В наступному житті, немов додому
Прийду до Вас із веснами. Прийду
Стираючи очікування втому.
Розквітну сонцем в Вашому саду.
Не треба віддаватися печалі.
Не варто забігати наперед.
Довго ми взаємоприручались,
Щоб смакувати зустрічей цих мед.
В наступному житті все буде добре –
Там інший вимір, інші полюси.
Нас зведе із Вами ще раз доля
Крізь усі простори і часи.

ІІ

Мій пане, у наступному житті
Ми стрінемося з Вами як уперше,
Коли із душ спаде холодна тінь.
Бо як же народитись, не померши?
В наступному, мій пане, - не у тім,
Ми станемо ще вище на сходинку.
І може, навіть, будемо святі?
А може, просто, легші за пір’їнку?
А зараз все не так. Душа, мов степ
Вслухається в таємні заповіти…
А за вікном нестримано мете
Таким духмяним черешневим цвітом.

Чорна кава поколює пальці...
Розбазікались надто, дарма.
Вже й свідомість вдягає сап’янці -
Зазиває холодна сурма́
Йти до краю... А краю немає!
Ані меж, ані тин-рубежів...
Хоч і сонця ще вперто чекає
Вбоге серце в полоні іржі.
Там, де осінь зачистила сквери
Камінь долі - потріскане скло!
Кілька літер на грішнім папері,
Кілька слів, де життя відбуло.
За фіранками неба - минуле,
За дверима надії - лиш стен.
Чорна кава... Заще́пки, засу́ви...
Довгі тіні за сивим дощем...
(7.06.12)

Півдня чомусь сусідський Ромко ходить сам не свій.
Як пес приблудний злий. Йому чогось немилий світ.
Сусіда Гнат якраз на пиво кличе. Та дарма.
Та де . Немає сили і енергії нема.
- Ну що те пиво ? Що, скажіть, у ньому добре є ?
Вчорашній день. Бо молодь майже вже таке не п’є.
Тепер новинка є. Не варто пити все підряд.
Потужна річ. Дає на день бадьорості заряд!
Як вип’ю «енергетик», - хочте вірте, хочте ні,
То можу, дядьку, танцювати хоч і день і ніч.
До ранку бігати, скакати, скільки буде сил.
Така енергія дурна, що хоч півдня коси.
Хоча не сплю ночами часто, але не біда.
Воно дає екстріму й сили, аж зриває дах!
То дядько Гнат послухав Колю й реготать почав:
- У мене теж таке бувало, але я мовчав.
Не знаю, що я з’їв чи випив, чи змішав не так.
Така енергія з’являлась, що літав, як птах.
То цілий день, як дурень бігав. Потім знов і знов.
Хоча чомусь не дах зривало, а зривало ДНО…

Я стільки сонця не перетерплю,
не втримаю на собі стільки неба,
життя абсурдне, але є потреба
триматися за тих, кого люблю!
Хто ніжно обіймає за плече,
весь світ римує, словом огортає,
лиш тільки теплим поглядом питає
куди ріка думок моїх тече.
Здавалося б , така банальна річ –
любити – легко, важко - пробачати,
щось говорити, а про щось мовчати,
вслухаючись у тишу протиріч…

***
Як заболіло – не чекай біди,
До серця рідне слово приклади.
Хай зцілить душу, і загоїть рани,
Розтопить – і печалі, і льоди.

Проник твій погляд шпигуном
У горницю душі моєї,
Думки погідні, мов трофеї,
Забрав у розуму притьмом.

Пощо запитувати : чом
Я ідіота мовчки клеїв,
Коли він в узи Гіменея
Мене заковував цілком?

Боротись я постійно звик.
А цього разу вийшов пшик!
Солодке бо було нашестя.

Вже резиденти не страшні
Усіх контррозвідок мені,
З тобою бути - справа честі.


07.06.12

Усе життя – один футбольний матч.
У ньому ти і форвард, і голкіпер.
Хитрує доля, мов примхливий м’яч.
Все проти тебе – сонце, дощ і вітер.

Трибуни ревом облизали гол,
а за хвилину – сплюнуть зверхнім свистом.
Ти щойно упивався власним хистом,
та вже ідеш на відчайдушний фол.

