Летіла муха з Чопа на Зміїв,
Дивиться – вежа ген височіє,
На вежі спить, аж хропе, пожежник,
Внизу роззяви за небом стежать.

Муха пожежника - кусь: - Не спати!
Пожежник скочив – комаха клята!

Донизу глянув - люди тиняються,
Навкруг огледів – вогонь розгорається!

Видно пожежу, це достеменно,
Пильний пожежник тисне сирену:

- Гей, прокидайтесь, друзі бідові,
Дім загорівся у Василькові!
Браві пожежники з ліжок зриваються -
Більше і більше вогонь розгорається!

Градоначальник вже про це знає:
- Що це палає? Де це палає?
Десь на Печерську? Нібито Хотів?
Чи це на проспекті Дружби народів?
Мовби пекарня? Ніби управа?

Макова в небі сяє заграва.

Кожний пожежник швидко вдягається,
Більше і більше вогонь розгорається!
Вже і судді сім’я на балконі,
Лікар схопився, очі тре сонні,
Видно пожежу, як на долоні.

Голову звісив з вікна ресторатор,
Врешті, професор гукає завзято: -

Гей, громадяни, досить вам спати,
Нумо, хапайте відра й лопати,
В полум’ї дім, за хвилю завалиться!
Більше і більше вогонь розгорається!

Люди пожежу мчаться гасити:
Вчителька перша, потім учитель,
Пекар, цирульник і продавщиця,
Навіть дільничний вихорем мчиться.

Вже і пожежники в чоботи взуті,
Вивели коней, ті не підкуті.
Тут коваля покликати треба,
Бо вже вогонь сягає до неба!

Де ж той коваль? Скоріше, ледачі!
Лійка потрібна! Лійку хто бачив?
Помпа зіпсута! Вчасна забава!
Воду у бочку! Бочка дірява!
Скільки ж тій бочці? Що за товари!
Бондаря кличте, швидше, нездари!

Гаки, сокири, линви – на спини!
Місто в пожежі близько години!
Більше і більше вогонь розгорається!

Врешті пожежні швидко збираються,
Бочку заткнули дубовим чопом,
От і поїхали - мчали галопом
Через Печерськ, далі на Хотів,
Вниз, по проспекту Дружби народів -
Близько до місця, ціль наближається,
Більше і більше вогонь розгорається! -

Що це палає? Де це палає?
Все дослідили. Може, хто знає?
Далі поїхали, пошук триває.

- Що це палає? Може це там?
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Повз Чабани, Новосілки, без спину,
А за Глевахою - чорно від диму,
Всі вже чекають котру годину!
Старший колону тут і спиняє:
- Де це палає?
- Тут це палає!

Вулиця повна, люди збираються,
Більше і більше вогонь розгорається!

Браві пожежні кидають линви,
Линвами тими тягнуть драбини,
Лізуть відважно, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури!

Четверо воду помпують вгору,
Щоб увігнати пломінь в покору.

То не цяцянки - вогневі бійки,
Бризкає струмінь води із лійки.

Полум’я страшно шипить і никне,
Чвірка вода на вогонь крізь вікна.

До димаря дістає драбина,
З вікон на землю летить перина,
Мокрі стільці, комод, одіяло,
Поналивали води чимало.

Кіт на даху, страшно котові,
Браві пожежні в поміч готові,
Лізуть нагору, пнуться на мури,
Сиплються тріски із верхотури,
Вниз летять шафи, торби з речами,
Столики скачуть з вікон цапками,
Ще кілька ліжок, лавок ще кілька,
Знову водою бризкає лійка.

Так працювали смілі пожежні,
Піт по обличчю біг і одежі;
Дехто при тому впав із драбини,
Інший в огні позбувся чуприни.

Третій у справі був дуже бравим,
Спідні цвяхом роздер він іржавим.
Ті ж, що качали помпою долі,
Всі молились Святому Миколі.

Тож, за хвилину такого діла,
Згасла пожежа - і не диміла.

Та щоб остання жарина стухла,
Позаливали ще раз по вуха
Комини й печі - раптом загроза,
Гаки, сокири і линви – до воза,
Перечекали трохи в тіньочку,
Помпу важку поклали на бочку,

Людям кивнули, мовили слово,
Врешті гукнули:
- Їдьмо! Готово!
Їдуть назад, аж чути бряжчання,
Їдуть, вже поряд млин і броварня,
Ідуть, сигналять: трам-та-там!

Люди дорогою вийшли до брам,
Усміхи сяють з вікон дівочі,
Гордістю повні кожного очі:

- Рідко зустрінеш таких пожежних,
Такі пожежні - які належні,
Такі пожежні потрібні нам!

Тра-та-та-там!
Тра-та-та-там!

