Так горіло у серці, та мусив мовчати тоді.
В круговерті великих і менших життєвих подій
Не помітив ні зраду спочатку, ні навіть листів.
Може, просто до того я вірити в це не хотів?
А, можливо, вона не діждалась мене із робот?
В круговерті своїх не важких, та рутинних, турбот,
У пелюшках по вуха, в борщах, у котлетах вона
Стала швидко чужою. І зрештою, чия вина?
Так горіло у серці, образа душила всього.
Але я не пробачив її. І себе, і того.

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

Надвечір у зморшках ліній на міських долонях
бісером дрібним катаються маленькі ігри.
Супермаркет, метро, піцерія, кав’ярня,
суші-бар, нічний клуб, пересушений вітер
ТЦ, БЦ, вулиця, архітектура, ад-хок,
погляд, руки, футболки, коктейль, ліхтарі,
парки, листя, пейзажні алеї, там-там,
табли, струни, дарбука, колони і схили,
один, два, три, п’ять, десять, двадцять,
сто п’ять децибелів, шум, культ, обіцянка,
молитва, екстаз, медитація, йога, палітра,
і вікна, і вікна, і вікна, дзеркала, повіки,
асфальт лиже кеди, сміття, два контейнери,
рай, стіни, плата орендна, війна, монітори,
спиртне, хлібне, рибне, сухе, желатин, марципан,
завтра рано вставати, не спрямований вектор,
надія – на що? Бігти далі – навіщо? Усмішка,
похід, сміх, проблеми, зневіра, танцюймо!
читаймо! Кажімо! Ходімо! Фонтан, вода,
штучний фонтан – обман, диво і небо, і пам’ять,
але то інша гра, чи, хіба, ми так близько? –
спектакль на очах задля кайфу без змісту,
картини, перформанси, диски, касети, кіно,
анімація, залишок солі сухий із усього,
збираю із вікон в руках кубик Рубіка,
насипаю в лиск чорного чаю Землі цукор міста…

На схилі віку літо пишнокосе
недогорілим полум'ям живе,
літає листям, звільненим з дерев,
коли вже близько невблаганна осінь.

Хоч час від часу сплакує дощами
і скрикує... О, котра черга гроз!
Та ще не впало (хоч, на жаль, - ось-ось)
у шал вулкану, дикий та нещадний.

Не видно нам іще слідів багряних.
І холод ще тепло не заступив.
І не приповз осінній депресив.
А літо завтра ще на світ погляне...

(2012 р.)

Сумую за Вами, сумую...
У шибку постукує дощ.
То, певно, вже осінь мантрує -
З далеких вертається прощ.

І куриться ладаном обрій,
Туманно-змережена даль...
Габою пожовклих історій
На серці застигла печаль.

Канвою - тремке вишивання,
Де неба захмарена вись.
Мовчання, нестерпне мовчання!
Над вічністю день похиливсь

І дивиться в очі їй тужно -
Пригадує бу́ле, своє...
Сумую за Вами, мій друже,
А дощ за вікном ллє і ллє...
(13.08.12)

Ти просто була чужою.
І ранками повз поріг
Ходила в росі межою.
Я образ роки беріг.

Здається, було так ближче
В крамницю і до кумів.
Хіба не ходила в мжичку…
І ще – я тебе любив…

мне бы спеть в конце октавы
не задеть бы ручейка…
в ореоле мега-славы
быть умнее дурака
на пастуший звонкий голос
лечь свирелью… долей в такт
пригласить друзей на соло
не попав в страничку "факт"

отстранить печаль и горечь…
на твоих пожить устах
потеряться бы… а в прочем
все возможно после ста…
а сейчас бы гладью в плавни
в лес нехоженый тропой
и туманом… можно давним
лишь бы быть самим собой.
1999.

Такий холодний дощ
У розпал цього літа,
Протримається, кажуть,
Цілий тиждень…

А в мене – теплий борщ,
І можу я зігріти,
А на десерт –
Компот солодкий з вишень.

А ти не йдеш, чекаю,
Уже на балюстраді
Об'ява майорить,
А ти не бачиш.

І п’єш із кимось ти
Десь пообіді каву:
Запрошення моє
Вже ніц не значить.

