Якось раббі Агарон вів службу в синагозі Межереча.
Звертаючись до Бога, тільки-но намірився сказати: «Царю!»,
Як сльози ринули потоком, і він уже не зміг продовжувать молитву.
«Що сталось з вами, раббі?»- питали богомільці.
«Бачте, тої миті згадав я раббі Йоханана бен Закая ,
Коли прийшов він у табір Веспасіана і сказав:
«Мир тобі, царю! Мир тобі царю!»
А римлянин на те йому: «Ти двічі смерті годен.
По-перше, що назвав мене, ще не царя, царем.
По-друге, якщо я цар, чом не сказав про це раніше?»
І я подумав: справді, Бог ще не царює на Землі,
І почасти вина за це лежить і на мені.
То ж чому не каюсь я належне?
Чому і досі не прийшов до Нього?»

------------
Агарон із Карліна (1736-1772) – засновник карлінської династії. Серед основних його праць: «Газгарот ве-гангагот» («Застереження й настанови»). «Ігрот» («Зібрання»). Про передчасну смерть раббі його хасиди говорили, що він «згорів у полум’ї трепету перед Богом»/
Раббі Йоханан бен Закай – засновник академії в Явне в 1-му ст. н.е.
Веспасіан (9-79) – під час облоги Єрусалиму був проголошений римським імператором.

Я не піду за музику, бо сі бою єго крику,
Бо музика ледащиця, цілий тиждень волочиться
Приспівка до танцю

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок , як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

---------------
Сюжет запозичено з «Народні пісні в записах Михайла Яцкова». Київ, «Музична Україна», 1983, стор.

віршована дитяча п'єска на одну дію.

Новорічна пригода

В ролях: Дід Мороз, Снігуронька, Русалка Лісова, Лицар, Баба Яга, Заєць(він же - чортеня), Білочка.

Декорації зимового лісу. На галявині – новорічна ялинка. Входять Дід Мороз і Снігуронька.

Снігуронька:
Дідусю, подивись! Який красивий ліс,
Немов до свята вбрався нарочито!
Ялини в білому вбранні - як наречені,
Нас із тобою радісно чекають.
Дід Мороз:
Споконвіків, як Новий Рік надходить,
Природа завмирає урочисто,
Бо для зими це є найбільше свято.
Снігуронька:
А де ми будем Новий Рік стрічати?
Дід Мороз:
Тут, недалечко. Вийдемо із лісу,
А там стоїть ошатний дитсадочок.
Нас дітвора чекає з нетерпінням,
Щомиті у віконця виглядає,
Готує вірші, танці і пісні.
А я несу їм подарунків торбу!

(Вбігає білочка):
Як добре, що сьогодні вас зустріла!
Дозвольте всіх із святом привітати,
І дітям подарунок передати:
Ось ці смачненькі лісові горіхи.
Скажіть, що це від білочки…
Дід Мороз:
Ой, білочко, яка ж ти молодчина!
А ще до того щедра й працьовита.
Нехай тобі щастить у Новім Році!

(На прощання потискає білочці лапку, і вона біжить геть).

(Вбігає зайчик):
Шановний Дід Мороз! Від імені всіх зайців
Вітаю я тебе із Новим Роком!
Від зайчиків приніс я подарунок:
Ці шоколадні імпортні цукерки.
Ми так подумали: малятам ти даруєш
Цукерки, іграшки, всілякі сувеніри,
Та я не чув ніколи й ні від кого,
Щоби тобі хоч щось подарували.
А ви ж, мабуть, з дороги зголодніли…
Просила дуже заяча спільнота,
Щоб тільки вам віддав цей подарунок.
Дід Мороз:
Спасибі, зайчику, рости ж бо здоровенький!
Ми по одній цукерці покуштуєм,
Щоби на нас зайці не ображались.
(Гладить зайчика по голівці. Заєць низько кланяється і біжить геть).

Дід Мороз:
Давай, Снігуронько, підкріпимось хутенько,
На цім пеньочку трохи відпочинем,
Та й знову в путь…

(Дід Мороз і Снігуронька відкушують потроху кожен від своєї цукерки).

Снігуронька:
Ой лишенько, що діється зі мною!
В очах темніє, й дуже хочу спати. (позіхає)
Ти йди, Дідусю, Новий Рік стрічати,
А я отута… трошечки посплю.
(Позіхає, сідає на пеньок і міцно засинає).

Дід Мороз:
Снігуронько, негоже спати в лісі!
Зима таких помилок не прощає.
А раптом напосяде вовча зграя?.. (позіхає).
Дива!.. В яку ж це ми потрапили халепу?
Бо я і сам… страшенно хочу спати.
Посиджу трохи, а тоді
Снігурку розбуджу…

(Вмощується на пеньку і засинає міцним сном).

(Навшпиньки входить заєць. Підходить до Діда Мороза і Снігуроньки, пильно вдивляється в їхні обличчя, потім зове когось жестом).
(З-за сцени):
Ну що?

Заєць: (гучним шепотом):

Вони вже сплять!

(Входить Баба Яга)
Баба Яга:
Сплять? Йес! Усе іде по плану!
(«Заєць» скидає маску зайця, під нею маска чортеняти. Смикає за бантик, що на короткому заячому хвості, бант розкручується і перетворюється на довгий хвіст чортеняти. Кривляється до глядачів).
Чортеня:
Ну! Всі побачили, хто в лісі найсильніший?
За п’ять хвилин вона обох приспала!

