З екрану два нащадки Мойсея,
Здійнявши галас, б’ють себе у груди –
Два жадібних цинічних фарисея…
А ціль: хто б не програв – при владі бути.

Для телепнів вистава на екрані –
Блюзнірство… Україна на кону
В суцільному тупому балагані…
Жеруть, не наковтавшись… до схочу.

На Першому для нації – равини.
Де пісня задушевна, гарна?
Нема у цій країні України –
Давно уже земля обітована.

Я розумію, якось треба жити,
Хоч ненаситне в наші будні вкралось.
Вони такі, як є… що їх винити,
А що з тобою, мій народе, сталось?

Окутана країна, вся в шинках.
Народ же спить в обтяжливім дурмані,
Все загниває поступово… прах,
Забуті дні славетні при Богдані.

Паплюжать мову – надбання, духовність.
Хіба цього народ чекає дійсно?
Плетуть байки безглузді про двомовність…
Прокиньтеся, бо буде надто пізно.

Із-під поли погрозливого танка
на пільгових умовах у ціні
привабливо незвідана коханка
гостинно Уманню дісталася мені.

Цнотливий дух Софіївського парку
знайшов такі, що інших слів не зич:
щасливий випадок на аватарку
нас зблизив, ой... до відстані облич.

Ховалась ніч за межі "пентагона",
немов якесь лякливе цуценя,
а я торкався уманьського лона
у ритмі вальсу з посмішкою дня.

Шляхетний стан погрозливого танка
в зворотній від маршрутки напрям зник.
Гадав я: Умань - тільки так, коханка...
Не проти з нею стати на рушник.


11.07.2012

Недалечко від села, на горбочку , росла собі одинока тополя, а там недалеко, над річкою красувалася розлога верба. Сумно було обом, не мали пари.
Ось і почали вони дружити. Гомоніли, мріяли , перегукувалися. Однакові були ростом , зеленим листячком пишалися. Любовно сідало на них сонечко , та на їхніх гілкочках відпочивало. Теплими вечорами , прилітав пустунчик вітер,.бавився з ними, лоскотав листячко- то верби, то тополі. Підхоплював їхню розмову і ніс далеко у гори- ближче до хмар, а часом, аж до самого Бога. Відчував Бог їхню любов, а тому і посилав їм силу рости і розвиватися.
В той час люди перестали прислухатися до Божого Слова,. Не вірили , що Господь зійшов на землю. Деякі мали своїх богів, інші взагалі перестали вірити у Вищу Силу.
Ось так і росли б собі подружки, якби не та буря , що наблизилася до їхнього селища. Була це п’ятниця. Небо почорніло, блискавки зміями перекреслювали небесні простори, тріскали недалекі високі скелі. Падали дерева. От тільки верба і тополя стояли непорушно. Прилетів вітер, приніс краплини дощу , кинув їх на вербу і ледь чутно зашепотів-
-Він помер, Його розіп’яли на хресті.
- Кого? спитался верба.
-Того, хто приніс любов на землю. Господа нашого, Ісуса Христа.
Затремтіла верба від болю, безсило схилила свої віти до землі і так застигла в цій позі навіки. Навіть не мала сили розказати про це горе своїй подрузі тополі.
Вербичка плакала три дні, не піднімаючи очей .
Аж ось повіяло теплом . Це знову прилетів друг вітер і приніс зі собою звуки радісних сурм і пісню, що розливался дзвіночками- Христос Воскрес.
Почула цю пісню тополя, розпитувала, що ж це за пісня. Розказав вітер тополі і про смерть і про Воскресіння . Зойкнула тополя , та зразу ж і зраділа такій вісточці. Випростала свої гілочки підняла їх високо під хмари дякуючи небесам за таку радість. І росте вона з тої радості все вгору та вгору прославляючи Бога. Струнка, висока, щаслива.

О, витражи, о, витражи.
Вокруг сплошные миражи.
Купаюсь в сказочных туманах
Фата-морганах, фата-морганах.

