В café-chantant влетіла в «mini»,
Що тіло тісно облягло.
- Я б пригостив тебе "Martini"...
Знайомі будьмо: я - Павло.

А як твоє ім'я?.. Послухай,
У тебе вигляд - вищий клас!..
(Я закохався враз по вуха
І уявив у ліжку нас).

- Батьки і друзі кличуть Звінка...
- О, як незвично! Це не жарт?
(Ти засміялась щиро й дзвінко.
Почервонів я, наче рак).

- А гордовита, як принцеса -
Не підступитися!
- Та де!
Сьогодні вперше я в Одесі
І чула, тут є "дикий" пляж.

Я на такому засмагала,
Як приїздила в Коктебель...
- А, є такий... Назвали - «Чкалов»...
Спускайся схилами до скель.

А знаєш, я не проти, діво,
Й сам провести тебе туди -
Ми там, немов Адам і Єва,
Позасмагали б... Згодна ти?..


28.11.2012


* Звінка (наголос на першому складі) - зменшувальне від Звенислава.

Нова жовтобока шпаківня
на старому дереві
світить у листопад крізь чорне гілля,

схожа на величезне здеформоване яблуко –
застрягло, витягнулось прямокутно,
добре і самотнє,
подивоване,

схожа на дитину з хворобою Дауна –
он, сусідські дітлахи побігли до школи,
а це дитя удома сидить,
покинули його,

бо – не таке....


04.11.2012

Берези такі щемливі,
такі емоційні, знаєш?
Контемпи в осінню зливу
танцюють в сльозах і смайлах,
крізь відчай летять за вітром,
розтріпують коси хмарам,
і листям останньої віри -
у неба високе марево...


11.2012

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Чотири богині танцюють у морі. І я –
зміїста форель, що струминня збиває під ними.
Регочеться літо. Купається сиве хлоп’я,
скидаючи набік своє облітання озиме.

Повітря як сукня – тонке і сріблясте. А я
вже вгору по сходах несу намиста і відлуння.
Минулі часи виростають із сонячних ям,
із сонячних ям устають ворохобні красуні…

Чотири богині у бубон горіховий б’ють –
засмаглих сміливців скидають небавом у хвилі.
Медузи у роті – то їхня колишня могуть.
Вода у легенях – то їхнє жадане безсилля.

А далі – не знаю. Погнала кудись течія
ті пера блакитні, ті спалахи у крутанині…
А в синьому небі сміється сріблясте хлоп’я,
а в синьому морі танцюють чотири богині.

зів*ялі квіти викидають,
бо ваблять свіжі пелюстки,
і "добре знана" - не такая,
як не крути і не верти...
не та, мов персик, ніжна шкіра,
не ті, знайомі так, вуста,
а нова подружка - манірна,
цікава, досить не проста...
а нова краля "лізе з шкіри",
з азартом грається в любов,
вона гравець, вона щаслива...
жене шалено серце кров
і венами кача насосом
у голову, й туди, до ніг,
і "зашкварчала папіроска",
як випав долу перший сніг...
пригода сталась, от халепа,
ані синиць, ні журавлів,
гульнув...а чи була потреба?
сам винуватий, сам хотів...

28.11.2012

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі захлина…
Шматочок неба висне наді мною,
І жайвір,
Намальований весною,
Такі гучні колінця витина…

Яка трава – чманіє голова…
Так нереально –
Чутися хлопчиськом:
Мене і чапля підпускає близько
До себе,
Не боїться мурахва…

Пливу собі – до себе, до села,
До хати над Сулою,
На узвишші,
Де аж киплять від нетерпіння
Вишні
На обріях святкового стола…

Яка трава!
Джерельце жебонить,
Крізь нетрі продирається,
Уперте…
Хотів би тут я радісно померти,
Воскреснути в траві –
І знову жить.

1999

В денниках осені
букви похило -
сльози важкі…
й перегони вітрів…
Розпочинала -
предивно вродлива!
Запис останній –
вантаж на пері…

А під пером
і дими, і тумани,
згорблені постаті,
перші ціпки,
й діва Обида
торкає вустами
світло з її
золотої руки...

