику, море і гріх.

Ти скажеш на вухо: від ніжності терпнуть обійми.
Налив би вина, та закрили уже магазин…
Далеко за північ. Нічна ненасиченість ліній
Ковтає твій профіль – таку уявляє сліпий…

Та ні! Не дозволю. Як Пінзель творитиму сам,
Щоб душу вдихнути і ребра для тебе віддати.

09.04.13

Театр. Вогні погасли. На сцену випливає жовта пляма
Промінням пробігаючи по стінах шукає день
Залазить в вікна, родить тіні, прийшла по справах
Відблиски сонця продає з своїх очей

Все по замінах... Доки спить світило
Рентгеном проповзає по землі. Сканує сни,
Знімає маски з тіла, траву вдягає краплями роси

Бентежить море... Тягне за собою його за хвилі
Плювати їй на завивання й свист. Сновиді
Навіть капці не наділа, а за хвилину він еквілібрист

Усе своє – як плівка. Не світити
Чужий вогонь ловити в дзеркалах
Обличчя глядачам, а спину боронити
Від кавалерів на космічних кораблях

2012

оттарчивая путь из пуха в карст,
условности величия стыдясь,
лечь оттененным веком -
нищий пласт -
на зримом,
не пытаясь
поравнять с ним,
но обнимая как парное amen.

У світлі місячного сяйва,
коли торкнутись можна зір,
чарівним трунком життєдайним,
рядки лягають на папір,
сплітаються думки у рими,
і розквітають сторінки
словами мудрими й простими,
як у майстрині рушники.
Радіє буйне різнотрав'я
пісень, сонетів і поем,
хтось вишиває ніжно "гладдю",
хтось "хрестиком" рядки кладе.
Немов з бабусиної скрині
насипле вечір в жмені мрій;
червоних, жовтих, срібних, синіх,
лиш розібратися зумій.
У світлі місячного сяйва
зорять натхнення пелюстки,
чарівним трунком життєдайним,
лягають на листок рядки.

2013

Жіноча доля – пісня журавлина.
Мабуть, у тому осені провина,
Що гірко плаче, лиш її почує
Холодний дощ, який між хмар ночує.

І у моїй складній жіночій долі
Журби та гіркоти було доволі.
В холодну дощову осінню днину
Привів мій чоловік нову дружину.

Розлучницю голубив при малечі,
Допомагав їй розбирати речі,
А я ховала розпач у долонях,
І безутішно схлипувала доня.

Візьму за руку скривджену дитину,
І дім, що рідним був, навік покину.
А за порогом дощ почне відразу
З душі змивати біль, гірку образу.

Ще сонечко засяє, люба доню,
І прояснить жіночу нашу долю,
Вбере її у зоряні коралі…
Не плач, маленька, треба жити далі!

(2008-2013)

Лиш прокинусь, очима кліпну:
Під вікном старцює дитя
Синьооке... Ще більш осліпну
Від страму за таке життя!

Синьооке дитя – це ранок
Безпритульний... Дитя не зна,
Що на світі є сто забаганок,
А у нього лише одна:
Досхочу щось поїсти, вволю!..

Чуєш, раночку, йди в мій дім,
Разом зваримо бараболю
На солоній воді-біді,
Та й поснідаємо на славу,
Наберемося знов снаги
Будувати таку державу,
Щоб гриміло все навкруги!


2005

Не знаємо звідки, не знаємо як –
в очах божевільних божественний знак.
Ми тягнемось в небо до вічних зірок,
закони тяжіння сповільнюють крок.
У сивих безоднях – таїна життя,
Воно в сірих буднях – дитя забуття.
Так хочеться істин, простих і зручних.
У серці засилля ілюзій земних.
Наш спокій терзає безодня вогнів.
Над нею літають сомнамбули снів.
Постане безумець над міццю основ
і річкою щастя розіллється кров.
Ногою на горлі своїх і чужих
руйнується віра у правду святих.
Їх крик здичавілий розтане, мов дим.
Як легко раптово не стати живим.
З ікон рукотворних дивитись у даль
і сльози єлейні цідити в печаль.
А з іншого часу, а з інших вершин,
хтось потім віднайде сто вірних причин.
Й нічого не скажеш, бо вирій небес
вже тих не сприймає, хто в слові воскрес.
В останню хвилину – осяяння знак:
не знаємо звідки, не знаємо як...

2008р.