Под властью сладких слов тумана
Растает боль, исчезнет рана.

О, витражи, в них столько цвета,
И чистоты, и красок лета.
Мираж же ярок и могуч
Но он липуч, он приставуч.

Клубятся облака тумана,
Но нет в них призраков обмана.

Звучит аккордами пассаж,
Всплывает волнами мираж:
Вот в чине капитана князь
Княгине шлет в конверте страсть.

Уходит в море, уплывает:
По ней одной душа скучает

Вот свет сквозь стеклышко костела,
И миражи сияют снова:
В них – призрак божества Атона
И Нефертити, Эхнатона.

Прекрасней всех красавиц Нила,
Она любви, лишь ей служила.

Панно из разноцветных стекол
Дворцов, гостиниц, много окон.
Всплывает «Рыцарь» миражом −
Прошелся Врубель витражом.

О, витражи, о, витражи.
Вокруг сплошные миражи.

Ця тиша між нами
така красномовно-палка...
Теплом розімлілим
свідомість колисану ніжить,
і хлюпає в серці
по-давньому гостро і свіжо,
у просторі часу
вразливістю слова крихка...

Ця тиша між нами
дорожча за музику слів...
О, як же це гарно -
уміти мовчання читати,
що тане у серці
зі смаком солодкої вати
і ніжно заводить
у солод замріяних снів...

2012

Сонце... Небуле Сонце...
Сонце! Незнане Сонце!
Десь межи хмари інших -
Блуд, дошкулявий блуд...
Танці? Бува, не сон це?
Співи? О, сон - це, сон - це!
Руки під образами,
Рами, і храми, Люрд -
Часом, що вже віками -
Крами. Усе - за крами!
Вибитими шибками -
На неозорий шлях.
Свічі, палають свічі
Кетягами-зірками.
Каяння - між думками,
Каяння - на руках.
Каяння... Вже не сон це
Там, де минуло Сонце...
(11.07.12)

щось неправильно ми зрозуміли
Златочко -
маємо тебе за шкідника садів і лісів
і в парках тебе винищуємо
вузькотіла
ти і дуб могутній подужаєш…
але ж
ніхто і ніщо у цім світі не зайвий…
рухлива
чом зупинилась
синя соснова Златочко -
мене почула?
й зблиснула металом холодним
байдужа і досконала
*
2012

Привіт, мій любий, день тебе втомив.
Нарешті вдома. Сядь, побудь зі мною.
На тій світлині з янголом – то ми,
Коли були сім’єю молодою.
Помовч. Влови спокійний дому ритм
І пригорни мене, уперше наче.
Наш янгол посміхається згори
І всьому надає небесних значень.
Ще ноги йдуть і руки роблять щось…
Минеться, тільки дійдеш до подушки.
У нас з тобою справжнє відбулось –
Спорідненість у долях і у душах.
2012

Танцює фламенко іспанська циганка,
В'юниться змією привабливий стан.
Циганко-чаклунко,- ти пристрастей бранка.
В очах твоїх чорних бушує вулкан.

Дочка Пірінеїв, гарячого сонця.
Під звуки гітари, під стук кастаньєт,
Кому віддаєш ти палке своє серце?
Признайся, красуне, розкрий свій секрет.

Розметані хвилями кучері чорні,
Троянда червона, намисто з монет
І дим сигарет у старенькій таверні, -
Де хмелем п'янить твій гнучкий силует.

Скажи-но, циганко,красуне іспанко,
Нащо так безжально серця ти крадеш?
Напевно цілуєш і любиш так палко,
А може і досі кохання ще ждеш?

Запально танцює циганка фламенко,
Струмиться шовкова спідниця до ніг,
А руки злітають, як голуби, стрімко
І золотом сяє браслет-оберіг.

У запалі плескають п'яні матроси.
Розкидала ніч вже вогнів аметист.
Як блискавки, погляди кидає скоса,
Закоханий в неї на смерть гітарист.

