Тебе ніхто не врятує, крім тебе,
Ні від суму, ані від люті,
Якщо падаєш - значить, так треба,
Якщо плачеш, то сльози почуті,
Ні, не Ним, і не Нею – землею,
Чи то космосом - певною сферою,
Бо ніщо не зникає безслідно,
Все поєднане міцно системою.
Ось зрання невдоволений настрій,
Хоча вечір був наче приємний,
Захотілось банального щастя,
Захотілось кохання взаємного,
І виношуєш думку у серці,
Тихо мрієш про сонячне диво.
Непомірну ціну заплативши
Знов стаєш на години щасливою.
Розкіш теплого хутра уваги
До персони, до особистості…
Ні, ніхто не врятує, тримайся,
Бо триває процес – зрілості.

Я зрадила Тобі уже не раз,
як і собі -
у довгому мовчанні.
Я перейшла усі можливі грані,
А Ти мовчиш –
ні кари, ні образ.
Я зрадила обом нам!
Всеодно?
Я стільки промовчала,
не озвавшись…
Мені болить.
Я каюся,
як завше.
Ти ж підставляєш дружнє рамено…

Море тихе і майже без піни,
Легкий бриз у лице повіва.
Хвиля ніжно до берега лине,
Мов ласкаві шепоче слова.

І в уяві породжує мрію
І картину таку виклика –
Ніби пестить мене і леліє
Твоя лагідна, мила рука.

8.08.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Слово, неначе клітина, ділилось на речення.
Слово між нами було, безсумнівно, приреченим
стати романом. Нехай і місцями обпеченим.
Слово – найпершим було… Перед нами предтечами
інші, що били серця і хвалилися втечами…
Ми ще подібні до них, попередніх. У дечому…

Скорблю -
Какие люди правят нами!

В какой ничтожный век
Живу сейчас!

И слезы
Закрываю я цветами,

А слезы
Все текут из старых глаз...

*Цюй Юань (бл.340-278 рр. до н. д.) - щороку вже понад 2 тисячоліття у п'ятий день п'ятого місяця за китайським місячним календарем день ритуального самогубства поета (кинувся у води ріки Міло) відзначається змаганням човнів-драконів (Свято Човнів Драконів).

Тремтить рука на аркушах паперу
і під ногами море зі сніжків.
По цей бік стін шукається Венера -
меридіан казкових полюсів.

Розлито вже десяток чорних плямок,
а стіл нагадує Едемові сади,
в яких зустрів він двійко теплих ямок,
її зап'ястя, обережності ходи.

І марить світ мереживом кохання,
поетів світ - римована строфа.
Життя у пошуках із ночі до рання
лункої музи, що завжди тіка...

...на сіножаті спів дівочий
снопи заслухались… мовчать
і колясочки жовто-сочні
все римували "ча-ча-ча!.."

стерня там пахла літом стиглим...
і вітер крався до спідниць…
манюнє, вирости не встигло,
носило спрагу од криниць.
це їй дісталось від бабусі -
швея майбутня. мо - модель …
і про своє галділи гуси -
на перехресті паралель…
2012.

Родилось не в щасті, а в муках.
Прийшло із гірких протиріч:
«Є гордість у горі розлуки,
Є смуток у радості стріч».

Прийшло, затремтіло, затерпло,
Збудило минуле сумне.
Розлуку ще якось я стерплю,
Та хай мене зустріч мине.

Не стій на холодному вітрі,
Не йди, коли дуже не ждуть.
Квіткам не вертається літо,
Дерева листки не зберуть.

Не стій на холодному вітрі –
Промерзне наївна душа.
Нехай зостається нам світла
Та зустріч…
Коли не прийшла...

- Тут і не плюнеш - скрізь еліта,
Вершки, богема, клани з лож...
Дивись, гламурненька кобіта...
- Її не знаєш ти? Отож...

- А хто вона, скажи, на милість?
Це ж діамант у сто карат!
Учора в клубі веселилась
У "танці жовтих каченят"...

Парфуми - Very Valentino
(Лише впритул почуєш їх),
Знайома з Quentin Tarantino
(В кіно-тусовці знає всіх).

