Краплинами пестливої туги
повз вуст стікати аж до низу,
ти завжди був мені не до снаги,
та підпалить завжди кортіло цього хмизу.
Підкорена і зваблена була,
і постіль рвали рухами п’янкими,
без сорому кохалась та кляла
своє безсилля перед дотиками цими.

27.05.2010

О річенько, душі моєї спогад ,
Верни мені дитинства часопад,
Роки розставлю берегом, а погляд
Спрямую так ,щоб дати всьому лад.

Я заберу з собою сміх діточий,
Сліди моїх маленьких босих ніг,
У торбу кину радості пророчі,
Що ти мені шепнула навздогін!

Моя Остерко, річенько дитинства,
Ти завжди котиш води до Десни,
А може, може глянеш в материнство
І щастя згублене мені даси!

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.
2012 рік.

Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, розплітаєш обрізану косу.
Ти шепочеш слова, та вони не проходять крізь браму.
Тільки протягу втома по світу русяве волосся грайливо розносить,
Наче бабине літо по цей бік віконної рами.
Ти приходиш додому, зачиняєш вікно, розплітаєш обрізані весни.
І малюєш на склі ті сніги, знахабнілі до біса.
Ти ще віриш у казку, у бабине літо і в те, що надії воскреснуть,
Що Спаситель іде, щоб зірвать скам’янілу завісу.
Ти приходиш додому, розчиняєш вікно, відпускаєш поламані рими.
Він три дні вже мовчить, а в тобі виростає образа.
І здається, іде, але кроків нема за отими страшними дверима,
І важке розуміння дратує й доводить до сказу.
Ти не хочеш додому, на старому вікні ще живуть намальовані мрії.
Ти тікаєш від снів, що летять павутинками з неба.
Він три дні вже мовчить, і, напевно, чекає, коли ж ти нарешті здурієш
І подзвониш сама: «Ти прийди, я не можу без тебе!».
2012 рік.

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…

хо
вайся
у моїх
зой-ках
лети
відчай
душно
зривай
ся
трем
ти я
хапай
мо-х-віст
н-очі
і ви ди хи
tristes
очі

2012

гаплик
(2012-2016)

Замовкніть всі! О дУрні безпросвітні.
Бо не для вас горять Вогні Досвітні.
Не вам судилось бути Кобзарями
Й лупать стіну разом з Каменярами.

Ви посадіть брудних свиней за стіл
І поясніть їм Істини прості.
Вони вернуться до свого корита,
Бо не для них ті Істини відкрито.

І я мовчу – дурна і безпросвітна.
Бо не мені горять Вогні Досвітні.
Бо не судилось бути з Кобзарями
Й лупать стіну разом з Каменярами.

Ви посадіть мене брудну за стіл
І поясніть же Істини прості.
Я повернуся до свого корита,
Бо не для мене Істину відкрито.
13.02.12

Як ненаписаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, завжди рвалось.

Страждання, муки, біль розлук
з чиєїсь неземної волі.
Я відчувала дотик рук
фортуни злої, злої долі.

Посперечалася з життям,
що цю химеру переможу,
що більше я себе не дам
на милість неба, милість Божу.

Я розпочала цей роман,
я вже зайшла за половину,...
в очах рябить, в душі туман.
Я прославляла там людину!

Та засміялася судьба,
що я її не переможу:
"Хоч ти красива й молода,
та я тебе зламати зможу".

Як недописаний роман
моє життя перегорталось:
була любов і був обман,
і там, де тонко, знову рвалось.

2010

Люди дивують.
А іноді зводять з розуму.
Горе-думками,
А іноді, навіть, вчинками.
Тонкість матерій
Дається, нажаль, не кожному,
Як і здатність
Вирізнятися між піщинками.

Люди дивують.
Підписують собі вироки –
Стають на коліна,
Ніби їм так належиться.
Віками ж бо
Ігноруючи власні витоки,
Не здатні без ліків
позбутись, навіть нежитю.

Люди дивують.
Вони перестали вірити.
Вірити в диво,
Жити своєю казкою.
Звична буденність
Стала занадто сірою.
Куди не поглянь –
Обличчя усі за масками…

Люди дивують.
Дивлюсь у майбутнє з острахом.
Це, навіть, не осуд -
Просто вже час прокинутись,
Доки хвороба
Не стала занадто гострою.
Доки голос в нутрі
«годі!» ще здатен крикнути.

Тепла осінь... Падають каштани...
В позолоті потопає світ...
Я любити вас не перестану,
Хоч душа вже й проситься в політ.

Рожевіють заспані світанки
І втікають із моїх віршів!
Ви – моя найбільша забаганка
У період листяних дощів.

А каштани восени розквітли
І сміються в ситцеву блакить.
У душі шукаю вашій світла,
Що промінням щирості бринить...

Ще печуть печалі пережиті,
Ще струмує біль від помилок...
Ви зі мною будете щомиті
У кільці розбурханих думок...

