Скриня життя наповнена паперами
І стосами партійних архаїзмів,
Народжених під золотими перами
У дефіцитних мріях комунізму.

А потім секондом гатунку вищого,
Космічного металу перснями
І орденами за плебейське знищення.
Зітлілі цінності під головершнями…

Сьогодні холодно, сьогодні совісно
І крутить душу ревматизмами,
Важкими жорнами історій-повістей
Блукає привид безвітчизняно.

Сніжинок музика крихка віконцям сниться:
у ній дзвенить зоря вертепна і колядниця.

А в деревяній старій оселі з низьким припічком
блукає досі твого дитинства криштальна нічка:

за частоколом снігів лапатих той добрий вечір,
що зодягав твої віншівки в кожух овечий

та крила янголів пухнасті, мов дух ялиці,
на білій крижмі… на тебе схоже дівчатко (сниться).

…Різдвяна музика в цей вік льодовиковий
різьбить серця по склі – з найтоншої любови.

Ранок зимовий
Згорнувся клубочком –
В Нати під ковдрою
Тихо воркоче.
Тепло і затишно
Тут біля Нати -
Ще би хоч трішечки-
Трішки поспати.
Тільки будильник
Уперто тенькоче –
Ранок з-під ковдри
Докликатись хоче.
- Ранку лінивий
І дівчинко Нато!
Це вже до школи
Пора уставати!
- Раночку добрий! –
Всміхнулася Ната. –
Я загорну тебе
В теплий халатик
Ще й напою із
Лимоном чайком –
Буде нам затишно
Й тепло обом!
2012

Тягло від опівночі вільготою
А він світив крізь діри наготою
Та змерзлу плоть ховав під ветхий крам.
Воно, хоч мандри ці і на спасіння,
Й не личить їм нуда і голосіння,
Та де ще він, той благовісний храм!

А зараз ніч – Біг зна де тепла днина,
Й до речі тут була б якась ряднина,
Й задублий бік скородив підлий корч.
Бурчав, крутивсь і ті крутились двоє,
Пітьма ж була – у силі та в розвої,
Чи в око стрель, чи свічку ставляй сторч!

Сон брав своє, і важчала повіка,
І вже не тямив: бачить чоловіка,
Що ген стоїть, чи мариться йому.
І вже підходив начебто до хати,
Стрічала жінка й діти нили: тату!
Й розбитий човен задирав корму.

Здалося – баба мовби постаріла,
Та літ зо п'ять свого не мила тіла,
І хата вгрузла в землю навкосяк.
Жалілася, що геть напала скрута:
"Як ти здимів – з харчів хіба що трута.
Була худібка, нині – де й кізяк!

Дітва селом снується між собаки,
Хто кине кус – тому від сиріт дяки,
Вже ж за своїх не лічать нас ґазди́.
Джерґоче люд (шепнула Соломія),
Що ти здурів, при розумі б розвіяв
Чи хто добро й гайнув бозна́ куди?"

Стояв, сопів, топтав босоніж порох:
"Та я вже й сам… таки ж собі не ворог!
Сміються люди з нашої ходьби…
Ще поки є сяке-таке здоровля,
А руки тямлять – що то риболовля,
Вернусь додому, годі з вас журби!

Закину сіті й принесу малечі…"
Аж тут відчув, як хтось його за плечі
Шарпнув дражливо: "Петре, не проспи!
Все скінчено – вогні ген з відусюди!
Син Людський буде виданий до суду!"
Сполошений, він бубонів:
"Прости…"

Ворохобні гарцюють літа,
Он як рясно оздоблені словом,
Лежебок поміж ними нема, -
О, й сьогодні до «бою» готові.
Диворими легкі і пругкі,
Ирій слова заманливо кличе…
Муза ніжно торкнулась руки:
«Ит, на вік не зважай, чоловіче!»
Роковин ювілейних тягар
Опустився на плечі не вперше,
Витре піт із чола ювіляр
І новим розпогодиться віршем.

Заскрипить по-новому перо,
Аркуш яро займеться від літер…
Хай дев’яте й десяте зеро
Обіч музи Вам, Майстре, би стріти.
Жодних бідкань, зажури, хандри,
Осоружного серцю безкрилля, -
Майоріти між творчих вітрил,
У натхнення купатися хвилях!

25.12.2012

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

М.

