на груди лягає Гарýда морем марудить
збувається нині твоє «ніколи» – в моє «нікуди»
а хочеш я буду нарешті таким як люди?..
… звиваєшся янголом чорним Страшного суду…

Життя прожив для плотських забаганок,
При пиві на тарані зуби з’їв,
Розтратив міць і гроші на коханок,
Зіпхнув усе на клятих москалів .

Прийшла пора до Бога йти зі звітом ,
Порожня папка - добрих діл катма:
- То знову ненависні московіти
Поцупили із течки том письма.

Високий градус в пеклі неймовірно,
Кипить душа в широкому чану:
- О, навіть тут якась тамбовська фірма
Дровами постачає сатану.

Отак і проситься сюди мораль:
Як винен сам , до чого тут москаль!

1)То пригріло взимку СОНЦЕ,
чи можливо тільки СОН ЦЕ?


2)«Росте у лісі ПРОЛІСОК», -
читає Настя ПРО ЛІСОК.


3)Ледве вгору дід ДОБРІВ,
зморшки в діда аж ДО БРІВ.


4)На горі росте КУЛЬБАБА,
під горою несе КУЛЬ БАБА.


5)Це усе було НАСПРАВДІ,
вчитель научав НАС ПРАВДІ.


6)На вікні стоїть ІРИС,
на столі є хліб І РИС.

немає правди
і знов Пілати
чергову жертву
ведуть на страту
мораль віджила
а сила сили
і волі й слову
рубає крила

РЕПЛІКА АНОНІМА НА:
ДА ОГРАДИТЕ ЖЕ ВЫ! хотя бы Пушкина!
бог вам судья!....
Марта Январская


САМЕ РЕПЛІКА ТАКА:

І що то за шавка,
що на Пушкіна гавка?
Аж зло бере -
і вже… ногу дере,
аби дзюрити на постамент…
А голуби!? – Підловили момент:
всівшись дзьоб до дзьоба,
обгадили його мідного лоба…

… І МОРАЛЬ МОМЕНТУ:

Перед тим, як носа задирати
і дертися на постамента,
треба знати -
перша поправка:
завжди залає дзвінкоголоса шавка,
що голуби уміють …ати, а не тільки воркотати…
І друга: якщо сам не дійшов до того -
немає бога, крім самого Бога!
4 10 2012

мабуть не пишеться не надихає –
осінь з його картини
швидше руда ніж реально кохана
більше – всуціль рутинна

свіжі мазки – неживі і розмиті
з прожилками депресій
попелом сипеться літо щомиті
в жовту бульварну пресу

осінь картинна прямує нізвідки
стінами далі й далі
порожньо в рамі лише позлітки
тьмяно поналипали

Життя триває, хоч приходить осінь
І вітер листя кидає до ніг.
Життя триває, – осінь, осінь, осінь…
Наш жовтий Ангел в плетиві доріг.
Життя триває… місто у тумані, –
Чого чекать від спалених бажань?
Життя триває, – Осінь наша з нами,
І синє небо, й смутку дивна грань.

2011

Затримай погляд свій на моїм слові,

Устами усміх подаруй моїм очам,

Своїми снами доторкнись мого плеча,

Мені зізнайся серцем у любові...


Ти чуєш, як шепочуть наші вії, -

На своїх кінчиках гойдають сонця мить?

Душа на струнах щастя митями щемить

І вище хмар злітають наші мрії.


І пальці наших рук в тісних обіймах;

В їх тінях потай цілуються долоні.

Дві наші скроні пульсують в унісоні

І нас несуть незримі щастя крила.

Підкрадеться зрада – затужиш осінньо,
Ніхто не зарадить, ніщо не розрадить,
І тільки самотніх вітрів голосіння,
І хтось ніби мовчки чоло тобі гладить.

Були ж тобі знаки, а ти не хотіла
Їх бачить. Не вміла? Крило обпалила.
Минеться. Не в тебе одної. Загоїться рана.
Зате нині вмієш читати абетку обману.
2012

Вмирають друзі і вмирає степ.
Зникають села у старій Європі.
Базарніє усе мені святе.
А душі – наче раки ув окропі.

