білий боже моєї зими
білий боже
припини цю красу припини
бо не гоже
розтинати це серце живе
срібним лезом
і пускати - нехай-бо пливе
без адреси
серед міста закуте в кришталь
ніби в панцир
поки скрапує тиха печаль
з теплих пальців
і хоч ніч не здається - кує
дням шоломи
хай мечами їх світло твоє
переломить



24.01.2013

Через життя іду словами.
Слова, як кроки я кладу.
Вони зі мною, коли сплю
Заходять в кожну сонну драму.

Дивлюсь на край свій. Він не дама.
Присів на ньому чорний сніг.
Слово, як кам’яний горіх
Стиснений слабкими зубами...

Вони, що стеляться рядками...
Вони бо голкою комусь.
Буває, слів своїх боюсь.
В’яжу їх чорними нитками.
На папері стають хустками
Наших улюблених бабусь.
20.01.2013р.

Світанкові роси, ноженята босі,
Cтежечка-в’юночок аж за небокрай,
Там де я маленька і дзвінкоголоса,
У ромашках літо – долю відгадай.

Гомоніли роки і шляхи широкі
Доля простеляла, немов рушники,
Тільки ця стежина, і роси краплина,
Зігрівають серце, кличуть крізь роки.

Із країв далеких лину, мов лелека,
Птахою я лину у батьківський край,
Радо зустрічає, і росою сяє
Стежечка-в’юночок, що за небокрай.


Серпень 2005р. Надія Таршин

Час працює не на нас – секрету немає,
А на тих хто Україні жити заважає.
Хто, мов шершень, підточує і її руйнує,
Щоб побільше нагребти - нічим не гидує.
Ми усі ці двадцять років живем під панами,
Платять злиднями, бідою, та і штурханами.
Зневажають, пригинають, лютують над нами.
Ой, нелегко нам звикати жити бідаками.

Серцем чую - їм недовго уже панувати,
І убогу одежину з народу знімати.


Березень 2012р. Надія Таршин

(розмови з О.М.)

А жорна літні...
й жнива амбітні,
та на душі сльота
і небо лиє воду,
і янгол не літа-є
в таку погоду.

Досягнута мета,
і сталось, що хотів.
Посеред літа
у вирій янгол відлетів.
І самота…

Десь тут чи там
лишився сам на сам
з ш-м-а-тком свойого тіла,
і поміж інших тіл,
і поміж різних діл
поміж буттям і грою...
тепер вже знаю,
що янголи не повертаю-ться
зимою.

2007-січень не 2012р.

Укине Вічність до кишені
Свого одвічного пальта
Усі діла мої мізерні,
Які плодила суєта.
Зі мною разом і надовго:
Допоки крутиться земля,
Допоки встане перед Богом
Моє зміліле в часі "Я".
2013р.

Колисали ліси, колисали
Коли снігом, коли голосами.
Голубіла стоока віхола,
Колихала її пересміхом я.

На волосся спадали хвилини,
За плечима стояли століття,
У такому сплетінні людина -
Ледь самотня і несамовита,
Несмілива, як перша молитва,
Божевільна, як лет хуртовини.

Наполохані, танули тіні,
Все жило у своїм мерехтінні.
Коли снігом, коли голосами
Колисали ліси, колисали.

Б"ється щука на скреслій кризі...
Щуко, щуко, пірнай углиб,
Доки місця в "Червоній книзі"
Серед інших наївних риб
Не знайшлося для тебе, щуко!
Переповнена вщерть Сула
Нап"ялася вербовим луком
По обидва кінці села,
Залила оболоні й луки,
Затопила всі криниці...
Запливають в городи щуки,
Де чатують на них стрільці.
Шаленіють рушничні залпи
(Б"є без промаху дядько Йван) -
Знов і знову криваві лапи
Лиже жадібно доберман.
Тітка Галька шкребе пательні...
Свіжина...Самограй...Інтим...
Березневі тони пастельні
Пожирає жертовний дим.


1996

Підвозили до Свистунівки
ми офіційних молодиць -
над ними сяяли, мов німби,
величні зачіски... І ниць
перед царицями я падав,
стеливсь барвінком унизу
й передчував у їхніх знадах
непередбачену грозу;
"водив козу навколо тину",
пажем наївним прикидавсь...
Таку розвинув "гуморину",
що сам із себе дивувавсь.
А що ж цариці-молодиці?
Куди й подівсь офіціоз!
Не кресонули блискавиці,
не гримнув грім серйозних гроз...
Вони сміялися так щиро
з моїх блазенств і дивовиж -
я був для них звичайний щиголь,
хоч Свистунівка не Париж.
Осіннє сонце заясніло
в зеніті карих їх зіниць,
і я схилявсь над ними, ніби
дзвінке натхнення пив з криниць.


