Мене чомусь, коли приходить осінь,
П’янить сире повітря, наче хміль,
А пам'ять - душу в споминах термосить,
Як дерево негода, звідусіль.
І захисту немає од напасті
Роїв щоденних болісних думок
Про те, чому в житті, бувало, щастя
Від мене зупинялося за крок?
Немов якась безжальна, злобна сила
Колись між нами провела межу
І сподівання полум’я гасила
Уперто та нахабно поблизу.
А час летів, як вітер непривітний,
Стрясали серце болі раз у раз,
І радощам, як птицям перелітнім,
Прийнятний був чужий дороговказ.
Вони ізнов збираються у зграї,
Щоб відлетіти у принадний світ,
А я на них дивлюся і чекаю
На те, чого не можу зрозуміть.
12.09.12

* * *
Себе я знаю й вибір свій зробила,
Залежності від настроїв твоїх
Я позбулась; чи люба, чи немила –
Це не міняє намірів моїх.
Що дав, забрати можеш: всі витрати
Вернути чи заміну їм знайти;
Лиш узи, що змогли нас поєднати,
Ослабити не здатен навіть ти.
І зрозумій, бо вже ілюзій досить:
Твого цілунку ждатиму повік;
Ті кухля зайвого води не просять,
Хто до жари пустель південних звик.
Звеличуй чи кляни мене одну ти:
Єдине, що не вдасться – це зігнути.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know my mind and I have made my choice;
Not from your temper does my doom depend;
Love me or love me not, you have no voice
In this, which is my portion to the end.
Your presence and your favours, the full part
That you could give, you now can take away:
What lies between your beauty and my heart
Not even you can trouble or betray.
Mistake me not — unto my inmost core
I do desire your kiss upon my mouth;
They have not craved a cup of water more
That bleach upon the deserts of the south;
Here might you bless me; what you cannot do
Is bow me down, who have been loved by you.


* * *
Любове хвора, сил вже не стає:
Що смертна, визнай; не противсь потребі
Життя позбутись: пір’я ж бо твоє
Не для пилюки – для польоту в небі.
Розтріпана ти, гнана звідусіль,
Кульгава, вже обвисли крила куці;
Менш горда, аніж чайка в піні хвиль,
Менш люба, аніж сокіл у грязюці.
І хоч твоя велична ще краса,
Але що дати здатна духу й тілу,
І від журби мене вже не спаса;
То ж краще згинь, залиш мене безкрилу;
Й вигойдуйся на хвилях вже де-небудь,
Там, де ще поруч з білим чорний лебідь.

Edna St. Vincent Millay
* * *
O ailing Love, compose your struggling wing!
Confess you mortal; be content to die.
How better dead, than be this awkward thing
Dragging in dust its feathers of the sky;
Hitching and rearing, plunging beak to loam,
Upturned, disheveled, uttering a weak sound
Less proud than of the gull that rakes the foam,
Less kind than of the hawk that scours the ground.
While yet your awful beauty, even at bay,
Beats off the impious eye, the outstretched hand,
And what your hue or fashion none can say,
Vanish, be fled, leave me a wingless land . . .
Save where one moment down the quiet tide
Fades a white swan, with a black swan beside.

Клаптики пошерхлого паперу -
Безнадійно-хламно на столі.
І душа - у вицвілість етеру,
І свідоме - згубою в імлі...

Ніби ранок розчинився в стінах,
Необтяжених тавром надій.
То ж яке важке від долі віно -
Мій ти зусебІчно і... не мій.

Наче камінь, роздражне́не слово -
В раму темну (шибки вже нема)!
Ножиці в роботі: шерх на мову
Знов пересипають крадькома...

І брову насупила утома -
Скільки за дверима ще жалів?!
Лускає захмарена оскома,
В пригорщі нахлюпавши дощів.

Розриває аркуш біль сердечний -
Те знесилля, та печаль між вій...
У дари́ пошлюбні з неба гречно -
Мій ти усеціло і... не мій.
(8.09.12)

Вона пішла.
За нею і минуле.
Здавалось, можна з чистого листка.
Але біда,
Бо білі кучугури
Щось збудувати не дадуть.
Зима...

