Ти думав, я в обійми упаду,
Як перше світло сивини на скроні?
Та я не квітка ніжна у саду –
Скоріш колючка у твоїй долоні.

Росою не скочуся по щоці
В ранковім сяйві першого проміння –
Твоїх думок задавнені рубці
Пригнічують пахучість і цвітіння.

І з грунту рук твоїх не проросту,
Бо як мені буяти від отрути,
Коли мене, наївну і просту,
До примх упертих ланцюгом прикуто.

Ще тремтить у променях світанок,
Ще радіє травами земля,
Кида груші вересень на ганок
І тепло, як руки, підставля.

Аж сміється осінь промениста
І збива горіхи нашвидку,
Горобини порване намисто
Розкотилось жаром по садку.

Сміх петуній - різнокольоровий!
Значить, ще не буде холодів.
І, піднявши обважнілі брови,
Знов каштан у вересні зацвів.

А думки - метелики крилаті -
Позлітали вище яворів...
І, прилігши на батьківській хаті,
Білий день у айстрах відгорів.

Яка досада!- сонце одзвучало-
перелило сусалі дo листви.
Ще ледь відчутне осені начало,
а тепле "вчора"... ми вже з ним на "ВИ"
і серце камертонить ля мінором
тужливому крилу у небосхил.
Розгульному Сіверкові не сором
з дерев одінь коромсати щосил.
Рапсодія дощу - життя мотиви,
у мушлі сну так затишно душі
і, навіть, баболіто срібно-сиве
y хмарні заховалось вітражі.
Яка тривога! - передкрок у невідь,
жорствою критo часовий поріг.
Минулого - тумани перкалеві,
майбутнього - невизначений штрих.
А ти в золі років аж по коліна
шукаєш те найважливіше сло...
А Слово - шелест, позолоти пІна...
Яка досада! - літо відбуло.

Пародія

Непросто я знайшов вино,
Що лиходій сховав під стріху
(Як взнає – буде не до сміху)
Хай кислувате – все одно!

Картіна супер на даху…
Котів порозганяв, немає.
Вони полюють – заважають,
А я не можу “на суху”…

І місяць після чаркувань
З мінора повним став мажором!
По літрі – заспівали хором,
Босх здивувавсь – в таку-то рань?

Удвох літаємо між хмар –
Таки попав в натхнення сіті…
Мене “пробило” на граффіті –
Ущент розмалював димар.

А ще кричав в димар: “Гу-гу!”,
у мерехтіння вільних тіней…
Перехиливсь, упав… у сіни,
Примісячивсь… на кочергу.


26.09.2012

У теплому куточку примостилась,
Ближче до печі - тлів іще вогонь,
Накинула хустину, плечі гріла,
В ногах тулився кіт, теж змерз, либонь.

І тихо так, і суму повна хата,
Сидить бабуся і думкИ пряде,
Колись дітьми і внуками багата,
Тепер сама, ніхто вже не прийде.

Село для них, померлих років цвинтар,
Бо й сад пропав- посох, поріс бур’ян,
Пусте село, свистить у травах вітер,
Нема вже чим потішить городян.

Лишила пряжу підійшла до Бога,
Що з Матір’ю з покуття споглядав,
Молитву тиху мовила, небога,
Щоб щастя дітям, внукам посилав.

Осіння злива, грім і блискавиці,
і тарабанять краплями по склу
нитки води з небесної криниці,
сплітаючи струмкову бистрину.
Шалений дощ... Сумна осіння пісня
намоклим листям падає до ніг,
а туга в серці тисне, тисне, тисне,
як душу нерозкаянную гріх.
Оця гроза - останній подих літа,
воно ще раз вернулося на мить -
і вже в прощання келишку надпитім
розлука зосеніло жебонить...
2012

зачем тревожить лишний раз
"Люблю"?!…
я ревности боюсь.
боюсь, что искалечу
наш королевский конницы "аллюр"
и этот сентября
приличный вечер
зачем тревожить?
сплетни оживут
пустая трата,
взывать не поправимо,
о!
во мне еще не умер Робин Гуд,
и Ты всё привлекательней
без грима…
в истории запечатлён пример…
Ромэо и Джульетта
знаю,
не из лучших
столь важен в этой жизни
"свой размер",
когда сияет Солнышко сквозь тучи!!!
Светлана…
2012.сентябрь .26.