Муха додому до Чопа летіла;
Знов пожежник на вежі без діла.
Інші пожежні після пожежі
Чистять мундири, як і належить.
Кінь вибиває іскри з підкови,
Бочка сіяє обручем новим.
Глянула муха, не зупинилась -
Так ця історія і завершилась.
2012-2013

Втомилася стояти біля хвіртки,
Вдивлятися у далі неозорі...
Занадто щедрі в тебе, доле, мірки,
Що ними в серце насипаєш болю.

Піти назад? Сховатися в землянці,
Сльозами омивати давні рани?
Чи все ж таки чекати? Може вранці
Мій біль туманом стане і розтане?

Залишуся. Ще трішечки...Світає...
Жевріє ще вуглиночка надії,
Скупу на радість, долю виглядаю.
Йде день новий. На обрії світліє.

Словом ділитись, ніби скориною хліба.
Дихати легко небом, свободою ніби.
Бачити серцем все, що не бачиш очима –
біса в загривку, ангела за плечима…
Вірити вперто світлу, у Бога, в чудо.
Вірити світу… Може, білішим буде.

Люблю все справжнє,
Щире і просте.
Не вмію заздрити,
Бо це велике диво,
Коли у серці
Музика живе,
Тоді - це вірш!
Інакше - просто "чтиво".

Я не зупиню
Вашої руки,
Мої редактори,
Лиш про одне попрошу -
Якщо Ви бачите
Мої "гріхи"
Старайтеся побачити
Й хороше.

Люблю все чисте
Ніжне, чарівне...
Природу, Жінку, ,
Танцю,вічне диво.
Коли твій вірш
За душу всіх бере,
Тоді - це КЛАС!
Це - сильно і красиво.



(25.03.2013)

Мороз - на цвіт, сніги- на крила тОнкі -
іронії шторми - природи жарт.
А я іду - її маленька донька,
Бо треба йти - спинятися не варт!
сочиться миро просвітом на древі,
із бруньок тайна лиється у світ,
неволить крига листя перкалеві,
мете пурга, навпомацки, убрід
і вергає в тепло льодисті шали...
ще сипле, сипле - може не кінець!
А там... перед останнім перевалом
Натягне лука Вогняний Стрілець,
розмітно влучить... і стече сльозою
зими напівпритомна воркота.
Природа скута вмиється водою
oд всіх вузлів, що в"язані життям.

Ніхто не знає, що я відчуваю всередині...
Знаю, що мені потрібна така як ти.
То навіщо мені приховувати те,
Що мені подобається тебе любити.
Я зрозумів, що у нас життя лише одне,
Так кого хвилює, що скажуть інші...
Хай будуть щасливі й вони.
Мила, твій вогонь заводить мене...
І того, як ти рухаєшся, достатньо,
Щоб мені подобалося любити тебе!
Я не можу приховати почуття,
Люба моя, твої губи пахнуть посмішкою,
То чому я повинен зупинятися ...
Так, я просто обожнюю тебе, кохана!
Боже, царюй в мені, благодать в свiт виливаючи.
Наче полярне сяйво - чудове творіння Твоє,
Скільки Любові і Світла втілено в тому світі,
Який Ти з радiстю відкриваєш для мене!

Осінь, вечір, холоднеча.
Дрібний дощик поросить
Різкий вітер б’є в обличчя
Зірвать одежу норовить.
Вона тримала парасольку,
Боролась з вітром, як могла
І мріяла про теплу ванну
І келих доброго вина.
Трамваю не було. Вона чекала,
Дивилась пішоходам вслід
Та раптом, у натовпі узріла
О Боже милий… Невже він?
У мить одну його впізнала
Як не було тих довгих літ…
Бо все життя його кохала,
Не мало виплакала сліз..