І ця красуня нереальна,
Здається, навіть без колгот,
Сидить у ложі театральній...
- Girl for Escort вона....
- Mein Gott!


15.08.2012

Пряжить сонце спеку над полями,
Сохне кущ пожовклої трави.
Соняхи похитують брилями
І не зводять більше голови.
В кожнім плоді мірку сонця влито
Та з півмірки місяця і зір -
Через тин звисає ваговито
Пара крутобоких гарбузів.
Тоне лайнер в п'ятім океані -
Аж за обрій смуга пролягла.
Скоро вже і птахи на світанні
Звірять геометрію крила.
Їм услід журитиметься літо
Пломінкими айстрами в саду.
Там учора вперше плакав вітер,
Покохавши осінь молоду...

Як відбійний молоток
відбиватиме колеса,
так мені спадає крок
необхідності процесу...
Не в чужому ліжку ніч
черепицею лежати -
зосереджено, як сич,
уночі статті читати!
Скоригований рядок
геть правописом налився...
Класний я! Я молоток!!
Що ж так мудро помилився?


28.08.2012

Згасає день. Зубчастим колесом
Іде по тілу часу тінь.
Ковтає мову чорно… Голосу
Свого не чую. Сіра рінь

Тавром порипує. Таверна
Стоїть на розі. – Проминай! –
Та ні! Любов туди поверне,
Там для любові справжній рай.

Наллє шинкарка повну кварту
Сивухи. Вуха вже горять…
А, може, пити нам не варто?
Повстати варто?! - Мертва гладь...

Ти вчитимеш чуже з азартом,
Коли своє в тобі гноять?!

27.08.12

О ківш долонь, де гусне чорний день…
Пантрують оси безборонну спину.
Не вір, не вір. Слова упали тінню
На сонця крик, на золотаве сіно,
Де ти колись, де ми колись і де
Поміж проклять зривається звірино
Голодних мавок темне голосіння,
Таке гірке, таке натужно-синє,
Вганяється у душу. І цвіте
Жаги галуззя, протинає зримо.
Переліпи собою аж до глини,
В черлений ранок, у тернові вина,
Але мовчи, бо всі слова – пусте…
28.08.12

старезна ніч одягає каптур
і б’є на сполох
заходить сон із двору в тамбур
знімає мотлох

а далі – виходить іде розхристаний
та білить стіни
ще трохи й прямує до пристані
нетлінний

питає про грудень про Третю Пречисту
у перших стрічних
так бродить може вже років триста
шукає січня

приходить до хати стоїть надворі
стоїть на чатах
хто йде – з усіма говорить
аби мовчати

2012

Гортаю дні, як книжку, як сценарій,
Читаю осінь барвами ночей,
У неї видно очі темно-карі,
Бо погляд цей мої думки пече.

З’являються на світ останні свідки,
Стискає вечір щипцями ліхтар
І виринають начебто нізвідки
Глибинні риби посивілих хмар.

Занурились в античні нетрі міста
Білоголові вигорілі айстри –
Нікому не потрібні благовісти
І блáгі вісті – у чужинськім братстві.

2011

Ось тихою тінню підійде Святий Афанасій,
За вікнами знову заплаче сполохана злива.
Молитвою в жмені зіжмакана літня окраса
І вітер за обрієм гладить скуйовджені гриви.

Так жовтень із неба збирає настояний трунок,
Танцює велично, та гострить затуплене вістря.
Дерева сп’янілі спивають останній дарунок –
Настоянку з хмелю, що вкаже на осінь в повітрі.

Всю воду всотає – нап’ється – і ступить на ґанок,
Напише туманом, аби їй дозволили сльози –
Вона тут не винна, вона лиш змальовує грози:
Наплаче картину насуплена осінь на ранок…

2010

Трикутники битого скла,
Їм багато від нас не треба –
Крізь моє недопите небо
Дороги канва протекла.

Ти колись не бувала тихою,
Тоді небо шаліло від власти.
Я й тепер
не боюся
впасти –
Доки вечір в долоні дихає.

2012

Ти в мені блукала.
Ти в мені блукала.
Ти вогнем робилася в мені.