Тебе тримати у обіймах
Сьогодні хочуть всі довкола,
Бо ти така красиво ніжна,
Що паморока мучить світ.

Тобою марять сотні тисяч,
Тебе побачивши в Інеті,
До серця прагнуть пригорнути
Всі, хто з тобою говорив.

Ти – запах дикої троянди,
Ти – горда квітка орхідеї,
Лілея в райському саду.

Ти – пристрасть. Дихає словами
Натхнення неба біля тебе
Й кохання віршами стає.

24.12.12

Вродливі не повинні помирати,
На прах перетліваючи в землі, –
Від Господа вони повинні мати
Нештатні привілеї хоч малі
На довший вік. Хай тішаться в народі,
Де звиродніння творить свій шабаш,
Такій облагороджувальній вроді,
Такій красі, що світ врятує наш!
Мав рацію, можливо, Достоєвський,
Жаліючи чужого і свого
В облуді й бруді. Та мені здається:
Ніхто не зрозумів, як слід, його.


2004

Я завжди хотів написати щось почавши зі слова Мала.
щось ніби - Мала, памятаєш оті вихідні, ту осінь,
той жовтень, дощі за вікном, словом, всю ту стихію, що нас звела
і всю ту траву, що між нами росла?
але яка тримала нас разом і досі.

А потім – кілька рядків про то, як «це» у нас було,
що ти схожа була на всіх оцих змій, ненаситних левиць, чи грайливих кішок,
що ми відчували як вдосконалюємо мультикультурне це ремесло,
а бОги любові аби повчитись пряму трансляцію
дивилися з нашого ліжка

Далі, Мала, варто було б згадати якісь міста
бажано нетутешні, Відень, Париж, Варшава...
те як у них на гарненьких алеях і пішохідних мостах
пахло якимись частинами твого тіла,
ну і звичайно ж кавою.

І ще, Мала, не забути порожні вокзали і поїзди,
літаки, яким терміново треба відносити наше кохання
квіти на підвіконні, чи на пероні, останні слова, «не йди»,
і погодні умови жахливі повинні бути
в період чекання.

А потім знаєш, Мала, краще щоб хтось помер,
і найліпше щоб це стосунки наші сконали від відстані передозу
тоді б ми втопилися у самоті ніби консерва
у банці із під консерв,
і порівняння химерні вигадували б цьому психозу.

Не ображайся,Мала, та в цьому листі-нелисті сконаю лиш я
і лише в твоєму лексичному світі сконаю, ніби латинська мова.
а ти, Мала – ліпше придумай собі ім’я,
а потім знайди для імені цього
слово.

Повабне графомани теревенять,
А зиску з їх потуг – порожня жменя,
Дарма увагу серця привертають
Пусті слова, позбавлені натхнення.

24.12.12

Сипле синій сніг –
Вже й не видно стріх.
Задрімав горіх
До весняних втіх.

5 грудня 2012 року

Не нужно больше громких голосов
Один в награду голос что потише
А вой волков и лай бездомных псов
Пускай в душе не будет больше слышен

Я так хочу весенней тишины
Когда ветра гуляют в чистом поле
Я так хочу чтоб обнимались мы
Не лишь когда твой друг смертельно болен

Возьми в награду тёплый колосок
Пускай заплачут между пальцев зёрна
Когда умолкнут сотни голосов
Лишь одного не слышать сердцу больно

Того что рядом когда нужно нет
Когда беда или когда тревога
В начале дней или на склоне лет
В душе твоей когда не слышно Бога

А почалось усе з запалених свічок.
П’янке відлуння мантр у мороці балкону.
Ми струшували попіл солодких цигарок.
Ти була вдома, ну а я не поспішав додому.

Облуплений, сірий, забутий райцентр
На Леніні біліє зухвале слово “Shit”.
Рахуєш вартість сукні у доларах та центах
Поки на віях туш вульгарністю блищить.

Поки холоне чай в серпневому світанку
Й кімната спочиває в бедламі сорочок,
Я розчиняю в мантрах дитячу колисанку.
Все ж тільки починається з запалених свічок.


29.11.2012.

Намарилося…Небо, виповнене вщент, -
ось-ось осиплеться, йому забракне сили
від розпачу думок благальнокрилих…
Летіли янголи і падали сніги
у всі туманності земної андромеди.