Баба Яга:
Я ж недарма зовуся Бабою Ягою,
Бо я розумна, хитра і підступна!
Чортеня:
Якими чарами ти їх зачарувала?
Баба Яга:
Не вистачало на них чари тратить!
Купила он в аптеці клофеліну,
І непомітно всипала в цукерки,
А ти, дурне, обох їх пригостило! (насмішкувато дає потиличника)
Чортеня:
Ти ба, а я й не здогадався…
Баба Яга:
Мене цікавить торба подарунків.
Заради неї я й пішла на діло!
В цій торбі є, напевно, шоколадки,
А ще ляльки, машинки, ведмежата…
(мрійливо):
Як я люблю їм відривати лапки!..
Чортеня:
І голови поскручуємо теж?
Баба Яга:
Еге ж! (гладить його по голівці).

(Баба Яга підходить до Діда Мороза, штовхає його ногою, забирає торбу).

Ану, розлігся!

Чортеня: (штовхає ногою Снігуроньку).
Ну, розляглась!

(Баба Яга і чортеня спішно розв’язують торбу, смикаючи її кожний до себе, похапцем дістають цукерки, жадібно їдять, викидаючи з торби іграшки, топчуть і футболять їх ногами, голосно плямкають, щось вигукують, по-дикунськи регочуть).

(Входить Русалка Лісова).
Я молода Русалка Лісова.
Он там я у дуплі спокійно спала,
Але прокинулась від гамору якогось.
І бачу я, що ця нечиста сила
У діток хоче Новий Рік відняти.
Не можу я стерпіть це неподобство!

Баба Яга(глузливо):
Ти ба, вона стерпіть таке не може!
Іди вже спати у своє кубло,
Бо я тебе перетворю в ялинку,
А лісники тебе зрубають завтра!
Чортеня:
Чисто в натурі, на кого батон крошиш!

Русалка Лісова (із сумом):
Не зможу я перемогти цю нечисть…
(Через деякий час вираз її обличчя змінюється із сумного на радісний)
Заждіть! Я Лицаря покличу на підмогу!
(гукає до лісу):
Гей, Лицарю, агов, приходь хутчіше!
(Заходить Лицар)
Ти кликала, моя прекрасна панно?

Русалка Лісова (схвильовано):
Мій Лицарю, ти сильний і сміливий.
Чи ти зумієш цю Ягу прогнати?
Лицар:
Я все своє життя зі злом боровся.
Боровся, і завжди перемагав!

(Підходить до Баби Яги)
Баба Яга:
Пацан, ти що, посмів змагатися зі мною?
Тебе я з світу ізведу одною лівою рукою!
Я зараз чари напущу, й перетворю тебе на мишу.
Сама ж в кота перевернусь,
Тебе я з’їм, і кістки не залишу!
(Чарує):
Летіла сова, шалена голова, та й сіла на дишло.
А я ворожу, тебе ворожу, перетворись на мишу!

(Лицар, усміхаючись, іронічно дивиться на Бабу Ягу).

Баба Яга: (розгублено)
Ти ба, сьогодні щось не вийшло…
Лицар:
Не вийшло, і не вийде!
Бо я тебе ніскільки не боюся!
Баба Яга (злісно):
Ах ти бридкий паршивий лицаряко!
Та я ж тебе ворожною мітлою заколю!
Чортеня:
Так його! Мочи!

(Тримаючи мітлу в обох руках держаком уперед, наче списа, вона, розігнавшись, кидається на лицаря. Лицар робить швидкий крок убік і Баба Яга, розминувшись із ним, з розгону встромляє мітлу в декорацію, що стоїть на сцені. З причитаннями і прокльонами вона намагається вивільнити мітлу, падає. Підходить Лицар і виймає меча).Лицар:
За всі лихі діла, що ти творила,
Тобі кінець прийшов, нечиста сило

Баба Яга (жалібно):
О, добрий молодче, помилуй, не губи!
При всім народі чесно обіцяю,
Що злого я вже мислити не буду.
Мені й самій набридло зло творити:
Робити підлість, порчу насилати –
Я свою душу (каюсь!) занедбала,
І втратила моральну чистоту.
Іще в дитинстві так мені кортіло
Образити, штурхнути, насміятись,
Аби когось довести до плачу.
З поганих звичок виросли злі чари,
Й мене перетворили на Ягу.
Але це зло я вижену із себе!
Я хочу усміхатися привітно.
А ще я добре знаюся на травах,
І буду ними лікувати хворих…
Оці дарунки я віддам негайно,
І Дідуся Мороза розбуджу. Добре?
Лицар:
Ну, добре!

(Баба Яга поспіхом збирає іграшки, ласкаво звертається до Діда Мороза):

Дідусику Морозику, вставай!

Чортеня: (робить реверанс)
Снігуронько, шановна панно, прокидайтесь!

(Дід Мороз і Снігуронька підводяться, труть очі, позіхають)
Дід Мороз:
Мені такий чудний наснився сон,
Що ніби в нас украли подарунки.
Так ось вони…
Снігуронька:
А я клянусь, що бачила в ві сні,
Як Лицар переміг нечисту силу.
Русалка Лісова: (до себе)
Так і було.
(до лицаря) Ходімо, друже, ми своє зробили…
Снігуронька:
Не йдіть! Давайте разом Новий Рік стрічати!
Баба Яга:
Візміть і нас! Я покажу вам хвокуси й шаради!

Дід Мороз:
Ну от і добре! Спільним товариством
Дітей на святі будем веселити.
Тихіш! Ви чуєте? Там в лісі голоси!
Снігуронька:
Та це ж назустріч нам спішать малята!

(На сцену вибігає малеча. Звучить музика. Починається Новорічне свято.)

сяє тиша сріблом в ночі
Гера молоко розлила
дві стежини два шляхи
І два серця мить вінчання
Жити заради Життя
чого бажаю Я
Твій намір Об'єднаня
Сонце Правди привітаймо після ночі
Великдень - Світло Різдва
щасливі і тільки щасливі.
2011р.

Зима править шляхи хитромудрі
Доля ставить нам коми крапки
двое зустрілись незабаром новорічні свята
по волі небес усе ожива
сніжинки в'ють думок рої...
2011р.