І мій десь бродить чорний чоловік.
Мене шукає, чи мене чекає?
До підлості ворожої я звик.
Його ж іще у дзеркалі не знаю.

Хоча він знав поетів багатьох...
Він не дає, мені здається, тіні,
Блукаючи дорогами епох,
Висушуючи душу до пустині.

Він любить також душу купувать
За золото, за славу, за пригоди.
Міняє стать, аристократ і тать,
Нешлюбний син суспільства і природи.

На ньому чорний дорогий костюм,
Сорочка срібна, золотий перстеник.
Він, бачив я, не їсть святу кутю.
Він не поет, і він не неврастенік.

Він знає пекло. Видно по очах...
Він у раю знайомих має вдосталь.
Говорить тихо, більше – при свічах.
Приставлений, мов до Христа апостол.

До когось він приставлений завжди.
Як тінь до світла, наче біль до щастя.
Як чорна склянка мертвої води
До білого вина мого причастя.

Із задзеркалля він сюди явивсь.
Туди й мине, коли його покличуть...
Я був із ним на Ти...
А хто на Ви –
Не пам’ятає вже його обличчя.

Після його відвідин
На душі,
Як у порожній і холодній хаті.
Бери свічу. По дзеркалі пиши,
Коли ридати хочеться й ригати.

Ти рушниками дзеркало завісь.
Зітри із нього риси випадкові –
І знов у радість повернеться «жись»,
Як ті оно узори рушникові.

І ти, уже підстрелений на смерть,
Воскреснеш знов.
Солоний мед сльозини
Тебе до райських спогадів пройме
І до пекельних смол, від болю синіх.

У кожного свій чорний чоловік.
Тим більший він, чим нижче Сонце сіло...
Мій добрий ангел, він до нього звик,
Як і душа до свого звикла тіла.

Я, блудний син, терплю земну печаль.
Душа аборт зробила. Порожнеча.
Натільний хрест мій – юна тінь меча,
Що неповторно довшає підвечір.

"Заходить сонце. Гасне хмара..."
Чи то вірші Ваші чи кара?
Де б не відкрила я сторінку,
там про кохання, про домівку,
про те, як народила мати
для нас поета. Як завзято
він проростав у землю рідну,
як величав людину бідну,
як колоском зростав пшениці,
як нахилявся до землиці
і, як дозрівши, в нагороду
він хлібом став свого народу.
Духовним хлібом. Ваша книга -
то ялівець, зима, відлига,
то скатертина шита болем,
то чорні коні білим полем,
що мчать до серця українця,
то келих сповнений по вінця.
Ще мить і те вино пянюще
залиє душу. Всюдисуще
дощем проллється Ваше слово
і проросте обовязково
на нивах рідної країни
пшеничний лан, там де руїни
були колись. О, Україно,
яке поетове коліно
змогло нам народити сина?
Від скіфів він котра дитина?
Чи від Адама ця дорога
його подібності до Бога?
Спочатку слово. Потім дія.
І сповниться, здійсниться мрія
поета нашого, співця
розпяття, болю, ялівця.
Озветься мас, народу лава
і прогримить: "Героям слава!"

2012

Снилось недавно
(нащо не знаю)
мама втікає,
я доганяю.

Завжди між нами
роки - різниця:
мама - красива,
я -- відданиця.

Мама - бабуся,
я - тільки мати.
Знову в дорогу,
знов доганяти.

Раптом край поля
мама спинилась,
сумно всміхнулась,
чимсь зажурилась.

"Мамо, я швидко", -
гірко гукаю.
"Доню, не квапся,
я зачекаю".

Поки я бігла,
маму шукала,
з іншого боку
доня гукала:

"Мамо, спиніться!
Нащо так швидко?
Вас за туманом
майже не видко".

"Доню, не квапся,
я зачекаю.
Часу багато.
Вічність без краю!"

