Заховали зорi в трави
Крапельки роси,
Покотилися тумани
Сивi за лiси.
Теплий ранок над Десною
Хвилi пробудив,
Підійшов до човна хлопець
І за весла сів.
А русалка не дрiмала,
Хлюпнула хвостом…
Буде мати сумувати
З батьком за столом.
Наречена не пiдiйде
Бiльше до Десни,
Та русалка не вiдчує,
Як живі, вини.
Хлопця сонного голубить –
Будеш тiльки мiй,
Вже у кучерi вложила
Гребiнь золотий.
Пiд вербою будем жити
В хвилях голубих,
Я тебе навiк сховаю
Вiд очей лихих.
04.07.11р.

1.

шкода ЛГ, що випила отрути…
шкода ПГ - алкаш він, просто лох:
у нього друзі, як один – банкрути,
дітей – немає, жінка - без панчох

а у ЛГ усе давно минулось…
а у ПГ – хіба буває гірш?
але шкода – взяли і перетнулись:
той твій ПГ і мій нещасний вірш


2.

ні, не шкода, що почалась вендета,
але направду - ти її хотів,
шкодую я Ромео і Джульєтту,
і так, що навіть більш немає слів

шкодую, звісно, що усе минуло,
а те, що є - аби лише не гірш,
шкода мені, що ми тут перетнулись,
як і тебе, як мій нещасний вірш


23.10.2012

прийшла така
ностальгічна, руда, мов осінь.
сонця диск поклала під язик.
я віддався б її волоссю,
ніби мудрості Лао-Дзи.

я мов жук розгортав би листя,
між волосся імбирних трав,
у одній істоті злилися б
тонкі душі індійських приправ.

на стеблині зависну мов бабка,
не гойдатиму лапками світ.
тільки пташка, злякавши рибалку,
вмочить дзьобик в озерний
сувій.

Прощавайте, золоті дерева,
Вже не чуть у хмарах Божий глас…
Осінь, мов печальна королева,
В мантію жалобну одяглась.

Де ти, справедливосте, о де ти?
Певно, Чорнобог тебе зборов.
Скоро ви, діброви, упадете
І проллється з вас багряна кров.

І пополотніле від одчаю,
Небо, обірвавши в серці нить,
Заголосить тужно, заридає,
І плачем-дощем зажебонить.


22.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Багато слів не треба -
це осінній світ,
перепеті́ї,
а навпроти
небо чисте.
Потрохи свіжим буде
твій вчорашній слід,
де горобці-малі
купаються
у листі...

У словниках усе написане
до нас.
Дороги встелено...
Лишається
відчути -
одне для кожного і завше
в перший раз
без слів (я впевнена)
ще можна
щось збагнути.

Так на секунду зупинитись
на межі
між тим, що мовою,
мабуть,
не поєднати...
І розчинитись у довготривалім
сні,
щоб невагомість
ця
ніколи
не кінчалась.

И город полюбил я, как приезжий,
И полон был счастливых впечатлений,
Я новое любил за новизну,
А повседневное – за повседневность
Арсений Тарковский

Я, мабуть, не турист.
По містах шукаю не галереї, не руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку люблю послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежу,
Як замки виростають із піску...
Люблю оцю незапрограмовану ідилію.
Кажу собі зазвичай,
Що й тут все, як у нас.
І от ця одинакість
Для мене втіха набагато більша,
Ніж галереї чи руїни башт.

Це надзвичайно страшний сон, коли дітей вивозять за кордон. І не подумавши про рідних ні хвлини, для них всі наші діти - це тварини. Так,важко кому небудь сказати, коли стоїть залита в сльозах мати. Бо знаючи про все, не перетне кордон і це ще називається закон. Дуже великі і шалені гроші, у іноземців ці слова є найхороші. А діти сльозами обливаючи портрети, все промовляють фразу: -,,мама-де ти,,

У шортах бiлоснiжних
Та топах вiд Кутюр,
У темних окулярах,
Які б носив Амур,
Бiлявка йшла до моря…
Навкруг гудiв базар,
Торговий люд хвалив свiй
Вiд цiн хмiльний товар.
Хтось – вина благороднi,
Хтось стиглі кавуни,
Грузин – солодкi динi
“Как дэвушка”, смачнi
I грона винограду,
Iнжир та ананас:
“Красавица”, хоч трошки,
Хоч щось купи у нас.
Та гордо посмiхнулась
I кинула крiзь смiх:
“В чужих я не купую,
Пiдтримую своїх!”

