Розстріляних собак
Скорботно пом’яну –
Супроти них черства й цинічна влада
Веде неоголошену війну,
Маркіза переплюнувши де Сада.

Їх, ще живих, конаючих в крові,
Висмикує зі шкур підпилий гицель,
І тут же,
На димуючій жорстві,
Жує хапливо свій обідній шніцель.

Є в скорняка пристойна зарплатня,
Доплата за шкідливість, преміальні –
Волочиться приморена матня
По шабашу до сморідної спальні.

Не всякий труд людину прикраша
І звіра перетворює в людину,
Собача ж занапащена душа
В добрі пасеться і після загину.

На комунальній службі гріх тяжкий –
Його повік не зняти і не змити...
Допоки ж наш хвалений рід людський
Деградувати буде і звіріти?!


2008

А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі,
і шепочуть
відшептані
Богом вуста
про того,
хто багрянив
і просто дотлів…
Одягнули оголені
з віхоли плащ,
а закутаних вигоять
мавчині сни.
І, здається, врятує ще
обрій-вітраж,
якщо бачиш куди
без війни
і вини.
Над сороками
сорок
снігів і прощань,
а над вороном
голуб - охліблено дзьоб.
І виходить із міфу
на вулицю Пан,
і святим підставляють
нехрещений лоб.
І летять
молитви
до своїх куполів,
оминувши льохи
і підступні льоди.
І чекають вертеп
при вогні і столі –
відродись пастушком
і заходь – молодим!
Привітай на покутті
любов і святА –
так пощезнуть омани
великі й малі.
…А спочатку очам
білосніжна фата
і холодні
шедеври цілунків
на склі…

2012р.

Никогда никому не мсти,
И Любовь в твою жизнь войдет,
А ошибки – пойми и прости.
Счастлив тот, кто и верит, и ждет.
Не завидуй, не плач, не лги,
Не злорадствуй чужой беде,
Даже недругу ты помоги…
Помогай всем всегда и везде.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

Жизнь твоя – самый ценный дар,
Что тебе подарил Творец.
Помни, юн ты, молод, иль стар,
Есть начало всему и конец.
И поэтому каждый миг
Ты с любовью на мир смотри,
А услышав о помощи крик,
Помоги и добро сотвори.

Если в жизни грохочет гром,
Все равно отвечай добром,
И Фортуна в твоей судьбе
Повернется лицом к тебе.
На добро отвечай добром,
И добро защитит твой дом,
Многократно в твоей судьбе
Возвратится добро к тебе.

26/12/2012

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Обрамлює гілля жовтаві ліхтарі
І сотнями очей не блимають будинки,
Cпинилися думки о дивній цій порі,
Здається, що і час притихнув на хвилинку.

Розсипались по небу зорі, як родзинки.
Оздоблюють хмарини місяця пиріг.
І довга темна ніч ковтає ласо слинку,
Для неї цей гостинець всесвіт приберіг,

Готуючи бенкет абстрактних категорій.
Частує тут гостей уяви маячня,
А логіка дрімає, позабувши сором,

Від зайвих дорікань мої думки звільня.
І, може, той момент настане ще не скоро,
Коли тверезий розум скочить на коня.

2012

Вогнями виграє вечірнє місто жваво,
Імлиста водна гладь відбила шмат пейзажу,
Осінній вітерець ласкавий для забави
Картині на воді здригнутися накаже.

На березі дерева мовчазні, як стражі,
Хитнуть байдужим листям, навіть проти волі,
Коли себе побачать ув озерній чаші,
Де вітер і вода свої з'єднали ролі.

У свіжому повітрі чарівні флюїди,
Керуючи парадом всіх стихій і часом,
Примушують уявно мандрувати слідом,

Ловити краєвид і всі його гримаси,
А простір постає, як свідок-очевидець,
Що відкриває суть усіх речей без масок.