Вже березень, а Лада забарилась,
У Вирію ще вирував бенкет,
Богиня аж занадто веселилась,
Ледь не забула свій земний полет.

З плугами люд серед полів чекає
На ту, що спушує родючий грунт,
Сніги лежать, а Лади все немає
Людська молитва зупиняла бунт.

Дажбог гнівний, вже й притопнув ногою,
-Тепло даю, а ти гульню ведеш?
Народ в полях! Прощаються з зимою,
Тебе чекають. Чи ж весну несеш!

Зашарілась богиня й полетіла,
Через діброви, гори і поля,
Від дотику все квітнуло, пашіло.
Стомилася, на хвильку прилягла.

Уздріла це лукава чорна МАра,
Богиня зла і всіх нещасть землі,
Підкралася до Лади ця примара
І навкруги посіяла терни.

Збудило Ладу голосне моління,
Густий ,колючий простелявся шлях,
Кололо ноги з тереня драчіння,
Краплинки крові падали в полях.

Виднілася червона стежка крові,
І скоро тут калина зацвіла
В пучок в’язала Лада дар любові,
Давала людям і була весна.

Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ Огненное Дыхание Бога
Из сердца Возлюбленных Альфа и Омеги.
В сей день Я ЕСМЬ Непорочное Понятие,
Выраженное всюду, где я прохожу.
Ныне Я ЕСМЬ полон радости,
Ибо ныне Я ЕСМЬ полное выражение Божественной любви.

Мое возлюбленное Я ЕСМЬ Присутствие,
Опечатай меня ныне в самом сердце
Расширяющегося Огненного Дыхания Бога.
Пусть его чистота, целостность и любовь
Проявятся всюду, где Я ЕСМЬ сегодня и вовек. (3х)

Я принимаю это свершенным сейчас в полную силу!
Я ЕСМЬ это свершенное сейчас в полную силу!
Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ, Я ЕСМЬ Бого-Жизнь,
выражающая совершенство
Всеми способами во все времена.
То, что призываю для себя,
Я призываю для каждого мужчины, женщины и
ребенка на этой планете.

2011г.

На початку було Слово…

І мав Співець перо і аркуш.
А папір був пустий та порожній
І творча дума ширяла
Над білою безоднею.
І сказав Співець: хай станеться фраза!
І сталася фраза.
І назвав Він набір фраз реченням.
І побачив Співець,
Що вельми гарне воно.
І Він відділив ритмічне речення від сумбурного.
І назвав перше Поезією,
А друге – Прозою.
П’ять днів творив Співець свою поезію
І прозу Він писав усі ті дні.

А шостого дня сказав у серці своєму:
Сотворю я собі читача на Свій образ і подобу
І хай він читає мої писання.
І сотворив Співець Читача шостого дня
На Свій образ і Свою подобу.
Як читача і читачку їх сотворив
І помістив їх у бібліотеці .
І заповів читачу , кажучи:
Кожну книжку у бібліотеці ти можеш читати,
Але книгу з критичними публікаціями не читай,
Бо в день читання твого,
Ти напевно помреш…
Але критик був дуже хитрий.
Він заманив читачку до своїх драматичних праць,-
Вони бо в яскравих були палітурках.
Читачка прочитала і дала своєму чоловіку.
І очі у них розкрилися.
І стали їм твори Співця нецікавими.

Через це вигнав їх Співець із бібліотеки.
І стали читачі розмножуватися на землі,
Але, не маючи що читати, забули абетку
І стали неграмотними.
І сказав Співець: шкодую я, що сотворив читача,
Знищу я його, не залишу від нього й сліду.
Та один знайшов милість у Його очах,
Бо не переставав переказувати твори Співця
Тим, хто з читачів уже перетворився на слухачів.
У ньому й спасся читацький рід.

Опісля багато разів і багатьма способами
Говорив Співець до вух читачів,
Та критик спотворював Його мову.

І Слово сталося тілом…

21.12.11.

Розстрілюють стрілки
нервово тишу.
Вгинає стіни
погляд дикої кішки.
Ріжуть темряву
навпіл очі.
Рішуче, як постріл,
як скальпель,
як зранений звір.
Розриваючи
часу тенета,
як нитку тонку.
Розтинаючи криком
серця різким
брудний чорно-синій
вельвет невідомості
й пітьми.
В мільйонах
крапок і тире крапель
читають долоні простір
за холодним склом.
Довго сканують пальці
штрих-код дощу
на сірій коробці вікна.
Крутять думки кіно -
чорно-білий фільм нервів.
Неспокою
чорні карлики
викреслюють
страхом і болем
у чорнім квадраті ночі
світлу знайому постать -
твоє маленьке
гаряче сонце
у сірій галактиці суму…
Нарешті ти прийшов.
2011

Пьяная эйфория.

И вновь стихи, стихи,
Следы ожившей вновь души,
Пьянеет разум, свежестью живя,
Паришь по миру как дитя.

И в этой пьяной эйфории,
Пытаясь что-то разобрать.
Ты сочиняешь строчек пьяные столбцы,
Ища вопросы солнечных лучей.

И нет в сознанье капли тени,
Улыбка идиота на лице…
Нет понимания причины,
Что радует сегодня Бл…


20.12.2011

Висушує душу і ломить кості
втома від напівсправжнього.

Поезія повинна бути - як постріл:
коротко, влучно, назавжди.

2011.