я повертаюся а осінь у дворі
мене чекає щоб сказати: добрий вечір
я стерегла твої давно забуті речі
ти не змінилася така ж як і до втечі
чи рада бачити – ну так беззаперечно
і навіть більше тобто без коментарів

я повертаюся – усе як і колись
лиш тонко золотом окреслені лаштунки
і ще не порожньо без мене тільки лунко
та щось зависло в наших з осінню стосунках
це порятунку просить раннім пензлем Мунка
легка корозія колишніх спільних рис

я повертаюся не згладити кути
бо не лише мені сестра вона посестра
вона не лестила й тепер мені не лестить
з німих дерев летять пожовклі палімпсести
крім нас нема у міжсезонні гірших бестій
я рада осене що є у мене ти

неправда,
все на світі
плаче,
хто при удачі,
і хто ледачо
її чекає
від ранку грітий,
щасливець долі…
і поневолі,
ті, що в неволі.

не треба звіту,
про рамки світу:
дитя планети,
простий й в щербеті,
на вибір долі,
на щастя-горе -
життя сваволю…

живе ж ледачо
щасливий мачо
і плаче, плаче -
нема удачі?!

і я ось плачу?
мабуть, щаслива,
сиджу і рими
вкладаю в фрази,
хтось прочитає-
така відраза,
хіба поетка
та русокоса?
вже ж бігла
босо,
холоднороса,
і знову просо
своє між перли…

невже не стерли?

лишилась фраза
своя Говерла
є лиш у Бога,
а ти, людино,
шукай щоднини,
і лиш опівніч,
вічуєш «знаю!» -
і "від-лі-та-ю"...

25.09.2012

В календарях фільтруються дні по роках і датах.
Годі у них шукати відбитки наших бесід.
Твій черговий здивується: "Дівчинко, ти - крилата?!"
А як же було безкрилому жити у Піднебесній?

А як же було без сорому тілом торкатись тіла?
А потім втішатись з Біблії: "Бог наказав - плодіться!"
Дарована мною зіронька в долоньці твоїй зітліла,
Із Мудрих ніхто не вигадав лишити в стіні ворітця.

І нарізно ми пізнаватимем смак екзотичних фруктів.
Лиш інколи щось штовхатиме в минуле, у вже забуте.
Не треба вертіти шиєю: вертатися - це не круто,
Хоча ні тоді, ні після крутим я не був, по суті.
2012

Просочувались стогони крізь стіни.
Гарячий подих... Піт на тілі, мов роса.
На стінах гра - ерО-вистава тіней
Під спецефекти за вікном: нічна гроза.

Політ бажань нестримних в грози ночі.
Трясе в судомах турбулентності екстаз.
Вулкан-блаженства в жилах кровоточить.
Для нас гроза нічного неба грає джаз.

Нема нічого - лиш сліди
і небо кольору слюди.
Там двоє - Бог і чоловік,
що поєдналися навік.
- Чиї сліди це? - він питає.
- Це наші, - Бог відповідає.
- А он, дивися угорі,
чому сліди тільки одні?
Ти мав якусь роботу може,
що там мене покинув, Боже?
- Тобі було там важко йти
і мусів я тебе нести.
Нема нічого - лиш сліди
і небо колоьору слюди.
Скрізь по землі ступають люди,
а поряд Бог із ними всюди.
І я благаю, хоч не гоже:
"Неси й мене хоч трошки, Боже!"
ps. А ще благаю без зупину:
"Неси, наш Боже, Україну!"

Ізвечора й до вечора по синагогах каяття
У скоєних гріхах перед Всевишнім
І просьби, аби лиш гарним був
Присуд Його на рік грядущий.
Це Судний день. Та дітвора безгрішна
Його щоразу перетворює на свято.
Таким, рабини провіщають, стане він,
Як завіта Машіах на безгрішну землю.
А поки що по синагогах сум і плач,
І тільки безжурний сміх дитячий,
Пташиний спів, безхмарне небо осені
Нагадують: Машіах десь уже в дорозі.