Візьму й не наварю,
Візьму, й не наготую,
Бо все одно одна не буду їсти.

Думки летять, а я
Чаклую-не-чаклую
На кухні…борщ смачний
Кисне…

Повіяло осінню. В пам'яті сумно…
Накрапало в спогадах сірим дощем.
Я в синєє небо вдивляюсь бездумно,
Воно ж мовчки сіє в душі тихий щем…
Запахло печалями, вечірньо-серпневими,
Ніхто не посміє тривожить твій плач.
Ступаєш між сонними в парку деревами,
Що зле ти згадаєш, усе всім пробач.

яка різниця як я виглядаю
для кого мала би плекать красу
якщо вже вкотре мрію обрізаю
так як колись обрізала косу

така як є не королівна зроду
а мій портрет художник не писав
віддала покручам і долю й вроду
живу й за те вже вдячна небесам

13.08.2012

У серпневому серпанку,
Вдягнений у вишиванку,
З повним кошиком щедрот
Маковій стоїть на ґанку
З пиріжками, спозаранку,
З маком – дітям до сніданку,
З медом із бджолиних сот.
©

Пускався дощ. І я стою на ганку…
А тінь моя забігла за дощі.
Пускався дощ –
Хтось глухо скрипнув клямкою…
А тут лиш дощ. Нікого! Ні душі.

Яка акустика! – гроза звучить органно…

«Запам’ятаю номер – не пиши»

А тінь – за горизонтом, як за гранню…
Душа моя втікає по дощі!

А я стою. Куди мені і звідки?!
Не знаю, чи по душу ще прийдеш?

З слізьми закрию втомлені повіки,
Бо тут лиш дощ! Нікого. Ні душі!

23.05.12 17.57

Я собі заварила літо –
Серпневе, гаряче. На кілька днів.

Я налила по вінця в цю весну світла –
І травень із неї пив…

П’янке буяння із яблунь цвіту…
О, ця настоянка із бузків!..

Я собі заварила літо…
Але страх знову мене спинив.

19.05.12 20.53

Просто так не бывает если
Ты говоришь мне: «ну как спала?»
Я тайком собираю вещи
Промолчу, ты же знаешь –
Даже так замотавшись за день
Не могу о тебе не думать.
Я рисую опять твою тень
В тёмной комнате чтобы не выдать.
Телефон отключаю, не жду звонка
Ведь нельзя: что ведь скажут, а что подумают…
Я держу телефон в руках
Вспоминаю номер, не набираю.
Много гордости мало смелости –
Что-то в этом балансе есть!
Я стояла уже над пропастью:
Пару дней не дышать не есть.
Я не знала, что не изменится.
Вот теперь встреч случайных ищем.
Это бред! Сумасшедшая! Мне не верится!
Но опять я тайком собираю вещи.

16.05.12 22.04

Капли дождя растворялись на хмуром окне прихожей…
Тени людей босиком проходили мимо.
Я слышу шаги – и каждый, как дрожь по коже.
Может быть, просто ты где-то с ними.
А я… Не сейчас! Подождут пусть дела неотложные!
Мне тяжело от того, что просто ни с кем помолчать.
Ах, да… Ну и вправду, не все так сложно…
Если бы я смогла по тебе не скучать..!
Просто так: взять, не ответить – без повода.
Не искать оправданий и глупых причин,
А потом – тихонько сползать от холода
По стеклу, как одна из слезин.
Я смогла б! Да… я сильная. Впрочем,
Что с того, если выкинуть сердце и грусть?
А почему только «и»? – Они не живут в одиночку.
Если сердце – то там где-то есть и грусть. Пусть…

Но, ведь человек бы не был человеком.
И Душа не была бы Душой.
Человек без Души – это просто библиотека!
«Я скучаю! Спеши!» -
Я приснюсь тебе, если ты спишь!

16.05.12 21.45

На фоні такого травня ти стоїш й мені сяєш сонцем.
На очах виступає Щастя - замилувалася на хвилинку.
Я за тебе щаслива душею - маєш добре і щире серце...
Я щоночі молюся про тебе, мій сину!