Вони навчались в одній школі,
Він випусник і активіст.
Вона гидке ще каченятко,
Боялась глянуть йому вслід.
Уже тоді вона його кохала
І мріяла, що буде з ним.
Вночі подушку цілувала
І сльози дарувала їй.
Він став студентом і поїхав
Навчатись у місто, в інститут.
Вона щоп’ятниці чекала
Автобусів, що з міста йдуть.
Ішли роки… Із каченяти
В лебідоньку переросла вона.
Русоволоса, синьоока
Струнка, весела, молода.
На танцях він її помітив,
І закохався водночас
Запросив її до вальсу
І тільки з нею танцював
У ніч зоряну чарівну
Вони разом уже пішли
Він обіймав її за плечі
Дивився в очі дорогі.
На березі ставка , під гіллям,
Просиділи вони ту літню ніч.
І солов’ї перед світанком,
Пісні співали тільки їм.
Він цілував її і пестив
До свого тіла пригортав
Вона від милувань п’яніла
В руках коханих зав мира
Вуста припухлі шепотіли
Єдиний мій, на все життя.
Я довго так тебе чекала,
Коханий, любий, я твоя.
Не в силах більше зволікати.
ЇЇ ще дужче обійняв…
І голосно, щоб чули зорі
«Моя навіки» - прокричав.
Їх щастя , довжиною в літо
Було найбільшим на землі.
Не знали пристрасті такої
Співці кохання солов’ї.
Кінчилось літо. Вона - до ВУЗу,
А він служить в Афганістан,
Лікував наших солдатів,
Та незабаром, там пропав.
Вона зверталась в установи,
Писала родичам листи.
Та їй усі відповідали:
«Пропав безвісти, не жди».
Вона не вірила, усе чекала…
Роздала хлопцям гарбузи.
Та кожен день листа шукала
В почтовій скриньці на стіні.
А коли утратила надію
Із іншим під вінець пішла.
Змінила прізвище, та в серце
Його пустити не змогла.
І за направленням, чим далі
Поїхала із рідних місць.
В надії, що в краю далекім
Його забуде. Але ні….
Зовсім одна, в чужому місті
Без родичів, товаришів
Своє життя з нуля почала
Направив на кар’єрний ріст.
Щоденно довго працювала
Стала добрим фахівцем
А щастя тільки пізнавала
Коли їй снилося літо те …

Вона дивилась на нього
Та не могла його гукнуть…
А він відчув її той погляд
І якось раптом озирнувсь.
Очам своїм він не повірив,
Невже… Лебідонька моя.
Це ти….Моя кохана
Моя любов на все життя.

Він покохав її відразу
В очах-озерах враз пропав
Про неї мріяв дні і ночі
Одружитись з нею мав.
Коли з полону повернувся
З шпиталю лист їй відіслав,
Та він назад йому вернувся
Помітка: «Вибув адресат».
Він шукав її і далі,
В містах у адреснім столі,
Та скрізь була одна відписка:
«Такої в місті не знайшли».
Батьки прохали: «Годі, сину.
Пора сім’ю вже завести.
Ми внуків хочемо побавить,
У дім дружину приведи»
А він надіявся та вірив
Що все одно її знайде
Що все життя, як те літо
Разом із нею проведе.

Та цей осінній сірий вечір
Став самим кращим у житті.
Бо коли очі їх зустрілись,
То жило кохання в них.
І мабуть Бог, за їхню вірність
За щирі , ніжні почуття
Подарував цю дивну зустріч
Щоб об’єднати їх життя.

2013р.

Тріада промайне, мов блискавиця,
Кипить розбурханих емоцій рій,
Наповниться занедбана криниця
У променях відроджених надій.

Сліпуче сяйво манить за собою,
Колючий сніг залишимо зимі.
Усміхнене обличчя зве до бою
Із болем, що шукаємо самі.

Весна несе наповнення натхненню,
Зело квітчає радісні гаї,
Забудемо облуди і смирення,
Нехай вітають свято солов’ї.
2013

Повернулись шпаки із далеких доріг,
А підступна зима сипле сніг їм до ніг.
Та такий вже холодний і палючий, лапатий,
А у них, бідолашних, нема ж теплої хати.

18 березня 2013 року

Україна - від слова "рай".
А життя - то від слова"жити".
Щоби бути в земному раю -
треба зернятко посадити.
І зростити його в душі,
та плекати.І працею,мрією
золотити Дажбогу ключі,
поки птаха подасться до вирію.

Журавлітиме ключ навесні.
Небо вручить сопілку Велесу.
А зерно в життєдайному сні
Колисатиме пагони колосу...

В зоопарку сподобавсь жирафі я.
Сивина, сивина, сивина...
Під ногами моя біографія,
наче келих розлитий вина.
Коли сон подолає мій опір,
то, буває, насниться таке,
що літак переводжу у штопор,
потім знову заходжу в піке.
Я тепер не поїду в Америку,
бо часу на роз'їзди нема.
Другий рік передачу по телику
про багатих дивлюсь з усіма.
Пам'ятаю: іде передача,
передача портфелів ЦеКа,
а душа моя, вперта й ледача,
передачі в підвалі чека...
Скільки тюрем відвідала ненька
і солоної випив води!
На носилках мене, як Черненка,
занесли у спілчанські ряди.

1993

Ця грішна ніч була приречена
Зі світу втеча неминуча
І я біжу немов обпечена
Через поля і через кручі
І кров’ю зрошую стерню
О ні я поле не виню
Бо гострий біль немов покута
Як плата за палку любов
Що пов’язала Марса в пута
О пий же Земле мою кров!

01.09.2012

Запізніле твоє кохання,
мов сірник у пустелі криги,
що згорить, не лишивши сліду,
в безнадії арктичної ночі.

