У Сферах Всесвітів пульсують усмішки щасливих дітей.
Це чудове товариство друзів - однодумців.
І, по-тому, мадрівка в продовженні життя.
У дусі жіночої логіки є перлинка -
Це - Радість Творчого Єднання!..
2011р.

У твоїй душі недовіри більше, ніж любові.
Ти не віриш жодному моєму слову. А ні доказу.
Варто тільки відійти від тебе на день
І тобі вже здається, що я зрадив, що я з іншою,
Що став чужим і вже вічність ти не відчувала
Ні мого тепла, ні моєї ніжності.

У твоїх руках любові більше, ніж у душі.
Бо коли повертаюся – руки тягнуться до мене,
Обіймають, пригортають, пестять…

А душа залишається холодною, аж поки я
Диханням своїх пальців не зігрію її.

Я ж ніколи не знав,
Що між твоєю душею і моїми руками -
Пряма залежність.


2011

Місячним гребінцем
Чесала береза коси,
Вплітала зорі й думала:
Чи гарна я?
А міцний дуб підглядав
Крадькома, похапцем,
І мислив: чия вона?
Чи не запалає нараз від такої
Кількості небесних прикрас?
І з кожною новою зіркою
Серце його стугоніло -
Небо гуркотіло,
Й на чолі сяяли роси,
Допоки посріблені трави
Піймали проміння заграви...

Як складно говорити про життя,
Кали життя такого ти не знав.
Здавалось, немає нічого страшного,
Нас Бог захищає щодня.
Та помилку цю не забути…
Ніколи… не знаю й чому…
Здавалось, дрібничка, якої багато,
А наслідки бачиш ти сам…
Сказати лиш слово погане одне,
У відповідь чути прокльони.
Здавалось, образа – такої багато в житті,
А жінку заділо це невиразне слівце.
Задумайся перше, як випускати слова,
Образою можеш накрити сповна.
Задумайся жінко, як жінку назвеш не по справі…
Багато образ, а похвала лиш одна.

___

Такого рабин Яаков Йосеф досі не знав:
Прийшов молитись, а синагога зачинена була.
«Де служка?»- не стримавсь молодий рабин.-
Отримає від мене на горіхи!..»
Начебто почув гнів цей служка і вже біжить,
Одірвавшись, як видно неохоче, од гурту слухачів.
«Відчиняй! Забув, коли молюся?А де ж міньян?»
«Слухає он того чоловіка, од якого відійти несила».
«То що ж, я змушений молитись наодинці?
Приведеш, як помолюсь, зухвалого прибульця!»
І ось той перед молодиком, попахкує нахабно люльку:
«Хто ти, що перебить наваживсь нам молитву?»
«Не гнівайся, а ліпше віжки попусти...»
«Які ще віжки?»- намірився спитать рабин,
Та тільки глянув на чоловіка і слова застрягли в горлі.
І слухав молодик оповідку про те,
Як коні заїржали у Бааль Шем Това
(Бо це таки був саме він),
Коли прийшов на поміч селянин.
«Я зрозумів усе»- заплакав враз рабин
І так плачем зайшовся, що зупинився,
Як почув неначебто здалека:
«Піднесися духом! Плакати негоже!».
Бааль Шем Тов зник непомітно, як і заявивсь.
І тижнями поститись став рабин.
Гадав: так швидше піднесеться духом.
І хтозна, чим би постами тими себе довів,
Якби Бааль Шем Тов знов не з’явився перед ним:
«Те, що ти робиш, заважа, аби Присутність Божа
Зійшла на тебе. Вона зіходить лиш на тих,
Хто вміє радіти, а не печалитись, як ти».
-------------

Яаков Йосеф із Полонного (помер 1783) замолоду був рабином Шаргорода і неприхильно ставився до хасидизму. Після зустрічі з Бааль Шем Товом сам став хасидом, за що його лишили посади рабина. Вірний учень Бешта і один з перших хасидських учителів. Наприкінці життя був рабином Полонного. Чимало легенд складено про те, як раббі Яаков днями й ночами вчився, як допомагав усіляко бідним. Його книги стали основним джерелом хасидизму: «Толдот Яаков Йосеф» («Потомство Яакова - Йосеф»), «Цофнат Паанеах» («Той, що відкриває печаті») і нарешті головний письмовий памятник вчення Бешта – «Бен порат Йосеф» («Паросток плодоносний Йосеф»).