2005

Сиджу собі у свічечки огрядної,
Дивуюсь хвилям долі упорядженим,
Та бачу те, що мимо волі,
Знаходиться за краєм долі....
Моя країна - паперть безпорадна,
Де жебраки стають у чергу рядно,
Не має користі у їх житті,
То що ж вони чекають в забутті?
Якщо в коріннях є нетлінний дар,
Чому в серцях зовсім не тліє жар?
Чому на цьому попелищі,
Лише вирує гомін тиші?
Де предків дух? Де ділась сила,
Яка єднає душ вітрила,
Яка веде у бій за волю,
Формуючи народну долю?
Де ж ви - нащадки козаків?
Чи доля вічних жебраків
У світі цьому вас лаштує?
Чи просто вітер так вирує
Між тих, хто в чергу ту стає?
Чи в цьому сенс життя і є?
Невже, то є моя країна,
Якої мова солов'їна,
Співала даючи життя?
То що ж тепер: шлях в забуття?

Вскочив от резкого звонка,
Я снова села на диван.
И по груди сползла рука:
Какой немыслимый обман!
Который день пытаюсь я
Не ждать тебя, не вспоминать.
И эту боль, в душе тая,
Пытаюсь из себя изгнать!
Старалась быть тебе опорой,
Пыталась я тебя понять,
А нанесла немало "сору"
В избу, где мне уж не убрать!
Но лишь вчера я поняла:
Твоя любовь была - ИГРА!
Игра немыслемых страстей,
Игра обдуманных речей...
Теперь в "игру" вернулся "быт".
Теперь лишь разум победит!
А "та" любовь спокойно спит-
Никто ее не возвратит...
Игривый тон, надменный взгляд-
Ты был безумно встречам рад!
Но не вернуть всего назад
Путем заученных терад...
Но из любого негатива
Извлечь полезное "зерно"
(Пусть даже я слегка строптива),
Пожалуй, Богом мне дано.
И я не стану отрекаться
От пережитых чувств и слов.
И, если очень постараться,
То можно воскресить любовь!
Среди руин и груды пепла
Пробьется радости росток!
Моя душа "в боях" окрепла
И путь свой держит на Восток!
Там, на границе дня и ночи,
Я обреку покой и мудрость,
(Достигну многих полномочий),
И светлый ум и духа бодрость.
Из искры разгориться пламя-
Его вмещу в свои ладони
И гордо пронесу, как знамя,
Как Вечный Трепетный Огонь!

Я все еще тебя хочу,
Но только телом- не душою:
Душа обманута тобою:
Я в глубине души кричу!
Нет не обида и не ревность
Меня так тягостно гнетет,
А мнимых чувств пустая бренность
И лживых фраз водоворот...
Я ностальгией не страдаю...
На мир смотрю Любви глазами.
И трезвость мысли соблюдаю,
Но что-то дрогнуло меж нами.
Ты мне не должен в оправданье,
Но есть эстетика Любви...
Могу учесть твои желанья,
Но хитрость у тебя "в крови".
А я- открытый человек,
И не люблю, когда "юлят".
Я принимаю, как намек
Твой "огнедышащий заряд".
Быть может "выстрел" будет метким,
А, может быть, и "холостым".
Исход познаний будет редким-
Уже "разведены мосты".
И что, конкретно,интересно:
Ты не обидел, не "достал".
Сама себе признаюсь честно:
Ты просто-разочаровал...
И независимо от текста,
От принадлежности к сословью-
В моей душе не будет места
Заученному многословью!

Сонця хлібину
На скибочки краяти. Мріяти
Вміти ходити
Склепіннями неба сьомого.
Пучками вітер
Ухопить за карк, як приятель –
Ти ж, як Георгій змія,
Удариш списом його.

Літо кульбабове
Виникне і десантується
В цю безкінечно синю
Безодню вічності,
Як волоцюга,
Піде собі по вулиці
Древнього міста,
Якого боявся панічно ти.

Сутність речей
Полягає у їх минущості,
У неминучості
Кожного нового подиху.
Очі відкрити –
Складніше, аніж розплющити
Світу монетку
На рейках щоденного
Подвигу…

...ти приходь до мене, ще приходь.
зустрічатиме вальсом Шуберт.
відокремимо паузи плоть
а голівоньку, серденько, в - оберт…
2012.03.10.(22.25)

Осінь зустріне, осінь уб'є,
осінь влаштує зливу,
мертве ім'я скаже твоє,
знаю: ти – невразливий.