прозорість неба
манить в ніч глуху.
засну, сховаюся, замру
в своїй печалі
на хвильку легку.
знову кави
наллю у філіжанку,
питиму чи ні,
наснаги в неї тихо попрошу:
прожити ніч,
зробити настрій чііз,
уранці роль свою вдягнути
стачило щоб сил
і оновити сяйвом
старе заношене
думками пальтечко,
по ролі осінь:
зміна декорацій...

13.09.2012

Вечірнє небо в зорях, наче сито,
Над горами, дрімаючи, висить,
А в горах ватра, з’ївши дров досита,
Підморгуючи небу, палахтить.

Потріскують полінця смерекові,
Вистрілюючи феєрверки зір,
А небо мерехтінням загадковим
До себе манить цих посланців гір...

2004

Поблёскивает ночь. Намечена река.
Все чудеса твои меня повыше ростом.
Русалочью печаль печатью на венках
вылавливают те, кто в меру небогости.
Багряным колдунам багрянцы наших дней,
ежесекундно ног босые вертикали.
Смеешься, будто звон. Душа твоя на дне:
вокруг народу тьма – наверное, украли б.

2012

Так мало вірш як віра
і страчені зусилля
для битви з нижчим звіром
не прагнення за сильним
межу перебороти
затриматися в часі
де густо дій голготи
немає слів парнасу
невидимо нестримно
промінням через люстру
ми бігаєм безримно
до в серці злого хрусту
і так впадем нічого
напевно й не піднявши
ми віримо у того
хто потакає нашим
стремлінням безголосим
струям матеріальним
того хто світло носить
вважаєм ненормальним

Спонукує якесь чуття стороннє:
Ти б не один окраєць слави з’їв,
Та ліриці твоїй бракує коней,
Вовків, ворожок, півнів, відунів.

І дурисвітство не таке вже й зайве,
А відьма на мітлі - міцний типаж.
Строчи про них, і ти доб’єшся слави,
Осуду перемігши врукопаш.

А я дивлюся на свою кохану,
У вись лазурну думою лечу…
Хіба про них писати перестану,
Аби хвальби наїстись досхочу?

13.09.12

Причал печалі...зОлота зотлінь...
оковдрилась у притінь товщилезну
доба зітхань і осідає.Чезне
в потоці часу пережита рінь.

Душа розпелюсткована і гола
намацує спасенного тепла
із чаші Сонця - ще не допила
любові світла з німбового кола.

Хіба хтось накликав оцю пору?-
вона сама плила по венах літа
у лодії закону цього світу -
вершинна кода - перелітне "кру".


Не віриться в пишнотну цю одінь-
така за нею паде глибомряка,
судомне ритмогілля...Ох, ніяка
оце не влада - зОлота зотлінь.

вересне-звабнику ще не тікай
смійся жоржинно
не оминай мене я не така
ще не крижина

скупана променем вигріта сном
золототкана
серцем уповні – гаряче вино
сточує камінь

переплети мене вітром терпким
вигойдай літом
розпороши наді мною зірки
іншого міту

Собою бути на очах у всіх
Неприпустимо!
Це страшенний гріх.





12.09.12

Загубитись за простором раю -
побороти в собі незбагненне,
що жевріє в мелодії краю,
що записують часто в щоденник.


Перешиті думки, що з полину,
в чорну нитку врізається тіло.
І вони, як частинка Вкраїни,
мене так кровоточно боліли.


"Ти пробач..." - говорила бабуня,
витираючи сльози дитячі.
КРІЗЬ РОКИ ПОВТОРЯЄ ВІДЛУННЯ:
" Я пробачу. Пробачу . Пробачу"

В час, коли сонце вселяється в ліхтарі і вікноокі вулики із картону, дай мені вдосталь пітьми і сліпих тхорів, щоби зайти за межі твоїх кордонів, щоби зайти і втратити глузд і пам’ять, розцілувати ніч у вологі трави, вибуяти з прив’ялого у нев’янне, з бляклого у яскраве…
В час, коли світ – театр напівтіней, де найпалкіші війни примирить ковдра, дай мені вдосталь вірян, мій сумний Мойсей, вивести з коми, висушити, де мокро, вивести в тебе: в обітовані землі твого гіркого тіла, забути вихід, розцілувати ніч у вагітні стебла і вколисатись тихо…