Коли ніч дов'яже чорну павутину,
Ще на скронях в тебе не розтане сніг,
Наші сни загинуть без провини,
Щоби рястом сходить навесні.
Тіні у калюжах крутяться, як вихор.
Ряст зів’яв, щоб заново цвісти.

Ніч приходить тихо.
Ніч приходить тихо.
Ніч глядить невидимі мости.

2012

Що я можу один?
Можу гори звернути,
Можу змінити світ,
розтопити лід рік та долин.

І могутньою голубою стихією,
Спінивши брудну каламуть,
Весь непотріб піднявши,
Знести в море з неймовірною силою.

Оновившись, українська земля
Зацвіте різнобарвними квітами,
Наповниться добром і теплом,
Наче відвідавши чарівного зілля.

І люди, не зовсім розумні тварини,
Будуть радіти - як діти бездумно,
брататися, обніматися один з одним,
стрічаю-чи нову, світлу днину.

А поки що, наполегливо та вперто,
потрібно долати повсякденність горя,
мертвецьку, заяложену журбу одвічну
Говорячи з Богом занадто відверто.

Я. Мамай.24.08.12р

Хай буде дощ !
Нехай Вам задощить.
Дощ пізній і дощ ранній…
Прощавайте.
Нехай Господь
Дощем Вас наситить.
І лиш тоді Ви іншого кохайте.

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

Коли на небі зіронька засяє,
Всміхнеться місяць молодий —
В мій сон матуся завітає,
У сон рожево-голубий.
І ніжна пісня колискова
Мене в дитинство поверта,
У світ казково-світанковий
Любові, ласки і тепла.

Коли мені самотньо й одиноко,
І тінь журби мене вкрива,
Ти вмить приносиш тихий спокій,
І серце знову ожива.
Лечу, мов сокіл, в піднебесся,
Мов жайвір, падаю в траву,
І шовк пшеничного колосся
Вплітаю в доленьку свою.

Куди б мене не закидала доля,
Де б не блукав я у світах —
Ти вся в пахучих матіолах
Мені всміхаєшся у снах.
У безтурботний світ дитинства
Я поринаю, наче в рай,
І квітне ласка материнська,
Мов саду райського розмай.

Приспів:

О мамо, ангеле любові!
Ти приноси у мої сни
Дитинства пісню колискову
І яблуневий цвіт весни!
Твоїх очей вогонь не гасне,
І рук тепло не остига,
Для мене ти — мов сонце красне
Та джерело родинного тепла!

2004

Дивися –
облітають явори.
Холодні вечори -
дзвінкі,
аж сині.

Багряної пори
печаль осіння
благословляє
білі прапори.

Гори мені.
Благаю,
не згори.

Про тлінне помовчи,
не говори...

А душі залишались на траві...
Там краще малювати небо зоре.
У нас квиток…
Один на двох - парі,
Що мудрий обійде не тільки гору…

Якби ж то знати, що таке душа?...
І звідки
Всенароджувані смерчі …
Сто літ - як день,
На відстані Стожар…
Не гасне теле-моніка лелеча…

І сміємось взаємно, "від душі"
Ген… дзьобають травичку жовті - жовті...
А вітер, йой, вмить зашурхотить -
Із Вересня ховаємось у Жовтень.

А кількість мрій - блакитне небо віт…
Настільки вже… і звикли до свободи.
Ви тільки мамі, мамі не кажіть
У неї досить тиску від негоди…
2012.

Випадково до куми вчора я зайшов
I сьогоднi випадково йду до неї знов,
Випадково її груди нiжнi цiлував,
I за нею, випадково, цiлий день зiтхав.

Кумця стежку повернула у свої сади,
Хоч й казала вчора зранку : бiльше не ходи.
Я не йду, та клятi ноги йдуть до неї знов...
I чому я випадково до куми зайшов?

На берегах твоїх долонь
Вже сяє ранок величавий,
Жеврiє спогадiв вогонь
Такий привiтний та ласкавий.

Минуле знову помiж нас
Малює втраченi картини,
I хоч летить за обрiй час
Ми зупиняємо хвилини.

Хвилини нашого життя
Такими нiжними словами,
Що розцвiтають помiж нами,
Мов квiти, дивнi почуття.