2006

дві милиці, а я один
горіло там, у мене дим
ходи сюди, кореспондент
у три руки… не банда, бенд
ковтали, грали.. смердний чад
на очі ліз, і в душу… гад
о нота бена!…щербатий гріш
по склу… по склу… все босоніж
йдемо в кураж, аж скрізь гуде
періщить дощ, і вітер дме…
де вуркіт-тупіт колії
вечірка чисел і нулів
у роті зуб… а, що там зуб?! -
на варті ніч, тремтіння губ…
о мамо, мам… прийдіть скоріш
на День народження
у вірш…
2013.

Біля багаття мого роду тихо.
Земного неба – церкви – біла тінь.
Німим селом глухе пройшлося лихо,
Схилилось під ялини золоті.

А я сюди приїхав зі столиці,
Де зінфлювали гривні і слова,
Побачити, чи світить тут на лицях
Душа жива.

По семиструнній глибині дороги
Іду у поле, де хрести і щось...
Не від людей, від звіра чи від Бога,
Яке мені покинуть довелось.

У пам’яті обличчя мокре й світле.
Як вдавано сердивсь на мене дід...
Руденькі однокласниці на мітлах
Пливли в огнях, літали у воді.

«І хворий пес, і холості патрони...» –
Іде назустріч друг дитинства – Вовк...
Умерти? Жити? Хто ж кому боронить?
Вперед ногами хтось... благенький шовк
Стирчить з-під віка...
Потім напилися...
Майбутнє у минулому.
Я тут.
І Шлях Чумацький – ніби шкура лиса.
І кров залежна...
Й незалежна ртуть.

Тут люде сильні тільки нелюбов’ю...
А в порожнечу мрійно зирить Той,
До кого, не умівши жити, йшов я,
Мов йде до світла перемінний "ток".

Або як сніг летить на церкву білу,
Метелик на посвячену свічу,
Сльоза – у море...
Кров до серця бігла,
Яку, як смерть, не бачив я, та чув.

Убить печаль в безпутному весіллі?
Послати всіх і все під три чорти?
Чи налягати на заморське зілля,
Яке мій друг священик освятив?

Отак, болюче, молодість відходить.
Нема давно звірят, з якими ріс.
Минають зорі, всесвіти, народи...
Як золоті листки з тонких беріз.

Якось вночі, в тихомареві сну
Я споглядав мізансцену чудну:

Бачу — роденівську пластику тіл,
Злитих у танці палких почуттів,
Тіло до тіла — у відблиску свіч,
Плотська жага струменіє із віч,
Від поцілунків опухли вуста —
Пара знеможено входить в екстаз...
Двоє на ложі — рука у руці,
В неї з утіхи — сльоза на щоці,
Пахне волосся, усе в завитках,
Втома блаженна застигла в очах...

Я придивляюсь до рис їх облич:
Чи зустрічались ми десь віч-у-віч?
Сон же мені недаремно наснивсь —
Може цю сцену я бачив колись?
Думка напружено б’ється — не спить:
З іншої повісті вкрадено мить –
Та ж героїня, і та ж її роль,
В повісті іншій — лиш інший герой —
Вже не коханець і не любий друг,
А офіційно_ «законний_ супруг».
Право його захищає закон
На почуття, на стосунки, на… сон,
Навіть на жінку, що молить: «Не спи…»,
Ну, а «законний»… сумирно хропить,
Або, навушники вклавши до вух,
Ніжністю слів не засмічує слух.
Хто ж кого зраджує в повісті цій?..
Двоє на ложі — рука у руці,
Втома блаженна застигла в очах,
Пахне волосся, усе в завитках…

Сон забирає героїв моїх,
Я вже змирився — не знаю я їх.
Думка нараз осінила мене :
Я приглядаюсь і бачу… себе!
Лиш не второпаю в тім одного —
Хто я в цій сцені, у ролі кого:
Може, коханця, любого друга,
Чи, не дай Боже, такого «супруга»?!

У пристрасті оголеній,
У ритмі твого збудження,
Торкнувшись поглядом очей,
Душа співає «до-ре-мі»,
Рахую твої рухи я
І «хочу» рветься аж з грудей…

У місячному відблиску
Уста палкі охоплюю
Цілунком, що зриває дах…
Солоні краплі ніжності
Роси твоєї хочу я
Відчути на своїх губах…

Шалено серце стукає,
Бажання хвиля котиться
Донизу… Відчуваю жар…
Чекати втіху мука є,
До мене ти приходь – і все…
З тобою, любий, бути – рай…
2013

О як щемить, о як пече... Горить, згорає,
ламає світ печальна мить
утрати раю*

Слова, як дим. Слова, слова... та що із того?..
Хіба вони в душі живуть
знаменням Бога?..