зранку була Катерина
дівчина зрілий бутон
ні Катерина не винна
це déjà vu mauvais ton

інтелігенти о п’ятій
смокчуть міцний Armagnac
і о десятій завзято
їх не умовиш ніяк

та після першої пляшки
з Катею всі ми на ти
Катю звабливице наша
скажеш куди віднести


09.04.2013

Налетіла вітром,
Юною весною,
Закружляла квітом,
Піснею дзвінкою.

Ніжно пригорнулася,
Обвила косою –
Був такий далекий,
А тепер зі мною.

Що на нас чекає,
Це ніхто не знає.
Може, бути в щасті,
Доля нагадає.

Тож тримаймо міцно
Ми свої вітрила,
Щоб ніяка сила
Нас не розлучила.

2000р.

Ти мати, Україно, і я мати,
Та у любові до діток ми різні,
Бо я своїх люблю однаково,
А ми у тебе - рідні і нерідні.

Як мачуха лиха, ти для нерідних,
Петля життя зловісно вужча:
Працюють важко, а до краю бідні,
Бо «рідні» гноблять їх і усе дужче.

Убогим серцем, жадібним і злим –
За що любов свою дала їм, ненько?
Не замолити нині гріх нічим...
Прозріла пізно і болить серденько.

"Рідня" тебе цинічно ошукала,
І оголила у єдину мить.
У них заручницею мати стала,
Нерідним твоя доля так болить.

2000р.

Усміхнуло сонечко втому і печаль,
підхопив кораблики весняний ручай.
Я слова нанизую на нитки думок –
весняні коралики – чарівний разок!..

Пригорщами повними сію по рядках…
Покотилась повнею на Чумацький Шлях
весняної ніченьки врода молода…
Крицею свистітиме кована руда

і сімсот в’язальниць - на сімсот серпів,
перевеслом радості - копища снопів,
і зав’яжуть «бороду», і зов’ють вінок!
А на шиї в кожної – чарівний разок…

2000(2013)

Не ламай байдужо ми життя під корінь,
Не пиляй захланно гілля навесні,
Бо воно в оазі запашної хвої
Багне великодні рипати пісні.

Не лупи кори ми зо самого серця,
Не стели доокруж вічного тріски,
Бо питва жадаю з чистого джерельця -
Зріти як дужіють молоді ліски.

Не глуши ми світу ревом бензопильним,
Душу безневинну в засвіт не жени.
Придивися зором божооким, пильним -
І розкайся щиро, сю ману спини...
***
Голосити будуть великодні дзвони
Понад полонини, згарища сумні.
Плакатимуть гірко вицвілі ікони
Під воскресні свято-радісні пісні,
Поки не учує кожне серце стогін
Вмерлої смереки, тої - навесні...
(3.04.13)

Зажура за вікном.
Береза і каштан понурені без листя.
Моруге павутиння гілля верб
оточує помістя..
Тужливо час очікує пісень.
Сумує небо сіре.
Засмучений холодний день
торкнувся ліри.
І заспівав.
Почули отой спів усі творіння.
І бережно зелений лист
пронизав павутиння.
Бруньками тішиться каштан,
Береза соком.
Бо день причарував весну.
Так, ненароком...

Там де гори й бистра річка,
І росте струнка смерека.
Там живе моя ЮлІчка.
Ой-йо-йОй! Як тО далеко!

Приспів:
Люба Юлю!
За тобою я баную!
Де Ти їдеш-відїжджаєш?
На кого мене лишаєш?

Мав роботу я в суботу.
А квитків, ну ніц, не було!
Ледве сів по блату в поїзд,
Там мені ся приглянула.

Приспів:
Файна Юля!
Чорноока щебетуля.
Тоже іхала до Львова
З самогО СтаніславОва.

В неї чарівна усмішка,
Ну а очі - дві жарини!
Не повірите, на світі
Нема кращої дівчИни!

Приспів:
Моя Юлю!
Як твій голос я почую!
То від щастя заспіваю.
Дуже я Тебе кохаю!

В Стрийськім парку ми гуляли,
Замість того, би щось з'їсти.
Та ся смачно цілували,
Тільки но лиш вспіли сісти.

Приспів:
Чічко Юлю!
Як Тебе я поцілую,
В грудях серденько заскаче!
-А не брешеш Ти, козаче?

Через гори летить бусьок.
По "культурному" - лелека.
Що то він несе в хустині
Дорогій моїй дружині?

Приспів:
Мо Іванка, мо Марічку?
Перелетів через річку,
Й повернув до Твої хати.
-Певно, будем колисати.

В синіх горах є хатина.
Біля неї в'ється річка.
Там живе моя родина -
Три синочки і ЮлІчка.