У примарне полярне сяйво –
ефемерних спогадів тіні,
і закута в мерзлОту вічну
десь глибоко пристрасті магма.

Чавить серце, гризе у скронях,
ятрить подих і душить душу…
Хай нарешті цей біль проллється
і затопить вселенську сушу!..

Чи знайдеться місце коханню
у торосах застиглих марень?..
Ти – Ковчег мій? Ти – Ной мій? Відтану?..
Крига кресне! - вода прибуває!...

…(2013)

* * *
До ріжка
Доріжка;
До рога –
Дорога.

* * *
То – тем
Тотем;
Це – літ
Целіт.

* * *
Ця точка –
Цяточка.

* * *
Цеглина –
Це глина.

* * *
До писка
Дописка.

* * *
Допасти
До пасти.

* * *
Досаду –
До саду.

* * *
Доставка
До ставка.

* * *
До ярка –
Доярка.

* * *
Доступ
До ступ.

* * *
До ста –
Доста!

* * *
Дорідних –
До рідних.

* * *
Молот, арка –
Молотарка.

* * *
Іро, зорі
І розорі.

* * *
Підло та
Підлота –
Під Лота.

* * *
Про Зою –
Прозою:
Підло Зою
Під лозою
Підловили –
Підло вили.

* * *
Підлізу
Під Лізу.

* * *
Благав небеса хмарні:
Блага в небесах – марні.

* * *
Подобі –
По добі,
Пороку –
По року.

* * *
Пожарині –
По жарині;
Порушнику –
По рушнику;
Полину –
По лину;
Пов’язці –
По в’язці;
Постолу –
По столу.

* * *
З видумки
Зви думки,
З викупу –
Зви купу.

* * *
З велінь
Зве лінь;
З весни
Зве сни.

* * *
Ніс королеви? –
Ні, скоро леви.

* * *
Лев… Адам:
Лева дам
Левадам.
Лев: а дами
Левадами.

Дата – будень, дата свято.
Тиждень. Місяць. Новий рік.
Звичний грудень. Звично – грати,
Де на вибір: звих чи звик.
Тут ні друзів, ані рідних.
Там – у друзях тільки ті,
Хто зі мною вперто згідний.
Вжити колива й куті.
Вам я можу тільки слово
Вкласти в пір’я голубів.
Сон – і той сторожать сови,
Щоб до вас недолетів.
Тут і в березні – груднево,
Сніг такий...Як всюди – сніг.
Все ж весна. І сік в деревах
Поклик сонячний зберіг.

поетам, яким не судилось стати Поетами, присвята


У черзі за словом поетів юрба.
Мелодія флейти журлива та зла.

- Куди ти прямуєш, о душе, одна?

- У маревах ночі дорога моя.
Блукаю я краєм навіяних снів
і вежу будую із знайдених слів.
Ще молюся й каюсь, та прощення жду.
Чи ж я дочекаюсь, чи грішною вмру?
Заплачу над тінню. Святі почуття
засліплені лінню осіннього дня.
Весь вік жебракую і молю жаги,
та мовби закляли натхнення боги...

У мертвому колі розвінчаних мрій
пиху спокушає зажерливий змій.
У домі дитинства дорослі вітри
зривають додолу казкові зірки.
Дорога до раю. Там зоряний сон.
Багряного щастя летить фаетон.
Вже близько, вже скоро... Спочинок душі.
У чорних палацах не пишуть вірші.
На святі печалі вмирає любов.
В бокалах холоне розбавлена кров.

- Доволі, вже годі. Прадавній цей шлях.
Він ходжений досить в минулих часах,
де тисячі бранців топтали стезю,
шукаючи музи квітучу весну.
І гинули в кроці від вічних вершин,
і падали в безвість німих порожнин...

Останній і перший, між ними юрба
мисливців за словом – метеликів дня.
Їх поклик – шукати і хай не знайти,
та шляхом надії невпинно іти.
Їх доля – злетіти на крилах вітрів,
а згодом упасти у прірву років.
Хай попелом стануть їх творчі вогні,
та хто кине камінь в розтрачені дні?

- Куди ти прямуєш, о душе, одна?

- У маревах серця дорога моя...

Разрывает боль лучик света
А печаль пропадет в середине лета
Улыбаясь я пройду до причала
Орел или Решка, на ребро монета стала
Это что б я ответ не искала, просто знала

Знала, что любовь умерла, но воскрестнет
И в гармонии все в нашем мире прелестном
И тогда лишь погастнет вночи свеча
Когда светом любви наполнится твоя душа...
2013 год Жоана Мадзестеш

Мені здається,що змінились люди
З якими я прожив ці чверть століття.
По іншому уже будильник будить
Змінилась їжа і змінилось сміття

Змінилось так багато і так шввидко
І погляди і цінності і мрії
Все що було колись безцінним злитком
Сьогодні навіть руки ненагріє

Змінилось все мабуть на цьому світі
Нова десь запалає Хіросіма
Чого чекати в ХХI столітті,
Якщо холериком став навіть клімат?