"Чи не той то Омелько,
Що жне жито хорошенько?
Він нажав півснопа,
А хвалився, що копа.
Він нажав тільки сніп,
А хвалився – десять кіп»
Українська народна пісня

Од трудів Омелько впрів.
Ліг під сніп та й захропів.
Так жнива він гайнував,
Хоч хвалитись не вгавав.
Принесла зима розплату:
Крихти хліба нема в хаті.
Сніговій село заносить,
А Омелька голод носить.
До рідні, мов старець, йде,
Чує всюди: «Копи де?
Ти ж хвалився всій громаді,
Що аж десять нагромадив...»
Обіця він на майбутнє,
Що хвальком не буде й трутнем.

Стою пред Алтарем,
который мне не надо воздвигать.
Вот он высится огромным Крестом.
Одинокий, противостоящий напору времени.
- Господи, я не распят на этом кресте,
и того, кто был распят ,
на нем я не вижу.
2011г.

Настоящий мужчина
Должен быть
Непременно драконом,
Даже принц
На белом непарнокопытном.



2011 г.

Авраам народив Ісака...

пройшло декілька тисячоліть...


вона була з-під Ленінграду...
він був з берегів Дніпра...
вони зустрілися у сопках Забайкалля...

так з’явився на світ мій брат...

ну, а потім і я...

ці рвані,
нервові,
не римовані рядки…
часом
вони схожі на марення…
вони як зріз,
а точніше, скол
нашого життя…
у ньому
не залишилося місця
романтиці…
радіо, ТіВі, інтернет –
стиснули інформацію
до байту, до мілісекунди,
до миті,
яку не можливо відчути…
у цьому
шаленому ритмі
ми загубили
Вічність…
і тепер
у своїх віршах
замість
трьох крапок на кінці
ми ставимо
сумний смайлик :-(

Сонце ніяк не перейде через комин
на чистий бік неба.
Жук зелений, мов пляшка,
об скло прилетів,
а я сукню вдягнула кольору,
в якому він міг би сховатися.
Заблукав би у хвилях і складках,
як у гнучкому очереті,
ябо у літніх порослях глоду,
прохолодних і зміїних,
що з тіні переплетені.
Та не заблукав.
Досить вже невинних твого шовку жертов
і кольору, сказала М.,
і поставила скло.
Досить жару небу твому, сказала М.,
і поставила комин,
а небо моє зробила густим і хвилястим,
як своє волосся,
або як солона вода.
Лаштуй вітрила, каже, свого кольору,
і весла, каже, з осіннього дерева,
бо якір даю тобі білий.
Б'ється вітер об шовк,
а вода об пороги.
Б'ється сонце об комин,
та у воду зайти не може,
тому в димаря зайшло і через двері вийшло,
лаву опаливши.
Тепер на тій лаві хліб
мені в дорогу місять
на М. поглядаючи.
І М. собі очей не зводить з покуття.
Б'ється жук об скло,
зелений, мов пляшка,
а вітрил моїх ні в листі не видно вже,
ні в глоді,
ні в очереті.

до пори вона тліє,
як торф під шаром багнюки...
вона кипить,
як лава у жерлі вулкану...

коли знецінюється труд...
коли хліб кожен день –
стає розкішшю...
коли плата
за однокімнатку у хрущьовці
більше, ніж пенсія
у тієї бабки,
що мешкає в ній...
коли твоє слово –
глас волаючого в пустелі...

ненависть...
до ворушіння волосся...
до крові на яснах
від стиcлих зубів...
до холодного поту
серед спекотного літа...

вона випрямляє спину
й вироком стають
вогонь та смерть...

вона викликає
на обличчі
жахливу посмішку,
яку не витримує
навіть лютий вовк –
тікає піджавши хвіст...

вона випалює
на твоєму серці:
„З пригнобленими
проти гнобителів –
завжди!”

