Жовтіє й сохне бадилиння
Чортополоху, бо в цей час
Пора осіння безупинно
Виносить твори напоказ.
Поля вбирає в позолоту,
А в дрантя – вкутує сади,
Мов демонструє так роботи
Своєї плавної ходи.
Усе спалахує й згасає,
Чи обновляє кольори,
А я собі притихнув скраю
Від кольорів осінніх гри…
31.08.25

У забутім гнізді розоренім
Не оселиться знову птах.
На душі, що ганьбою зорана,
Із журби проростає страх:

Він підніметься чорним колосом –
І зневіри впаде зерно,
У думках, у очах, у голосі
Знов і знов проросте воно,

А душа у зневірі з о́страхом
Зо́всім ви́чахне наніве́ць –
І стара із трухлявим ко́стуром
Напророчить мені кінець,

Де у муках душа пожертвою
Поховає зневіру й страх…
Хай надія горить, не жевріє,
І звиває гніздечко птах!

Серпень 2025 року

Одного з найяскравіших політиків націонал-демократичного руху України зухвало розстріляли посеред дня у Львові

Такі не помирають від мікстур і ліків,
через тривалу душевну втому,
серед онуків у ліжку -
вдома…

Такі у Лету тихенько не кануть,
шансів на спокій - абсолютний нуль:
вони гинуть на барикадах
від снайперських куль.

Їхній життєпис не відає строку -
на довголіття немає шансів.
Бачу його: молодий, високий
у вишиванці…

Небо над містом бездонне і вічне,
серпневий ранок пронизує біль…
Запалімо свічку!
Андрій Парубій.

2025 рік

Якщо ж засмутишся і перестанеш просити, то
скаржся на себе, а не на Бога, що Він не дає тобі.
. Єрм, Пастир. Заповіді, 9.

Просити у Бога

Будь для Духа Святого офірою
що живе в тобі Божою мірою.
Словом бажане буде і вірою,
бо полине молитвою щирою.

Смуток може тут бути завадою
і не стане мовчання відрадою,
гони геть дух печалі та відчаю,
бо не дійде молитва, засвідчую.

Щирим серцем звертайся молитвою
безсумнівно, з надією світлою:
хто радіючи так це чинитиме,
щастя матиме – з Богом бо житиме.

12.03.2025р.

P.S.
Молитва від таємної до спільної

Ціль молитви:
– зробити милостивим до себе Бога;
– вказати що потребує милості;
– радіти, якщо бажане співпадає з істинним, а Бог знає про це.

Ось слова Господа:
«Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт.6:6),
не подарує, а повернеться до тебе, відплатить тобі, винагородить тебе і всі небесні особи будуть свідками.
Тобто увійди у свою скарбницю, куди кладеш те, що бажаєш зберегти та закрийся, оскільки Він невидимий, бажано, щоб твоя молитва була такою ж.
Звернись щиро та лагідно з великим страхом, маючи велику пристойність де ангели, архангели, серафими, в молитві до твого Отця Небесного та почуй себе, інакше як Він почує тебе?
Така таємна молитва, що виконується наодинці і вдома, готує серце і заохочує до спільної молитви, яка виконується в Церкві. Про це:
ἑτοίμη ἡ καρδία μου, ὁ θεός, ἑτοίμη ἡ καρδία μου, ᾄσομαι καὶ ψαλῶ (Ψαλ.56:8).
Серце моє готове, Боже, серце моє готове, я стою і співаю (Пс. 56:8).

διηγήσομαι τὸ ὄνομά σου τοῖς ἀδελφοῖς μου, ἐν μέσῳ ἐκκλησίας ὑμνήσω σε (Ψαλ.21:23)
Я скажу твоє ім'я моїм браттям, і серед церкви буду хвалити тебе (Пс. 21:23)

Бо хто прийшов молитися до храму Божого, а ні вдома, ні в дорозі, ні в громаді не виявляє пильності до молитви, той не буде по-справжньому молитися, ані коли він у храмі Божому.

29.08.2025р. UA

Догорає серпень полум"ям яскравим
Чорнобривців жовтих і зірками айстр.
Літечко зникає десь за небокраєм,
З вереснем під руку осінь йде до нас.

В полудень на сонці ніжиться ще хвиля,
Весело хлюпоче й сріблом виграє
Та холодний вітер набирає сили,
Як пори цієї вечір настає.

Місяця закрили хмар кошлаті брови,
Зіроньки сховались в ночі пелену.
І тоненьку пряжу тче дрібненький дощик,
Пісеньку мугиче він якусь сумну.

Та блакитний ранок знову усміхнеться,
Поцілує ніжно сонцесяйний день
І махне привітно він крилом лелечим.
Осене багряна! Я люблю тебе.

2017 р.

Цей грішний світ затьмарює чимсь розум
І змушує на блуд, штовхає на обман, –
Він знає все про тонкощі гіпнозу,
Як духівник про слабкості прочан.
Він володіє сутністю і плоттю,
І легко здійснює всі наміри свої,
Раз я не можу крок зробити проти
Його бажань неправедної течії.
Цей грішний світ жорстокістю лякає,
А також добротою зваблює мене, –
Люблю шляхи вибоїсті, безкраї
За те, що є на них веселе і сумне.
30.08.25

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.

Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
він сьогодні навиє.

Рани годує
ярмо – та не гріє,
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк – не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті –
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи –
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце повстане –
день запала,
вовча зграя розтане...

День витягає,
мов нитку із голки, –
серце моє
одинокого вовка.