Ти у шафці ховаєш омелу, кота й помело.
Знай: пророки у нашому місті були чорнороті.
Власне, нашим це місто зробитись ніяк не могло
Та й не стало... втомилось... відклало на потім.

Скільки їх перейшло - тих, що вміли кадить фіміам.
І не в змозі були заповняти порожнє, просторе.
А моя еталонна блукала собі по світах.
...Пам'ятаєш: на пальцях моїх особливі узори...

Вже дорослому дяді ніхто не наллє молока.
А роки за роками... уміє життя постібаться.
Розпливається фотка твого... так, твого... малюка:
В мене теж є така... чорнобіла і старша на двадцять.
2012

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.

Эх, Одиночество мое, Мадам вся в красном,
Промокшей осенью врываешься в мой дом,
Где пахнет кофе, ночью, сигаретами
И тем, что не разгаданно еще.

Ты правишь миром, теми, кто тебя боится,
Поэтому придумали любовь.
Тебя толкают, мучают и презирают
Но каждый раз ко мне приходишь вновь и вновь.

Ну, что ж, садись, побудь мне Госпожою,
Ты знаешь, мы не виделись давно.
Напрасно ходишь, ходишь вслед за мною
По серым комнатам как вор.

Ты не тревожся, Гость мой постоянный,
Я от тебя на шаг не отойду,
Ведь ты сомной, а я с тобою,
И пусть весь мир придумает любовь...

«И я должник, и не истец»
Арсений Тарковский «А все-таки я не истец»

Не за літом печаль.
Не печаль за літами,
До яких от і це ось
Непомітно вплелось.
А печаль лиш за тим,
Що дедалі важче ходить з боргами,
Бо не знати, чи й встигну
За життя їх сплатить.
Ті борги не в грошах, не в майні,
А в мені.
Перед рідними й Господом Богом.

Десять тисяч - і всього один забіг
зостався.
І зненацька наш Бєскудніков Олег
зазнався.

Каже: "Хворий, бюлетеню, впав із сил!" -
і згинув.
Ось тоді мене наш тренер попросив -
біжи, ну!

Я ж на довгій на дистанції помру -
не охну.
Пробіжу, можливо, тільки перший круг -
і здохну!

Та суворо тренер: Федю, ти допе-
трай, зможеш!
Каже, волю варто мати лиш до пе-
ремоги.

Воля волею, як сили, мов у двох!
Я постарався -
І на десять тисяч рванув, як на п'ятсот, -
Та здався.

І підвів усіх - та я ж попереджав! -
не чули.
Що пробіг всього два кола і упав...
Жалкую.

І наш тренер, екс- і віце-чемпіон
ОРУДа,
Не пускати став мене на стадіон,
іуда!

З ним ще вчора ми пили, як братани,
до ранку,
А тепер кричить: "Замінюй ковзани
на санки!"

Шкода тренера - він тренер хоч куди...
Ну, Бог з ним -
До класичної я взявся боротьби
і боксу.

Перестав я сумніватися в собі,
будь певен -
Раптом стали ввічливі зі мною всі -
і тренер.


26.09.2012

хочеш мене приборкати?
ні бо кохаєш вільною
завжди на відстані доторку
поряд такі божевільні ми

я не питаю дозволу
ти не лякаєшся відстані
ти мене любиш прозою
я віддаюсь тобі віршами

тіло що тліло спалахує
серце що мліло вистрибує
в небо злітає птахою
в воду пірнає рибою

в мені твоє продовження
все що повинно відбутися
лінії долі довшають
душі докупи туляться



вересень, 2012

Вільний переклад
«Там, где вечно дремлет тайна» С.Есенин

Де дрімає таємниця,
Нетутешні є поля,
Моя доля – це в’язниця,
На горах твоїх земля.

Хоч широкі твої води,
Як і вітру помах крил,
Та століття твої й роки,
Затуманив біг світил.

Не мене ти цілувала,
Не тебе призначив рок,
Доля шлях підготувала,
Мій до Сонця та зірок.

І спочатку приказала,
Полетіти в тьму німу,
Й все що мав я відібрала,
Не лишивши нікому.

Щоб в душі твоїх віконцях,
Розірвавши тьму ночей,
Запалив два нових сонця,
Незгасаючих очей.