Грає скрипонька весела -
Танцювати час,
Полька вiтром налетiла
Й пiдхопила нас.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
В грудях серденько спiває
Пiсню чарiвну.

Б’ється серце, грає скрипка,
Чую подих твiй,
А в очах – блакить бузкова,
Сяйво нiжних мрiй.

Пригорну тебе до себе,
Закручу хмiльну,
І нехай спiває серце
Пiсню чарiвну.

На підвіконні квіти –
мертвий глум.
Останній подих,
запізніле літо.
І Ти кривавим блиском –
вічний сум.
І я з Тобою
попелом по світу.

Обліпихова осінь
останні обтрусить плоди,
позолотить бруківки, стежки, бездоріжжя.
О як нестерпно хочу я туди,
де, ніби вчора, зеленіло збіжжя.
Де почуття – ще свіжі, не залеглі,
де погляд твій – незвіданий зеніт.
Я лотерею виграла – алегрі!
Югою закрутився цілий світ!

Сьогодні, на отому перепутті,
де наші перетнулися шляхи, –
слова в кайданки бісові закуті,
і осінь, осінь, осінь навкруги.
2012

Щось не спиться нині Васі,
поруч дрімле Катя.
Він спитав: - Цікаво скільки
треба вам для щастя?
В жінки сон утік миттєво:
що це той питає?
Знає щось чи "меле" здуру -
та думки читає.
Будь що буде - мислить Катя:
хтозна, що він вчинить.
Може, має гарний настрій.
Грошей ще підкине?
- Що для жінки повне щастя?
Треба дві лиш речі.
Гарні дві якісь обновки...
кожен день, до речі.

Не соромся мене торкнутись,
Як торкається тепле сонце.
Пробиваючись крізь фіранки,
Підглядаючи у вікно.

Ми не можем його позбутись,
І на яблунях стиглий стронцій
Помирає від спеки зранку,
Бо дощу не будо давно.

Не соромся завдати болю
Поцілунків устам гарячим.
Доки пахнуть долоні серпнем,
І годинник завмер на мить.

На розстеленім полі бою
Переможені, вдвох заплачем,
А інакше навіщо серце
Твоє зранку в мені щемить.
2012.

Колись отак не стане і мене…
Мине весна, зійде з орбіти літо.
І я мину, не встигнувши пожити,
І все, що встигла, раптом промайне.
Згадаєте про мене, а чи ні?
Рядком в газеті скупо і строкато.
Являтимуся, може, уві сні,
От тільки жаль, що нікому чекати.
А може попросити в Бога ще
В кредит життя: світанків і розмаїв,
Щоб встигнути залишити свій щем
У тих рядках, які ти не читаєш.
2011.

Ти йдеш - а осінь жовте листя
в червоні скидує люстерка.
Ти просто небу усміхнися -
Бо сонце в листя перетерте


тебе зігріє знизу. Раю
ключі розлиються вітальні.
Ніхто не знає, що я знаю.
Камін теплиться у вітальні.

Холодний дощик б*є по шибках.
Читаєм книгу первосину.
Сміється мати. Ще не видко
з печенням тата з магазину.

Приїхав брат із братовою.
Мала племінниця сміється:
Почервонілий носик горне -
аж тепло робиться на серці.

Життя - як осінь: дуже тепле,
Різноколірне у двобої
з буденним сном. Ти просто чесно
Залишся сильною, собою...

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Новий сусід тепер в Богдана.
В нього гарний пес.
Такий собі бульдог французький.
Чорний, чорний весь.
Іде ото хлопчак зі школи.
Звісно, не спішить.
А тут якраз - той пес французький.
Ліг собі й лежить.
Ніяк ніхто пройти не може.
Плач ачи кричи.
Собака з виду ніби добрий.
Зробиш крок - гарчить.
Нарешті вийшов той сусіда.
Пес одразу стих.
- Чого злякавсь? Добріш собаки
годі десь знайти.
Та ти ж такий здоровий лобур.
Міг прогнати пса.
Ти ж бачиш,- він всього лиш гавка.
Й зовсім не куса.
Малий почав очима кліпать,
лиш ото почув:
- Та я ж не знаю по - французьки.
Я англійську вчу.