Прогриміли вибухи і зразу
Здійнялись пожежі навкруги, –
І дими ядуче-чорномазі
Огорнули щільно береги.
Темна мла забарвлювала місто
Пройняте плачами, від яких
Струменіли тихо тужні вісті
По дорогах давніх і нових.
Темрява затьмарила світанок
Над притихлим злякано Дніпром, –
Болем супроводжувалась рани
Ті, що очі бачили кругом…
29.08.25

Із Бориса Заходера

– Скажіть, а хто пошкодив сир,
нарив у ньому стільки дір?

«Без жодних сумнівів, не я!» –
квапливо рохнула Свиня.
«Це загадка! – ґеґекнув Гусь,
я й га-гадати не берусь!»
Вівця ще й додала окремо:
«Бе-безумовно, це проблема!
Можливість рішення – туманна...
А втім, спитайте у Барана».
Дворовий Пес пробуркотів:
«Все зло у світі – від котів!
Як двічі два чотири,
від них – й дірки́ у сирі!»
Обуривсь Кіт: «А все простіше!
Хто точить ді́ри? – Звісно, миші!»
Та тут Ворону бог приніс, –
мабу́ть, щоб всім утерла ніс,
бо, як відомо з давніх пір,
у неї є талан на сир!
І ось доручено Вороні
аналіз провести сторонній...
Щоб вивчити проблему дір,
заглибилась Ворона в сир.
І ось уже дірки́ останні...
А сир – скінчився у пізнанні.
Розґвалтувався скотний двір:
«Разбій! Грабіж! Покрали сир!»
Злетіла на паркан Ворона
і заперечила резонно:
«Та що таке, шановні, з вами?
Ви ж піклувались дірочками!
Так, сир я з’їла на дозвіллі,
але ж дірки́ – лишились цілі!»
На цьому й припинився спір,
бо все одно – скінчився сир...
Так і не взнали свійські звірі,
з яких причин дірки́ у сирі!
аааа
(2025)

Цар москальський скликав кодло все на раду.
Пика скривлена, немов життю не радий.
Вся зібралася на раду ту «еліта».
Скоса зиркають, немовби пси побиті.
Забагато розвелося «горлопанів»,
Що говорять й по тверезому, й по п‘яні,
Що зажерлась влада та народ бунтують.
Мабуть, стиха «революції» готують.
Стали бомби під чиновників кидати,
На царя взялись самого нападати.
Страшно, навіть і на вулиці з‘являтись,
Можна бомби попід ноги дочекатись.
А народ на те все дивиться й радіє,
У багатих є нагарбати надія.
А вже ж любить люд москальський грабувати,
Лиш послаблення якесь їм варто дати.
Тож і супиться, і сердиться «еліта».
Врешті, цар прокашлявсь, взявся говорити:
- Щось народець без війни наш засидівся.
І забздівся весь, добряче засмердівся.
Вже на владу почав косо позирати.
Треба якось, мабуть нам повоювати.
За війни народ всі «дурощі» забуде,
За царя і віру воювати буде.
Об‘єднається бігом навколо влади,
За Расєю піде помирати радо.
Тільки ж нам потрібно «ворога» обрати,
Щоб не довго з супостатом воювати.
Щоб війна була маленька й переможна.
На таку народ зманити легко можна.
Хай іде чужі народи грабувати…
Тож, якого би нам ворога обрати?
У Європі всіх слабких ми вже скорили.
Воювати з німцем в нас немає сили.
З турком братися та лізти на Балкани?
Так Європа знову разом на нас встане.
Лізти в Азію? Там Англія панує,
Тільки впхаємось, вона одразу «вздує».
- А давайте, - хтось озвався із «еліти», -
У Маньчжурію підем японців бити!
Щось вони там уже зовсім знахабніли,
Пхати носа у Китайнаш захотіли.
Наш народ терпіть не може «косооких»,
Тож нам вигідна війна і з цього боку.
Тих «япошок» подолати ми зумієм,
Візьміть карту та погляньте на Росію,
Що розкинулась, пів Азії займає.
А Японія ледь з моря визирає…
І від того збадьорилася «еліта»,
Узялась ногами радо тупотіти
Та «Маньчжуріянаш» вголос верещати.
І в народ пішли «глашатаї» завзяті.
Говорили про «япошок косооких»,
Що загрожують Росії з того боку,
Де вона уже утвердилась в Китаї.
На «нажите потом-кров’ю» зазіхають.
Одкоша потрібно тим «япошкам» дати,
Щоб не сміли «чесно на́жите» чіпати.
Хоч народ не мав з Маньчжурії нічого,
Та ж «вялічіє», немов інстинкт у нього.
Як це так – комусь Маньчжурію віддати?
Та ми шапками їх зможем закидати!
І «Маньчжуріянаш» став народ горлати,
Вже готовий з ким завгодно воювати.
Потяглись на Схід Далекий ешелони,
Москалями вщерть набиті всі вагони.
Колією однією все тяглися,
Бо ж прокласти другу ще не спромоглися.
Поки військо москалі перекидали,
Вже японці на Маньчжурію напали.
Всіх хвалених генералів погромили
І на північ поступово відтіснили.
Флот москальський потопили, розігнали.
І на морі враз господарями стали.
А, оскільки стали в морі панувати,
Хто ж їм буде війська везти заважати?
В москалів поки дивізія прибуде,
У японців ціла армія вже буде.
Ще й бездарні товстопузі генерали
Всі бої один по одному програли.
Тож японці Порт-Артур взяли в облогу
Та кільце стискали швидко навкруг нього.
Москалі ж все далі й далі відступали,
Хоча війська, часом більш японців мали.
Ляоян, Шахе, Мукден звучали світом,
Де японцям удалось їх погромити.
Москалів на фронті гинуло багато
Та чого за ними владі жалкувати.
Цар чекав на перемогу, генерали
Все реляції йому бравурні слали.
Що от-от вони Японію здолають,
Тільки хай ще більше війська присилають.
Та потрібно флот японський потопити,
Щоби він не міг поповнення возити.
Москалі усе, що плаває зібрали
І нову ескадру з Балтики послали.
Щоб далекої Японії дістатись,
Довелось навколо Африки їй пхатись,
Бо ж англійці по Суецу не пустили.
Отож довго вони пхалися, диміли.
Припливли…Японці, звісно їх чекали,
Москалі ж бо на весь світ про те кричали.
Під Цусімою японці їх зустріли,
Супер-пупер ті корита потопили.
А якісь іще на абордаж узяли.
Йшла ескадра ціла і за день не стало.
Нема флоту, піше військо відступає,
Порт-Артур уже японців зустрічає…
Тут уже «еліті» не до перемоги,
Як би цілими звідтіль уне́сти ноги.
Бо ж народ, що «рвався» так «япошок» бити,
Став на владу з «перемог» отих сердитий.
На горілку й до війни не вистачало,
А з війною грошей геть зробилось мало.
Як «япошок» не вдалось пограбувати,
Чому б царські не пошарпати палати?
Та й «буржуї» вже добряче нажилися.
Ще й тут різні горлопани узялися
Всіх багатих іти бити закликати.
Москалям аби кого пограбувати.
З «перемоги» там таке заколотилось,
Що за голову «еліта» ухопилась
Та взялась бігом Америку просити,
Щоб з Японією та прийшла мирити.
Замирились, нові землі не придбали,
Навіть втратили те, що до того мали.
Як народ наш дуже влучно одізвався:
«Йшов по вовну, але стриженим вертався!»
Віддали і Порт-Артур, пів Сахаліну,
Заплатили, правда не високу ціну.
Бо ж на карті, як Московію узяти,
То й не видно, майже отієї втрати.
Війну зовнішню, нарешті, завершили
Та країну вже добряче колотило.
Йшли справжнісінькі бої в містах і селах.
Ледь царя та «революція» не зме́ла.
На два роки розтяглось тії мороки.
Заспокоїли…всього на десять років.
А за десять років і царя не стало,
І «еліта» з горлопанів нова стала…
А не треба на сусідів нападати,
Бо гірка прийде урешті-решт розплата.