Програти в цьому матчі – не біда:
тут срібних кубків не дають героям.
Лиш скурвитись душі своїй не дай,
щоб враз не опинитись поза грою.

Статистику ненабраних очок
статисти хай ведуть, якщо їм треба.
Звершиться гра твоя, коли озветься з неба
фінальною сиреною сюрчок.

2002

І знову стою на краю,
І знов ризикую собою.
Чомусь йти вперед не боюсь,
А знаю:поглинуся тьмою.

Позаду мій враг наступа,
Та я йому в руки не дамся.
Я знову по краю пішла,
А ворог мій в друзі пробрався.

І я вже не бачу його.
Він знав мою слабкість велику.
Я знищила друга свого,
аби ворогам не скоритися

Ця осінь прилетіла так незданно,
Тендітна,лагідна і трішечки сумна.
Моєму серцю дала свої барви
І я діткнулась до її крила.

Цей ніжний дотик сильних тих емоцій,
Ескіз душі,мелодія думок.
Це особливе щось,осіння ця самотність,
Коли до чогось залишився крок.

Коли усе готове тільки крила...
Чомусь не слухають,чомусь вже не летять.
Це просто осінь прилетіла тихо,
Й шепоче:"лиш на трішеки присять"

І я пою себе гарячим чаєм,
І у тепленький кутаюся плед.
Відпочиваю я,щоби тихенько далі
Узяти крила і піти на злет

Назгребали скирту сіна-
Тут для правди- домовина!
Та відкрилася провина,
Бо здув вітер скирту сіна.

Полетіла правда в хмари,
Дощем впала на отари,
Підхопили бистрі коні,
Розірвали перепони!

Понеслись у чисте поле.
Засіялось! Правда коле!
Зійшла правда, колоситься,
Стиглим збіжжям, як й годиться!

Сонечко-це також он яка кульбаба!
В небі волошковім полум'яна зваба.
Хтось на нього дмуха -
жовта завірюха.
Парасолі світла трави упіймали.
Дивувались хмари -
білі капризухи,
як в отаві пахощів соняхи зростали...

***
Хто любить мову, той багатий на думки,
І тільки у байдужих зроду навпаки.
Якщо мовчатимеш, то станеш ти безрідний,
Бо Україну в серце – заклюють круки.

Від радості чи з болю
Сльозинки поміж вій –
В якій сьогодні ролі
Мінливий образ твій?
Позаздрили б актриси,
Мабуть, із – за куліс
Твого обличчя рисам,
Незміненим од сліз...
Чомусь незрозуміла
Мені, як світ, стара
Жіночих перевтілень
Талановита гра.
07.06.12

*
Зелене свято у душі буя.
Кохання дух вселився в нас.
Торкнувся
Блаженних вуст
Солодкий лепешник.

Небо кольору стиглої сливи:
ані хмар, ані вітру, ні птиці.
Відлетіли у вирій громи й громовиці,
проросли пʼяним зелом розгонисті зливи
із пахучої глиці.

Небо кольору стиглого терну –
ані цятки – напнулося шовком.
Все навколо нарешті спинилось-замовкло.
Сонце коней гривастих до заходу верне
і заплющує око.

Небо кольору ночі-ожини:
і густе, і холодне на дотик.
Як піду, памʼятай даленіючі кроки.
Озиратись в минуле немає причини,
бо минуле – наркотик.

Небо синє моє старовинне
ген за обрій тече океанно.
Світ звучить урочисто великим органом,
і нема ні початку йому, ані спину.
Засинаймо, коханий.

Кофе, корица...
Ну, как же,а соль...
Только крупицу,
как тайный пароль.
Нежность осталась,
но чувства острей!
Ты настоящий,
уйдем от гостей.
Бросим минутки
мы в чашечки кофе...
Пусть будет так,
словно мы незнакомы!
Словно впервые
у этих дверей.
-Здравствуй,-
мне скажешь.
Ведь ты же мудрей!


06.06.2012

(Із циклу «Вона каже»)


У пригорщах моєї правди
Насіння істини прогіркло,
Бо ти полив його водою
З іржею зради і брехні.