12.09.12

Довірлива, ласкава, справедлива
І жадібна до радощів земних, -
Мене до себе поманила співом,
Та повела подалі від усіх.
Тепер у світ невіданий лечу я,
Смакуючи кохання, мов бальзам.
За те, що маю жінку і цілую,
Безмежно вдячний долі й небесам…

11.09.12

В любовнім вирі незбагненнім,
Весні квітучій в унісон,
Змішався жмут спадкових генів
І енна кількість хромосом.
А згодом певний збіг обставин
Сприяв тому, що білий світ,
З його могилами й хрестами,
Побачив я, як індивід.
Отож радію небу й сонцю
У неповторну мить життя,
Хоч заздрю інколи японцю,
Що сонце висвятив на стяг.
Та місця досить під світилом
Усім, хто нині сущим є.
Пливе, мов човен під вітрилом,
Життя незвідане моє.
У далі лине невідомі
Морями мрій і сподівань,
Несеться під вітрами долі
На рифи болей і страждань.
Мене вже іншого не буде,
Тому і мрію за життя
Пізнати істину й відбути
У тиху гавань небуття.
Своє життя на "до" і "після"
Я принципово не ділю.
Злилися в ньому сльози й пісня,
Таким, як є, його люблю...
2011р.

В вікні відчутна прохолода,
Не промовчить моя свобода,
Відчинить двері, сумку в руки:
- Агов, красуне, що то буде? -
-А що, - мене вона питає, -
Ти не зібралася, згорає
Останній спалах, осінь кличе,
Чекаєш, як уже замжичить
В душі льодовими краплинами,
Як згіркне доля вся полИнами.
Як кетяг із калини стане,
Неначе гілля чорне в ставі,
Як дерево сокирой втяте?
- У кожного свої лиш втрати.

Запам`ятай, життя надії
Не смієм загубити в мріях.



12.09.2012

Вдивляються хитро жалІ
В такому банальному тоні
Як квіти сухі у паркет,
Як дуло холодне у скроню

І все є простий механізм
Прикритий хитрою пітьмою
Є ти. і я. могли би бути «ми»
ти міг би бути мій
А я – могла тобою

І ти у всіх ліжках, маршрутках і жінках
І я у всіх автобусах і коридорах
Ми обидвоє топимось у бескінечний страх
Що трансферується в листах і бандеролях

Запрались і вицвіли наші миттєві «колись»
Ти там. Без меж, аромату, обличчя
В руїнах печального міста і самотніх днів
Я тут. Ще трохи твоя,нестерпно фізична

розвіяна вітром в зимових проспектах
загортаюсь у тебе і вчуся мовчати
та що, як немає місця
де заплакати, де закричати

де розвісити мокрі ночі
де світанки холодні лишити
де знайти довгожданий спокій
щоби їсти, молитись, любити

тільки молитись немає кому
та й сили бракує знову любити
залишається їсти. Твою красу
і вином вчорашнім її запити

Ще дві години у твоїх обіймах
А далі – встати з ліжка й жити
Щоб клятий потяг видер мене в тебе
Бо наш сюжет такий – віддатись і згоріти

Жонглюючи незграбно почуттями
Збереш всі речі і відмовишся наснитись
В важкий туман жене мене дорога
Наш план такий – з*єднатись і розбитись

Я вірю в хаос. Ти – ні в що не віриш
Тільки би встигнути за ніч розкритись
Щоб зранку розколоти свою душу
Бо фатум наш простий – розбігтись і спинитись

Терпким кружляє осінь листопадом,
Чиясь ридає скрипка вдалині.
Лягли на плечі білим снігопадом
Роки – крилаті лебеді мої.
Ще жевріє в душі минуле літо,
А осінь вже ворожить по гаях. -
Не повернути того, що прожите,
Не висловити туги у словах.
Лише та скрипка, що так сумно грає,
Злилася в серці з болем в унісон.
Із листям жовтим тихо опадає
Життя скороминуче, наче сон.