Ось впевнений крок на одвічній дорозі життя.
Ти вже скоро зустрінешся з Долею, знайдеш у ній себе
і зрозумієш це щастя, що в мене бринить на очах.
Ти все зможеш! Я вірю! І щоночі молюся про тебе!

На фоні такого травня ти стаєш на свій зоряний шлях.
Знай, Чорних дір поблиз нього Господь не допустить! -
в тебе янгол є - Мати, котра тримаючи тебе на руках,
ще на початку світу уже щоночі про тебе молилась.

12.05.12 14.59

Гроза вже десь близько.
Грозиться громами згори.

Вітер зірвався різко.
Обрій дощами болів.

Куди не подітись – дивно,
Навколо не затишок. Всюди…

Вітер зірвався сильний…
Сади вдихають озон на повні груди.

Стою і не знаю: чи йти?
Вперед по пам’яті – слизько.
Страшно – в омріяні щастям світи!

Не покидай мене на самоті… -
Он блискавка розсипає іскри.

І гроза дуже-дуже близько.

09.05.12 19.06

Я воюю сама з собою,
Але, поки що – зазнаю поразки…

Мені не можна – а я сумую
І потопаю в обов’язку пастці.

Треба жити. Забути. Якось.
Перемріяти. Переждать…

Не шукати знайомих обрисів,
Хоч і сьогодні не можу спать…

Треба вижити! Пам'ять – жалить
Тим, що мусило і не було.

Тільки ж травень – а сонце палить,
Немов це останнє його тепло!

Нескоренності нотка тремтить у голосі:
Могло б все бути, якби було…

А тепер – не живу – воюю сама з собою. Якось.
Стужу на дощах своїх губ тепло.

Королева – підданка королю!
Аби ж знав хто, чому заздрить.

Я до ночі воюю сама з собою -
Але поки що – зазнаю поразки…

Переборюю, БО ТРЕБА ТРИМАТИ МАРКУ!

07.05.12 22.52

Дихає вітер на повні груди…
Хиляться яблуні через тин.
А я скучила – це не проходить
І не піддається для змін.
Як же так? Скільки цвіту розвіяно
По дорогах, по наших життях...?
Але очі мої замріяно
Бачать щастя в твоїх очах.
Ходять зорі по небозводі…
Приходь – не шукай причини!
Бо я скучила – й це не пройде…
Не піддасться на жодні зміни.

06.05.12 23.22

Я ж якось-таки жила
Без тебе до щему в серці
І весна ще без нас цвіла
І статуї стояли у Греції
І світ весь стояв на місці
А не як зараз догори дном
А тепер ми неначе мости Венеції
Один одному хоча б сном

06.03.12 23.35

Я бажаю тобі на добраніч, любий!
Знаю, що ти зараз зірками милуєшся…
Сьогодні їх заслужив і Київ.
Ти хотів подзвонити, але вагаєшся.

Проте, на всяк випадок, телефон сам вимкнувся…
Вчасно так… Я не можу з тобою зустрітися!
Та на мій уже звичний подив,
Попри норми всі і закони – з’явишся!

Літо отримало ще одну спробу!

А ти ж хотів подзвонити, але вагаєшся…
Сьогодні зірки над Києвом…
Ти бажаєш мені на добраніч
І не прощаєшся,..
… бо боїшся збудити своїм дзвінком.

20.04.12 23.17

Кожного вечора, десь після півночі,
Коли я вмовляю себе забути:
Ти не зі мною, не поруч і…
Я не знаю, що з цим подіяти.

Тісно думкам за нудною роботою.
Виходять навшпиньки коли закінчу…
Це вже не вперше і навіть не всоте –
Я твою руку чую на своєму плечі.

Я вже не знаю, що з цим подіяти…
Ти ж не зі мною, навіть не поруч і…
Коли я вмовляю себе забути,
Ти забираєш збирати зірки… далеко за північ.

20.04.12 22.54

Весна. Світає. Втома ще осіння.
Крізь зиму тягне срібну ниточку дощу.
Весна. Світає. Небо ще не синє,
Бо холодно. І не скида плащу.
Свинцевий плащ з холодних ниток смутку –
Воно ним зачепилось за весну…
І розпускає тихо ранок нитку,
Допоки Феб не вихопивсь від сну.
Змотає в хмари, сиві, мов примари,
До Сонця піде – переплавить на зірки.
А з них ще хтось собі чар-зілля зварить,
Що Щастям їм отруїть всі роки.