Спочатку - слово! - Мовить хтось, і буде правий.
Та скільки слів, що сіють лжу,
рече лукавий...

Межею йдеш щомить, щодень і так - довіку.
Зворотній бік, зворотній світ
у кожнім лику...

Пісні допотопні чути
З копалень відкритих ран.
Мотив Червоної рути -
Архаїки дивна грань.

…Коханого серця стукіт
Упав під намулу низ,
Застиглу сльозу розлуки
У камінь пісок затис…


Давно, на землі русинів,
Окублювався орел,
Мелодію Черемшини
Виспівував хор джерел.
Крихтину його відлуння
Душею відчув пісняр,
І пісню створив – красуню,
Залишивши нам, як дар.


Ще дума твоя на волі
Гуляє, мов дикий звір,
А плинами рік бемолі
Вже линуть із синіх гір.
У гомоні нот первісних
Народиться осяйна
Твоя незабутня пісня,
І світ збагатить вона.

24.01.13

Кущі тьмяніли вечорово,
Густіла синь вряди-годи.
З левади мукала корова
До мами, хліва і води.

Травнева суєта стихала,
Сідала втома на ослін.
Корова сито ремигала
Під комарину голосінь.

Вже вечір! - півень кукурікнув.
Загавкав пес. Гули хрущі.
А місяць зазирнув у вікна -
І засріблилися кущі.

24.І.2013

я в'яз,
я кожен з цих надсадних в'язів,
моїми вітами земля торґає небо -
я кожна із цих віт

масна земля гуде
терпким німотним лоном;
снігами передчасно сталими
напоєне моє
прогоркле кірря

і кожен в'яз жене у густосинь -
набучавілий м'язами,
проявлений у мжі;
моє пагіння срібнобіле
мережить висі;
бентежні конари
нуртують соками
і вир'ями

твої любові
віють вирвами, сльотою -
дозволь мені
до днищ тобі сльозити!

дозволь мені
заламувати медоносні віти
і на найвищих з них
гойдати пташшя
й весни

Ви пошили собакам шуби,
Я Вас, пані, з цим не вітаю.
Шуби з хутра і дорогі...
Як втішатися з цього не знаю?
А іще придбали нашийник
За п'ять тисяч зелених -кревних.
І діагнозу вже не треба -
Божеволіє світ, напевно.
Скрізь волають про допомогу
Дітки хворі і помирають,
І старенькі у злиднях гинуть,
Передчасно цей світ лишають.
Ви дерете шкуру із нас,
Щоб пошити собакам шуби...
Без собак прийдеться тікати,
Як у нас проріжуться зуби.

2011 р. Надія Таршин

Сяду увечері я по-під хатою,
Гляну у небо, зірками уквітчане,
Долю, буває, назву кострубатою,
Навіть поплачуся - з нею невінчана.

В муках і каюся, і прозріваю,
Коли накриє вона бідою,
Як немовля, уночі колихаю,
Мені нелегко з нею - такою.

Небо у серпні, як і годиться,
Зіроньку кине мені на щастя
Сад прошепоче ласкаво листям:
-Коли задумала, то і удасться.

2011 р. Надія Таршин

В Мудрикові при дзвіници,
Што на горбі з церквом стоїт,
Русин з Карпат од Криниці
Зібравши опришків своїх
Гварит до них – Камарати,
Може би так в тот сьвіт піти,
Штоб хоц кус його пізнати
Й да што з того зрозуміти.
Зібралося кус русинів,
(Вшитки в роках Ісусових)
Штоб разом піти в чужину
І зазнати пригід нових.
Кусцьок їшли, кус плинули
Річками. што течут з гори
І так рускій край минули.
Чужим пройшли аж до моря.
Же русини сут шпарливи,
Їдучи в сьвіти незнани
Свойой мудрости не крили.
Кус пінязи вшили в штани,
Же то можут ся придати
Якби пришла дака біда.
Втовди треба дашто мати,
Хоцби на окрайчик хліба.