Мольфар собі
тихесенько сміється,
у зоряні вдивляється дива.
Він молиться.
Нехай же Вас торкнеться
його печаль
і трепетні слова
про те,
що все минає...

Не минеться
лише любов,
що душу
зігріва...

***
Як справді хочемо, братове, ми,
Щоб мова довела до Колими,
Хутчій пускаймо язика до хати, –
Вже гупає важкими чобітьми.

Йому дев'яносто… І кожного ранку
Каміння потроху в мішечку тягає.
Дідусь поспішає, встає до світанку –
Тризуба на схилі гори викладає.

Героям слід встигнути шану віддати –
Життя вже на фініші, сила не та…
Та топчуть земельку його супостати –
І тому дідусь досі в лавах УПА.

Тризуб, то є образ шляхетності роду,
Незламності духу, величчя та слави.
Ввібрав він у себе і силу, і вроду…
Із космосу видно цей символ держави.

Знаєш, стежки-дороги
Часто до прірви ведуть людей.
Янгол чи голос злого
Нас віддаляє від мрії й веде
За горизонт... Справжній Едем -
Він де?

Ніженьки вмочу у роси,
Коси в любистку сполочу свої.
Бути щасливою - просто!
Вітер гарячий всі рани згоїв,
Чуєш - співають для нас солов'ї
З гаїв!

Гріюсь теплом твого серця,
Дивний вогонь з-під твоїх повік...
Аж до самої смерті
Тільки любов - то найбільший лік,
Спраглій душі - життєдайний сік
Повік!

Зоряний пил на повіках,
Срібна мотузка з душі до душі,
Час - то найкращий лікар!
Вже не боюся розлуки дощів,
Разом здолаймо життя віражі
Мерщій!

Надихнули Роман Лесюк та Оксана Мазур

я стиснутий в жмені долі,
вона грає мною як хоче,
лютую, щербатіє місяць поволі,
тому вовком вию щоночі.

липень, 2012 р.

ПЪЛНОЛУНИЕ

Така ме стиска в шепите си съдбата,
така ме премятат и тия, и ония,
че ми иде да се озъбя на луната
и като вълк да вия.

***
Рятуй нас, мово, й ти, красо небес,
Щоб дух народу в істині воскрес,
І не торкнувсь до серця України, –
Цей айсберг, що в мерзенних душах скрес.

І хочеш йди - сюди або туди,
і хочеш стій - нічий, її чи мій,
і хочеш сни, і хочеш спи,
торкайся легко або бий,
кусай, вдихай чи спрагло пий.
Як хочеш там, як хочеш тут,
(не пхаю носа в твій маршрут),
далеко, близько, з ким-небудь
і будь-який.
Просто будь.
10/07/2012

Перебуваю в стані дежавю:
когось, до сліз знайомого, люблю.
Усе – до болю рідне і близьке,
мов лезо бритви, гостре і слизьке.

Довкола серця – звичний антураж.
Я від любові просто навіснію.
Вщипну себе. Чи раптом не вві сні я?
Глибока рана. Вводимо дренаж.

Врятуй від почуттів, Всевишній Боже,
все так зненацька, швидко і невпору!
Й ніхто нічим зарадити не може.
(“Кого хвилює, врешті, твоє горе”?).

Усі тебе минають обхідцями:
немає діла до твого жалю!
Перебуваю в стані дежавю:
знайоме все. І сльозоточить рана.

рожевий фламінго стоїть на рожевій нозі
а другу сховав у рожевому пір’ї підкрилля
фламінго з народження небо рожеве відкрили
в рожевому світі у ніжно рожевій лозі

рожевим довіку фламінго отак проживе
ловитиме рибу рожеву закрученим дзьобом
в рожевого птаха чудове захопливе хобі:
в рожевому світлі сприймати старе і нове

Час не можна розтягти на п’яльцях,
Чи зопалу викинуть за пліт,
Час не обвести навколо пальця,
Щоб сховатись від прожитих літ.