Намріялось... Із небодзвонами снігів
от-от з’яріє у серцях найперша хвиля
і знову все почнеться із розкрилля…
Сміялись янголи, і грілася земля,
і ти, і я. І небеса. І цвіт невинний .

Надія... Земля і небо - двоєдині.
І вихор-сніговій летить неспинний.
Ми вільні. Та хіба ж у тому винні?
Прощались янголи і сипали зірки
на ті шляхи, котрі ведуть до Бога.

2012

Всміхалися нам зорі,
Складалися в слова.
А як медами пахла
Некошена трава.

Були предивно гарні –
Дерева, квіти, люди.
І нам обом здавалося -
Що вік кохати будемо.

Надіями замріяна
Уся душа жила,
Що будемо не в парі –
І знати не могла.

Розлуку не чекали,
І думали - на мить...
А довелось в розлуці
Усе життя прожить.

2001рік

Жебоніла тиха розмова.
Наш сусід, мабуть спав, бо затих,
А вона про дітей і корову,
І усі негаразди сільські.

І про те, як нелегко жити,
Що грошей немає у них,
Вовком хочеться іноді вити –
Не працюють і п’ють сини...

І нікому немає діла
До усіх негараздів оцих.
Розмовляла, в задумі сиділа,
А вагон зачаївся, притих.

Витирала краєчком хустини
Накипілу вдовину сльозу,
Погляд світлий, як у дитини,
Щиро нам про біду і нужду.

І тремтіли натруджені руки
Від образи на це життя...
І за що їй усі оці муки,
І на старість таке маяття?

2001р. Надія Таршин

Розкажи новорічну історію – вигадай диво.
Я повірю, авжеж. Вже санчата стоять у дворі.
Наречена у січня сьогодні казково вродлива.
У калинових шубках на гілках сидять снігурі.

Ти веселий, як сніг. Неважливо, що літо далеко.
Цей святковий мороз не проникне до теплих осель.
Хай дрімає земля і прикрашені сріблом смереки.
Хай несеться по колу наповнена мрій карусель.
21.12.2012

Запахло зорями і вітром змореним,
де осінь скорено
на полі Марсовім.

Під ноги стелиться, гримить хурделиця
старими ланцями,
протуберанцями.


Лише крізь віхолу, з лихою втіхою
Зима вправляється
З кіньми троянськими

Читачу мій, не поспішай
Робити висновки про мене –
Чуття первісне, сокровенне
Таїть беззахисна душа
У глибині своїй;
Чуття
Добра і ніжності...
Його я
Плекаю більше, ніж дитя
Плекає мати,
Рани гою
Добром і ніжністю –
Свої
І не свої пекучі рани...
Біля душевної мембрани
Завжди присутні солов'ї
І цвіркунці нічні.
Отож,
Я не такий,
Якого знаєш,
Якого, певно, не читаєш
Уважно й глибоко,
Або ж
Читаєш знехотя.
Повір
Душі,
В якій нема порядку,
Але в якій живе звірятко,
А не заматерілий звір!


1997

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен сніг,
Не треба в римований простір,
Кидати слова на сміх.

Бо я слідкуватиму далі,
Без спину, навіть на мить,
На всіх Інтернету скрижалях,
Невтомно Вас буду вчить.

Шукати слова досконалі,
Щоб в розмір, як книжка вчить,
І краще втікайте подалі,
Бо гнів мій уже бринить.

Колись ви повчати хотіли,
Як вчитель мале дитя,
І били словами щосили,
Топтали моє життя.

Тепер Вам, за Ваші «творіння»,
Хай буде гіркий урок,
Бездарність з Вас вирву з корінням,
Помічу Ваш кожен крок.

Казав же, ніщо не забуду,
Змиріться й прийміть удар,
Достатньо словесного бруду,
Пролилось в запалі чвар.

Заглянути в дзеркало раджу,
Признатись хоча б собі,
Що пишете зараз не краще,
Ніж курка сільська в багні.

Сьогодні Ваш настрій не в розмір,
І в цьому не винен дощ,
Що в Вас у думках мутний розчин,
Що треба Вам йти до прощ..

Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!

Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,

Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!

Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.

Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.

Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.

А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.

На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.

Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.

І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.

А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.

Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!

Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.

Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.

Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.

Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,

Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?

Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.

Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.

О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.

– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!

Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –

Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.

На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.

Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.

Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.

Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.

Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?

Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.

Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!

Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.

Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.

Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.

Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.

Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.

Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.

Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.

О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!

Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:

Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.

Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.

Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.

І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.

Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.

Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.

Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.

І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.

У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.

Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.

Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!



Переклад Василя Білоцерківського

Как до нового до года ворот
подоспел-подъехал Солнцеворот,
и стучался, и просился войти,
чтоб денёчкам с этой ночки расти.

Зря вливала в лунный свет приворот –
дали ночи от ворот-поворот!
Да не хочет ночь на убыль идти,
всё темнит дню западню на пути.

Взял за ворот ночку Солнцеворот,
да и вытряс из неё приворот.
Солнце нА лето, зима на мороз
повернулись. И приятно до слёз,

но волнительнее день ото дня:
а надолго ль позади западня?


24.12.2010

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Навкруги – біленька льоля,
Так дитинно спить земля.
То лепоче щось тополя,
Вітерцеві дошкуля…

А сніжинки невгамовні:
Стриб та скік – на ялинки,
На будинки, безумовно,
На дороги, на садки!

Скрізь встеляться грайливо…
Ще й на носики малі!
Ну а діткам – справжнє диво!
Стільки й радості в зимі!

Морозець морозить вправно.
(Гріх поскаржитись йому!)
Заморозив став недавно.
Ліс і поле. В ніч німу

йти не боязко й дитині –
скрізь біленько! Стихло все.
Лиш Морозко в самотині
Під дубком дріма-хропе…

Тай не дивно. Добру скибку
Заробив недарма:
То картини, а не шибки
Сріблом він розмалював!

Навкруги – біленька льоля,
Уповита в сніг земля,
Крок за кроком, поволі
Йде Вкраїною зима!

2012

Ти щось говориш про важливе
Важкі від мудрості слова...
Синіє вечір, ніби слива,
До крові хмелю підлива...

В які реакції хімічні,
Математичні розрахунки
Вмістять мужі академічні
Твої солодкі поцілунки?

Хіба найкращий офтальмолог
Чи навіть фізик суперовий
Твоїх очей раптовий сполох
Пояснять формулою крови?..

Хай все іде своїм звичаєм,
Наука - діло не пусте.
І вчені голови втрачають
Від таємниці декольте.


2012р.

Солодко плакалось. Так молитви і вірші
ходять душею і бавлять торішні сни.
Плакалось. Ні. Не займайте. Не треба. Тихше.
Я розговілась у час, на слова пісний…
Осторонь спогади тупцяли, хтось і вечір.
Осторонь світ по спіралі собі ішов.
Солодко плакалось. Вперше за рік. До речі,
навіть не стало і згадок од підошов…

сніги загвинтили коріння у землю глибоку
пробили бруківку проїли до мозку асфальт
стежки розвівають подолами пухових пальт
круки-байстрюки і стоокі сороки-мороки

і вчать нерозумних людей замітати сліди
зимові сліди дискомфорту хандри і депресій –
товарки-канарки активно піарять у пресі
засмаглого мавглі що денно в басейні сидить

та люди як люди –ліниві уперті нудні
слідів не ховають щодня розколупують рани
вмонтовані у монітори і телеекрани
а люди шукають притулку на власному дні

тепло ж оселилося з іншого боку планети
малює веснянки весняному фейсу землі
до нас доправляє лише золоті кораблі
і світить різдвяні свічки в ефемерному неті

Є на світі (так і знай)
Хлопченя з ім’ям Люляй.
Кучерявий, в білій льолі,
Знає він казок доволі,
Має крилечка на спинці,
Сам не більший за мізинця.
Як тобі чомусь не спиться,
То Люляйко знадобиться.
Гарно очка закривай
І шепни: «Ходи, Люляй!»
Він прилине в хату нишком,
Прилаштується край ліжка
Та й зачне в’язати казку.
Ти прислухайся, будь ласка, –
Слово зá слово зав’яже
І такого нарозкаже,
Що казок для тебе стане
До самісінького рана.
2012

Один. Диваки-волхви спустились з різдвяних круч.
Зліпили свій Вифлеєм - цього їм здалось замало.
Два-три. Календар кровить. Укладений власноруч
Тим, чиї живі хрести під ранок повимерзали.

Дорога, мов молоко. Розлита - з його грудей.
Над часом - новий Псалтир. Чотири. Числом пречистим.
Контрактне у Вас Різдво. П’ять. Місто ворожить десь
На папілярах занедбаних літочислень.

