Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Ще зирять весело дерева
На власних тіней довжину, –
Щодня поволі тьма лютнева
Уже звільняється від сну.
06.02.25

(Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

2.
Й каже хлопчині по-дружньому:
«Час повертатись! Здається,
раднику дуже потужному
матір твоя дістається!

3.
Засідка, правда, на Астері...
Ну, обминеш, то такеє...
Й потім – біжи не до матері,
а на подвір’я Евмея».

4.
І Телемах, їй повіривши,
в путь зазбирався завзято;
швидко відкланявсь – і вирушив,
й навіть забрав Пісістрата.

5.
Знову на возі трусилися,
знов ночували у Ферах;
дотеліпавшись до Пілоса,
зразу гайнули на берег.

6.
Тут попрощалися братчики, –
човен чекав Телемаха;
й раптом – було й не побачити,
звідкись біжить бідолаха.

7.
Й каже: «Дозвольте назватися:
Теоклімен з Арголіди;
мушу деінде сховатися
з ласки моєї планиди.

8.
Я – ворожбит, маю практику;
днями провидів я щиру
смерть одному маразматику –
він, такий цинік: “Не вірю!”

9.
Ну, я і вбив цього скептика!
От, від погоні тікаю...
Чи дозволяє вам етика
допомогти самураю?»

10.
«Справжній віщун?.. Радо просимо!» –
й курс на Ітаку узяли...
Еос прокинулась росяна –
видно вже рідні причали.

11.
І Телемах, геть без приладів,
пришвартувавсь без порушень;
в місто команду всю вирядив,
сам же – побіг до свинюшень.

(далі)

Послухай тишу, бо у ній слова,
Легенький гомін лісових фіалок,
Безликий спокій серцем відчувай,
бо дивом муки відлетіли вдалеч.

У тиші музика завжди жива:
мелодія любові та розлуки,
прадавня, незбагненна таїна,
цілюща сила ритму серед луків.

Торкнися тиші, оголи думки,
бо тисячі спілкуються мовчанням,
безсоння їм дається узнаки,
усі слова відсказано зарання.

Люблю безмовність, цей надземний спів,
як подих твій торкає непізнанне,
я знов літаю - як завжди хотів,
Безслівна влада пристрасті між нами…

20.02.2023-10.05.2024

Трепетно слова
Для тебе добирала,
Зріли ті слова
У радості й журбі.
Краю рідний мій,
Я хочу, щоб лунало –
Як в любові я
Освідчуюсь тобі.

Краю рідний мій,
Моя Вітчизно мила,
Радощі і біль
З тобою розділю.
Зовсім не тому,
Щоб ти мене любила,
А лише тому,
Що я тебе люблю.

Тихо – не почути,
А голосно – не вміла.
Може, і тому
Я пісню берегла,
Може, і тому
Так довго не посміла
Заспівать тобі
Я стиха, як могла.

Здається, горе розіп'яло...
Та ні, то темна смуга лиш.
Чи неприємностей навала
У серце вжалила сильніш.

Воно дурненьке і вразливе
Не має захисту броні.
Як те пташатко полохливе --
У пазурах жорстоких снів.

Та боротьба ще не скінчилась.
І тиск обставинних лещат
Дає лише зміцніти крилам --
Життя мені не ставить мат.

Не всі літа ще за водою
Втекли. Дивись у майбуття.
Вилюднюй. Володій собою.
Будуй своє нове життя.

5 лютого 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Люди в свято прибирають
Я ж тепер далеко від юрби
Обливаю миром, обмиваю
Ноги я пречистії твої
Я шукаю не знайду сандалі
Через сльози я не бачу ніц
І на очі пеленою впали
Мої коси і настала ніч
Ноги я твої в подол поклала
Їх сльозами облила, Ісус
Бусами своїми обмотала
Косами закрила, як в бурнус
Я майбутнє бачу тепер ясно
Будьто ти для мене все спини
Я майбутнє передбачу вчасно
Віщим яснобаченням сивілл
Завтра упаде завіса в храмі
Станем в коло десь там в стороні
І земля хитнеться під ногами
Все це через прощення мені?
Перестрояться ряди конвою
І почнеться вершників розʼїзд
Будьто в бурю смерч над головою
Буде в небо рватися цей Хрест
І впаду на землю де розпяття
І замру і прикушу уста
Ти розкрив обійми покаяння
Дотягнувшись до кінців хреста
І кому на світі стільки всього
Стільки сили, й не вимовних мук
Чи ж є в світі стільки всього
Щоб прийняти світло з його рук
Та лиш тричі сонце зІйде
Зіштовхнувши темінь в пустоту
А до мене світло прийде
Я до воскресіння доросту

О мій не сміливий герой
Ти легко розібравсь з ганьбою.
Я ж довго грала свою роль
Одна, залишена тобою…
За допомогою мені
Я не зверталася до тебе.
Ти ж за лаштунками, в тіні…
В черговий раз сховавсь від мене.
Мене для сорому, одну,
Лишив пред глядачем жорстоким.
Всю на виду, всю на біду,
Всю у цій ролі однобокій.
Як же сміявся ти, партер.
Ти не прощав мені банальність
Тих втрат, і я тепер
Ховаю в посмішці реальність!
Як радо йшли твої стада
Напитись жадно з мого горя!
А я одна, завжди одна!
Стою серед злослов,я моря.
На жаль, строката ця юрба
Героя справжнього не бачить.
Не бійсь коханий, ця ганьба
Лише мене знов не пробачить!

Вся наша роль, моє життя…
Я від кохання захміліла.
Вся наша біль – то каяття
Лише моє… Та запізніле....
Бо наша роль, моя лиш роль
І я програла в ній жорстоко
А наша біль, моя лиш біль
Мені дісталась ненароком
Вся наша роль моя лиш роль.
На жаль моя і тільки
Вся наша біль, моя лиш біль
А скільки болю, скільки!