2013

Такий маленький і тендітний,
Поміж снігів він ледь помітний.
Надворі холод мінус два,
А він всміхається – дива!
Сердитий вітер завиває,
Але сміливця не лякає,
Що першим устає зі сну,
Щоб привітать свою весну.

15 березня 2013 року

Адам і Єва. Ідеальна пара.
Ні натяку гріховності в думках.
Але в Едемі зріє не примара -
реальність первородного гріха.

Лукавий змій спокусливо моргає,
підсовуючи Єві грішний плід.
Він — хитрий Аспид. І оаза Раю
в історію гріха вкарбує слід!

Він розуміє: Єву спокусити —
пожива для грядущих поколінь,
щоби душа була гріхами сита
віднині й на усі віки. Амінь!

Нема різниці — буде це захланність,
крадіжка чи убивство, а чи гнів,
аби лише грішити не боялись
та жоден жити праведно не смів.

Пливуть роки, віки, тисячоліття…
А рід людський тяжіє до гріха,
і праведності спалені суцвіття
тускніють у неправедних ділах.

А кожен з нас, копаючись у генах,
відмолює несплачені гріхи.
Вони терзають душі, як гієни,
і сумяття вселяючи, й жахи.

І ти десь на межі гріхопадіння
у сумнівах заплутався своїх:
невже гріхи — всі одного коріння?
І навіть цей — такий «солодкий» гріх?

Його природа — не проклін, не злоба
і не жорстокий замах на життя,
а ніби давніх пристрастей оздоба,
що наче освіжають почуття,

які тебе заколисали з часом,
і раптом — вибухають, як вулкан.
Вони тебе підносять до Парнасу.
Але… в гріховний кидають капкан.

І ти на роздоріжжі – чи кохаєш?
А чи кохав насправді — не на жарт?..
У закутку сумління думка «каюсь…»
гризеться із суперницею – «фарт!».

А може, ти поринув у спокусу
й не вник у філософію гріха?...
Тоді твою занапастить він душу. —
У покаянні - світло з тупика…

2008 (2013)

А под одеждой тело - одежда души вечной
А мы лишь осколки на Пути Млечном
Мы друг друга находим и сново теряем
Глупые, истине не верим, проверям

Если найдеш половинку себя во вселенной
Доверяй, не гадай просто знай
Не дури верь себе несомненно
Половинку себя не теряй...

Одинокой волчицей вою без тебя
Скучаю беззумно,бездумно поступаю
Тебя нахожу и теряю, но не отпускаю
Пока сил хватит не отпущу, никогда не предам
Сердце свое тебе навсегда я отдам
Ты лишь сохрани, не урони не разбей
Сердечко полное любви ты согрей не рабей...

Мати доню із садочка
забирає пізно.
Та жалітись мамі стала,
як їй тяжко, дійсно.
- Я ходити в той садочок,
мам, не маю сили.
Нині ось Іринка вредна
в ніс мене вкусила.
- Певно, ти їй щось не дала?
Бачиш, ледь не плаче.
- Як не дала! Я ж не жадна.
Двічі дала здачі.

Прощанням, без можливих рандеву,
Прошу всім серцем, не карайте.
Хоч ми зустрілися на сайті,
Ви так близькі, немовби наяву.

Я вилив душу в мегабайти,
Ефірами тримаюсь на плаву,
І, день у день спілкуючись, живу,
Тож, не кажіть мені: «Прощайте…»

Хоча ми не відчуємо таки
Руки торкання ніжне до руки, -
Підтримка, добросердя, щира мова

Для мене - сонцесяйні промінці,
Що усміх вигрівають на лиці, -
Буття веселка різнокольорова.

20.03.13

Через день... Може два...
Завітає ВЕСНА
У наш край і усіх привітає.
Зайде в Київ і Львів
З образом теплих слів.
І пташня своє я заспіває...
І народ по зимі
Свої лиця сумні
В Правді Божій і вірі обмиє...
Зором мрій і надій
На край рідний, на свій
Гляне так, що й душа звеселіє...
20.03.2013р

Ви скажете мені, що відцвіла,
Літа весняні і мої минули...
Душа моя і досі молода,
І осінь, як пір'їнкою торкнула.

Вплела тонку сріблинку-сивину,
І на чолі мереживо лишила,
Від цього не співатиму сумну –
Хіба у цьому жінки сила?

Багато мріється всього зробити,
Молитвою прошу у Бога силу –
Добро творити, віддано любити,
Бо від землі міцну я маю жилу.