Осінь пригорне, осінь зірве
листя простоволосе,
нині зелене, завтра руде –
любить-не-любить осінь.

Осінь – кохана, осінь – вдова
знову приходить боса,
в білому збані носить слова,
вибач мені цю осінь.

Одіну маску чи вуаль на душу,
піду у світ, прикрившись лже-словами
і стану вами.

А при дорозі пам,ятник Франкові!
В камінні очі камінь заглядає.
Невже впізнає?

Із неба сонце світить,
осяває земну могилу,
таку нам милу.

Та чорна тінь
його не помічає
Вона страждає.

Ось біла тінь до сонця
здійнялася
і обпеклася.

А он вінки плетуть
тернові, однакові
мені й Франкові.

Тікаю в ніч.
А хтось: "Серед ненастя
шукала щастя?"

В провалля, прірву
скочила б сьогодні,
якби і так я не була
на дні безодні!

2012

Усе мине...
веснянки пролетіли,
поблідли очі,
зникла голубінь.
Здивовано
у дзеркалі тріпоче…
можливо, я…
а, може,
світла тінь…
Усе мине,
і дощ оно
стихає,
і літо промайнуло
за межу…
Життя на мене
погляди
кидає, -
та не лякайся -
я іще ЖИВУ!

03.10.2012

Навіщо день закінчується ніччю?
Навіщо ніч, коли прийде світанок?
Нащо мене назавжди покидаєш
в цей дивний ранок? Дуже дивний ранок.
Навіщо світ, коли його не бачить?
Навіщо рай, якщо ми там не будем?
Навіщо все це видумано Богом,
коли помремо і про все забудем?
Блаженні ті, що взялися любити,
не думаючи про гірку розлуку.
Блаженний рід людський, такий убитий,
приречений на біль, страждання, муку.
Хвала тобі, Всевишній, Всемогутний,
що тільки так все зроблено на світі!
Хвала за те, що ми такі недужі
потрапили в твої священні сіті.
І буде день закінчуватись ніччю,
великий круг життя - довічним раєм.
І буде Бог іти молочним шляхом,
а ми удвох - своїм зеленим гаєм
Хацй буде так!

2002

І сльози ллються із очей прекрасних,
звертаючись до сонця за теплом,
бо серцю промінців бракує ясних,
із холодом боюсь сама лишитись знов.
А ти питаєш, чом я не сумую...
Я сумувала безліч днів підряд,
благала: повернись, життя руйную,
Це був любовний твій обряд.
Я божеволіла, лише жила любов’ю,
кохала так, як ти мене навчив;
рубець хронічний знов налився кров’ю,
коли його ти ненавмисне зачепив.
Помилка світу – ти любить не вмієш,
ти не даси життя за сум очей,
лише розпусту й біль у душу сієш,
зникаючи навік із цих ночей.
Тепер прекрасні почуття забула,
не докоряй, що я чомусь не та,
твоє вчення до тебе ж повернула,
насправді, методика була проста...
26.10.2001

Тебе прив’язали до віників, прасок і плит,
Пегаса стриножили путами хати й городу.
Життя проростили суцільно із кореня «дит-»,
відкраявши простір, сповивши в пелюшку свободу.

Шляхи обірвали – по розміру маєш аркан,
втекти неможливо – сторожу несуть твої діти.
Від світу захована за двометровий паркан,
який кострубато тебе стереже від пристріту.

Вже стресову тишу руйнує пронизливий крик
голодних дітей і собаки у зашморгу дроту.
Надії даремні, бо твій молодий рятівник
помчав у метро на улюблене місце роботи.

Природній стан...на віях спить вчорашнє літо.
Медові спогади цукрово одяглись -
кристалізовані. Я тиха і щаслива,
осінні колії в душі перплелись!


Розсипле ґудзики проміння вересневе
в найпотаємніші щілиночки землі.
Потрохи мрії розляглися просто неба...
і дощ, і сльози розлилися на чолі.


Що на папері, те й в думках повиростало,
повицвітало, спопеліло і нема...
А що залишилось, то для життя так мало,
немов без снігу йде нова зима...