Кукувала зозуленька,
кукувала
жити хлопцеві сто років,
та на долю
війна впала,
вбила хлопця
за п’ять кроків
до святої перемоги
у війні із ворогами…

Молодим він був годами,
з краю, де круті пoроги
підкорив стрімкий широкий
пан Дніпро наш синьоокий…

Стежка стелиться ярами
до солдата домовини,
де лежать сини Вкраїни
вбитих в битві з ворогами.
Полягло багато хлопців
у селі – у ріднім домі,
де герой на кожнім кроці
є солдатом невідомим…

Ту московію віками
України син завзято
чи живим, чи мертвим в камені
невідомим б’є солдатом.
І тепер, непереможний
з побратимами в окопі,
він живий і знову зможе
повернуть Вкраїні спокій.

І не буде московітів –
недОлюдів і дурнів трохи,
«а буде син і … мати»*
в світі,
де до Бога всі дороги.

Червень 2025

* І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Тарас Шевченко, «І Архімед, і Галілей»

Літечка останній день
Усміхнувся сонцем,
Ноги холодять лишень
Чисті срібні роси.

Кучерявії хмарки
Вгорі пропливають
Світлі-світлі ще такі.
А за небокраєм

Видно сірії тони,
Навіть темні трішки.
Це віщують нам вони,
Що вже осінь близько.

2025 р.

Вишгород високий, Вишгород горбатий,
Вишгород яристий і зелений вкрай, –
У віках не зникнув та красу не втратив,
Попри грабування під гарматний грай.
Вишгород прадавній берегом похилим
До Дніпра приникнув, а не в бран попав,
Бо з ріки святої набуває сили,
Щоб стояти далі, як повік стояв.
28.08.25

Не люби, не люби, не люби --
Темна смуга лягає між нами.
Як вселенська печаль - тінь журби,
Наче тріщина між берегами.

Розверзається прірвою лих,
Твої руки з моїх вириває,
Пекла лютого видих і вдих -
Пожирає, як горе безкрає.

Постає зі струмка - океан,
Гидь і сморід навкруг - плід війни то.
Від сердечних знеможений ран,
Я благаю так несамовито:

О Боги, киньте в прірву мене!
Чорнобогові замість десерту --
Це кохання величне, земне --
Я пізнав, а тепер хочу вмерти.

Захлинеться падлюцтвом цей світ,
Він убив найпрекраснішу мрію...
Ну а може в моїй голові
Щастя вітер думки ці розвіє?!

Нам обом той привидівся жах,
Поробили таки, поробили!
Летимо знов на Божих вітрах,
На любові нев'янучих крилах!

27-28 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

- Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.

27.08. 2025

Гуртуймося, брати, на бій в загін,
в загін непереможних українців.
Наш прапор і могутній батько Гімн —
ковток води із чистої криниці.

Приспів:

Кладімо душу на святий вівтар
за нашу волю, правду і молитву,
святимо зброю і гуртом відтак
йдемО з молитвою в останню битву.