Такi величнi та крилатi,
Що хочеш землю обiйняти.

Ніч безпритульно блукає, штовхає в спини,
Мастить у чорне, білим фарбує ніздрі,
Змотує вдихи на веретеновім вістрі
У павутинне плетиво з ендорфіну
І незворотно гине.
Кахлі стискають морок, вчуваюсь стінам
Голим туманним ранком, тойбічним скриком,
Ти то Едип, то Ленін, то Еврідіка,
Ніжністю захлинаєшся щочастинно
І не даєш сплисти нам.
Горло дере на терці табу останнє,
Перегорнись вперед і впишись у вади,
Цим некрологам плямно бракує правди
І неодмінно смерті, але їм стане
Схибленого кохання.
Плісняви з рук не змити, горни-тримай ми,
Стелю під мантри диму гойдають квінти
Секс-рок-н-рол-кефір, їсти-молитись-гнити,
Ми завели всі «ми» на несправний таймер.
Темрява відступає…

Мало знати, що досить.
Пізно змінювать думку.
І нехай душа просить.
Не пускай його руку...

Чи достатньо вже болі?
Не набридло страждати?
Чи такої ти долі
Намагалась обрати???

І нехай нерви ниють,
І нехай серце стоне,
Поки сльози не вкриють
Не позбудься корони.

Ти єдина на світі,
Ти одна серед тіні.
Як пелюстки із квітів
Сльози твої згорілі...

Не забудь, не залишся...
Ти вирішуй для себе...
І на нього не злися,
Адже все він для тебе...

Без шведів тихо й сумно стало…
Але для друзів пиво є!
І хоч ми випили немало –
Киянин шведу знов наллє!

Ватаги їхні галасливі
Зривали дружньо голоси.
І вболівальники щасливі
Благали: Пива ще неси!

– За шведів п’єм! – За Україну!
Дзвеніли келихи між нас!
Футбол з’єднав всіх за хвилину –
Тому й сумуємо без Вас!

У мірошника старого
Жив був сірий кіт,
Та кмітливого такого
Ще не бачив світ.
Що старий не побажає –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряє мірошник –
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю діду
Чарку наливав,
Сам не пив вина й горілки
Та не розмовляв.
Розумів кіт українську,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розумів, але ніколи
Кіт не розмовляв,
“Розумієш” – дід питає,
Котик каже: “Мяв.”
Ось збирається в Полтаву
Якось ранком дід,
Гладить котика та каже:
“Повернусь в обід,
Не сумуй ти тут за мною,
Рибки полови,
Запросили в гості діда,
В гості до вдови. ”
Ось поїхав дід в Полтаву,
Котик вудки взяв
І муркоче сумно-сумно:
“Мяу, мяу, мяв. ”
Повертається до хати
Через тиждень дід,
В хаті прибрано та тепло,
На столі обід.
Повернувся дід з Полтави
Та вже не один,
Жінка двері відкриває,
Поряд з нею син.
Кіт частує всіх, як знає,
Страви подає,
“Як тобі тут – дід питає –
Серденько моє?
Що я вже не побажаю –
За єдину мить
Вcе дістане й приготує
Діду сірий кіт.
І вареники в сметані,
Борщ чи деруни,
Чи млинці пухкі й рум’яні
З вишнями смачні.
Повечеряю – до мене
Люльку кіт несе,
Тупне лапкою тихенько –
Сяє в хаті все.
У святу неділю чарку
Повну наливав,
Сам не пив вина й горілки,
Та не розмовляв.
Нашу мову розуміє,
Грецьку розумів,
Від латині аж до ранку
Ніжно муркотів.
Розуміє, та ніколи
Він не розмовляв,
“Розумієш” – я питаю,
Котик каже: “Мяв.”
– Що ж тут дивного такого
Жіночка йому,
Розуміти – розуміє,
А мовчить чому?

Так в житті у нас буває
Я й сам не збагну,
Дурять нас – всі розуміють,
А мовчать чому?!

Ведуть поважно мухомори
Межи собою перемови:
- От бачите, шановне панство,
Не сміють нас у кошик класти –
Беруть усяку там дрібноту,
А нас обходять чемно збоку.
Бо що то значить – рід наш славний
Людської заслужив пошани!