Некий странник седовласый,
Путешествуя с Пером Крыла,
Повстречал монахиню Шамондинского монастыря.
Вежливо поклонившись - приветствуя, спросил:
"Есть ли у Вас, милейшая,
Лекарство от греха?"
Посмотрев ему в глаза, подумала...
"Есть, добрый человек - ответила ему -
Вот рецепт тайны исцеления:
1) Нарой корней послушания,
2) Собери цветов душевной чистоты,
3) Нарви листьев терпения,
4) Собери цветов нелицемерия,
5) Не упивайся вином прелюбодеяния,
6) Все это осуши постом воздержания,
7) Вложи в кострюлю добрых дел,
8) Добавь воды слез покаяния,
9) Посоли солью братолюбия,
10) Добавь щедрот милостыни милосердия,
11) Да во все положи порошок смирения,
12) И коленопреклонения,
13) Принимай по три ложки в день страха Божия,
14) Одевайся в одежду справедливости,
15 И не входи в пустословие, а то простудишся
И заболееш грехом опять,
16) ЗАПОМНИТЕ ЕГО И ДЕТЯМ ПЕРЕДАЙТЕ".
Седовласый странник записал,
Поклонившись вежливо ей сказал:
Со-глассен, запомню, теплом души благодарю.

2011г.

Коронована місяцесловом
Засоромлена сніжним завоєм
Тремтлива й терпка
Мов з намулом колюча вода


Ти така сьогодні одна
Моя довга миттєвість-днина.

Зелена пустка вдивляється
у очі перехожого
повільного як ніби
його стопи землею прийняті
як ніби його пам'яті
немає місця серед тиші упокоєної в небі
й опала вона під ноги і на плечі
важка

І постільга над пусткою
політ счинила на честь твою мій перехожий

О звір кульгавий
терен свій обходиш
терен свій минаєш
як день тебе минає
як час тебе обходить не задівши

Гойдається млосно трава над попелом
і порохом
і місяць тане й сохне в бік
свого первісного народження
зправа наліво
як письмена святі тобою читані
і на руках відбиті
З дитинства знаєш як звучить
та порожнеча - вона зелене море
і зараз її гімн лунає ніби мушля

Під гімн довірливих і тих що вірять
минає пустку і стопою хижою
так бережно траву згинає

О перехожий з зеленню в очах
твій страх минувся
це не твій вже страх
просіяний крізь безліч слів і снів
твій страх вже не залишиться твоїм

Ти знаєш краще

Колись був повен той хто оминає
і ніс на плечах він зелений плащ як зараз пам'ять
того плаща не відшукати у траві
Колись був певен той хто оминає
та кожен раз вертається назад
як місяць до народження свого
туди де руки обіймали
і страх був не прочитаний ніким
як знаєш ти ніхто цього не знає

І постільга завмерла у польоті
із пусткою зеленою в очах
проходить перехожий і минає

Подруги гадають - хто ж він
вони не знають те
що відомо лише мені і...
палають їх серця любов'ю
як боляче знати це йому
у глибокій тиші він волає
до вас в нестямнім танкУ...
2011р.

Він говорив: Я – це Ви!»
Він обіцяв справедливість.
Мудрі скептично мовчали,
Бо знали: що це,
Коли бандитам обіцяно тюрми.
А ми горлали: «Так!»;
І не думали, що за цим «так»;
На що ми зрештою згодні.
Все відбулося, як завжди:
Від свого імені і в своїх інтересах
Він будував країну,
Де наш інтерес став несуттєвим,
І наше ім’я якось зблякло,
Стало тлом його імені.

Десь,
де ще свіже повітря кидає
звичайне "нормальне" в обличчя життя, -
день
не для всіх, хто живе й, живучи,
помічає нове протиріччя буття.

Жах!
Капітан субмарини не Немо?
Верти перископом (тут можна) хоч хто...
Ах,
це сподобалось скупченню друзів -
а завтра їх кількість зросте ще на сто!

Хай
від "стіни" до "стіни" субмарини
з "поверхні" добуті світлини ведуть,
край
оглядового "скла" перископа
Камчатку знайде ще... Там люди живуть.

Там
за суворих умов їх природи
окрилена дружба в серцях пророста.
Нам
на "стіні" інтернет-спілкування
лише милуватися з них: красота!

18.12.2011

падають з неба лакмусові папірці
ловлять зиму на кислотність
справджують зиму на лужність
не у лузі-лузі у глибокі й калюжі
пливе небо малинове
пливе небо
сніжинове
пливе небо-
небо
поки небо пливе
плетуть павуки плітки із пуху
затягає вікно візерунками
крізь кожух земля усміхається
йде зима полохає зайців межу замітає

Серия хокку

ветки сакуры гнутся когда мы прощаемся.
быть может,неволя это прощанье.
и рабство,такое,как братство кинжалов.

что происходит от чего?
не знаем.
лишь только стрелочка часов спешит
украсть названье.

мой милый вид на окна дачи.
так много бумажного в домиках.
только свет-настоящий.

Правда и ложь не могут быть одинаковыми никогда,
также как добро и зло.
Самый маленький кусочек добра - есть неподкупная правда,
в миллион раз тяжелее самого большого Зла
или неправды - невежества мысли,лжи.
Потому что во зле, неправде и лжи
нету единения в чистой любви,
нет того, что создало Вселннную и держит ее,
поэтому оно всегда разрушительно и на "весах" так легко.
Самая маленькая частица добра не может быть разрушена,
ибо в ней любовь чистая содержится и то,что создало Вселенную,
а самое большое зло неизбежно будет разрушено и распадется,
ибо это и есть цель его.
Зло есть прах и тлен, у него нету продолжения, оно разрушает и,
в конце концов,разрушит центр - себя.
Добро же и добродетель - там Сердца чистота -
только созидает она, там Жизнь вечна и нетленна.
Вот и ответ мне от Учителя, что сильнее - добро или зло,
белая магия или черная. Самое трудное это творить добро.
Учителя энергия мысли вошла в меня:-"Неустанно творите добро
- Вы Там будете."