2004р.

Я народилася, на щастя, навесні,
Коли усе цвіте, трава буяє.
Подарувала веснонька мені
І душу, що живе, не знемагає,

У найскладніші і найважчі миті
Вона знаходить потаємні сили,
Дарує щастя - жити і радіти
І знову усе є ясним і милим.

2001р.

Повигорали зорі в рушнику
І ріже обрій вранішню хлібину.
Голубить промінь квіточку тонку,
Цяткує густо світла ластовинням.
Куняють на розсохлих парканах
Останні сни найголосніших півнів
І блимає очицями одна
Біленька хата з вікнами на південь.
Умились трави зимними слізьми,
Потягується в сад стежина чорна…
Ще хвилечка – і цю застиглу мить
Зітруть одвічні метушливі жорна.
2013

Їй личить ніжність, втишена хода,
ласкавий погляд і сумирна вдача,
розмова тиха, мов жива вода,
і очі, що сміються, а не плачуть.

Їй личать необтяжені думки
і відданість, і трепетна жертовність,
опірна міць тендітної руки
і стримано-тактовна маломовність...

Їй личить все, що личить іншим теж,
та правда ця для дійсності - минуле:
обмеженнями власних стертих меж
її сумління хижо розіпнули...

Чи жива ще ти, моя старенька?
Я живий і шлю тобі привіт.
Хай життя несе тобі, рідненька,
ще багато негасимих літ.

Знаю я – ховаючи тривогу,
ти жалкуєш за мої літа
і ще часто ходиш на дорогу,
кинувши на плечі кожуха.

Бачиш ти у темряві вечірній,
ні, не сон, а марево скоріш,
наче хтось мені у п'яній бійці
застромив під серце фінський ніж.

Я прошу, рідненька, зупинися,
не пускай печаль в свої роки.
Не такий пропащий я п'яниця
щоб, тебе забувши, відійти.

Я ж такий, як і раніше, ніжний
й кожний день втішаюся у тім,
що колись, у час свій не утішний,
повернуся в наш старенький дім.

Повернуся, як розкине віти
наш весняний білосніжний сад,
тільки ранком у духмяні квіти
не буди, як вісім літ назад.

Не буди того, що не збулося,
не тривож, що з часом утекло,
надто рано серцю довелося
скуштувати втрат гірких вино.

І молитви не навчай, не треба.
У минуле вороття нема.
Ти для мене і священне небо
і єдина твердь моя земна.

То ж покинь свою пусту тривогу,
біль душі сльозами не кажи.
Не ходи так часто на дорогу,
не сумуй за мною, не тужи.

Не суджу тебе, не суди і ти.
Що судити, як не судилося…
В паралельний світ йти навпомацки?
Потайна стезя загубилася?

Там – літаєш ти. Там – літаю я.
В наші теплі сни залітаємо.
Там – привітне все… Райська благодать!…
Нащо наш Едем тут шукаємо?

Надовкіл – зима. Всі сади – пусті.
Рай земний лише в супермаркетах.
Та збери хоч би всі багатства ті –
Плоду райського ти не купиш там.

Почекай весни, літа, осені…
Хай сади цвітуть, осипаються…
Вродять яблука!.. Та такі рясні –
Ті, що райськими називаються!..

…(2013)

Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…
…Лише щемливо ноткою одною
Пульсує скронями коротке: «Ні»?…

Ні? Не про нас шекспірові сюжети,
І не для нас концепти тривіальні…
Ні?.. Чом тоді в думках одне лиш: «Де ти?!»
І мрії – фантастичні, нереальні…

Ні?!.. Хай там що, а літо – за весною! -
Короткі ночі та найдовші дні…
… Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…

…(2013)

* * *
Не грів
Негрів.

* * *
Не чисть
Нечисть.

* * *
Ім’я – лом, але
І м’ялом, але
І м’яло мале.

* * *
Та мара –
Тамара.

* * *
Та капелька
Така пелька.

* * *
Та капуста
Така пуста.

* * *
Та маса
Там – аса.

* * *
Там арена
Та марена.

* * *
Там ода
Та мода.

* * *
То вчений
Товчений.

* * *
Ті пані
Тіпані.

* * *
Там узи
Та музи.

* * *
Ті точки –
Тіточки.

* * *
То – ненька
Тоненька.

* * *
То – поля
Тополя.

* * *
То рік –
Торік;
То роки –
Тороки.

* * *
Око – ви,
Окови;
Окови тих
Оковитих.

* * *
На м’яту –
Нам’яту:
Нап’яти
На п’яти.

* * *
Наполягай:
На поля – гай!

* * *
Про заїку –
Прозаїку.

* * *
Своєрідне –
Своє, рідне.

* * *
Серб і я –
Сербія.