...Біблійно лягає сніг – літописом. Угорі
Прибульці-волхви мовчать. Шість. Петлі в'язати вчаться.
Ялинки прикрасять – шибеницями для снігурів.
Сім. Ще не час. Ще рано. Ще кожен їх дар - на щастя.
2012 рік

Місто вабило волею довгих ночей студента.
Місто вабило пивом, халявою від батьків.
То пізніше збагнулось: борги, недосип, оренда.
То було тридцять восьмим у списку моїх років.

А тоді тільки воля, дівчата, щоночі інші.
І шкірянка вагою з вагон. А, можливо, два.
Друзів повний гуртожиток. Нині уже не пишуть.
А ще вчора ходили, коли я лише бухав.

Місто нищило швидко. Бо волі надволю з лишком.
Місто било печінку, і морду, і віру… Я
Ще плекаю надію, що раптом свого залишиш,
І прийдеш серед ночі: «Я буду лише твоя…»

Живу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

А на Землі дорога і тривога,
Пихатий блиск тонованого скла.
Найкраще німб тримається на рогах.
Найбільші очі видно зі ствола.

А так – всі кам’яніємо поволі ,
Ми – глина ж на Всевишнього сльозі.
Із нервів наших виростуть тополі,
А із очей – крик нетутешніх зіль.

А як ніщо не виросте – не страшно.
Майне життя, як лісова луна.
Як ранній сон красивої монашки,
Що випила церковного вина.

З інстинктом пташки, що летить у вирій,
Бреду у рай, що вимріяв собі.
Якщо ж його нема – то є довіра,
Що душу обмине й пекельний біль.

Наразі ж все, як і судьба судила...
Бреду.
Співаю.
Слухаю свій пульс.
А мій Пегас закушує вудила,
Бо Музу, як Феміду, жде сліпу.

Куди ж візьме моя сліпенька муза
У світі, що летить в тартарари.
На цій межі я біло заздрю Крузо,
Що світ неначе заново створив.

Хай буде осінь.
Дощ нічний зі снігом.
У норах сплять звірята до весни.
А я пишу свою останню книгу
Прозорої, мов сльози, глибини.

Пишу – немов прийдешній день – останній.
Осінній день – як мед із молоком.
У небі також осінь чи повстання,
Бо ж пада зірка... просто за листком...

11 жовт. 12.

Моя епоха – епоха сильних:
Кар’єри, гроші і власне еґо,
Міста, мережі, смаки і стилі,
Вбивання часу і втрата неба.

Затори в центрі, загрози стресу,
Трамвайний спротив і боязнь колій.
Нестача руху – затори в серці,
Бентежна тиша: сиди й відмолюй.

Пусті розмови й кишені повні,
Криві дзеркала, прямі ефіри.
Нова проблема – проблема мовна,
До неї в парі проблема шкіри.

Планшети творять цілі трактати,
Мовчання вбили банальним криком,
І пишуть Богу і вірять свято,
Що Бог відпише на їхні скриньки.

На все знайшлися свої пін-коди,
На душу навіть стоять паролі,
А бути справжнім уже не в моді,
Куди цінніша заміна ролей.

Суцільні згоди під гасла клонів,
В країні геніїв і поетів.
Моя епоха – епоха хворих,
Щасливих зовні, а в серці мертвих.

23. 12. 2012 р.

Вогонь закам’янілий поміж нас
Байдужістю спалив сади едему.
Скували душу ланцюги образ.
Згасає сонце і палає темінь...

Вже пам'ять обтрусила ніжний цвіт,
Мереживо зірок порізав вітер.
Чи варто щастя кликати навзрид,
Коли воно мінливе, перелітне?

Вплітаю серце у вінки безсиль,
І проти течії пливу… в нікуди!
Як плід медовий отруїла гниль,
Так світлу пам'ять заплямують люди.

Несказаним ридає висота,
У келихи безсоння ллються вірші
Про те, що ти, на жаль, не прочитав
Моє кохання між рядками тиші…

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
(Замість прологу)

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну країну,
Прагнуть бачити в честі і славі
Батьківщину свою солов'їну.

За віки, в результаті міграцій,
Історичних всіляких процесів,
Діти етносів різних і націй
(А по вірі – і різних конфесій)
Прижилися у нашім суспільстві,
Полюбовно змішались по крові
І по мові, щоб жити, як в пісні,
Де слова всі і звуки – чудові,
Однорідно, єдинонародно,
Одностайно – як рід і родина,
Бо ж так Господу-Богу угодно,
Бо ж для всіх Україна – єдина!