І гадки ті хвальки не мають,
Чому насправді їх минають.
2012

Нам дозволяють заробляти
На хліб народні депутати,
Зросли податки, ціни теж
Не мають прикордонних меж.

В демократичній Україні
Мов привиди стоять руїни,
Горілку п’ють старі й малі –
Не має щастя на землі.

В дебатах все життя минає,
Державний борг між тим зростає
І зрозуміло всім давно:
Без змін ми підемо на дно.

У полі два дубки схиляються до купи.
Сошейка вздовж полів до міста на базар.
Поїхала стара по сіль, олій і крупи.
Аби без неї дід все до ладу згорав.
І поле. І дуби. І курява під хмари –
повзе старенький ЛАЗ, наповнений ущерть
простим сільським добром. Віддасть, і не задарма,
аби було на газ, і на цукерки ще.
Усупереч вітрам дуби віками в купі.
І цих немолодих єднає поле й Бог.
Так швидко час товче жалі і щастя в ступі…
А на світлині їм ще сорок два. На двох.

Захід сонця – піврубін чарівний,
Диск його внизу закрила мла,
Так немов заморська королівна
Перстень золотавий одягла.

Ти також далеко там, за морем,
Ой за морем, ще і не одним.
Тож прийми, моя Богине-Зоре,
Перстень цей і цей сяйливий німб.

З.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Ясна, як день, незрозуміла,
Хоч - наяву, та - мов зі сну,
Вона говорить так уміло,
Й за нею - бачу я весну.

То сяде, щось розповідає.
Неначе каже: "Подражню!"
І натякає: кожен знає
Таємний зміст її вогню.

Та я, вслухаючись не строго
У рвучкість голосу, опріч,
Спостерігаю, як тривога
Бринить в очах й дрижанні пліч.

Слова дійдуть до серця й врешті
Сп'янію від парфумів лиш
І закохаюсь в очі, плечі,
Немов у вітер чи у вірш, -

Зап'ястям холодно враз блисне
І перерве себе сама
Та переконує, що пристрасть -
Ніщо у холоді ума!..


15.08.2012

Серце ще спало, а розум творив;
Думка ширяла крилато.
Був то якийсь відчайдушний порив,
Котрих в житті небагато.
І серце проснулося в леті стрімкім,
Стріпнувшись у сонній безодні.
Усе дотеперішнє стало на кін -
Зненацька. Відразу. Сьогодні.
І враз відболіли печалі й жалі,
І зникли вселенські проблеми.
А думка, аж ген, на орбітах Землі
У безвість летіла шалено.
Вже там, де під зорями тиша німа,
Чи тут, біля серця палкого,
Бунтується думка, що душу вийма,
Мов трунку хильнувши п'янкого.
І зникло відразу тяжіння земне,
Розверзлося лоно космічне
В ту мить, як в безмежжя душі осяйне
Дух Істини входив велично.
Той світоч небесний всевладно скорив
І серце, і думку розквітлу.
Він шлях непоборної віри відкрив
Душі, що творила Молитву...

* * *
Мій гостю дорогий, мій вчений друже,
Базікав би до ранку всі ці дні;
Твої поради, може, й мудрі дуже,
Та дай два слова мовити й мені:
Це божевілля – так в любов пірнути,
Й безумство повне – зізнаватись в цім;
Не таємниця: ти – призвідець смути,
Й не лиш мені відомо це, а всім.
Кинь своє серце звірам на поталу –
Вчиню найгірш: кажу це без вагань;
Та чи дихну вільніш, позбудусь шалу,
Ступлю твердіш від цих всіх міркувань?
Вже скоро мовлю: “Смерті чую кроки!”
Та хай мене ще обминає поки.

Edna St. Vincent Millay
* * *
My most distinguished guest and learnиd friend,
The pallid hare that runs before the day
Having brought your earnest counsels to an end
Now have I somewhat of my own to say:
That is folly to be sunk in love,
And madness plain to make the matter known,
These are no mysteries you are verger of;
Everyman's wisdoms these are, and my own.
If I have flung my heart unto a hound
I have done ill, it is a certain thing;
Yet breathe I freer, walk I more sound
On my sick bones for this brave reasoning?
Soon I must say, "'Tis prowling Death I hear!"
Yet come no better off, for my quick ear.