Приспів:
Що то буде?
Як вночі воно розбуди?
-Хочу мами! Хочу цьиці!
-Ти му дай води з кирниці!

Липень 1990 р. Львів, Мукачево.

Відверті, щирі почуття -
Була мета мого життя,
Але, як чистий, білий сніг,
Вона розтала біля ніг.
Лишилась істина сама -
Нічого вічного - нема.

2005

І зорі на темному небі,
І місяць у хмарах тонких -
Одвічно лунають до тебе,
Бо важно зустріти таких.

Я знаю, можливо - не пара,
Однак я цю муку стерплю:
У сутінках парку-бульвару
Я тільки сильшніше люблю.

Тче розмова ріки,
в гирлі забубніє
і впадає просто
у життя тузлук.
В ній думки – каліки,
вбивці і повії –
косяки піраній
роздирають звук.

Є слова хороші
і на слух красиві,
є й такі – за гроші
і про гроші теж.

Від одної думки
голова вже сива,
з іншою – не спиться,
а проп’єш – не вмреш.

Є слова плечисті.
Очі за плечима
виглядають, зляться,
рискають і друть.
А забрати грізну
силу перед ними –
умовкає гонор,
утікає ґрунт.

Є слова великі –
годі й осягнути,
цвяхами прибиті,
вишиті навхрест.
Не бере їх пломінь,
повінь чи отрута.

Як же перешити
на нове – старе,
легко пережити
в’їдливість їдючу,
панібрацтво, пиху,
осуд і проклін,
не здобувши голос
вправніший за бучу,
обраний по праву
підняттям з колін?

Є слова – могили,
карти биті, роми,
пасинки рідніші
за своє дитя.
Все, що йде за ними,
не назветься домом,
а займеться в лайці
пеклом для життя.

Глум у кожнім зойку,
лемент, верещання.
Є ознаки болю –
дихай і терпи.
Іншого немає –
вперше і востаннє
так лягає сонце
і сідає пил.

Кликати – відчути
у луні пороги,
об які стирає
пір’я золоте
тиша неосяжна –
вічна перемога
космосу німого
над ниттям людей.

Хай надії мало
на щити з мечами
і росте у горлі
неминучий хрип.
Є слова відталі –
з неба телеграми,
вісники веселки,
прапрадуші риб.

І мені з такими –
через мідні труби,
у вогонь, у воду
з головою йти.
Хто зниза плечима,
я стискаю зуби
і тамую подих –
оду теплоти.

8 Квітня, 2013

Пахне сонцем і любов"ю...
Квітовид югнув до гір.
Розтаємнене зі схову
око світу- Алатир.
Янголята Білобожі
стелять ярі килими,
і росою святять рожі,
світлом ходять за людьми.
Час весняної тріади
на канві - у Небі Вед.
І нехай - життя заради-
крапле зЕрном Роду мед.

Давай мы встретимся где-то!
Я буду суббота, а ты воскресенье.
И будем гулять с тобою до рассвета,
Веселясь, словно в день рождения.

И мне наплевать на все заботы,
И что после тебя идёт понедельник,
Ведь не даром же я суббота,
А ты божий день, как сочельник!

Моя любов чолом сягала неба,
Ти ж підошва´ми човгав по душі.
То не дивуйся, що тепер – дощі
І, як ніколи, сонця треба!

То не дивуйся, що у квітні – зливи,
Що снігопади, віхоли, завії.
Кохати навпіл? – вибач, не умію.
І вже від цього дуже я щаслива!

Я до двобою нині не готова –
У цій дуелі завше програю.
У почуттях над прірвою стою
І вибухаю відчаєм у слові.
2013

Допомога людини.

«На початку Твого земного життя прийшов до Тебе, Ісусе, справедливий чоловік роду Давида – Йосип. Тепер на Хресній дорозі приходить на допомогу Симеон, чоловік із Киринеї. На початку моєї Хресної дороги стає мій батько. Ні, не для того, щоб допомогти мені. Мій батько не повів себе як чоловік справедливий, коли моя мама сказала йому, що я існую. Відповів, що це його не стосується, що він не хоче дитини. Як боляче ці слова відбилися в моєму крихітному серці! І знову: чому? Чому інші батьки з нетерпінням чекають на народження своєї дитини, а мої - ні? Чим я завинив перед ними? Лише тим, що живу. О, Ісусе, вже з перших днів життя я несу хрест. Його дали мені мама і тато. Чи це справедливо? »

Ісусе, Ти вже майже падав з ніг,
Не слухалося тіло, мов старече,
Та добрий киренеєць допоміг
І хрест узяв, щоб Ти розправив плечі.