Вже не пригадую, у дійсності чи сні,
На Батьківщині, чи в чужій країні,
Довелось заблудитися мені,
І пам’ятаю я цей випадок донині.

Зачарувавшись вітром у дібровах,
І тим ,як сосни тягнуть в небо шпиль,
Пригадую, у переддень Покрови,
Занесли мене ноги в монастир.

Місцина видавалась чарівною,
Бескиди скель, смереки та дуби,
І люд мирський невпинною гурбою,
Ішов сюди напитися води.

Ім, спраглим , так хотілось пити,
Із джерела, що билось скрізь скалу,
Але щоб на це право заслужити,
Мали сплатити дань монастирю.

І не в грошах тут було зовсім діло,
Тут мова велась про духовний світ,
Щоб позабувши про соромне тіло,
Молитви сотворяти так як слід.

І сонм самозакоханих монашок,
Повчав як слід молитву сотворити,
Щоб освятивши божим духом чашку,
З водою ласки божої вкусити.

Я споглядав на дійство це здалеку,
І усвідомлював – не зможу це прийняти,
Бо бачив, в небі весело лелека,
І без молитви знає як літати.

Хоч він говорить на пташиній мові,
Але вогнем наповнена душа,
Так само він, сліпий в своїй любові,
Народжує в думках своїх вірша.
P.S.
А льодяним, самозакоханим монашкам,
Я побажаю вчитись у птахів,
Життя не проживети по підказкам,
Із визначених правилами слів.

Стисла руки в запоні вуалі
«Що поблідла у всіх на виду?»
- А тому, що терпкої печалі
Налила я йому, на біду.

Як забуду? Він вийшов, хитнувся,
Мовчки губи у муці скривив…
Збігла вниз я, перил не торкнувшись,
До воріт я побігла за ним.

Задихаючись, крикнула: «Жартом
Все було. А як підеш, умру».
Усміхнувся спокійно і жаско:
«Ти на вітрі не стій в цю пору́».


12.09.2012

Ти прийдеш швидше - й зачекаєш
на пустоту осінніх трав
у передгір*ї того раю,
який мені ти обіцяв.

У зеркала німого часу
холодний вдивиться Батий,
і постарівши під Кайласом,
ти скажеш : "Я вже не малий!

Я не молодший тебе, Лано..."
І сльози висвітлять порив:
"Ти що зробив собі, коханий?!!"
"Про нас із Богом говорив..."

І ми ішли, і не торкались...
Лише хотіли майбуття,
коли Кайласу чистий галас
у нове виллється життя...

Не розпочну я третю світову –
Я воїн світла. Спраглий миротворець.
На кораблі любові запливу
У гавань із намолених церковець.

Образити мене не поспішай,
Хай зло твоє розвіється на попіл…
П’ятою ахіллеса – серця край.
Нелегко так закутатись у спокій.

Я миротворець – місія без слів…
Перепочинь у медоносних квітах,
Заприсягнися розою вітрів
На палубі моїй життю радіти…

По вулиці моїй який вже рік
лунають кроки – друзі йдуть навіки.
І друзів тих без поспіху відхід
пітьмі на руку, схованій за вікна.

Не йдуть у друзів справи, лиш нудьга,
ні музики, ні співу у квартирах,
і лиш дівчатка на картині у Дега
своє блакитне підправляють пір’я.

Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить страх
і вас, беззахисних, посеред ночі.
Таємна пристрасть – зрадити - в устах,
чомусь вам, друзі, застилає очі.

Характер у самотності крутий!
Поблискуючи циркулем залізним,
холодним колом знову робить штрих,
не чуючи запевнень, бо запізно.

Нагороди́ й поклич, як привілей!
Пестунчик твій, що вибраний тобою,
я, притулившись до твоїх грудей,
умиюся блакиттю неземною.

Навшпиньки стану у твоїх лісах,
наприкінці сповільненого жесту
знайду листок, піднісши до лиця,
й сирітство я відчую, як блаженство.

О, тишу подаруй бібліотек,
мотиви строгі на твоїх концертах,
і – мудра – я забуду геть усіх,
іще живих і тих, які померли.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний зміст дізнаюся предметів.
Природа, нахилившись до плеча,
мені відкриє всі свої секрети.