Знесемо гнидники з дніпровських берегів,
розвіємо прах ворога по полю,
не буде москаля тут і ноги.
Вперед, вперед — за України долю!

Приспів:

Кладімо душу на святий вівтар
за нашу волю, правду і молитву,
святимо зброю і гуртом відтак
йдемО з молитвою в останню битву.

Червень, 2020

* Пісню можна прослухати
у повному авторському виконанні за адресою:
https://youtu.be/idGZ5cfMtdc

А також у відео, створене на пісню
Наталією Кузміною (Natalia Kouzmina) за адресою:
https://youtu.be/L-f8epRVdsE?si=2R3HlKGjrVAI00oi

Повітря пряне...Чорнобривці
голівки не схиляють дружно.
Плісе жоржин у росах дивне,
але свою тримає пружність.

Засмагле дотліває літо.
Сачком лови, хіба впіймаєш?
Час спокою, і час марніти.
Тепла ілюзія, омана.

Рудіють буйних трав долини.
Не втримаєш серпневе щастя.
Малює осінь вже картину,
а ти даремно не старайся.

Коли мрійливо сню тобою,
Чи наяву наткнусь впритул,
То серце сплескує прибоєм,
А почуттів зростає гул.
Думки про тебе зразу будять
У серці ніжні почуття, -
І радість пнеться звідусюди,
І щастям повниться життя.
27.08.25

Заплющую очі та, аж важко повірити,
навіть у горлі наростає ком,
бачу: рудий весь із очима сірими -
Франко…

-Пане Іване, як ви там на небесех?
Чи бачите на годиннику лютий час?
-Вболіваю, рідні мої, всім серцем
за Україну, за кожного з вас!

-Пане Іване, слова ваші - хаймерси,
ви й сьогодні - володар дум!..
Вуса руді хоча посміхаються,
у сірих очах - сум…

За вікном вже рожевий ранок
б‘ється крилом у скло:
там довгоногі лелеки-крани
тчуть, наче гнізда, житлО.

2025 рік

Зимовий вечір і вогонь у грубі
в кімнаті, де товкли у ступі мак,
а у кутку дрова лежали грубі,
і пироги із вишнею… На смак
тим пирогам уже немає рівні –
дитинства смак і юності пора.
У пам’яті лишились треті півні
і вечорниць різдвяних диво-гра…
Душевна радість сповнювала груди
і спокій із багаттям серце грів,
та згодом про оте забули люди –
раптово пролунав прогресу грім.
Прискорення змінилось коловертю,
перебудова знищила село –
пустилися ми у танок… зі смертю,
промчали роки, ніби й не було.
Дрова скінчились, вогник ледве тліє,
укрилась сивиною голова,
розтанули за небокраєм мрії
і лише пам’ять досі ще жива.

Ященку Леопольду Івановичу,
незабутньому керівнику
і хормейстеру хору «Гомін»

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду —
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку — звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…
То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих — в майбуття.
Такого Світ — ні до, ні після —
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза —
Сізіфів камінь на-гора.
Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай, співуча Україно,
співаймо всі — і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісне-Доле,
полинь у край, де Орь і Лель,
де біля хати — дві тополі,
біля криниці — журавель.

Грудень, 2010

Дзуміє тиша. В класі нічичирк.
Дитячі лики сірі від тривоги.
Схиляється над ними божий лик
Й шепоче: - Малеч! Буде перемога.

Із ирію повернуться татки
І спокоєм огорнуть ваші душі.
Я дам їм мир з Господньої руки,
Бо Україна - це мій рай у ружах...

А поки світ у тьмі, не голубий,
В птахів сталевих тризуби на крилах...
А в дітвори похилені чуби
Завчасно снігом огортає білим.

26.08.2025р.

Люблю Україну у будень і свято,
Люблю її бідну, люблю і багату,
Люблю коли сонце заходить за обрій,
Коли мені зле і коли мені добре.

Люблю ясени, що ростуть край дороги,
Ділитиму з нею і болі й тривоги,
Люблю її море й безмежнеє поле
І не покину її я ніколи.

Люблю її вдень, уночі й на світанку,
Як матінку рідну єдину кохану.
Як радісно їй, то сміятимусь дзвінко,
Пишатимусь завжди, що я - українка.

2018 р.

Великий гріх читати мало,
Або до рук не брати книг,
Які століттями навчали
Життю щасливому усіх.
Великий гріх втрачати віру
У слово Боже і в слова,
Які дарує ніжна Ліра
Отим, що творять з них дива.
26.08.25

Я хочу затьмарити мозок,
Я хочу пірнути в імлу,
Я хочу дивитися в морок
І падати в сон-ковилу.

Вино простягає долоні
Для радості і забуття.
Відчую в космічному лоні
Усю повноту каяття.

Та розум згасити не здатні
Всі пекла потуги страшні.
Впаде переможений зрадник
На полі в палкій боротьбі.

Кулак підійматиме розум
З руїн, із уламків цеглин.
Він здатен розширити розмах
З кутка до вселенських вершин.

Отрута для тіла і духу
Відступить, як військо німе.
Лише для чутливого слуху
Безодня відкриє себе.

29 листопада 2023

Як повстала Україна, та й зорала пóля.
І сказали українці: З нами наша доля!
Згине ворог той заклятий на віки віднині,
Запанує своя правда у своїй країні.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Станьмо, браття, всі на захист
батьківського дому,
І над нами панувати не дамо нікому.
Захистимо рідну землю, рідну Україну,
Захистимо свою правду, як свою дитину.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Повбиваймо супостатів без жалю, завзято.
Буде свято в кожній хаті, перемоги свято.
І розквітне Україна — наша слава й воля,
наша сила, наша віра, наша спільна доля!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

2018–2024 рр.