у пору перехресну блукають крізь тумани
безколірні пейзажі уздовж старих доріг
тут літу геть запізно весні занадто рано -
ніхто ще цього кола навспак не перебіг

дожовують корови жорсткі засохлі стебла
щипає серце зеленню озимина в полях
на цвинтарі природи така жива нестерпно
аж щемко просить снігу розорана рілля

гігантським покривалом укрити теплі соки
і хай любов пульсує за монохромним тлом
хай замітає білим людей незграбні кроки
аби по сніжно-ніжному життя вперед пішло


27.11.2012

сонце-місяць
місяць-сонце
зазирають у віконце
де жадана дульсинея
плани в них обох на неї
їм на поміч прозерпіна
клеопатра і мальвіна
і луїза і джоконда
і маленька анаконда
бруднопикі вояки
й вурдалаки-вітряки,
що ховалися під хмари
а за ними і татари
і монголи при гітарі
де звучить гарсіа лорка
не боїться злого вовка
що полює дон кіхота
і ненавидить роботу
та зачувши тільки крик
із коня на землю - брик...

бідолашна дульсинея
і нічна тендітна фея
їх спіймали
мнуть і місять
місяць-сонце
сонце-місяць...

казочки такі малечі
я розказую на вечір
поки зирить у віконце
сонце-місяць
місяць-сонце


28.11.2012

Анумо вже "присядем на доріжку",
коня покине загнаного Час-
нехай тепер собі чвалає пішки,
і лізе через ночі перелаз.
А ми мовчання наллємо у чари-
це пауза для щемних одкровень...
вже золотом пожадливо відмарив
на тонкогіллі падолисту день.
А нам у різносвіту димні далі
невдовзі розбігатися...чи ще
зустрінемось..? - у розсипі криштАлю
першомороззя візерунки тче.
Розбілосніжене мені прийдешнє-
тебе минуле ув обійми жде...
лиш корифеї - Ясені тутешні,
незрушно вснули - дрімна мить - на те.
Ну ось ми і "присіли на доріжку"-
та звідки цей навітрився одчай?!
не раз іще тебе згадаю нишком,
глибокодуха Осене! Прощай!

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

Були ті дні як бджоли медоносні,
Приносили і радість, і красу…
А далі осінь, листя сухопосне.
Осіннє злато вкутало в журбу.
Змінилось все. Не явишся у гості.
І янгол Твій не висушить сльозу.
Не тішить навіть сонце високосне,
А тінь щодня спокутує вину…

Древо життя –
бензопилою смерті…
Прощальний день
його календаря.
Тремтить гілля,
що в небо було вперте
І стовбур –
віддаляється від пня.
Троскіт гілляк…
Глухий удар…
Зітхання…
І невимовна
Втрати гіркота…
Невже ця мить,
Невже вона остання…
А за межею –
Вічна чорнота…

Це пишна велич – камінь спотикання.
У світській славі, в ній причина бід.
І ти востаннє, плачучи, востаннє
Слова гіркі карбуєш на граніт…

Древо життя –
бензопилою смерті.
На пні страждань
пагін надії погас.
Явись ще раз,
щоб перед тим як вмерти
Мені простив….
Я винен був…
Пробач…

28.11.12

Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп'ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили цвяхи,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп'ятий,
Із хреста на землю впав.
На живім природі лоні,
Змитий з крові, ран і сльоз,
Серед запаху і цвітів
Сумирно спочив Христос…
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та нових не мавши цвяхів,
Щоб прибити знов Христа
Хоч з соломи перевеслом
Прив'язали до хреста…
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа.
І хоч брехні перевеслом,
Прив'язали до хреста.

ХРИСТОС И КРЕСТ

Среди поля у дороги
Стародавний крест стоит,
А на нём Христос распятый
Тоже с давних лет висит.

Время расшатало гвозди,
Долго ветер крест качал,
И Христос, вверху распятый,
С древа на землю упал.

Тотчас же трава степная,
Что росла вокруг креста,
В свежие свои объятья
Нежно приняла Христа.

Незабудка и фиалка,
Что синели меж травы,
Обвились венцом любовно
Вкруг Христовой головы.

На живом природы лоне,
Отдохнуть от ран и слёз,
Меж цветочных благовоний
Мирно опочил Христос.

Но недолго почивал он,
Пустовал сосновый шест, —
Чьи-то руки Иисуса
Снова подняли на крест.