Ти ще не зрадив, але задум
Вселявся видимо у тебе,
Неначе іскра, що не палить,
А лиш підсушує кору

Для вогнища… Піар на виріст,
Невиліковні залицяння
Як про запас, на майбуття…

Такої ніжної любові
Ти не знайдеш ніколи більше,
Бо вже у пригорщах пісок…

06.06.12

На платье у Наташки
Яркие кармашки,
А в кармашках пятнышки
Спрятались от бабушки,
От конфетки пятнышко,
От малинки пятнышко,
Пятнышко от сливы,
Чуточку подливы,
Вишня как туда попала?
Только вишни не хватало!
Сердится Наташка,
- Не яркие кармашки!
Что такое, почему?
Ничего я не пойму!
Платье бабушка стирает,
А Наташка напевает,
- Убежали пятнышки
От любимой бабушки,
Снова у Наташки
Яркие кармашки!

***
Ми збережемо – і СКАРБНИЦЮ МОВИ,
Як позриваємо чужі закови,
Щоб у душі народу розлилось –
ВЕЛИКЕ МОРЕ шани і любові.

Торкнися уст моїх мовчанням,
Пестивим звуком тишини
І у любові мить останню
Блаженством раю огорни.
Лише не дай душі мовчати,
Аби , відклавши ліру вбік,
Я за утіхи срібні ґрати
Снагу живцем не заволік.

06.06.12

Як в цьому світі жити без кохання?
Без поривань розніжено-палких?
Твій світ у мені пророста бажанням,
А погляд набубнявів і застиг.

Твій шепіт розчиняє мою тишу,
Вулкан бажань виманює “на біс”.
Таких, як ми, до грішників допишуть,
Усьому свідок – розпашілий ліс.

Таких, як ми, достатньо серед грішних.
Яку покуту виміря Господь?
Попри усе, звучи мені у вірші,
У будь-якому вимірі приходь.
2012

Я скуштую твої очі, губи і фаланги пальців.
Я з’їм тебе, а як ні, - то понадкушую.
Стережись, мій янголе у темнім балахоні,
Я певна, що запалати тебе змушу.

Я скуштую чорнило твоїх патлів, ніч зіниць ясних.
Я знаю, що ти не втримаєшся і полетиш зі мною
Туди, де мусимо бути вільними й щасливими:
До космосу, нірвани й іншої гармонії вихору та спокою.

Я скуштую твоє вогняне серце, на якім пристрасть – то протуберанці сонця.
Я поглину тебе, але не дам гарантії на повернення.
І не карайся при поразці – моїй, своїй, чужій,
Всеодно життя не дасть нам взаємного обернення.

Всюдисущий, мов янгол.
Суттєво озброєний:
диктофон, об'єктив,
інтуіція, рація.
Що де сказано-зроблено,
створено, скоєно
навіть з пекла дістане
ловець інформації.

Інтелектом сяйне,
мов здивує перлиною.
І пірне з головою
в обурення масове.
Від землі до небес,
між болотом і глиною
висотою мети
виправдовує засоби.

2012

Віднині - двоязикі... А, може, двоголові?
Страшних казок прадавніх безпуття ожило!
І що - могили братські? Пощо - бочівки крові?!
По-зрадницьки лобизно перегниває тло...

Куди іти віднині? Котрому "православ’ю"
Схилятися безплідно, безстатусно?.. Дарма!
В обіймах Неньки знову торкаємо знеправ’я,
То вже й азарто-гласу у натовпі нема.

А, може, "вциркулярять"?! Даруйте, і "звалують"?..
О, Господи блаженний, ще й Ти чомусь мовчиш!
І тільки супиш хмари... Бездумно марширують
Сини чи яничари попід аркади тиш.

Як розболілось нині! Останньою нуждою
Зволочена надія у запустінь німу...
Ще до пори, до часу лишаючись Собою,
Вже майже безязика бреде Мара в пітьму...
(6.06.12)

Моя душе,моя любове,
Чого болиш,чого кричиш?
Я не зважаючи на долю
Ішла,іду і буду йти.

Удар із ліва,потім з права.
Та я у відповідь не б*ю.
Я трішечки сильніша стала,
Я далі йду і знов терплю.

Я не боюся колізеїв,
У мене лев*яча душа.
Життя моє-це вже арена,
Я вибирала шлях сама.