А літа лягають у покоси,
Мов у лузі скошена трава...
Залицяється до мене осінь,
А колись всміхалася весна.

А колись мені весна всміхалась
Яблуневим цвітом у саду,
Тремолом цикад в пахучих травах,
Сотами в травневому меду.

Весно, весно, ти моя відрадо!
Ти дитинства мого зелен-сад!
Захисти мене і дай пораду,
Як до тебе утекти назад,

Чи, бодай, пригрітись на осонні
Мого літа, що уже сплива,
І відчуть, поніжившись спросоння, —
Осінь ще мене не здоганя.

Осене моя золототкана!
Та не квапся так, не поспішай!
Ти для мене пара ще неждана, —
Сядь скраєчку літа, зачекай!

2005

Засіялось маками поле,
Палає яскравим вогнем.
З весни після холоду - кволе,
Квітує тепер день за днем.

Із озера - жінка-русалка,
Осоками йде навпростець,
Для згУби чарівна весталка,
Збирає дурман, ялівець.

Прикрасила маками груди,
На стегна - вербову лозу.
Малини солодку облуду,
Вустами пила, мов росу.

Засіялось поле житами,
Нескошений колос мовчить.
А мак червоніє квітками,
Не займані душі манить.

Повідцвітали небеса
І повсихали очерети,
Та юно райдуга звиса
І сонце котиться в кареті.

Весну з надій не вилучай,
Минуться осені і зими.
Пішли, кохана, пити чай,
Радіти зелені озимих.

А те, що квапляться літа,
Біда хіба? Їх кваплять діти...
А осінь - гарна, золота,
Якби ще з нею не старіти...

10.07.2012

Видно здалеку нас,
Не такі, як усі –
Два білесеньких птаха
На чорному тлі.

Наша доля страшна,
Бо ми завжди в прицілі –
Не потрібні нікому
Світлі задуми, цілі.

На землі ми чужинці –
Тут все продається…
Світ змістовним і значущим
Лише здається.

Світлі тигри, вовки,
Білі коні та птахи
Серед сірого, чорного –
Завжди невдахи.

Все – нікчемне, пусте,
Недолуге й байдуже…
Випадковість – зарано
Ми з’явилися, друже.

Ось – річка. Далі – пагорби та кручі.
З дитинства милий серцю краєвид,
Наповнений минулим, весь живий…
І тиснуть спогади, неначе сірі тучі.

Я все частіше повертаюся сюди,
Де задуми наївні й нездійсненні
Спливають знов у вигляді надії…
І оживають позабуті тіні давнини.

Обличчя друзів чесні та відверті,
Без пилу фальші й масок чистоти.
Ще й відчуття безмежності життя…
А також босі ноги, вщент роздерті.

В минулому… Осиротіло щастя нині,
А сивина випереджає славу…
Скрізь чорні ворони у пошуку поживи,–
Як страшно стало жити в цій країні.

А ніч крадеться, тихо прослиза
У шпарки, щілі, закутки, і тиша
Дзвенить між зір, неначе сталь ножа.

Знаходжу знов печаль свою колишню,
Оту, що від рум*яного «люблю»,
І зустрічей щемливого чекання,

Коли живеш у стані «тихше, сплю»,
Стрічати мрієш разом зірку ранню,
І п*єш із уст цілунки і меди,

Словами ніжно пригорнеш до серця…
Судилося печаль стару знайти,
Щоб виплавити радість нову «з перцем»,

Із полумяним пристрасним «чекай»,
«Палай, і буде світло дня крізь ночі»,
Із теплим, винуватим «пробачай».

І ти пробачиш, навіть як не хочеш…

Чи правда те, що правда коле очі
Тим, хто не знає, де брехні рубіж?
Чи коле тим, до правди хто охочий,
Хто каже правду, хоч його заріж?
Чи правдолюбцю правда скроні точить?