2012

Молюсь Богу кожну днину
Я за тебе, любий сину,
Материнської любові
Не поменшає ніколи,
На усіх твоїх дорогах
У надії і тривогах,
Щоб усе тобі вдалося,
І омріяне збулося.
І від зла, і від напасті -
Не завжди прикрити вдасться.
Все одно молюся, сину,
Кожну Божу ясну днину.

2012р.

Очманіло чіпляємся
За минуле своє,
Це чіпляння, по – суті
Всьому шкоду дає.

І ілюзія щастя -
На якій ми зросли -
Розлетілась на друзки,-
І на смітник знесли.

Бо коли все замішане
На брехні і крові,
Гідний слід, щоб
Залишився – надії малі.

Як дарує нам доля -
Шанс, щоб бути великими -
Гріх великий - рабами
Залишатись безликими.


05.10. 2012р. Надія Таршин

Зима звелась на крила
і снігом, що мука,
та білістю, що біль,
накрила
той біль, що мука.
2012

худ. Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Знов легкоступом близиться Різдво.
Поза плече сплива чергова віха...
А тиха радість сповнює єство -
дитинства дивна осяйна утіха,
коли прозоро дихає кришталь
у цих сніжинах біломармурових,
накинувши туману сизу шаль
поверх пахучих гілок смерекових.
Коли рипить насніжено мороз
у такті кроків піснею дзвінкою,
немов отой музика-віртуоз,
що ноти виколісує рукою
з глибин душі на диво слухачам...
І вже колядка голос озиває,
до світу лине білим лелечам,
у храмі серця Господа вітає.

Мені не важливо знати,
що там, під білим снігом,
Бо просто хочеться віри,
Що усе довкола є чистим,
Що кожне дитя щасливе
І кожен погляд – правдивий.

А від вселенського мору
Закриє блакитна крига,
Бо життя - справедлива книга,
де кожна історія чиста.

Як ангел стає на колінця,
Він просить у Бога щиро

Не лише про щасливий кінець
на останній моїй сторінці,

А про білий різдвяний сніг,
Що й найтемніші душі
надихає на чисту віру.

Тиха ніч, свята ніч!
Спить усе, тільки віч
Не змикає дитина свята,
Волос ніжний за вітром зліта -
Спить у тиші небес.

Тиха ніч, свята ніч!
Пастухи пліч-о-пліч
Сповіщають: "Алилуя!"
Кожен їхню звістку чує:
Наш Спаситель прийшов!

Тиха ніч, свята ніч!
Божий син, всіх облич
Вроду перейняв сповна,
Б'є нам година тепер рятівна:
Бо народився Христос!



Переклад Василя Білоцерківського

Поза межами свідомості твоєї
Відбувається причал думок.
Приховано мотиви гри цієї,
Для тебе він важливий - азарту той ковток.

Чи це так низько впали люди,
Чи це від мене відійшла реальність?
Власне, може, я шукаю згуди?
Може, я не знаю,що заходить в актуальність?

Яскравим світлом дня радію марно, може?
І вірю в те, що "справжня добрість" не зітліла?
Та бачу, - думати отак уже й не гоже,
Бо душа людська свята до дна зміліла!

Гра, що ти розпочинаєш,
Не має правил достовірних.
Ти йдеш вперед, ти душу закладаєш,
Бо ж нема гравців тобі в цім світі рівних...

Пізня вже година –
Спатоньки пора.
Янгол в небі синім
Люляє хмарини
Дотиком пера.

І колише зорі
Місяць на ріжку.
А за теплим морем
Мрія спить прозора
В срібнім сповитку.

Примостилась ласка
В нічки на руках.
І мандрує казка
Котиком пухнастим
По дитячих снах.
25.12.12

***
Ой на поле й на лужок
З хмарки сиплеться сніжок!
Нумо на санчата
Зиму зустрічати!


Найкраще свято

Мамо!Виглянь на хвилинку!
Татко наш несе ялинку!
Ще й тримає він пакунки,
Нам з тобою подарунки!
Подарунків так багато!
Рік Новий - найкраще свято!