Встали ми до сонця
у вогні навали -
вороги за смертні
узялися справи!

Зрадники впустили,
Інші підсобили.
Та народ не здався,
І напружив сили!

Слава не змалілим,
Батьківщині вірним,
Не гучним героям
З духом непокірним!

І не згасне в битві
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І палала битва
Смертна не лукава
І козацька в душах
Визріла постава!

І в бою не згасне
Доблесті заграва!
Слава Україні!
Героям слава!

І щодня із нами
Йде до бою брава
Воїнів небесних
Переможна лава!

І полеглим пам'ять -
Сяйна, не сльотава!
Слава Україні!
Героям слава!

Не обманюй серце знову
Тим, що можеш не ревти, –
Що діяльно і святково
Виглядаєш нині ти.
Хоч душа ще молодіє
І відчутно кожен м’яз, –
Не блукай безцільно в мріях,
Не марнуй даремно час.
Не втішай себе думками,
Що розквітнеш, як раніш, –
Що невдовзі час розпрямить
Зморшки, наче ґрунт леміш.
Краще суть візьми на плечі,
Хоч важка нетлінна річ, –
І не злися, що вже вечір,
А радій, що ще не ніч.
05.02.25

По шкірі розсиплеш зіркИ,
Сузір’ями бавишся ти,
Розв’язуєш петлі вузькі,
Й ледь чутне в безодні: прости.

Вуста промовляють: кохай!
Вогнем обпікаєш - до тла,
Щоб тілом мурахи… нехай
Ти спрагло торкаєшся дна.

І цвітом в мені проростеш,
Тремтінням нагої весни,
Між нами ні часу, ні меж,
Лиш душу назад поверни.

А хочеш лишити - лиши,
Плекай її ніжністю снів,
Лиш гордість мою збережи,
Не зрань більш моїх почуттів.

17.02.2023

Молюся Богу. Поетичне слово,
Написане на білих сторінках,
Несе добро і силу загадкову,
Розвіюючи безпросвітний жах.

Безпосередня щирість - це основа
Та головний рефрен в палких серцях.
Від себе додаю: "Живи, любове!
Не загубися у гірких сльозах!"

Ховаю рухи втомленого ока...
Навколо середовище жорстоке
Завжди готує хибні віражі.

Чекання березневої відлиги.
Лютневий вечір. Відкриваю книгу.
Там сяє світоч Вашої душі!

Каламар перевернуто

Місто встало й стоїть
се певна річ Троя
шари передмість
по колу повторюючись
змащені світлом ліхтарним
наосліп облудним
вливається суміш контрастна
і вулиці в сутінках
один подих тому
вийшовши з берегів
стискаються вздовж тротуарів
де берег тепер насідає
мов брили дорійців
буквальністю темних часів

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
Чи нині – вже завтра?

Дерева ростуть сталагмітами
в парку застиглих чорнил
сльотавости опій всотає галуззя
запівніч отямиться парк
у сріблí глосолалій
Затягнуться світлом зіниці –
ще дві затяжки
з кров’ю качається суміш контрастна
по околам
і серце тужаве щільніше за кість
душа поміж крил у хребет розвороту
тасьмою вп’ялася там сніг ліг раніше
цементуючи літери
сенси лабільні

Сьогодні прогноз обнадіював снігом
на завтра
нині – вже завтра

До брами до брами


2023

А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.

Відтанцьовує дощ розпочату відлигу,
Надоложує впевнено згаяний час, -
І поволі звільняється гравій від криги,
І відразу дерева позбулись прикрас.
По колюжах лопочуть краплини сріблисті
І дзвенять на каміннях підвищених площ, -
Наче лан восени, обезлюдніло місто -
Терпеливо хто де перечікує дощ...
04.02.25

(День 35-й. Одіссей у Евмея)

1.
Після розмови з Палладою
перший візит Одіссея
(згідно з її же порадою) –
до свинопаса Евмея.

2.
Той – був гостинним хазяїном,
й за́йду почав пригощати
салом, товстенько накраяним,
й потім – насмажив купати.

3.
Потім вони, мов підхльоснуті,
тріскали в смальці печінку,
а Одіссей на всі розпити –
ох і брехав! ох і дзвінко!..

4.
Двох поросят заколов іще
щедрий Евмей до обіду,
скаржачись: «Кепське становище
пало на панську садибу!

5.
Стрів Одіссей, видно, содуху,
і женихи його жінки
з мене щодня задля подвигу
тягнуть ковба́си та шинки...»

6.
Гість набурмосивсь, як Дракула,
й каже: «За вістю спецкора,
пан ваш – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

7.
Та свинопас, геть засмучений,
каже: «Не вірю в цю плітку!»
А Одіссей – як покручений:
«Хочеш – заб’ємся на свитку!..»

8.
Втім, звечоріло за лясами;
окіст вони полигали
та, закусивши ковбасами,
спати в кошу́ полягали.

(далі)

диме перцевий повз валку очей схаменись
скільки не є молодик розтяв параван смерку
і принагідно пречисті стожари до сліз
палахкотіли пекучі а вперті ж уперті

поштовх спиняли сліпі невідпорні часи
аби до купи зібралась множинність одразу –
руки руківʼя леміш – це сливе ти єси
що його б стало зорати чекання левкасу

і розчинитись бо в нині постало б колись
себто початок і голод спрагливого звіра
звіра котрий випростовувався і моливсь
стрягнучи в гумус – твоє сполотніле безвірʼя

2023 р.

В болючій тиші всю війну живу,
В обіймах помирає світла муза.
Вона зі мною поруч у рову
Ділила навпіл хліба черствий кусень.

Вже не болить одірване крило,
Заструпилася на душі кровиця.
В руці граната. А було стило,
Талант пощезнув. А було по вінця...