кожен з нас
протистоїть цьому світові
поодинці
наші лиця суворішають
інколи на них
з’являються синьці
інколи
в наших очах
як волога крізь серветку
проступає відчай
тому що
в глибині кожного з нас
живе малюк -
трішечки переляканий
трішечки прибабахнутий

Вже другу ніч у сни мої приходиш, мамо,
Ти ніби й тут,та десь стоїш в тіні,
Розплилася по всіх кутках, жадана,
Моя ти скорбна, часточка душі.

Не знаю, може ти моє сумління,
Напевно грішна, у чомусь винна я,
Прости мені, до Бога шлю моління,
Щоб з тіні вийшла , тебе обняла.

Твою любов нема чим замінити,
Пустує місце біллю у душі,
Я на могилку вчора склала квіти,
Скупала їх в розкаяній сльозі.

дамський кравець Абрам Запрудер
заряджає свій кіноапарат

невідомий чоловік у зеленому фургоні
заряджає свою снайперську ґвинтівку

перший трохи хвилюється
другий – спокійний і діловитий

зовсім скоро
без команди мотор! і метушні кінотусівки
далласький кінорежисер Абрам Запрудер
зафільмує свій єдиний в житті мегахіт

президент в’їде в кадр веселим і життєрадісним
щоб за кілька секунд
виїхати з нього з простреленою головою

далласький демократ Абрам Запрудер
розстріляє його своєю снайперською кінокамерою

і Жаклін відчайдушно
буде рватись у попередній кадр
де Джон і вона ще веселі і життєрадісні
але межа між кадрами
така само чорна й непрохіднá
як між смертю й життям

техаський волиняк Абрам Запрудер
вимикає кіноапарат
щоб назавжди стати відомим на весь світ

невідомий чоловік на пагорбі
зачохлює свою снайперську гвинтівку
і сідає в зелений фургон
щоб назавжди залишитись невідомим

2010

переночувати
сон цей
перемалювати на біло
темні кутки
випустити на волю
чорну кішку тривоги
аби не блукала
по кімнатах
і не обплутувала сном
моїх рук і ніг
не чинила мене
нерухомою
перед голою правдою
сновидінь
не вдивлялася
у душу прискіпливо
де й так
товаришки її
вишкрібають татуювання
туги і сумніву

прокинутися у день
де маленький хлопчик
за руку ведучи бабусю
піснею
стежку до мене малює

Да будет благоволение от Тебя, Господи,
Боже наш и Боже отцов наших, чтобы вести
нас в мире, и доставить наши стопы в мире,
и поддерживать нас в мире, и доставить
нас к цели нашего путишествия для жизни
и для радости и для мира истинно
возвратить нас Домой в мире.
И спаси нас от всякого врага
и от всякого подстерегающего нас в пути,
и от всевозможных бедствий,
которые могут обрушится на мир.
И пошли благоволение в деяние наших рук,
и дай нам обрести расположение и милость,
и милосердие в Твоих глазах и глазах,
всех видящих нас.
И услышь голос молений наших, ибо
Ты - Бог, внемлющий молитве и мольбе.
Благословен Ты, Господи, внемлющий молитве.
Аминь.
2011г.

Коханий, світ
раптово змінюється, змінює свій колір.
Вуличне світло ллється крізь мишачі хвости
рокитникових порослей, дев’ята ранку.
Це Арктика,

це чорне невелике
коло, із ніжним атласом трави – волоссям немовляти.
В повітрі зелень,
неповторна і м’яка.
Вона мене дбайливо огортає.

Я тепла і рум’яна.
Я можу бути неймовірно більшою, я думаю,
і я така безглуздо радісна,
мої високі чоботи
все хлюпають і хлюпають крізь чарівну́ червоність.

Це – моя власність.
Двічі кожен день
я тут проходжу, нюхаю
цю святість варварську й зелено-сині
гребені, залізо чисте,

і цю стіну химерних мертвих тіл.
Я їх люблю.
Я їх у якості історії люблю.
Яблука золотисті,
ти уяви —

як сімдесят моїх дерев
гойдають ці рум’яно-золоті м’ячі
у сірому болоті смерті,
і їх мільйон
листів з металу бездиханних.

О, мій коханий, мій монах.
Ніхто, крім мене
не проходить до пояса в воді.
І незамінне
золото кровить, темніє, немов міжгір'я Фермопіл.

