і знову алхімік тобі нахімічить півнеба
і знову тебе намалює маститий художник
і ти вже не нуль не хробак
не пирій придорожний
а славна подоба геракла чи світлого феба

нехай твої руки по лікоть в червоному квасі
нехай твої ноги толочуть недогарки волі
нехай твоя совість підтоптана боса і гола
куди їм до тебе нащадкам звичайної раси

ти обраний четом і лишкою - тими богами
що крутять шарманку
на верхній щаблині всевладдя
вони тобі завше нового стиліста порадять
і куплять із пляжем і пальмою наче багами

---

Пародія

Не біда, що ми майже незнайомі,
Відстані малі, й ми одні у домі.
Мій кудись пропав – кажуть, третій лишній.
Та й який він мій? Він уже колишній.
Я на мить оцю ждала цілий рочок –
Ближче підійди, ще стопу, ще крочок…
Ті чоловіки – то ще те насіння…
О, ти не такий! Вже пустив коріння!


24.06.2012

***
Підуть дощі і буде веселіше,
І з’являться на сайті лепські вірші,
Розквітне сад божественних пісень, –
Хто їх плекав, той буде щасливіший.

Ти приїхала вчора чомусь із Вітебська.
Білорусь на тебе справила враження.
Я в Житомирі п’ю каву по- віденськи,
Я в Житомирі їв каштани смажені.

Захоплення в тебе сягає істерики.
Не спіши по вухах мов обухом ти.
В центрі міста я знаю десяток сквериків,
Де вночі так приємно палити й слухати.

В тебе звичка погана – напхавшись ліками,
Соціальні формули вважать недоречними.
Я ж бо навіть в житті не умію ліктями –
Як в трамваї комфорт тобі забезпечити?

Хтось працює підкреслено – треба тло йому,
Щоб на фоні убогому здатися гожим.
Пропозицію маю – давай постоїмо.
Скільки, справді, можна – з пустого в порожнє.
17 жовтня, 2010 р.

Не чіпляйся за ілюзію,
Не влаштовуй демонстрації.
Те, що сталось, – секс між друзями.
Епізод – не кульмінація.
Про які стосунки мовиться?
В тебе доля – темна вулиця.
Скороспіла, як шовковиця.
Хто з землі не погидується?
1 січня, 2011 р.

Зевс Феміду вИкликав на килим,
Вергав слину з лютістю грози:
– Як мені уже осточортіли
Ці метафізичні терези.

Де твоя діалектична гнучкість?
Під одну гребінку стригти всіх?
Та хоч зараз скинь з очей онучу,
Глянь: надворі – неантичний світ.

Чи тобі безсмертя вже противне?
Несмачні амброзія, нектар?..
– Але ж терези – це об’єктивність.
Та і я – богиня, не гендляр.

– Вдосконалить прилад недолугий
Надоумивсь майстер наш Гефест:
Буде третя шалька тут, як флюгер,
У той бік, з якого інтерес,

Нахилять коромисло слухняно.
А щоб трохи підіграть юрбі,
Треба вжити заходів, звичайно, –
Ще одну пов’язку дам тобі…

Зблиснула мечем Феміда права:
– В рай по блату? Але ж божа честь?!.
– Чесненька-а, не весь той світ, що справа,
Зліва світ – реальний! – також єсть.

Ми поможем Саваофу-тату,
Нам – Ісус на страшному суді.
Зветься це “зв’язки”, а не “по блату”.
Ні туди без цього й ні сюди…

Зевс примовк, а потім кинув фразу
(Нею козиряють всі боги):
– І тобі ще вистачить Кавказу,
В мене є й на тебе ланцюги…

Так, що добре зваж усе, Фемідо,
І узавтра відповідь даси…
Мов стіна, богиня чесно зблідла:
– Хай Гефест… приносить терези.


1988

Вже відбули мої інтимні теми.
Подаленіло щастя золоте.
Моя любов – осіння хризантема,
Що в спогадах так боляче цвіте.

Моя любов – святе моє спасіння,
В мені живу відкрила душу ти.
Не відцвітай, красо моя осіння…
У спогадах цвіти мені. Світи.