Війна украла розмаїття рим,
Зоставивши у посаг гуркіт бою.
За тишею, як сонце, сходить грім...

Поет помер. Та народився воїн.
Я знаю, що помру від рук орди
Землею вкритий рідною, святою.

03.02.2025р.

Під ногами тріск і слизь,
Сонця промені згори, –
Не такі вже, як колись,
Вільхи, клени, явори.
Аж не віриться, що сам
Школярем садив цей гай,
Де стоїть пташиний гам
І лиш зелені розмай.
Прямо йду й топчу навскіс
Стежку між осик собі, –
Гай розрісся, наче ліс,
У розпадині горбів.
Під ногами жовтоцвіт,
Угорі – буяння шум, –
Тільки тут на схилі літ
Молодію я від дум..
03.02.25

 
Ех, катма щастя,
або – Не в цім ось житті
Чим більше кплю з негараздів
Тим трудженіший мій сміх
На біду загубивши із часом
Щось властиве мені
У чому користь, сказав хоч би хто
Чи, як не твориш молитви
Забудь про господнюю милість
Чи дихати через раз –
Ось і все, що в життєві лишилось
 
Я мушу взяти себе в руки
(змагайся ще, або вмирай)
Хай часів не повернеш, хоч згадати . . .
Їй-бо, що з того, що я місяць прогарував
Вжеж, нема ні копійки, бейбі
Все ж заразóм був я віддав
І моя зарплатня
Пішла за квартиру, вся
Се зовсім не дріб’язки –
Папірці, що їх складають
У мене кохання, не пиття з корешами
Мені не тре‘ щось, яксь
 
Ось не зовсім моя істина
Із тих, що кажуть, прописних
Атож, не грай в життя порядне
Жорстке воно, як твій батіг
Нема за що куховарить, жінко
А ти, брате, жуй – лиґай собі думки
О, не дозволяймо вчити, як нам робить
 
 
 
 
 
 
 
 

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.
***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба,
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Осінній Сейм і кольори осінні,
Засохли трави скрізь на берегах.
Берізки жовті, небо синє-синє,
А вдалині на Суми давній шлях.

Ще дивляться у воду потемнілу
Край берегів прив'язані човни.
Петрів батіг свої тримає стріли,
Достигли чорноокі вже терни.

Усе спокійно дивиться довкола,
Завмерло у чеканні перемін.
Як сіно пахне у нових стодолах!..
Такий от наш незмінний життєплин.

Коли плечі, давно стомлені,
Знов аларму торкне полум'я,
З однією на всіх долею
РозігнУться хребти зболені.

Там окопних ґрунтів місиво
На руках, на щоках - міксами
З поту, крові, та все - мізером,
Очі пилом би не різало.

І чіпким, у приціл, поглядом,
І твердим, на курок, порухом,
Щоб лягли на поля покотом
На віки вороги прокляті.

