Колись цей світ назвали білим,
Та це було ще за царя.
Тоді не міг, ніяким чином,
Мораль ніхто в собі вбивать.
Бувало пройдеш ти повз кого,
Хай незнайомця, друга хай,
Зроняєш щире, любе слово,
А зараз що? Лиш "прощавай"
У натовпі шукаєш поміч,
Втрачаєш день, втрачаєш ніч.
І манить таємничий поклик,
Нічого в ньому зла опріч.
В людині душу вже не бачать,
Немає сил вже лити сліз.
Любов нічого вже не значить,
Найбільш фатальна з усіх криз.
Тож як зоря свій блиск утратить,
Межа зітреться зла й добра,
Тоді вже буде пізно. Кряче
Старенький ворон з-за вікна.

а листя корчиться і тане під ногами
повітря збурює суїцидальний гамір
а місто зрадник місто полігамне
іде собі по трупах до мети

так близько дзвони Юрської дзвіниці
фотографічна чорна кам'яниця
усе правдиве це мені не сниться
і Львів як лев лишень із висоти

осточортіли війни і снодійне
коли тепло до крихти жовтень вийняв
паранормально хочеться обіймів
і непрощань осінньо-золотих

Усміхається далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.

Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я сплачу це мито, любий,
на догоду листопаду.
кажеш «літо гріє спину»?
то мости горять позаду.

нумо, йди, не обертайся
(пам’ятай про жонку Лота),
все, що ми вважали справжнім,–
позолота, позолота.

2012

З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,
І навіть усезнайки-атеїсти
Вже за Тору готові сісти...
Тож віриться, що дощ уже в дорозі,
І порадіє Місто міст невдовзі.
--------------------------------
Тора - П'ятикнижжя.

Тобою промовляє зло.
Ти без роду і племені:
Ти народився в самітній печері,
Де раніш кажани справляли свої оргії.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти – його улюблена флейта.
Пишайся: твої дисонанси – найкращі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Ти протяжно волаєш до місяця,
Вимагаючи зорепаду і шматка хліба,
Нагло видертого в голодної дитини,
І, обурений блідістю його німоти,
Гамселиш йому ногою в саму пику,
Розбризкуючи кров через вінця калюжі.
Ти народився для вуст зла,
Ти народився для вуст зла.
Твоє сумління – гниль, що тхне падлом
Замордованого в спеку собаки.
Тож хто тебе прокляв,
Чи, пак, благословив?
Куди ти, виродку, товчеш землю:
Тобі ж товкти душі,
Адже ти народився для вуст зла,
Хіба тобі не сказав про це
Воланд?

2012

Жовтіло листя, бавилося смертю,
Терпляча осінь дарувала квіти.
Все як завжди-любов шукала жертву,
Ще теплим сонцем милувались діти..

Проходив час. Забув, чого приходив.
Приніс надію, тиху і колючу.
Вони такі залежні від погоди
Останні дні моїх жовтневих революцій

2012

Розпростерті крила степу,
Далеч — синя корогва,
Погляд чий, гіркий і теплий,
В дзвоні спеки ожива...

Тут до Січі — крок із вітром,
Гей ти, коню мій баский,
Чи не час нам розговітись? —
Де ви, браття-козаки, —

Степовим сухим борвієм
Обернулись на скаку,
Стали кольором надії
У поганьбленім вінку?..

Гордий дух ваш просить слова,
Незнищимий волі дух!
Сходить сонце пурпурово,
починаючи ходу.



9 липня 1991,
Херсонщина

Свідомості півпричинність,
Надії, тривоги і страх,–
Як добре, що все закінчилось,
               не збувшись у кольорах.

– Потискую мужню руку, –
І гордо хитнувся іти,
Я з вуст не зронила і звуку,
              не схлюпнула темноти.

...I душу несла із бою,
Як вистраждану корогву...
Не дам зневажати любові,
              бо нею лише живу.




27 вересня 1992

Жінка, із часом, стає розумнішою,
І рідко хто взнає, що в неї на дні.
Це не погано, все просто по-іншому,
І зовсім по іншому йдуть її дні.