Сонячний промінь
крізь відчинене вікно
увійшов до кімнати,
погладив твоє
сонне тіло
і притулився до
розніжених ніг.
Потім розтікся
спраглим цілунком
по плесу
персів –
видно він
теж
мужчина.


2011

чувств художественная обработка
по рассказам души излитой
черно-белою ровной походкой
неравномерно больной орбитой.

мыслей страничное оформление
в следствие поиска в этом смысла.
чистого разума вспышки свечение.
частого аверса ломкая призма.

перерифмованное подсознание
ритмом ломанным сквозь пробелы.
необдуманное заранее,
перечтенное между делом.

яркий очерк воспоминаний,
запечатленный для обозрения.
кому нездоровой фантазией станет,
кого приведет непременно в движение.

влияние, вложенное в пару строчек,
непознанное ощцщение были,
уровнявшее шрифт, изменившее почерк
и пробив беспорядочной гаммой навылет.

2011

Ввечері заливається небо,
ввечері кидається у ріллю хмар
лаковане насіння прикрості,
допоки нічні птахи та кажани
не рознесуть його крилами по головах
віконних глядачів.
Незримими линвами хтось
розвішує знамена прийдешньої осені,
знайомі, немовби дзеркало у сінах,
ногами босими
розминає пороги блактні,
і пальцями білими, мов кістка,
кидає зерна на дно.
І немає тоді кольору прямішого, ніж синій,
і немає зерен, пекучіших від цих,
і квітів немає рясніших,
ніж ті, що залишають вони по собі
у передсвітніх примарних казках.

Сьогодні їй подумалось:
вода, що на її руках,
обернеться на дощ,
бо вода завжди пі́де до води,
а діти часто здійснюють проротства.
А час новий вже йде новим знаменням
великого обсидианового пса,
що розсікає інохїіддю вік
під вікнами віталень і лікарень.
Вона його не бачить, тільки знає,
що лапи в нього вмечені у мідь.
Коли він йде, довкола вікон ніч тремтить,
тривожна і залякана вітрами.
Мабуть, вона з народження це знала.

Вона вже не ховатиме ожину
в густому та духмяному волоссі,
щоб хтось її губами вибирав,
як полем розкидається мовчання,
і не замочить свої ноги босі
у тепле та солодке молоко,
щоб хтось її знайшов по тому сліду,
а слідом мідним вирушить сама,
і в чорну шерсть занурить мокрі пальці,
й вода її обернеться дощем.

ЗимаОсень ЛетоВесна
перезвоном струн Вселенная
Ангелы Любви
в вас Дух Вселенной живет
шторм надвигаясь неумолимо идет идет...

В человеке живет абсолютно все
и не окружение делает его
а он сам творит свое
мы же свой выбор сделали
и сейчас время зажечь маяки любви.

Всей верностью моей за верностью Учителя иду
и свои цветы Радости
как и Он
тем кто их сердцем не берет
дар Ом в руки - только возьмите - дарую.

Это Крест Ом - символом Веры
Якорь Ом - символом Надежы
Сердца символ - Любовь Отца и Матери МИРА!
2011г.