* Ремейк на вірші Павла Чубинського "Ще не вмерла
Україна"

Збірка "Важкі кроки до істини", 2025 рік.

Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
Пасма сивого волосся
Відкидала із чола,
Бо лиха біда задосить
Білизни в косу вплела.
Серцем вивірена вірність
Ясно сяяла в очах,
Попри сутінки вечірні
І війни подальший жах…
25.08.25

Ми йшли до вас з відкритим серцем
культури древньої народом.
Ви не сприймали нас. І все це
війну принесло, згодом.
Повзуть з Росії вбивців лави,
що годували ви за газ дешевий,
і поглядаючи в рожеві
на того гада в окуляри,
гребли хабарницькі доляри
і ви самі і ваші глави.
Ви досі граєтесь в культуру
ворів беушних унітазів,
забули так, чи, може, здуру
гончарство етносів наразі.
Забули, що народ Трипілля,
вже в полі натирав мозолі
тоді як ви Європи біля
в печерах жили, дикі й голі.
Коли Париж ще був не містом –
брудним двором в питві і війнах,
Русь-Україна стала змістом
у європейських змінах.
Двір освятила княжна Анна*
свята від київських пророків…

Крок до ЄеС – не з неба манна,
це до життя один із кроків.
Життя, щоб жити, не страждати,
без слабості душі і болю.
Єес - це спільну долю мати,
людей розумних долю.
Європу об’єднає Україна
у розумі, добробуті і силі.
зросте могутня у Європі зміна,
вона наддасть під дих Росії.

А поки що старого воза
Європа тягне у нікуди.
Ще спить Європи спільний мозок,
ще сплять розумні люди..

*княжна Анна – київська княжна,
донька Ярослава Мудрого
та шведської принцеси Інгігерди,
королева Франції (1051–1060 рр.),
дружина короля Генріха I,
мати короля Філіпа I.
На Реймському Євангеліє,
з приданого княжни Анни,
довгий час присягали
всі наступні королі Франції.