* * *
Тоді все страждала –
То дів сестра ждала.

* * *
Карат: а камені –
Кара така мені.

* * *
Ту потвору –
Тупо – твору:
Май же потвору
Майже по твору.

На гнучкому тілі чудової лози
Соком червленим наливаються бруньки...
Весна вступила в свої володiння.
А вдалині, пісня закоханих персiв
Захопленням любові жаданої розлилася:
"Дивовижне створіння, Янголе мій... !
Божим теплом твої слова,
Голос щирої душі iз серця:
"Ти, немов троянда кольору бордо...
Якщо любиш, кохай всією душею.
Якщо віриш, то вір до кінця.
Тоді буде з тобою
Твоє щастя в Любові,
Бо мрія здійсниться!

Кіт Мартин і пес Кудлач
Захотіли грати в квач.
«Тільки де ж нам взяти м’яч?» –
Розмірковує Кудлач.
Не сумує наш Мартин,
А хутенько стриб за тин.
...У кущах бузку й жасмину
Круглий м’ячик хтось покинув.

10-15 березня 2013 року

Живу та й живу – а чого мені ще
не стачає у цьому чудовному світі?!
Нізвідкіль не тече і ніщо не пече
ні в осінні негоди, ні в пізньому літі.

Розмаїті картини малюють митці,
умочаючи в райдугу впевнені пензлі.
А невпевнений я намагаюсь оце
файне видиво світу вмістити в поезії.

Ніжна донька підносить цілющий нектар,
щоби ним я омив легеневу іржавинку...
Освіживши росою мистецький свій дар,
юним огиром в лузі іржатиму!



2010

Дивлюся в чудові очі, чарiвнi!
Ще ніхто не розкрив мене
Так, як Ти кохана ...
Чарівне твоєї душі лице.
Я люблю, як квiтка сонечко
Дуже дуже люблю Тебе!

Укравши крила у щастя,
Я летітиму понад небесами твоєї душі,
А потім впаду в безодню твоїх очей.
І забрати їх у мене не вдасться
Ані людським пересудам, ані тобі.
Я потону, розчинившись у серці ночей.

Хай там дощ, хай мряка мілинна
Ніщо не стане мені на шляху
Ані навіть байдужість твоя довговічна
У серці моєму ще є тая перлина
Якій ти не зміг надати знаку.
І ти знай,– не помре і любов споконвічна…
©Ptaha

19.03.2013

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

***
Як на всі боки бризкає зухваль,
То ти її не cтримаєш, на жаль,
Сипни мигдалю й золотих родзинок, –
І розливай, щоб аж дзвенів кришталь!

***
Чомусь усі сучасні Ціцерони
Не здатні ні на що без мегафона,
А в діда в скрині – срібний голосник,
Який міняє тембр хамелеона.

***
Чуття здрібніли і змаліло щастя,
Йдемо, немов до клубу, до причастя,
Порожні душі і пусті серця, –
Хоча й стоптали ми багато рясту.
2013

Принеси мне гранатовых зерен, чтоб даже невольно
Не смогла я покинуть тебя и державу твою.
Очарована Третья твоя с той поры, как с ладоней
Зазеркального царства я воду волшебную пью.
Ну а те, что меня обогнали, щекочут поныне
Обостренный твой слух – как не смехом, так плачем.
Причем
там за левым плечом у тебя та, чьи косы, как иней.
Та, что с черными косами – эта за правым плечом.

Волосà их сплелись наподобие высохших веток,
Словно белый шиповник, что тело твое оплетал.
Я боюсь этих пут, и реки, я боюсь, как бы этот
Вихрь бездонный воды не украл тебя и не достал.
Всего нà всего Третья. Четвертая - это вода.

Её вихри чернее, чем черные ризы монашек.
Выгибая мне спину над ней, словно радужный мост,
Ты заглянешь, робея, в зрачки искушений погасших
Неожиданной гостьи с далеких невиданных звезд.
А в хребте под ладонью – весенние соки и рост.

Принеси мне гранатовых зерен – своих поцелуев,
Чтобы мне пересохшие ими намазать уста.
Всего на всего Третья, а есть ведь (недаром иль всуе?)
Та, которую любишь, четвертая, ведьмины струи,
Что текут между нами – твоих зазеркалий вода.


2013

Утомленим мотилем
В коловерті проблем
Набираєшся лем із мольфи посивілого лемка.
По слідах астроблем
ПрОйде в проблисках близького сходу лелека.
«Carpe diem» злодІєм несеться з Карпат,
Та не вловиш прудкішу од коропа днину:
Ти потрапив в полон полонини –
І рад,
Її дар не утямивши і вполовину.
Рік руками замкне
Міста мляві мазки
І замовкне музИка за рогом. Залиш нам –
Камінцям – дао ям;
Поміж сонячних плям
Розродилась ріка роздоріжжям.