Хто з нас – із тих, хто при Союзі жив,
Не пам‘ята трагедію Хатині.
Вона вже трохи призабулась нині.
Тоді ж про те у школі кожен вчив.
І пам’ְятник величний возвели,
І з кожного куточка говорили,
Як німці ціле селище спалили,
Настільки вже жорстокими були.
І кожен міг поїхати туди,
Почути тихий передзвін Хатині.
Вклонитись праху всіх, хто там загинув.
Там – справжній символ людської біди.
Але до того я би ще додав:
І підлості, й підступності, цинізму
Так добре нам знайомого рашизму.
Бо мало хто тоді про інше знав.
Хоч москалі нацистів стільки літ
Уже клянуть. При тому забувають,
Що і самі гріхи ще гірші мають.
Як все відкрити, то здригнеться світ.
Про Хайбах мало хто сьогодні чув.
Того села на карті вже немає.
В руїнах давніх вітер лиш гуляє.
Він розповів би, мабуть, не забув.
То все в сорок четвертому було.
На захід німців «наші» вже погнали.
Хоча вожді від страху ще дрижали,
Бо ж все накритись «тазиком» могло.
Це нам вони «втирали» увесь час,
Що весь народ на боротьбу піднявся,
З нацистами не на життя змагався,
За Сталіна в атаку йшов щораз.
Насправді ж кількість на мільйони йшла
Тих, хто служити Гітлеру подався.
Хто у тилу за зброю також взявся,
Кого Радянська влада довела.
Тепер же, коли німців удалось
Назад погнати, москалі прокляті
Взялися винних у тому шукати,
Що їм трястись від страху довелось.
І не окремих визнали людей,
Народи цілі вийшли винуваті.
Отож народи і взялись карати.
Війська прийшли по них «еНКаВеДе».
Татари і чеченці, інгуші,
Калмики, греки, турки-месхетинці.
Їх везти не встигала залізниця.
Не залишали жодної душі.
Все згідно плану… А, як не встигав,
Бува чекіст докупи всіх зігнати,
Топив, стріляв – і прикладів багато.
Тож для народів час гіркий настав.
Дісталося й чеченцям в тій порі.
З гірських аулів, як отару гнали.
Дітей, старих – нікого не лишали.
Стояв же лютий місяць надворі.
Людей же гнали, в чому ті були.
Хіба, що вузлик встигли прихопити.
Зі звичного людей зірвали світу
І в невідомість чорну повели.
Але не всіх. Були такі аули,
Що звідти а ні стежок, ні доріг.
Кругом по схилах тільки лід та сніг.
Туди «енкавеесники» прибули.
Людей зігнали і з сусідніх сіл.
Але куди їх по тих схилах гнати?
Вони ж, не дай Бог, зможуть повтікати.
Щоб встерегти всіх, недостатньо сил.
Й начальник хутко рішення прийняв.
Щоб голову з усім тим не морочить,
Начальству щоб не сором глянуть в очі,
Він немічних усіх позаганяв
В місцеву стайню – і малих, й старих,
Жінок також – більш як сім сотень було.
Чекісти бігом сіно підгорнули…
І підпалили… Ще тоді живих.
Хто пробував зі стайні утекти,
Тих кулемети упритул стрічали.
У стайні люди з відчаю кричали,
Але ніхто нікого не пустив.
Згоріли всі… За «подвиг» командир
Ще й орден мав від Сталіна. При тому
Історія ця стала нам відома,
Коли вже здох той комуняцький звір.
І сіл таких, аулів у той час
Було чимало, де людей палили.
І не нацисти люд той не жаліли,
А москалі. Згадаю і про нас.
Казали, а чи правда то, чи ні,
Що й українців також те чекало,
«На жаль», вагонів в них не вистачало.
Жили б всі десь в сибірській стороні.
Повернемось же знову до Хатині.
Півтори сотні душ спалили там.
А тут сім сотень. Як таке от вам?
Життя безцінне кожної людини.
Це зрозуміло. Але німців тих
Злочинцями ще й досі називають.
А москалів не те, щоби не лають,
Ще й орденами відзначають їх.
Й це ще не все. У Хайбаху отім
Людей спалили просто, без причини.
Інакше справа вигляда в Хатині.
І знов москаль привів біду у дім.
Хоча прекрасно знали москалі,
Що німці села знищить обіцяли,
Які би партизанам помагали.
Те москалям до дупи взагалі.
Засідку недалеко від села
На німців влаштували, постріляли,
Кількох солдат німецьких повбивали.
А потім зграя втомлена прийшла
У те село від бою спочивати.
Тут німці і застали їх усіх.
Кого убили, хтось сховатись зміг.
В полон схопили німці небагато.
Полонених відправили кудись
Живими. А селян усіх зігнали
У одну хату, деревом обклали.
Тут скоро Дирлевангер нагодивсь.
Їх командир. Той відморозок клятий.
Таких стріляти б, як скажених псів.
Він хату підпалити ту велів,
А всіх, хто схоче вискочить, стріляти.
Згоріла хата й всі , хто в ній були.
Трагедія! Але москаль, одначе
В тім горі свою вигоду побачив.
Хоч москалі самі ж і привели
Біду в село, шукати крайніх стали.
То з німцями поляки там були.
То згодом українців приплели,
Мовляв, людей бандерівці вбивали.
І ще не все. Чому саме Хатинь?
Та ж сіл було тих спалених чимало.
Й людей палили сотнями, бувало.
І тут сплива на памֹ’яті Катинь.
Ну, майже схоже. У Катині тій
Поляків тисячі москалі вбили,
Яких в тридцять девְ’ятім захопили.
Щоб якось приховать той злочин свій,
Рішили на нацистів все звалить.
Мовляв, вони поляків повбивали.
І в Нюрнберзі той злочин «вішать» стали,
Щоби себе одразу й обілить.
Забули, мабуть, що то справжній суд.
Не той – москальський, що прийме на віру
Всі докази чекіста-бузувіра.
Прискіпливий сидить там досить люд.
Як тільки про Катинь ту москалі
Казати стали, то у них спитали:
А докази які ті, власне мали?
А в тих нема нічого взагалі.
Щоб дурнями зовсім не виглядать,
То москалі одразу ж заявили,
Що, просто їх невірно зрозуміли.
Щось, видно, переплутали, видать.
Вони ж Хатинь бо мали на увазі.
А суддям, бач, почулося Катинь.
Щоби той злочин заховати в тінь,
Взялись Хатинь «возносити» одразу.
Меморіал, книжки і все таке,
Хоч на людей було їм наплювати.
Хотіли свої злочини сховати.
Від того всього й відчуття гидке.
То вміють, мабуть тільки москалі –
Склепати символ із біди людської.
Хоча самі часом ще гірше коять.
Чи є для них святе щось на землі?..
Хотілося б чеченців запитать,
Які так рідних в москалях відчули:
Ви Хайбах, депортацію забули?
Чи вам на горе предків наплювать?

(День 34-й і ранок 35-го. Прибуття на Ітаку)

1.
Зранку – як в турі в Туреччині,
знову всі пруть до їдальні...
Й тільки, нарешті, увечері
заходи стались прощальні:

2.
вельми змістовні орації,
вручення пам’ятних грамот,
дуже потужні овації, –
просто глобальний, ба, саміт!

3.
Вибрали яхту розгонисту
для Одіссея феаки;
й він, угодований повністю,
спав усю путь до Ітаки.

4.
Там його винесли сплячого,
ще і поклали при цьому
в затінку смокви завбачливо;
й потім пустились додому.

5.
Й вже коли бачили Схерію,
бог Посейдон з розвороту
яхту зробив раптом скелею:
годі возити босоту!..

* * *

6.
Еос, явившись на обрії,
вигнала сон з Одіссея,
й він заволав: «Люди добрії!
Що це за закуток? Дѐ я?»

7.
При́тьмом до нього під фікуса
звідкись підходить Афіна
й каже: «Не дуже присікуйся,
це ж бо твоя батьківщина...

8.
Хата твоя – окупована
вже роки три женихами;
кажуть: “Це доля удовина!” –
й дім об’їдають ці хами!

9.
От і міркуй, я́к закли́кати
йолопів цих до порядку!
Ну, і згадай свої викрути,
в розвідку збі́гай спочатку...»

10.
І з педантичністю вченого
маску створила герою –
лисого злидня нужденного
в лахах немодного крою.