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Беріть її за руки і ведіть
У храм, де неосвячено світають
Зеленим лоном лану, молочаєм,
Наперстком літа тисячі століть.
Беріть її по проскурці,
До дна,
Вона іще відродиться з весною…
Великою, осінньою, простою
У гіркоті причасного вина.
Беріть її на вогнище й на щем.
Мізерність сліз Любові не увічнить.
Вона була, і буде, певно, ще
Остання Ваша, Данте, Беатріче.



2012

рудих котів набігло повен сад
руді ворони дзьобають насіння
і сім вітрів зарилися у сіні
а небо праля випрала і синить
ото донині кілька днів підряд

яскраві фарби маляр замісив
і походжає в мідних окомірах
кладе мазки на полотно офірне
де осінь що живе із ним на віру
вплітає в коси пелехи яси

(із реальних спогадів постраждалих від ЧАЕС)

Прекрасний ранок, тепленька весна,
Яка відгомін Пасхи принеслá,
так квітнуть радісно запилені сади,
і Жулька, і Матрос снують туди-сюди.
Білизна сохне здвору коло хатки,
вся праця в домі цім, усі манатки.
Ніщо й нічого не віщує нам біди....

Щось сталось. При дорозі сосни поруділи,
змінило колір небо, почорніло.
На станції дим і скрізь шматки графіту*,
радіаційна хмара розійшлась по світу...
Живемо ще: у школі діти, малюки на дворі,
новенька хата, статки всі в коморі...
Та не прийти на Прип’ять більше літу...

Майже 13 тисяч чоловік, автобусів колони,
висять над ліжком ще вінчальнії ікони...
Лиш особисті речі з собою...А як же все життя?
І чи від радіації десь буде укриття?
Так покалічить нас, так розіп’ять,
так все майбутнє штучно зруйнувать.
Не чую більше крику, лиш серця мого биття.

О, Жулька і Матрос, за мною не біжіть,
очима не благайте, душу не порвіть!
Вас заборонено з собою брати,
лишаю вас тут, бідні, помирати.
Скінчилася отак природи провокація,
Експеримент удався: нікого – лише станція.
Все місто вимерло ураз. А ми? Де будем доживати?

Чи буде ще життя для нас?!

04.10.2012

*Графі́т (від грец. γραφο — писати) — мінерал класу самородних напівметалів, найстійкіший у земній корі кристалічний різновид вуглецю. Темно-сіра непрозора речовина, алотропна форма вуглецю. На відміну від алмазу графіт добре проводить електричний струм і тепло та дуже м'який.

Дощить…
А ліс, увесь у сірій мряці, спить,
сховавшись під покровом верховіть.
А Зелем'янка* лагідно шумить —

Біжить…
Стрімкий розгін не стишує й на мить, —
ноктюрн осінній мрійно жебонить,
неначе з лісом сонним гомонить.

Тремтить
розлуки з літом ця щемлива нить.
І серце млосно ниє і болить.
А небо безпробудно все сльозить.

Гірчить
цілунок уст і погляд твій п'янить,
прощальна зустріч спогадом ранИть.
А жовтий лист, танцюючи, летить

і снить,
як ліс, увесь у сірій мряці, спить,
сховавшись під покровом верховіть.
А Зелем'янка лагідно шумить…

Дощить…


* Зелем'янка — невеличка гірська річка в Карпатах.

Счастливый миг, дарованный судьбой,
Приходишь ненадолго и нежданно,
Предвосхищая новое собой,
Все то, что лишь с тобою первозданно.

Во многих судьбах счастья торжество –
Лишь краткий миг, лишь яркая беспечность.
Но у немногих – близких душ родство,
Порой бывает жизнь, длиною в вечность.

Как важно счастье пронести с собой
По жизни, и в судьбе, как совершенство, –
То неземное таинство с душой,
Земного и небесного блаженства.

И миг, Всевышним данный, сохранить,
Не сетуя на многие невзгоды,
Как невесомо-тоненькую нить,
Хранить в душе, сквозь время, через годы…

Сплетенью судеб объясненья нет,
И каждому судьба свое напишет…
Но большего нет счастья на земле,
Чем то, что предназначено нам свыше.
19.07.2012

Блукає розпач у думках,
заплуталась у хмарах мрія.
Пожовкло літо у садах
і сивий сум у листі скніє.
Печально мерехтять вгорі,
мов докоряють з високості,
нам, дві закохані зорі.
Їм не страшний - холодний простір.
Вони над Всесвітом німим,
як ода світлому коханню,
бринять у вічності. А ми
сьогодні бачимось востаннє.
Слова і жести - невпопад.
"Прощай" - не вимо(в)лене й досі...
Нас познайомив листопад,
а розлучає рання осінь.

Все те, що інші пили по краплі,
Я пив ковтками.
Отож минуле – як чорна чапля,
А храми – хмари.