Но, как видно, не сыскали
Для Распятого гвоздей:
Ко кресту жгутом соломы
Был привязан Назарей.

Так ханжи и суеверы,
Видя с ужасом в глазах,
Как с гнилого древа смерти —
С алтарей, несущих страх,

Из церковных песнопений,
Из обмана, крови, слёз, —
Словом, как с креста былого
Сходит на́ землю Христос.

И как, ставши человеком,
Человечностью своей
В царство света и свободы
Увлекает нас, людей, —

Все стараются над миром
Вознести опять Христа,
И хоть лжи соломой — снова
Пригвождают у креста.

________________________________________

Чиї б то діти не були,
Якого б кольору їх шкіра та волосся,
Гостями в моє серце входять
Якими є. І дозволу не просять.

Упав, неначе лист осінній
На пригір долі у журбі,
І золотію у молінні
За тим, що щезли голубі
Висоти радості і болю,
Безсонь і райдужних видінь,
Коли я тішився тобою,
Як холодком липнева тінь.
І віє в душу студенями
Бентежна гадка, що нема
Димку жовтневого над нами,
Лиш попіл струшує зима.

27.11.12

Хочешь я подарю свои крылья?
Только пусть не кружится твоя голова,
И солнце спину пусть не жжет,
Ведь не летала ты никогда

Ты твердо на земле стояла
И смотрела в белую высь
Где я два черных крыла шатая
Не слышал земные "вернись"

Я не видел как плакали люди,
И вообще эти крылья украл,
Нарядил снежно-белые перья
Только взлетел и упал

Угасли белые перья...

Зажмурив глаза закричала
Не по весенне суровая гроза
Умылись крылья грязью,
Почернели,
Облокотила градом дождливая слеза

И я взлетел ,и я летал,
Не ощущая боли падал в низ,
Любой судьбы каприз
преподнесенный с любовью,
Я ел из солью...

Я отдам тебе черные крылья,
Пусть вновь побелеют они.

И поблекнет слава о герое
из розни диких крикунов...
Запылает парафиновым светом,
Вера, Надежда, Любовь.

У твоїх очах голубим зоріє,
цей безмежний світ полюби , Маріє -
за його тепло і розмай зелений…
Що б там не було – пам`ятай про мене.

Ти-моя душа і частинка сонця.
Випаде роса і хвилинка, доця -
підемо удвох мандрувати гаєм,
ми про все знання здобувати маєм :

про орду комах і будову квітки,
як літає птах ,і що бачить звідти.
Де життя бере свій новий початок -
як іде старе краще замовчати…

Чи були дітьми пан Адам і Єва,
чи такі ,як ми принци ,королеви?
А чи відрізнити справжні ,чи то блазні ,
як гуртом зібрати у загальній лазні?

Що вага грошей ,висота посади,
як рядком дітей нас Господь посадить -
є зразковий учень, хто підніме руку -
мов засвоїв ,отче , всю твою науку?

Страх перед безмежжям-сутність всіх релігій.
Смерть-немов пожежа у кварталі втіхи.
Нам чужа знайома ,а своя-ніколи.
Благодать райова душу не знеболить…

Що дітям до того ,у своєму серці
вони знають Бога ,що не має смерті.
Ще не залякали їх отці-пророки,
що батьки їм дали за оці всі роки

те і є .Уважно слухай мене ,доню :
треба-в рукопашну підемо за долю,
за безсмертну душу ,за любов співочу.
За життя все мушу встигнути ,що хочу.


2007 р.

Колись була незаймана весною
і думала, життя не має меж:
у луках цілувалася зі мною,
здійнявши у душі вогні пожеж.

Сама ж згасила їх, і понад лісом,
де ми блукали, тайні і палкі -
тепер броджу один, в душі залізом
печуть докори-гострі і тяжкі.

І як тужливий дзвін тієї кривди -
безсоння й віршів суміш по ночах,
що плавить панцир лихослів`я криги,
неначе сталь у доменних печах.

Щезає все: і спомини ,й образа,
немов хто інший ті прожив роки,
та зранку сум туманіє відразу,
як бачу фото нашої доньки.

І так щодня ,щоночі, рік за роком…
Зростає син-уже нова сім`я
у мене .І у тебе…З кожним кроком
синулі - доню уявляю я.