(далі)

Холодною гілкою вишні
Світання вдаряє об скло
І тихої ночі затишність
Мигцем покидає житло.
Відразу сіріє надворі
Узимку цієї пори,
Коли розчиняються зорі
У світлі, що плине згори.
Займається обрій і сліпить
Яскравістю сяєва зір
Отак, що дивлюся, як сліпень,
На трохи засніжений двір.
Вдихаю морозне повітря
Цілюще не менш, ніж морське, –
Збагачую мовну палітру,
Допоки душі це близьке.
02.02.25

Виорюють дощі на смуток день,
Молитву сонця знову ждем лишень.
І меле час всіх нас, як міста шум.
Із люду витинає світло сум.
І тілотіні, на любов скупі,
Кудись бредуть загублені й сліпі.
І птаха серця в клітці самоти.
Замкнуто душу знов на тишу тиш.
Когось шукає вперто, довго дощ
Між вуличок старих і древніх площ.
Нитками сірими дощу думки,
Зашито латку сонця від руки.
А дощ, як вірш, іде собі, іде
Між крапками і комами людей.
І день, як злива, різко враз ущух
Під чорно - біле доміно дощу…

01.02.2025

 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Скрутиться серцевий в’яз
Хтось подвійну долю взяв
Пальцями що трусяться
Нумо, де звитяжець, де змія
 
В чистогані
 
При поставі та гримасі
В пику всякій іншій расі
Втрощи склянку на терасі
Викаж колір кармазинних підтяжок
Грошей би додому трохи
Всістися в сімейнім колі
Пес кістки би гриз поволі
За два тижня би вмолився Всеблагий
 
В чистогані
 
Всі фанати з вулиці
Засвистять, затупцяють
Через твої мускули
Як проблимнеш у своїх мокасинах
Проз вантажки, бу-ба-дід
В битій цукорниці хліб
Розїжджаєм на таксі
Щастя онде зірки слід
 
Авжеж, в чистогані
 
 
 
 
 
 
 
 

1.
За віко́нцем ні́ченька,
Вто́ма вкри́є ві́ченьки...
Час на колиско́ву...
Зі́ронька сія́, роздиви́лась -
У соло́дкі сни, попроси́лась -
в ма́ндри кольоро́ві...

Приспів:
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, моє́ дитя́...
Спи мале́ньке,
Я коли́шу...
Кли́чу в го́сті ка́зку й ти́шу...
Го́йда, го́йда, го́йда-да...
Засина́й, ба́ю-бай...

2.
Там, де ка́зки край сте́литься -
Ла́ска і тепло́ се́ляться,
Хо́лод заника́є.
І мете́лик мрій у цьо́му ра́ю
Підліта́є і на квіт сіда́є -
Се́рце розквіта́є...

Приспів.

Лютневий день, що схожим є на вечір,
Зіває, бо не виспався вночі.
Поклав долоні на холодні плечі
Дерев безлистих, начебто мечі.

Щоби схопити вчасно і невтримно,
Рятуючи застуджене життя…
Комусь насняться невгамовні рими,
А хтось навік піде без вороття…

Весь місяць лютий, що льодами взутий,
Розпатланий снігами завірюх,
У березні розтопить атрибути
Й замінить шапку вже на капелюх…

Але сьогодні холодно і сиро,
Десь мерзне під льодами кропива…
Так затишно і тепло у квартирі,
Самі лягають у рядки слова.
01.02.25

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій
В цвітінні днів, що на вечірнім прузі.

Переплелось усе моє буття
Між вишень і колючої ожини.
Тому й беру ті спогади з життя,
Де я була кохана і дружина.

Любові сік пила із глибини
Коріння, що з землі черпало сили…
Та спогад виникає з давнини,
Де взимку літо я в собі носила.

І навіть у морози і сніги
В мені світив і душу грів мій липень.
Я віддала життю свої борги,
Втрачала голос аж до крику, хрипу.

Ламала у собі оте, чуже,
Що прилипало збоку реп’яхами…
А сьогодення вперто береже
Минуле, із якого робить храми.

(Закінчення розповіді: Сирени. Скілла і Харібда)

1.
– Список завад, нам призначених,
чув я іще від Цирцеї
(дещо корисне, як бачимо,
є і в жіночій рацеї).

2.
Спершу – я мусив не лобуром
острів сирен проминути:
стати цих мавок фоловером –
краще ковтнути отрути!..

3.
Та̀к що – я воском розтопленим
вуха заткнув нашій шоблі,
ну, а мене – наче гобліна
хлопці припнули до щогли.

4.
Тут почалася трансляція...
Що вам сказати? Блискуче!
Вдячний своїй мотузяці я,
що не дістався тим чучам...

5.
Потім стрімчак був зі Скіллою,
чудиськом шестиголовим, –
поруч Харібди, що з силою
нурту крутила нервово.

6.
Рухатись по́між ми мали би...
Виру злякались; і Скілла,
стягши шістьох з нас із палуби,
їх у шість пельок і з’їла...

7.
Потім був острів, де Геліос
здавна тримав своє стадо.
«Тут на нічліг не постелимось!» –
хлопцям сказав я нерадо.

8.
«Ну, хоч на ніч, геть без кухаря!» –
й скот не чіпати божились...
Вранці же – море розбурхалось...
Мі̀сяць ми там пронуди́лись!

9.
Вже і припаси кінчалися...
Поряд – коров’яче стадо...
Бачу, ви вжѐ здогадалися:
стало зі стада – асадо¹⁴!

10.
Геліос викотив жа́лобу,
й тільки ми вийшли у море –
вдарила блискавка в палубу, –
фі́рмові Зевса доко́ри...

11.
Всі потонули супутники,
я – вісім діб на колоді...
В мозку – суцільні вже сутінки...
Й раптом відчув, що на броді.

12.
Стався останній із казусів, –
в німфи Каліпсо сім ро́ків...
Втім, це я вчора розказував.
Отже, скінчив я, нівроку.