Ридає хворо душа заблудла,
Шука притулку.
Вона не хоче іти на люде,
Служити шлунку.

Вона не хоче життя без спецій,
Без світла тіні.
Вона у тілі, як у фортеці.
А смерть – то сон, та
Без сновидіння.

Душа не знає, як треба жити...
А як не треба?
Вона із тілом благенько зшита,
Як дно із небом.

Синенька квітка,
Осіння радість.
Могилка пташки...

Душа вже чує: куди і звідки –
Тому так важко...

Роль зіграна твоя, змирись,
пора вже на задвірки…
Усе минається колись,
і це - не перша гілка…
Було дитинство, юність, мрій
невидані сувої...
Минулося… Лиш криє біль
нещадно з головою…
Наснився смерч. Дітей своїх
до серденька тулила…
На ранок зринуло – змирись,
опертися не сила…
Такий Закон, і не твоя
на волю Божу влада.
Лиш у смиренних молитвах
тепер твоя розрада…

2012

не прожену тебе ніколи,
у темну ніч і день крислатий
тебе частинка є в кімнаті:
ти тінню ходиш, я працюю,
а потім погляди малюю
твої словами на папері,
не прожену, бо що життя…
це ти і я…

осінній дощ відкрив калюжі-очі
холодний вітер. вереснева заметіль
а за вікном на гілочці тріпоче
ремінісценцією теплих літніх снів

самотній лист, пожовкло-безпорадний...
і трішки шкода й літа, і весни
серпневі різнобарвні зоре-пади
змінились листо-падами. вони

асфальт вкривають килимом брунатним
фарбують в кольори старовини
алеї під каштанами ошатними
де навіть час, здається, зупинивсь...

а я раніше осінь не любив...

Осінь.
Рахує краплинами дощ
Здичавілий смуток.
Бродиш бездомником
Станціями до стацій.
Восьма, дев'ята…
І тільки би не забути
Літні обличчя ЛЮДЕЙ
В черговій фрустрації.
Осінь.
Ще не зажовтіло
Останнє листя.
Тиха молитва доріг
У вечірніх пазухах…
Десять…
Дванадцять, тринадцять...
Укотре вистигне
Слово не вимовлене
У самотніх враженнях.
Це не Голгофа,
Це осінь на склі сльозиною.
Тільки би йти
До кінця і не зупинятись, та
Перший листок опадає
Так безневинно
І,
Зрештою, станція-стація
Чотирнадцята.




2012

випивай мене зранку до дна
всмоктуй найменшу краплину
мого хмільного вина
з пекучим присмаком полину

сховайся в моїх долонях
зробивши їх космосом власним
відгукнися пульсом у скронях
впади дощем короткочасним

прокладай нові маршрути
і засновуй наступні станції
для сміливості можеш хильнути
так легше вбавляти дистанцію

але це розумієш непросто
поглинатися кимось повністю
втрачати увесь свій простір
ріднитися з невимовністю

таке звісно витримає не кожен
лише закоханий безнадійно
принести себе в таку жертву зможе
і спостерігати за цим спокійно

2012

я усвідомлював з гіркотою,
відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
ріки, наповнені кислотою,
не перетворити на воду озерну

зношені кеди початку століття
вже ні про що нікому не скажуть
гей, позбавляйся старого лахміття
воно тебе, друже, лише вантажить

братські стосунки, чисте кохання
перетворились в суцвіття ілюзій
все, що лишилось – тривале чекання
змін на рятувальному крузі

вечір дзижчить надокучливим джмелем -
швидше б від нього уже відмахнутись
ніч постає нескінченним тунелем
в котрому нам до рання не зітнутись

наші душевні розмови на кухні
якось ладнали пересічні справи
коли ми гучно здіймали кухлі
за процвітання і велич держави

кухні тепер залишились далеко
десь на початку лихих дев’яностих
коли нас турбувала державна безпека –
ми цих розмов вже наїлись вдосталь

все, що я можу – плювати влучно
віршами в пики усім негодам
бути байдужим сьогодні зручно
мабуть я спробую дещо згодом

2012

Я забагато в тебе вимагала.
Хотіла стільки, скільки ти не мав.
Завжди тебе в політ з собою брала,
та ти від мене відставав.

Тепер і я свої згорнула крила,
літати вже не зможу далебі.
Та тим, що я так високо летіла,
коханий мій, завдячую тобі.