1988

Сон це, напевно,
Не може такого бути!
Жайвори-справи вставати мене не кваплять.
Щось тут не так,бо сьогодні ж таки будень –
Завше дієві від спокою сов краплі.
Червень у вікнах. Дрімаю,
А вже дев’ята.
Світлом мережить і день обіцяє вдалий.
В літню відпустку хочеться мандрувати –
Трав просять ноги, а очі – нових далей.
Червень знесилює…
Мов ювелір-незграба,
Зронить на землю розпечену краплю сонця,
Вгрузнуть підбори в асфальті та піт градом,
Але спасибі йому, що не сон це.
2012

Уже холоне вечір літній,
Як жар останній у золі.
Немов ромашки, в небі квітнуть
Великі зорі та малі.
Тремтять ледь чутно полохливі
Під вітром стебла і листки,
А хтось хмільний речитативом
Співає хрипко залюбки.
Проте стихає гомін міста
І спокій близиться чимдуж
В цей час у сутінках імлистих
До наболілих наших душ.
25.06.12

Темно. Лячно. Душно.
Морок виїдає заморені очі.
Я мрію про світло,
Та є полонянкою ночі.

Холодно. Тонко. Байдуже.
Відчуження спить зі мною.
Я мрію про голос,
Та тільки рóдилась німою.

Пекуче. Отруйно. Безкінечно.
Стіни зруйновано, та я відчуваю їх тиск.
Я мрію про посмішку,
Та не маю до щастя хист.

Тотальна руйнація – явище звичне,
Готуйте душі: зустрічаймо первісне.

Кульбабки пух зірвався й полетів.
Торкнися, любий, до щоки моєї.
Он світлячок лампадку засвітив,
Сьогодні хоч назви мене своєю.

Брунькує квітень на твоїй долоні,
В дуеті піють двійко пташенят.
Стисни в обіймах, наче у полоні,
Поклич в квітучий, звеселілий сад.

Сурдопереклад демонструє тиша,
І ми з тобою – як глухонімі.
Цілунками несказане пропишем,
Зорею заяснієм у пітьмі.

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

—Як осягнути жінку? — промовчу. —
Чи ж осягнути неосяжні далі?
Чи зрозуміть поезію дощу
і млосний запах зірваних конвалій?

— Як осягнути жінку? — та ніяк. —
І в філософських не знайти трактатах
рецепта того — добре знає всяк.
Бо жінка — з нерозгаданих загадок!

Не осягнути жінку. От і все!
А чи її потрібно осягати?
Вона тремтить. Вона цілунків жде.
І прагне буть коханою й кохати!

2008

Що ж, я така, як всі.
Не краща і не гірша.
У небі возять сіль,
А я все не засну…
Намацують мене
Рядки якихось віршів,
А я від них у сни –
Повіки на засув.
Вони мене ведуть
Стежиною нічною.
Наклала на вуста
Сама собі печать.
Бо я – така, як всі.
Рятуюсь тишиною,
Аби лишень так-сяк
До ранку переждать.
2012

***
Мабуть, і справді в ньому є наїв,
Бо я в цей рубаїновий мотив –
І сонця українського, й блакиті! –
По самі вінця трепетно налив.

Я помню твои странные стихи,
которые рождались вечерами.
Из них я знаю все, что было с нами,
а значит, уж не так они плохи.

Ты их писал, когда хотел открыться,
когда был неуместен и забыт,
когда тебя съедал ущербный быт…
Писал и не хотел остановиться.

Торжественны, немного пошловаты,
твои стихи не знали одобрений.
Но сколько мимолетных откровений
впитали в свою суть твои цитаты.

Ты жил в своем мирке, в своем пространстве,
избавленный от книжного уродства.
Какое поразительное сходство
я нахожу сейчас в твоем упрямстве

с моими зачерствелыми чертами,
с каким-то безрассудным аскетизмом,
теперь это назвали модернизмом,
а раньше нас считали бунтарями…

Ты знаешь, а ведь я еще пишу,
уже нечасто и не так контрастно,
но так же упоительно и страстно
я в этот миг волнительный дышу.