Чи ти про себе правду знати хочеш
Чужу? Вартує те хоч гріш?
Вона завжди із гіркотою жовчі.
Свої і правда і брехня миліш?….

Брехня і правда вічно впереміж.
Впізнати легко. Не заплющуй очі…
Але не квапся застромити правди ніж
Й дізнатись, як від правди кровоточить…

©08/07/2012

* * *
Не помирати від жалю, а жити
Я маю; їсти й пити, щоб зростать;
Щоб кров чистіш була й міцніла стать,
І відчуття свої всі освіжити;
Й тим, хто не в змозі голод вже терпіти,
Не вариво з жалів ріденьке дать,
А щось, щоб теж відчули благодать,
Ситніше і смачніше їм зварити.
День вересня ясний; на виднокрузі
Багрянець кленів, неба синь і глиб,
Хмарки в нім білі, й вітерець у лузі.
Щоб помагати слабшим, слід мені б
Ростити волю й розум не на тузі,
Гнать відчай геть: їм щастя – наче хліб.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I must not die of pity; I must live;
Grow strong, not sicken; eat, digest my food,
That it may build me, and in doing good
To blood and bone, broaden the sensitive
Fastidious pale perception: we contrive
Lean comfort for the starving, who intrude
Upon them with our pots of pity: brewed
From stronger meat must be the broth we give.
Blue, bright September day, with here and there
On the green hills a maple turning red,
And white clouds racing in the windy air! —
If I would help the weak, I must be fed
In wit and purpose, pour away despair
And rinse the cup, happiness like bread.

* * *
Для тебе я – лиш літа теплі дні,
А не усі чотири пори року;
То ж тих принад, що не знайдеш в мені,
Шукати в інших слід твоєму оку.
Нема в мене ні осені дарів
На продаж, ні задуми днів зимових;
Й люблю тебе я так, що догорів
Вже й чар, що весь він у весни обновах.
Тому кажу: хай з літом і любов
Моя йде – і не місце тут образам, –
Щоб ти радів пташні і квітам знов,
Як вернеться з прийдешнім літом разом;
Інакше будеш, як порушу дати,
Вже й літо в іншім кліматі шукати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know I am but summer to your heart,
And not the full four seasons of the year;
And you must welcome from another part
Such noble moods as are not mine, my dear.
No gracious weight of golden fruits to sell
Have I, nor any wise and wintry thing;
And I have loved you all too long and well
To carry still the high sweet breast of spring.
Wherefore I say: O love, as summer goes,
I must be gone, steal forth with silent drums,
That you may hail anew the bird and rose
When I come back to you, as summer comes.
Else will you seek, at some not distant time,
Even your summer in another clime.

Настроение что-то не спорится,
Может, ветер не с юга повеял,
Может, связано это бессонницей,
Или происки лютого змея…
Вот, сижу, обнимаю коленочки,
Обхватила рученками ножки,
Холод слышен от каменной стеночки,
И на платье "растут" все горошки…
Слезки капают, словно по графику,
И отчаянно тают на ткани,
Ожиданьем себя я изранила,
И по-новой приблизилась к грани.
Абрикосы и спелые вишенки,
Как хочу, чтобы ты их отведал,
Наслаждался садовою пищею,
И прогнал прочь седого соседа.
Говорю ему, милый мой рядышком,
Только стоит позвать, и приедет,
А пока только мокрые пятнышки…
И отчаянно верю в победу.

В обіймах гарячих
нестримного липня-коханця
ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч.
У колі одвічнім бажання,
жаги, протиріч...
ця пара до ранку
кружлятиме в ніжному танці.

А лінії їхні тремтливі -
в краплинах роси,
у музиці місячній трав,
невловимо сріблястих.
Почувши її, серед них
просто хочеться впасти
і палко згоріти
в багатті цієї краси!..

....

Ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч
від ніжних цілунків
невтомного липня-коханця.