20.04.12 22.37

Ну що ж тут загадкового, в цій магії цвітіння?
А що ж там закодовано, в календарі весни?

На небі, поблиз місяця, чиїсь проходять тіні.
І я не можу спати – ти знову мені снивсь!

А я справді, що загадують, вже проти літа, тіні?
Твій надто рідний поклик за зірку зачепивсь.

Все просто: ти не пройдеш крізь магію цвітіння.
Шепочу: не люблю. – СПИНИ МЕНЕ, СПИНИ!

19.04.12 19.53

Моє щастя почнеться тоді, коли закінчиться страх.
Страх знов перевернути все небом донизу…

Спокійно… Спокійно! – Я тримаю себе в руках!

На скільки Щастя міняють сльози???

Спокійно… Спокійно! – Я тримаюся! – Скоро літо…
А не вистачить сліз – додам ще неспокою…

Ти ж розумієш, що я боюсь Щастя. Просто…
Просто, мабуть не звикну… Ніяк не звикну не буть з тобою.

Аби ж усе було просто – крапкою.
Але ж, один одного нам не забути!..

Ми з тобою підем рахувати зірки.
А наш «хеппі НЕ енд».. – Ще ж літо!

11.04.12 20.14

Просто, цей біль не вщухне.
Шкода, пам’яті не зітреш.

І доходять самотні слухи,
Що ти знову іще прийдеш.

Першим сонцем. Зігрієш погляд.
Нехай і знаю, що так не правильно.

Не шукай для побачення привід –
Ми давно поза межами правил.

Ну і що, коли тихим рухом
Ти мене у мене вкрадеш?!

Поки цей дощ не вщухне,
Ти на Щастя зірок збереш.

02.04.12 22.10

Красные гвоздики, словно гвозди, - в память
Забивали дети жуткой той войны.

«Страшная картина: мирно солнце светит…
Больше нету папы – только Ордена.
Больше нет опоры. Остаётся верить,
Что война случилась раз и навсегда!»

Красными гвоздиками, как гвоздями, к памяти
Насмерть приколочена жуткая война.

«Ты не грусти, что небо окровавлено
Мечтами, что им сбыться не дано…
В траву упало солнце, болью ранено,
Склоняю тихо лоб свой на стекло:
Рассвет бы только!.. Только б наступил…
Молюсь за солнце – Бог залечит раны.

Я выживу! Вернусь!.. Ты только дай мне сил!
И не забудь всё то, о чём с тобой мечтали!»

27.03.12 10.55

Прости меня, что кончились рассветы…
А сны твои бессонее ночей.
Прости, что даже самым жарким летом
Твоей душе не легче, не теплей!
Ты извини, что вечер обнимает
Тебя за шею… Вечер, ... а не я!
Весна в косу седой туман вплетает.
Тебя цветами радует земля.
В балетной школе заминированных дней
Я шёл к тебе, ступая шаг за шагом…
Прости меня…
Молись и будь сильней!..
Люблю тебя, моя родная мама!

27.03.12 11.05

Спинись! Не руш!
Я знаю, що не спиться
Тобі іще у ніч цю – зорепад.
Різким промінням місячної глиці
Вколола Душу, ідучи назад.

А я пішла… Та ти з’явився знову.
Мов знав, що не змогла перечекать.
І вже не зможу! – Наче біг по колу:
Дзвінок – і щастя на щоках бринить.

26.03.12 20.55

Я спіймала учора в дзеркалі,
Не повіриш, погляд іскристий!
Де ж блукаєш, мій ти некликаний,
Мені літа без тебе не скласти!
А весна ж вже – он де, над обрієм!

Чи тепло пропорційне до Щастя?

Ти в моїх очах зашифрований…
І мені щасливіше – Дійсно!

12.03.12 20.34

Холодно. Сніжно і сумно…
Є що згадати – до сліз.
Місяць знов стає повним
Через декілька днів.
Аби ж не дістали тіні
І не забрали собі шматок!

Мені тісно! – Тут давлять стіни…
А я не хочу тісних думок!