Липень 2025

Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше шкоди вчинять,
Та потомки навішають всіх собак на нього.
І висить тавро на ньому те чорне й донині.
Я про князя Святополка, брата Ярослава.
Один «Мудрим» прозивався, другий «Окаянним».
Жили вони одночасно, але різна слава
Залишилася в потомках. Тож, давайте глянем,
В чому вина Святополка, що зробив такого,
За що те тавро отримав на віки на вічні.
Хоч не так багато й знаєм нині ми про нього.
Мало джерел збереглося про те історичних.
Ми ж того не знаєм, навіть, чиїм був він сином.
Одні кажуть, що «грекині», другі – «чешка»- мати.
Як «грекині», тоді інше знати ми повинні –
Хто був батьком? Бо ж літопис не став би брехати,
Кажучи, що та «грекиня» була жона брата
Ярополка. Володимир велів його вбити.
А її взяв за дружину. Адже була знатна
Та, при тому, вже й вагітна – вже могла носити
Святополка. Володимир назвав його сином.
А хто батько був, то, звісно, ніхто і не знає.
Було йому десять років – ще зовсім дитина,
А його вже Володимир в Турів відправляє
Князювати. Хоча дива немає у тому.
І до цього князі часто теж таке робили.
Як правило, воєвода мудрий був при ньому.
А княжич ріс та учився, набирався сили.
Знову ж, як в часи ті було прийнято робити,
Щоби з ляхами проблеми якісь порішати,
Володимир Святополка рішив одружити,
Дочку князя Болеслава за нього узяти.
З нею духівник приїхав, що Рейнберном звався.
Видно, княжичу багато нашептав на вуха,
Що той змову проти батька готувати взявся.
А хтось, видно, про ту змову синову підслухав
Та і доповів у Київ. Князь був страшно лютий.
Велів взяти у кайдани і сина, й невістку
І Рейнберна. Та й у поруб кинути закутих.
Мовляв, нічого у змову проти батька лізти.
За два роки Ярослав теж змовивсь проти батька.
Він у Новгороді правив, відмовивсь платити
Те, що місто те на Київ щорік мало дати.
Велів батько готуватись та мости мостити
Щоб йти, сина покарати. Та помер раптово.
І тут щось незрозуміле в Русі почалося.
Князівської пролилося чималенько крові.
А виявити – хто убивця й досі не вдалося.
Коли помер Володимир, сім синів зосталось.
А лише за рік по тому загинуло троє.
І ніхто не зна докладно, як все воно сталось.
Звинуватили в смертях тих нашого «героя».
Хоча сидів він у порубі з дружиною разом.
І, як дехто каже, зразу ж до Польщі подався.
Хоча інші кажуть, всівся в Києві одразу,
Ледве тільки про смерть батька рідного дізнався.
Чи вбивав братів, як то все в літописах пишуть,
Невідомо. Бо ж пізніше всі вони писались.
А могли потомки, звісно й локшини навішать.
Чи годили князю, чи то, сліди замітались?
В Святополка у одного потомків не було,
Тож нікому ім’я чесне його захистити.
І на нього усі смерті братів і звернули,
Аби справжнього убивцю за тим обілити.
Та й ті смерті якось дивно зовсім виглядали.
Борис був якраз в поході, як про смерть дізнався.
Мав дружину, що його би на стіл посадила.
А він розпустив дружину й чекати зостався,
Щоб прийшли якісь убивці та його і вбили.
Дочекався. Гліб же, наче з Мурома вертався
До Києва. Під Смоленськом люди Ярослава
Сказали, що до Бориса вбивця вже дістався.
Звідки в Новгороді знали, спитати цікаво?
Святослав же, що в древлянських тоді землях правив,
Як про смерть братів дізнався, кинувся тікати
Чи до чехів, чи до угрів свій загін направив,
Та убивці на дорозі встигли наздогнати…
Якось дивно виглядає вся оця картина.
Трьох братів убив, а решта що – не заважали?
Вже би винищив усіх він, зостався єдиний.
Чи то в нього на те часу було зовсім мало?
Але ж грошей, як не дивно, встиг накарбувати,
Доки Ярослав із військом під Любеч з’явився.
Зібрав військо, печенігів також встиг позвати.
Тож отам він під Любечем з Ярославом бився,
Але програв та з Києва мусив утікати…
Ярослав чомусь у Київ не зразу подався.
Чи кияни не пускали, чи ще з кимсь боровся?
А, коли, нарешті в Київ все-таки припхався,
То і церкви погоріли. З чого б то взялося?
Як на мене, то події не так розвивались.
Як помер князь Володимир, Святополк звільнився.
Він найстарший – тож і право в нього на те малось:
Прийшов в Київ й на стіл отчий князювати всівся.
Хоч, можливо, Володимир бачив там Бориса.
Але в того менше права. І то усі знали.
Він до справ державних зразу братись заходився.
Дружинники, що з Борисом були, як узнали,
То вертатись мали в Київ, там, де князь законний.
Адже вони князю служать, а Борис затявся.
Чи боявся, чи розсердивсь – не повернув коней
До столиці, а на Альті, мабуть, що зостався.
Хто убив його – не знати. Може й печеніги.
Може, й слуги Ярослава до нього дістались,
Доки він там понад Альту у розпачі бігав.
А потім те ж саме й Глібу під Смоленськом сталось.
Далі Ярослав із військом прийшов воювати
Стіл батьківський. Під Любечем довгенько стояли,
Кожен Дніпро повноводий долати боявся.
Доки, врешті, новгородці на киян напали
І розбили Святополка. Той кинувсь тікати.
Не до Києва – на захід з залишком дружини.
Навіть, жінку із Києва не устиг забрати.
Боявся, що, як ті двоє, від брата загине.
Ярослав же слідом кинувсь. А вісті тривожні
Долетіли до Волині, де Святослав правив.
Про смерть братів уже знав він, боявся, що, може,
І до нього тепер дійде у убивці справа.
Святополк встиг прошмигнути, до Польщі дістатись.
Святослава з дружиною варяги догнали.
Дружинники потомлені, звісно відбивались,
Але усі разом з князем під мечами впали.
У Києві Ярослава не радісно стріли,
Бо ж чутки про братовбивство вже містом блукали.
Тож до Києва пускати, мабуть не хотіли,
Довелося з боєм. Тому церкви і палали.
Святополк примчав до тестя помочі просити.
Скоро Ярослав із військом теж туди припхався.
Удалося одне місто йому захопити.
Та зима прийшла, тож в Київ, додому подався.
А вже влітку тесть із зятем рушили на Київ.
Десь на Бузі Ярослав їх перестрів з військами.
Але ляхи йому добре намилили шию.
Тож він звідти на Новгород поцурпелив прямо.
Святополк вступив у Київ, де його зустріли
З хлібом-сіллю. Чи б убивцю отак зустрічали?
Ярославу ж аж за море з ляку закортіло.
Новгорордці його ледве встигли – перейняли.
Найняли для нього військо, самі доєднались
Та уже й наступним роком рушили на Київ.
Болеслав подався в Польщу. Ляхи, що зостались,
Вирішили, що вже можуть всістися на шию
Місцевому люду, але в тім прорахувались.
Піднялися люди й ляхів всіх тих перебили.
А тут саме новгородці зі своїм припхались.
А у Святополка саме геть немає сили.
Тесть не прийде помагати, образився, звісно.
Довелося в степ тікати, печенігів звати.
Привів Святополк до Альти печенізьке військо,
З Ярославом тут зустрівся, щоб бій йому дати.
Цілий день тривала битва, доки Ярославу
Удалось зламати, врешті печенізьку силу.
Аж під вечір завершилась розгромом виправа.
Розгромлені печеніги у степ відступили.
А Святополк, що отримав у бою тім рану,
Утікати став на захід, чи до тестя свого?
Але з кожним днем все більше почувавсь погано.
Кажуть, десь між ляхи й чехи і помер небога.
Тоді його Окаянним ще не називали.
Хіба, гудили за те, що привів печенігів.
Братовбивцею, напевно ж, також не вважали.
Бо про те ані рядочка не було у книгах.
Вже пізніше, коли святих узялись шукати.
Бо ж у всіх є святі, бачте, а в Русі немає.
То на роль Бориса й Гліба надумали взяти,
Про їх смерть іще в народі досі пам’ятають.
Та ж на когось треба було тавро почепити
Братовбивці. Ну, не скажеш то на Ярослава,
Що і Мудрим його встигли вже проголосити.
То й «віддали» Святополка тоді на «розправу».
Дітей нема, нема кому за честь постояти.
Та і приклад для потомків, щоб так не робили.
За чужі гріхи прийшлося йому постраждати,
Нехай душі православній, коли вже не тілу.

Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….

Із Бориса Заходера

Злетіла сорока висо́ко,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
що яблука повністю сині,
що ніч виникає із тіні,
що в морі, як правило, сухо,
що лева подужає муха,
всіх краще літають корови,
всіх ліпше цвірінькають сови,
що лід надзвичайно гарячий,
що холод у пічці собачий,
і що серед птичої зграї
їй рівних у правді немає!..