Ще трохи – і стомлено-сонна,
десь зникне уранці,
забравши з собою
мереживо зоряних свіч...

2012

Бабье лето... окутала нежность,
Сдвинув сроки начала зимы...
И звенит позолотою верность
В ярких красках парящей листвы.

Вся река в тихой грусти туманов –
Белизной донимает печаль...
Небо плещется в водах лиманов,
Журавли отправляются в даль.

Степью – запах осенних костров...
Вдруг нахлынули детства забавы
В виде легких, малиновых снов...
Паутиною скованы травы.

Осень резко ворвалась в права
Златогривою сочною зрелостью...
Извелись, потускнели слова
Перед сладкой с кислинкою спелостью.

В гробовой тишине
Песни вовсе умолкли.
Ведь по нищей стране
Стаей рыскают волки.

Будь ты конный, иль пеший
Шапку спрячь – украдут,
Даже если ты леший –
На куски разорвут.

Есть за глупость расплата –
Мол, не знали тогда…
За штурвалом – бригада.
И, кажись, навсегда.

Что же делать сейчас –
Столько плещется тупости?
Сделать вид – не у нас…
Нет лекарства от глупости.

Страшусь моментов тишины,
Когда тоска стеной накатит,
И верить хочешь, но не можешь,
А слово ничего не значит.

И вновь не заданы вопросы,
И не получены ответы…
Течет ручьями пустословье,
Звучат дежурные приветы.

Куда идти, куда бежать
От мыслей бестолковых, мрачных.
Накрыло холодом зимы…
Жизнь вся в нюансах однозначных.

Не важно – это днем, иль ночью:
Ушел в себя, молчу, затих,
Схвативши ручку и бумагу…
И красотой ложится стих.

Мир предстает сквозь стеклышка сознаний
И простотою тешит жизнь глупца:
Понятность связей и стабильность знаний…
А вед неведомы нам замыслы Творца.

История есть череда предательств,
Потока войн, братоубийств, вражды
И взятых, но забытых обязательств,
Слез, голода, измен и суеты.

В чем смысл всех препирательств, распрей, бед
И повторяемость безумств, кровавых счетов?
Вопросов много – тишина в ответ:
Покрыто тайной, никаких отчетов.

Наш мир есть миг реальности размытой,
Иллюзий плен из представлений ложных,
И пустоцвет уверенности сытой,
А также тленность мыслей ненадежных.

Я нарисую твой портрет.
Пусть непохож, но от души…
Проникновенный льется свет,
Как вспышка, крик среди тиши.

Вот карандаш и чистый лист –
Хитросплетенье серых линий…
Доносится веселый свист.
И лечит сердце синий иней.

Танцуют языки костра
Под звуки утренней капели.
Мы повстречались лишь вчера…
Душ единенье, общность цели.

***
Російська мова для народу – кляп,
І знов його протягує сатрап.
А ти стоїш і кліпаєш очима,
Хоч у скарбниці – однорогий цап.

Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
Свобода.
Самість.
Вода іскриться.
Тече вогонь.
Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.

Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
Немає болю, то голе тіло – як манекен.
Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...

Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
Немов судини богів античних, отут розрісся.
Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.

У тебе серце, як риба в сітях.
Вино по грудях...
Я втратив нині багато крові – писав пісні.
Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
Мене все тонше хвилює море і райський сніг.

А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
Життя первісне уже прожито.
Це чорновик.
А інше... знову...
Я відчуваю, що буде круто...

10 лип. 12

Де зруби самотніх душ,
Де ліс, той, що пра, де глуш -
Чи знайде прабог себе?
Купальська минає ніч...
Не бачили квіти віч.
А може в житті так тре -

Шукати свічами день?
Очищення - днесь огень,
Що наскрізь, як перший крик...
О, клич мене, Князю, клич!
Не втримає серця нич -
Ітиму, де світлий лик

В горянській спочив воді...
Осягнення у ТобІ
Чистилища віщих снів.
І, може, знайде пуття
Натомлене се життя,
Душа, що лишилось пів...
(7.07.12)

Тук-тук, тук-тук –
Веселий стук.
У всі часи він завжди в такт…
На жаль це так.
Ось кат сокирою тук-тук ,
Мета досягнута… без мук.
Працюють зранку і вночі
Ці стукітливі силачі.
Завжди потреба в них була
Такі діла, такі діла...
Колись стукач на світі жив,
Що Стусу вік укоротив.