Покараний хасид якийсь за те був,
Що осквернив Святу Суботу:
Віз перевернувсь, і він не встиг
Вчасно добратися додому.
Сувора й тривала кара була та,
І винуватець мало не зійшов із глузду,
Якби не нагодився Бааль Шем Тов.
«Принеси в синагогу свічки
І запали на честь Суботи»- сказав цадик.
«Але ж, раббі Міхл інакше покарав би...»
«Роби, що я сказав, а раббі передай,
Хай з’явиться до мене наступної Суботи».
«Сам Бешт запрошує до себе в гості!»-
І раббі Міхл у п’ятницю рушив в дорогу.
І треба ж так, аби на півдорозі зламалась вісь.
Як не старався кучер, пішки довелося йти.
Потемки раббі в синагогу вбіг.
Саме тої миті, як Бешт казав кідуш.
«Гарної Суботи, мій непогрішний друже.
Не знав ти ніколи, як страждає грішник.
Ніколи твоє серце не переймалось одчаєм.
Тому-то й легко так кару надмірну іншим виносиш».
Раббі Міхл, як вкопаний,
Стояв, і, мабуть, сам собі виносив кару.
--------------
Єхієль Міхл, магід із Злочева (1726-1781). За його висловами, наведеними в різних книгах, укладено збірник повчань «Маїм рабім» («Повноводдя»).

«Ой не буде, ой не буде вище глоду лобода,
Ой не буде, ой не буде старше попа попадя!
Як пішов піп у церковку вінчати, вінчати,
А наша попаденька пішла собі гуляти»
Українська народна пісня

Піп вінчає-вінчає молодих, а на мислі одне:
«Мабуть, краля-попаденька закаблуки в танці гне».
Молодих хутенько-хутенько піп повінчав,
До господи, наче вихор, помчав.
У всі вікна й у садок загляда-загляда,
Може, вдома-таки попаденька молода.
Шукав-шукав по обійстю, та дарма:
Ніде нема попаденьки, страх пройма.
У новенькій рясі піп селом кружеля
Та питає всіх зустрічних, де дружина гуля.
Не дізнався ані крихти, тільки шкоди завдав:
Заплутався у подолі й у пилюку впав.
Заявилась опівночі попаденька під хмельком.
Піп прокльонами періщить, наче хвиська батогом.
«Хай же візьмуть чорти тебе та ще й трясця –
Полишила мене шани й новенької ряси!..»
«Візьмуть тебе чорти швидше, як буде нагода,
Щоб мене ти не тримав за цяцьку в господі.
Тож хропи собі-висвистуй, кошлатая борода,
А я буду розважатись, доки гра кров молода!»

На завтра обещают холода,
Пока декабрь флиртует с теплым ветром,
Я вынимаю кубики со льда
Из формы, окуная в соки лета,
А вечером пойду на новый фильм
Высоцкого смотреть отныне мода,
Из прошлого воскрес опять кумир,
Сказать, что люди есть второго сорта.
Поп-корн и пиво, большинству плевать,
А он сказать нам многое пытался,
Толпа, толпа… Нас больше и нас - рать,
Был человек, НО в памяти остался.
И в обсужденьях грубость и вранье,
На форумах нет правды, глухо, пусто,
Но каждому отмеряют свое,
Кто говорит, а кто стрижет капусту.
А кто, едва ли удержав слезу,
Уйдет из зала молча, не заплачет,
«Тебе я, зритель, многое несу,
Мои слова порою много значат»
И кто-то крикнет, будто за кормой,
Спасаясь от смертельного исхода,
Слова Его «Спасибо, что живой»
Да здравствует души и слов свобода!

16.12.2011

Коли митець малює тіло
Твоє на білім-білім тлі,
Ти дивишся на плинність ліній
І бачиш, що вони твої:
Зображені і тіло, й очі,
Неначе в дзеркалі. А ти
Нестерпно, вистраждано хочеш
Ні, не художника – мети:
Лишитись юною, хмільною,
Кохання випивши шалене
І цілувати, цілувати
Ні, не митця у пензель божий,
А у надихнений – мене!


2011

діамантова вершина
сліпить світлом.
я довго сюди летів
по золоті сльози Бога –
горіхи мудрості.

тепер усе в моїх руках,
зосталася єдина загадка,
остання:

я взяв найбільший горіх –
і не зміг летіти далі,
я взяв найменший горіх –
і впав від його ваги…

найменший – найважчий.
істина настільки абсурдна,
що схожа на правду…

поверни мене, Боже,
до трави і води,
бо я вмираю на твоєму сонці.

а повертатися – завжди вниз,
ніби інших напрямків не існує…

лиш вони мене не пускають –
золоті горіхи, –
кожен міг бути моїм,
якби не остання загадка…

ніхто мене не прив'язав
між землею і небом –
це я лечу, розпластаний –
мені треба до сонця,
а світ переважує…

яка ж ти довга, вічносте,
у пошуках суті!

… а суть надто близько,
щоб помітити, –
ось бере мене за руку
і, посміхаючись,
мружить бездонні очі.

Не вміло
намагаєшся
тлумачити сни
з глибин підсвідомого раю
аж поки дійдеш до свідомого краю -
далі прірва нових сновидінь,
куди штовхає чиясь невпізнана тінь,
не розкриваючи секретів і таємниць,
шукаєш істину поміж дрібниць,
що так легко зникає на ранок
по той бік непрозорих фіранок
у променях сценарію чергового дня тижня…

2011 р.

Стою смотря вперед
правая нога вперед
открыт ко всем божественным
и положительним силам
они протекают через меня
направляю их в собственные каналы чистой мысли
доброго слова и доброго дела.
2011г.

Бежать или остановиться?
Стать жертвой или хищной быть?
Страдать иль заново влюбиться?
Все вспомнить или все забыть?

Все это мне решать не надо-
Все решено давным-давно:
Кто ангел,кто посланник ада-
Все от рождения дано.

Но стать гораздо интересней,
Стать сильной и здоровой стать,
Идти по жизни "в ногу с песней",
И горестей не замечать...