Торочить сорока, стрекоче,
а слухати жодний не хоче;
бо, що б не тріщала сорока,
це слухати – марна морока!

(2025)

Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

2025 рік

А бабине літечко
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.

Щоби диво-звуками
Чарувала музика
Дощова та сонячна,
Осені симфонія.

2016 р.

Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
24.08.25

Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.

Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Який виходить, як поважний жрець.

Тут голос розчиняється у ваті
Невизначеності і німоти.
Ідеш у невідомість, як заклятий,
Без жодної вагомої мети.

28 листопада 2023

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Муза сміється...

Непереборні обставини, ніші.
Місце вакантне – для лева без холки.
Це одкровення дедалі п'янкіше.
Плине канвою осріблена голка.

Мак і піони. Насмажено м`яса.
Тішуся в дощ морквяним палантином.
Жди, підлітаю, вокзальчик без каси.
Світ без любові, автівку зупиним.

Зайве боятися. Індиферентно –
Звідки приїхав. Не стій здичавіло.
Клич на розвеснені яйли, на Етну.
Пір`я вчорашніх жар-птиць спопеліло.

Ти примостив павуків на вокзалі.
Квас продає Дульцинея Хорольська.
Наобіцяй, що поїдем найдалі!
Двох кобилиць розчесав і укоськав.

Муза сміється, купує еклери,
Їй не до шмиги нудні кавалери.
В'яне букетик: троянди, ромашки.
Переживеш цю невдачу-промашку.

Тичеш мені містечкову газету.
Пересипаються в клатчі дрібниці.
Пересікаються альфа і бета.
Очі зелені... руді блискавиці.

Лев ілюзорний, прощаюся тепло.
Пил витираю пухівкою – з Еппла.
Видалю лист, ілюзорне забуду.
Майя-левиця змітає облуди.

2025
оновлена авторська редакція

Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
Про осінь думати зарано,
Коли в очах іще блакить, –
Коли душа ніяк не в’яне,
А серце – силою дзвенить.
І, певно, щастя не уявне
Навколо мене з давніх пір,
Якщо в жорстокім світі славно
Живу рокам наперекір.
23.08.25

У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.

Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
Куди впадуть незлічені роки.

Ця посмішка - завершення процесу,
Округлість долі, кпини небуття.
Як вияви фатального ексцесу,
Це буде крапка в сяйві каяття.

27 серпня 2022

1.
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця

приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
у мене є лише ось ця земля... і ти
і віра непохитна в перемозі...

2.
і світ, собі набравши повний рот води,
в стурбованість складає пустодзвонні оди
хвоста піджавши скавулить один-в-один
як цуценя позбавлене очей та рис породи

приспів.

3
іде війна по кожному із нас живих
і не звертає і не повертає втрати
у ній немає світла але є рови
ущент наповнені кістками і теплом солдата

приспів.

4.
і м'ясорубці цій немає меж... а так
немає більше почуття бодай провини
іде війна, за нею проростає мак
такий червоний, що здається сірим небо синє

приспів.

 
”мав би бути вихід ізвідсіль“
каже блазень крадію
”надто метушливо
ради-от не дають
п’ють ділки моє вино
рвуть плуги мій ґрунт
а ще зневажено давно
словес яку-небудь суть“
 
”нема причини хвилюватись“
крадій у відповіт
”чимало і таких стрічав я
кого життя знай веселить
хоч ми і перебули все
недоля не для нас
чого оцей лжемовити
надходить пізній час“
 
усе на вежі вартовій
принци гледять схід
кудись подалися жінки
босі кріпаки
далеч де холод імлиться
гарчить кугуар
верхами двоє ближчають
вітровій що виє врапт
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Лев`ячі алгоритми

Не личить левиці ловити форелі.
Із прихистку вийшла. Міазми, тунелі.
Стрибки триметрові. Ущелини, кручі.
Кігтиська міцнющі, ліани тягучі.

Руде левенятко примружить очиська.
Прибіг із трофеями лев - з бойовиська.
Не варто кусати за гриву чи бока!
Граційна левиця, криваві патьоки.

Лежать кісточки від газелі та зебри.
Виходили прайдом на зоряне дербі.
Стежини колючі, маршрути без мапи.
Лиши найслабкішим замурзану шкапу.

Втекли антилопи, плямисті гієни…
Тягни носорога з імлавої сцени.
У лігві просторо. Облизуйся, кішко,
Пригадуй суперниць ошкіри-усмішки.

Залатуй циганською голкою рану.
Тобі прокидатися, золотце, рано.
Канапку зжуєш, та й відсунеш заслони.
Дими, алгоритми війни-оборони.

Дрібнота збиває слона з пантелику.
А ти непохитна, пишайся, велика.
Твій царствений погляд відлякує, вабить.
Корона - з шипшини, вінець - із кульбаби.

2025
оновлена авторська редакція

В долонях літо гріє і пече,
лиш прохолода в глибині печер.
І що не день - нова сюїта,
у кожного своя орбіта.
Чи налаштується ума підхід,
Бо не сліпий він і не чорний кріт.

Прильоти нечисті щоночі:
рятуйсь, тікай, - благають очі.
Не кожному щастить. Війна сочить...
спадають краплі...і байдужий чин.
Чиєсь існує маскування.
Важка реальність - літо в'яне.