І ось тоді – із сліз та із пітьми,
із бідного невігластва живого
красиві риси друзів крізь дими
проглянуть і розчиняться надовго.


12.09.2012

Поки віра в душі ще жива
В твою славу і міць, Україно, -
Я багатий, як нива в жнива,
Та щасливий, неначе дитина.
І радію тим мукам надій,
Що весь вік додають мені сили
Сподівань куштувати напій,
Яким доля мене пригостила…

07.09.12

Зустрівши вас, я онімів.
У щемі млосного зітхання
Із неба в душу: до - ре - мі, -
Злинала музика кохання.
Вона кружляла у думках,
Душею легко вальсувала.
Мені здалося попервах,
Що то відкрилась Божа зала,
І ви посеред янголят
Така вродлива і привітна
П’янкій мелодії у такт
Мене запрошуєте звідти.
І я поринув у танок,
Узявши ніжно ваші руки,
І хміль дурманив кожен крок,
І рвав на клапті серця муки.

12.09.12

* * *
Як постарієм і вже кров у жилах
Застигне, й не радітимемо дню,
Зродити в серці будучи не в силах
Хоч іскорку колишнього вогню,
Єдина втіха – згадувать щоночі
В красі й шаленстві юних, дужих нас
Й крізь пам’яті усевидющі очі
Вертати в сни той неповторний час.
О любий, о мій сплюху, о коханий!
Як ранком проясниться небозвід
Й пора від сну будитись, хай жаданий,
І віддаватись дня турботам слід, –
Не нарікай же на старечу втому:
В серцях екстаз був ще годину тому.

Edna St. Vincent Millay
* * *
When we are old and those rejoicing veins
Are frosty channels to a muted stream,
And out of all our burning there remains
No feeblest spark to fire us, even in a dream,
This be our solace: that it was not said
When we were young and warm and in our prime,
Upon our couch we lay as lie the dead,
Sleeping away the unreturning time.
O sweet, O heavy-lidded, O my love,
When morning strikes her spear upon the land,
And we must rise and arm us and reprove
The insolent daylight with a steady hand,
Be not discountenanced if the knowing know
We rose from rapture but an hour ago.

* * *
Відмовсь від слів насмішкуватих, знов
Не промовляй їх, не плоди химери;
Не випробовуй сумнівом любов,
Інакше смерть постукає у двері.
Підозра й сумнів не несуть розрад,
Та й недругів довкіл нас так багато;
Й від гостя не сприймай всерйоз порад,
Якого сам ти запросив на свято.
Він – спільник часу, пройда й бузувір,
Прислужник смерті, посланець відчаю;
Що розлюблю тебе колись, не вір;
Не вір, і прожени його, благаю:
Поверх усіх бар’єрів з частоколу
Хай щезне й не вертається до столу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Most wicked words! forbear to speak them out.
Utter them not again; blaspheme no more
Against our love with maxims learned from Doubt:
Lest Death should get his foot inside the door.
We are surrounded by a hundred foes;
And he that at your bidding joins our feast,
I stake my heart upon it, is one of those,
Not in their councils does he sit the least.
Hark not his whisper: he is Time's ally,
Kinsman to death, and leman of Despair:
Believe that I shall love you till I die;
Believe, and thrust him forth; and arm the stair;
And top the walls with spikes and splintered glass
That he pass gutted should again he pass.

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!

Русалонька

Глибинний шум,
Зелені вії
І дотик-струм 
Чи все це мрія?

Вона мовчить,
Говорять очі
Про дивну мить
Морської ночі.

Я розплету
Зелені коси,
І на льоту
Їх вітер зкосить

Засохне в’янь,
Розтане піна.
Морська багрянь
Усе поглине.

Тиша впаде посіріла: ляп.
Візьме тебе Сивіла до лап.
Буде навколо тепло: подих пустель.
Ти не вернешся з пекла: ти не Еней.

Схочеш сказати: "Здраствуй" - не пролуна.
Інші тобі позаздрять: ти - сатана.
Тиша впаде похмура в смог.
Кажете, той придурок - Бог?