2004р.

Сакральна ніч, Земля у синім німбі,
Хвостом хлюпоче риби ера...Диво!
а Оріон рече - співає ніби,
Зануривши лілею в душу Діви.
Розверзлися портали - коридори,
З мандорли сфер повилітали сили:
комети -без орбіти та опори-
все мріють, мріють про орлині крила.
Сусальнo дзвоном Дух злітає в тіло-
Як дивно одягтися в серце й руки
та пальчиками пригортати вміло
світління мами і космічні звуки.
Під арками Галактики - дитятко!
Прабог крізь око Cина зріє світом!
Яскиня- центр Усесвіту- а як то?-
Ніхто не знає...просто, чуєш, вір в то!
Сакральна ніч і Діви русі коси...
Тернистo взором вишита дорога.
Щоб не замерзло немовлятко босе -
Ягня зблизенька дихає на Бога!

Хто знає, як народжуються квіти?
Вони народжуються так, як діти,
як діти, б’ються в пуп’янку: на волю!
І пуп’янок здригається від болю.

Які солодкі материнські муки!
Весна бере дітей на теплі руки,
колише ніжно: люлі, люлі, люлі,
ростіть щасливі на обох півкулях!

Куди не глянеш: всюди квіти, квіти,
народжені для щастя, як і діти.


1960

1

"Люблю!" – кричиш,
А чується: "Гублю!.."

"Любила", – кажеш,
Чується: "Убила..."

"Терпіла", – кажеш?
Ні, це я терплю...

"Ненавиділа", – кажеш?
Ні, любила...



2

Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!



1998

ще ціла вічність до весни
ще снігу снігу на півроку
а ти стоїш не ступиш кроку
ненатло небо п'єш грудьми

ти ще хлоп'я тобі ятрить
ця розборознена дорога
і жужіль в борознах і роги
молодика і синь і мідь

а вечір кутає хати
гойдає сутінь тЕпло дише
і пахне шерехата тиша
і мруже льди...

а у тебе пшеничний сміх
а у тобі дзвенить Колядою
дивосвіт, дивокрай,
дивосніг!

...і пелехатим цуценям
твою правицю лизька грудень
і береже тебе од збуди
і гавка в морок навмання

певно, краще тебе забути,
і лишитись поодинокою,
загубитись, нехай жорстоко се,
але кажуть, що час лікує...
посміхнулась...так, ти не чуєш,
і не знаєш про моє рішення,
я мов сніг крізь долоні вислизну,
перетворююсь в талу воду...
неминуче... то нащо мучити,
перш за все позбираю мрії,
ті що стали уже приблудами,
й прожену їх... бо безнадійні...
далі тихо зберу всі фото, милі спогади,
дотик пальців, і обійми...оті, що вранці,
коли нам проспівали півні....
вже по ним пес сусіди виє,
поховаю...бо безнадійні....
що залишиться?
тільки я, хай не ціла, а половина...
кров у серці гаряча стигне,
і втікає з-під ніг земля...
я ще хвилю твоя... твоя...

Скриня життя наповнена паперами
І стосами партійних архаїзмів,
Народжених під золотими перами
У дефіцитних мріях комунізму.

А потім секондом гатунку вищого,
Космічного металу перснями
І орденами за плебейське знищення.
Зітлілі цінності під головершнями…

Сьогодні холодно, сьогодні совісно
І крутить душу ревматизмами,
Важкими жорнами історій-повістей
Блукає привид безвітчизняно.

Сніжинок музика крихка віконцям сниться:
у ній дзвенить зоря вертепна і колядниця.

А в деревяній старій оселі з низьким припічком
блукає досі твого дитинства криштальна нічка:

за частоколом снігів лапатих той добрий вечір,
що зодягав твої віншівки в кожух овечий

та крила янголів пухнасті, мов дух ялиці,
на білій крижмі… на тебе схоже дівчатко (сниться).