2002

Знов слідами лукаво-гадючими
Білі бороди небо скарлючили,
Специфічними аерозонами
Висіваються в небі вагонами.
І осіння блакить мов за ґратами,
Як Христос на Голгофі – розп’ята є.
А земля хоча щедра та втомлена,
ЇЇ врода навік посоромлена.
Вже й женці поглядають із косами,
Коли темінь покриється росами.
Але сурми ще досі не звилися,
Видно, янголи десь забарилися.
Лиш воює Руслан з чорноморами
За високими синіми горами…

Шукати істину в вині
Слід обережно і не сп'яну.
Немов мелодію в струні,
Що знає "форте" і "піано".
Шукати істину в житті
Слід у ладу з самим собою,
Щоб серця струни золоті
Не деренчали різнобоєм.
Гартуй гармонію чуттів
На виклик прикрої поразки,
Щоб потім злістю не тремтів
Від неминучого фіаско.
Душі матерію тонку
Не гоже штопати й латати,
Аби вона вам на віку
Могла іще в пригоді стати.
На світі Істина - одна.
Для серця кожного - єдина.
І се - велика таїна.
За нею мудрість. І - Людина.

цей біль є не більше ніж
обставини ойкумени
а встромлений в спину ніж -
антена позаду мене
сприймає усе навкруг
і скрапує відчуттями
що час мій найближчий друг
зв'язок окровив між нами
і ребрами б я відчув
в чім сила підрядних речень:
хто жив діалогом течій -
собі запалив свічу

Скажи ще раз:" Кохана, я люблю!"
Повторюй, мов уперше, безупинно!
Додай ще сил, як вітер кораблю,
Коли вітрилам надимає спину.

Скажи "люблю" - твоїх чекаю слів.
Дозволь насолодитись почуттями.
Хоч досить є гордіївих вузлів,
Будь мрійником, закоханим без тями.

Дарма, що зморшки стеляться чолом,
Та прикрі будні посріблили скроні.
Скажи "люблю", щоб серце розцвіло
Під супровід небесних передзвонів.

О що би ти не казала, мовчання твого політ
Лабіалізованій лаві дасть фори в сто Афродіт,
І погляд зелено-сірий за вод неземних опал
Богемніший тим беззвуччям, оправа якому - шал.
Римована світу зваба мрійливо майне в очах,
Але яскравіша втеча у вільних оцих вітрах:
Жаданого крою обрій, міста, де нема зими.
Ну жодного шансу, хлопче, навіяти інші сни-
И-и! Ех!.. Отака вже доля – вини її не вини -
Красніша мовчанням зору безмежної далини.

6.10.2012

За два кільця ковбаси
І відрізок сала
Ганка, Господи прости,
Голос віддавала.
Гнат лицем у грязь упав, -
За капшук спиртяги
Зрікся воїнства УПА
І його звитяги.
А Ярема двох зайців
Силився впіймати,
Та отримав синяків,
І в придачу матів.
А мені нічого ще
Не пропонували.
Вдовольняюся борщем
Й не грішу на смалець.
-
Там два кільця ковбаси,
Там гумак спиртяги,
І людині голоси
Є вже для присяги.
-

Влада славне зіпсує,
То ж навіщо, браття,
Тим, що добросерді є
Владою ставати?
Так, дивись, за рік, за два
З доброго Івана
Тільки брита голова
І суцільна гана.
-
А тепер по суті, друзі, -
Вибір невеликий,
У елітній лісосмузі
Тільки вовчі пики.
-
Чи забудеться майданне
Те розчарування,
І в майбутнім не обманить
Нас черговий Ваня?

06.10.12

без алгоритму алкоголь
є рідиною
і вміст торкаємо його
душі струною
і настає самобуття
як антитеза
яким сухим тече життя
коли тверезий?
алаверди – рука тремтить
хай жиє! будьмо!
життя без градусів це мить
і свято в будні

днів золотий пісок
днів золота завірюха
мовчу - до золота в тон
живу - плавними рухами

десь там вхідний дзвінок
десь там нове повідомлення
не я запізнюсь на урок
не завтра прийде усвідомлення

ось найніжніша любов
ось найцінніші цінності
скільки ще вивчити мов
за правилами гостинності?

але ти розумієш й німу
але ти не нав'язуєш правила
просто малюєш пряму
між точок що доля наставила

просто з'єднуєш двох
по різних містах розкинутих
поки в тілі світів і епох
рвуться жилаві пружини




жовтень, 2012

Я на столі робочому обоя,
Комусь наснага, для когось зброя.
Насмішок переповнені кишені,
А сам лиш жменя… мене мішенню.
Буває так...
А ще мене миттєво - і в корзину!
Бо не живу, - і вічну вже сльозину,
Для настрою, раптово, на жоржину.
Воно б нехай, сльоза ж - моя частина…
Та не живу… я не живу?... Людино?!...

Вірш – то істина священна, її брехнею не здолаю.
Не жди похвал – не одописець! Догоди й лестощів не знаю.
Мій вірш сатирою проллється, бо іншого шляху немає.
Хай світ почує голос правди: мені найвища істина є.

***

Не розпізнав

О серце, як би зір чужий твоїх таїн не розпізнав!
В кучерях пері заховайсь, щоб гребінець не розпізнав!

Ти хочеш родимки зерно, дурненька пташечко, добуть, –
Ох, якнайшвидше відлети, щоб пагінець не розпізнав!