Знаєте, той нікчема - Брут.
Він мене скинув з Едему в бруд.
Тиша вдарила в днище, ніби ключі.
Хто з нас тепер найвищий? - кричи не кричи?

Хто з нас тепер насподі? Минув переляк.
Можеш скільки завгодно вдавать короля.
Тиша ввійде безвуста до вух.
Ти не зіграєш Прокруста: я - Дух.
2006

Життя любити на очах у всіх
Неприпустимо.
Це великий гріх!




10.09.11

Де ластовиння тільки-но на носі,
весну малює, дошкуляє трохи,
де все – ще тільки спроби, а не досвід,
а кроки ще не звідали порогів,
ти там відкрита слову, людям віриш.
(А, втім, ти й досі довіряєш вічно).
І на чужім горищі пишеш вірші,
такі наївні, і такі трагічні.

Інтриги не вийшло. Ця Ваша Аліса, як осінь, бліда.
В чужім задзеркаллі ковтає текілу з одним із «світил»
Якихось там практик. Сп'яніла. Кайфує. Єдина біда:
У неї і нігті, і руки, і очі - суцільний акрил.

До біса Алісу. Ця Ваша Ассоль - розкуйовджена й зла.
Давно вже забула, на кого чекати. Залізла на стіл.
А потім на ліжко. Червоний бюстгальтер і лінзи зняла.
Які там вітрила? Пошито білизну з червоних вітрил.

...Багрянцем - текіловий дощ і дзеркальні скляні голоси.
Анжела з будинку навпроти вдягає червоне годе.
Була б вона Мавкою - та їх давно проковтнули ліси.
До біса тих мавок: вони надто схожі були на людей.
2012 рік

друзья, трубите общий сбор
пора кострам на баррикады!

свиной, говяжий... это - спор!?
а мне бы фарш из авокадо.

друзья, отныне летний душ
предстанет в тяжбе нашим кредо!

спасите души "мулен руж"
и вас не тронут больше Веды…

друзья! попомните, друзья,
все диалоги заменимы

покуда жив один - "нельзя"
мы,человеки, невредимы…
2012.

Висвічується ніч. Засвідчено ріку.
Усі твої дива від мене вищі ростом.
Русалчина печаль на кожному вінку,
що упіймають ті, хто в міру небогості.
Багряним чаклунам багрянці наших діб
і ніг прудких щомить летючі вертикалі.
Смієшся, наче дзвін. Ховаєш серце й німб:
така довкруг юрба – без сумніву, украли б.

Йде поміж садиби з оборогами
Вересень отавами вологими

З яблуками в пазусі рум’яними,
З повними туманів чемоданами,

Із весільною до столу піснею,
З бабцею в лазурі славнозвісною,

В душі заглядає ледь присмучені,
Що прийшли до нього стати учнями

Научатись рясно плодоносити
В час нежданої своєї осені…

11.09.12

чужая-странная нелепо
прилипла к окнам этажа,
ты почему в квартире этой,
уйди, тревога не моя,
чужая женщина, случайность,
не понят мой тебе привет,
уйди, наивная нарядность,
не для тебя горит здесь свет.
не для тебя уют и чаши,
вода согрета не тебе,
я в ожидании гарячем,
а ты как прежде здесь и здесь.

чужая женщина в квартире,
стоит как прежде у окна,
который год холонут чаши,
она стоит, она одна...

11.09.2012

Ще трішки сонця - трішки теплих мрій
про милі руки у відтінні свастик.
І лінії пророщених лілій,
і лотоса вже вирізьблені маски -

зриваєшся й від подуву - летиш!
І крилами торкаєшся руїни:
І тсампою в енергію гориш -
Зливаєшся із лоном материним,

Несеш граалю сік у Всеграаль.
Нові слова про старість наголосиш.
Важливо інше: ти таки програв
цю гру весні - тому надворі осінь.


І вкотре(вже не вперше) програєш -
і результати гри тобі відомі.
Та - борешся! За стіни свого дому -
За власну душу(і за інші теж!)...

