Вона рум’яна й блідолиця,
Вона і грішна, і свята.
Вона – Дияволиця-Янголя,
Вона – Муза моя.
Її уста червоні й спраглі.
Її обійми холодні і п’янкі.
Її цілунок в лоб –
Її клеймо проклятих.
Вона приносить світло ночі
І темінь всіх світил.
Інколи лагідно муркоче
І засинає коло ніг.
Інколи шепоче божевілля
І в руку суне револьвер.
Хто взагалі сказав
Що Диявол носить Прада?!
Він носить різнобарв’я
Простих й блаженних кольорів.
А ще у нього маски,
Безліч масок:
І веселі, і сумні.
Такий собі він –
Привид карнавалу,
Приходить і зникає водночáс.
Буває забуває на роки,
Проте присутність
Відчуваєш завжди
І подих в спину
Той, що у нього аромат трункий.
А погляд?
Погляд бачить твою душу
І викидає тебе
Як рибину на сушу.
Муза, Дияволиця, Янголя...
У смерті багатьох повинна вона:
Багатьох штовхала в прірву,
Багатьом давала мотузок,
Багатьох алкоголем вбивала,
А зараз...
Несе й мені свічу.

Коли думки уголос як голуби війни
Із уст твоїх злітають,
Коли долоня стискається в кулак,
Коли метелик як листочок
Падає, кружляючи в танку,
Коли гілля від плодів гнулось і гнеться,
Коли на швидкості ти мчиш,
Коли яблуко гріха смакуєш не востаннє,
Коли над головою лиш дощі,
А під ногами не Земля, а Пекло,
Коли стіна, стіна, стіна, а далі – порожнеча,
Коли тремор в руках,
Коли сидиш, а хочеш політати,
Коли кричиш, не можеш промовчати,
Коли квіти лиш на могилі,
Коли завжди усмішка, але навпаки,
Коли паросток асфальт пробиває,
Ти милуєшся, але паросток – не ти,
Коли хтось щось десь говорить,
Коли порожня душа,
Коли в серці все через вінця ллється
Коли чайка над морем кричить,
Коли квітка крові проллється,
Коли всі забули про світ,
Коли всі забули про світло,
Коли всі забули що таке вічність
І пам’ятають лиш що таке забуття,
Коли душі – не довгожителі-зорі,
А лиш маленькі каганці,
Коли вітри малюють шторми,
А шторми стирають міста,
Коли Життя малюють Смерті,
А Смерті стирають життя,
Коли все соціальне – це дике,
А все дике – до болю твоє,
Коли хтось тобі у вухо шепоче,
Ти ж гадаєш – голос Небес,
Коли Небеса – це і є те Пекло
Яке під ногами неначе Земля,
Коли помічаєш усе до простоти складне
І бачиш складність у простоті,
Коли Потворність – це і є Краса,
А уся Краса потворна,
Коли пульс відчуваєш у вухах
І доторк Долі до твого чола
Це все означає єдине – Ти Жива.

Слушал Тишину, молчал.
Ты так в игру свою играл.
Молчала Тишина в ответ,
Смотрела тебе в след,
Когда ты с громким скрипом башмаков
Ушел к другой
С нежным именем Ночь.
Тишина всё так же молчала,
Она вечно любила и ждала,
Ждала когда надоест тебе Ночь
И ты уйдешь от неё прочь.
А ты не уходил,
Дурак влюбленный
В черные глаза.
Ну зачем тебе она?!
Ты ведь все равно
Вернешься к Тишине,
К той единственно твоей.
Зачем ты Ночи объясняешься в любви?
Она легко заменит тебя другим,
А Тишина тебе одному верна,
Ей не нужны пустые слова,
Ей нужен ты, твоё дыханье,
Её нужно даже твоё молчанье.
Когда ж ты наиграешься,
Когда поймёшь что
У Тишины от тебя дочь?
Маленькая и на отца похожа очень…
Дочь Поэта и Тишины,
Имя ей – Музыка Души.

Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
На п’ядистал її ти ставив,
Вона ж не знала ціну почуттям.
Ти всіма світами правив,
Лиш недоступною вона одна була.
Благав богів про допомогу,
Про благання ті знала й вона.
Відправили боги в дорогу
Криваво-чорного ангела.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І свічку в церкві ставив
Хтось незнайомий зовсім вам.
Чорний ангел долями правив
І смерть їм доля дала.
Віддав би він душу Богу,
Покохала б лиш вона.
Була готова вирити собі могилу,
Якби лиш та в ній співчуття убила.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І шахи так розставив
Що вони обоє розпрощалися з життям.
Так помилку життя він виправив
Ту, що несправедливою була
І втамувавш смертельну спрагу,
Вхиливши чарочку вина
Відправився чимдуш в дорогу –
Назад, на небеса.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
Над нею і над ним розправив
Й приніс смерть всім почуттям.
Чорний ангел крила розправив
Й хмільною ходою пішов в небеса.