(далі)

Нині день такий вітристий,
Що радіє лиш сміттяр, -
Вітрюган пісочком чистить
Аж до блиску тротуар.
Зранку дує бадьористо, -
І морозяним стає
Обшир пурпурно-імлистий
Та лице сумне моє.
Валить з ніг, січе обличчя,
Навстріч пружиться, свистить, -
Відпихає, рве і смиче
За пальто нове щомить.
Угризається злорадо
І в дерева, і в щити, -
Намагається завадить
До оселі підійти.
Ані ворога, ні друга
У провулку, де живу, -
Налякав усіх вітрюга,
Появившись наяву.
01.02.25

(Все ще розповідь Одіссея: Аїд)

1.
– Ми й попливли – аж до берега
рі́чки, що звуть Океаном,
в царство, де скніти без шеляга
душам надмір окаянним...

2.
Ві́втар офірою сповнили,
й ду́ші збиратися стали;
правда, кровиці жертовної
зразу ми їм не давали.

3.
Врешті – Тіресія длявого
вийшла душа на спіткання;
клюкнула пійла кривавого –
і почала прорікання:

4.
«Мучать жону твою сватачі;
маєш їх вигнати з хати,
і – навмання, не вгаваючи
йти із веслом мандрувати;

5.
я́к про весло хтось питатиме:
“Що̀ це, знаряд з бадмінтону?” –
тут же курчат з поросятами
в жертву насмаж Посейдону».

6.
Що за дурня́ із дурницею?!
Геть я нічого не втямив...
Потім – вгощав я кровицею
душу покійної мами;

7.
потім до крові дорвалися
різні жінки́ знамениті
(мусить же їхня навала вся
в блогах про щось гомоніти)...

8.
Бачив іще на тім світі я
те, про що пишуть аннали:
скутого велетня Тітія
хижі шуліки клювали;

9.
нидів Тантал в центрі озера,
спрагою мучачись, грішний;
брилу Сізіф без бульдозера
вгору тягнув безуспішно...

10.
Бачив героїв із розвідки
(ні, не Аякса й Ахілла¹³), –
всі як один мали посвідки,
що волонтерять щосили...

11.
Острів там був (може, й Хортиця),
де промовляв хтось до пастви:
«Скелю лупайте!..» – «Не хочеться,
краще – ці молоти вкрасти...»

12.
Словом, предосить страхо́вини
мало те царство суворе...
Вражені й трохи знервовані,
виплили знову ми в море.

(далі)

Ліс убрався в залізні лати,
В поіржавілі ланцюги.
Ремесло наглядати й карати
Креслить в небі широкі круги.

Ліс одягнений в ніжну покору,
Ліс одягнений у самоту.
У тремтінні дерев собору
Відчуваю складну простоту.

Ліс занурюється в утому,
У фантазію, марево, сон.
І на вічній дорозі додому
Я дивлюся із ним в унісон.

24 жовтня 2021

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

У Морейро* на вечірці
Були танці, біс в ребро-
Іноземка запросила
Станцювати болеро.

У сомбреро юна леді
Ніжно вéршила всі па,
І не чула, що сомбреро
Мої вуса зачіпа.

Ну, а може й відчувала,
Що ребро сомбреро вдало
Мої губи цілувало
В такт чарівний болеро.

Ну, а може так здалося,
Що її п'янке волосся
Із моїм переплелося
В заборонену любов?

О, шатенко іноземко,
Чом в роки немолоденькі
Рвеш у снах моє серденько,
Заборонена любов?
*-місто Moreira da Maia на півночі Португалії

***
А ватна монополія у владі,
аби урятувати фаберже,
то на заваді
у верховній зраді
об’єднує опе й опезеже.

***
А воїну однакова дорога
і на війну, і в уряд із війни,
і руки в ноги,
і бика за роги...
жертовності його нема ціни.

***
А поки є московія без меж,
ніде не буде спокою ніколи
і миру теж
не буде, та усе ж
це не біда, що ходимо до школи.

***
А в марафоні інфо-вар’єте
живі мішені кулями лякають,
та – думай... те, –
хіба ні се, ні те,
але своє нізащо убивають?

***
А поки зе перемагає пу
і армії нема чого робити,
то і юрму тупу
на цю тропу
обом уже нелегко заманити.

***
А на війні одна нечиста сила,
яка собою заміняє всіх,
міняє шило
не лише на мило,
а неугодних профі – на своїх.

Епілог
А де ще є герої, там і Крути,
і поки в цьому є сакральна суть,
винищуються кращі, та мабуть
ще має бути,
що найдуться брути,
які усюди наволоч знесуть.

01/25

Квітка квітці говорила:
"Ти така рожевомила!
Ти, мов сонечко, прекрасна,
Усміхаєшся так ясно!
Пелюстки такі тендітні,
Наче в пролісків у квітні!
Пахощі такі духмяні,
Ніжнотонкі, незрівнянні!
А ще, вичурні листочки!
Ти - найкраща у садочку!"
І відповіла та красно:
"Не так я, як ти - прекрасна!
Той, хто добре серце має,
Лише гарне помічає."

Пів дня сльозиться хмарна вись —
не побалакати із Богом,
а так потрібно, як колись,
або усе, або нічого.

Любов не ділиться на трьох —
ми розумієм, а насправді,
коли буваємо удвох,
то навіть крихті щастя раді.

Спиваємо гіркий бальзам
із позолоченої чари...
завдячуємо небесам...
новими зустрічами марим...

Судьбу не можна обійти,
переписати всі маршрути.
Невже, щоб збутись самоти,
потрібно небо розчахнути?

Хиткі гойдають терези
угору-вниз мінливу долю.
Бурштин у крапельці сльози...
Спасенним — рай, а вольним — воля!

На серці розійшовся шов
і кровоточить метастазом.
Навіщо, любий, нам, любов,
коли не можем жити разом?

31.01.2025р.

Зберіг душі таємний дотик
тієї квітки з пахощами дня.
І не бажалося екзотик,
ні блиску перлів із морського дна.