Текст оригіналу

Там, где вечно дремлет тайна,
Есть нездешние поля.
Только гость я, гость случайный
На горах твоих, земля.

Широки леса и воды,
Крепок взмах воздушных крыл.
Но века твои и годы
Затуманил бег светил.

Не тобой я поцелован,
Не с тобой мой связан рок.
Новый путь мне уготован
От захода на восток.

Суждено мне изначально
Возлететь в немую тьму.
Ничего я в час прощальный
Не оставлю никому.

Но за мир твой, с выси звездной,
В тот покой, где спит гроза,
В две луны зажгу над бездной
Незакатные глаза.

Запроси не на каву, а просто побути удвох.
Часом тиша лякає ще більше, ніж гостра відмова.
Я на тіло вдягну (ось побачиш) оранжевий смог.
Буду зовсім, як осінь, легка і така ж кольорова.

Кожен зважений крок не здається даремним тепер.
Обертатись назад заборонено згідно з законом.
Я дістанусь до всіх (ось побачиш) віддалених сфер.
Розберусь у твоїх невловимих чуттєвих рингтонах.

Запроси не на каву. Хай вечір лежить на губах.
Завтра буде невчасним дзвінок телефонний у домі.
Я зігріюсь до дна у твоїх чоловічих словах.
І знайду – ось побачиш – потрібні абзаци і коми.
25.09.2012

Вільний переклад
«Не бродить, не мять в кустах багряных» С.Есенин

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Мовби ягода, червона, спіла,
Ніжною була твоя краса,
Сонячним заходом ти горіла,
А в очах безкрайні небеса.

Хоч зерно, твоїх очей зів’яло,
Ім’я, п’янко пронеслось, мов звук,
Шаль зім’ята, довго зберігала,
Запах меду безневинних рук.

В тишині, коли зоря на небі,
Мовби кошеня вмиває рот,
Говір лагідний чую про тебе,
Водяних, налитих вітром сот.

Хоч мені шепоче часом вечір,
Що ти була – пісня моїх мрій,
Той хто вигадав твій стан та плечі,
Самий настояний чародій.

Не бродити у кущах багряних,
Не знайти слідів між лободи,
Пасмом кіс, чарівних та вівсяних
Від - бажалась видно назавжди

Текст оригіналу


Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.
С алым соком ягоды на коже,
Нежная, красивая, была
На закат ты розовый похожа
И, как снег, лучиста и светла.
Зерна глаз твоих осыпались, завяли,
Имя тонкое растаяло, как звук.
Но остался в складках смятой шали
Запах меда от невинных рук.
В тихий час, когда заря на крыше,
Как котенок, моет лапкой рот,
Говор кроткий о тебе я слышу
Водяных поющих с ветром сот.
Пусть порой мне шепчет синий вечер,
Что была ты песня и мечта,
Все ж, кто выдумал твой гибкий стан и плечи,
К светлой тайне приложил уста.
Не бродить, не мять в кустах багряных
Лебеды и не искать следа.
Со снопом волос твоих овсяных
Отоснилась ты мне навсегда.

Заварюю осінь. Із дерева ночі
Зриваю кислиці маленьких зірок
І в чайник складаю. А вітер вже точить
Із марева ранку росу. Колосок,

Корзинки, суцвіття, пелюстки медові
Велінням природи дають нині знак,
Що літо дозріло в обіймах любові
Й готове ділитися силою. Так

Повільно, поважно, казково і легко
Стікає до столу духмяний туман.
З птахами у вирій відчалила спека,
Дійшов до розв’язки ще теплий роман…

У чашці розмішую цукор і славу
І декілька сліз добавляю у каву…

25.09.12

Щойно викотився парубійко-місяць,
Ніч укрилась в золотистий теплий плед.
Після натовпів, брудних підлог і тисняви
Зорі – крихти хліба, вмочені у мед.

Після довгих речень і смачних ілюзій
Поцілунки грудня гарячіш твоїх…
Кажеш, що у мене мало так від музи?
Ти ж не надихаєш навіть і на гріх.

Постмодерн твій тістечком зажовую,
Настрій мій світліший від твоїх химер.
Кажеш, що ти творчий і не прогнозований?
Встав і після себе столу не протер.