2012

Вечірній степ, останній потяг,
Гарячих маків ураган.
Немов радар, дебелий сонях
Забратись хоче на курган.
Піду я в бік від залізниці
Через поля аж до води,
Де ловлять рибу зі стариці
Горбаті верби, як діди.
Де у гарячому серпанку
Цвіте солодкий молочай,
Де степ заварює щоранку
З пахучих трав зелений чай.
Тут зовсім рідко ходять люди
І не гуляла дзвін-коса.
Блищить вогнями, як на блюді,
Цнотлива райдужна роса.
Бринять струмків зелені кобзи,
Пирій доріжки простеля.
І так завзято гнуться лози,
Що аж підстрибує земля.
Рипить обвітрена дорога
В несмілім відблиску зорі,
І йдуть до неба, як до Бога
Тополь зелені ліхтарі.

2012

Я часто плачу. Я живу душею.
Мене болить чужий нестерпний біль.
Я не люблю нещирого єлею,
Вже краще хай отак – на оці сіль.

Коли твоя душа – чутливий легіт,
Коли ти бачиш край сердечних ран,
Коли твої слова, як щирий легінь,
І співчуття не рветься на екран -

То ти жива. І не плаксива духом,
А просто наче Божий камертон.
Не вкрите серце шкарубким кожухом,
Бо відчуває болю напівтон.
07.05.2012 р.

Кришиво
Місяць струсив на левади
Вишила
Нічка медами смарагди
Чашами
Пахощі в сніння збирала
Ніжними
Перлами - день в опахало
Нашими
Винами літо палало
Душами
В зорях зустрілись змовчало
Віршами
Вітер залестив рулади
Віщими
Іскрами мріли Плеяди

***
Ти з матері глузуєш, як на звих,
І зроду не була серед чужих.
Ти каверзниця, дочко України,
Та знає світ – це непрощенний гріх.

...Атланти пішли воювати.
В атлантів - важливі дебати:
хто небо тримає найкраще?
чи вище піднять не пора ще?
Щоднини - словесні кориди.
...А втомлені каріатиди
(одна - в українському строї),
кохання і ласки сувої
провітрять, - і знов до роботи:
спекти, посадити, сполоти,
помить, побілити, попрати...
А треба ще ж небо тримати!

2004 (2012)

(На русинському діалекті української мови)

Жӧнська співанка за серенчу

Залитіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
Я го люблю тай сокочу,
Вбы дагде уд ня не скочив
Ниґда шуга.

Кажут люди: «Хлопе милый,
Не буде з пса солонины!»
Ош гуляв ись – дале будеш,
Ты за жоны не забудеш
Шуга амінь.

Де бы мы з тобов не были,
Всі тя жоны там любили:
Очи на тя упуляли,
Сорочкы на собі рвали
З рукавами.

Я тя люблю, ги пес кӧстку,
Ги огинь – з березы тріску,
Не уддам тя я никому,
Мусит быти всьо по мому,
Ги я кажу.

Серенча – ото ги пǒтя,
Я го ймила – ввӧн не хотів.
Я го ймила – вже не пущу,
Най пасулю в сіньох лущит,
Діти бавит.

А я людьом не повірю –
Пӧрву пысок на паздіря,
Ко вповість, ош мы не пара,
Най пуд ним земля ся зарве,
Айбо нараз!

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
А я в нього ги вта ружа,
Мы паруємеся дуже –
Серенча йсе!

А я в нього ги вта ружа
Мы паруємеся дуже –
Та заткайся!

24.06.12

(низка неканонічних танка)

* * *
Блукальці весни!
Гірські стежки заросли
Забудь-травою.
Будемо йти навмання
У хащі снів золотих.

* * *
Приснилась легенда
Про Гільгамеша.
Глиняні сни мої!
У яких пластах землі
Я знову блукатиму?

* * *
Білий пристрій
Наповнений холодом
Я оспіваю...
Живе він життям
Химерним і дивним
В домі моєму...

* * *
Ми шукаємо
Весну як сновиди дня
Серед холоду.
Хто покличе її?
Птах? Руді коти?