А я хочу літа і вечір,
Щоб півмісяця вкрали тіні.
Надивитися в твої очі
І випити хоча б чаю…

Мій календар розсипався на осколки.
Я назбирала їх вже мільйони.

А що там сьогодні кажуть зірки? -
«… ти знаєш, в який район!»

04.03.12 22.24

Коктейль кохання і розлуки
Пили смакуючи, повільно.
Геть очманілий від розпуки
Вривався вечір божевільно.

Напій не вищого гатунку
Вливався цівкою отрути.
Ні обіцянок, ні цілунків…
А тільки відчуття покути.

Душа, неначе під прицілом.
Холодні ранки крижать літо.
І осокові семистріли
Гойдає невгамовний вітер.

Вже сплачено високе мито
За експорт душ у задзеркалля,
За еміграцію. Якби ж то
Могли б збагнути, що там далі…

Ця гаряча печаль.
Амазонки на конях вечірніх.
Танець смерті над озером, наче метелик нічний...
Журавлиним ключем до церковки бредуть правовірні.
Тільки я – мов нічий.

Я нічий до пори.
Ніч – мов з кров’ю вугілля.
Що скажеш?..
Синя глина печалі мені пристає до очей.
Я нап’юся зорі і наїмся мисливської каші
Ще й помиюсь дощем.

Кровну пісню закінчу писати.
Почну свою казку.
Із поета-дитини я гуру-поетом стаю.
У тунелях кісток чую зброї холодної брязкіт.
Тут чаїно, як в пеклі, зміїно, немов у раю.

Біле небо на соснах настояне, пахне грибами.
Віковічне болото таїть нетутешній секрет.

Що тут скажеш іще?..
Я у літньому лісі, як в храмі.
І душа тут ніколи моя не вмре.

сняться сни. я в Колодяжному.
білу хату із вікнами в літо будую.
сіра хата із віями в небо росте віддалік.
а за рік
буду в луцькому замку на раді ззиватися до товариства.
вік цілий
і ще трохи думки про державу у тілі у тім’ї нести б.

сниться. кажуть мені Драгомани
краще б Косачі пращури світлоголосі герої прадавні
відомі по раті од рані
пошановані людом і Римом
не рушали нікуди
із Герцоговини

тільки б музика поряд на форте й піано… і братик …
тільки б тітка Єлена
а з нею відвага завзяття затятість…

Мишолосіє – це такі сни
бо вони з ночі в день покотьолом мандрують
завтра знову «Блакитну троянду» читатиму я
в Чукурларі
Мержинському
поряд сидітиме Леся Лариса
(можна просто назву тут її кольорові ясні імена?)
у натягнутім зашморгу подорожей операцій
у години коли з рук ідуть і життя й хлороформ
бачу
бачу
я бачу
Полісся Пониззя Поділля Побужжя Опілля Покуття Карпати
Берн Сан-Ремо Венецію Прагу Каїр і Люцерн
Крим Берлін і професора Бергмана Рейн і Помпеї
Черняхівську і Лисенка вільний театр Заньковецьку Франка
у суглобах
котрі не такі вже й путящі… на вдачу
залишу по орнаменту
і колись придивляючись чи до парсун чи до часу
у Нечимному скажуть – вона
як і та (бо не може не думати про батьківщину) така ж

треба встигнути у Чернівці на благу Буковину
слів зі ста
славній предорогій Кобилянській
написати з цілунком і сумом із кмином і щастям листа…

треба встигнути снами дійти до Зеленого Гаю
залишити для Кльоні Клементія Квітки поліських пісень.
зачекай, милий Труш, ти ще стільки всього намалюєш
я спокійна хоч за Аріадну та вірші. ось певно і все.

сниться. бачу в очах Ізидори волинські озера
Онєглаг. вісім літ таборів і проклять. ліс і лісоповал.
сниться. наче пишу «Лісову пісню» у Кутаїсі
тільки Мавка мені й Лукашеві не сниться ніяк…

2012

О, пане мій, не бійтеся зими!
Зима снігами серця не остудить.
Зима лише дихне морозно в груди
і заховає очі між людьми…

Вона піде не чутно, а по тім -
Її запросять в гості, їй відчинять…
Зима в моєму серці одпочине…
І навіть не загляне у Ваш дім.