Юж над морйом сут яки сим.
Студінь. Вітер під кабатом
Родит не створени мисли,
Яких не є чим вигнати.
Як виженеш мисли глупи,
Коли голод в брісі сьпіват?
В корчмі, гварят, жид всіх лупит
А сам тайком пє на віват.
Рад, не рад, взяли русини
З кишень своїх по кус гроши
І купили солонини,
Бо сало било дорожше.
Она подібна до сала,
Хоц смерділа старовином,
Юж ослизла і зялчала.
Їсти мож єй юж лем з хріном.
Так й кус зіли, кусцьок скрили,
(Бо то ріжні бити може).
З шифарями погварили,
Што ся придаст в подорожи.
Тоти гварят: - хліб сушений,
Горівка і чиста вода,
Лем не берте з собом жени.
На шифі баба зашкодит.
Добри керпці, гуня, пояс
Й своє рідне Слово Боже,
Чорти ся го всяди боят.
Оно в житю вам поможе.
Як вшитко будете мати,
Помольтеся в своїй вірі,
Яку передала мати.
Но, лем мольтеся барз щиро.
Вірте, Пан Біг вас почує
І простит ваши провини.
До ня прийдте як я ту є,
Може возму вас в чужину.
U10/26/I

вино троянди епічне демо
лакує нігті богемний демон –
лакуза snobbery pastoralis
містифікатор культмасморалі

ви ще не встигли до неба впасти
як він парфумить піджак смугастий
це ви в тумані недопрозріння
а він чергове обличчя змінить

словам лакричним зав’яже банти:
закотить очі: читали Канта?..
блисне граційно алмаз у зубі:
не може бути
ну що ви
любі

Ніби літо і ніби ні.
Мерзли півники* біля тину.
Телевізор співав пісні
про рушник і сільську хатину.
Біля баби тулився кіт,
на стіні – вся рідня на фото.
і листи – до тепла руки
(перечитувала усоте).
І роїлись думки. Печаль
присідала на призьбу хати.
Пили поночі з нею чай.
І ніхто не збирався спати.

Піднебесної пластики хмар - неземна теракота,
тонкопальцями з неї чаклує Завія дива.
Чисті гранули неба, ожило - oдвіку і вкотре-
знову білими нетлями світ осипають. Овва!-
в роздолонену душу - лавиною снігонашестя,
льодовини гострінь у сердечно-одверте тепло.
Відігрію твоєї зими - на оцім перехресті -
блідокровну сніжину...ізійду планетно чолом
на твої світлообрійні плечі...одтану сльозою,
пропечу перемерзлу бруківку, розбіглу по дві
різносторони, різнолазурі усесвіту. СпОю
горобиновo сонцем, затінені арки довір.
Неприборканий Леве, як гаряче диxa у спину
ліхтареве твоє виглядання на мене з доріг...
і коли досхочy я у гриві твоїй одпочину? -
по венозному колу думками допливши...За ріг
зазирнути часовостi: Ратуші скліпне годинник,
розкидаючи міти кодовані в іній...таїть
поцілунки тремкі ветхий сад і старі Бернардини...
кушпела розтанцює кадриль на карнизі століть...
я закочуся в тебе по рейках трамвайної туги,
Снігокрило голубкою - в серця палкий кіновар...
нерозлюблений мій, ти за лезом розлучної смуги,
ще відчутніше рідний, мій Леве,- негаснучий дар.

Жанна більша у просторі й часі,
Зріст у неї вже геть нетиповий,
Тож і дивиться поглядом ласим
Пан Дичко Тимофій, вчитель мови.

Хоч показуй її на показі,
Форми Жанни - приваблива зона,
Бо росте вона в просторі й часі,
Особливо у просторі лона.

Жанна більша щодня і доволі,
Вже не схожа давно на тростину,
І коли вона ходить по школі,
Математик заковтує слину.

Він стає, наче заєць, у стійку
І трясеться у нього все тіло:
- Як такій можна ставити двійку,
Коли в дівчини там перезріло?

Жанна більшає все з кожним разом,
Фізкультурник, пан Дзьобак, багріє,
Стрівши Жанну, що схилиться часом,
Соромливо бурмоче: - Що діє!

І російської вчитель в увазі:
- Как шампанское дева игриста!
Ксьондз і той спотикається в рясі,
Осіняє хрестом: -Згинь, нечиста!

І продовжує Жанна зростати,
Тато Жанни у гарному дусі:
Доня рідко виходить із хати,
Бо бажає навчатись у ВУЗі,

Дати вчить, про моря і протоки,
І відмінює вперто " the sister",
Додаткові дає їй уроки
З математики знаний магістер.

Учить Жанну, утративши розум,
І крізь вікна до хати заходить,
В множині ножину бачить босу,
Плута функцію й функцію плоті.