Щойно викотився парубійко-місяць,
Загорнула шию у м’яке кашне.
Сійся, музико, і снігу, сійся!
Знов рятує слово… Слово запашне.

Чи хміль в мені не добродив,
Чи я ще й досі молодий, –
Довкола надивляю стільки див...
Та що за диво-дивина:
Дивуюсь не тому, що знав,
А тому, чим ось зараз, наяву
Милуюсь. Тішуся.
Живу.
P.S.
На схилку літ
Мандрівникам судилось
Відкривати рідний край..

Коли сніжинка легко так
літає,
Мов зіронька, що впала
із небес,
Ковзне у руки й слізкою
розтане,
Тендітні крила їй
не повернеш.
І зачаровані прозорістю
медузи,
Її торкнемося капризом власних
рук,
Вона, мов полонений,схований
у тузі,
Раптово зблідне і помре
від мук.
Коли ж захочемо метеликів
не в танці,
Не мрію бачити, а тільки прах без сил:
- Де їх наряд? -
Від них на наших пальцях
Зорею розфарбований лиш пил.

Залиш політ метеликам
з снігами,
І не губи медузу
на пісках:
Не можна мрію нам хапать
руками,
Не можна і тримати у
руках.
Не говори минулому,
що смуток
-Ти пристрасть і горіння
То ж шалій!
-Твоє кохання лиш
помилок жмуток,
- Та без кохання гинем.
Чародій.

20.09.2012

Я грішна перед Вами,
пане мій,
що пам’яті збиваючи пороги,
шукала Вас у собі,
наче Бога,
коли звучав для іншої Ваш сміх.

Ішла за Вами
І губила Вас
отам, де Ви давно відшепотіли.
Та, голос, затаврований у тілі
у танці літа передчасно згас…

Я согрішила, знаю,
пане мій.
Мені мовчання Ваше не під силу.
Я спогади про Вас
в собі носила…
я їх вбивала...
та усе без змін…

А Ви мені пробачите колись
терпке мовчання
у хвилини болю?
Мій пане, я візьму його з собою,
ступаючи у жовтий падолист…

Ми вдавали: прострілений час улучає у нас - у незграб.
Як летюча примара вистрибує з вікон, щоб входити в двері.
Ми були пелюстками сухих непотрібних комахам кульбаб.
Ми пручались, коли нас розпластували на папері.

Вистеляли асфальти живі оберемком холодних суцвіть,
І цвілими нитками пір'їн, й павутинням пуховим, мов градом.
Ми готові були міцно зуби і вії пташині зціпить,
Щоб полегшити дихання тих, хто вже знову наважився падать.

Потрапляли в провалля снігів, компромісів, доріг. Угорі -
Під колеса машин. Оживляли у шафах своїх же скелетів.
Ми були перелітними. Листя обтрушували з ліхтарів.
Ми дуріли. Стрибали із сонць і молилися на парапеті.

Нам хотілося пнутися й п'яcтися вище. Коли холоди.
Повикльовувать зими й заклеїти скотчем їх щелепи срібні .
Ми були, як усі. Доки "праведник" вбогий і дивний один
Не упевнив у тому, що осінь нам вже не потрібна.
2012 рік

В осінньому парку Франка
Під шелест пожовклого листя
Сумно поскрипує гойдалка.
Ззовні самотня Христя
А в серці разом з коханим
Прогулює п'яту пару.
25.09.12

Сварка-варивода в’ється клубком,
Хижо вливає багно у пастелі…
Віхоть дощу і відкрите вікно:
Краплям самотньо в холодній постелі…

Вечір терпляче лаштує мости,
Шлях навсібіч і вузеньку стежину…
Ними подружжя би мало нести
Доторки теплі у завтрашню днину.

Вийшло, за звичкою, все навпаки:
В ніч каменюкою кинуте слово,
В драній кишені – дрібні мідяки…
Постіль до ранку мовчатиме знову…


24.09.2012.