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Розпеленана з пуп"янку - з дива дитинного...Кинута
на шрамовану стьожку дороги- лишається йти.
Рятуватися кроком і сміхом, коли диха в спину та -
зкожнокутна загроза, нашіптує серецю: тремти...
Навіть місяця гостре ікло розшматовує спокою
перегойдане тло і упиркою тулиться ніч
до гарячого пульсу, до вени...в життя моє грюкає...
Хто ти, враже мій? в кому затаєний? - слово повіч!
Поспішаю в тобі заховатись од тебе - я хилюся
на плече твоє сильне - і я довіряю себе
тобі в руки, як лезо меча... мій новітній, Ахіллесе,
у мечетному просторі... я - твоя слабкість! З ребер -
і повстала, і виросту вище твоєї присутності,
і під оком Аллаха твого сотворю цей протест:
розрабована, вільна... на мене кайдани не викуті -
тільки ложе це царствене, м"якоотавне і десь,
вглибині, - аж на споді душі по мені дзвони сплачуться...
і кандійськими винами влиється пряна любов -
до нестерпности хижа і рідна до безміру кара ця...
де ж ви дні рогатинські, мої безтурботні? - аго-ов!
Порятуюсь тобою од тебе, мій муже наречений.
Я розніжено-цвітно тебе підкорю - не зрізай!
Ось кладу на жертовник лілею невинності страчену,
закипає моя роздівочена кровна сльоза.
Ізгорнулася ніч у ранкову сопіль... одалісками
випульсовують зорі, яскротами сиплять у даль...

ворогів ще з дитинства учили любити...як близько ми:
я і ти... от навчилась любити...на щастя... на жаль.

Усмішка прозорого соло.
Поезія . Вірші - у рухи.
"Ніколи! Ніколи! Ніколи!"-
Кричали ненависні духи.

І Ангел устав перед Душу,
І вийняв свій меч із мечона.
...Ти ж тихо вторила послушно:
"Врятуй від цього беззаконня..."

Погляд мій, наче сканер, узлісся пасе:
відчуваю – грибочки вже близько.
Та раптово з-під ніг, налякавши мене,
мов пружина – зухвалий зайчисько.
Сам наляканий вщент, очі лізуть з орбіт,
шуганув своїм заячим плаєм,
куцохвосто-глузливий пославши привіт:
«Ти не там гриби, дядьку, шукаєш!»

24.09.2012

Море – небо.
Море – могила.
Кров голуба – море.
Тут чи то парус, чи чайки крила.
Хвиль нетутешніх кори.

Ветхозавітний розмах солоний –
Море...
Це також море.
Он золотими рибками сонно
Прагнуть до нього зорі.

Ну а душа моя десь між ними.
Глибша?
Мілкіша?
Хто зна...

Я повертаю сьогодні з Криму.
З моря вернутись не можна...

17 верес. 12 (Коктебель-Львів)

Харчувалась раніше я лиш обіцянками ніжними,
На ліанах у джунглях гойдалася від куражу,
Як бананів об’їлась (не зовсім вони були свіжими),
То заснула й прокинулась ледве (та правду кажу!).

Я легенями майже не дихаю, ні, лише скро́нями,
Ну, і в карти не граю, бо завжди у них програю́.
Ви не вірите? Чесно! Та зараз не го́ню я!..
(Червоніють так щоки - від сорому от-от згорю...)


03.10.2012

Небо в хмарах насупило брови,

Сум розливши у краплях дощу

І дерева в осінній обнові

У чеканні зимового сну.



Зрідли коси красуні вербиці,

Наче змила їх тиха вода.

Та листочки її довголиці -

Сльози Осені: "Скоро зима..."



Так тужливо співають пернаті

І безладно літають між хмар,

Наче Осені мрії крилаті

Розганяють зимових примар.



Сум навіює Осінь холодна,

Сивиною покрилась трава...

Для цієї пори це природно -

Світ завмер у чеканні Різдва.

Боже час грозовий
осінь тепла вогка́
точить берег новий
серця мого ріка

Боже ридає земля
золотом кров'ю дощем
з калюж допиваю я
тихий солодкий щем

Боже туманних днів
стільки треба пройти
до найпростіших слів
Осінь Любов і Ти



жовтень, 2012

Гедеон витягає із ребер обсмоктане серце
Та ховає щоранку його до старої коробки.
Одягає на очі квадратні заношені скельця
І о шостій рушає робити падлючу роботу.