* * *
Ріка шепоче.
Залишки обвуглені
Старого мосту…
Спаленого. Іду в брід.
Шум води. Прохолода.

* * *
Осінь - дівчина
Сумно стинає коси
Блискучим серпом
Зими навіженої...
Певно, старість приходить.

* * *
Танці "вдови".
Як весело на ешафот
Зранку сходити...
Сонячне місто моє
Гамір юрби столичної.

* * *
Байдужий світ!
Навіть коти - і ті...
Вітер осінній -
Тільки він друг єдиний,
Мій співрозмовник, слухач...

(Світлина автора віршів. На світлині я сфотографував свій сон. Щоправда не цей і не глиняний...)

добігає межі ця межа
із-за меж часоплину
скільки будемо разом
у всесвіті цьому
хто зна
розлетілися дати
ні взяти ані дарувати
і не випросиш в долі
ні миті ні слова ні краплі озону
але ж я іще тут
я усе ще з тобою
коханий
бо тримаюся міцно за рідну пошерхлу долоню
лиш вона оберіг мій
і нині і прісно
і там...

Он тихо сказал: вы прекрасны!
Расцветает душа подобно цветку.
Слова любви просты,
Они росе подобны,
Они дают живительную влагу.
Садовник, нежным взглядом,
Целуя лепестки обнимает талию розы...
2012г.

Спішу до тебе, хоч і добре знаю,
Що ти в обійми не візьмеш мене.
Як вбить чуття? Чом пристрасно кохаю?
Коли ж коли, усе це промине?

Щока мокріє, ну невже знов сльози ?
Вже скільки раз казала – відійду!
Тепер я вірю, сповняться погрози,
І щастя я без тебе не знайду.

А може це лишень мені здається,
Що квіти висохли в моїм саду,
На дворі ж осінь, та весна вернеться-
Я знов в твої обійми упаду.

Ти вічна мрія, серце мого серця!
Воно стукоче тихо в унісон,
Роки ковтають біль, все ж поки б’ється,
Ми в спогадах відновлюємо сон.

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

Заморозки на ґрунті і облисіння лісу,
сіре небо подібне даховому залізу.
Двором жовтня непарного, кругаля
даючи, вториш, їжачись: "ох ти мля".
Ти не птах, податись собі у ирій,
пак світів повидавши, й нужді позірній,
як у пошуках подруги, кажеш – годі:
сторінок – зимувати – катма в природі.
Схоронімось і тут, в чорній оправі твору,
зовні проникній холоду, а звідси – зору,
за бугром в чистім полі на стоси слів
пером кирилиці одолів.

Там, де гріються ружі на білім причілку вікна,
де полохає люд собача, не припнуте завчасно,
там до сонця і саду говорить неспішно вона,
та, в якої долоні пропахли хлібами і квасом.
Розтинають вітри непролазне буяння лісів,
розсипають насіння кульбаба, осот по городу.
Білість хати у квітах цей світ майже зовсім зносив,
та обличчя старої не губить вселенської вроди.
І велика любов огортає поля і сади,
і мовчання, сильніше од слів, наче музика нині.
Повертаються ноги і душі до мами, сюди.
Влітку. Зрідка… Коли приїздять в Україну…

Напиши мне о том, что короткого лета не жалко.
Напиши, что ты счастлив безумно сегодня и тут.
И о том, что туда, ближе к югу, под осень фиалки
Намечтали апрель и опять безрассудно цветут.

Напиши пару слов. Я не стану их Фрейдом тиранить.
Я поверю тебе, что действительно все это так.
Время в каждой судьбе выделяет момент на Нирвану -
Территорию жизни, попавшей под радужный флаг.

В этом семиполосье я лента небесного цвета.
Мне не хочется слышать о боли. А уж о твоей
Говорить не приходится. Пусть выметается лето,
И пусть осень тебе подает золотую карету.
Лишь на экстренный случай я все-таки жду у дверей.

Умань 07.11р.