Тішить око всім Жанна, мов квіти,
Гарним тілом, губами так само,
Якби ж я був міністром освіти,
Ти б тоді не морочилась, Жанно!

Не вставляла б ти коми, де треба,
Бо люблю я розмашисті жести:
Я зробив би професора з тебе
За твій вид і за те, що живеш ти.

Купив раз дружині і дітям путівку,
А сам, щоб позбутись печалі,
Взяв подругу давню і рушив до цирку:
Ось ми і в глядацькому залі.

Та в цирку програма, сказати між нами,
Була, наче юшка без солі:
Два клоуни бились, як дурні, кийками,
І сальто крутилися кволі.

Махав диригент у дірявому фраці,
Жонглер був, як літній ревматик,
За тигрів на тому манежі, чи плаці
Котів заставляли стрибати.

Коли ж глядачі вже дозріли до того,
Що мали б зірватися нерви,
Позвали атлета, худого й малого,
Що пискнув: - Чи є тут партнери?

Він миршаві м'язи щосили напружив,
Підправив обвислу підтяжку,
І далі повів: - Хто мене тут подужа,
В дарунок отримає пляшку!

Кров предків заграла у мене у серці,
Азартом наповнило вени,
Хотілось сподобатись гарній партнерці,
Тож я і помчав до арени.

Атлет підтягнув штаненята угору,
Почухав віднехотя п'яти,
Пенсне натягнув на мармизу сувору
І крекнув: - Іди помирати!

Я першим напав, поки біг він до мене,
Той навіть не зчувсь, бідолаха,
Як був у повітрі, і зойкнув:- Ой нене!
І впав, мов підстрелена птаха.

Як трясця тряслися всі члени у нього,
І тут мені все остогидло,
Бо люд зашумів: - Прикінчив він старого,
Ти бачиш, яке воно бидло!

Примчався директор, волаючи: - Гана!
Розмазував соплі по пиці:
- Без цього атлета одна мені шана -
Банкрутство і роки в'язниці!

Він мацав його, чи не зламані кості,
Жалівся у розпачі, бідний:
- Старий мав на пенсію вийти під осінь,
А ви його вбили, негідник!

Та дід той отямився, повзає рачки,
Живучий, як видно, і впертий,
Він зиркнув на мене не зовсім по-братськи,
І знов завищав: - Ти вже мертвий!

І думка у мене сяйнула остання,
Гострюща, хоч брати й голитись:
Так само, як є риторичні питання,
Такі ж є і заклики битись...

Хто вірить у гасла - іти до звитяги,
У гру без таємного плану,
Селюк той і неук, різновид стиляги...
І що ж... Я піддавсь дідугану...!!!

2012

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотів би, щоб і більше тих було імен.
Себе утішу: може, ще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш той буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною загублено.

Ти приходиш до мене в сни
І шепочеш губами теплими:
«Я така нещаслива з ним.
Нещаслива така без тебе.
Мов на страту, під гострий ніж,
На подружню лягаю постелю,
А постеля – німа пустеля,
Де всі муки ховає ніч.
Солов'ї насміхаються ніби...
Він ревниво шука моїх губ.
А мені – все одно...
Мені би...
Краще б він... каменюкою... був!..»

Катерино! А сон втікає...
Де поділась ти, Катерино?
Чи сховалася за дверима,
Чи тебе взагалі немає?
Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам'яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані моєї самотності.


1962

Тиха ніч увсебіч
Розкидає зірки з пліч:
- Шал вогню зупиню, -
Холод тіла – не стерпіла,
У калюжі утопила,
- Не весна, а навісна,-
Гірко плаче вже сама
Льоду ніжна бахрома…

… вже висох весь.
хтось скаже: - Всох..
предвзято до життя, предвзято!
дві половинки його "двох":
мамусі пів.. частинка тата.
якогось дня не вберегли.
під осінь, саме так, під осінь
Він розділив себе на три.
(Душі третина з ними й досі)…
і наче птаха - в небо, вдаль
він зник - злетів хлопчиськом юним.
(у долі теж своя скрижаль,
а ще пустелі, ріки, дюни…)
при нім завжди сім нот, сім нот…
це вірні друзі, охоронці.
і слухачі, по кілька сот...
на всіх одне при цьому Сонце…
збігались дні з усіх сторін
на одкровення його тембру.
він Майстром становився, Він -
щирий, як все на світі ретро…
нажив добра, це - рок-н-рол.
із меблів - джаз і славний гумор.
він вболівав у свій футбол,
а танці так, хіба що румбу…
… а ось і Слава, ось Олімп.
і важче дихати.. (третина?!)
хрещатий німб… хрещатий німб
від Батька -
Сину.
2013.