…Різдвяна музика в цей вік льодовиковий
різьбить серця по склі – з найтоншої любови.

Ранок зимовий
Згорнувся клубочком –
В Нати під ковдрою
Тихо воркоче.
Тепло і затишно
Тут біля Нати -
Ще би хоч трішечки-
Трішки поспати.
Тільки будильник
Уперто тенькоче –
Ранок з-під ковдри
Докликатись хоче.
- Ранку лінивий
І дівчинко Нато!
Це вже до школи
Пора уставати!
- Раночку добрий! –
Всміхнулася Ната. –
Я загорну тебе
В теплий халатик
Ще й напою із
Лимоном чайком –
Буде нам затишно
Й тепло обом!
2012

Тягло від опівночі вільготою
А він світив крізь діри наготою
Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам.
Воно, хоч мандри ці і на спасіння,
Й не личить їм нуда і голосіння,
Та де ще він, той благовісний храм!

А зараз ніч – Біг зна де тепла днина,
Й до речі тут була б якась ряднина,
Й задублий бік скородив підлий корч.
Бурчав, крутивсь і ті крутились двоє,
Пітьма ж була – у силі та в розвої,
Чи в око стрель, чи свічку ставляй сторч!

Сон брав своє, і важчала повіка,
І вже не тямив: бачить чоловіка,
Що ген стоїть, чи мариться йому.
І вже підходив начебто до хати,
Стрічала жінка й діти нили: тату!
Й розбитий човен задирав корму.

Здалося – баба мовби постаріла,
Та літ зо п'ять свого не мила тіла,
І хата вгрузла в землю навкосяк.
Жалілася, що геть напала скрута:
"Як ти здимів – з харчів хіба що трута.
Була худібка, нині – де й кізяк!

Дітва селом снується між собаки,
Хто кине кус – тому від сиріт дяки,
Вже ж за своїх не лічать нас ґазди́.
Джерґоче люд (шепнула Соломія),
Що ти здурів, при розумі б розвіяв
Чи хто добро й гайнув бозна́ куди?"

Стояв, сопів, топтав босоніж порох:
"Та я вже й сам… таки ж собі не ворог!
Сміються люди з нашої ходьби…
Ще поки є сяке-таке здоровля,
А руки тямлять – що то риболовля,
Вернусь додому, годі з вас журби!

Закину сіті й принесу малечі…"
Аж тут відчув, як хтось його за плечі
Шарпнув дражливо: "Петре, не проспи!
Все скінчено – вогні ген з відусюди!
Син Людський буде виданий до суду!"
Сполошений, він бубонів:
"Прости…"

Ворохобні гарцюють літа,
Он як рясно оздоблені словом,
Лежебок поміж ними нема, -
О, й сьогодні до «бою» готові.
Диворими легкі і пругкі,
Ирій слова заманливо кличе…
Муза ніжно торкнулась руки:
«Ит, на вік не зважай, чоловіче!»
Роковин ювілейних тягар
Опустився на плечі не вперше,
Витре піт із чола ювіляр
І новим розпогодиться віршем.

Заскрипить по-новому перо,
Аркуш яро займеться від літер…
Хай дев’яте й десяте зеро
Обіч музи Вам, Майстре, би стріти.
Жодних бідкань, зажури, хандри,
Осоружного серцю безкрилля, -
Майоріти між творчих вітрил,
У натхнення купатися хвилях!

25.12.2012

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

М.

Тебе тримати у обіймах
Сьогодні хочуть всі довкола,
Бо ти така красиво ніжна,
Що паморока мучить світ.

Тобою марять сотні тисяч,
Тебе побачивши в Інеті,
До серця прагнуть пригорнути
Всі, хто з тобою говорив.

Ти – запах дикої троянди,
Ти – горда квітка орхідеї,
Лілея в райському саду.