Ти втомилася від метушні,
Неосяжного холоду безнадії…
Тягнуться нескінченні зимові дні,
Глибоко під кригою – чисті мрії.

Та минуть, в очікуванні тепла,
Довжелезні, сірі віки.
Найпотаємнішим душа оживе,
Прокинеться стрімкістю ріки.

Настане вистражданий час –
Збудуться наші світлі сни.
Все буде добре у нас…
Ось і весна. Як же хотілося весни!

Слова звучать незначимі, пусті –
Знецінились в устах у фарисеїв...
Настане час – в них істини прості
Наповняться величчям колізеїв.

Я правотою в небо проросту,
Змістовним словом розбужу серця,
За слово правди у вогонь піду ...
Не влада, а народ мені – суддя.

Сліпі прозріють і побачать сонце,
Яке теплом одарює світлини.
Давно воно не сяє у віконце –
Його злі люди вкрали у країни.

І відгукнуться різнобарвністю поля,
Зазеленіє гай та піснею прол'ється...
Утішить душу матінка-земля,
Що гордо Україною зоветься.

Дві сили йдуть одна на одну:
Та, перша, тяне у безодню,
А інша в світле майбуття –
Оце і є людське життя.

Там понамішано усього...
Лиш крихітка чогось святого.
Даремно щось чекати путнє,
Якщо з Добром і Зло присутнє.

Два полюси – такі діла,
Окремо, жаль, їх не бува.
Й себе не зможемо змінити –
Божествене, з цим треба жити.

Зла мачуха для діточок своїх – країна…
Зневіра повна та відсутність мрій.
І ледве чути: ”Ще не вмерла Україна”…
Лиш бідність прижилась та квітне в ній.

Ні працездатність, фаховість, сумління –
Ніщо не вплине на кар’єрний зріст…
Зв’язки родинні, підлабузнюватись вміння
Замінять вам і здібності, і хист.

Є результат – некомпетентність влади.
Чиновник для людини – бог і цар…
А на закони можна всім начхати –
Бо все у нас вирішує хабар.

Що дасть нам шанс на гідне існування? –
Це інтелект і ставлення до знань,
І технології – основа процвітання…
Суворість, неминучість покарань.

Коли не видно неба – чорнота,
Безвихідь тисне жорстко, безголово,
І повний розпач – тільки пустота,
Тоді вступає в бій безстрашне слово.

У повний зріст, безжалісне, палке –
Воно всесильне там, де навіть зброя
Нездатна щось змінити… Все хитке –
Не від коня, від слова щезла Троя.

Ти мову рідну вчи і поважай:
Не плюй в колодязь – з нього пити й пити…
Слова кохання ніжного пізнай –
Дівоче серце вони здатні полонити.

Відомо всім: було спочатку слово,
А потім вже вода і твердь… буття.
Воно – це радість, біль – всьому основа,
А також сутність та любов… життя.

Життя миттєво промайнуло і сплило –
Хтось відчуття скінченності приспав…
Був час – для нас все зеленіло і цвіло,
І соловей лиш нам свої пісні співав.

В гонитві за уявним і сумнівним
Ми розбрелися світом… хто куди.
Хтось схибив – шлях здається рівним.
Другий – усе на потім… не суди.

Розлука, зустріч, метушня… бомонд.
Яскраве сонце „на круги своя”…
Ти першим крок зробив за горизонт,
А завтра мабуть черга вже моя.