Моя душе,моя любове,
Не плач,серденько,не журись.
Бо лижуть мені леви ноги.
Іди любове,далі йди.
2010

***
Якщо пастух овець не береже,
Чи він багато вовни настриже?
Якщо свого він зроду не пантрує,
Хіба він доглядатиме чуже?

Надежды и мечты,
Бессмысленные ожидания...
Любовь - разлука,
Неизбежность раставания...

Как поверить в любовь,
Когда истекло сердце кровью?
Лишь страдания и боль...
Что случилось с любовью?

Она дар избранным,
Награда за предание.
Любовь не дешевка,
Не глянцевое издание!

Я дарю тебе свою душу,
Свое сердце все без остатка...
И надеюсь твой голос услышу,
Его слышать безумно, как сладко!

И мечтаю глаза я увидеть,
И наивно тебя буду ждать.
За свет глаз твоих не жалея,
Жизнь свою я готов отдать.

Будь что будет, уже мне не важно,
Ведь не страшно погибнуть любя!
И я буду сражаться отважно
За любовь нашу, ведь люблю я тебя!!!

5 мая 2007 г. Винница, Украина

Сквозь года буду слышать твой голос,
Сквозь года буду помнить твой взгляд.
Пройдет жизнь из черных полос.
И года не вернуть назад.

Расставанья миг так близок,
И мучительно его ждать.
Пройдет жизнь из одних ошибок,
И не стоит наверно рыдать.

Ведь во всем был сам виноватый,
Счастье сам свое упустил.
И не купишь билет обратный.
Свое сердце совсем разбил.

И его по кусочкам не склеить,
Тебе трудно это понять.
И надежду не надо лелеять,
Ведь любовь невозможно отнять.

Ведь любовь навсегда с тобою.
Она сердце сожжет огнем.
И оно обольется кровью,
И останутся раны на нем.

Почему любовь так жестока?
Почему не проходит она?
Почему мне так одиноко,
И душа во вселенной одна?

Почему никто не поможет?
Почему никому не жаль?
Неужели так быть может,
Никогда не пройдет печаль?

Заслужил я все это, похоже.
Остается тихо страдать.
Не дай мне, Милый Боже,
Никому больше, зла причинять!

Вы за все меня простите.
Я ведь, честно, зла не хотел.
Если надо, то накажите.
Чтобы впредь, больше не смел.

Мое тело покинули силы.
Но дорога мне не в небеса.
Я живой еще, но сижу у могилы.
Свет не видят в слезах глаза…

четверг, 5 января 2006 4:31
г. Чернигов

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю, забрали з собою.
Українська народна пісня

Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«Поїдемо з нами, з нами, козаками,
Лучче тобі буде, як в рідної мами,
У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим бузувірам
І сповна пізнала плату за довіру…
…У густому лісі кружеляли чари.
Як сп’яніли хлопці, почалися чвари –
Чи не поділили красуню-дівчину,
Чи, може, з якоїсь іншої причини.
Тоді хтось тверезіший кинув до кагалу:
«На якого дідька нам потрібна Галя?
Та невже ж ми гірші Разіна Степана,
Що втопив царівну в морі-окіяні?»
І ліс реготався п’яних голосами,
Як в’язали Галю до сосни косами,
Як до купи зносили оберемки хмизу,
Як сосну палили від гори до низу...
...Кричить Галя криком. Не до хлопців, звісно,
Бо вони зі свистом подалися з лісу,
А до тих, хто дочок зможе научати,
Як триматись матері та рідної хати...
...Кричить Галя криком із тієї пісні,
Від якої серцю так нестерпно тісно,
Бо то ж не якісь там кляті яничари
У люті згубили Богом дані чари,
А брати по крові знічев’я зламали
Тую дивну квітку, що розквітнуть мала.

Неначе в'юнкій Роксолані,
Збуранили душу Чужі...
Лишаючи колоті рани
Й тавровані тілом рубці.

У супереч всьому - співати!
Хай пестить по спині батіг,
Та мій, на Вкраїні зачатий,
Прокляттям лунатиме сміх....

2012 р.