Хай ніжки, милая, твої, – за них життя віддам ураз! –
Тихіше ходять, щоб сусід – спаси Отець! – не розпізнав!

Щоб ревність не звела мене, своєї вроди не являй –
Лице од свічки затули, щоб літавець не розпізнав!

Щасливий, серце, я на мить з коханою на самоті:
Притихни, аби ворог мій – хай йому грець! – не розпізнав!

Холодний вітре, не торкайсь її кучерів, щоби я
Стражденним серцем, який ти жорстокий швець, не розпізнав!

Каабу капищем назвав ваїз – любов мою хулить.
Та як дізнавсь про неї він, Сабір-мудрець не розпізнав!


***


Боже, слава тобі!


За твоїх безсердечних дворян, Боже, слава тобі!
За людців, що напхали гаман, Боже, слава тобі!

І за тих, що без дрожу глядять на твій нарід в біді,
Що одержали честь вони й сан, Боже, слава тобі!

І за спокій на бійнях живих – тих, що знають одне:
Аби був найжирніший баран, Боже, слава тобі!

За катів, що втопили в крові стільки власних братів,
За твоїх і вірмен, й мусульман, Боже, слава тобі!

О, за кров, що по волі твоїй затопила Баку,
За страждань і за сліз океан, Боже, слава тобі!

За гарчливих твоїх дикунів, за твоїх кровопивць –
В їх очах лиш кривавий туман, Боже, слава тобі!

За міщанських шакалів твоїх – гнати б їх до пустель! –
І за сповнений звірів майдан, Боже, слава тобі!

За порядних людей, що сприяють всерйоз брехунам
На обмані зробити обман, Боже, слава тобі!

І за тих, хто у лазні краде всю білизну жінок –
За безчинних ісламських вірян, Боже, слава тобі!

І за тих, хто спокійно дививсь на такії діла, –
Їхню совість не мучив шайтан, Боже, слава тобі!

Я питаю, Всевишній, тебе: Землю ти не спалив?!
В голові моїй щастя дурман: Боже, слава тобі!

Я цю загадку на розв*яжу, що лежить у грудях:
Тут є тільки початок життя – весь попереду шлях.


***


Стану я


Коли кохана піде геть, з нудьгою в зорі стану я,
В душі бажання збережу, а жить в позорі стану я!

Оточений ізвідусіль безліком осоружних сил,
В грозу скалою давнини в відкритім морі стану я!

Докори хвилями ідуть, а човен став, – як і раніш, –
Моєї впертості: завжди при злім докорі стану я!

Яких ударів не завдасть грудям Бістуна молоток –
Бістун не зрушить! В кожнім так смертельнім спорі стану я!

О люба, як життя ціну складає тільки твій наказ,
То з радістю життя віддам: на договорі стану я!

Чи в тім біда, що час колись мене зведе у небуття,
Бо мрією в очах людей, в ворожім горі стану я!

Як в слові «éтена» обіч еліфи стражами стоять,
Сабіром так, у світі зла, в земнім просторі стану я!


***


До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам моллами вже закриті очі,
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.



***


Святенник

Не бреши нам, дружок, і дурню не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч, ліпше зір свій надійно зціли!



***



Як я зрадів і звеселів – немов волає небо.
Убивчих без числа дарів мені зсилає небо.

Про все я в розпачі забув, та ось надію знов здобув.
Який же дар зіслать мені тепер жадає небо?

Хіба грім долі загримить, як я щасливий буду мить?
Навіщо ж лишеньком новим тоді жахає небо?

Зі мною ти не грайся знов, моя безумная любов!
Я граю сам, танцюю сам, як не кружляє небо!

Ми всі пустилися в танок. Побачим, хто зупинить крок:
Душа, любов, чи Риба, Бик, як запалає небо?



***



Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас, не відомо чому,
Миротворці, скоти, інтригани виходять.



***



Лист

Такий лист у жаху вам не зможе наснитись,
Стільки в нім помилок – не спромога дивитись.
Але ж лист надійшов од директора школи –
Й наші діти приходять до нього учитись.



***


Патріоти

Промовляють патріоти, що свободи жде народ.
Всіх в мечеть святенник кличе. Що ж – він теж є патріот!
Патріоти у костюмах з шевіота мовлять так:
«Лиш була б та патріотка, що її всяк цьома в рот!»


‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!

Святеннику ти не давай!.. Бо не для нього мій портрет...
Егоїстичні очі лиш у морок зводять правди май!
Нехай на скромний мій портрет погляне світлий чоловік,
Що любить істину, і так, що в ній знаходить правди май!

‘ ‘ ‘

Свої переконання звик міняти в кожнім слові,
Я мов вода: усяк арик і шлях усякий – новий;
Як заманеться, так скажу: що добре, що погано:
Захочу – вдарю по цвяху, захочу – по підкові!