Я обожаю желтую маршрутку
госномер 35-47
Я так ее люблю,
что готов об этом рассказывать всем
про ужасно обычный понедельник,
декабрь, холодное утро
и я, как всегда, бездельник –
проснулся поздно, собрался шустро.
Когда я запрыгнул в автобус –
мы оказались рядом,
с расстояния полуметра
она в упор стреляла взглядом.
Я проглотил язык,
подкосились ноги.
Словно за минуту –
Растаял этот час в дороге.
Я пропустил свою остановку
и очнулся уже на конечной
Приглашение на кофе звучало неловко –
Но все равно услышал «Да, конечно!»
Я пил американо,
а она эспрессо,
и в своей синей шапочке
была как таблеточка от стресса.
Я даже подумал: «Наверно наркоманка!» -
Когда услышал ее смешок.
И было совсем не жалко
Что наши следы заметает снежок.

2010

ВЕРХОВИНКА
... взимку я замерзаю без тебе – і грудень
тихо в сон мій прийде, заколише ласкаво
і лишить
дрібку ніжності сніжної,
віко сивого-сивого суму...
Чи ти любиш цей сніг, цей мороз, оцей біль,
цю самотність – усюди?

ГАННА ОСАДКО
...ледь тепла грубка, грубий светер, грудень
калатальцем калатає надворі,
на пальці хукає і потемки шкребе
у шибку закоцюблу...
звісно, пустиш,
бо що ж йому, блукальцеві без роду,
у цих снігах ходити до світання?
...запариш чаю - м"ята, материнка,
постелиш постіль білу, як душа...
найвище щастя - це відігрівати
руками_тілом_серцем золотим
отого, що...
отого, з ким...
до кого...
отого,
що ім"я його
мовчу...

ВЕРХОВИНКА
...мовчу й чекаю...
Грудню сивобровий,
мій хлопчику заблуканий, далекий,
проталини на шибці закоцюблій –
сніжить, сніжить і замітає стежку...
І пусто. Ні словечка, ні слідочка...
Приходь же, любий, не блукай світами.
...Докину дров у грубку, витру сльози.
Світає вже. Чекаю і мовчу...

2010-11

ти заховався
у моїх венах
і пахнеш сосною

дотикаєшся серця
жорсткою стеблиною
пачулі...

твій дивний код
убиває мене
як мамонта
регоче аборигеном
або дощем
обіймає снігом -

усе сподівається
що вибіжу
чиста й жаска
лише
у піжамі ночі...

а я
просто переможена
венами...

2011

кружляють кружляють
дрібні лелітки
заламують руки
ламаються навпіл
лементують заточуються
підіймаються
біжать дорогою
догори до неба
аби не догоріти
аби донести світло
зі сволоку світу

ми - свято
ми – тихо
ми біло

Великий миг перерождения -
близится конец илюзий,
традиций и суеверия
на которых построена
современная цивилизация.
Все что было
стабильно и крепко -
пошатнется оно.
Полный, Космический переворот
текущих институтов -
социальних, политики,
финансов и религии, он очистит место,
чтобы человечество смогло
соприкоснутся с тем,
что существует и было
создано задолго до того
как человеческое сознание возникло
и отвергло его.
Истина с благосклонностью
внимательной, сияющей и любящей,
ожидает времени того,
когда человек осознает, что
он способен обьять
Сознание то,
которое существовало вечно,
и превратится в НЕГО.
Все идет в одно
место.

2011г.

Неможливість досконалості:
Зачіпаєшся за погляди, точки зору…
Мотивовано - хтось – пихато:
(Звідки в нього права на думку?!)
Треба так, бо ми так вважаємо!
Все, що інше – вперЕстріть,
Насторч і не глибоко.
І – зі сходів – сторчголов – в прірву.
А вона під тобою – проваллям.
Залишились секунди:
Вмирати? Чи – на збитки –
Перемагати?!
23.12.2010

Коли на Землі
вже не було людей,
йшов дощ,
вітер пронизував
морозною тугою.
Мабуть, сонце
вже ніколи не зійде.
Я знайду собі
холодну поламану лавочку,
згорнуся клубочком
і буду чекати весну,
яка ніколи не настане.

Де ти її знайшов?
Десь у пустельних вуличках,
Де зовсім немає людей?
У сяйві зірок упізнав її очі?
В океанській безодні зустрів її погляд?
Ти відчув її запах у квіті троянд?
Чи в сірому небі сум?
Чи в шумі беріз її сміх?
Коли-небудь ти міг уявити,
що тобі не потрібен весь світ -
тільки світ, що у ній,
що вона – цілий світ?..

я не буду посвящать тебе стихи,
ни, тем более, романы-повести.
никогда, прости.

ты выносишь нафиг все мои мозги,
заставляешь забывать о гордости,
делать глупости.

я не буду улыбаться по утрам.
знаешь, некому. смысла тоже нет.
видишь, снова бред..

я не буду посвящать тебе стихи.
ни, тем более, романы-повести..
нет. я вру. прости.

2010

Я увійшла у нього, як у пастку,
і виходу спочатку не шукала,
бо дуже там сподобалось мені.
А потім я кричала, плакала й гукала,
і била кулаками в його серце.
Та все даремне – не знайшла дороги
і залишусь у ньому я назавжди.
А втім, це вже його проблеми,
як витягати з себе моє тіло.

Може, ти лише мій сон,
що наснився вночі,
потривожив думки
і пішов, не попрощавшись...
Я частіше буду спати,
щоб тобі було де жити.