Червоніє асфальт і жаріють засяяні вікна,
Де Аврора-зоря походжає по вулиці боса.
Тут щодня чоловік невідомого роду і віку
Оминає калюжу і зирить на песика скоса.

У великого міста великі, як місто, мігрені
Та неприязна вдача: ні совісті, ані покути.
Настромилися зорі на труби і голі антени
(металеві антени, іржею покусані труби).

В Гедеона є місце у тому немилому місті:
Від собак очищає занедбані вулиці темні.
У мішок їх покидає, тягне поволі, а листя
Шарудить за мішком і шепоче:
                              «Ти вбивця, нікчемо…»

Гедеон пропихає під ребра увечері серце;
Упивається чаєм та гавкання чує із вікон.
І пригадує друга дитячого, цуцика Рекса,
І щоразу дрижать Гедеонові хворі повіки.

2012

Обіймати Тебе, цілувати і ті-
шитися твоїм пальцям у свому волоссі.
Я зустріла Тебе в золотому житті
Чи у житі… та хоч би й у бідному просі,
У карпатському лісі, в поліськім болоті,
На Стиру, у Мукачево, Львові чи сні.
Ти з собою до серця привів мені Осінь,
Акварель, чорну каву, пісні

02.10.12.

Осінній грім… Яка то благодать

ці теплі краплі у раптовій зливі...

Так дзвінко по калюжах лопотять,

а я їм усміхаюся щасливо

немов дитина, мов давно колись

у люлі серця щастя колихаю,

а погляд лине у захмарну вись,

звідкіль сльозини небо виливає.

Прощальне соло теплого дощу...

Сюїта серця у стрімких акордах…

За літом ностальгію полощу

у цих небесних благодатних водах,

що краплями-сльозами на щоці

і на калюжі в бульбашці грайливій,

тремтливою росою на руці,

в цій осені задумливо-мінливій…

2012

Пародія

Вже довший час із снами не в ладу –
Наснилося, що я коня веду…
Чи кінь мене – я щось не розібрав,
То кінь куняв, чи туманець куняв…
Та розбудили раптом сварки кань,
Аж заєць крикнув кані – “Перестань!”
Вчинили рейвах – ліпше б слухав реп!
На припічок звалилось сонце – “Геп!”
Аж кінь збілів… Ми вже із ним на ти…
Де встигли так набратися свати?
Півранку спочивають горілиць –
То молоко, напевне, із дійниць…
Так захропіли дружно серед дня,
Що аж мені сполохали коня,
І він копитом “Буц” мене під бік!

…І заєць втік. І кінь. І сон утік…


2.10.2012

- Найсумніше, здається, те,
що колись ти була хорошою:
я читав тебе віршами вдень,
я тобою розписував ночі.
Там, де відповідь, - крапка. Три.
Там, де була душа, - зараз гроші.
Можеш навіть глушити свій крик,
Можеш просто кричати.
О, Боже!
Я тобою, як сенсом, жив.

- Я тобою змітала пил,
і торкалась хмарин рукою.
І щоразу просила "терпи",
Врешті решт я дурницю скоїла.
Ти мене еліксиром життєвим пив,
я тебе - традиційним міцним напоєм.

- Я тебе захищав всім на зло,
я для тебе міцною враз став стіною,
звісно, знаючи, що не любила.

- Мене не зігріло...
- ... моє тепло?
- Ні тепло, ані сила.

- Ти - найкраще, що в мене було.
- Я - найгірше, що в мене лишилось.

02. 10. 2012р.

спосіб зникати з ознаками збайдужіння
літо обрало дорогою в царство тіней
і самокрутку наповнену дольчевіта
скурює літо – амністією не світить

раннім експресом до міста прибуде осінь
над недопитим еспрессо танцюють оси
потяг кульгає розгойдує час у склянці
сняться порожні очниці транзитних станцій

погляд зупиниться перед нічним пероном
виступить золотом піт на осінній скроні
двері відчиняться і на іржавих східцях
блисне недопалок – літо далеко звідси

Цар Вавилону превеликий,
Володар древньої землі
Так громадянам повелів:
Як зателенькають музики,
Хай пильно дивляться владики,
Щоб і великі, і малі

Вклонились богу золотому.
А ні, то в огненній печі
Спалити. Хай би тисячí,
То не дозволю я нікому
Мені противитись у цьому, -
Йдіть на пости, наглядачі!