Зима піде, так само, як усі –
німі вигнанці білої печалі…
А Вас покличе до свого причалу
П’янка весна – владичиця весіль.

В саду мого дитинства, мов у лісі,
Крислаті віти густо заплелись,
І на дощами вибіленій стрісі
Гніздечко звили бузьки, як колись.

Тут пахнуть липи в затінку медами
Стара черешня листом шелестить,
Терпкі грушкИ, обтяжені плодами,
П'ють, молоком розбавлену, блакить.

Вишень рубіни тліють між отави,
Старий паркан малина обплела
І таріль сонця ніжно-золотавий
Розсипав жмутки стиглого тепла

Крізь сонні віти у стару криницю.
Немов верета, стежка в холодку,
Їй і тепер у тиші цій не спиться-
Приходять ті, хто жив тут на віку.

Колись і я, зірвавшись з небокраю,
Впаду зорею в землю цю святу
І на долоньці дідового раю
Поміж своїх вербою проросту.

(2012р.)

Мені так тісно у рядках Пегаса.
Злетіти хочу аж за небеса.
Лиш у свободі вся душі краса,
Що не відчує ні землі, ні часу.

Шикуються, як воїни слухняні,
Рядки оті. Та служба їх – нудьга…
Порвати б золотого ланцюга,
І вирватись в життя, і у кохання…

Та в тому царстві не приймуть чужого,
Бо там свої закони. Ну, а тут…
Гнітять і тішать сотні вірних пут,
З душею плаче і сміється слово.

Немов живі, лоскочуть пам'ять мрії.
Така вже доля, мабуть, – не втечеш.
Це світ неволі, та не має меж.
Хто в ньому не бував – не зрозуміє…

Знай
Найсвітліші новини
Бувають у темному місці
Місяць вже сонця набрав
Щоб не канути каменем в ніч
Викришу неміч на кремінь
І з кременя викрешу міці
Вітру - щоб вірний –
Задумаюсь в гриву
І разом – на Січ

Вірую
Десь вона є
Що збирає незгодних до купи
Що стереже гостроколом
Їх запал до смутку крихкий
Там де від серця відходить
Надумане хиже підступне
І гладдю на грудях
Нашиті
Коханої дотик і скрик

Може це там
Не жадні’
Ні вина ні вінця ані винних
Вглиб розмовляють очима
Вивчають зібрання сивин
Йдуть переломи в мені
Що скидаються зовні на вивих
Іскри
Все ближче зондують пітьму
Для багаття новин

2012

Завмерли смереки, як гострі ножі,
всміхалися зорі — такі, як коржі.
І в цьому магічному усміху зір
кохалися двоє між гір.

Тіла їх звивалися, мовби вужі,
під ковдрою неба, де зорі — коржі,
і стражі-смереки в пітьмі зусібіч
на чатах стояли всю ніч.

Лише потічка споконвічний мотив,
коли засинали на мить, їх будив, —
і знову звивались тіла, як вужі,
у відблиску зір як коржі.

Коли ж зимні роси ранкової мли
на гори поснулі туманом лягли,
під ковдрою неба, де гасли зірки,
ці двоє — рука до руки

в блаженному сні допивали нектар
кохання свого під мигтіння Стожар,
й тіла їх звивалися, наче вужі,
аж гаснули зорі-коржі…

2008 (12.08.2012)

Зграя краплин дощової води
вільним падінням - у місто. Безкрило.
Стукотом, схлипами вікна умила.
Площі, алеї, дороги, мости...

Пил потопила в калюжах, струмках.
І не вгаває. Мов розпачу сльози.
Може, наробить болючих корозій...
Викресає пережитого знак.

Б'є, мов на спалах, розхристаний дощ,
смутку притакує, у дружнім колі
з ним теревенить, чаює поволі.
Гостем зажурним земних наших прощ.

(2012 р.)

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

І.Г.

Заліг на сайті, як у бліндажі,
(зірки ледь-ледь блиснули на пагонах).
Він генерал. І що тут не кажи,
а хай стріляє. Від такого мона
прийняти кулю в лоб, у груди, в пах,
від рук такого можна і померти…
Прицілився, на три пальнув: Піф! Паф! -
Реінкарнуйте із писак у метри!