Навіть дійшовши свого життя осені,
Сповнений барв її сутності ліс,
Туди не пускаються Душі непрошені,
Навіть на трішки не сунуть свій ніс.

17.10.2012р.

Я феромони твої внЮхав,
Від того дико звар'ював,
Я б до світанку тебе слухав
І дуже смачно позіхааав.

Та тОбі треба вранці їхать,
Щоб восени Карпати зріть,
Я мрію також ними дихать,
І свОїм тЕплом тебе гріть.

03.10.2012р.

Без проблем життя є прісне,
Як страва без солі,
Та коли вже перебор,
То це шкодить долі.

Я не знаю, та гадаю,
Солі з мене досить,
Рани й так не заживають
І бальзаму просять.

А рецепт його простий:
Добре взяти слово,
З гарним почуттям змішати,
Ось і все - готово.

1999

Наше знайомство, враження - море
Хто звів, познайомив хтО нас?
Подих захоплювало, ніби у горах,
Зупинити хотілося час.

Дивився у очі, на твОє обличчя,
Вуста цілувати хотів,
А ти посміхалась, і це тобі личить,
Здіймаючи вир почуттів.

І я не утримався, і поцілунок
Як квітку із уст я зірвав,
Ніжний, приємно-солодкий дарунок,
Який тобі теж дарував.

А потім ми бУли не поруч, а разом
Життю раділи удвох,
І щастя складався наш пазл,
МабУть, нам всміхався Бог.

01.10.2012

Пропав Андрій, як ніби й не було
Без ніжності, без ласки і любові
Його єство не втопло ще, плило
Душа ж його - украдена у Львові...

А відьмочка забула десь її
І не звертається до неї (де там... в вІршах...)
А розум - той зійшов із колії
Тож йому було далі гірше

Пішов тихенько в він в хозмаг
Купив мотузку там і мило
Не був він ні мольфар, ні маг
Тому повис рівненько, мило.

03.10.2012р.

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

мій мозок дрімає,
пітьма...
можливо,
злегка напускна,
мені дозволяє
ожити,
о, жити, як хочеться
жити!
в любові, не треба
кохати,
з любов`ю життя
як свято,
осіння обнова, весняна,
зимова..
яка вже розмова,
прийде потаємна
змова,
нехай навіть трохи
зимова,
аби не тернова
знову.

03.11.2012

якось мені сумно –щемить серед ока скалка
із дзеркала королеви наших колишніх літ
мої левенята рідні тепер під крилом солдатки
і горло мені здирає очищення чистий лід

в щілинку забитись тиші і очі собі зав’язати
торнадо змітає із мене усі дванадцять життів
і хочеться йти до мами де між чорнбрив хатаців
бо бідна душа заплуталась в провінціях павуків

та мамі я не потрібна – у неї свої клопоти
подрібнена цибулина зове на причастя сльозу
тоненькі уста здригнулись неначе дитячий дротик
напевне в моєму серці ти чорний зламав тризуб

не страшно як будем жити –усе залікує лікар
він ходить із сивим вусом та іменем Просто Час
а ранками від цілунків мої не всміхнуться повіки
розсипались дикі груші і впали тобі на Марс

А я - не та, котру ти малював,

А я – не та, любов’ю не налита,

А я не та.

Я шию чорну нитку.

Я рию лабіринти із канав.

І ти – не той, і дотик твоїх вуст

Якийсь чужий. Бо ти – не мій герой.

А ти не той.

Невірний ввів пароль.

Порвав ланцюг ще не зашитих уз.

І ми не ті, і світ - в палеозой.

І вже до серця не пасують німби.

І ми – не ми.

Порвались наші линви.

І я не та. І ти – уже не той.