Є такі міста, в які повертаюсь щодня

подумки.

Думаю – а яка нині погода в Парижі?

Скільки людей на Монмартрі?

Чи сидить індіанка зі своєю трубою

На вичовганих плитах перед Центром Помпіду?

Чи лине її музика вгору, до голубів,

Чи падає вниз листям кленовим?

Чи стелеться туманом по гранітних кайданах ріки,

чи випадає росою на ґанок кавярні,

де сиділи закутані в пледи ми,

ті, яким надусе потрібне кохання,

світло оте незгасиме, доторки, подихи, шепіт,

від яких шаленієш враз і хочеться щанайшвидше

у свою тимчасову хату, власне будь-який дім тимчасовий,

щоб пірнути у позачас наших любощів казкових...

Для чого міста, де нема любові?

Часом бувають дні довгі й важкеленні, ніби стара дублянка,

Що до землі зимної припечатують

І не дають дихнуть,

Ні голови підвести,

Дні, безкiнечні, ніби віки-роки,

Коли навпомацки

Шукаю

Твоєї міцної

Линви,

Твоєї руки

У лабіринтах снів,

Як мишка лабораторна

Повторно проходжу маршрут

Спіралі, тори, стрічка Мьобіуса

А потім бац: на переднім сидінні

В автобусі, який знову везе мене туди,

Де найменше бути хочу...

Бо там немає тебе, а значить знову брaкуватиме кисню,

Тож я знову зависну в чататах на FB чи Вконтакті,

Затираючи клаву до дір, пишучи мужчинам_жінкам_дівчатам,

лише би не відчувати Торрічелівої порожнечі на місці

серцевої чакри чи solar plexus, яка надсилає

в неозорий Всесвіт поклик про порятунок SOS,

бо кінчається прана в моїх балонах,

бо без тебе я захолону,

непотрібна нікому в трьох світах Снігова Королева...

Опоры в жизни - все наперечёт.
Пойти ещё штук восемь завести.
Глядит в фантасмагорию слегка
Мой шаг, мой шар, мой пробный парафраз.

Гуляя леопардовый эфир
По смятым и несмятым простыням,
В стихах напротив так и не нашёл
Мелодию некошеной зари.

Почти шепча, как если ни о чём,
В засумерки, в окрестный антураж
Вернулся и просыпался собой,
Как сон земли, как острая звезда.

Кому-то не понравится? И пусть.
Исландским краем что-то в этом есть.
Японским садом это хорошо.
Я сам и сам с тобою посижу.

Моё внутри так просится наверх -
Хотя бы краем глаза посмотреть,
Хотя бы кроем фразы пережить,
Хотя бы дождь по кромке переждать.

2012

Я сьогодні інакша. Ці ночі мене погублять.
Засинати і прокидатись із болем у грудях.
Я збираю волосся і знов не малюю очі.
Пробираюсь бездумно горою липкого бруду.
Якнайшвидше ховаюсь, боюсь, що на людях знудить.
Все шукаю стежки призабуті, авжеж коротші.

Ця глибока відчуженість трохи мене розрадить.
Адже це не є рік, не півроку, лише декада...
О, люди, будь ласка, не вештайтеся під дахами!
Але кому насправді потрібна така порада.
Відкладемо розмову? А як же, навік відкладем.
Не збираюсь поїти тебе своїми гріхами.

Давай зробимо вигляд, що так воно має бути.
Якщо ти так боїшся здаватися відімкнутим,
Я ключі підбирати не стану. Я вже втомилась.
Я сама ланцюгами дзвінкими недоприкута,
Кимось втрачена була і кимось давно забута.
А сьогодні - інакша. Ти кажеш, що я смілива?

16.01.2013

Ну й сумна ж зима-пустунка!
Віє вітер дзвінко-лунко.
Мерзнуть ручки, мерзнуть ніжки.
Ні стежини, ні доріжки.
Не посієш на морозі
Гожих квітів при дорозі.
В небі жайвір не літає.
Лиш сніжок все замітає…

23 січня 2013 року

Навкруги зимова пустка.
Сниться зайчику капустка,
Тепле ніжне юне літо,
На лугах духмяні квіти.
І в пташок прекрасні сни:
Про швидкий прихід весни,
Про зеленую травичку,
Про струмків стрімких водичку.
А деревам сняться шати,
Мальовничі білі хати,
Солов’їні милі трелі
І погожі дні веселі.

23 січня 2013 року

...Блаженний сон… Блаженний стан…
І милий голос - передзвін джерельця,
напіводкриті в усміху вуста,
і ці слова, фільтровані крізь серце.