Ти – пристрасть. Дихає словами
Натхнення неба біля тебе
Й кохання віршами стає.

24.12.12

Вродливі не повинні помирати,
На прах перетліваючи в землі, –
Від Господа вони повинні мати
Нештатні привілеї хоч малі
На довший вік. Хай тішаться в народі,
Де звиродніння творить свій шабаш,
Такій облагороджувальній вроді,
Такій красі, що світ врятує наш!
Мав рацію, можливо, Достоєвський,
Жаліючи чужого і свого
В облуді й бруді. Та мені здається:
Ніхто не зрозумів, як слід, його.


2004

Я завжди хотів написати щось почавши зі слова Мала.
щось ніби - Мала, памятаєш оті вихідні, ту осінь,
той жовтень, дощі за вікном, словом, всю ту стихію, що нас звела
і всю ту траву, що між нами росла?
але яка тримала нас разом і досі.

А потім – кілька рядків про то, як «це» у нас було,
що ти схожа була на всіх оцих змій, ненаситних левиць, чи грайливих кішок,
що ми відчували як вдосконалюємо мультикультурне це ремесло,
а бОги любові аби повчитись пряму трансляцію
дивилися з нашого ліжка

Далі, Мала, варто було б згадати якісь міста
бажано нетутешні, Відень, Париж, Варшава...
те як у них на гарненьких алеях і пішохідних мостах
пахло якимись частинами твого тіла,
ну і звичайно ж кавою.

І ще, Мала, не забути порожні вокзали і поїзди,
літаки, яким терміново треба відносити наше кохання
квіти на підвіконні, чи на пероні, останні слова, «не йди»,
і погодні умови жахливі повинні бути
в період чекання.

А потім знаєш, Мала, краще щоб хтось помер,
і найліпше щоб це стосунки наші сконали від відстані передозу
тоді б ми втопилися у самоті ніби консерва
у банці із під консерв,
і порівняння химерні вигадували б цьому психозу.

Не ображайся,Мала, та в цьому листі-нелисті сконаю лиш я
і лише в твоєму лексичному світі сконаю, ніби латинська мова.
а ти, Мала – ліпше придумай собі ім’я,
а потім знайди для імені цього
слово.

Повабне графомани теревенять,
А зиску з їх потуг – порожня жменя,
Дарма увагу серця привертають
Пусті слова, позбавлені натхнення.

24.12.12

Сипле синій сніг –
Вже й не видно стріх.
Задрімав горіх
До весняних втіх.

5 грудня 2012 року

Не нужно больше громких голосов
Один в награду голос что потише
А вой волков и лай бездомных псов
Пускай в душе не будет больше слышен

Я так хочу весенней тишины
Когда ветра гуляют в чистом поле
Я так хочу чтоб обнимались мы
Не лишь когда твой друг смертельно болен

Возьми в награду тёплый колосок
Пускай заплачут между пальцев зёрна
Когда умолкнут сотни голосов
Лишь одного не слышать сердцу больно

Того что рядом когда нужно нет
Когда беда или когда тревога
В начале дней или на склоне лет
В душе твоей когда не слышно Бога

А почалось усе з запалених свічок.
П’янке відлуння мантр у мороці балкону.
Ми струшували попіл солодких цигарок.
Ти була вдома, ну а я не поспішав додому.

Облуплений, сірий, забутий райцентр
На Леніні біліє зухвале слово “Shit”.
Рахуєш вартість сукні у доларах та центах
Поки на віях туш вульгарністю блищить.

Поки холоне чай в серпневому світанку
Й кімната спочиває в бедламі сорочок,
Я розчиняю в мантрах дитячу колисанку.
Все ж тільки починається з запалених свічок.


29.11.2012.

Намарилося…Небо, виповнене вщент, -
ось-ось осиплеться, йому забракне сили
від розпачу думок благальнокрилих…
Летіли янголи і падали сніги
у всі туманності земної андромеди.