Пригадав заводську фуфайку,
рукавиці, мастилом просочені,
за сто років протертий стілець,
чашка – швидко вкривається осадом чайним.
Лампа стара укуточує затишок,
вертаюсь на місце, неначе додому,
похмурий, темний день у грудні
збрехав про +1 - +5 і простудив би вже,
якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець,
і лампа, і полагоджений кран,
і співробітники в таких самих фуфайках,
з відкритими і безнадійними усмішками…

Так приязно палає багаття потойбіч Десни,
Зігріває і відблиском, і думкою:
Ото зійшлися двоє
І вже до ранку нестиме течія розмову,
Довірену сузір’ям і Десні.
P.S.
Із дерева, із каменя, із блискавок
Іскрина по іскрині добував вогонь наш пращур...
Такі ж напрочуд схожі палають два багаття –
Потойбіч Десни і потойбіч Лети.

З нами просто все і не просто -
Ми самі обираємо як.
Ми один у одного - гості,
Що не йдуть із Душі просто так.

Можемо йти, залишатись, що хочемо
В почуття - необмежений час
Чи весь день, чи весь вечір до ночі
Кожен вільний у вчинках із нас.

Ми самі лиш формуємо простір
І малюємо в ньому свій світ,
І відтінки в нім бачаться гостро,
І фантазії легкий політ.

Всі ми гості в цім дивнім світі
І приходим шукати любов.
Від любові з"являються діти,
Споконвіку стається це знов

Тож впустивши кожного в себе,
Поєднавши Душевний світ,
Бути чесним повністю треба
Скільки Бог нарахує літ.


25.10.2012

Хтось скаже, що любов - хвороба.
Ми захворіли одночасно,
Хворіти - то не дуже добре,
Але любов'ю - це прекрасно.

Ми познайомились у Львові,
Ти вже була у Запоріжжі,
Ось їдеш знову, почуття любові
Бурлять в серцях, як оті дріжджі.

Тебе чекаю з тої миті,
Як я провів тебе на потяг,
Та щось мене зложив підступно,
Застудний, злий і підлий протяг.

Та я одужаю, не може бути
Щоб нам завадило що-небуть,
П'ю чай, цибулю їм, втираю мазь у груди
Мені ж одужати так треба!

Лягаю спати, сни уже про тебе бачу,
Ти в думах міцно поселилась,
Тебе люблю, тебе чекаю,
Моя кохана, ніжна, мила.

22:45 31.10.2012.

чи то сонце впало
нижче стріл-очей
чи тебе не стало
і тепер пече
там де осінь звила
місячне кубло
заночую мила
сни лягли стеблом
марева сухого
хвилею думки
вигоріли Богом
на краю щоки
квітне рута-м’ята
сходьтеся вітри
вирву вас прип’ятих
із чужих вітрил
шамотінням листя
напою туман
і нехай він чисто
перепише рань
тим що море кроять
набілю ниток
тим що серце гоять
опрісню ковток
і тобі що просить
ясності у снів
намалюю просинь
на дощу стіні

2 Листопада, 2012

І крил твоїх шовкова невагомість,
І рук жаданих доторк золотий!..
Осінній вальс несе у невідомість-
Летять з-під ніг повітряні мости...

Розтанув день в ясному мерехтінні,
В повітрі хміль медового вина!
Осінній вальс-як золото, осінній!
Надривним тоном схлипує струна.

Втопила осінь пишну діадему
В дзеркальних водах срібного ставка.
Осінній вальс- і на плечі моєму
Твоя легка окрилена рука.

Мов падолист, розсипалися звуки,
Криштальним пилом зринули у вись!..
Сплелись у леті подихи і руки,
Зустрічні кроки в ніжності сплелись...

Осінь ця жовтнева привела,
Барви , які мають листя,
Та букет яскравий піднесла,-
Смуги всі життя зійшлися.

Жовтий колір - сонце осяйне,
Золотить промінням поле,
Доля і коханнячко моє,
У багрянім щасті тоне.

Зелень зустрічає де-не-де,
Цю енергію вберу всім тілом,
Прохолода з неба підійде,
ОбіймЕ , полине світом.