І знову з лі-
та в осінь повертаюсь…
Сурмлять лелеки пісеньку німу…
Тобі, мій любий, холодно? Я знаю…
Іди до мене, просто – обійму…
Із ніжністю,
без всякої надії…
Я поцілую і піду…
Лиши насамоті
зимі-повії,
снігам,
що їх без тебе не знайду…

Осінній дощ
і невигойні рани.
А знаєш – я сьогодні
помолюсь…
Прости мене,
як Бог нас всіх прощає…
Хай поцілунком я
до тебе
доторкнусь…
і не скажи,
що віра – зла як відьма.
Вона ще гріє серце багатьом…
Тобі ще холодно?
Тобі ще – безнадійно?
А я молюся…
я – молюся!
Я – молюсь…

Так пізно-пізно айстри розцвіли,
А пригорнути любляче несила...
О де, в яких світах блукали ми,
Що вже голівонька безрадно сива?

Лиш очі... Очі пломенно горять,
Тремкі уста - в жаданні поцілунку!
У небі хмари сіро лопотять,
Шукаючи од болю порятунку.

Але нема... В квітастих пелюстках
Ховає долю осінь русогрива.
Так пізно-пізно стрілись у світах,
Що й пригорнути любляче несила...
(20.09.12)

Чому ти так зі мною чиниш,
У чому завинив тобі,
То знов покличеш, то покинеш,
А я горю немов в вогні.

Невже живеш моїм ти болем,
Що виливаю у віршах,
Навмисно мої рани солиш,
Щоб плакала моя душа.

Невже настільки ти байдужа,
Самозакохана й пуста,
Невже в твоєму серці стужа,
І кам’яна твоя душа.

Тоді скажи із ким кохався,
Із ким горів в ночах вогнем,
Кому навічно я віддався,
Опавши цвітом хризантем.

Відкрий мені природу таємничу,
Пізнати дай хмільне єство своє,
Вродливі риси ніжного обличчя,
І впевнитись – на світі щастя є.

Ні! Заховай у потаємні надра
Краси своєї найсолодший дим,
Аби снагу в собі будив я зáвжди
Непізнаним , невіданим отим…

22.09.12

Вільний переклад
«День ушел, убавилась черта» С.Есенин
День пішов, потоншала межа,
Близьким став, щасливий день відходу,
Ріжу легким словом, мов ножем,
Таємниці літ прозору воду.

У блакитних струменях душі,
Б’ється піна, що роки скипала,
Що німим докором таврувала,
Смуток виливаючи в вірші

З кожним днем більше стаю чужим,
Я до тих із ким життя зв’язало,
Все тому, що в полі у межі,
Тінь мою від тіла відірвало.

Неодягнена вона пішла,
Кинувши мої зігнуті плечі,
Де-небудь вона тепер в далечі,
Іншого навіки віднайшла.

І себе даруючи йому,
Що був я, навіки позабула,
Породивши у душі пітьму,
Моїх віршів так і не почула.

В них пишу про не забутий бренд,
Їх відлуння бродить за горами,
Що у снах цілую я губами,
Тіні позабутої портрет

Текст оригіналу

День ушел, убавилась черта,
Я опять подвинулся к уходу.
Легким взмахом белого перста
Тайны лет я разрезаю воду.
В голубой струе моей судьбы
Накипи холодной бьется пена,
И кладет печать немого плена
Складку новую у сморщенной губы.
С каждым днем я становлюсь чужим
И себе, и жизнь кому велела.
Где-то в поле чистом, у межи,
Оторвал я тень свою от тела.
Неодетая она ушла,
Взяв мои изогнутые плечи.
Где-нибудь она теперь далече
И другого нежно обняла.
Может быть, склоняяся к нему,
Про меня она совсем забыла
И, вперившись в призрачную тьму,
Складки губ и рта переменила.
Но живет по звуку прежних лет,
Что, как эхо, бродит за горами,
Я целую синими губами
Черной тенью тиснутый портрет.

Цариця Раті вправною була
І мала ліжко в формі циферблату:
Годинникова стрілочка мала
Секундну доганяла там завзято.

На циферблаті цифр є шістдесят.
А в Камасутрі - поз є плюс чотири,
Та Кама й Раті мали всюди блат -
І розділили міру ту без міри.

На циферблаті що лиш не було!
Але для них - не дуже надзвичайно.
Секундна стрілка шкрябала об скло
І парувала чашка з чорним чаєм.

Годинник клацав сотні тисяч літ,
Чи квадрильйонів квінтільйонів двісті
І залишали стрілки часто слід -
Не вісімсот, а вісім раз по вісім.