«Нащо сидіть мені з убогими хасидами
І слухать теревені якогось там магіда ?
Самотужки подужаю всю юдейську мудрість!»-
Так вихвалявся багатир перед тими,
Хто навідувався в його крамницю.
Якоїсь днини два молодики ввійшли.
З усього видно – не тутешні.
«Відкіль, панове, в наші краї ви завітали?»
«Здалека»,- одповідають прибульці.
«І що ж вас привело сюди?»
«Та хочемо побачити й почути Великого Магіда».
«Еге,- подумав багатій,- варто, мабуть,
І мені поглянуть на тутешнє диво».
Відтоді день за днем, крамницю позабувши,
Крамар навідувався до Великого Магіда,
Став найретельнішим невдовзі серед учнів.
Звичайно ж, що на шкоду торговельній справі.
І от, як стало непереливки, поскаржився Магідові.
«Казали наші мудреці,- вчитель на те,-
Хто хоче мудрим стать, на південь хай іде,
А хто багатим,- простує хай на північ».
«А що робить тому, хто хоче буть і тим, і тим?»
«Хто думає про себе,- своєї вів магід,-
Той і насправді перетвориться в ніщо,
Та духом возвеличиться, бо дух не знає місця
І може бути водночас на півночі і півдні».
«Отож, життя моє закінчено та й годі...»
«Ні,- відповів магід,- ти починаєш тільки-но
Іти своїм справдешнім шляхом».
-------------
Магід – проповідник, завданням якого був заклик громади до покаяння та повернення до Тори («П’ятикнижжя»).
Йом Кіпур (Судний день) – одне з найважливіших юдейських свят, коли ще можна змінити присуд, винесений у Рош га-Шана (Новий рік), вибачившись перед тими, кому завинив і вимолити прощення гріхів перед Всевишнім.
Пінхас із Кореця (1726-1791) народився в аристократичній рабинській сімї.Був другом Бешта, але проповідував і своє вчення. Приєднавшись до Великого Магіда, мав там свій «стіл» та учнів. Це про нього сказно, що душу його взято зі світу покути, що сходить на землю раз на пятсот літ. Хасиди високо цінували свого вчителя, котрий і справді був одним з видатних адморів. Раббі Пінхас не залишив книги, бо начебто її рукопис так і не надрукували діти. Окремі вислови потрапили до видання «Нер Ісраель» («Свіча Ізраїлю»).

«Ой на горі два крамарі
Копали криницю:
«Оддай, оддай, стара мати,
Свою одиницю».
Українська народна пісня

«Як вода в криниці
Сягне по цямрину,
Тоді станем говорить
Про мою дівчину.
А поки ви, хлопці,
Будете копати,
Свою одиничку
Буду научати:
Як пекти й варити,
Як у злагоді й любові
Із коханим жити.
Щоб як у криниці
Вода прибувала,
Так і онучаточок
Я на старість мала».
Послухали крамарі,
Що сказала мати,
Почухали потилиці
Тай взялися криниченьку
Завзятіш копати.

Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

його очі
чорні-чорні –
чорніше, ніж ніч,
яка зоряним простирадлом
накриває шахтарське селище;
чорніше, ніж вугіль,
який він рубає
день за днем,
ризикуючи життям
в шахтах,
які не реконструювалися
тридцять-сорок років;
залишаючи своє здоров'я
в пронизаних
вугільним пилом та метаном
штольнях.


підстрочник:

его глаза
чёрные-чёрные –
чернее, чем ночь,
которая звёздным покрывалом
накрывает шахтёрский посёлок;
чернее, чем уголь,
который он рубит
день за днём,
рискуя жизнью
в шахтах,
которые не реконструировались
30-40 лет;
оставляя своё здоровье
в пропитанных
угольной пылью и метаном
штольнях.

пакетик чая,
чашка кипятка,
три ложки сахара,
немного коньяка…
сердце спотыкается на рифме…
мотылёк танцует
перед невидимой преградой стекла…
твоё лицо
отражается в ночном окне
рядом с моим…

подстрочник:

пакетик чаю,
окропу кухоль,
три ложки цукру,
крапля коньяку…
серце спотикається на римі…
метелик танцює
перед невидимою перешкодою скла…
твоє обличчя
відбивається у нічному вікні
поряд з моїм…

заприсягла волошка горній тиші
бризнула радість з-під ппелюсток вій
в мені - волошка запалила ніжність
сповідаюсь у любові таємно
Единокоханій
Богом звільнений - бродяга шалений
2011р.

вони
ледь-ледь
зводять кінці з кінцями.
копійки, які вони заробляють,
не встигають зібратися у гривні –
вимиваються витратами
на їжу, комуналку,
проїзд на роботу та з неї…
одягнути дітей…
сплатити шкільні фонди…
купити нові черевики,
бо старі вже зносились…
багатії втратили залишки
відчуття самозбереження –
купають у шампанському блядей
і виставляють своє світське життя
на TV…
криза з'їла останні заощадження,
а в олігархів зросли фінансові статки…
безвихідність…
безнадійність…
безперспективність чесної праці…
але
в глибині їх сердець,
як щойно зачатий малюк,
вже ворушиться Революція

02.09.2011

тече по вулиці людський
стрімкий
потік
із року в рік…
із року в рік…

всю ніч – суцільна маячня –
тобою я невиліковно хворий…
дим сигарет і кава чорна –
початок дня.