Намріялось... Із небодзвонами снігів
от-от з’яріє у серцях найперша хвиля
і знову все почнеться із розкрилля…
Сміялись янголи, і грілася земля,
і ти, і я. І небеса. І цвіт невинний .

Надія... Земля і небо - двоєдині.
І вихор-сніговій летить неспинний.
Ми вільні. Та хіба ж у тому винні?
Прощались янголи і сипали зірки
на ті шляхи, котрі ведуть до Бога.

2012

Всміхалися нам зорі,
Складалися в слова.
А як медами пахла
Некошена трава.

Були предивно гарні –
Дерева, квіти, люди.
І нам обом здавалося -
Що вік кохати будемо.

Надіями замріяна
Уся душа жила,
Що будемо не в парі –
І знати не могла.

Розлуку не чекали,
І думали - на мить...
А довелось в розлуці
Усе життя прожить.

2001рік

Жебоніла тиха розмова.
Наш сусід, мабуть спав, бо затих,
А вона про дітей і корову,
І усі негаразди сільські.

І про те, як нелегко жити,
Що грошей немає у них,
Вовком хочеться іноді вити –
Не працюють і п’ють сини...

І нікому немає діла
До усіх негараздів оцих.
Розмовляла, в задумі сиділа,
А вагон зачаївся, притих.

Витирала краєчком хустини
Накипілу вдовину сльозу,
Погляд світлий, як у дитини,
Щиро нам про біду і нужду.

І тремтіли натруджені руки
Від образи на це життя...
І за що їй усі оці муки,
І на старість таке маяття?

2001р. Надія Таршин

Розкажи новорічну історію – вигадай диво.
Я повірю, авжеж. Вже санчата стоять у дворі.
Наречена у січня сьогодні казково вродлива.
У калинових шубках на гілках сидять снігурі.

Ти веселий, як сніг. Неважливо, що літо далеко.
Цей святковий мороз не проникне до теплих осель.
Хай дрімає земля і прикрашені сріблом смереки.
Хай несеться по колу наповнена мрій карусель.
21.12.2012

Запахло зорями і вітром змореним,
де осінь скорено
на полі Марсовім.

Під ноги стелиться, гримить хурделиця
старими ланцями,
протуберанцями.


Лише крізь віхолу, з лихою втіхою
Зима вправляється
З кіньми троянськими

Читачу мій, не поспішай
Робити висновки про мене –
Чуття первісне, сокровенне
Таїть беззахисна душа
У глибині своїй;
Чуття
Добра і ніжності...
Його я
Плекаю більше, ніж дитя
Плекає мати,
Рани гою
Добром і ніжністю –
Свої
І не свої пекучі рани...
Біля душевної мембрани
Завжди присутні солов'ї
І цвіркунці нічні.
Отож,
Я не такий,
Якого знаєш,
Якого, певно, не читаєш
Уважно й глибоко,
Або ж
Читаєш знехотя.
Повір
Душі,
В якій нема порядку,
Але в якій живе звірятко,
А не заматерілий звір!


1997

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен сніг,
Не треба в римований простір,
Кидати слова на сміх.

Бо я слідкуватиму далі,
Без спину, навіть на мить,
На всіх Інтернету скрижалях,
Невтомно Вас буду вчить.

Шукати слова досконалі,
Щоб в розмір, як книжка вчить,
І краще втікайте подалі,
Бо гнів мій уже бринить.

Колись ви повчати хотіли,
Як вчитель мале дитя,
І били словами щосили,
Топтали моє життя.

Тепер Вам, за Ваші «творіння»,
Хай буде гіркий урок,
Бездарність з Вас вирву з корінням,
Помічу Ваш кожен крок.

Казав же, ніщо не забуду,
Змиріться й прийміть удар,
Достатньо словесного бруду,
Пролилось в запалі чвар.