Як білий шарф весняним леготом
торкнеться ніжної щоки
малої дівчинки - і реготом
усі прокинуться дзвінки,

що у галактиці зливалися
в маленьке серце звідусюд.
І білий прапорець на палиці
усьому світу: "МИ - ЩЕ ТУТ!"

- НЕ ВБИЙ! НЕ ЗРАДЬ! В дитинство вислані
не перестанемо й вночі
із кулаком боротись піснею
у цій захмареній січі.

Сей день уже розплавлено-кервавий
розлився із-під місячного леза
на береги дитинства, де заграви
любові материнської...і стезі...
Мої зникають обрії і тануть!
Забута ! Поневолена! Убита!
Чужі ручиська в"яжуться до стану,
у душу лізуть - в неї ж тOнка свита!
Розсміююся вихором...Сміюся!
не дочекаєш сліз моїх, наруго
(бо, що тобі, лишaється, Настуcю?-
хіба урвати цю пекельну смугу.)
Розхитую тебе, пречорна водо,
розспівую тужливо-рваним звуком.
-Зірвися, вітре, налети, негодо,
хай втопиться оця нестихла мука.
Скипися, море,- є ж чого кипіти-
в душі моій огню межі немає!
Нехай мене ніщо не зловить в сіті...
в неволі вже ніколи не світає...
Донебна хвиле, вигорнений болю,
твоя жура моїй журі - не рівня -
ковтни кадригу і упийся мною,
і ми уже - стихія божевільна.
І ми уже - єдиний дух з тобою,
лише візми сю плоть - таку діточу!
Спинись..! Це пульс зірок без перебою-
чи серце стоголосить: жити хочу!!!

Я цієї ночі змерзла. Осінь
не надто гаряча коханка -
вкривається мідним волоссям
і дивиться сни до ранку.

І хтозна, куди його діти
липневий свій темперамент,
коли в'януть на луках квіти
а з листя жовтавий орнамент

проступає у настрій і ритми.
Але стрес від ніг у колготах,
від плечей, светрами вкритих,
сарказму в чужих анекдотах,

він мине. Пролетить і зів'яне,
тільки б трохи твоїх поцілунків...
Тож від осені нам, коханий,
час ховатися за лаштунки.


вересень, 2012

Зашуми непокірно, калино…

Не шуми боязливо, калино,
Шурхотінням листочків сумним.
Задрімала смерком Україна,
Над погаслим багаттям своїм.
Оніміла, немов перед боєм,
Чи насправді збирається в бій,
Щоб нових народити героїв
Із своїх нерозтрачених мрій?
Може, завтра прокинеться рано,
Хутко скинувши з себе пітьму, –
Й обере серед нас отамана,
Довіряючи долю йому?
Бунтівнича проявиться воля,
Коли плечі розпрямимо вшир,
Коли згасле багаття поволі
Запалає від моря до гір.
Землекопи й женці біднуваті,
Повні віри, відваги і сил, –
Пообтрушуймо дружно з магнатів
Позолоти злочинної пил…
Зашуми непокірно, калино,
Під вітрами додолу не гнись, –
І від сну розбуди Україну,
Як не раз це робила колись!
10.09.12

У ніч глуху розсипались стожари
І плай нестримно юнака веде –
Втекли думки вівчара від отари…
Кохання просить серце молоде…

Зухвало залицяються смерічки
Гірського подиху густий дурман
Бурлить життям поміж каміння річка
І що не крок – містерія оман…

Аж тут: на схилі берега дражливо
Вмостились діви згубної краси
І праліс в ревнощах ховає диво…
Ти що за вроду юнки віддаси?

Либонь старий мольфарище зурочив
Чи повний місяць зводить молодця
Та у видіння віриться охоче…
Примарилось, що стали до вінця...

«Захоче, то вітця забуду, неню», -
Схвильовано гарячкував вівчар.-
Вберу в намисто, чобітки червлені
Розділить хай мого кохання шал!»

В колибу біг – у грудях аж кипіло
Та побратим поважний раду дав:
«То повітрулі. Як поступиш вміло –
За жінку буде. Коби крила вкрав!»

А ще казав порадник їх спалити
Та слухати вже сили не було…
Перед очима – щічок оксамити
І повних благодаті хвиль тепло...