Я вже не сплю… У небі - на плаву…
Я відчуваю крила! Я літаю!
А значить — оживаю! Ні — живу
передчуттям непізнаного раю!

2008 (23.01.2013)

Були б народом, та_не
судьба -
нам здавна стелить ложе
ганьба.
Лягаєм з нею спати,
встаєм.
Хотіли б воювати -
не йдем.
Плекаєм зради пристрасть,
хули...
Аби ж на добре бистрі
були..

Слова порожні сієм
у світ.
А кара спіє, спіє
мов хліб.
Її ми наїмося
й поснем.
Жили рабами досі -
й умрем?..

2013

Гудуть бори над сонною Десною,
Де ширить плечі збурений Дніпро.
Варяги там у "греки" йшли з весною,
Везли на торг, із півночі, добро.
І завертали під тінисті кручі,
Смолили днища зношених човнів.
Вділяли князю краму на онучі,
Боялись таємничих чаклунів.
Стояли там утрьох на перевозі
Брати всезнані - Кий, Хорив, і Щек.
Сестричка ж, Либідь, вічно у тривозі,
Сушила одіж їх біля печер.
Те місце Бог обрав для благодаті -
Андрій-апостол так провозвістив.
Церкви на кручах виросли багаті,
Де вічний праліс корені пустив.
Тут Русь постала - Київська Держава,
Що всьому краю велич принесла.
Її Європа рівнею вважала,
Вона слов'янам ненькою була.
Та час минав - князям ставало тісно
Тут, на дідизні, правити гуртом,
Тож розсварились так криваво й злісно,
Що дехто поплатився й животом!
А тут уже й Орда не забарилась -
Під брами стала київських воріт.
Дружина князя хоч і мужньо билась,
Та хмари стріл затьмили білий світ.
І впала Русь - розсипалась на порох
В пітьмі віків - і згадки не було.
Тоді й свої, як найлютіший ворог,
Бува, чинили тут криваве зло.
Та ще Москва оружною рукою
Гребла під себе землю навкруги.
І не було на цій землі спокою -
Лиш злобний вислід вражої ноги.
Богдан і той, (наш гетьман православний),
Державу здав під зверхність московит.
Козацький дух був знищений безславно,
А знать в Москву метнулась, до корит!
Чи ж знав Андрій, апостол Первозваний,
Що Київ рабства вкутає ганьба?
Вже ж був Мойсей, з єгипетського брану,
Що сорок літ вивітрював раба!
Отак минало триста літ неволі,
Чужим царям співалися псалми.
Народ тужив, бо сподівався долі,
Щоб вийти, врешті, з "братньої" тюрми.
Сяйнув Майдан, як істина прозріння,
Як спалах духу, той, що не вмира.
І встав з колін, за Божим повелінням,
Народ-борець, що волю обирав.
Хоч дехто й нині в рабському поклоні
Сутулі спини хилить до колін.
Їх темні душі й досі ще в полоні
І, як вогню, бояться перемін.
А суть одна в продажної натури -
(Сей вид ссавців в природі не зником!) -
Спішать васали за кремлівські мури,
Як древній князь в Орду, за ярликом.
Усе минає в просторі і в часі
І рабство душ, як сон лихий, мине.
Та Нація, що нині відбулася,
Вовік життя творитиме земне!
2011р.

Людьми не тішуся, хоча -
Хотів би помилитись.
І замість підлості та чвар
Добра відчути ситість.

Не зараз, то в кінці хоча б,
Коли щось ждати - годі,
Коли і вільний там, і раб
В передчутті свободи.
2013р.

1
На сяйнім узліску січня
Брость калини
Палахтить.

Заглядаючи у вічність,
Крижаніє
Болю мить.

На зими іскристе серце
Сипле січень
Срібну сіль.

Все минає , - зостається
Назавжди
Прощання біль.

2
Перев’яже лютий рани,
Березоль протягне нить
Крізь відлигу і тумани,
І надія забринить,
Та в ярах воді холодній
Не зігріти спритний біг, -
Він при будь - якій погоді
Марить пам"яттю про сніг.

23.01.13

I
Слава, немов норовлива дівчина,
Дуже примхлива, якщо заманеться,
Та щиросердно полюбить хлопчину,
Котрий бездумно за нею не в’ється;
І, як циганка, ніколи не гляне
В очі тому, хто не може без неї,
Як потрапляють на слух вихваляння –
Це вже вважає ганьбою своєю;
Вільна, як Ніл, у своїх пориваннях,
В ревнощах, наче сестра Потіфара.
Ви їй платіть за зневагу знущанням,
Хворі митці із закоханим жаром!
Зразу ж тікайте, жбурнувши словами.
Як її воля – то піде за вами.