И вот тогда на небосклоне
Счастливая заря взойдет
И засияет в каждом доме,
Весь мир мудреный обогнет.

Ведь, счастья много не бывает,
Но и достаточно для всех!
Тот, кто не робщет, не страдает,
Того и ждет во всем успех!

На городі
на першім снігу
задумалися граки
довго тупотіли
додзьобували осінь
та й змахнули крильми
її крихти
злітаючи враз -
зима.

Хвала цеглинам
що застають нас зненацька
бо значить
ми поки не стали
злочинно обережними
хоч пробивні
але не замасковані
а може й ми – чоловіки в жалобі
із непокритими головами

Хвала великим звірам
що раптом гинуть поодинці
і ми, соціальні жертви,
через їхню жертовність
дивуємо всяких канонників
катаракту виліковуємо катарсисом
і дивимося
і дивуємося

Хвала магеланам
які подорожують кругозорами
хвала обізнаним
які прямують до лінії горизонту
і хай не спокусить нас
нажива на жилах тубільців
і хай не посміємо
безчестити їх дочок і віру

Хвала тим
що тривають мовою
а не здаються у язики
що вип’ють навзаєм
і не уп’ються
тим
що поглядом всесвіт приручать
а ляжуть
в барвінку
***
2011

Вони нас продали ще до того, як нас купили.
А ми думали: ми покупці.
Насправді, продавали самих себе.
Вони нас продали в обгортці спаплюженої совісті,
А зверху бантик непотрібних чеснот.
На додачу дали гарантію нашої якості
(чого вона варта – ця гарантія?).
Нас продали і всміхнулися нам так приязно,
Пообіцяли в майбутньому щастя.
А ми…
Ми надумали собі, що купуємо їх здібності,
Наймаємо, як вірних слуг,
Видаємо довіреність на подолання власних вад.
Ми думали, що купуємо пристойне майбутнє,
Але фактично його продали і не отримали платні.

Раббі Кіцес зібрався їхать в Святу Землю.
Прийшов до Бешта попрощатись.
Торкнувся той пальцем вказівним уст учня
І сказав: «Дбай про слова свої,
Щоб відповідь була належна».
Вирушив раббі на кораблі
В омріяний з дитинства край
І бачив вже себе в Єрусалимі, Тверії і Цфаті.
І сталося б напевне так, якби не шторм.
Збилось судно з курсу і пристало до невідомої землі.
Всі, хто зійшов на берег, вернулися невдовзі,
А раббі бозна чому ішов і йшов.
І тільки як побачив начебто безлюдний дім,
Збагнув, що треба повертатись:
Судно без нього може вийти в море.
Як спало це йому на думку,
На порозі дому з’явився дідуган:
«Не бійся, раббі Вольфе, лишайся з нами на суботу.
Потім продовжиш свою путь.
Назавтра дід вивів раббі на берег,
Де ще стояло судно.
«Як поживають сини Ізраїлю в твоєму краї?»-
На прощання дід спитав.
«Господь не полишає їх».
Вже у відкритім морі
Раббі згадав Бааль Шем Това
І не схотів продовжувати путь в Святу Землю.
Сказав про намір капітанові,
А той в одвіт: «А ми якраз вертаємось додому».
І ось нарешті раббі перед Бештом.
Із сумом подививсь на учня вчитель:
«Як незугарно відповів ти Аврагаму!..
А він же день при дні питає Бога:
«Як там мої діти?»
І Всевишній відповіда йому:
«Я не полишаю їх».
Ну, чом би не розповісти батьку Аврагаму
Про наші муки у вигнанні?»
-------------

Зеєв Вольф Кіцес з Меджибожа (помер 1765) – найближчий повірений Бешта. Супроводжував учителя в його численних поїздках, молився з ним. Був посланий Бештом у Броди, щоб не відбувся з’їзд мітнагдім. Досяг великих успіхів не тільки в ягадуті, а й у світських науках. Дані про нього зібрано в книзі «Мішнат Зеєв» («Вчення Зеєва»).

Не розíрве той, який спить,
повсті кокону, повсті спокою,
що ґротом звівся між сновидцем
і небесами.
І згасали
вогні, пошестям запалені нічним,
і врятований я буду
тільки ним.
       І врятованим я буду.
Чути дзвін, як ніби риб'яче ребро
зачепили чиїсь вишколені пальці,
і на ньому грали, доки вранці
не встромили в плоть.
І врятований я буду,
доки нот
вистачить, щоб плоть моя дзвеніла.
       І врятованим я буду.
І не зрушить той, що спить,
свою голову важку, неначе брила.
Він вуста свої розтулить,
щоб злетіла
пташка тиші з них.
Темнота її пір'їн німих -
непорушна і незряча варта
на порозі дому для ночей.
Той, що спить, не знав своїх очей
іншими, ніж очі у сновидця,
до яких і сяйво снігу не прийд.
І врятований я буду,
доки сниться,
як його кров із моєю кров'ю йдеé.
       І врятованим я буду.

Черв’яки ліні наповнюють моє єство
Через усі отвори і рани,
Через усі помисли і бажання.

Кожен волосок на моєму тілі
Приймає байдики,
Мов антена радіоприймача
Приймає «Закарпаття - FM».

Кожна клітина моєї суті,
Ніби в сутінках крапля світла,
Мошву, комарів і нечисть всю,
Як магнітом, притягує лінощі.

І я лежу
Ніби кіт на сонці,
Мов сонячна пляма на підлозі,
Чи купа спокою
На простирадлі поля.

Я лежу і чекаю
Поки голодні круки
Розгребуть цю купу,
Розберуть по крихті,
Розклюють із криками,
Роздзьобають гарячі нутрощі
І рознесуть по околицях.

І тоді від моєї ліні
Нічого не лишиться.


2007

Я - ОН, ОН - Я,
Я - ОНА, ОНА - Я,
Я - ТО, ТО - Я...