Жаль, хоч рідко, листя є сухе,
То моя печаль і смуток,
Та назустріч зимонька іде,
Вдалині морозний згусток

Доторкнеться ниточка журби,
Хризантеми ще із цвітом,
Я беру з любов'ю всі роки,
З різнобарвним , дивним світлом.

Олеже, Ваню, втрьох - на роздягання?
Зрівняємо, чия фігура краща.
А я покличу і сусідку Аню,
Ми - проти вас. Цікаво? Як це - нащо?

Узнаєте, що не лише у мене
Звабливі груди, стегна і сідниці.
Обоє ви, здається, джентльмени,
Ведіть себе достойно (таємниці

Не видайте, що крізь прозорі блузки
Бюстгальтер haute couture із Амстердама
Не бачили - а тільки білі смужки).
Даєте слово честі чесним дамам?

По черзі позбуваємось спідничок
І демонструємо високі ноги,
Неначе екзотичні танцівниці -
Що, упізнали нас? Тоді - в дорогу!
...
У пух і прах програлись хлопці бідні -
Ні нитки не залишилось на тілі...
А ми, дівчата, їдемо до Відня
На виграних у них автомобілях.


02.11.2012

Повік на Землі людина
Своїм інтелектом живе.
Їй доля отак присудила -
Весь час пізнавати нове.
Годилось людині вершити
Добро на святій землі,
У мирі та злагоді жити,
Відкинувши помисли злі.
Та де там! Кривавляться війни -
Людина людину вбива.
В кайданах конає невільник
І глухнуть молитви слова.
Розбещують влада і гроші,
Ще й заздрість туманить уми.
Брилою незмірної ноші
Гріхи здійнялись над людьми.
В засіяних скверною душах
Трава забуття проросла.
В серцях, пересічно-байдужих,
Бродіння підлоти і зла.
Колись вже приходив Спаситель,
Та в шалі хвали і хули,
За наші гріхи непосильні
Самі ж ми його й розп'яли.
І знову шукаємо жертву
На випадок Судного дня.
Доконче, хтось мусить умерти,
Бо людство вже й смерть не спиня!
...Земля в незбагненному леті
У безвість космічну пливе.
Людина живе на планеті.
Чи ж знає, навіщо живе?

Як мені не хочеться
Їхати від тебе,
Мій куток рідненький,
І з дощами небо.
На траву шовкову
Я сіла і плачу –
І коли я диво це
Знову ще побачу?
Дзвоники втішають
І мальви сміються,
Ластівки під хмарами
Ланцюгами в’ються.
Верболозом вишиті
Луки понад річкою,
Поміж ними гомонить
Ріка синьо-стрічкою.
Хмари притомилися
Сіяти дощами,
Сонечко засяяло
Знову над домами.
Із горба прадавнього
Красою втішаюся,
Краєм своїм любим
Вкотре причащаюся.
Горб мене від себе
Все не відпускає,
Ніби він на мене
Ще надію має.

09.06.2012р Надія Таршин

Осінні зорі, парк, акації,
Сумні осінні інтонації,
Сумні слова сумного лірика.
Напівпритомно місяць світиться
Крізь наскрізь розпрозорі віти ці

І так душа бажає вірити,
І так їй прагнеться посяяти,
Від суєти суєт очиститись
У прихистку чиєїсь щирості



1991
Біла Церква,
парк «Олександрія»

Жовті жоржини, відступниці літа,
Дні до межі календарної лічать,
       Ронячи пелюстки.

Довгі дощі захлинаються-ллються,
В шлейфі заплутуються самолюбства,
       Скромність їм не з руки,

Барви дратують їх, праглих завзято
І проти волі таки нав“язати
       Сірі свої смаки.

Аж туманіють заплакані зорі,
Одноманітність їм душу мозолить,
       Я ж відчуваю те:


Ночі, по вінця налиті тобою,
Смуток вгорне золотою габою.
       Втрачене - золоте...