Корінні кримчаки й караїми,
Нечисленні в Криму й Прикарпатті, –
Рідні діти вони України,
З власним звичаєм в батьківській хаті.
В степовім Буджаку, в Подунав'ї
Гагаузи живуть, молдовани;
В повній злагоді та рівноправ'ї
Поряд з ними – румуни й цигани.
В Приазов'ї – болгари й румеї,
Новогреки так звані... Сусідять
Їм північних країв «берендеї» –
Московити, – живуть тут осідло
Три століття... Вони безумовні
Наші кровні брати, хоч молодші,
Хоч підкреслено «російськомовні»,
Та здебільшого справді хороші.
Почуваються в нашій сторонці,
По-домашньому – наші ж країнці! –
Білоруси і македонці,
Славні чехи, словаки і німці...
Співіснують угорці й поляки
Із синами Сибіру й Кавказу
І Закаспію... Ви лиш погляньте
На оцю всенародну „оазу"!
Африканці в нас є, азіати –
Всі живуть з українцями в згоді...

Прочитайте цю книжку, щоб знати
Все про нашу колиску народів.



УКРАЇНЦІ
(А не малороси чи хахли)

Можна різне про нас говорити
(Знайде ж істину лишень наука),
Хто ми є... Чи сармати, чи скити,
Чи аланів і гунів сполука?

Варто знати, що ми не з запілля,
Не з країв закарпатсько-дунайських...
Безліч в сивих курганах Трипілля
Ми прикмет познаходили наських!

Для душі і для серця робота –
Пошук правди про рід і родину...
Почитаймо бодай Геродота,
Що писав він про нашу країну;
Пошукаймо у хроніках ведів,
Греків мудрих і вчених арабів,
Хто переднім був, хто попереднім,
Кого край Оріяни привабив...

Україна – країна містична,
Україна – держава реальна,
Не в усьому й не завжди велична
І далеко ще не ідеальна.

Але ж це наша рідна держава –
Щедрі ниви, і гори, і ріки –
І ніхто не позбавить нас права
Українцями зватись вовіки!

Ми – цієї країни країнці,
Цього безкраю-краю краяни,
І про це всіх сучасних „ординців"
Попередили... Наші Майдани –
Запорука єднання і сили
Автохтонного роду-народу...
Свідки нашої волі – могили
Всіх великих борців за свободу!

України-Руси пранащадки, –
Кров козацька пронизує гени, –
Ми не маємо права мовчати
В час, коли наші рідні терени
Яничарські гризуть «Регіони»
Ізсередини... Згідно закону,
Заявляємо: ми – автохтони
Аж від Сяну й до самого Дону!

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

У болоті бегемоти
Чай пили із бергамотом.
Бегемотове болото
Геть пропахло бергамотом.
А брунатні африканці
Босими біжать до танцю
Із Ботсвани чи Брунею
І великою сім’єю
Веселяться край болота,
Що пропахло бергамотом.


2008

Прости, но тебя так сложно любить.
Ты словно ветер, уносящий разум.
Прости, никогда я не смогу забыть
Ни глаз твоих, ни улыбки даже.

Прости за то, что сердце держит
За то, что разум отпускает.
Ты словно воздух свежий
Без которого я просто задыхаюсь!

Не возвращайся, нет, не надо...
Как прежде - не будет никогда.
Провожу тебя лишь взглядом
И любовь сохраню я навсегда!

На мереживо твоїх вій
Трепетно кристалик холоду лягає.
Непомітно стає дзеркалом надій:
Лікує, ранить, а врешті й убиває.
Щоразу солодке видиво зими
Щіпає мозок до нестями,
Змушує вертатися у дні, що відгули
Холодними щиро - світлими вітрами.
Ти в трансі, спокої, чи то німо'ті.
Ніжно - мрійний іній вириває твоє серце!
І,наче, ангел у срібній позолоті
Дарує знову тобі все це!

А завитушек белых на окне
зима уже не лепит. Пластик в раме
трехкамерный. Но память шепчет мне
о холода узорах. Тех же самых.

Я в них дыханьем время развернул,
И детские зажмуривались очи.
Я совершенство линий и фактур
Брал у мороза – кстати иль не очень...