Вони так схожі, ніби половини
одної долі…Кажеш-то не брат...
Колись з тобою щастя не зловили-
не можна у дітей його забрать.


29.05.2010

Кожну ніч, засинаючи, думаю досі -
та невже прийшла осінь
душі моєї.
Кожен день, прокидаючись, нуджуся зрання –
вже минуло кохання,
дощі маєві.
А мій спогад про те пишногруде дівчатко -
я для нього вже татко,
а скоро й діду.
Та вже пізно життя починати спочатку,
перехилимо чарку,
та далі піду.
В тім далекім краю пломеніють заграви
і цвітуть різнотрави ,
і світ цим дихав.
І ясніше у небі зорі горіли,
ще батьки не старіли,
не було лиха.
Хочу вже погуляти в небесному саду,
на узбіччі присяду,
як зморить спека.
Там на роздуми буде багато часу..
Кращу в світ біомасу
поніс лелека…


2011.

Печаль осіння смутком обнадіяна,
Що ти живеш. І сумніви розвіяні!
Он сніг у блискітках лягає на плече,
Буває й сонце. Гріє, не пече.

Холодний вітер сирістю дібров
Тебе проймає - ти живеш. І знов
Душа чекає зміни і весни...

Отак по колу, бо життя не сни:
Любов,надія, біль, передчуття,
Поезія в тобі - це все життя.

27.11.2012

Ти одночасно є й... тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…
Осіння ніч предовга і німа
Про що мовчала…Так несамовито
Вітрище вив у люфі димаря.
Куйовдив по землі туманів пасма…
Любов, неначе свічка догора,
Ще трішечки і… назавжди погасне.
Гарячим воском душу обпече
І тілом розіллється по краплині.
Задивленої пам"яті ковчег
Вже відпливає. Смуток у хатині,
Налитий повним келихом вина
Ще недопитого, п"янкого літа.
Ти одночасно є й тебе нема.
Кохання опинилось поза світом…

плескач був теплим білим і смачним
його приніс у торбі добрий вечір
немов зірок насіялось малечі
із молоком поласувати ним

плескач був теплим пах сумним дощем
що не наважився прибити димний порох
і солоно лиснів у круглих порах
а діти їли і просили ще

плескач світився в сутінках як Бог
поснули діти ситі та щасливі
а вечір ніс на небо рештки млива
нагодувати інших багатьох

Нова влада стару хає,
Усі гріхи спихає,
Що робити з країною
Все одно не знає.
Придумують нам реформи,
Закони міняють,
На зарплату нові норми
Знов переглядають...
І що завтра жити краще
Народ увесь буде -
Ніхто нині не згадає -
Хай Господь їх суде.
Копошаться, як комахи,
Досвід переймають,
Як живуть в країнах інших
Ретельно вивчають.
Насадили у країні
Радників палати,
Щоб дали пораду швидше,
Як нас доконати.
Захищають олігархів
Їх майнові статки,
А для нас — для бідаків -
Усе нові податки.
Двадцять років знущаються
Люто над народом,
Платимо, як на війні,
За свою свободу.
Ніякої у нас волі
Не було й немає,
Коли чорна Влада — Рада
Народ розпинає.

травень 2011 Надія Таршин

любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

2012

Не сподівався перейти межу
Тисячоліть... Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.

На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.

Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс... Повальна сіножать!

Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.

Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.

Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.

Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця... Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня...

Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.

Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника ачи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.

Всі друзі – під травою залягли
Довічно... Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!

Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури... В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.

Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою...

2011

Випалює душу неспокій
І смутком в очах осіда.
Як докір, німий і жорстокий,
Як долі непевна хода.
Даремно, виходить, божився,
Значимі слова говорив.
Зустрів. Покохав. Одружився.
А потім - болючий розрив.
Тепер я не кинусь наосліп
На вістря Амурових стріл...
Та раптом - як лагідний постріл -
Твій погляд я в серці зустрів.
І знову караюсь, як грішник,
І сумніви душать мене:
Чи то вже в погоні за грішми
Кував ланцюги Гіменей?
Як висохнуть всі океани
І ріки - до самого дна,
Й тоді іще буде зарано
Казати, що ти - лиш одна!
Як блискавка вічністю стане
І тишею вистрілить грім,
Тоді моє серце відтане
І ти запануєш у нім.