3 серпня 1991

Електрички рвуть на шматки
Пам’ять
Мчать стриножено
І мости
Палять

Світу білий кінь
Став
Дибом
Із-під ніг небеса
Вибив

Пощо келих
Обом
Тріснутий
Лунко бризнула тінь
Трісками

Не стели мою ніч
Дорогою
Не гукай мене
Пересторогою

У бурління ріки
Кинуся
Оживу на камінні
Зранена

Не дивися правдиво
З примусу
Не вигоюй
Хиткою
Зрадою

мете двірник осінню заметіль
здіймає вітер спогадом про літо
прив"яла ностальгія дум і тіл
зачата теплим променем invitro

так мало сонця світла і тепла
так забагато холоду й туману
прощальним танго осінь завела
недостовірні правду і оману

чи розшифруєш плетиво думок
на упокореній знемозі клена
як тенькне раптом болем у висок
відлунням літа музика зелена

сховай під парасолькою дощу
прописані рядки на жовтім листі
не дорікну і поглядом змовчу
про безнадію і сльозу пречисту

Ах, зачем же ты, девочка, в осень
Так спешишь, споря с ветром гривастым?
Убегаешь из августа босо,
Зачерпнув по дороге ненастья.

Ох, шальная тростинка-девчонка!
Заколдованный алый цветочек
не растёт, где, лучисто и звонко,
обрываются краешки строчек…

Что ж ты, милая, в тоненьком платье,
босиком гололёду навстречу?
Ах, как жаль, что тебя удержать я
не смогу и накинуть на плечи

шаль, что сердцем усталым согрета…
Там, вдали, поседевшие тучи.
Ну зачем же ты ищешь край света,
разобиженный солнечный лучик?

Оглянись. Видишь, лис на дорожке,
средь порхания солнечных листьев?
Пусть глаза и лукавы немножко,
но добра его мордочка лисья.

Как он ждёт твоего возвращенья,
словно песню – забытая нота.
Может, всё твоё спешное рвенье –
это страх ожиданья полёта?

Не спеши, безрассудная, в осень,
Ведь туда ни к чему торопиться.
Может, небо звезду тебе бросит…
Открывают тому, кто стучится…

Ненадламане світло і день –
як алмази господні,
і від інею сива доріжка, якою ти йдеш.
Дві долоньки тепла прикладу:
– В тебе щоки холодні…
– В тебе теж…

Грані ранку морозом шліфують
листочки червоні,
а дерева бояться своїх кришталевих одеж.
Обпікає неждане тепло:
– В тебе сонце на скроні…
– В тебе теж…

Кавалькади розсіяних днів –
перекладені станси
з діалекту епохи спізніло багряних пожеж
на мале перемерзле життя:
– В тебе вічність авансом…
– В тебе теж…

раднице голосу
страднице

у думках

я ж тебе виховав
не дорікав
не нарікав

болем стискаєшся
у правоті
в кулаках
кров’ю впиваєшся
аж заніміє рука

висклиться погляд
і стихне гойдання душі
як тобі рибонько
б’ється об лід
на межі
де проступає
непрошена
й тиха сльоза
і оступається
туги
безжалісний жар

ти обіцяєш
клянешся
останнім
що мав
слово вигризуєш
наче дороги
зима
Бог тебе знає
а інший
той знати б не знав

та помиляється
серцем
дитинна весна
стукає
міряє пустку
відлуннями мрій
проситься
шепотом кволим
небого зігрій

і відчиняються
клапани
очі
і з уст
ти розтікаєшся
хриплим
та теплим
молюсь

і одягається
в крила
забутий поріг

край
аж до неба
аж виб’ється
з холоду сніг
і облітатиме
ніби за кроками
світ

я колисатиму
ніжність твою
у Різдві
і розриватимусь
щастям хвилинним
на всіх
хай запанує
запалений в радощах
сміх

раднице голосу
страднице

у думках

не залишай мене
не проклинай мене
на замовка....

1 Листопада 2012

…поминальний день
свічі молитвИ
гамору ніде
тільки сни могил
тиші не поруш
пом’яни лишень
упокійних душ
поминальний день…

1.11.2012

Не зря задумчивые ланчи,
По ходу для хоть что плесни.
Вдруг я дорос, как одуванчик,
До поэтической тусни.