Хто це сказав, що тільки „тут і зараз”?
Хто нав’язав нам цей стереотип?..
По тім жалкую, що колись не склалось.
В душі палає чорний смолоскип.

Не відбулось – у часі несумісне...
Літа минули… в кожного своє.
На зріле серце безнадія тисне,
Дме сірий вітер, спати не дає.

І ніби так, а може ні... – хто знає...
Всередині палає все, горить,
А душу знову чомусь смуток крає:
Так мало щастя – усього лиш мить...

Блукаю… ось минуле та майбутнє,
Що далі буде – глибоко у скрині.
Життя – не лиш пірнання в незабутнє.
Печаль є в ньому й гіркота полині.

І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину,
і все птаство небесне, і до Адама привів,
щоб побачити , як він їх кликатиме.
А все, як покличе Адам до них, до живої душі –
воно ймення йому.
Книга Буття, 2-19

Такий Єрусалим –і місто, і село воднораз:
Ще вчора ящірка лякалася
Й щезала прудко між камінням.
Сьогодні ж я змушений чекать,
Аби забрати чашечку з-під кави,
Яку залишив на хвилину.
Та не досада в цім чеканні:
Бачу таку ж, як і я сам,
Охочу вивчати інших .
Наче прискіпливий екзаменатор,
Позирає ящірка на мене.
Мабуть, хоче, щоб назвав її тим іменем,
Яке батько Адам дав при сотворінні світу.
Важко дізнатись – глузує чи співчуває.
Що я, лиш неофіт у ягадуті,
Блукаю поміж українською й івритом.
Та ось нарешті віднаходжу: «Летаа! »
І тиха спірозмовниця моя
Пірна грайливо у свій сховок.

Жар-птиця – спалах мрій моїх,
Душевних мук, вогню бажання,
Думок дозрілих і живих,
Палкого, ніжного кохання.

Без тебе – ніч і кольори тьмяніють,
І кожен день без радощів минає,
І вогники в душі ледь-ледь жевріють,
І туга серце обручем стискає.

Все, що поміж нами, поза часом, рухом,
І не підвладне кількісним оцінкам…
Кульбаба край села рясніє пухом,
Нема кінця віршованим сторінкам.

Хай кожна мить наповниться тобою.
Знов спалах – ніжний дотик словом…
Маслини запах стелиться горою,
Чарівна пісня тихо лине долом.

***
Жива історія мого народу,
Він полюбив, немов дочку, свободу.
Але шматує і ґвалтує вік
Незваний гість – це істинний заброда.

Твоя рука в моїй руці
Тепло це відчуваю,
Пливуть роки, а я тебе,
Як і колись кохаю.

Твоя любов вливає жар,
Що топить лід навколо,
Твій дотик уст мого чола-
Пахуча матіоло.

Ось так удвох пройшли життя,
Вже обрій бовваніє,
Стоїть з косою відплиття,
Ми разом, аж стемніє.

Не змогли убити примусом, приблуди,
Не змогли здолати підступом брехні-
Яничарським кроком, чоботом Іуди,
Придушили подвиг стійкости в борні.

І стоїть людина серед поля бою,
Мов стеблина стигла, та в безсиллі плід.
Не спекти хлібини зернятком застою,
Не засієш поля, пропаде твій рід.

Всі бажання росту ходять манівцями,
Не зійде пшениця де росте кукіль,
Сівачі байдужі ,кидають слівцями,
Полуда на очі впала звідусіль.

На тебе мій роде, вся надія знову,
Запрягайте коні, вершники стремлінь!
Вам зерно збирати, кукіль відкидати,
Щоб земелька знала, що ти не один.

Та це вже не вперше вам поля орати,
Працею своєю спушувати твердь,
Ви борці за правду, вас не розігнати,
Ви живучий фенікс, не страшна вам смерть!.

Будь благословенна, юносте незборна!
Перед вами зникне тимчасовий спад,
Здобувайте мудрість, вам рости, міцніти,
Мрія України – волі зорепад.