‘ ‘ ‘

Коли б оголосив Аллах, що через ліність він
Із раю гурій вигнав геть з гилманами ураз –
Ханжо, правдиво розкажи, ні слова не ховай:
Ти розстелив би килимок, аби здійснить намаз?

‘ ‘ ‘

Спитав я: «Хто освічений?» і відповідь почув:
«Той, хто забув релігію і святості загін».
Я про святенника спитав і відповідь почув:
«Не загнаний ніде – гаман великий має він».


162-му номерові «Седа»

Я – дзеркало своїй епосі. Я – поет.
Тож знаю: у мені відбився не один.
На мене дехто так недавно позирнув,
І зразу в дзеркалі себе побачив він.


‘ ‘ ‘

Сказав візиру шах: «Я плачу через те,
Що одуда у люстрі бачу раз на рік».
У відповідь почув: «Збагни, як плачу я...
Тому що повсякчас твій споглядаю лик!»


‘ ‘ ‘

Усе горе від розуму коїться з нами одвік.
В кого розум убогий – не знає ні бід, ні терзань.
Тим є довші нещастя, чим є розумніш чоловік –
Лише розуму сила вимірює ступінь страждань.

‘ ‘ ‘

- Скажи нам, чим він завинив? Чом б’єш ти бідолаху?
- Та сам не відаю чому – ма’ть, охопив шайтан!
- Навіщо ж всі свої гріхи скидати на шайтана?
Таж не займається шайтан ділами мусульман!


‘ ‘ ‘

Гласним не стати тобі в нашій Думі Державній,
Як свою душу й сумління ти не продаси.
Засобів два: це хабар і шантаж потаємний.
Вдайся до них – і одразу ти гласним єси.


‘ ‘ ‘

До нас епоха промовля, а ми все мовчимо, як риби.
Ревуть гармати, грім стріля... Уже пора проснутись ніби!
Отих несе аероплан – вони по небу мчать птахами,
Ми ж – бачимо автомобіль... й гайда в кущі – лиш пил за нами.
Давно-давно до сонця нам молли позакривали очі:
Сприймаємо життя чуже крізь вогкість мулу й морок ночі.

‘ ‘ ‘
Святенник

Не бреши нам, друзяко, й дурні не мели!
Сам себе наставляй, сам себе і хвали!
Біле чорним ти бачиш, прямеє – кривим!
Нас не муч – ліпше зір свій надійно зціли!

Із борців за свободу повсюди й завжди
Правдолюбці, герої, титани виходять.
Тільки в нас повсякчас – невідомо чому –
Миротворці, скоти, інтригани виходять.


Бакинці говорять

Шемахинців, нероб, чи ми будемо наслідувати,
Й телеграмами владі чи будем жалю завдавати?
Стільки справ тут у нас в чайханах і публічних домах –
Ні дружин, ні дітей вже нема нам коли згадувати.


‘ ‘ ‘

Ти дитячим почерком сфальшував свого листа,
Скільки в цім листі погроз навигадував мені!
Та бабайками лякать можеш ти хіба хлоп’ят,
А тебе впізнав Сабір, – чи ж казки йому страшні?!


‘ ‘ ‘

«Тарджумані-Хагігат» говорить:

Нарешті, ох, Абдул-Гамід набрався сил, зміцнів,
Хвороб нема – щасливий він: од серця відлягло.
Він їсть і п’є, узяв зурну, читає, пише він
І, схилений над верстаком, стругає всім на зло.

Абдул-Гамід говорить:

Не думай, що стругать, рубать почав я лиш з тих пір,
Як з горя вирішив пізнать теслярське ремесло.
Ох, Боже мій, ще у ті дні, коли султаном був,
Я різав, бив, ламав, рубав – і так, що трон трясло.


‘ ‘ ‘

На що тепер усяк народ зусилля віддає?
Народ усі думки свої навчанню віддає.
І наш народ не відстає під мудреців указом, –
Кишені вигоді свої жадання віддає.


‘ ‘ ‘
Свободо!.. Дружино... З тих пір як тебе полюбив,
Я знаю, що серце свободою б’ється завжди.
Хто тільки мене вже не лаяв за це й не сварив,
Та сваром отим я пишатися буду завжди.


‘ ‘ ‘

Земля нам на короткий строк пристанищем була,
Хай так нікуди й не подівсь найменший біль земний.
Але щорічно й повсякчас зростав стан ворогів,
Бо ми жили на цій землі – у правді лиш одній!


Тлумачення сну

Твій сон, Нізадаре, цікавий, новий,
Його розгадання уважно лови.

То гласні наснилися, – сумнів жени! –
І вулиці так нарядили вони.

Вони голосами завдячні ночам.
Розумний – тож решту дізнаєшся сам!


‘ ‘ ‘

Розширив серце сонм хвороб тяжких мені,
Я вірив: у біді спасе мене печінка.
Та злобна доля тут надії не сестра:
Підступна бо моя розбухла враз печінка!