Малютка-жизнь дозрела тоже,
В которой каждый был таков:
То в тёмном днище спит и гложет,
То зажигает светляков.

Она в своём особом вкусе
Идёт-бредёт из пяди в пядь.
Обычных жизненных перкуссий
Суть произвола не видать.

Себя снимая, как рукой ить,
В любом коленце жизнь права.
Мне ж бередить и беспокоить
К чему усталые слова?

Пойду смолчу. А хочешь - брызнет
Кромешных слов сплошная ложь?
Хоть неуверенностью в жизни
Я на Кенжеева похож.

2012

любити немає нічого простішого
це як падає сніг чи надходить вечір
береш для когось молочний з горіхами
загортаєш у ніжність буденні речі

ніби в шалик м'який чи теплу ковдру
ніби медом лікуєш чужу застуду
читаєш листи купуєш кросворди
заповнюєш киснем звільнені груди

дивишся сни ті самі й про те саме
затягуєш вузлики на шнурівках
одягаєш сорочку тієї ж гами
вирушаєш у довгу далеку мандрівку

відпускаєш аби зустрітися знову
сумуєш в розлуці смієшся з жартів
називаєш любов неіснуючим словом
і трохи себе залишаєш на варті

пильнувати пам'ять гойдати мрії
розтинаючи небо від краю до краю
і вірити - так само тебе леліє
чиїхось метеликів сонячна зграя



1.11.2012

Я так люблю помріяти про вас
Коли надворі не вщухає злива
І тінь горіха, трепетно-грайлива,
Перебирає дрібно ніжний вальс.

Я так люблю пірнути поміж хвиль
П'янких думок, приємних, наче м'ята...
Холоне постіль, поспіхом зім'ята,
В розмиту шибку неба акварель

Стікає й гусне барвою чорнила.
Десь серед хмар заплутались зірки,
Мов поміж крон патлатих світляки,
Ніч у косинку їх переловила.

І дощ затих.Посріблена струна
Ще де-не-де між краплями дзвеніла.
Солодка ніжність доторкнулась тіла,
Заструменіла терпкістю вина.

Мов призабулась гіркота розлуки,
Серцебиття своє сповільнив час...
О, як люблю помріяти про нас
І потриматись подумки за руки!..

Середина життя, ніби диво для мене,
Я уся іще там, де травиця зелена,
Де весна усе повінню квітів укрила,
І у мріях, надіях була моя сила.

Середина життя, Боже, вже середина…
Пролетіли літа, мов однісінька днина.
Я багато чого не змогла, не зробила,
Та моя середина все одно мені мила.

Тим, що мудрість дає, научає прощати,
Коли сили немає - підкаже де брати,
За весною не варто мені жалкувати.
Бо у цій середині – є що дати і взяти.

2002р. Надія Таршин

Рожевий перстеник, прозора сльоза,
За край переллє,
А несила сказать,
Гранені
Відбитки
Незбутих
Надій,
Несправджені мрії, круги по воді,

І відкружеляє банальне чому
Відчуження невиліковну чуму
Коріння її у глибінь- глибині
Від зойків одчайних доноситься ні-і...

Не пробуй топтать обереги святі
Тремтливі пестливі єдині, оті.

...Рятуючи серед пітьми у вогні,
півонно Поезія сходить в мені...

Крилами торкнувшися рідної землі,
відлітали зраночку в ірій журавлі.

Ти їх лет, Мар“яночко, серцем зупини -
хай візьмуть для милого
гілку купини:

Як неопалимої спалахнуть вогні,
він згада вкраїнськії дідові пісні.

Певний роду гордого, сильний над усе,
він окови рабськії спрагло рознесе.

І забута мовонька стиха, наяву
материнським подихом доторкнеться вуст,

щоб землі, як дівчині, прошептав: “Моя“,
щоб твоє, Мар“яночко, вимовив ім“я.


(Риючись зошитами й паперами, відкрила давнє видання альманаху “Вітрила-89“, де був опублікований цей мій юнацький вірш.
Подумала, що зараз твір звучить, на жаль, не менш актуально. Тому й потратила час передрукувати...)