II

Не можна тістечко ум’яти,
А потім все ще його мати
Прислів’я

Часто юнак, роздивитись не в змозі
Дні швидкоплинні у путах скорботи,
Сумно іде по руїнній дорозі,
З книги життя деручи позолоту;
Це, – як троянда, що рветься із лунки,
Сливи, що скинули матові плівки,
Ніжна Наяда, мов злюща чаклунка,
Млою затьмарила світлу домівку.
Цвіт береже свій троянда-царівна,
Бджіл закликає і вітру радіє.
Сливи одягнені в сукні чарівні.
Плесом виблискує озеро зрання.
Чом же людина, що прагне визнання,
Топче зневірою власні надії?

Подай мені, Боже, великую милість,
Бо я задля неї на світ народилась,
Дай змогу прожити правдиво і чесно,
Радіти по-юному зимам, і веснам.
По-людськи прожити, подай мені, Боже,
Не вдіяти те, що робити не гоже.

2004р. Надія Таршин

Затужила Україна:
«Ой, горе ти люте,
Ти спіткало мене, бідну.
Незнане, нечуте.

Підкралося ненависне
Руки пов`язало,
Моїх діток, як сиріток,
У світ розкидАло.

В наймах діти- на чужині
На хліб заробляють,
А я, мати розіп`ята,
Як жити - не знаю?

Чорна сила придушила,
Не дає дихнути,
Як від неї звільнитися-
Серцем не збагнути».

2003р Надія Таршин

Вечір тихо прибрав кожен промінь, що сонце згубило.
І намета розбив - ген від краю й до краю землі.
Ніч, сховавшись у нім, навіть місяця не засвітила.
Одинокі вогні - зорі блимкають сонно вгорі.

Колискову воркує голуб ніжно голубці коханій.
Вітер лагідно косу вербі заплітає сумній...
Хтось торкнувся струни - і порушило тишу зітхання...
Залишилось у серці тепло від сполоханих мрій.

Я дякую, мій Боже, за страждання,
Що дав мені їх серцем пережити.
Вони збудили приспане бажання
Піднятися і йти, навіть любити.

Безцінна мить-ковток один життя,
Коли відкриті двері в небуття.

В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив,
Та розкидає своє волосся
Між жовто-сонячних гарбузів.

В моїй душі задзвеніли дзвони –
То, певно, кличе Чумацький Шлях.
Танцює осінь без охорони,
Без капців, з диким вогнем в очах.

В моїй душі відчинились двері –
Гаряче світло ловлю крильми.
Як п’ять віків ще тому, тепер я
Прив’язаний між двома кіньми.

В моїй душі – й душі не лишилось…
Та чи й була вона там – хтозна?
То в ній би зорі зараз топились,
Як в тихім омуті, що без дна.

Я скільки раз вже просив – ну досить!
Але нічого сам не робив…
… В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив.

Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,

Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.

Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.

До шибки ще летіли комарі,
і вечір лип на скло вологим носом,
як пес, шукав тепла. Сусідка скоса
дивилась, чи сивіє в димарі…
Гойдалися гардини на вікні,
рожеве світло плавилося зрідка.
І небилиці ширила сусідка
про те, що там таке, що жах і ні…
нікому і ніколи…
Линув час,
плющі ховали захололі стіни.
І грілися на сонці срібні тіні
людей, які боялись трохи нас.

Сонце сховалось за гай.
Місяць з жита у небо зліта.
Травень говорить:"Кохай!"
Але в серці твоїм-золота солома.

Ткав я для тебе пісні
З промінців яснокрилих зірок.
Ти ж відказала мені,
Що для тебе я-лише жмуток соломи.

Вітер у полі знайду.
Розкажу про недолю мою.
З ним я до тебе прийду
І розвію,нарешті,твою солому.


2007 рік

«25 Як битимеш нерозважного, то помудріє й немудрий, а будеш розумного остерігати, то він зрозуміє поуку.» Приповiстi 19

КИЇ

Ой,киї,мої киї.
Киї добрі.
Ой ,киї,мої киї.
Киї дубові.
Ви ходіть,мої киї,
По спинах панських.
Та по головах лихих бусурманських.
Научайте панів поваги
До вдови й сиротини.
Бороніть від бусурмана Неньку Україну.
Як припинять зло чинити пан і харцизяка-
Буде вам від Бога слава,
А від людей подяка.

12 квітня 2002 р.