Так струны полюбил из серебра
И сад, заиндевелостью плененный,
Что в лунном свете снова оживал
Пейзаж искристый одухотворенно.

Свеча времен течет на Рождество
по пальцам. Голос мамы душу греет.
Опомнись, мальчик!.. кто же от того,
Что суждено, упрятаться сумеет.

Мечты растают детские в ночи.
От завитушек белых - только рамка...
Так как понять мне следствия причин?
И серебро на волосах откуда??

Мамка!..

21.12.2012

Ми не замислюємось нині,
Як і колись, як і завжди,
Що ні до чого все людині,
Крім сонця, вітру і води.
Уперті ми й твердоголові,
Забули зовсім в суєті,
Що, крім добра, краси й любові,
Ніщо у нашому житті
Не варте серця і півсерця,
І навіть крихітки…
Чому ж
Все мимо нас чимдуж несеться
І вигибає все чимдуж?!

1995

Туман розвісив за вікном
Свої картини,
Розлив досвітнє молоко
Все до краплини.
Заполонив мене усю -
І душу й тіло.
Чекала я тебе у снах,
Я так хотіла...
Відчути подих на щоці,
І тихий шепіт.
Прийди з туманом разом цим,
Відчуй мій трепет.
Я розповім про снігопад,
Що скоро буде,
Хоч хмурий грудень за вікном
З лицем приблуди
Лишає сльози на душі,
І бруд на рамі...
Чомусь так хочеться мені
Тебе губами
Торкнутися хоча би раз
Палким цілунком...
Туман у скроні проникав
І стукав лунко.

2011р.

Міфи творяться реалістами,
А реальне життя – диваками,
Що вихоплюють з ватри
Жаринки істини
Незахищеними руками;
Обпікаються – та ніякого
Не виносять із цього досвіду…

Їх на небо живцем забирають янголи –
Спілкуватися з Господом.

На поля і на луги
Сиплють білії сніги.
Білосніжно навсібіч.
Навіть біла стала ніч.

1 грудня 2012 року

Білі лебеді з білого саду
прилетіли у білу ніч.
Залишивши тепло позаду,
ми за ними у білу січ.

Чарівна і пречисто біла
наречена стоїть - земля.
Їй торкнулись душі і тіла
білих ангелів два крила.

2012

Я зазираю в сиву глиб епохи
Й надибую коріння родове...
На грізні Бористенові пороги
Дніпрова хвиля крізь віки пливе.
Гурти племен тут вищезли у часі,
Під зойк меча і стогін тятиви.
Слов'янська віть лиш міцно прижилася,
Попри орду монголо-татарви.
На цій землі товклося безліч люду -
Розбій чинили, дерли данину
І орачі, не стерпівши приблуду,
Не раз ішли від рала на війну.
Така невдячна випала планида,
Такі круті в держави манівці -
Лишилась нам неізгладима кривда
Та на серцях запечені рубці.
Мені Горішній голос напророчив
В душі кріпити український дух.
Болить мені, як хтось з дороги збочив,
Або горів осяйно, та й притух.
Я ж землю цю не кину до кончини
Й не зраджу по-манкуртівськи її,
Бо чорний хліб стражденної отчини
Солодший за чужі короваї.
Бо тут мій рід і тут моя Говерла,
Тут Рубікон, Голгофа і Парнас.
Бо тут звучить крилате: "Ще не вмерла...",
Тут Словом визрів прадід мій, Тарас!
Творю молитву в піднебесні брами,
Молю Оранту - Неньку захисти!
І блага вість уже не за горами,
Вже до єднання зводяться мости...

мете мете не видно світу Божого
ні неба ні землі
хліби і риба загодя помножені
на тризну чорних літ

мете мете заліплює завіює..
ні вогника навкруг
старі часи вертаються месіями
на теплий людський дух

гаплик

(08.12.12 за Юліанським календарем)

Зачерпнути б зірку згірклу
В пригорщі грудневих
Вечорів,

Виткати з проміння покривало
І сховати музику
У нім,

Випити кохання повну чашу
І сп’яніти запахом
Твоїм,

До твого божественного лона
Доторкнутись ніжністю
Богів,

Борг сплатити, впавши на коліна
Словом, що запалює
Вуста,

Щоби залишилась перед нами
Чиста і прозора
Висота.

21.12.12