під ногами небо
над головою земля
ти точно знаєш
куди йти
щасливий
тобі відомо
коли помреш
нещасний
іду навпомацки
не бачу світла
я не бажаю знати
дату смерті
куди ж нам разом
удвох з тобою

буду
повіками на твоїх очах
щоби
не пустити пекучі сльози
буду
нігтями на твоїх пальцях
щоби
не зламатися об життя
буду
помадою на твоїх устах
щоби
хоч якось їх торкатися
буду
сорочкою на твоєму тілі
щоби
хоч якось зігрітися
буду
стрічкою на твоїх трусиках
щоби
нікого туди не пускати
буду
ребром твоїм тринадцятим
щоби
дванадцять було не замало
буду
ліжком що розкладається
щоби
безмежно тебе обіймати
буду
надписом понад могилою

вічно твій і вічно з тобою

2010

(маячня)
Була у нього світла голова.
Він ріс і світом білим чудувався.
І козаками-предками пишався.
Мав мрії і бажання, як і всі.
Взяв хліба, сала, огірка,
уліз у двері дизелька,
як у портал, як в інший вимір –
себе направив у столичні хащі.
І там, в глибокім мороці туману
із слів, ідей, обманів, заборон
заплутався у Леніні і Марксі,
в Грушевському, Толстому й Лао-Цзи.
Навпомацки він вищипав їм вуса
і бороди постриг тупим ножем.
Зате протер він скельця окулярів
самому Фройду прапором червоним,
щоб краще роздивитись через них
гру грив коней юнацької жаги
і власних пристрастей плотських, шалених,
що нуртували в молодому тілі
і заставляли діять і творить,
ще й сім’я клекотале розсівати.
Пройшовши мідні труби чи тунелі,
віддавши вуглеводні і жири
огрому, що їх висмоктав із нього,
нарешті зрозумів, де є й ким став.
Враз вгамувався, споважнів і обважнів,
радіючи, що віднайшовся вихід.
То ж з часом вибрався з пустого часобігу
він через отвір під кобилячим хвостом,
на землю гепнувся коржем м’яким і теплим,
радіючи з природою злиттю,
попарував ще трохи залишками мріянь
і поривань юнацьких, і надій.
Але на ґрунті чорному й жорсткому
реального життя він швидко всох.
«Тепер кізяк, а був колись козак…
Та може я іще на щось згоджуся…», –
надія десь в серЕдині теплилась.
Він вірив в чудо, й чудо відбулось.
Взяла і підняла його десниця –
рука селянки, наче провидіння.
Збирала вона в кошик кізяки,
щоби підмазати шкалУбини в стіні
своєї скромної селянської оселі.
І от тепер в шпаринах він отих,
припудрений-підбілений вапном,
на вічність трансцендентно медитує.
В світобудові тріщини скріпляв
собою, хай лише локально.
Знайшов він свою нішу в цьому світі,
ще й рівновагу, й мудрість осягнув.
Історія ця справді мала місце
в пустій і світлій голові правління.
(2008)

Начепив Бог парика та сизий ніс
І на Землю подаруночки поніс...
Цілий міх!

Для людини..
Для пташини..
Для родини..
Для країни...

Повний міх!!

Навіть шлюхам..
Навіть вбивцям..
Папараці..
Юродивцям...

Щедрий міх!!!

Все роздавши до билини
Стрів старчиху - Україну...

ці ніжні білі квіти
потрібно щодень поливати
рясними сльозами
і захищати від тих
хто захоче їх зірвати

цим квітам необхідно приносити
в жертву своє сумління
їх треба ростити
обережно і дбайливо
здмухувати кожну пилинку
і всяку комашку
що забажає торкнутись
їх чарівного нектару
знімати неодмінно чуттєво

ці квіти треба зігрівати
теплом своєї присутности
і розмовляти з ними
найтеплішою мовою
турботою всипати їх стривожений ґрунт

і тоді
можливо
вони розквітнуть
щирістю Твоїх долонь
і опадуть тремтливими пелюстками
на моє чоло

Фея тісного міста
З метеликами у волоссі
Вплітає суцвіття іскор
У втомлено-асфальтні погляди

Збирає пилок із глибин лотосів
Щоб намазати підвіконня
Для снів донечки
Що втікають
На найцікавішому місці

Модерує роботу
Ліхтарників і поетів
Вислідковуючи речі
З нестачею світла-слів-вітамінів

Ельфи із книжковими крилами
Драми з фарбованою кульмінацією
Кроки заримовані із берцями та підборами
Дні із квітково-пахучими рястами…
Вам затишно співіснувати
В радіусі одного подиху?

Фея тісного міста
Розвішує душі дзвінких сніжинок
На віях туї
Що танцює
Корінням вглиб землі

з-під землі
у дворах на майданах у скверах і парках столиці
на поверхню виходять
ніздрі підземного монстра

ними до нас долітає
в’язкий смолистий аромат
його масного мастильного подиху
ці пахощі затягують нас під землю –
до його фатальних володінь-лабіринтів

ми даємо себе проковтнути
його плямкотливій пащеці
НЕМАЄ ВИХОДУ – ВХІД
із зачаєним острахом
просочуємось крізь залізні ікла
ПРОХІД ДОЗВОЛЕНО ДЛЯ 1 ЧОЛОВІКА
(але потвора не ґребує ні жінками ні дітьми)

щоб із мазохістською насолодою
гулькнути у стрімке жерло його стравоходу
НЕ МОЖНА БІГТИ СИДІТИ ЛЕЖАТИ ТОРКАТИСЬ НЕРУХОМИХ ЧАСТИН
та опинитись у розкішно оздобленому череві