Если бы я
был в его положении
то я бы...
Если бы он
был в моем положении
то он бы...
или
Он представляет
что я представляю
Она задумчива
потому что я задумчив...
Онма делает то
что я делаю...
2011г.

Красунь багато є на світі,
Та кращої ніж ти нема,
Бо в тебе сонце в душі с’яє,
Своїм темлом мене вкриває
Бо ти, моя, бо ти моя !

Люба,
Ти моє сонце, схід і захід!
Люба,
Ти ніч, і день, хвилини хід!
Люба,
В твоїх обіймах я німію,
В бурхливих водах йдемо вбрід.

Нас Бог з’єднав навік з тобою,
Між нами простору нема.
В нас доля сплетена кармою,
Зв’язалась Божою рукою,
В душі оселена краса.

Люба,
Ти моє сонце, схід і захід!
Люба,
Ти ніч і день, хвилини хід!
Люба,
В твоїх обіймах я німію,
В бурхливих водах йдемо вбрід!

Поглядом карим
З-під колючих повік
Спинив мене раптом
Серед гамору міста
Рудий каштан – стоокий Аргус.

2009

Третя особа ховає до кишені
невигадану суть, яка могла би
стати серцем будь-якої історії,
написаної або пережитої,

і день починається занадто пізно,
щоби можна було розпрощатися із ніччю,
і в її тіні розгортається те,
що вміститься на одному папірці,
але не увійде до жодної історії,
ні написаної, ніякої.
Третя особа бачить, як розмовляють двоє
у передвісті іншої пори,
як виривається пара замість подиху,
як розкриваються груди замість голосу,
і поміж ребер їх кров'ю вихована звірина
виє на вітер, вилизує очі
дітями своїм, і ворогам своїм.
Третя особа бере олівця і листок,
кладе його перед двома і схиляє їх голови,
як на сповідь.
Ніч почалася занадто рано, щоби
з нею вітатись,
вона тішиться тим, що розгорнула,
і третя особа бере свій папірець назад.

Простуєш –
окриленосяйний
любов’ю палкою
до цілого людства,
покласти готовий
душу за нього.

Та раптом –
сахаєшся гидко
сараки сліпого,
який потривожив
думки твої горні
словом незрячим.

2011

Осіннім.
Справжнім осіннім дощем полився
Двадцять перший,
За минулі, чомусь, сумніший.
Ні, не гірший, в жодному разі не гірший!
Просто тепло на вулиці й холодно в віршах.

Осіннє.
Направду осіннє небо,
розлилося страху звуком.
Блакитними крихтами всипало сірість.
Чи вірю я в щастя?
А, знаєш, уперто вірю,
Бо якось вранці його відпустила руку.

Осінні.
Останні осінні салюти,
Втомили від міста, автівок, шаленого люду.
Чи буду я в тебе?
Я вічно у тебе буду.
І твердо знаю, що в мене тебе не буде.

Осіннім.
Самотнім осіннім ранком,
Сплелись в польоті
Дві пари очей байдужих.
В беззвуччі, в якомусь німому жарті
Очі мовчки раділи всю зиму погоді.
Просто холод на вулиці й тепло у душах.

05.12.2011р.

Текст під зображенням.

Ітимеш владно до мети,
аж поки не упрешся головою в запитання.
Уперто відповідь шукатимеш і відповідь найдеш,
та сотня нових запитань заступить шлях,
і сотня сотень відповідей-запитань...
Тобі ж не терпиться,
хочеш іти і бачити, і розуміть...
Ось ти візьмеш сокиру
і з легким серцем порубаєш вузол той,
та не побачиш анічого,
окрім порубаних кінців, що кровоточать.
І пропаде бажання йти,
і запитаєш знов, і відповідь даси,
і сотня нових запитань заступить,
і сотня сотень відповідей-запитань...
Сокиру знов візьмеш, щоб порубати...
Але!..
Попробуєш відтяти голову собі,
щоб вже без тіла...
Коли ж тобі це вдасться,
то сокиру зможеш брати лиш зубами...
І , зрештою,
як розрубаєш голову свою навпіл
і вже не матимеш сокиру чим узяти, –
тобі відкриється той загадковий світ,
який катастрофічно множить запитання,
якщо знаходиш відповідь
бодай хоч на одне із них.

Це...
Луг квітучий,
де кожна квіточка, лише торкнись,
тієї ж миті розпукне сотнею квіток -
таких чарівно-загадкових...
і в мить одну потонеш в морі
запашних квіток, і раптом усвідомиш:
ти є маленький та щасливий джмелик!
До 2000

Озветься час.
Дрібними копійками
поверне решту всіх великих прагнень
і намірів ,направду, геніальних.

Не буде з нами давній подих ласки.
Минулося.
Мелодії вінчальні
під купол храму люди не приносять-
співають їх дорогами й корчмами.

Лиш те,що зараз.
Мить.Прозріння.Подих.
Одне на двох болюче розуміння
про незворотню і навічно-
втрату.
Одна на двох-
ще радість - вже прощання.

Розіпне день.
Одне на двох - зітреться.
Загубиться між плетивом марноти.
Не стане почуття,щоб відлунати,
відбутись щастям молодим,дівочим...