На схили Грузії лягла нічна імла;
Шумить Арагва перед мною.
Так сумно й легко водночас; журба незла;
Журба наповнена тобою,
Тобою, все тобою… Сумніву пітьму
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знов горить і любить - все тому
Що не любити все не може.

06.09.2012

Зливами умите, сонечком зігріте,
Завітало в гості довгождане літо.
У дорозі дальній натрудивши крила,
Щебетом пташиним впало з небосхилу
На луги й діброви, на річки і ниви –
Ніжне і принадне, світле і щасливе.
Тулиться безвинно до щоки щокою
І душі чутливій знов нема спокою…
06.06.12

Зір тихе мерехтіння. Що це значить?..
Що кожна зірка у собі таїть?..
Ніч. Очі неземних цивілізацій
До болю задивилися в мої.

1981

За стіною ліжко рипить.
Наче птиця, жінка кричить.
О блаженства солодкий стогін…
Чей промчали сто раз по сто гін!
І з натхнення, з кохання з того
Неймовірно високим стогом
Проросло аж у Всесвіт щастя…
Вік кричати – не докричаться!
А кругом – така завірюха!
Цілий світ згортає у вухо.
Віддається воно стіні.
Чути з інших вимірів: “Ні…
Мій коханий… не треба… не мо’на…” –
Й розцвітає душі анемона.
…Потім довго ліжко рипить.
Вже віками жінка кричить.


1993

Я притулку шукаю у слові, а цуцик – у буді
(тільки б слово моє не садили на довгий ланцюг).
А зубаті обоє, а дикі… а ніжні – приблуди.
Ще й подібні до вітру обоє
і тих волоцюг.
Я шукаю натхнення, ти – погляду, харчу і дому.
Я шукаю руки, щоб не впасти, ти –
також руки.
Ми обоє подібні – в очах трохи суму і втоми,
і сьогодні обох непокоять сніги і круки.
Ми такі малослівні… ну, звісно, і малогавкучі.
Хочеш, будемо разом ходити попід ворітьми?
Я у слові ховаюсь, в яри, у долини, між кручі.
Цуценя заховаю у хаті – і будемо МИ…

***

Російська мова для народу – кляп,
І знов його протягує сатрап.
А ти стоїш і кліпаєш очима,
Хоч у скарбниці – однорогий цап.

В мої обійми запливеш,
Мов хвиля в пристань.
Я дам тобі любов без меж,
Тремку і чисту.

Із твого німба не впаде
Й крупинки злота.
– Куди ти, дівчино, ідеш?
– О муже, хто ти?

І буде ніжність чистоти
Й порив до щастя…
Якщо гріха захочеш ти,
То гріх додасться.

5 червня 2012 р.

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми гопакували
За Богдана й за Івана, –
Все, як є, попропивали
До останнього жупана.
Не помітили з похмілля,
Що за кляту оковиту
Ляхам віддано Поділля,
Запоріжжя – московіту.
Гопакуємо і нині,
Одягнувши шаровари,
А повсюдно в Україні
Бенкетують яничари.

1997

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не в тому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.


1968 – 1989

Скажеш мавпі- потанцюй,
Вона потанцює,
Скажeш мавпі поцілуй ,
Вона поцілує.

А банана, як даси,
До стелі підскоче,
Розуміє голоси,
Говорить не хоче.

То пищить ,кричить, сопе
І все по свойому,
І не скажеж – ну й тупе!
Проблема не в тому.

Свої має звуки мов,
Ними і пишається,
Чує предків своїх- зов,
У чуже не пхається.

била ти любов як могла
прямо в голову
(науково!)
а любов все одно жила
без’язика і безголова

я для тебе тільки слова
пережований перехожий
і летить моя голова
у безодню Господи Боже

я для тебе астральний міф
закарбований в небі символ
ювелірна моя Юдиф
Саломея моя спесива...

Чому ти, рідне слово, як в гостях,
Мов не у власній хаті — на постою,
Чому в духовних нетрях сухостою
Ще дотепер заплутаний твій шлях?

Чому немиле в рідній стороні?
Чому, мов сиротина, на узбіччі?
Чому у двадцять першому сторіччі
Тебе плюндрують не чужі — свої?!