мабуть саме так має виглядати пекло:
доволі комфортабельно й естетично
щоб увиразнити вимушену неналежність собі


НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ:
попереду нас чекає захоплива мандрівка
його нескінченно темними нутрощами
ОБЕРЕЖНО! ДВЕРІ ЗАЧИНЯЮТЬСЯ
ми знаємо – прийде момент
і чудовисько вивергне нас назовні
у наш світ отруйного світла і примарного простору
але ми назавжди залишимось у його владі
просякнуті його духом до найменших клітин

ми мумітролі
підземного царства
МЕТРО

2006

обійми мене міцно-міцно
щоби не продихнути
я не пручатимусь
у лещатах твоїх обіймів
я заховаюсь як равлик у мушлю
від цілого світу
і від самої себе
знову стану маленьким дівчам
здатним до подиву
і знову щось розпиратиме груди
і лоскотатиме між лопатками

дозволь мені бути слабкою

дозволь кохати тебе
більше ніж вчора
і менше ніж завтра

світ
має початок
у наших обіймах

28.12.2010

благаю
повернись до вітру
спиною
очі оглухли від печалі
кущі омели виросли на моїх руках
а гнізда розсипались

твій погляд відлітає від мене
ставлю тенета і сильця
а в них самі облизні
мій вабик втратив хист
і мене коробить від кожного його руху
солоний борвій оселився в моєму волоссі

я не вірю в божевілля
але божеволію
тремчу
ховаю обличчя
тамую серцебиття
сльозу видушую тікаю
хлопці
ні ти
ти єдина гарна солодка
знов ці банальні слова діють
навіщо

летиш

повз

я почуваюся пташеням
якому не залишилось хробаків
чому я не зозуленя
тоді б я викинув тебе із серця

Квантовый скачок - Реальность Бытия.
Перейти к величайшим просторам
Универсального Мышления
Сегодня не может тот,
кто глубоко погружен в
иллюзорность благополучия, водоворот,
и отчаянно цепляется за "борт"
того, во что он верует -
качество мышления "Трехмерный порт".
Время болезней, потерь, страданий-
это Абсолютного Закона Воздаяния тем,
кто поглощен стереотипами личного сознания.
Вера и убеждения
будут истощаться у людей
До осознания глубины своих "Корней".
Познавая "Корни" - познают себя
и будут способны вперед продвинутся.
Когда человечество от иллюзий
не желает отказаться в пользу того,
что существует Реально.
Закон "протягивает руку" прогресса,
позволяя скопившимся идеям человечества,
вибрируя, назад отражаться.
Так было всегда. Когда цивилизация
в разногласиях погрязла, в ее среде
прогрессирует насилие, болезни, войны.
Она уничтожается, чтобы в новом приливе
Творения
смогла возродится она.

26.12.2010г.

Тихо подихом від стелі до підлоги
Не чіпай мою ковдру
Очі цілують пальці руки волосся
То моя совість
Сонце стікає по вікні
Пише мені поезію
Завтра останній день перед дорогою
А мені б в твої сни
Лагідно-пастельні
Чай занадто солодкий
Він уже не лікує
То моя криза
Я шукаю в свідомому скоєний злочин
Та ніяк не можу знайти
Тільки сліди
Сліди
Сліди
То моя кара

Розпускаю волосся. Намагаюсь мислити крапка
Змиваю з обличчя фарби. Наношу серйозність крапка
Я шукаю сонце, а знаходяться тільки переповнені фрази, слова, літери, звуки крапка
На березі ранку не знайти притулку бездомній крапка
Ліктями упиратись
Топитись в блакитному
Закинути голову назад
Пити стелю
Спасибо тебе, благодарю тебя
Шукати вічність між пальцями
Бо першим завжди легше бути, жити, знати, дихати, чути, обіймати
Потрібен час
Кома

обіймай мої квіти-плаття
натхненно і жадібно
як вранці чашку гарячого
із щирим завзяттям
незрячого
бачити вітер у шторах
ніби в заторах
чи як сніг вибиває вікно


позбирай хвилини з підлоги
залишиться одна струна
на якій ранок зіграв
клич на допомогу
обіймав
подушки, що знають моє волосся
і які ми будували хмарочоси
з тендітного до крику почуття


24.12.10

прикладаю тебе до свого хреста -
і він стає осіннім
кладу тебе спати в серці -
воно стає сиглою
легені повторюють твоє дихання -
і дика тиша змовкає

немає сопілки на землі
яку б не переспівала любов

можливо минеться час і простір
але мене це не здивує
бо ж я сама встигла стати дивом
для осіннього хреста й сигли
для твого нерівного
калинового дихання

2010

Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря — вірність.
Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.

Світ викривляється іншими тінями
Поезію вимірюють кількістю вигуків
Ковтуни слів рвуться з горлянок тих
Хто заносить себе
У касту запліднених тишею
У касту поетів

А римовані балачки - це не завжди вірші
Алкоголізм – не ознака Майстра
Бо справжній поет – це вирок
На ешафоті ночі йому відрубують сон
І натхненно пульсує кольорова кров
На біле листя
Лишене поряд з ліжком
До знавіснілої музи
Що вибухає у ритмі
Замовчаних дотиків музики

Колись у країні Х поету відрубували руки
І писати ризикував не кожен
А лише той у кого втрата кінцівок
Не впливала на вміння літати

Чути, як крига йде вулицею,
і останні знахарі осені покидають місто,
бережно знімають зліпки
її тіла, і ключів,
якими вона замикає свою пам'ять.
Чути скрип сходів,
що за її дверима -
чути, як крига йде на поріг.
Вже не буде ніхто
повітряних зміїв на туман класти,
і руки на груди.