Мій любий Боже!
Чуєш?
Я не хочу
від нелюбові гинути намарне!
2011

... ув осінньому попелі
тліє іще з ранньої весни
манюсінька іскорка

(а ми ж палили
сухе гіляччя в садах)

зберігає невичахлий жар
двох сердець

(а ми ж білили деревцята
аби сонце не опекло
їх тоненьку кору)

роздмухуємо сирі дрова
сподіваючись
хоча б на бліденьке полум’я
ачей
вижене їдкий дим
що сльозами опікає очі

(а ми ж визбирали всю падалицю
аби яблученятка
на підвіконнях
осявали осінній світ)

але ж мряка неспасенна
чи то світає
чи й сутеніє
одначе
пізно

I дивно так, коли край прiрви станеш,
I дивишся у безвість, i безвір’ям
Охоплений до закапелків думки.
Самотина зробилася тобою,
А обрії, як ті в’язничні мури,
Світ звузили до розмiрiв відчаю,
Котрий став звичним, наче білий світ.
Давно трухкі всілякі сподівання,
Лишають слід сивиною на скроні,
I вже нічого, тільки злість осина
У мить таку, коли край прірви станеш
I дивишся у безвість, i безвір’ям
Охоплений до закапелків думки.
У мить таку з’являється промінчик,
Що мряку роздiля на день та ніч,
Що образи відроджує буття,
Яке повільно набирає сенсу.
А мрія – чарівна коханка слова
Всмiхається, шепоче, проростає
У мить таку, коли край прірви станеш.

Танго дощу
Тарабанить шибкою
Рухомі огини осінніх рефлексій
Алюзії щастя
Зникомий парадиз
Що не вмістив двох
У хмарах золочених світанків
Спогади
На рівні передсерцевих тріпотінь
Скроневий біль
Бо не збулось
Чи збулось не у них
Чи не так
Місячна соната набутих втрат
Теж досвід
Мистецтво дощу
Палітра одного кольору
Егоїстичного почуття
Неподільності любові
Аксіома
Дощ плаче танцем
Вітер втрачає осінь
Посміхнись
Тобі личить жити
3.12.2011

Спитали якось раббі Баруха ,
Чому це Бога названо спочатку творцем ліків
І тільки потім – творцем див?
«А це тому,- цадик на те,- що Господь не хоче,
Аби славили Його як Бога чудес.
Природа передує їм і зцілення природнє –
Вартніше зцілень чудесами.
Та істина все ж в тому, що все це - диво».
Раббі поринув в роздуми про те,
Як мудро розпорядивсь Господь:
Щоб у людей завжди був вибір,
Він сотворив цілющі трави.
Як і каміння, і тварини, вони теж.
Пронизані Божими іскрами.
Тому-то й призначені для хворих.
Кожному свої. Кореневі душі, звичайно, відповідні.
І виходить, що люди - лікарі, які зціляють ліки.
----------
Барух із Меджибожа (1753-1812) – син Аделі –чудотвориці. Улюбленець діда, Бааль Шем Това, після його смерті посів престол адмора. Його вчення викладено в книзі «Буцина де-негора» («Свіча світла»).

Гналась за лисом зграя гончаків.
І, певно ж, наздогнала б,
Якби не кинувсь він в той бік,
Де дуб звалити дроворуб узявся.
«Допоможи од гончаків сховаться!-
Благає лис.- Зайцем відплачу!»
На свою хату чоловік вказав.
І притьмом лис сховавсь за рогом.
Стрілою пронеслися гончаки невдовзі.
За ними і мисливець нагодивсь,
Питає дроворуба: «Тут лис не заявлявсь?»
«Ні»,- одповідає той і вказує на ріг хатини.
Не зауважив знак мисливий і теж подавсь.
Вийшов тоді лис зі схову і почвалав додому.
«Зникаєш?..Навіть не попрощавсь?..»-
Гукає чоловік із подивом.
«Дивуєшся?- лис йому на те.
А чи ж не ти мисливцю мою схованку вказав?
Спасибі, той повірив тільки твоєму слову...
Так що прощавай і більш не видавай
Того, кому даєш притулок!»
Р.S,
Кожному належить знать достоту:
Лицемірство – таке ж мерзенне, як і підлота.
 

маленька милість –
подароване слово.
воно ще тремтить на вустах,
ще не обсохло від вранішнього дощу
і розглядає світ великими наївними очима,

а ти сказав – і забув,
подарував – і забув,
не здогадуючись, що воно іншої стихії
і не вміє, як ти, – забувати…

йому усміхнулись у відповідь,
його не зрозуміли,
і не стривожилися –
ах, скільки ще буде тих слів!

і воно пішло блукати
між людей – нічиє,
підбираючи квіти на амвонах,
і браслети на папертях.
воно дарувало себе кожному,
хто згоджувався його вимовити –
слово не може не звучати.

тільки не забувайте мене, –
просило воно, затихаючи,
я буду вам лялькою,
кривим костуром у руках сліпця,
не ображатимусь на каблуки,
що топтатимуть мене у болото,
і на ваші шкарубкі руки...

воно й далі піднімало теплі, як надія, очі:
залишиш мене собі?

а люди не знали,
як можна залишити собі слово.

тому воно,
щедре по своїй суті,
щоразу віддавало їм
часточку себе
разом з пам'яттю про всіх,
кому належало.

так люди ставали безсмертними.

пригадуєш?
ти його вимовив – і забув,
тільки воно не забуло, як було твоїм.

Не те вже сонце
В темних окулярах.
Не те вже небо,
Втоплене у хмарах.
Немає літери
У книзі без задач.
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

Щоб здатися,
Багато сил не треба,
Щоб Виграти,
Не Обійтись Без Тебе.
Під хвилею всіх
Успіхів, невдач
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

Із двох синів
Когось вважати кращим.
З двох вбивств
Якесь вважати важчим.
Згадай – ти воїн,
Не простий діяч.
Про Тебе Знову
Я Забув. Пробач.

(2011)

І знову день, і знов навчання:
Чи то життю, чи то любові у серцях.
І знову згадую про прибирання –
Всі речі в домі розкладати по місцях.

Що тіло – це всього лиш клітка.
Душа твоя – це птиця у руках.
В твоїх чи інших – думай швидко,
Бо вільні птиці вже чекають в небесах.

Зіграти в гру чи не бажаєш ти?
Почати й потім знову все програти.
Щоб не розбитись, впавши з висоти,
Можливо, просто треба не стрибати?

(2011)