‘ ‘ ‘

Зубожіла Європа – не те що Баку!
Що не день – стало модним крутить ювілей.
Чом дрімаєш? В Баку із Ширвана скачи:
Дуже дешево можна купить ювілей!


‘ ‘ ‘

Ти – нерозлучний друг купців, новрузе!
Ти – багачам веселий спів, новрузе!
О свято нації моєї, чом
Ти став стражданням бідарів, новрузе?

‘ ‘ ‘

Дорогу дай мені, я вирушаю в путь,
Готовий бо постать, йдучи не без дарів,
Перед Суддею тим, Всевишнім, щедрий я –
З руками повними усіх моїх гріхів.

‘ ‘ ‘

На жаль! Переклад твій такий, що тінь Шекспіра у плачу
З душею мавра загула, немов гроза посеред ночі,
І, громом плюнувши, вона завила: «Це ж є перевод!»
А ти примружився: мабуть, плювок потрапив тобі в очі!






Переклад Василя Білоцерківського

Внутри меня, говорит,
Как и снаружи меня,
Говорит социум.
Всё вокруг в мире крутится
Вокруг моего тела.
Бог на мне, говорит,
Нарисовал и луну, и солнце.
Многое я несу
И в себе воплотить сумела.
Три тысячи жизней моих
Обращены к истокам
Так, что скорей всего
Отдыхает любое чудо.
Лодочка Ра
Не успеет доплыть с Востока,
Как обо мне составят
Тома и груды.
Скоро мои звездочёты
В скорлупках треснут,
Я - скоро Пушкин,
Который уже нередко.
Клетка грудная
Давно уже стала тесной.
А ты говоришь - соседка
По лесничной клетке.
Ага, соседка!

2012

Мені приснився шум дощу.
Гірські потоки
змивали на своїм шляху
минулий спокій,
змивали бруд, змивали дух
запліснявілий,
а по дощі посипав сніг
сліпучо - білий.
І стало чисто на землі.
Всміхнулись люди.
Того, що до дощу було -
уже не буде.
Я не повірила б колись,
що в нас можливі
такі дощі,така гроза,
і такі зливи.
А сніг все йшов, не холодив,
а ніжно пестив.
І рік новий на тім снігу
майбутнє креслив.
І тут прокинулася я,
глядь у віконце –
у помаранчевім вінку
сходило сонце.

2005

За що любити, Україно,
тебе, зневаженій мені?
За те, що мати заробляла
на твоїх землях трудодні?
За те, що дід - великий майстер -
помер в недолі і нужді?
За що любити, Україно,
тебе неправедну мені?
За тих поетів, кращих з кращих,
що відправляла у Сибір?
Лиш після смерті піднялися
вони у небо з чорних дір.
Чи за селян, яких зимою
в тридцяті взяв голодомор?
Чи нинішні хвалити болі,
як хвалить підлабузний хор?
За що любити, Україно,
тебе, покинуту всіма?
За те, що в нинішній Європі
таких країн, як ти, нема?
Аби дочок своїх вродливих
кидали на поталу псам,
в гареми їхні відправляли.
За що тебе любити нам?
За те, що ти злодіїв, хамів
виношуєш в нутрі своїм
і молоком плекаєш мами,
не перекривши кисень їм?
Твої пісні вже відспівались,
твоя калина відцвіла,
і вишивки порозшивались,
і оголилися тіла.
І ледь жива душа народу
на простогалині тремтить.
Якого ми, до дідька, роду,
якщо цей рід нам не болить?
Хіба? Тоді чому кидаю
оці образливі слова?
Якби тебе я не любила,
то ненавиділа б хіба
всіх нас - байдужих і невірних.
Коли у скруті ти, ми - пас.
О, Україно, Україно,
за що тобі любити нас?

2012

Відлетять у вирій журавлі,
А у тебе - сивина на скронях.
Всі слова залишаться малі,
Щоб твою важку вмістити долю.

Як мене в дарунок принесла
Цій землі освяченій і грішній,
І віддала два своїх крила
Дівчинці сполоханій і ніжній.

То за це тобі - низький уклін.
Вже мовчу про всі безсонні ночі.
Лиш дивлюся в люстро на стіні -
Та ж у нас такі подібні очі-

Дві зорі блідого каганця,
Дві планети у нічному сітлі.
То навіки, мамо, ти і я,
Мов жоржини у печаль розквітлі!
2010р.

Ти влазиш не те щоб у душу - під ніготь...
Там ніде і яблуку впасти з яйцем.
Маячила б якось уже підтюпцем.
Неначе Чорнобилем знуджена Прип'ять.


6.10.2012

На стіні коштовні гобелени
змалювали смуток дивних мрій.
Погляд твій нестримано зелений
щулиться в задумі весняній.

На душі лишив свої стигмати -
від любові вбитої рубці.
Як посмів ти щастя розіп'яти
у чужої жінки на руці?
2010р.