25.09.2012

жовті долоні в дерева
хмари незграбні важкі
тягають небом черева
ніч наступа на граблі

квітів обвітрені губи
втратили смак без медів
вітер у пестощах грубим
став до осінніх дів

котяться вниз горіхи
в пальці пошерхлі трави
скинувши тьмяні доспіхи -
каштанові до булави

купи тримаються жолуді
в хвилястих пасмах дубів
зайцем пробігся полудень
по бурих шапках грибів

зимно калина солодшає
багрянець чіткіший щодня
висохле літо волошкою
сперлось на мокрого пня

звило гніздо й лишилося
в теплі пережити дощі
і серце його покотилося
клубочком в тернові кущі



вересень, 2012

Пір"їнним дотиком торкаюсь твОго тіла,
Пронизлим шепотом віршую я інтим,
Як заклинання. ТвОя шкіра ніжно-біла,
Мов осінь, вкрилася відтінком золотим
При світлі місяця старого й мерехтінні
Аромолампи... У повітрі аромат
Із феромонами твоЇми у сплетінні.
Ми стрілки часу в позах, ліжко - циферблат.

я прикинусь почтовым голубем
опрокину твои сомнения
в самом белом на небе облаке
ты скажи одно: - с возвращением…

объедимся взаимной радостью
убедимся, чтоб было убрано
все пароли и явки - к адресу -
на иные планеты угнаны...
2012.

Я сама собі буду Слово!
І сама собі буду Закон!
Хоч не литиму вашої крові,
Не помолюсь до ваших ікон.

Я не стану для вас рукою,
У яку запихнуть прапорець,
А опісля кривавого бою
Як на Бога надінуть вінець.

Не на смерть на Голгофу йдете!
Не пророки ви є, - Фарисеї!
Говорити навчились, проте
Нам вже годі закваски тієї.
18.10.10 р.Б.

речь это камень, бреющий рябь речную -
бег отражения вдоль отторжений;
речь это ревность -
я говорю, ревнуя вас к человечеству (оптом дешевле);
речь это все пустое и все вранье, часто не видно смысла, а чаще сути;
но - я люблю вас, видимо, больше слов: с кем бы вы ни были счастливы, будьте.
будьте.

А я хотіла лиш одне - любити,
Щоб мати змогу приносИти в дар
Життя своє. Щоб був хтось поруч. Жити
Без монотонних буднів і примар.

А ти хотів, щоб все було за планом.
Ти лиш забув, що я - не телепат,
Не робот, що виконує програми:
Всміхайся! Стій! Ану, бігом назад!

Ти вбив мене! (Так,так тобі вдалося).
Зламав, принизив. Просто розтоптав.
Чи це прокляття злих людей збулося,
Чи так життя приноситься у дар?

А я хотіла лиш одне - любити...


24,09,12

Прекрасна осінь, як же ти прекрасна,
ще тепло-тепло, холоду не чуть...
Прекрасна осінь тим, що своєчасна,
Із нею легко в зимну рушить путь!

24.09.2012

Я люблю тебя, осень сонная.
Бабьим летом ты щекочи меня.
Быть мне росами орошенному.
Зазеркальности за собой манят.
Засмотревшийся в твое солнце я,
одурманенный цветом вереса,
затуманенный и задымленный
терпким вкусом хмельного хереса.
И в пути с тобой, осень сонная,
то ли весело, то ли слёзно мне.
Вслед за рыжими, осень, косами
по пятам иду, вместе с вёснами.
Я дождями твоими поеный,
не напьюсь твоей грустью синею.
Боль несу тебе раной ноющей -
возвратишь её, непосильную.
Колыбельную напою тебе
я борвеями многозвонными.
И в который раз я умру в тебе…
Я люблю тебя, осень сонная…


2012

Послідній день на Землі!
Все минуло швидко-швидко
Пролетіли наші дні,
І нічого вже не видно...

Пролетіло все кудись.
Десь лишились наші цілі,
В Вічність ми всі подались,
Хоч завжди кудись ми бігли...

Гнали нас чужі думки,
До грошей, а чи від страху,
А тепер пропали ми,
Не знайшовши свого Шляху...

епілог:
Серед тисяч всіх думок,
Відшукай для себе спокій,
Хай свідомість як твій Бог,
Відшукає стан глибокий.