Тіло її
набуває дрімоти,
і знахарі осені знімають зліпок її ока,
яке ще не заснуло,
та не бачить собою нічого,
ні за дверима,
ні перед сном.
Чути: в закутках виє вітер,
що спізнився бути першим
на її грудях,
і кидає замість газет у скриню
крижану січку.
На ній вона завтра прочитає,
що спізнилася бути першою
на грудях своїх.

Перед сном вона розтулить губи
і білі голуби злетяться на її подих,
і гнатимуть його крилами
за кригою, голос тіла за ним гнатимуть.
Не затримає вона подиху,
і голосу не затримає:
радше б вони не спізилися
на тепло лягти.

Чути: танок вона водить уві сні
з дзеркалом,
тиха, чиста і вчасна.

Ми попрощалися на березі моря.
У твоєму сні.
Десять секунд,
Десять хвилин,
Десять вічностей прощання.
Яка різниця?..
Все, що я міг сказати по тому,
Здавалося блідою тінню невисловленого
Чи навіть цитат з твоїх улюблених поетів.
Тоді, коли я більше
Не чув твого голосу,
Не бачив твого обличчя,
Не торкався твого волосся
З солодко-терпким запахом магнолій,
Залишалося тільки
Дякувати
За тисячу любовей, які прожив би з тобою;
Вибачатися
За одну-єдину, на яку так і не наважився.

Дякувати і вибачатися.

Мовчати.

Останнє ти мала відчути найкраще.
Я не міг не дати тобі вирости,
Забуваючи, що й сам –
Лише зернина
В руці Всевишнього

В очікуванні засіву.


24-25 грудня 2010 року

© На березі моря, 2011

солодкаво і крихітно
причащаються бджоли
із глибин сонних квіток

трава так втаємничено
шелестить-гірчить
про вечірні забави
польових духів

розпростую тіло вздовж річки
що в"ється на згині двох світів
лівого та очеретяного
зашпиленого незабудками
чиї? чиї це очі проростають
із трясовини
і приковують погляди
до слів асфальтно-важких?

розпростую тіло вздовж річки
як щемко хлюпоче тиша!

я мабуть в утробі неба

Господи
хоч би не увірвався дзвінок телефону
і ці смертні
з небилицями та дурницями
не зрушили стеблину спокою
що тримає
на собі весь всесвіт...
на спинці бедрика

Любое дерево будет
Вырвано с корнем,
Которое не было
Посажено в человеке
Его Небесным Отцом.
Скоро завершается то время,
Когда всей расы слепота
Водит слепых в столпотворении
Невединия, Илюзий и Суеверия.
Они создаваемы теми,
Кто верует в то,
Что мыслят человечиские существа,
А не в то,
Что на самом деле
Реально и Подлинно.
Основанная на Илюзиях
И Суевериях Цивилизация
Последних столетий,
В подобную путаницу
Сама погружает себя.
В страданиях и трагедиях
Противозаконных творений зачинается
Новой человеческой расы сознание,
Зачинается и Развивается.
Воистину, широко распахнуты врата
Для этого Нового Рождения.
Нет иного пути, кроме
Движения от одного плана сознания
К Высшему плану
И шыроких шагов по
Подлинному Космическому Пути.
Впереди квантовый скачок эволюции.

2010г.

***
так часто руки твої
ловлять
високі хвилі мого гарячого тіла
обпікають пучки-уста
привласнюють мене
а я
вилітаю
із золотого кокону
розгортаюсь метеликом
і тану
у Ваших холодних
володіннях
мій Пане
*

запроси у свою білу зиму
бо моя чорна

снігові хмари
не чіпаються за мій дах
бо він почервонілими очима
у небо дивиться

під ним дві ластівки
у вирій дорогу забули
а на комині замерзає лелека
крилами обгорнувшись

запроси у свою білу зиму
і я піду

легкокрилими ногами
шляхи до тебе прокладаючи
у вуста свої пісню вкладу
щоб німувала зустрічі очікуючи

пересіяні спогади
у торбу полотняну поскладаю
живитися ними буду
аж шляхи мої чорні закінчаться

запроси у свою білу зиму
і я прийду

____________________

Ілюстрація - робота Ольги Кваші "У синіх Карпатах"

Ты ложишься линией жизни
Той,что заканчивается
Посреди ладони
Обрывается
Взлётной полосой
Забывается
Перебирается
В прибой
Или в нас с тобой.
Зимой
Не бывает проще
Ломаются
Под ногами
Позвонки снежинок
И бездомные души
Бросаются
Оземь.
Сдирают обои с картинок
Лиц.Масок
Самых дешёвых
Отыгравших своё пластинок.
Послушай
Я намешаю красок
Погромче включу
Небо
Чтобы ты,касаясь
Нашей не_близости
Высохших листьев в лужах
В отблеске дна улыбаясь
Меня во всей моей низости
По краю бокала стёкшую
Коротких
Гудков
А я,как та
Что из снов
Размахом движений
Робких
Целую колени
На изломе
На измене
Под 14 этажей
На взломе
Разбежавшись,насквозь
Да мимо
Больше меня не шей
Мне привычней среди алкашей
Брось.
Последний курок
Зажав в обьективе
Запястий,сошедших с ума
Последний звонок
Мы уже не в прямом эфире
Сегодня акция в тире:
За убитое сердце-два