Сюди колись вела дорога
Між пірамідами тополь,
А нині тут журба розлога
В скорботнім сповіданні доль.
До мертвих хат стовпи бетонні
Несуть знеструмлені дроти...
Ще зяють там хрести віконні,
Як більма, в смутку самоти.
Сплелись докупи на дворищах
Чортополох і кропива.
Порожній сутінок горища,
Як звір, пащеку відкрива.
З-під печі, сторожко-нечутно,
Лисиця вибігла руда.
Тут лисенят своїх попутно
Вона дбайливо догляда.
А сад, за хатою, у лісі,
Роняє яблука тверді.
Аж зуб оскомливо скривився
На здичавілому плоді.
Тут не одне життя буяло
В гарячих буднях трудових.
І смерть частенько гостювала,
Немов своя, серед живих.
Коли ж останній хуторянин
Пішов у засвіти навік,
Він звичний простір картопляний
На пустку знехотя прирік.
І не його вина пекуча
У тім, що стало все, як є.
Його в житті цей світ замучив,
Ще й після смерті дістає.
Бо довелось біду примірять
І лиха вихилити ківш.
Той мертвий хутір вже не вірить,
Що жити стало веселіш...
2011р.

...А що коли усе це -
Споконвічна дитяча гра
В чини, посади, сварки, бійки?..
І що коли з розбитими носами,
З розпанаханими сорочками -
За півгодини мир,
За годину наполам остання цукерка?..
...А що коли усе це –
Видиме й невидиме,
Непізнане і знане –
Лежить під серцем,
Б’ється відти дитячим кулачком?
І щоб збагнути світ –
Частіше наслухати серце.
І щоб не звергнуть світ –
Частіше затискати серце.
До зойку. До млості...
...Що тільки не закрутить
У вир думок, у вирву знадних мрій...

Призахідне сонце
хлюпнуло вогонь упівнеба,
Ще трішки –
і зовсім погасне багряна свіча.
Голівки петуній
Від посмішок вигнули стебла,
Бо вечір по небу
ганяє блідого м’яча.

О, подружко Осінь!
Ходу зупини на хвилину!
Як стукають лунко
твої золоті каблучки!
Присядь біля мене –
думки недоречні покину.
Я плакати хочу?
Ну що ти! Якраз навпаки!

Яка ж ти красива!
А ніч вереснева ще тепла.
Я прошу тебе
не лякати дощами пташок.
А серце моє
від жалів і від болю затерпло...
Забий у проблеми
мої металевий цвяшок.

Скажи, тільки чесно,
мене причаровуєш нащо,
До стомлених вій
доторкнувшись кленовим листком?
О, подружко Осінь,
все зміниться скоро на краще.
Й печаль відпече
під твоїм золотим каблучком.

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

Таку журбу навіяла оця
Сумна калина ягодами-слізьми,
Така печаль явилася очам –
Візьму її в дорогу дальню... Всі ми

Такими слізьми плакали колись,
Печалями вкривалися щоночі,
Коли стелило понад землю вись
Туманом обездоленим… Співочі,

Співзвучні недосяжним небесам,
Котились мрії перекотиполем,
Коли ми поставали сам на сам
Із ненаситним нездоланним болем…

Але калина вірила, що ми
Зуміємо лишитися людьми.

04.10.12

Я закрою дверь за тобою,
И невольно дрогнет рука.
Нужно разобраться с собою,
Но вползает в сердце тоска.

Ночь безумно кажется вечной,
День изжит в пустоте бытия.
Мы себе позволяем беспечно,
Сроком нажитое терять...

Загрузила себя по- полной,
С головою ушла в дела-
Осознала, как это больно:
"Как закусывать удила"...

Я пытаюсь не сбиться с ритма-
Жизнь диктует свои права:
У нее свои алгоритмы,
У нее- скупые слова...

А душа ждет каких-то особенных,
Незаезженных слов и фраз,
Ни конкретно уже приспособленных,
А позволенных только раз...

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Стати мільйоном очей,
Позбавившись відповідальності,
Наче шкідливої звички,
Наче брудного сумління.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Рубати голови диктаторам,
Демагогам, демонам, політикам,
Катам, брехунам, лицемірам.
Слово моє – алебарда.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

Сповнити праведний суд:
Вирвати в грішника серце,
Четвертувати, повісити,
Жбурнувши тельбухи псам.

Злитися з масою.
Стати обличчям маси.
Маса – це ти.
Ти – це маса.

2012

Я дум чарíвних поплавець
Пущу в азарті риболова,
І хай не сом, хай окунець, -
Душа радіти й тим готова.

А чи зачепиться в’юнець,
І затріпоче щира мова,
Піду з уловом навпростець
Аж де толока ярмаркова.

- Купуйте люди мій товар,
Чи краще заберіть як дар,
Бо справа ця не прибуткова.

Набуток - радість , супокій,
Що я знайшов душі своїй
У живодайних водах слова.

2010