Я задыхаюсь без любви-
Молюсь и каюсь...
На вдохе утренней зари
Прозреть стараюсь...

Не зачерстветь мне помоги,
Святая Дева!
Мы- не друзья и не враги-
Я за пределом!

Я с трапезой живу одна-
Так, видно, надо...
Повисла бездной тишина
Над зимним садом...

Бунтует ветер за окном.
Так одиноко...
Я вспоминаю перед сном
Твой милый локон...

Лоскочет памяти намек:
Ты где-то рядом!
Глаза штурмуют потолок-
Страдать не надо!

Пора рассудку отдыхать-
Уже не больно.
Устало сердце трепетать-
Пусть спит спокойно.

Мотаю світом кілометражі...
Не гра, не мода - ліки для душі.
Від пересадки і до пересадки
Минають дні: шнурочком, по порядку...
Віконце потяга: міняються шпалери,
А Ваш супутник - зовсім невеселий.
Мішає тугу цукром в склянці чаю
І стук коліс мовчання виручає...
На відстані снігів холодних слів
Вчорашній день гірчинки не жалів!
Дорога вкрита нині рушниками,
А у дарунок - подорож до мами!

У тих садах, де ми були удвох,
Дерева п’ють своїм корінням вина,
Їх тільки-но зростив іще Пан Бог,
Вони ще й плоду першого не винні.
У тих садах, там тихо, як у снах,
Які ледь-ледь нашіптує світання.
Там кублиться блакитноокий птах,
І перший день – точнісінько останній.
Там невідомо, що таке печаль.
Там почуття не відкидають тіней.
І час не б’є суху свою печать.
Там лиш сади. У білому цвітінні.
2012

А червень – юнак під вусом.
Ще трішечки недозрілий,
Та сонце його гаряче
От-от – і до ніг впаде.
В зелених цупких обрусах
Черешеньки зашарілись,
Від жартів його хлоп’ячих
Ховаючись де-не-де.
2012

Примарна ілюзія світу цього
Туманом примари дарує життя.
Пустельний оазис у серці того,
Що бачить реальність у тіні буття.

Навколо нас пустка сліпуча, густа,
Омана солодка і хтиве ніщо.
Чарує марою облуди мана
І живить трухляве та бідне єство.

Пітьма у вабливому сяйві мари
Незрима для ока сліпого, коли
Зомбує ілюзія демона. Вмри!
Щоб очі побачити правду змогли.

(24.07.12)

Черная кошка в комнате темной...
Мифы и тайны, покрытые мраком...
Между диваном и дверью разъемной
Не тараканы живут- "вурдалаки"!

А домочадцы похожи на демонов:
Рыскают ночью, телепортируют...
Весь беспредел аннулирован временем,
А беспредельщики время утрируют.

День посвящается светлым деяниям:
Благо творить и чеканить историю.
Свыше оценят все наши старания,
Не приценяясь к судьбе "маратория".

Ночь оставляет приспущенной завесу:
Лунные блики, кричащие филины...
Полная ужасов, внесшая каверзу,
Ночь будоражит и чешет извилины.

На кулачки зелених яблук стиглих
Зіпнеться ранок серпнем прохолодним.
Сусідський пес замерз і тихо скиглить,
І милостиню жде дівча голодне.
На кулачки своїх надій зелених
Зіпнусь і я, збиратися в дорогу.
М’який спориш помолиться за мене,
Холодний серпень кинувши під ноги.
2011.

Сонце зійде, розхристане і босе,
Немов з хреста розпеченого зняте.
Занурить промені, як пальці, в русі коси
І заховається, сполохане, за хату.
І вислизнуть з-під ковдри білі ніжки.
І вишиванка побіжить по тілу.
Зачнеться раночок у росах на обніжку,
Зійде й розсиплеться, повільно і несміло.
2011.

Падають каштани на бруківки Львова,
багряніють клени за твоїм вікном,
над тобою руки простяга Покрова
й синова усмішка обдає теплом.