А далі осінь сива без тепла.
і знов тримайтесь рідного кубла.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

Вам снилися шалені, дикі танці,
усе волали – подавай «безвіз»,
і гризлися, як павуки у банці,
коли пустий паяц угору ліз…

Закрито рота легкодухій фронді,
у розпалі кривава сіножать.
Титанів домордовують на фронті,
а кращі – вже під стягами лежать…

Дурна країна і пуста держава,
тупе усе, що може буть таким.
Розпорошили волю ви і славу,
розвіяли свободу ніби дим…

Хто мислити хоч трішечки уміє,
давно уже усе це зрозумів,
та мовити уголос ще не сміє,
щоб не утратити найбільшого із див…

У житті все буває:
Ми прощаєм образи,
Грубість та неуважність,
Помилки й негаразди.

І байдужості холод
У душі теж розтане,
Добре лагідне слово
Може стати бальзамом.

Все із часом проходить,
Він же лікар найкращий,
Зраду й підлість ніколи
Нам забути не вдасться.

2015 р.

Небо поблідло і стало холодним
Чисте повітря відразу навкруг, –
Певно, вже сонце не буде сьогодні
Золотом крити обкошений луг.
Меркнуть покоси без блисків проміння,
Наче без лінзи оправа пенсне, –
Душу бентежить іще безгоміння,
Що звідусіль оповило мене.
Тільки похлюпують хвильки в озерці
І край води очерет шелестить, –
Тільки вже радість прощається з серцем,
Тільки думки посумнішали вмить.
22.08.25

Сюїти сумовиті і веселі,
Симфонії яскраві, мов яса.
І навіть сонцесяйні акварелі
І пензлями, і нотами писав.

Чарують досі і його балади,
І скерцо нас вражають вогняні.
І трелі віртуозні і рулади...
Але найбільш за все - його пісні.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

З Луценка дивовижними словами,
Фіоритур сліпучих срібна нить.
І "Золото осіннє" поміж нами
Цвіте і щемом ніжним нас п'янить.

У фантастичні сплетені сполуки
Ці ноти, що дарують благодать.
Витають у повітрі диво-звуки
"Про щастя" пісню хочеться співать.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

21.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Були у селі три парубки, страшенно ледачі.
Сидять було попід дубом та уголос мріють,
Що вони робити будуть, як розбагатіють
Та, при тому, щоб нічого не робити, значить.
Якось ввечері вже двоє під тим дубом сіли,
Коли третій прибігає, захекався, навіть.
- Де ти був? - його питають. – Та, ходив у справах…
І дізнався, як ми з вами би розбагатіли.
Ті одразу похопились: - Та ж кажи скоріше!
А той гордо подивився і не поспішає.
Щоб тим дужче закортіло дізнатись, чекає.
І отим довгим мовчанням собі душу тішить.
Врешті мовив: - Кажуть люди, що під старим млином,
Що над річкою, давно вже скарби приховали.
- Та то тобі, чоловіче, мабуть, набрехали?
- Та ні, кажуть, серед ночі там дзвенить щось сильно,
Наче хтось перебирає золоті монети.
- Та хто б міг перебирати? - Чорти, хто ж інакше?!
- А як нам тоді зробити, щоби стали наші
Оті гроші? – Чув я, кажуть люди, як прийдете
І почуєте той брязкіт, то кликнути треба:
«Чорні, чорні, несіть гроші! Несіть гроші, чорні!»
І тоді встигай ті гроші збирати проворно,
Бо так вони й посипляться враз навколо тебе.
- Може спробуємо…завтра? Бо ліньки сьогодні.
- Добре, підем опівночі. Слід лантухи взяти.
А то раптом отих грошей буде так багато.
- А чого ж,- озвались хлопці, - Подамося! Згодні!
А якраз Петро Микитин вертався з роботи.
Роботящий і веселий, вигадник від Бога.
Скільки каверз ці ледарі вже мали від нього.
Прислухався до розмови. А нині ж субота.
Завтра можна відпочити та й щось устругнути,
Щоби оцим трьом гульвісам трохи насолити
Та відбити їм охоту легко збагатіти.
Іде та ідеї різні вже в голові крутить.
А ввечері у неділю Рябка спустив з цепу.
Узяв той цеп, щоб було чим під млином дзвеніти.
Прийшов раніш, під колесом присів посидіти
На травичці. Воно ж літо, тож і земля тепла.
В темряві його не видно. Петру того й треба.
Коли північ наступила й парубки явились.
Над водою біля млина навчіпочки всілись.
Один голосом тремтячим видавив із себе:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Та навколо тиша.
Посиділи, почекали. Другий починає:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Хвилина минає.
І тут брязкіт доноситься ледве чутний лише.
А ті: - Цить-цить! Брязкіт чути! Уже несуть гроші!
Почекали. Знову тиша. Тоді усі троє:
- Чорні-чорні, несіть гроші! Тягніть гроші свої!
І тут брязкіт ще сильніший, немов тяжка ноша.
А ті троє пораділи: - Слава тобі, Боже!
Несуть! Несуть! Уже близько! – хлопці себе тішать.
А Петро дзвенить тим цепом, скрадається ближче,
Туди, звідки їх дістати отим цепом зможе.
От підкрався, як всмуружить найближчого цепом.
Той схопився та із ляку шубовсть в ріку прямо.
Бовтається, репетує: - Порятуйте! Мамо!
Другі двоє підхопились, як шугнули степом.
Тільки курява знялася. Два дні десь блукали.
Петро мовчав. Парубки ж ті, як прийшли до тями,
Розказували всім, як бились на млині з чортами.
Та відтоді більше скарбів ніде не шукали.