02.09.2011

стоячи над прірвою,
яка в середині мене,
я вдивляюсь
у цю чорну безодню

і вона
лупає очима у відповідь.

01.09.2011

твій голос
впливає на мене,
як легкі наркотики.
торкання твоїх пальців –
як удари електрошокером.
твій погляд –
і мій п'яний корабель
стогне нагніченими щоглами,
напружені жили вітрил
женуть його під натиском вітрів
в незнану далину
до пряних берегів
твого кохання.

31/08/2011

ці строкаті кольори осені
вуличних ліхтарів непрацюючі дроселі
від Рибальської балки туманом наповзають сутінки
у ночі ми загадуватимемо бажання на падаючі супутники

і будемо ворожити на зірках, що пливуть у Дніпрі,
який слідом за птицями збігає на південь
у солоні води Чорного моря,
через Протоки й Середземного моря внутрішні водойми,
за Геркулесові Стовпи до Атлантичного океану,
щоб повернутися до нас останнім осіннім дощем
на початку грудня.

2011

Подихом - крила
і душа до океану злетіла
вслухайся...
Серця орган в басах стихає до нечуття
але відчуття зберігаються.
Енергія думки по октавам проходить
вібрує і зростає знов до нечуття
та емоції кружляють
проникають до твого серця
воно кришталевої чистоти
палає в полум'ї Світла
Единотвого легіня любові.
Вічуваеш і запитуеш
що тобі робити
як бути?
Твое таємне і святе
Серце відповідь знає.
2011р.

сьогодні мене поміняли на револьвер...
кинули в коробку
і сховали під ліжком дитячої,
мов якийсь вагомий секрет,
котрий відкривають пізно,
або ніколи.
мені було холодно і темно.
здавалось, хтось натиснув на off, -
і життя моєї матриці вимкнулось,
та я продовжувала битися,
як серця слабких юродивих народжених,
кинутих зі скелі
у розквіт первІсної Європи;
моя система втратила панель керування, -
і я спалахувала
все більшим боєм,
приступами нелюдської агресії
по тонких стінах своєї паперової камери;
чекала, коли врешті випустять;
боялась, що мене врешті випустять,
мов пару,
чи останнього грішника
зі самоствореного чистилища,
де кожен янгол
має кий і електрошокер, -
і я буду мститися,
як вміють любити і бити
в Кавказьких горах,
Лівії чи Ірані.

це сталося в п"ятницю...
на четвертий рік обміну
і утримання в карцері...

мене поміняли на 12 в табелі...
кинули в коробку
і заховали в кабінеті біології...

вчительку звали Марія Іванівна.
вона брала коробку на руки,
пестила,
прикладала до стінок вухо,
слухала мій бій,
казала: "більше не виберешся,
ми розітнемо тебе
привселюдно, мов зрадника,
щоб більше не..." -
і я б не вибралася,
якби не була серцем
маленького хлопчика,
котрий рано чи пізно дізнається,
що револьвер і оцінки в табелі-
то зовсім не головне.

2011р.

Вогонь загас
щоби дати нам холод
щоби дати нам сотні видінь
того що не прийде
і наші очі нині бачать
як не побачили б ніколи
відкритими
і наші руки зав'язані
силою що тільки нам
належить
наш крок через попелище
наш сон і наша яв пожертви
одна для одної наш дар
один для одного

І тисячі очей що ми не бачимо
відзеркалюють тисячі облич
що я дала тобі
і тисячі імен що ми не чуємо
в собі тримають тисячі імен
які ти дав мені

Мов крила яструба
простерлася рівнина
де наші тіні
це єдиний рух
і крила роблять помах
і злітає
рівнина тіні
над рівниною безсмертя