Ти на початку великої дороги, Друже,
і далечінь завжди блакитна і сумна,
як всі твої улюблені балади
попсових і не дуже колективів…
І погляду завжди занадто довго
летіти стрілами твого самотнього натхнення,
і серцю також забагато треба стукати
перед земним пожовклим відпочинком.
Комусь зручніше заблукати, голову задравши в небо,
комусь, похнюпившись, іти,
так цифрами опісля коми множаться світи,
повір, довершено із нас ніхто не правий…
Усесвіту загвинчений вініл,
тобі твоя замовлена дорога –
попереду ні чорта, ані бога,
а тільки роги, роги, роги,
і стільки Сонця, що не вистачить пітьми…

Горну́ тебе до серця, як дитину...
За садом перевесла в’яже день,
Вистелює надії на ряднину -
Пожовклий від сльоти́ півдикий лен.

Пучками світла втикане за-сердя,
Лише відлуння - здавлене "молю́"...
Прилипну сонцем до п’янкого меду,
До того, що назбирано в маю́.

Ти ж пам’ятаєш, як сурмили бджоли,
Як понад полем сіяла весна?
В моїх долонях розквітали зорі,
В очах твоїх палали небеса...

О, скільки дива - за пожухлим тином!
О, скільки мрії - в хусточці життя...
Горну́ тебе до серця, як дитину,
Хоча й сама - безпомічне дитя...
(23.06.12)

Не грусти красавица, скажи,
Что сделать для твоей души?
И парню ответила красна девица:
Милый, мне ничего не надо,
Лишь днем и ночью
Быть с тобою рядом...
От трепета девственной мечты
Пришли в движение сердца любви
В порыве страсти запылали уста:
Я люблю, я люблю тебя!..
Наше утро в любви начинается.
Наше утро в любви продолжается.
Крылья счастья парят сказкой любви,
А любовь, любовь цветущая — в чистоте души.
2012г.

Коханий, залишайсь, не йди...
Ті квіти хай голубить поле.
Ми подаруємо їх долі,
Що розвела-звела мости...

Коханий, зірваним листком
По нотах серця, без вагання...
Згасає зіронька остання,
Судомить час від перевтом...

Коханий, квіткою в саду
Єдиною для тебе буду...
Зійдуть з росою пересуди
І пелюстками пригорну

До себе, до себе я...

Розкладу я ватру
Центром світовим,
Де спинились мандри
Спокоєм нічним.

Розкладу червону,
Сяду на траві.
Падають в долоні
Зорі лісові.

Чуєш, луно тиші,
Як летять думки
До небес і вище,
Світлі та легкі.

Струни слухались Страдіварі.
Хоч так довго його чекали:
Сохло дерево, форма, лак...
Час настане, вона в руках
Танцюватиме.Мить щаслива
Прийде раптом, як літня злива!

Шал охопить єство!Розлуку
Мудро сховано в ніжну тугу,
Скрипку віддано у подруги.

Прийде досі незнаний отець,
Він звучання її митець,
А вона божество для нього!

Лиш тоді щаслива дорога,
Хто заради людей і з Богом.



23.06.2012.

ПЕРЕКЛАД
Осип Мандельштам із збірки
"Камінь"
***
Безмовно-трепетна печаль
Розкрила очі, і одразу
Прокинулась квіткова ваза
І виплеснула свій кришталь.

Уся кімната наче п’є
Знемоги найсолодші ліки.
Маленьке царство тут, а стільки
Дрімоти тихої несе.

Вина червоного ковток,
Краплину сонячного світла,-
Надломить ледь рука тендітна
Крихкого печива шматок.

***
Вершина комунізму – саркофаг,
І вічний свідок дружби – саркофаг.
Якби він виріс біля мавзолею, –
Пішла б уся Росія – в саркофаг.

дуже багато цікавих віршів
пишеться нам на робочому місці
можна один можна десять чи двісті–
гайда творити поете мерщій

бачиш – начальник в контактє сидить
бачиш – його секретарка сумує
бачиш – он ті що нагадують мумій
з-під пірамід позирають сюди

швидше гостріше – метафор додай
оксюмороном ушквар їх у вічність
деталізовано метонімічно
хай оживуть на хвилину бодай

клавіатурою пензлем пером
можна задіяти принтер і сканер
поки робота в режимі чекання
поки не мече громи ліргерой

Пародія

До ранку нині точно не засну –
Той соловей тестує силу волі,
Він переплутав літо і весну –
Півнóчі вже такі дає гастролі!