А хто би міг мені допомогти -
Приреченому бідному маляті?
Самому ні хреста не донести,
Ні відчаю в душі не подолати.

Зі мною ні старі, ані малі –
Ніхто страшної ноші не розділить.
Безсилий, пригинаюсь до землі,
Як паросток, що в’яне, недозрілий.
>>;
o Використано фрагменти із одноіменної книги. Ів. Франківськ. Нова зоря, 2008р. >>
    змісту циклу "Хресна дорога ненародженої дитини"    

вірш видалено

*
бджолою мрії
пещу пелюстки
твоїх солодких уст
моя кохана
але вони
із відстані руки
щезають у пітьмі
немов омана

лечу джмелем жадання
уві сні
до ніг п'янливих -
чарівливих стебел
та падаю
у крутежі земнім
поранений погордою
від тебе

співаю в марах
пісню солов’єм
серед зелених віт
краси твоєї
але мене
неначе громом б'є
холодний погляд
снігової феї


-
світ наяву
таким як був і є
і ми з тобою
граєм давні ролі
і сон чи мрія
нам не попсує
Любов’ю
подарованої долі

08.04.13

Сумнорадість – це коли один. Намазав струни
Кухоль чаю на вікні. В потрібнім тоні
Ти сідаєш з зошитом в руці. Писать картини
Високо задерши ноги. На балконі

2013

за довгі короткі години
ти рідним для мене став
і росте любов як причинна
поміж некошених трав

і сплітаються сни тілами
в теплі едемські сади
де ніщо не стоїть між нами
стигнуть під сонцем плоди


07.04.2013

Сонце заходить – сумно стає,
Місяць виходить – ніч настає.
Вітер гойдає листя музично.
Зорі співають – явище звичне.

25 серпня 2012 року

Скресає річка. Йде під мостом лід.
Бруньки плекають мрію незбориму:
Зеленими листочками своїми
Довірливо обняти білий світ.

Весна торкнеться лагідно до віт
(Вони ж до неї линули крізь зиму!)
І обдарує щедро одержимих –
Одягне у весільно-білий цвіт.

Весна! Весна! – це наступ, не відлига,
Яку здолають снігом небеса…
Збурунилась ріка. Усе застигле

Руйнується, вирує, воскреса.
…І серце, скресле для добра од криги,
Бубнявіє надіями, як сад.

30 травня 1986 року

Вигнулась диво-райдуга,
Хмар проламавши стіну.
Діво Маріє, радуйся
За Україну!
Діво Оранто, радуйся,
Чаєчко сизокрила,
Що народилась-нарадилась
Проукраїнська сила!
Хай по ярах завражилось,
Підло зарегіонилось,
В райдугу йти - ми зважимось.
Господу лиш помолимось!

2007

Здається, що й природа не байдужа:
Ще вчора лазурове сьогодні небо спохмурніло,
Вітер гне долу біло-голубі з Магендавідом стяги.
Похмурі лиця тих, хто застиг у мовчанні на дві хвилини.
Гуде сирена...
Голосами тих, хто вознісся ядучим димом у горні висі,
Кого розстрілювали голими і кидали в рови...
Хто майже голіруч став проти танків у Варшавськім гето...
Голосами шести мільйонів Божих душ,
Приречених на згин, бо вони – юдеї.
Гуде сирена голосами Праведників Миру,
Котрі попри загрозу смерті рятували тих,
Кому вдалося вирватися з лабет людоловів.
Гуде сирена...
Та байдужезністю до горя позатикали вуха ті,
Хто й сьогодні повторить готовий глум нацистів.
«Не вдасться!- кричить в одвіт Ізраїль.-
Долю свого народу нікому не передовірю!
В руках вона моїх синів і дочок на віки вічні!»
Гуде сирена...

Від кохання відречешся –
І жалю не оберешся.
У житті давно утома,
А воно – щасливий спомин.

Не молилися ми Богу,
Щоб одну послав дорогу,
Спокушали свою долю –
І вона дала нам волю.

Та навіщо така воля,
Коли різна у нас доля.

2003р.

Ідуть і дні, і місяці
Нашої довгої розлуки.
Сумуємо ми за тобою,
Кругом потрібні твої руки.
Нема тебе весною, літом...
І восени тебе немає,
А я цвіту осіннім цвітом,
Уже пелюстки опадають.
І жаль мені цих місяців,
Бо з них нанизуються роки,
Ми кожний раз уже не ті.
Бо від розлук сліди глибокі…


1997р.