"Минулася ще..." -
скажеш ти,
хоча сонце сховалося надовго,
надовше, ніж тобі може причутися -
тебе переб'є марш,
який лунатиме у вікно.
Осінні квіти гойдатимуть червоним листям
тобі у вічі, і ти переведеш
погляд на облуплену стелю.
"Минулася ще одна ..." -
скажеш ти і зірвешся шумом слухавки,
ніби десь дуже далеко.
Скажеш, що добре,
що вони не заходять у двері,
скажеш, як ти не хочеш нікого бачити
і не можеш нікого бачити,
і пастор з третього поверху
позичив тобі молитвослов,
а ти все ніяк його не повернеш,
бо у тебе погана пам'ять на молитви
і на вірші,
скажеш, йому він однаково
не потрібен, а тобі
знадвору марші лунають,
а не хорали,
і ще раз скажеш,
що не можеш нікого бачити.
Осінні квіти
перегойдали червоне
листя тобі на очі.
Куток скатертини підскочить на протязі,
а ти вдихнеш повітря животом.
"Минулася ще одна ніч," -
нарешті збрешеш ти.

1.
День вмирає у першій третині –
грімно б’ється дощем об линви.
Заробити на перспективу ранку –
значить треба встати і вийти.
2.
Осінь – це жмуток досади і смутку,
що опадає з дерев.
Це пора, коли не вистачає духу
сказати «ще».
3.
Є дерева, які жовтіють зранку.
Інші жовтіють опівдні.
А ті, що жовтіють під вечір,
найбільше страждають від сорому й сміху.
4. Х. 2008. 12: 53 Львів

Ніби заворожена стою,
дивлюся, як тлію від кінчиків пальців.
Ти вигукнеш моє ім'я, мене покличеш,
пелюстки повік відгорнеш - осінні маргаритки
роси скинули,
лови краплини ротом, і ніс весь у пилку.
Ти - батько мій? Ти - мій коханець між
русел вуличних,
мені так тихо у твоїх обіймах,
як і птахам в обіймах у землі:
і ніби тісно
й тепло водночáс.
Ніби заворожена стою,
дивлюся як міста згортають кольорові шатра
перед очима й золою йдуть за мною.
Це спогад, кажеш,
а я стою, дивлюся:
як пелюстки злітають за золою,
як заворожена стою я серед квітів
геть сама.

Промовиться ще раз і льодом вийде
моє ім'я серед духмяних зим
в містах, де сніг пропахся ладаном,
і хай горить квітковий рай,
що вже на голих стеблях
утворився так давно - я геть не пам'ятаю,
як це насіння потрапляло у ріллю.
Нехай золіє рай цей без початку,
що скінчився.
Одна стою, як заворожена, дивлюсь.

Клубок у горлі,
зашморгом стискає
і палають вени,
як бікфордів шнур.
Глянь на покуть -
хижо визирає
сіро-чорний щур.
Ще ж недавно діти
грались на долівці
запах материнки
стелю підпирав,
а тепер на шибці
метелика ніжки
кажан дожира.
Пусткою розчавлений,
сажею отруєний, -
ох, гірка ця
тризна!
Вікнами-хрестами
мареннями-снами
уже не відпустить
голос твій, дідизно...

2011 рік

"...Так много сказано- хороших слов немного.
Но было все не так уж плохо.
И ты руки моей не выпускал...
Но посмотри: каким ты стал!
Моя душа к твоей летела,
Моя душа смеялась, пела...
И что теперь? Тебе ль не знать,
Иль просто не дано понять,
Как бьются в униссон сердца
И этим чувствам нет конца!
И я хотела точно так:
Идти с тобою в один шаг.
Я так любила, я молилась,
Чтоб это счастье не разбилось!
Ты спал, а я тебя терзала
В своих объятиях всю ночь.
Я с замираньем сердца ждала,
Когда ты вновь ко мне придешь.
Ты не сворачивай с пути-
Прийдется многое пройти,
Ведь к счастью нелегка дорога
И сделать нужно очень много!
Нельзя сорить любовным пылом
И забывать о том, что было!
Тем более есть человечек,
Который хочет быть втроем-
На этом свете он "беспечик",
Но мы себя в нем узнаем.
Он дорог нам, а мы- ему.
Так в чем причина, не пойму...
Я подтвердила свои чувства,
Когда смогла его родить-
И это тонкое искусство
Любовь живою сохранить!
Он- память о любви былой,
О том, что ведала с тобой.
А ты трезвее посмотри:
Что есть надежнее семьи?
А те "неоновые вспышки"-
Все это зрения обман,
И в голове от них-туман,
Все это пошлые интрижки.
А друг останется надолго!
Он отогреет и поможет,
"Разбросанные вещи сложит"
С присущим другу чувством долга!