М.Б.

Я плакала у тебе на плечі.
І ти, такий чужий і рідний дуже,
втішав, немов дитя. Спасибі, друже,
що сліз тоді у Львові не лічив,
що руку дав, коли летіла я
у прірву фраз і падала з підборів.
Коли тонула у дощі, як в морі,
спасибі, що як велетень стояв.
За двох стояв. Ні сміху, ні пліток
ти не злякався, диких пересудів.
Завжди тобі я щиро вдячна буду…
І ще прости, що в Києві намок…
13.08.12

…питоме запитання
і – пітьма.
Багатозначне –
навхрест обнулилось:
«А хто Ви є?...»

…я є? Уже нема.
Виболює душа
словесний силос
у порожнечу.
Невагомий стан.

Вагання рук.
Сердечна аритмія.
І танцю алгоритм –
останній шанс
о!-жити…
після Скибо_терапії.

13.08.2012

Зранку каже мамі тихо щось мала Настуся:
- Де бабуся і дідусь колись знайшли татуся?
Навіть смішно трохи стало Настіній матусі:
- Та знайшовся там, де й ти. Звичайно, у капусті.
- Ні, то ти забула, мамо. Там знайшли Олежка.
А мене приніс здалека вам якийсь лелека.
- Може й так,- сміється мати,- пам'яті не маю.
Де знайшли отого тата я й сама не знаю.
- Значить, мамо, ти не знаєш? Та ж могла й спитати.
Врешті я тепер дізналась, де знайшовся тато.
Бабця каже: так "набрались" влітку в діда Міська,
Що знайшли аж десь під ранок тата в бур'яниськах.

Татко нам купив комп'ютер.Й килимок для мишки.
Петрик взяв той килимок, поглянув скоса трішки.
Бабцю й діда він спитався, що ото за штука?
У руках вертів, дивився. По столі ним стукав.
Потім взяв той диво-килим. Тицьнув в носа кішки.
Але кицьку не цікавить килимок для мишки.
Як усе ж воно працює? - думав наш хлопчина.
Лиш під вечір здогадався, в чім ото причина.
Килимок у кут поклав. Не спить. Чекає нишком.
Ну коли ж той врешті зловить цю хитрющу мишку.

У неї сни… і хист видіння
вона ще й здирниця порад...

плетінь у нього із терпіння -
садиба… перечінь посад

У неї погляд - глибше неба...
(промінчик "гаріна" - мідяк!)

у нього … сот проблем до себе -
коли приходить одне "як?"

У неї хист: вогнем… і зразу
і сходить з рук простеньким: - киш!

у нього до… ні з ким ні разу
хіба в-вісні і сонним лиш…

У неї правило - свобода!!
Хай містечкових, а свобод

А в нього дідова підвода --
і діжка квашених незгод...

2012.

Ці дивні осені. Далекі і невірні.
Пройшли, минули хамарами з дощем,
і з юнаком запалених ночей
зайшли в мою схолоджену квартиру.

Я їх ніяк не можу притлумить –
вони повсюд – на шторах і на квітах,
все бризкання, все мерехтіння літа
вже оповите цими осіньми.

Вони стоять. Минущість їм пече.
І юнака, що тріпотить, як вітер
вони роздягнуть, щоби відтворити
перетікання бронзових плечей –

у темну кору, у нервовість листя,
у пам’ять, як запалення легень,
у все, що відболіле й дороге,
але до нього – тяжко і неблизько.

А він – ось тут. Я – рибою на берег.
Я – блисками по бронзовім плечу
зійду, перепливу, перетечу
розкотисто, як ручка по паперу.

Мы уйдем, бросив сказку другим,
Тем, кто может еще удивляться.
Обрастем серой пылью квартир…
До чего ж тяжело расставаться.

В серый мир без Надежды и Веры,
Где все знают, что надо и как,
Где встречаются, женятся, веруют,
Но все как-то не так, не так.

Не дописана сказка, не прожита,
Но не нужно об этом скулить.
Сзади нас подпирают, кто может
Дописать эту сказку, прожить.