Осене, пробач:
Не наздожену ніяк
Лету днів твоїх.

(11.2012)
хокку

У Андах- пандемія панд,
У всіх бандитів розболілись гланди,
Я вкотре перечитую Жорж Санд,
Ніколи не поїду я в Голандію!

Поплавок сонця
Гойдається на хвилі
Спокою.

Маленька рибка
Ранкову зарядку
Робить:

Вистрибує над водою,
Щоб із променем
Привітатися.

А я витираю обличчя
Шматками ранкового
Туману,

Вчорашні проблеми
За течією ріки
Пускаю

І усвідомлюю,
Що люблю життя
З тобою!

27.11.12

Зоріє тьмяно надвечір’я
В мовчанні сизої пітьми.
Запнуте тишею подвір’я
Чекає з острахом зими.
Дме холодком од шибки в груди,
Бо зримо вже до скла приник
Укритий памороззю грудень,
Немов бездомний мандрівник.
І, певно, я в тім винуватий,
Що гість небажано душком
Холодним ломиться у хату,
Знайшовши хутко десь пролом.
Оце назавтра буде дяка
Мені від змерзлої рідні
За те, що в ліні пробалакав
Зігріті сонцем довгі дні.
За те, що вірш переобтяжив
Тим, що єство моє шкребе, –
Намалювавши крім пейзажу
Іще ледачого себе…
27.11.12
д

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетні втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Так прокладають стежку до Любові.

Ім`я зберігала лиш пам`ять піску ,
дві хвилі-і щезло воно..
Коли роздивився тебе близьку,
відчув ,що існує дно…
Дно марних надій і переживань,
тяжких і болючих втрат.
Все ,досить істерики ,серце -повстань,
туга - я тобі не брат!
Роки реставрують серце моє,
твоє вони досі рвуть,
мені дивідентів це не дає,
та справді не в цьому суть.
Важливо не те, як ми назвемо
події і сенс речей,
оцінимо зміст суперечних вимог.
Важливо-це блиск очей,
закоханих насмерть .І передчуття
не зрадило і тепер:
якщо не з тобою ,то вже за життя
для тебе я був помер.
І совісті сповідь не займе слух,
образа не стулить губ,
які пам`ятають ще зайвий рух -
ім`я бездиханний труп.

Слова,здається,наче порх..

Слова-коротка лише мить...

Слова,здавалося б - нічого,

Та сильно звучно в серці прогримить,

Лише одне єдине слово,

Лише в одну коротку мить.

Слова-то найсильніша зброя,

Шалений поклик хвилі моря,

Яка розіб'ється от-от.

Якби ми вміли володіти,

Святою силою тих слів,могли вони тоді б летіти

Шалено,ніжно,мов любов.

Могли б зігрити серце,

Душу відігрити,від того холоду журби...

Могли,та ми не зуміли вберегти

Оті слова,немов скарби..

Таке життя,така є я...

І вам не дітися від цього.

Ви мусите придумати ім'я

Буденній дійсності,і,може,

Пастельні,темні кольори буття

Розвіє вітер,наче порох...

Ви мусите!Розвійте!Розженіть!

Цей сум,цей подих холоду нестримний,

Мене із клітки заберіть!

Благаю,випустіть,хоча б на мить

Мене...

Тоді на крилах вітру полечу туди,

Де сонце душу відігріє,

Червоні маки зацвітуть

В моєму серці,як надія...

Легенький вітер обійме і тиху пісню заспіває...

Та там не буде лиш тебе,

Тебе лиш там не вистачає...

Живи сьогодняшним і вір,

Що спокій переможе біль,

Що все життя,то лиш ігра...

Ти маєш правила лиш знати,

Щоб йти вперед-перемагати,

Не впасти на шляху своїм!

Бо лиш від тебе ,знаєш сам,

Залежить лише твій фінал,

Бо лише ти,творець її-

Несправедливої ігри...

Ти знаєш,що немає вороття назад,

Не можна туди відступать,

На старт не повернутись вже,

Нажаль...

І навіть,коли втрат зазнав великих,

Не падай у відчай ти несамовитий...

бо ти живеш один лиш раз,

Не трать на марно свій єдиний шанс!