В полночный час, когда
Вокруг меня, полная тишина,
Погружаюся в Энергию Луча Познания.
Анализирую урок, сконцентрировав свое мышление
Во глубине Слов Учителя.
Он сказал, что
Космический Абсолютный Закон,
Должен соблюдаться полностью ОН.
Размышление, речь и
деятельность
В согласии с Законом Реальности
Неизбежно ведут к самому
Закону Реальности.
Незвисимо от идолов и
Верований людей на земле,
Космический Закон сплотит все
Человечество в Полном Единстве
С Абсолютными Реальностями Истины.
Когда Абсолютный Закон Истины
Примет управление человеческим сознанием
На Себя, то все,
Что не прибывает в
Совершенном согласии и подлинным
Существующим космическим фактом,
Непременно уничтожит самое себя.
От своих несовершенных творений,
Порождаемых половинчатыми истинами,
Мышление человека освободится, когда Истина проявится.
Древние говорят, что любое дерево,
Которое не было посажено
В человеке его Небесным Отцом,
будет вырвано с корнем.
Согласен с Учителем.
Размышления, анализ прошлого и
Настоящего, они привели меня к
Познаниям, и в благодарность
Учителям, от меня
Знания, ищющий, Вам.

2010г.
P.S.
Продолжение следует

ніколи не буду тобі
покірною -
хіба
вірності попроси

беру твої губи навіки
(сам оддаси!)
за чорні брови заплатою

вже
осінь зав'язала білі хустинки
дубовому листю -
вигнала в поле...

неподалік укоренився рай:
довгі стовбури
нгадали мольфарів
із маминого роду

вони просили мене
не любити гарного
не любити стрункого
не любити плечистого
не любити твої зап'ястя й горло
димку твого голосу
кров
твого тіла
шум пекла у твоїх очах

а я стояла
під руку з яблунею...
знаю
за що мене вигнали з раю...

2010

цей лабіринт вічна загадка
спільне творіння якогось Сфінкса і якогось Міноса
в народі йменований містом

мені набриднув нудний проспект
неймовірно прямий і вічно загачений автами:
від нього завжди знаєш чого чекати
він сам веде тебе куди треба
і не лишає альтернативи

але ген за рогом будинку
є вуличка навіть провулок
один перехожий (дай йому Боже здоров’я)
сказав
що мені потрібно йти саме тудою
що той провулок це саме те
чого мені бракувало
чого я ще не бачив і що мене здивує

і мені здалося
там я віднайду оту загублену від дитинства здатність
дивуватися світові
коли захланні зіниці поглинали все довкіл
а все довкіл переважно ще не мало імен
і не ділилося на атоми і молекули

я завернув до того провулка
так він був доволі кривий і химерний
але назагал нічого особливого
провулок як провулок люди будинки собаки
до того ж – у кінці глухий кут

і я повернувсь на проспект
на магістральну лінію
безглуздо – опиратися непереборним силам буття
може так навіть краще

2006

Колись давно-давно
вони виколисували
в глибинах власного лона
красу ЖИТТЯ.
Гойдали на лагідних долонях
білосніжне латаття надій,
стрімко несли вдалеч
найзаповітніші мрії.
А ще...
годували і напували
тих,
хто прирік їх згодом
на неминучу загибель.
Тепер,
приречені і хворі,
вони таять у собі
жагу помсти
і загрозу СМЕРТІ.
Бо надто довго терпіли!
Їх отруювали і перекроювали.
А вони - терпіли...
Їх осушували і спустошували.
А вони - терпіли...
Зневажали їх природу
і забруднювали нечистотами
джерело душі.
А вони - терпіли...
Сьогодні
їхнє терпіння виходить з берегів.
Коли більше нічого втрачати,
хвиля обурення -
мутна і нестримна!
...А ті,
що завдали їм стільки страждань,
розгублені та налякані,
наївно називають повенями -
ВЕЛИКЕ ПОВСТАННЯ РІЧОК.

2010

Хто вміє мріяти,
Той вміє жити.
Без мрії люди пропадуть.
І хто дітей тих буде вчити,
Що вслід за нашими прийдуть?
Хто їм розкаже про прекрасне,
У білі хмари піднесе...
З землі, де потихеньку гасне,
Те справжнє все,
Те все прекрасне...
Ми всі звикати починаєм,
І кажучи: "Наука не стоїть!".
Самі собі смертельний договір складаєм.
"По нових технологіях!"-
як звикли говорить.
Нас приведе усіх наук прогрес,
У стан військовий, у глобальний стрес.
І бомбу цю повільної, ми, дії
Уже не взмозі зупинить.
Настане час, коли зів'януть наші мрії,
І чудо лиш спасе в цю мить!
2010

сади Семіраміди
сади Гесперид
сади Вавилону
згадую казку
про молодильні яблука -
та вже мені нічого не треба
окрім
балади від коханого