                                  Е. Резниченко


Ти уночі додому тихо йшла
Крізь вулиць згортки й сторінки кварталів.
Зачитані хмарки поволі мчали
Із болем правд і кривд. Німа імла.

Був дім, а в нім горів і гас камін,
І розгорявся знову. Ти мовчала.
А я подумав: «Є у слів начало –
Вогонь свічі, твій погляд, наче дзвін».

Яка небес бездонна синява!
Як світиться, аж серце ожива!
Тим світлом неословлене все дише

І подихом гойда зірок вуаль…
Світ перших слів крихкий, немов кришталь.
Дивись у вись, влови його крізь тишу.

18 березня 2013 р.

Помолитися Богові, світлості, фрескам
і на битому склі, що криваве давно,
танцювати крилато натхнення воскресле,
обираючи все недоказане сном.

Ложку дьогтю до меду, до рік золотавих
і лавровий вінок розтоптати нараз,
і віддати сорОкам минуле яскраве,
і розбити майбутньому скриньку окрас.

І ріднитися з мальвами й бабиним літом,
хай закинуть, що вітер гуде в голові,
і летіти, летіти, летіти, летіти,
щоб частіш доторкалися душі живі...

2012р.

І МОХ…

Хомі – сніг і мох.

А НИВА…

А ниви – золоті…

ГУЛ І ЛАД

І не сон, а муті гул і лад.


Три пси, липи, кадіб.

Козуб – не нива: кадіб.

Бузок – у кадіб.

Болото, лоза, дуб.

А винагорода – раж.

Козуб милого.

Букві – думу б.

Буді – козу б.

Манило кіно.

Коса мала мені.

Ірі в запас – розу.

Я – лагідна пані.

На таткове спираючись крило,
Колись маленьке пташеня зросло,
Та вже готове вилетіти з гаю.
І часом з вуст розчулених батьків
Тече потік невимовлених слів,
Якими ті орлят благословляють.

Шаблонів я для тебе не створив.
Життя хитке, хоч дякуй, хоч свари
(Затертий варіант давно не діє),
Складається воно з невисипань,
Взаємних й нерозділених кохань
І вогника останньої надії.

Некрасномовний я, ти зрозумій,
Що ти – мій син, а я – наставник твій:
Батьки завжди пишаються синами.
Однак, надходить визначений строк
Зробити другий самостійний крок,
І не до рук, простягнутих батьками.

У відчаї дурниць не нароби.
І ми, було, до потягу журби
Робили неминучі пересадки.
Романтик мій юнацької пори,
Зламай її, зміни, перетвори
Реаліями іншого порядку.

Десь схибиш – не вагаючись, поправ,
Слабким здаватись не давай підстав,
Нехай не торжествує твій нападник.
Довірся Слову і собі затям,
Що тільки Бог – Володар над життям,
А ти – Його талантів розпорядник.

Овідій лайнувся б у рупор
На дивні ці метаморфози:
За гаслами поступу – ступор,
За змістом позиції – поза.

19.03.2013

Хотіла я бути сильною –
Не плакати, не нарікати.
Хотіла, як птиця, бути вільною,
Щоб тільки літати, не плазувати.

Буває, що плачу, і нарікаю,
І сили, буває, бракує мені,
Я просто живу, і мало літаю,
Та не плазую ніколи. Ні!

2001р.

Як важко залишати рідні стіни,
Де пам’ятають крик мій, немовляти…
І юною мене знав дім, і чув наказ,
Що у дорогу дала мати.

І муки першого дівочого кохання –
Все бачили ці свідки мовчазні.
І чули соловейка на світанні,
Надійним затишком були мені.

Гарно убрані рушниками,
Завжди зі мною в пам’яті моїй,
Усюди руки дорогої мами -
І їм ми найрідніші і свої…

Знову виводить мама за поріг,
Дає рушник, вишиваний руками,
Дарує скарб і долі оберіг...
Я уклоняюсь низько-низько мамі.

1997р.

Тиша – це зрада крику,
Безмір – це зрада меж.
Річка ламає кригу,
Вітер в безвітр’я дме ж.

Зради відсутність – зрада
Передусім собі.
Легко у водоспаді
Власне життя згубить.

Зраджений був учора –
Роги на півчола:
Вічності ти в покорі
Лоно своє дала!

Гірко печаль-спокуту
У пелені несеш.
Можна усе збагнути,
Але забути все ж…

Жінка, яка любові
Стримала впертий шквал,
Нині за першим словом
Мовчки іде на ґвалт.

Кличуть нові дороги,
Друга любов щемить.
Вічності ряст – під ноги.
І да святиться мить!


1997