Сидрах , Мисах і Авде -Него, -
Єврейські мужні юнаки
Не впали ницьма все - таки
Перед поганським оберегом.
Царя самолюбиве «его»
Об гнів ошпарилось палкий.

Тож піч огненну натопили
І семикратно дров дали.
А хлопці наче три орли
В серця черпнули з неба сили,
І в жар палаючий входили,
Аж охоронці полягли.

Дивився цар на їх кончину,
І ось до трійки юнаків
Четвертий хтось-то підоспів,
Немовби був він Божим сином.
Царя стривожила картина,
З печі їм вийти повелів .

Вони, немов з кімнат палацу,
З вогню зійшли на білий світ.
Бомонд розгублений стоїть.
Пустою виявилась праця,
Бо хлопці смерті не бояться,
А Бог Всевишній - їхній щит.

І видав цар такий наказ
Всім підданим вавилонянам :
Хвалити Бога безустанно,
Що трьох мужів од смерті спас!

Це повеління і для нас
Теж актуальне , прошу пана.

може я
може ти
досягнемо мети
а разом це ніяк не вдається
може ти
може я
як стрімка течія
не достукатись серцю до серця

може ми
може ні
перспективи сумні
вимальовують хмари осінні
може дощ
може сніг
ковила й тонконіг
згадка літа в пахучому сіні

може день
може ніч
не шукай протиріч
у природі все закономірно
може ніч
може день
лиш відлуння пісень
про кохання моє і про вірність

може ти
може я
у свічаді зоря
віддзеркалення чи задзеркалля
може я
може ти
віднайдемо мости
чи збудуємо через провалля

01.10.2012

Я в клітці, я за склом,
я не бачу тепла і повітря,
і живу я лиш сном,
повертаю лице на світло.
І серце кидає об стіну,
і тягнуться руки до неба,
забувши про розум і силу…
А жити і далі треба!
Так тісно, а бачу безмежність,
так холодно і постійно,
і квіти забули про вірність,
я гину в полоні – все рівно.
Очі мріють зірвати грати,
тіло пробує бити скло,
хай не бачить ці муки мати,
я за склом – повезло.
Я ще можу дивитись в безмежність,
позабути про клітку свою,
я попала навіки в залежність,
а все щастя „КОМУ” віддаю?

22.04.2000

Моя любове! Зроджуєшся в мріях,
Ось дотик твій вже крильцями торка,
Метеликом літаєш у суцвіттях,
В душі моїй , жадана і п’янка!

Ти вже моя! Ще не розквітла рожа!
Тебе вдихаю , п’ю твій аромат,
Не торкана, чарівна і погожа ,
Жаринки спалаху- в очах горять!

Ще не торкнувся, а тебе вже знаю,
Твої уста – рожеві пелюстки.
Любов моя! Кохаю, пригортаю!
У снах бажань, зустрів тебе таки!

Минеться день... Мине осінньо-тихо,
Не встигнувши звуалити сльозу
У світі упокореного жмиху,
Що в серці настеляє рогозу...

І хмари сизі - отчо-прикра доля.
Болить! Хіба запевнете, що ні?
Відшелестить надія, як тополя,
Зотліє сумнопро́світно в огні...

Лиш молитовно понапнувши крила
Останній по́зір в очі-далину:
О як любила, все ж таки любила
Життя за стрічі, святість і вину...

Сивіє небо... Хай сивіє! Марно
Чеканити, що сонце - навіки́!
За мить - не день, осінньо-тиха манна
Торкнеться листям темної ріки...
(2.10.12)

В польоті все ближчає й ближчає небо
на захід-фламінго та хмар пелікан:
довкруж найцінніше сховати б у себе -
в душевний і крихітний свій Ватикан.