Чи можуть діти зрадити батьків?
Чи може мати не любити сина?
То хто ж ти, слово, є: чия дитина?
Кому байдужий твій джерельний спів?

Хто ж має захистити твій розвій?
Від кого ждати ласки і турботи,
Коли твої «батьки» свої щедроти
Роздарюють дитині не своїй?!

Та ж схаменіться! Скиньте машкару!
Ви — не батьки, лиш мачуха і вітчим!
Упокоріться істині одвічній —
Воздайте слову славу і хвалу!

Нехай йому поклониться Парнас,
Хай кріпне слово правди — не облуди,
Бо слово завжди було, є і буде.
І буде вічно! З вами, чи без вас!

2004

Неначе слайд, змінилися стосунки.
Інакші ми. Інакше все довкіл.
Уста забули присмак поцілунку,
померкнув дотик найрідніших тіл.

Ховаємось від с е б е в закулісся,
ще до кінця не відігравши ролі.
А так шалено хочеться узлісся,
і запаху трави у полі.

Поодцвітали проліски й медунки.
Я в цій любові так не одцвіту.
На ранок замовляю поцілунки, –
у ліжко. Натще. Ще…
допоки сплю.
2012

Насунуло хмарище,
хмарище-громовище,
пихате і потворне,
від заздрощів аж чорне.

Хмарище-громовище
повзло все нижче й нижче,
від сонця і тепла
закрило пів села.

Розлючене хмарище,
хмарище-громовище
і чемних, і нечем
напудило дощем.

На те воно й хмарище,
хмарище-громовище -
нагримало на всіх
і стануло... як сніг.

Краплина щастя в неба на долоні...
Кирпате листя пнеться догори.
За рік чи два зазолотяться скроні -
Минеться грім! До часу, до пори...

Забудеш, любий, шелеставе літо,
Духм’яні трави, волошко́вий щем...
У нас обох - не-синьокі діти,
Та синьоокий спогад під плащем...

Бредуть літа в далеке перевесля,
Туди, де Божі пальці - на орган.
Душа - в політ, як ластівка воскресла,
Остання пам’ять - в зІм’ятий туман.

Не рви колосся, Янголе, не треба!
Вже висипає зе́рна у траву.
Краплини щастя з усмішкою неба,
Я в тих краплинах спомином живу...
(4.06.12)

***
Щастить тому, хто розірвав тенета,
І помінявши стилос на стилета,
Іде відважно з ворогом на прю, –
І перемігши – він стає поетом.

Здесь, куда ни сунься, всюду люди.
Где бы нам ни жить, назад ни метра.
Номерки и страсти о посуде,
Заспанный балкон, метро и ретро.

Мне сойдёт билет второго класса,
Пайка снов и задыханья птичьи.
Чем заворожить всю эту массу?
Чем обнять всё это безразличье?

В космосе колонок и коленок
На речном неладящемся плёсе,
На краю скупых недооценок
Всё ещё, быть может, рассосётся,

Где в плену напрасной доброй мины
Долгими, запутанными днями
Жёлтые, бесправные равнины
Говорят лихими тополями.

2012

Паясніченко і Кідалов,
як і належить двом вандалам,
готують нам біду страшну -
для мови нашої труну!..

4.06.2012

З’явилось запитання, породили страх і гнів,
І відповідь ту знали,був вогник, що вже тлів.
Забрязкало металом все навкруги, з рупорів,
Хотіли знову правди, розіп’явши без хрестів.

Я чую свіжий сморід, то принесли вітри,
І бачу світлі лиця над рівнями землі.
Я знаю, що не брешуть людські прості вуста,
Та знаю де сховали і правда не проста.

Та істина вбиває, бо помсти не минуть,
І поруч справедливість, хай як її клянуть.
Не стримати пожежі, жаринка дасть врожай,
І згинуть світлі лиця, не бачити їм рай.

2012

У вимірах вогню лише затвердла глина,
у вимірах води – тумани і сльота.
Я голосно кажу тобі, що я людина,
хоч, може, не твоя, хоч, певне, і не та,
якій судився ти і світ на двох, і світло.
Пробач і відпусти у виміри немір.
Нехай січе мороз і сніг із лютим вітром,
та я не пропаду ніде тепер. Повір.