сідаю на краєчок світу -
скидаю черевички
підв'язую тишу
мережаною панчішкою

роздягаю втому -
цілую тобі пальці
персні

вдягаю слова -
вростаю в губи

світ пахне малиною:
стелю тобі його
разом із окрушиною серця
гаптую твої сади -
глибоко вдихаю
притуляю до себе крону

зранку прокидайся
і ні про що не запитуй:
коли ти спав
я
інкрустувала коханням
тишу
побіля вишень

2010

[1.0]
ну що я можу сказати про отих двох
як з їхнього життя можна дістати чогось цікавого
з тих тривких почуттів в’язких наче мох
під світлом місяці молодого й кістлявого

хіба що те що позаду них
тобто минуле залишене в часі за спинами
десь між вулиць порожніх старих
між руками й очима ще й досі дитинними

тож мала вона позаду себе
рожевий наплічник з вінілом і книгами
плакат зі старим симпатичним БГ
купу друзів з їх алкогольними стигмами

а він мав за спиною лише морок
відсидку кілька легких поранень
десяток на тілі розмитих наколок
знайомих в травмпунктах місцевих лікарень

тоді вони між собою ділили
ліжко борги хвороби спільні
кімнату в якій тимчасово жили
телефон міський і зіпсутий мобільний

[1.1]
в нотах ховаючих смуток і щем
десь між схололих радіохвиль
слухаючи переважно еФеМ
так ніби цим собі додавали зусиль

[2.0]
він любив її мову схожу до музики
тіло схоже на заводи опісля зливи
стежив за лініями де закінчувалися трусики
і був від усього цього безмежно щасливий

її груди нагадували йому баштанні
губи пахли вином і анашею
очі мов денця совкових стаканів
його вели і залишали десь за межею

її тіло любив за глибоку прозорість
нігтів побляклі монети срібні
бронхи з яких текла невагомість
всі рухи тепер надзвичайно потрібні

рани синці запалені ясна
блідість повік і шляхи капілярів
глибокі рубці на холодних зап’ястях
він бачив як душі з них витікали

коли вона готувала на кухні грінки
вдихав її карму і диму запах
хотів лиш любові від східної жінки
котру не окреслиш на контурних мапах

[2.1]
він не зміг би перерахувати людей
котрі загинули від раку сьогодні удень
але попри те мав звуки сопілки
зелену краватку і на денці трохи горілки

[2.2]
вона ще вірить в оту відраду
в швидкий порятунок - легкі наркотики
в темний колір своєї помади
колір зерен важких семіотики

[3.0]
вони жили в старому будинку
до якого підіймались залізними сходами
біля малого овочевого ринку
на ньому продавалася свіжа городина

спали в одязі і їли овочі
гортали старі жіночі журнали
на теплий дах ходили щоночі
вигадували ігри і в них таки ж грали

[3.1]
і вже тоді в їхні душі і в їхню слину
входили речі важливі але не цікаві
запальнички в яких не було бензину
пуделка в яких вже не було приправи

уміли вдихати осінню патоку
ковтати її молочний запах
тоді вже усе починалось спочатку
ніби хвороби в загальних палатах

сонце яке прийде по обіді
буде їх гріти по-справжньому болісно
смерті їх не терплячих сусідів
літатимуть тихо над їхньою постіллю

їхні тіла мов стара залізниця
будуть ламати спряжену тишу
червоне вино і пахуча кориця
наповнять собою їхнє горище

[3.2]
бо усе від чого вони тоді залежали
це тепло сердець і дорожні аптечки
речі які їм і не належали
якісь на диво зручні та старечі

африканські маски порцелянові статуї
гранати грузинські і навчальні
підручники з хімії і гомеопатії
голоси що виникали з тугого мовчання

зелені принади армійського секонду
гуцульські дзвіночки китайський посуд
світлини усіх героїв вудстоку
тих що вижили і не втратили розсуд

неприйняті ліки неприйняті вхідні
написані кимось на шпалерах адреси
останні на двох сумні вихідні
відсутність якоїсь адекватної преси

відсутність тіней і їх глибини
речей задля яких хотілося б жити
потреба прощення, відсутність вини
тютюну який можна було б курити

[4.0]
вже коли останні осінні дні
наповнювались вологою та димами
вони стежили як повільно у вікні
життя тяглося за товарними потягами

як на холодні колії немов роса
осідали місцеві втомлені душі
плутаючи залізницю і небеса
як діти плутають море і сушу

останні ранкові станційні вогні
допомагали їм безтурботно заснути
колійники їм співали пісні
диспетчери лікували їх від застуди

вони бачили як із гравію росте трава
як її тіла вбирають теплі соки
як грубіє на деревах кора
як місяць торкає їх корони високі

робочі в засалених куцих жилетах
кладуть рослини в пахучі покоси
який тютюн у їхніх кисетах
наскільки гостро виблискують коси

наскільки обличчя сумні і опухлі
в дітей на плацкартних полицях
як стигне чай в прозорих кухлях
як парою дихає стара залізниця

[4.1]
плекали у собі почуття тривкі
легкі мов сліди на воді чи піні
поцілунки ні тілі в суцільній пітьмі
малювали море метиленовим синім

[5.0]
Старі леза, пусті попільнички
прості картини, католицькі розп’яття
в’язані светри, тісні рукавички
позичені книги, сухе латаття

усі ці речі, нові і не дуже
вони міняли на потерті платівки
на коливання звуку тонке і пружне
не маючи зовсім їжі й готівки