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

Сміються до мене сонячно
Крізь ґрати кліток
Смугасті в’язні
З таврійських степів.

2002

Бобер - будівельник
його рух до поставленої мети
дає зміст життю
сенс життя людини- рух
будівництво Храму Світла
творіння Його духовних цінностей в безупинності.
2011р.

День народження.
День походження.
День поводження.
День іще жмень...
Головне,
щоб на ранок
охоче
відбувався відродження
день!

Святкують всі!

15.11.2011

Решила написать, что здесь
деревья стали тише, безучастней,
и холод одолел дома.
Быть может счастье,
что осень столь пуста
на этот раз.
И так степенно, так забвенно, как и раньше,
ведет свой отрешенный монолог застывший город,
хоть о нас
сейчас упоминания не будет.
Сегодня хочется,
чтобы шаги и люди
друг другу не принадлежали...
Звук каблуков под окнами - детали,
чтоб завершить расплывчатый анфас
осенних улиц и таких же парков.
Впервые мне не хочется куда-то
уехать в это время.
Даже странно.
И, может быть, самообман но
мне больше ничего сейчас не нужно.

И остается скрип ночных деревьев
и скрежет голубиных коготков
о мой карниз.
Ты знаешь, что за рифма будет дальше:
вниз
стараюсь не смотреть -
на дно сезона стекает память -
ничего не ново
и быть сейчас не может таковым -
все так же, Ал, как ты его оставил.
На пригород упал осенний дым,
а город дышит тем же мутным ядом.

Ну что еще писать?.. Вот был бы рядом -
пошли б гулять и говорить, а так
жди писем, снега, краденых открыток.
Я завершаю данную попытку
приблизиться к тебе или тебя приблизить
и буду тоже ждать
все тех же писем.

Я обрала собі гостя,
який розділить потріскування
моєї оселі,
перекаже голоси всіх,
хто будь-коли говорив у цих стінах,
у світлі чи в темряві,
у сні чи наяву.

Розкажи мені, про що вони говорять,
у сні чи наяву.

Прапостать моя - нині постать його,
він не боїться її не розбачити,
і голос мій вчує серед сотень голосів
що людських, що пташиних.
Сиза пташка злетіла.

Прапостать моя - світла постать твоя.
Сиза пташка злетіла.

Я обрала собі гостя.
Крізь закопчене скло мені вкаже
божевілля вікон навпроти,
у світлі чи в темряві
- очей наших різати не буде.
Скло пальців не ріже.

Покажи мені, що
скло не ріже.

І чекання моє - твердінь.
Сиза пташка зійшла зі склепіння.

Мов до мéне,
у світлі чи в темряві.

Мóв до мене,
у світлі чи в темряві.

бо я крихка
істерична
рвана
замість вінця - вінок із дурману
заплутані коси на чотири сторони
зашпилені воронами

твоя дружина мала би бути інша
м"яка як вії кульбаби
легка як душа пір"їни
тепла із пінкою
як вранішнє молоко
замовлене примовляннями цвіркунів

я навіть в"язати не вмію
тільки вузлики сварок наплутую
бо мама у мене в середині
блискавок насадила

от вони проростають
і дірявлять нас

насправді
самотність як і вічність не має обмеження
ні часом ні простором ні мною ні тобою
ти дихаєш моїм диханням
я відчуваю тремтіння твоєї руки
і цю мить
яка народжується
у моєму серці
проноситься моїми венами
і помирає
застигаючи
на кінчиках наших пальців
я хочу спинити цей біг
я хочу прорости в тобі
з тобою для тебе
нескінченністю яка застигне і вже не зміниться
я віддаю тобі моє існування тут-і-тепер
але і воно розчиняється
невідворотно просочуючись у минуле
зоставляючи лише
чорні контури на аркуші
і присмак втрати
коханий
я не знаю яка на смак
вічність

9.11.2011