* * *
З усіх, що муки звідавши, гукали:
“Любове ніжна й люта, пожалій!”–
Я найпокірніша; й що в грудях мали
Біль гострий; найтерплячіша в своїй
Розпуці, що напоєна стражданням
І холодом в’язничної пітьми; –
Та не тому, що мур її воланням:
“О боже! Визволь, порятуй з тюрми!” –
Стрясала; а що був таким приємним
Для вуха вже й кайданів моїх дзвін;
Що силою чи підступом таємним
Звільнитися й не прагнула з тих стін,
Де цей забудькуватий конвоїр
Пронизує мене очима зір.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Of all that ever in extreme disease
"Sweet Love, sweet cruel Love, have pity!" cried,
Count me the humblest, hold me least of these
That wear the red heart crumpled in the side,
In heaviest durance, dreaming or awake,
Filling the dungeon with their piteous woe;
Not that I shriek not till the dungeon shake,
"Oh, God! Oh, let me out! Oh, let me go!"
But that my chains throughout their iron length
Make such a golden clank upon my ear,
But that I would not, boasted I the strength,
Up with a terrible arm and out of here
Where thrusts my morsel daily through the bars
This tall, oblivious gaoler eyed with stars.

Я у днях блукаю, в пошуках шляхів,
Що вели б мене геть від страхів.
З часом все минає, карнавал затих,
А я все чужий серед своїх

Я вже не чекаю, більше не люблю,
Спогад твій у серці підпалю.
Я святих благаю, важко у бою,
Кожен день на шмаття себе рву.

Відпусти, благаю, я вже не живу
Мрії всі вже під тавром "табу".
Долю свою знаю, я її прийму,
І колись, можливо, й полюблю.

Вулиці стихають на порозі змін,
Я на світ відпущу свою тінь.
Сутінки збігають, зупинився млин.
У кохання грають молодим.

28.08.2012

***
Невдовзі рине дощ і свіжо заяріє
Земля, якій я сином зроду і повік.
І птахи два – твої прекрасні вії
Напнуться і злетять у дощовий потік.

І тужно заридають дзвони й куполи,
І сумно заспівають струмені води
На двох моїх не птахах,
На двох моїх не крилах –
На двох моїх очах.

Розчинишся у краплях, тихо і поволі,
Полинеш у незнану сизу височінь.
Від тебе і до тебе – цівочка любові,
Від тебе і до тебе – тінь.

26 травня 2012

Ти давно вже не сам. Відчуваю тебе віднедавна…
Віднедавна вуста твої вже не такі… Не такі...
Ти – не сам. Шлю листи тобі поштою, до запитання
і щоразу тремкіші за наші з тобою роки…

Вітер щогли й вітрила тугіше тепер напинає,
Ватерлінія глибше пірнає до риб мовчазних…
Я не певна – навіщо… навіщо про тебе я знаю..?
І навіщо ти сам цей вогонь у мені запалив..?

Ти давно - вже не ти. І не я, що тебе покохала,
Все в осінніх вогнях відійшло, відгоріло давно,
Відболіло в димах і відплаканий день журавлями,
Наче ретро-кіно, наше ретро, з тобою, кіно…

Пародія:

Дівчатонька вдоволені –
Це наче серіал!
Усі на мене моляться,
А я не сексуал.

Не натурал, зізнаюся,
Відстаньте, і не «бі»!
Ніяк не спокушаюся
Принадами кобіт.

Хай далі вдовольняються,
Як хочуть – так живуть.
Від них не надихаюся –
У мене інша путь.

Ти від мене ідеш. Ти відходиш, як позаминулий
рік, снігами пропахлий і димом, і зрадами теж.
Я відтоді уперше так міцно, медово заснула.
Я відтоді уперше в душі не плекаю пожеж.

Ти зникаєш у прірві, то пам’яті, то пересудів.
Ти ще б’єш попід серце словами минулого, та
я прощаю тебе, і себе ради того, що буде.
І мені все одно, чи я стерво яке чи свята.