Уже магнолії
       готові зацвісти,
А тут снігами
       замело світи,
А тут зненацька
       впали холоди.
               Льоди, льоди...

Ой бризни, сонечко,
       у березневий день,
Замерзлий заєнько
       аж вухами пряде,
Підходять соками
       обвітрені сади.
               Прийди, прийди...



17 березня 2007

Просто так подзвони, промовчи. Дай почути твій подих.
Невагомо-тонке, і напрочуд прискорене серцебиття.
І відчути на смак твоїх вій карамель, може солод -
щось таке, що поверне на стимул до втіхи життям.

Просто так подзвони, хай не знатиму навіть і номер -
підніму, з нетерпінням дам волю своєму "ало"...
І здригнеться земля в перевагах електромагнітного поля
з частотою невидимих хвиль: все минуло у нас, все було.

Якось був Івась в Миколки. Каже: - Йдемо гратись!
Той ніяк: - Не можу зараз. Плаче менший братик.
Я за ним дивитись маю, як він ходить в ліжку.
Ти іди. Я потім вийду. Будем грати в сніжки.
- Щож твій брат так мало ходить? Ледве пару кроків.
- Що ти хочеш? Він же має трохи більше року.
- В мене Бровко того ж віку, скоро рік підходить.
Але він, повір, Миколко, значно ліпше ходить.
- Так і є,- сказав Миколка - Бровко ходить ліпше.
Ясна річ, в собаки ж бачиш,- ніг в два рази більше.

Свист і писк – на всякий лад.
Кольори – на вибір.
Площа без координат –
український вимір.
Добазарились.
Межа:
безголосо й голо.

…торгувалася душа.
…продавався голос.

2012

Коні на лузі, в запеклім двобої з вітром.
Їм не втекти з одвічного поля бою.
Небо над ними волошками синьо квітне.
Коні на лузі – майже як ми з тобою.
Серце – вперед, бо полечко манить жовте.
Хто переможе, вирішить міць копита.
Ти, або я, у спину сміється жовтень,
Я, або ти, в одвічнім двобої з вітром.
Коні на лузі… Сниться, а може марю.
Дотик ноги, і літо загубиться в гриві.
Є лише мить, допоки вони у парі.
Коні на лузі, майже як ми – щасливі!
2010.

Як пахне, помираючи, трава.
Їй не судилось дотягтись до тину.
Весна нагострить лезо гільйотини,
І полетить зелена голова.
А ми йдемо й радіємо: «Дива!»
Чаруючи посмертним ароматом,
Чіпляється до ніг зелений атом.
І пахне, помираючи, трава.
2010.

Рясних дощів посріблену вуаль
Впустило небо осені на руку.
Хіба тобі ніскілечки не жаль
Мою любов розпачливу і муку?

Пекучий сум невиспаних безсонь,
Полин думок на білому папері?
Тобі несу тепло своїх долонь,
Та все не ті в мої заходять двері...

І не про тих гірка моя печаль
І молитви невтішеного серця...
Хіба тобі ніскілечки не жаль
Душі моєї, що мов пташка, б'ється

В забиті вікна гордості й пихи
В похмурі дні дощів і ностальгії?
Опалим листям встелено шляхи,
Скупим мовчанням спалено надії.

І так мені образливо до сліз,
Така в душі розбурхалась негода,
Що ти жалієш золото беріз
І лиш любов мою тобі не шкода...

(2012 р.)

Крізь ці сніги, пребілії сніги
І заметілі маєво прозоре
Лечу в очей розмиті береги,
Моя незбутня, незабутня зоре

Невже оці покинуті краї
Не відчувають втрати невигойність?..
Які глибокі тут сліди твої,
Не обірвати б серця
їх вагою.

Впливає ніч в густий сосновий ряд,
Повільний місяць ледве голубіє,
Колеса б“ють невлад і невпопад...
Щось чарівницьке, щось таки в тобі є...



22 березня 1992