І хори жаб не вибирають слів,
Сичі кричать – у них свої закони.
Всі раптом заспівали, хто хотів,
Не просто так – а ще наперегóни!

А от зозуля – так, нехай кує,
Умру без сну – на ранок знов воскресну!
Обнятись треба “житіє моє”…
Я за гармонію – духовну і тілесну.


9.06.2012

Українським політикам

Сіріє ліс, сіріє небо,
сіріє поля сіра даль,
і сірий сум вповзає в тебе
й у сіру кутає вуаль.
Цей сірий світ… Ця сіра дійсність…
Убога сірість сірих душ,
що замахнулися й на вічність:
і з неї теж зірвати куш.

2011

Полетіли думки електронними дротами в місто,
По дорозі губились перлини чуттів і понять ,
І ті райдуги піль, що плелися в душі мов намисто ,
Хтось украв по дорозі, змінивши на думи проклять.

Хіба ж можуть «міські» убивати поля, це ж ганеба!
Ще й пшеничні жнива , перемелювать купою слів ,
Різнобарвну веселку міняють на синяву неба,
Безпощадно вбивають красу наших рідних полів.

Це в Бозі гріх, це в пародисті сміх,
Та доля їм судилася щербата:
Зі всіх камасутрянських поз і втіх
Життя у віршах навхрест цитувати.

– Цитуй мене, цитуй! – верхівки туй
Здригаються, й тремтять озерні плеса.
Це поетичний буйний сабантуй
Справляє одинока поетеса.

– Яка цит(ц)ата! – крик, немов на кант
Чи гострий серп яйцем впав юродивий –
Одружений щасливий мастурбант,
Поет відомий, теж самотній, зліва.

…Спать не дають сусідам голоси
В двох ерогенних точках на планеті.
По-справжньому їх, змію, спокуси.
У поетеси он які ранети!

І прийде замість пекла тихий рай,
І злине в темінь колискова любо,
Й минеться творчість… Боже, покарай,
Сусіди просять, цих шаленців шлюбом.

22 червня 2012 р.

Живу, як прагну: повне самовілля.
Сама собі вчиняю самосуд.
І для душі влаштовую дозвілля,
Для серця вимальовую маршрут.

Поміж думок я вільна й самовладна,
Примушують – беру самовідвід.
Мабуть, умерти за свободу ладна.
Усе моє – то самобутній світ.

Світи мені світанками, мій світку,
Даруй погожі і натхненні дні.
Довкола доста невгамовних свідків, –
Напрочуд зрячі й зовсім не німі.

Усім щось зобов’язана і мусиш,
Усім щось винна, і на тому край.
Звільни від цього поетичну душу,
В капкан безволля душу не вкидай.

Ну, ще хоч раз явись, прекрасний музе -
Твого натхнення бракне повсякчас.
Самотність жалить душу, мов медуза.
А я чекаю. Де він, мій Пегас?

Як і колись, молюся на світанні.
Ні, не журюся - прагну до зірок.
Хоча не таланить мені в коханні,
Зате у вічність придбано квиток.

На спокій. Всього досягнути.
Закинути трави за вуха -
щоб просто відкритись й почути,
ЩО ХТОСЬ ТЕБЕ ТАКОЖ ПОСЛУХАВ!


Віднести думки як багатство -
і просто отак закопати
у небі, де гніздиться птаство,
де вміють насправді літати...

покликати всіх на підмогу -
і так врятувати від тління,
щоби не стелились дороги
для них тільки гострим камінням.

Я чекатиму повіву крил -
я торкаюсь легенями Криму.
у пітьму розпростертих вітрил -
в чистоту впівсамотньої рими.

я ковтатиму сльози і піт
та від щастя кусати* пелюстки.
Надихаєш мене на політ
(Не хотіла ж цієї відпустки!) ...