Ти ідеш у минуле. Лишаєш півсотні тлумачень
власних віршів про мене, що видані в еру стрічань.
Мій минулий (чи мій?) не коханець, не денді, не мачо,
ти ідеш.
Не спиняйся.
Все інше – то віра і час…

Душе, прозорій і не ймись лихим-
бо це тобі до вроди не пристало,
а треба ще сотатися крихким
життям, що із матерії кристалу.

Душе, добрій! - в осерді нізащо -
омани смог і черні - не затримай,
ні камінця образи, ні клочок
зненависті, ні розпач незборимий.

Зодягнена в тілесну, лЮдську суть,
вголублена у серце- чуєш: пий цю
земну дорогу! - і не перебудь
замарно так, а прооравши нивцю!

Душе, люби! - вилавлюй сотми зір,
течи світлами у вселенську вену.
В одну Любов на цьому світі вір -
жива ти нею! - з нею- незнищенна!

Циклонные ливни, тяжело ступая,
глушат осеннего города стон.
Красного солнца китайский фонарик
на волнах дождя держится поплавком.

Есть еще миг, пространства частица,
чтоб позевать да понаблюдать.
За горизонт осыпаются птицы
пеплом сожженных когда-то здесь хат.

В поисках крова в пушечных дулах
босо ступая по волнам в долгий путь,
сделав все выводы, мысли обдумав,
можно спокойно пойти и вздремнуть.

і підеш брате
і залишиш
цей світ
цей час
цей сон
цей дім
наплечник понесеш порожній
вже без баласту зайвих слів

і глянеш брате
за тобою
зійде посіяне зерно
і навздогін ростиме крокам
в нове незвідане ярмо

і станеш брате на розмову
з Тим хто мовчить
адже пора
ще не настала
і не можна
минути Гетсиманський сад

заплачеш брате
не дивуйся
без сліз зерно не проросте
без крови й поту
храм не зрине
фундамент скелі не знайде

і пройдеш брате шлях крізь серце
бо там
де виріс хрест
де гріб
там третій день
і збоку камінь
і ангел світла
звитязь тьми

і вернеш брате
трохи інший
в час коли жниво вже сягне
свого вінчання
а розлука
надію злуці принесе

зрадієш брате сходу сонця
обітованої землі
і руським
київським знаменням
освятиш свій Єрусалим

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай.

Ой сонечко ясне,
Невже ти втомилось,
Чи ти розгнівилось?
Іще не лягай!
Володимир Самійленко «Вечірня пісня»


В краю, де попівроку сонце панує безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Я не люблю тебе, мій друже,
Якщо ти скажеш, смертю змучиш
Себе. І зникнеш. Відповім:
Я не люблю тебе, мій друже.
Якщо тебе кохання сушить,
Воно й мене бажає вбить!
А я, я хочу лиш Любить.
І очі в очі бачить щиро,
Взаємно –трепетне: « Я вірю»!..
Твоє кохання, як неволя…

Я не люблю тебе, мій друже,
Не муч себе, бо серце тужить,
А я до того геть байдужа!

* * *

Ми вийшли із глибин блакитно-жовтих вен,
Із чорних днів минулого, з легендових давен,
Й червоною, багря́ною кровою пролили́ся
На вишиванку долі. Ми в світло уплели́ся
Славетними піснями перемог і плачем дів,
Ночами ту́жними і розцвітанням днів,
І стали вічним, нездоланним родом,
Величним в Бозі, обраним народом.
Ми в землю цю вплелися ниточка́ми
Із наших пращурів, батьками й діточками,
Героями звитяг, що без страху́ загину,
Попрали смерть в борні за Батьківщину.

Павло Гай-Нижник
26 серпня 2012 р.

Лиш з тобою це собі дозволю –
Власну гордість мовчки розтопчу;
І здригнуся від німого болю,
Груди підставляючи мечу.

Вбий мене, кохана ворогине,
Хай не знає твій удар жалю.
Може, ти збагнеш, коли загину,
Як СМЕРТЕЛЬНО я тебе люблю!

26.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)