Ти така багата на дарунки долі,
на людські щедроти, дружбу і любов.
На столі твоєму стачить хліба-солі,
хто б коли у гості часом не зайшов.

Сірості хмариння хай ухопить трясця,
хай у благодаті в’ється кожна мить.
А чого ще треба? – Просто пити щастя.
Із долонь коханих. І самій любить…

21.10.2012

Очима жадібно вберу
Красу гаїв барвистих.
Під їх мелодію стару
Так гоже серцем плúсти
В пахучі шерехи дібров,
Грибного царства простір,
Де, в бік який би не ішов, -
Тепла янтарний постріл.
Там сонця входять промінці
Межи лапату хвою,
І пролітають горобці
Строкатою юрмою;
Вітрець намотує на вус
Легеньке павутиння,
І стелить ніжності обрус
На крони далеч синя;
Завзято білочка горіх
Пошукує у листі,
І кришталевий сиплять сміх
Росинки променисті…


21 жовтня

Думки про тебе з вечора й до рана,
Як сонце над гаями, так і ти –
То грієш, то печеш, неначе рана,
До тебе все життя мені іти –

Голубити за промені, за крила,
Ще мить - і огорнути всю, ще мить…
Ти білий світ увесь мені закрила,
Де серце болем радісно щемить.

І вірю я, у щастя вірю свято,
(Ти для цілунку вустонька настав!)
Що збудеться для нас любові свято –
Ще просто час для нього не настав!

21.10.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Це не битва…
Це якась рутина.
Боротьба лукава: зла зі злом.
- Ти за кого !?
- Я… за правду, сину.
Вранці бачив вели на перон.
Я не знаю…
Щиро, в чім причина.
Падолист грайливий за вікном.
Ти прости цю, Господи, провину.
Цей осінньо-жалісливий тон…

21.10.12

А я гарна, а я гарна,
Краща всiх у свiтi,
Наче сонечко ранкове
В золотому житi.

Не троянди пурпуровi
То такi гарненькi,
Це iз вуст моїх злiтають
Казки солоденькi.

Не веселка то дугою
У блакитi сяє,
Погляд мiй в куточки серця
З неба долiтає.

То не зiроньки упали
Золотавi з неба,
То в очах горять бажання,
Їх вгадати треба.

P.S. Це завiршована мною розмова почута
вiд однiєї дуже вродливої та вiдвертої панянки...

Під зоряним небом танок танцювали,
Від ритму шаленого зорі упали,

Впіймала ті зорі русалка кмітлива,
Тепер буде жити у хвилях щаслива.

У коси віночок зірковий вдягла,
Враз хвиля русалку сховала мала.

Тепер у Десні, під старою вербою
Ті зорі палають вночі під водою.

а ліс поважчав ліс позолотів
лежать мов гарбузи нагріті дзвони
а в серці пісня вивільги холоне
і сонце обривається червоно
в щодалі більш відчутній самоті

спустошення здіймає мідний щит
світ за очі жене птахів співочих
і душу роздирає жовтим клоччям
а літо бабине нічого не пророчить
а літо бабине розгублено мовчить

Ти жалій не мене,
А майдани, наповнені листям.
Замітає двірник
(Як він сміє?) надії крихкі.
Після щастя мовчать
I ніколи не плачуть опісля.
Аж до хмар не летять
переплетені руки важкі.

Ти люби не мене,
А на мапі позначене місто.
Впорядкований рух
Цих манiрних суботніх авто.
Я колись повернусь.
І до тебе приїду я, звісно.
Листопадом з’явлюсь
У ментолову нiч без пальто.

Ти бажай не мене.
Все минає – миттєве i вiчне.
Цей нестримний двiрник
(Як він сміє?) не кличе тепло.
Вже не крапки вкiнцi,
Тiльки знаки стоять окличнi.
I за спиною – бачиш –
З’явилось одне крило.
20.10.2012

Ой,схоже,що всі ми поранені :
В розмовах -- кому що болить.
Здається, що боляче й каменю,
І світ закінчиться за мить.

Десь ділася радість народження,
Схолонула магма життя.
Я цього не знаю, і отже я
Якесь нерозумне дитя…

По яблучку, яблучку, яблучку
Наївно так всім роздаю.
Стрибаю я через скакалочку
В якомусь домашнім раю.