В польоті все тоншають речі і люди
мізерні стають, наче власні гріхи.
Усе нездійсненне збуватися буде:
на відстані неба всі мрії - птахи...

Гульвіса холостяцького життя
Не мав і гадки, що потрапить у тенета:
В полон візьмуть кохання почуття,
Назрівші з жалю до життя чужого, пута.

Він мчав авто із швидкістю життя:
Гуляння свого в ритмі-вихорі емоцій.
Його спинило внутрішнє чуття, -
Вагітна жінка слізьми вмита у сторонці.

... Хоч і гультяй та справжній джентельмен:
Подав хустинку їй. Підвозячи додому,
Посіяв спокій у душі. В момент,
Коли прощалися, - взяв номер телефону.

І став їй другом з тих тривожних пір.
Причина сліз її був батько їх дитини,
Що зрікся, відкупившись за папір:
За пару сотень на аборт - на смерть ЛЮДИНИ!

Незчувся холостяк, як із жалю,
А потім з дружби, - у любов пускав коріння.
" - Пробачте, друзі, я тепер ЛЮБЛЮ!!!
Родився син у мене - він моє спасіння..."

Тече в шаленій круговерті
Життя від зародку й до смерті.
Широка течія життя -
Від слави і до забуття.
Від юних літ - до сивини.
Від мирних буднів - до війни.
Від злетів духу до падінь,
Від світла знову в мертву тінь.
Від пут гріха і до спокути,
Від пишних статків і до скрути.
Від добрих намірів до злих,
Від справ великих до малих.
Широка течія життя -
Від зради і до каяття,
Від зерен правди до брехні,
Від ворогів і до рідні.
Від поклоніння до зневаги,
Від гніту страху до звитяги.
Від слова "честь" і до безчестя,
Від слова "Бог" і до Пришестя.
Від слів молитви до причастя -
Тече життя у руслі щастя.
А що ж тут випаде тобі
У цій дворівній боротьбі?

Завжди буде так на весіллі...
В всіх наречених - плаття білі,
Усі вони - так хочуть щастя.
І вірять- що в житті все вдасться,

Що не затьмарять хмари неба.
Для цього ж, лиш ЛЮБИТИ треба.
Прощати, вірити, чекати.
Усе погане - забувати.

Не критись, як на серці сльози,
Бо тільки милий допоможе.
Його - ЛЮБЛЮ - загоїть рани.
Воно - як сонце над житами.

Гаряче, добре і іскристе...
Як це весільне плаття - чисте.

(2001)

Мірей Матьє співа, що вмре під сонцем.
Силкуюсь зрозуміть – навіщо.
Здається, от-от розкрию задум,
Але Надійка сіпа за рукав.
Мовляв, ну, що цікавого в тім співі?
А в мене...
Так і розриваюсь
Поміж французькою та мовою немовляти.
Оскільки все прагне рівноваги,
Простягую руки назустріч Надійці,
Втягуюсь в її такі серйозні клопоти.
А найпаче – пильную, аби вушко Надійки
Не поранило таке ж бо гостре mort.
Аби не смерть, а сонце долинало
До малятка всіма мовами світу.
Воно ж, здається,
Всюди має один і той же корінь.

Навчи мене дивитись крізь тумани,
Щоб бачив "чистоту" чужих голів.
Щоб всю брехню, що мелять язиками
Впускати в серце більше не зумів.

Бо вже не сила загоїти мої рани,
Вони душею ширяться навзрид,
І їхній біль в мені уже стовпами
Покрив в тумані весь цей світ

Навчи мене прожити без обману,
І не втирати в чужий розум пил.
Не насипати із брехні кургани,
Їх більш ніхто щоб вже не рив.

Бо остогидло жити "ковпаками",
Коли думки не пробивають їх
Не взмозі жити більш з кротами,
Що розширяють свій огидний рід.

Я медом вимастив місяць,
а в м’яті скупав зірки́;
душа не знаходить місця;
іконами образки́

цвітуть; карась в очереті
скидається; обліта
пилок з дерев; півнí треті
не пíли… вже зріксь Христа…

смереки втомились моли́ться,
Євангеліє від Петра…
у бджілки стерлися крильця –
під квіткою помира…