Це я,це я кажу тобі.

Що не мине кохання,

Воно живе в моїй душі,

Хоч йде вже мить остання...

вже скоро я піду з Землі,

Куди піду-не знаю...

Та біль вбиває всі думки,

А я вдихну востаннє,

Легенький,ніжний вітерець...

Вже відчуваю я кінець-

Свого життя...

не буде туди вороття,

Де ті вуста.

До слів кохання,

А я стояла,мов німа...

Згадала це востаннє.

Бринить сльоза ,біль тіло огортає...

Відлітає вже душа моя,

Вже тіло покидає!

Якби продовжити життя,

Хоча б на мить,хвилину,

Хвороба мрії відняла,

У цьому смерть допомогла,

Мене з тобою,милий,розлучили...

Самотність,наче тінь,

Вона завжди є біля мене,

І навіть,коли я не сама,

Коли,найдорожчі люди,

Мене оточують…дарма…

Самотність супроводжує повсюди



Рятунку від самотності нема…

За що мені найтяжчі муки?

Я чую тихі її звуки,

Після тривалої розлуки,

Я відчуваю дотики її…



Самотність,як небесна кара,

Все далі , далі й до нестями

Моє життя заполоняє,

Бере в полон думки мої



За що?!

Була я навіть не лукава,

В своїх я вчинках,у думках…

Навіщо ж доля покарала…мене



Самотність, як троянда дика,

Яка однісінька зростала,

В моїй душі шипами стиха.



Як хочеться бистрійш звільнитись,

З полону того й побистрійш ,

Із щастям воєдине злитись,

Щоб без турбот і без ночей,

Коли ти сам на сам з собою,

З минулим і прийдешнім днем.



Коли до купи ти збираєш свої страхи,

У серці під замком тримаєш,

Подалі від людських очей…



Та вірю я в майбутнє щиро,

Самотність пійде,знаю я

Попереду я бачу світло,

Своє життя,нове життя!

Осінь ..і твої очі -
Суспільний спокій і журба.
Навіщо снишся ти і досі?
Коли душу огорта-
Холодна осінь,сіра осінь…

Звучать ще й досі ті слова
Слова,слова,як жовте листя,
Як краплі чистого дощу.
Розсипала своє намисто
Засохла горобина у саду.

Верба вже похилилась над водою
Їй вітер шепче журливі пісні,
Тремтять гілля,покритії росою,
І я згадала,як з тобою
Сиділи ми на березі оцім…

Тоді, я покохала осінь,
За прохолоду її дня,
За те,що пам*ятаю досі
Твої останнії слова…

А сонце вже зайшло за обрій,
Не відчуваю я тепла його,
Напевно,це не та вже осінь…

Страшні страждання мені приносить
Суха троянда у душі…
Її шипи тугійш зжимають ,
Від цього сльзи на щоці…

І я зливаюсь з днем похмурим,
Тепер, частинка я його…
І сподіваюсь – осінь,
Всі спогади з собою забере.

Я так люблю писати вірші,
Про почуття,думки.
Це ніби сповідь серця чиста,
Я вливаю у рядки,все те,
Що не байдуже мені.

Пишу я не заради слави,
Не хочу я сподобатись нікому,
Пишу,тому що так вважаю
Душа моя заквітне знову

Мої вірші не пахнуть свіжою росою,
Вони не л*ються,наче річка,
Лягли на серці кришталевою сльозою,
Та на підвіконні ще не погасла свічка….

І поки полум*я горить
Не перестану я творить…
Віршами буду довго жити…
Я не дозволю вам судити їх…
Мої вірші-і мій лиш гріх….

Куріло ,стелилось і димом лягло
на чорне обличчя землі…
Порошею Бог засипає село
і все ,що там є у селі.

Колись тут зростали овець табуни
і ми їх ганяли малі,
а нині –бур`ян і степні буруни -
нічого нема у селі.

Згадаю-і молодь ,і купа розваг,
і все так буяло ,цвіло.
Колосся раділо ,умите в росах,
а зараз-вмирає село.

Та декілька хат зберігають тепло,
тепліють ще декілька душ.
Лиш їм завдяки ще не вмерло село,
і пам`ять про нього не руш!

2010 р.