Лиш сад весни, її цвітіння
і аромат, бо досі не щезав,
і в думці пестив теплі тіні,
що виринали із заграв.

Мені ніколи не забути
Від поцілунку в тілі хміль, –
І волоти червоні рути,
І плюскотіння тихе хвиль.
І лоз тремтливих світлі хащі,
І спів пташиний у гаю, –
І довгі мріяння найкращі,
Опісля чутого: Люблю…
Мені ніколи не забути,
Як душу стискує печаль
І чуле серце точить смуток
За тим, чого донині жаль.
Кохання полум’я погасло,
І потьмянів рожевий світ
Від глузування однокласниць
Мені назустріч та услід.
Мені ніколи не забути
Як виїжджаючи з села,
Прийшов до тебе на спокуту,
А ти її не прийняла.
Лиш усміхнулась винувато
І побажала у путі
Не забувати першу втрату
В скороминущомі житті.
31.01.25

Це котеня із кашеміру,
яке на протязі* війни
у людяність вертає віру
і муркотінням будить сни,
котрі від вибухів тікають
за горизонти мирних мрій,
дзумлять ворожих дронів зграї
поміж трасуючих завій,
в Донецькій вогняній геєні
він, ніби Аріадни нить,
пестливо горнеться до мене
і живодайно муркотить.
31.01.25р.

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стояли на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать...
...Та, як кажуть, усе до часу, до пори,
довелося й мені не без жалю вийти із зимової гри.

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння,
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,
Родини вечорами у світлиці.

Горить вогонь у грубі чи в каміні
І зігріває всіх матусин голос.
Найголовніше, щоби у родині,
Був повен щастя і любові колос.

Думала, що утечу від себе,
Від своїх думок, надій, тривог.
І вони злетять у чисте небо,
Де панує тільки добрий бог.

До весни далеко і до квітня
Буде стільки і чекань, і втом.
Та земля узимку непривітна,
Кожна гілка мерзне за вікном...

Як сніги розтануть, ручаями
Потечуть по вулицях до рік,
Оживуть в лісах пташині гами,
І весни настане справжній пік…

А сьогодні холодно і сиро,
Радує калачик на вікні…
Всі думки збігаються до миру
І кінця оцій страшній війні.
23.01.25

Говорять, то у давнину було,
Велике плем’я у краю жило.
Князь правив краєм, а під ним бояри,
А в кожного із них ще й слуг отара.
Бояри, хоч земель і злата мали,
Та їм, як завжди всього було мало.
Народ простий сумлінно працював
Та всю оту ораву годував.
Адже боярство все, що лиш могло,
З простого люду в «закрома» тягло.
Казали: ваше діло працювати,
А наше – вас надійно захищати.
Щоб ми ж готові до війни були,
Коли б, не дай Бог, вороги прийшли.
Самі ж вони давно не воювали
І зброю майже всю попродавали.
Князь на те все спокійно поглядав,
Бо сам із того чималенько мав.
Отак воно і відбувалось тут.
Простий у полі надривався люд,
Не устигав від поту просихати,
А ті все вищі зводили палати
Та мірялись добром і вихвалялись.
Для люду ж геть нічого не мінялось.
Раніш було: хто мужність проявляв,
Той запросто боярином ставав.
Але завів такі порядки князь,
Що простолюду в те боярство зась.
Тепер там місце тільки для «своїх»,
«Чужий» би туди втиснутись не зміг.
Свати, брати, куми і, звісно, діти,
Вони все звикли між своїх ділити.
«Еліт-та» - старий князь їх називав,
Бо сам лиш про кишеню власну дбав.

Як вмер старий князь, взявся молодий
Боярству тому, врешті, дати бій.
Та тут неждана те й взялась біда:
Зі сходу в край посунула орда.
Боярству треба зброю в руки брати,
Але воно не прагне воювати,
Бо роздобріло надто, розжиріло,
Тож воювати, звісно, не хотіло.
Хай хтось іде за нього воювати,
Добро нажите їхнє захищати.
Прикинулися, наче інваліди,
Хоча про те не скажеш по їх виду.
Самі не йдуть, синів, хоч купу мають
Та воювати теж не посилають.
Князь кинув клич, але дарма чекав,
Ніхто з бояр в похід не поспішав.
Взялися люд в околицях хапати,
Щоб на війну за себе посилати.
Кричали про обов’язок святий,
Щоб за Вітчизну йти на смертний бій.
Говорять, мудрість вже тоді була:
Зловити можна й притягти осла
Аж до води, вмовляти його, бити
Та силою не змусиш його пити.
Тож люд, як міг, від «ловів» тих ховався
І на слова оті не піддавався.
Хто у ліси, а хто на чужину,
Щоб не погнали на оту війну.
А хтось подався до бояр служити,
Тепер узявся сам людей ловити,
Щоб хтось за нього воювати йшов.
Адже блакитна вже у нього кров.
Та більшість погляда на те і жде,
Коли ж боярство на війну піде.
Коли покине ті свої палати
Й покаже, як потрібно воювати?!