ІІ

І зажили вони з тих пір у парі
Сама прийшла – покорена, без крил…
Дзвеніли весни, листя опадало
Щоденності напучених вітрил

Зростав синок… Вона місила тісто,
Пісень співала, прала в потічку,
Літа минали тихо, урочисто…
Та враз найшлися крила у кутку…

Як мужа не було, пішла до льоху
До чого бралась – наводила лад.
І, глянь, пір’їна, друга… І потроху
Із почуттів забився водоспад!

Вернувсь вівчар додому – вітер свище,
Гойдає двері, що ведуть у льох…
Гукав, ридав і вив, як той вовчище,
А слід простиг від найрідніших двох.

Не день, не два блукав осиротіло
Тим лісом, що підступно так манив…
В печері горличка його сиділа
Угледів. І нестриманий порив...

«Іди, втікай», - упала йому в ноги
Кохана зблідло. - Вернуться мої
І пошматують. Та й пробився стогін.
«Втікати? Зараз? Змилуйся… О, ні!»

Коротка мить і тріскотіли крила
На хвої безтурботному вогні…
А жінча* як осика трепотіло
Курликали лелеки в вишині.

……………………………..
…………………………….

Колиба пахне хлібом і медами –
Не вітряна ґаздиня тут живе…
Гніздо родинне стало диво-храмом
Лиш зрідка вітер жалить за живе...

Твій кораблик гойдють хвилі
небесного моря.
І не бійся, бо якір тримають
земні полюси́.
Розчиняється серце в повітрі -
божественні зорі!
Через тисячу літ це приходить
в медовім півсні.

Твій кораблик гойдать озера глибин
ледь вловимих.
Сподівайся і дій, хоч натомість
душевне штормить.
У високій любові до ближнього
будь одержимим,
а не любиш -
зійди з корабля...
і спочатку почни..

На гребенях житейських хвилювань
Незмірно важко втримать рівновагу,
Та зберегти і вигранить повагу
До слів твоїх, до справ і сподівань.
Затятість зазомбованих мізків
Взнаки дається в будь-якому ділі,
Коли думки, як глиби затверділі
Громадяться, квадратні, чи пласкі...
Тоді байдуже бараніють очі
Од видива людської глупоти,
А звабну ціль високої мети
Неначе хто навмисно опорочив.
Жреці ідей, клонованих на кухні, -
Чужі пророки власної отчини
Давно шукають слушної причини,
Щоб похитнуть догмати перетрухлі.
Екзема віри та юродство душ -
Діагноз доморощених паяців,
Та ще помпезна викличність палаців,
Перечать гурту братися за гуж!
Не мулько в душах наших пастухів,
Що ладні в жертву принести отару,
Закласти напріч посох і кошару
В обмін на індульгенцію гріхів.
Чи є фатальна невмолимість долі
В лихій порі апатії й зневіри,
Коли в фаворі блазні та факіри,
А в решти ще не визначено ролі?
2004р.

Дедалі рідше усміхаюсь людям,
Щоразу менше вірю у дива
Та все щільніше прикриваю груди,
Щоб не такі розхристані слова…


2011

Сонце охолоджене-
зерня безпритуле -
сонною зерниною
до душі пірнуло.

Поцілунки поглядів
у птахів на крилах.
Дрібно пересипались
Дні на небосхили.

Серцевина осені
кольору розлуки...
Спогадом змальовані
Стихлі перезвуки.

Заплили туманами
айстри звідусюди...
сповнені мінорами
листяні прелюди.

Смерк.Ранок.Сублімує тінь
Невгадана,нерозгаданна.
Крізь призму непоснулих сновидінь,
Через пустелі караванів-поколінь
Іде вона з чужих жахів-видінь
Відторгнута й прийнята панна.
У декого по-маяковськи страх
Потягує суглобні нерви:
"Схились,замри з молитвой на устах",
"Літай:у висоті теж є свій жах";
У тебе теж є тінь в ногах:
ніяк не збутися цієї стерви.

Та якщо тінь твоя залежить лиш від тебе
Та від світила,що на тебе сяє, -
Зміни освітлення навколо себе,
Аж ось тінь зникла.Істини немає!