Просто хочу тебе привітати,
від душі так, простими словами,
без мажорних гучних інтонацій,
патетичних прикрас і овацій.
Просто хочу собі привід дати
доторкнутися хоч би листами -
знаю, чесно-і нігтя не стою -
до тієї, що вже не зі мною…
Просто хочу тобі побажати,
зберігаю що в самому серці -
залишатися тільки такою -
найсправжнішою ,хай неземною…
Ти - Богиня, що скинула шати ,
відчинила до святості дверці …
Ти - повітря, нестачу якого,
відчуваю ще більше, ніж Бога…

Часу плин вражає наче месник,
Повергає в бездну небуття.
Спогад очі сині тихо пестить,
Як матуся на руках дитя.
Їх ясу щемливу і привітну
Бережу непам'яті на зло,
І палка снага у серці квітне,
Наче літ розлуки не було.
Золотом осіннім луки хворі,
Вороття у провесну нема,
Тільки очі сяють наче зорі
Над гіркими втратами всіма.

26.11.12

вітряно дихав день,
плутає ранок-ніч,
світло хвилинних ідей -
нам би тебе, Фарадей.

вітряно на душі,
розум вагань не зна.
кидає-підкида,
кидає-відкида.

вітряно дихає ніч,
тисячний чую спіч,
гра у картковий «біс!»,
падає хатка вниз...

вітер мене гойдав,
кидав і підкидав…

страусом, журавлем...
краплею чи дощем,
спогадом чи життям -
спамово-тихий злам...

вітер тебе гойдав,
кидав і відпускав…


вітряно диха ніч,
зоряний всюди кіч,
світло хвилинних ідей -
де ти, новий Гемінґвей!

Я не люблю ходити голим,
Це ,достеменно, точний факт,
І не люблю дешевий одяг,
Хоч в грошах я не маю фарт.

Шукаю дочку мільйонера,
Накинув оком у партнера:
Банкірська пава, справжнє чудо,
Лиш під вінець – і гроші будуть.

Та забажала підписати
Угоду шлюбну, щоби знати,
І у труну вона з грошима,
А я з обручкою, вістимо.

Что замысел?
одна пыльца
на крыльях бабочки,
что упорхнула юрко,
лишь отпечаток
вещего кольца
на чутких пальцах демиурга.

Всі мужньо сльози стримують свої
У колі вірних друзів і сім'ї,
Тобі не треба вуст,очей чи рук,
Бо наші душі наче спільний дух.

Так сумно плаче соловей,
Десь над рікою у калині,
Через село далеко лине,
Як сумно плаче соловей…

Про милу згадує весь час,
Його кохання непомірне,
А серце трепетне і вірне
Співає пісню раз у раз.

Впритул розстріляна у схронах,
катована в концтаборах,-
вона - як сонячна корона,
Тризуб святий на прапорах.

В якому грає слово "Воля",
як Божа свічка й блиск меча -
не проміняй її ніколи
на шубу з барського плеча.

Боярська шуба - вража мова
дає посади й мідяки -
та обертає в безголових
Марків Безрідних - козаків.

Отамани, сиві, мов тумани,
Кошові, заледве ще живі,
Вигрівають давні свої рани,
Лежачи на сонечку в траві.
Вже птахи збираються у вирій,
Стигне у Славутичі вода,
Порожніє шлях на Трахтемирів,
Осідає курява руда.
А в Халеп’ї – от яка халепа:
Ходить відьма згорблена, стара
І чутки розносить, що Мазепа
Замишляє зрадити Петра.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Схвалюють гетьманські тайні плани:
"Є ще голова при булаві!"
Та вже глухне Глухів,
А Полтава,
Потай від Московії,
Гада:
Що ж то буде –
Слава чи неслава?
Що ж то вродить – радість чи біда?
Котить Ворскла хвилю темно-сіру,
Сонце вже не гріє, не сія,
Вже везуть з холодного Сибіру
Згаслого для слави Палія.
Отамани ж, сиві, мов тумани,
Й кошові, заледве ще живі,
Кутаються в зношені жупани,
Згадують тріумфи бойові.
Спить Батурин –
Гетьманська столиця.
Безпробудна й Запорозька Січ.
Молодик, яскравий, мов жар-птиця,
Стереже трагедії сторіч.

1997