А гляну навколо : як опіки,
Вже свині біблійні повзуть.
Я ще не пророк, але ох які
Почулися світло і звук.

То, значить, зріднюся я з іншими,
Не гулі наб’ю, а ціну.
І ніби в кіно -- став успішним я,
І долю люблю осяйну.

2012 рік.

П’янкий поцілунок гарячої осені,
Мінливість захоплень у плинності літ
І слід від утіх, і кохання у голосі,
І пристрасні рухи, і руки, що під...

Підводять, тремтять, видають, не розстібують,
Збиваються з ритму і грають не в такт
На клавішах часу мелодію "Вірую",
На клавішах честі - симфонію. Так

Усі завойовники йдуть на галявину
Щоб здати і здатися. Впасти навзнак.
Викрешує блискавку прагнення погляду
Під музику поклику. Класика... Рак

Посвистує десь на горі. А маестро
Уявний сюжет зігріває оркестром.

21.10.12

і тоді полетіло начиння
(чудова глиняна мисочка
з зеленим розписом, біжова
– ущент її та терпіння!!)
залишилась тоненька рисочка
цівочка вином діжковим

кішка зорить очиськами
юрби уламків хихочуть
в'ються плющами здогади
нашорошились вітриська
(в синьому передноччі)
кошлатились наші спогади

і тоді розлетілись зграйки
крученята й круки дорослі
зупинили вазонки танці
(сердешні сердечні лушпайки)
– досить! годі! шаленці коханці –
мов уперше насторч наосліп

2012

День у погоні за тінню…
Мозок вовтузиться з лінню…
Так, в боротьбі без надії,
теплі закопують мрії.

Землю холодну вологу
їй на обличчя , на ноги…
Мрію рідненьку живую…
Щоб не благала, не чують.

Поминки справить байдужість.
Мрії нема, а ти - лузер!

Вісім котів на удачу, бувай, моє сонце!
Вийшла на старт нова електричка зелена.
Заспані вікна сірих будинків сонних
Вісім годин будуть тікать від мене.
Вісім годин погляд ловити буду
Різних очей: щирих або не дуже.
Боже, наскільки різні бувають люди:
Щастя – навпроти, поряд сидить байдужість.
Їдемо всі, хто і куди? Цікаво.
Вісім котів, мабуть, за нас мудріші.
Швидше б доїхати, вийти і випити кави.
Вимкни їх, Боже! Спокою б, кави і тиші!
2011.

Початок вересня годує ніч з руки.
Іду не пізно, але вже темніє.
Десь пахне здобою, у когось – пиріжки,
І повний місяць в чорнім небі мліє.
Початок вересня, на застібці душа.
Як «блискавка» на батьковій «Алясці»,
Розстебнуться прозорі небеса,
Розсипавши, як ґудзики, на щастя
Пророслі зорі. Висипавши вщент
Пропахлі димом вечори останні
Вже завтра день зійде рясним дощем,
Геть нанівець, а потім сонце встане.
2011.

Я мовчу уже декілька віршів підряд,
Іще падає дощ із вчорашніх небес...
Ти ж бо вигнав мене, але я ще стою у дверях...
І душа ще влаштує свій мітинг тобі у протест.

Я не пишу вже декілька віршів підряд,
Бо затерпли слова і мовчать на папір.
Та колись ти слухняно читатимеш, наче мій раб,
Мої вірші тобі із найкращих словесних сортів.

Я мовчу уже декілька віршів підряд.
Я озвучую дощ, та краплини німі...
На увімкнення гучності треба провести обряд,
Треба так написати, щоб ти промовчати не зміг.

2007

Звірятко невгамовної душі
блукає в тілі,
що воліє вмерти.
Ти вперта!
Я? -
вікно в осіннє небо,
жовтий лист
чи сповідь,
чи липка надія?
Стерти!
І з докором сумління
вийти геть
Звірятку
невагомої
душі.

Мав би на море сіть –
міг би торкнути ці
мушлі, де вгрівся шум.
Чуєш? Це я спішу
вилитись на вітри
мовою хвиль і риб,
шибами отрясти
зашморг нічний сльоти,
вигнати з тіні страх,
вигнутись на устах,
кутики навести,
брівоньки розвести,
в серці спалити біль,
стати вогнем в тобі.