Князь не діждався помочі бояр.
Для нього, звісно, був страшний удар.
Та долю проклинати все ж не став,
Свою дружину вірну він зібрав
Та і пішов назустріч тій орді,
Хоч розумів даремність всю тоді.
Бо що дружина може учинити?
Як ту орду велику зупинити?
Всім доведеться полягти у полі.
Та він пішов назустріч своїй долі.
Між тим, не всі серед простого люду
Лякалися списам підставить груди.
Хто взяв сокиру, хто косу, хто вила,
Своєму князю в поміч поспішили.
Хай справжню зброю досі не тримали,
Та їх то, якось зовсім не лякало.
Немає зброї - та ж в орди багато,
Поб’єм її і зброю будем мати!
Тож, поки князь з дружиною ішли,
До них загони цілі підійшли,
Готові, аби битися з ордою.
Тепер ставати можна і до бою.
А скоро степ тривожно загудів,
Хижак ординський по степу летів,
Позаду залишаючи руїни
Від гарної, квітучої країни.
Князь хутко військо зготував до бою
І груди в груди стрілися з ордою.
Він своїм військом керував уміло.
Ординці його збити не зуміли.
І почалася в полі січа люта.
А тиснява – не можна повернути.
Орда все більше й більше насідала,
Бо ж поки з простим людом воювала.
А ті, хоч, може й досвіду не мали
Та стійко рука об руку стояли.
І от, коли орда вся в бій пішла,
Удар дружина княжа нанесла.
Змела ординців на своїм шляху.
Ті, долю відчуваючи лиху,
Назад у поле кинулись тікати.
Дружинники ж взялися її гнати,
Рубаючи і трупом шлях встеляли.
Лиш темрява орду ту врятувала.
На ранок люди вбитих поховали.
Ординську зброю по степу зібрали.
А зброї тої було так багато,
Що кожному дістались меч і лати.
Князь радісно на теє позирає,
Бо ж справжнє військо під рукою має.
Вертало військо із того походу.
Князь попереду війська їхав гордо.
Та не у стольний град вони вертали,
Бо ще роботи чималенько мали.
Князь їх повів в боярськії палати,
Щоб ті «осині гнізда» розоряти.
Бояри, тільки–но про те узнали,
Один поперед одного втікали.
Та черева за роки так наїли,
Що по землі аж ними волочили.
А слуги їхні попереду мчали,
Бо поки черев ще таких не мали.
Князь ні одні палати не минав,
І з них бояр у три шияки гнав.
А тих, хто в полі мужність проявив,
Він в ті палати правити садив.
Як розігнали трутнів тих у краї,
Так жити стали – краще не буває.
Отак мій дід колись розповідав,
А я згадав і вам то передав.

(Продовження розповіді: Еол. Лестригони. Цирцея)

1.
– Потім був острів Ео́лія,
жив там Еол біля брами
(в нього здаве́н – монополія
на керування вітрами).

2.
Й дуже здалася могуть його:
в міх в моїм трюмі занадив
він всі вітри, крім попутного,
щоб не було з них завади.

3.
Й скоро – Ітаку вже бачили...
Тільки окремі дебіли
щось про скарби намая́чили –
й зопалу міх той відкрили!

4.
Й буйні вітри – аж загецали,
вкоїли нам халі-галі!
Зрештою вщухли... А дѐ це ми?..
В смутку ми плентали далі.

5.
До лестригонів дісталися,
гнані нези́чливим богом;
в бухту всі су́дна ввіпхалися,
я ж – кинув якір за рогом.

6.
Й пізно, на жаль, ми розвідали,
що хазяї – людожери!
Раптом напавши, заки́дали
брилами наші галери.

7.
Всіх зачепила потала ця,
хлопці як стій пропада́ли,
й тільки мої врятувалися...
В смутку ми рушили далі.

8.
Гнав Посейдон нас неприязно,
й далі був острів Ее́я,
де проживала безвиїзно
Кірка (ну, тобто, Цирцея).

9.
Вислав я взвод: «Не на вештання,
а на розвідини, вчули?!.»
...Взводний вернувсь – каже, мешканка
всіх на свиней обернула!

10.
Кинувсь до них на підмогу я
(я, коли треба – не проти);
стрінув Гермеса¹² дорогою,
й той мені дав антидоти.

11.
Впхавсь до Цирцеї я тілечко –
каже: «Сідай їсти-пити...»
Сів; та мене своїм зіллячком
не спромоглась отруїти!

12.
Тут вона, звісно, лякається, –
може, мольфар я з морфлоту...
«Що тобі треба?» – питається.
Я їй: «Звільня̀й моїх, тьотю!..»

13.
Словом, чаклунка любісінько
чари з команди прибрала,
й нас цілий рік ще смачнісінько
кожного дня частувала...

14.
Врешті, збагнувши, що в стресі я,
каже мені: «Ти без ляку
руш у Аїд, і в Тіресія
випитай курс на Ітаку».

(далі)

Змовкла раптово зозуля
Й більше уже не кує, –
Жалом розпеченим куля
Впнулася в серце твоє.
Нагло ходу зупинила
Й душу прорвала на крик,
Хоч богатирської сили
В тілі мав повно “Мужик”.
Хлопець обрав вірне псевдо, –
Сам бо просився не раз
Йти з побратимами в рейди
Й задніх там зовсім не пас.
Ще молодесенький легінь,
Та вже міцний, наче бук, –
В дудочку скручував негідь,
Як та трапляла до рук.
Зараз волік також зайду
Через лісочок у тил,
Та підстеріг його снайпер
За якийсь крок до мети.
Теплим струмком засочилась
Кров і померкло в очах, –
Тільки віддатись на милість
Смерті не хоче хлопчак.
Дихає й шепче вояка,
Попри неждану біду:
Хлопці, невдовзі в атаку
Разом із вами піду...
30.01.25

У наглухо закритій домовині
Мене з'їдають білі черв'яки.
Я дописав усі свої рядки,
І чорна стрічка на моїй світлині.

Гниють печінка, серце і легені,
Від мене залишаються кістки.
У наглухо закритій домовині
Мене з'їдають білі черв'яки.

Я не в землі похований - в провині,
У злобних рухах власної руки.
І не дарма злітаються круки:
В холоднім світі почуваюсь нині
У наглухо закритій домовині.

Лиш тільки пилом сніжним
Укритий зимний шлях,
Та і морозить ніжно
Всю зиму по ночах.
Морози десь позаду
Поскрипують ледь- ледь
І довгі снігопади
Не пнуться наперед.
Не був холодний грудень
І січень не січе,
Проте на повні груди
Боюсь дихнуть іще.
29.01.25