лагідно ставили чорні диски
нагріті сонцем, пропахлі мороком
ловили всі ноти високі і низькі
наче рибалка ловить коропа

[5.1]
помираючи в танці і знов народившись
хапались за світло худими руками
а потім складали їх і помолившись
засинали на підлозі поміж стільцями

[6.0]
мили волосся з сухими травами
втираючи в шкіру піну й масла
обходячись ніжно з чужими травмами
як з дітьми щоб вберегти від нещастя

вони кохалися в воді і піні
розливаючи воду на світлі кахлі
затримуючи подих лякаючи тіні
загортались в рушники собою пропахлі

рухалися стримано ніби дерева
гойдались і дихали зовсім нечутно
бо в тому була якась потреба
якесь відчуття стрімке й незабутнє

[7.0]
їхні розмови важкі і глибокі
переходили в тихі співи рибальські
та згодом до них приходив спокій
гладкий і теплий як радянські праски

[7.1]
час-від-часу було чути крик
так ніби він відходив в долину
це про них розповідав двірник
розсипаючи ротом насіння полину

вони ж мовчали непорушні й німі
наче крихкі порцелянові рибки
гладячи тріщини в стелі й стіні
рахуючи їхні зморшки й зарубки

[8.0]
не позбувшись своєї специфіки
виношували у собі хмари кудлаті
малюючи всюди кремезні пацифіки
минаючи дембелів і їх дипломати

фотографували заводи і місцевих святих
які грілися на теплоцентралях
затурканих клерків, змарнілих таких
продавчинь цигарок на автовокзалах

[9.0]
дивилися фільми настільки нудні
що під них заснути було навіть важко
отак і проходили усі їхні дні
цупкі мов німецькі армійські підтяжки

[9.1]
та часом в них закипала злість
на себе, на дощ і безперечно на інших
тоді вона підіймалася на повен зріст
а він намагався сховатися в прогулянках піших

і все що їх тоді рятувало
це світлі літні легкі одежини
на яких було сонце і квітів чимало
на яких виростали дерева шипшини

усі їхні дурні забобони
були схожі на гру в провінційних театрах
і вони мов розбиті піхотні загони
засинали нечутно в теплих казармах

[ 0.0 ]
у будь-якому разі вони були щасливі
сум їх грів мов тепло запалень
усі негаразди минали мов зливи
зливи і садах районних лікарень

жили вони все ж якось повільно
ніби могли зупинятись в міжчассі
якось нерухомо і якось похмільно
так ніби ще вічність мали в запасі

На черговому столику два телефони
– жовтий і зелений
(такі, що ще з радянських часів).
Жовтий – осінь.
Зелений – весна.
Між ними клей ПВА
– зима.
На неї сьогодні ще не дзвонили.
Зима цілий день приклеювала
Жовтуваті бланки аналізів хворих
До амбулаторних карток, набитих вироками.
Тут свої правила у відділенні:
Зранку хірургічні втручання,
Ввечері – знеболювальне.
Як курчат рахують восени.
Як задзвонить жовтий телефон.



2010р

сьогодні була зима
затиснені морозом
легені міста
на видиху
стрімко опадали
додолу
старими вуличками
так
як опадають
пониклі рамена
стиглої жінки
що сухими квітами
пахне

сьогодні була зима
а я позичила собі дім
і відсутністю твоєю
витерла мокрі сліди
торішнім снігом
залишені

Цвяхи – в труну:
Ховають мрію.
Їй - боляче…
Вона іще жива.
Хто поглумився:
що вона заснула?!
Приспали…
Крила відруба
Хтось – взагалі – безкрилий…

Точиться кров із рани,
Мов зі струмка вода -
Точиться до ріки.
А тоскно як! А як дере по серцю!
А темно - як в труні!

А як же – мрія?! А як же – я?!
Як – на землі – без крил?!
Не розумію…

2009

Натираючи до блиску янголятко,
І лякаючи публіку прибульцями з заячими вухами,
Він швендяється по всій столиці в пошуках
Самореклами.
Запросили на ток-шоу:
сьогодні ввечері
він з телеведучою готує борщ для всієї країни.
А майстерні – тоскно…

Майстерня і пензлі досхочу «наїлися»
Мистецького борщу з присмаком збочення -
Депресивно-еротичної страви на сніданок,
обід

і
вечерю.


Полотно і глина сором’язливо відводять очі:
-Коли, пам’ятаєш, він був молодим,
Обіцяв нам творити мистецтво!..
-Еге ж, та коли те було!
Він вже всю свою чесність розтринькав…


- Гей, Ви, ну чого скиглите? -
Прокинувся світський журнал
З гламурною назвою і підведеними очима.
- Якби не ці борщі і не тусовки,
Де б Ви були?! І хто би Вас придбав?!

Майстерня,
пензлі,
полотно
і
глина
Замислилися:
"Невже правда, що нас можна мати,
Лише втративши свою суть?
І заради чого та чесність,
якщо люди на неї плюють?.."

Навіщо мистецтво, якщо всім до вподоби
калічені зайці?..

18.06.09.

різдвяними долонями долі
розбігаються у різні боки шляхи
мене шукати

а я тут
на безіменний палець нанизана
виблискую вчорашнім спокоєм
солодко пахну кутею
вертеп нового дня
зустрічаючи