Щоб побачив метушню,
І що час твій є скінченний,
Вибирай з стежок Свою,
Бо для неї є все в тебе!

Проживи Єдиний день!
Тільки зараз! Лиш сьогодні!
Може і тобі прийде,-
Стан Високий, стан свідомий.

Дякую :-) 22.09.2012р.

Рутина роботи – прутами аж хльоска!
Вагон, залізниця й вона, жовтокоса.

Підбори парадні - бо зміни початок:
Потік пасажирів затис, мов лещата…

Дощі із лимоном, чаї із вітрами,
Матраци, набиті нічийними снами…

Чиїсь по плацкарту найпершенькі кроки,
Й довірою дихає верхня гальорка…

А та жовтокоса, красуня колишня,
Дає всьому раду – і гамору, й тиші…

Як вільна хвилинка майне серед ночі –
Вона – ніби сваха, що викупу хоче,

Немов «перезрілка» з молочним потічком,
Або та шмаркачка, що цілить у відчай…

Вона пише вірші, нехай і наївні,
Про те, що не сталось, та станеться нині!

Чатує терпляче на справжні стосунки –
Такі, щоб найвищої проби й ґатунку.

Хронічно хворіє на міфи про Гошу*,
І поглядом тре чоловічі підошви,

І подумки пхає скелет самовару –
Невже ж помічник не знайдеться до пари?!.

Хтось гляне: хороша!.. Та вже ж, не безродня!..
І знов, до наступного вірша – безодня…



*Гоша – герой фільму «Москва сльозам не вірить», мрія самотніх жінок (кому за сорок).

13.08.2012.
Поїзд "Львів – Дніпропетровськ"

Що мені є з тими крилами?-
Творче мій, роздивись!
В'їлася кігтями сильними
темної ночі рись.

Рвала надію утомлену,
віру в Калинорай.
Спалах опальний спомину-
зійшлий з ума Єфай.

Як я зомліла крилами,
що виносили в лет
босу мене, але силами
сповнену вповні? - ет!

Свіжий надрізе нації,
смолами випікай
люду цього прострації,
гарту укріплюй плай.

Що мені є з тими крилами?
Творче, ізший цю рвань -
знаками неба правдивими,
Сонцем - од спотикань.

Їй підкорилось все –
стежки, дороги і шляхи далекі.
На службі в неї – творчість і натхнення.
Перо жар-птиці у руці, а з під-пера –
вирує, б’ється джерельце,
словами повнить потічки і ріки,
верстає сторінки життя.
Сторінка кожна – сонячний кружечок,
вона – у центрі, промінцями – діти.
Малі, великі, і уже дорослі.
Усі – її, і всім – вона,
найкраща подруга, порадниця,
у будень і у свято,
і без канікул, вихідних,
і слів немає кинутих на вітер.
Щодень – весна, вона – сівач натхненний,
і зерно сиплеться в серця,
і врожаями славиться світлиця.
Ота світлиця – прихисток для сотень душ,
як скарбівниця, де найбільшим скарбом – доля,
така, якою наділив Господь, щоб розділити з ним Голгофу.
Там – небо ближче і не холодні зорі,
там херувимів хор виспівує: «Осанна!»,
а небеса відлунюють: «Оксааана!!!»
24.09.2012

Прийшла у гості осінь кольорита
Стоїть тут на порозі , наяву~
Сіріє небо , поменшало блакиті,
Достиглий плід в зернятках бережу.

Колись весною посаджу їх знову,
Тримаю у долонях дрібнотУ ,
Чекатиму на весняну обнову,
Збиратиму плоди в своїм саду.

Ясніє день. Чи ж ранок той згадаєш,
Як смакував нам чай у холодку ?
Підуть дощі,надіюся впізнаєш,
Кусочок літа- гинув нашвидку.

Течуть струмки і творяться калюжі,
Мов в дзеркалі відбиток мого я,
Мої роки -затьмарені, байдужі,
Чи ж пригадаєш як була твоя?

Та все пройшло не жди, я не заплачу!
Сміятись буду в ці похмурі дні.
Прошу, будь другом і я все пробачу
Винна осінь, Чекатиму весни!

вірш видалено