Тільки де сіть ота?
Душить слова сльота,
тінь переходить в тінь –
міряє вуха стін,
світло вражає днем –
ріже болить і тне,
кутики – ямки брак,
брівоньки – болю знак,
серденько – сіль одна...
висохла чужина...

19 Жовтня 2012

Кость в газету дав рекламку « Хто бажає, прошу.
Шафу я віддати хочу. Просто так. Без грошей.».
Через день вже зранку дядько стука у ворота.
Глянув він на древню шафу. Аж роззявив рота:
- Річ добротна, досить давня. Як то вам не шкода?
Буде ще щось непотрібне, - візьму при нагоді.
Швидко шафу на машину. Дядько руку тисне:
- Може ще щось є задурно? Ви мені лиш свисніть.
Кость в задумі зморщив лоба: що би ще віддати.
Раптом хитро він всміхнувся: - Дам! Чого ж не дати!
Без питань! Ловлю на слові. Маю я ще дещо.
Так і буть, - беріть без грошей … найдорожче - тещу.

Спочатку він повикидав
всі чорні букви,бо чорні…
А як прийшла зима, повитирав
всі сині, бо холодні.
А як зробилося нестерпно тепло, -
всі жовті і червоні.
Лишилися лише зелені й тло…
Хіба то я трава!?
І зостались непорушними права
лиш білої суті аркуша паперу,
що без звуку
волала: БУКВУ!

***
Тонкий-рожевий профіль панував
на синім тлі холодного квадрата,
а скромний усміх винувато:
а я красива!.. вав.

***
Текст чорний чорною рукою
написав.
Ніяк не налюбується «святою» чорнотою,
лиш білий проміжок між букви
дратував…
Так бракувало повноти для чорних відчутів -
перелетів на чорне тло, мов крук…
О!...
і пропав…
2012

худ. Ярослав Саландяк - Перепетії "чорного" квадрата 2.

Гончара я полюбила...
Глечики пузаті
Вiн годину вихваляв –
Треба купувати.

Купувала, купувала
Глечики пузаті,
Захотiв мене гончарик
Та й поцiлувати.

Хай цiлує, хай цiлує,
Щiчки пiдставляю,
Я гончарика свого
В себе закохаю.

Поклич мене, поклич – жеврiє ранок,
Троянда сонця розкриває пелюстки,
Вiтрилом бiлим у Деснi серпанок
Замалював до берега мiстки.

Шепочуть хвилi тихо про кохання
Яке у серцi ще моїм бринить.
Поклич мене, поклич – одне бажання,
Яке до тебе думкою летить.

Вона – наче пiсня, що в серцi дзвенить,
Мов ранок розкiшного лiта,
Безмежного неба висока блакить,
Чарiвнiсть духмяного жита.

Вродлива, та вродою зараз цей свiт
Не в змозi нiхто здивувати,
Шлiфований сяє пiд сонцем гранiт,
Та камiнь що може сказати?

Турботливий погляд очей чарiвних
Назавжди мене полонили,
Не зможу прожити й хвилини без них –
Такi вони добрi та милi.

Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя камасутра,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас -
злилися дві стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я - твоя Клеопатра,
ти - мій ковток вина.

Передумано, перетомлено,
заколисано зойки, стоплено –
гонихмарнику, пересвіте мій,
посміхаєшся з-під русявих вій;
душе зсяяна, розчерешнена,
солоди мене, притиши слова,
колиши мене, напувай дощем
чорноземний пил, серпанковий щем

2012

Доживеш до старості...
Може доживеш...
Крізь колючі зарості
до життєвих меж
душечка натомлена
дійде підтюпцем,
змучена, надломлена
із сумним лицем...
Гаснутимуть свічечки
ув очах без сну -
дві солоні річечки
скроплять ту весну,
де буяла молодість
і цвіли сади,
де у діжах солоду
грілися меди
тіла молодечого,
юний серця хміль...
Захід твого вечора
не тривожив біль -
все тоді здавалося
вічністю тривким,
зморшки не торкалися
юної руки...
- Де ж ті весни згинули,
у яких літах?..
Скрушно самотиною
зойкне сивий птах...

2012