Заглянути в дзеркало раджу,
Признатись хоча б собі,
Що пишете зараз не краще,
Ніж курка сільська в багні.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен дощ,
Що в Вас у думках мутний розчин,
Що треба Вам йти до прощ..

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Как до нового до года ворот
подоспел-подъехал Солнцеворот,
и стучался, и просился войти,
чтоб денёчкам с этой ночки расти.

Зря вливала в лунный свет приворот –
дали ночи от ворот-поворот!
Да не хочет ночь на убыль идти,
всё темнит дню западню на пути.

Взял за ворот ночку Солнцеворот,
да и вытряс из неё приворот.
Солнце нА лето, зима на мороз
повернулись. И приятно до слёз,

но волнительнее день ото дня:
а надолго ль позади западня?


24.12.2010

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Навкруги – біленька льоля,
Так дитинно спить земля.
То лепоче щось тополя,
Вітерцеві дошкуля…

А сніжинки невгамовні:
Стриб та скік – на ялинки,
На будинки, безумовно,
На дороги, на садки!

Скрізь встеляться грайливо…
Ще й на носики малі!
Ну а діткам – справжнє диво!
Стільки й радості в зимі!

Морозець морозить вправно.
(Гріх поскаржитись йому!)
Заморозив став недавно.
Ліс і поле. В ніч німу

йти не боязко й дитині –
скрізь біленько! Стихло все.
Лиш Морозко в самотині
Під дубком дріма-хропе…

Тай не дивно. Добру скибку
Заробив недарма:
То картини, а не шибки
Сріблом він розмалював!

Навкруги – біленька льоля,
Уповита в сніг земля,
Крок за кроком, поволі
Йде Вкраїною зима!

2012

Ти щось говориш про важливе
Важкі від мудрості слова...
Синіє вечір, ніби слива,
До крові хмелю підлива...

В які реакції хімічні,
Математичні розрахунки
Вмістять мужі академічні
Твої солодкі поцілунки?

Хіба найкращий офтальмолог
Чи навіть фізик суперовий
Твоїх очей раптовий сполох
Пояснять формулою крови?..

Хай все іде своїм звичаєм,
Наука - діло не пусте.
І вчені голови втрачають
Від таємниці декольте.


2012р.

Солодко плакалось. Так молитви і вірші
ходять душею і бавлять торішні сни.
Плакалось. Ні. Не займайте. Не треба. Тихше.
Я розговілась у час, на слова пісний…
Осторонь спогади тупцяли, хтось і вечір.
Осторонь світ по спіралі собі ішов.
Солодко плакалось. Вперше за рік. До речі,
навіть не стало і згадок од підошов…

сніги загвинтили коріння у землю глибоку
пробили бруківку проїли до мозку асфальт
стежки розвівають подолами пухових пальт
круки-байстрюки і стоокі сороки-мороки

і вчать нерозумних людей замітати сліди
зимові сліди дискомфорту хандри і депресій –
товарки-канарки активно піарять у пресі
засмаглого мавглі що денно в басейні сидить

та люди як люди –ліниві уперті нудні
слідів не ховають щодня розколупують рани
вмонтовані у монітори і телеекрани
а люди шукають притулку на власному дні

тепло ж оселилося з іншого боку планети
малює веснянки весняному фейсу землі
до нас доправляє лише золоті кораблі
і світить різдвяні свічки в ефемерному неті

Є на світі (так і знай)
Хлопченя з ім’ям Люляй.
Кучерявий, в білій льолі,
Знає він казок доволі,
Має крилечка на спинці,
Сам не більший за мізинця.
Як тобі чомусь не спиться,
То Люляйко знадобиться.
Гарно очка закривай
І шепни: «Ходи, Люляй!»
Він прилине в хату нишком,
Прилаштується край ліжка
Та й зачне в’язати казку.
Ти прислухайся, будь ласка, –
Слово зá слово зав’яже
І такого нарозкаже,
Що казок для тебе стане
До самісінького рана.
2012