Кличе у мандри дорога в Карпати,
Де сонце гуляє по чубчиках гір,
Де сосни крислаті,
Де хмари крилаті,
Трембіти говорять- ставай на позір!

Де ллється блакить, водоспадом на квіти,
Заходить в щілини, розтоплює тьму,
А звуки трембіти,
Несуть заповіти-
Гайнемо в Карпати , шукати карму!

Привіт, мріє:
Гарячі щоки,твій світлий погляд -
І серце німіє,
яріє,
хворіє.
Чи ще хтось так вміє? -
Навряд.

Молилась. Давно
Я про тебе, про нас
Життя не кіно,
Не вино,
Все одно,
Ти є, ти моє,
Безумовно,
Це наш резонанс.

А всі зазвичай -
в майбутньому "чай".
Народжені з оком
"Живу, вибачай!"
Шикуючи стрій,
вдаються до мрій,
хоч бачиться збоку -
не кожен напій.

Зелений, живий,
без значення "чий"
тримається колір
за клаптик земний.
Та декому там
не лан пелюсткам -
щось тягне за комір
у болісне "сам".

На знак його уз,
що в'яжуть до муз,
рушник особливий
підносить гарбуз.
Вінчається раб...
Триває етап...
Напій незрадливий
із істин і зваб.


14.05.2012

...їм пенсія сьогодні на десерт…
Велика дяка …Господи, не треба…
З трьох літер їм пошли міцного: «сер»,
І торбу «міс» - відіграшем до неба…
Поглянь.. поглянь – зачовгані у смерть…
Осліплі щастям, може таке бути:
У Тебе справ - космічна круговерть,
А їм куди
від долі драпанути?..

2012.

Тривоги вологий відбиток
На погляді міста у ніч.
У шлейфі чарівного літа
Непевність досвітніх вогнів.

Я скрипці печалі залишу –
Струно мого серця, мовчи!
Вповзає в напружену тишу
Сум’яття сліпих їжачих…

У сутінках недостосунків,
Романтики страху й бажань
Ці яблука падають гулко
Із райського дерева. Жаль,

Що, певно, з моєї вини
Бринить сивина дивини…

14.05.12

Добродій сохне - лиходій цвіте.
Маліє важне - дужає пусте.
Будяк над клумбою панує...
Не те із нами, люди, щось не те.

14.05.12

у попередньому житті ми розминулися з тобою
у попередньому житті були ми слабшими не ті
босоніж маревом біжу а ти береш на лови зброю
босоніж маревом біжу я перетворююсь на тінь

у лісі випустять хортів і ми опинимся в загоні
у лісі випустять хортів достоту так як ти хотів
в зіницях вовчих певний знак невідворотності агоній
в зіницях вовчих темний знак і ніч у срібній наготі

Меня утро будит поцелуями,
Счастье дремлет рядышком со мною.
Я живу в пространстве между буднями
И имею честь цвести с весною.

И душа моя, навстречу всем открытая,
Облетает в сумерках владения,
Помятая в поисках, избитая, -
Не состарилась ничуть во времени.

Ноги сто дорог уже измерили,
В такт мелодии они перекликаются.
Сердце знало, мысли Богу верили:
Две святые половинки повстречаются.

Это чудо! Это счастье непомерное:
И любовь и дружба - всё единое!
Я взлетела над собой, наверное,
Вспоминая песню лебединую.

Вещие сны... Как они дальнозорки!-
Мне открылись просторы бескрайние:
Бесконечные снежные горки,
И по ним гонит ветер сани...

Я теперь понимаю: какой беспредел,
И что "снежный сугроб" означает...
Ты, ведь, - мастер! И ты преуспел -
Нас лавина любви обвенчает!..

Это - поиски нового счастья земного,
В замешательстве с манной небесной,
Это - много любви и познания много
В основании жизни чудесной!

Нам Творцом уготована та благодать,
От которой сердца зажигаются!
Всё, что можешь и хочешь-ты должен отдать...
И стократ это всё возвращается!

Созидание и созерцание -
Вот два спутника нашей судьбы.
Нужно вызвать в себе желание
Очень значимым в жизни быть!

Абсолют, доведённый до точки кипения,
Вся энергия жизненных сил,
Освящённые Божьим благоволением,
Мой рассудок в себя вместил.

Твоє світло сліпить очі,
Та я тягну до тебе руки,
У сподіваннях захлинаюсь,
І стримано терплю всі муки.
Твоя гучність оглушила,
Та не спиняюсь ні на мить,
У рожевих хмарах все купаюсь,
Для тебе тільки хочу жить.
Твій смак такий солодкий, пéвна!
Та поки лиш гіркóту їм,
У прогнозах все тиняюсь,
Ти - моя з найліпших мрій.

Це гріх – не осміхнутись немовляті,
Коли воно невтішно плаче,
Не помахати на прощання,
Коли сльоза уже розтане,
І не послать од серця лунко
Йому повітряний цілунок.
Це гріх – коли, немовби недоріка,
Нагально обігнать каліку.
А як, сказать, спинившись, просто:
«Даруйте! Поспішаю в гості...»
«Нехай щастить!»- почується в одвіт .
І начебто поширшав світ.

Жабів чужих не пустять у болото...
Там винятково кумкають свої!
Виводять дружно оркестрові ноти,
Виця́мкують наміряні паї...

Там журавлів не люблять спритнодзьобих!
І тільки мить на сіру машкару...
На показ - ветхі безколірні роби
Ще й очі, "свято" здІйняті вгору.

Та й що втикатись? Фантазійна справа.
Дражливі кола сколихне мана.
Якщо ти вбога, непримітна жаба -
В чуже болото пнутися дарма!
(8.05.12)

Чи напівсон ти, чи моя уява?
Просто душа у розпачі — навзрид!
Мені цей стан неспокою набрид. —
Тебе т а к о г о вже тепер замало.

Тебе т а к о г о... Мріяти даремно.
Єство моє наповнила обава.
Тебе любити — зась: не маю права,
Й у закутку душі — для інших темно.

У закутку душі — для інших — пустка.
В театрі почуттів — прем'єр катма.
І розум вже нічого не сприйма. —
Клубочок нервів. Протиріччя згусток.

У Всесвіту проситиму, чи в Бога,
для серця затишку нетлінний оберіг.
І, попри осуд, заборони, гріх, —
Проситиму тебе т а к о г о.

Травня цвіт - ароматів симфонія:
І в ударі бузок і півонія!
Світ у барвах, у запахах світ...
Простягаю ласкавці долоню я
(Що не рух поміж нас - церемонія,
Що не погляд - одвертя привіт).

А зозулі б для нас не скупитися,
Щоб не зміг квіт в очах загубитися -
До душі доторкнулась душа.
І не квапитись, не баритися -
Вдвох побути б іще, надивитися...
Та шалена весна поспіша...

12.05.2012

...а десь леліє, мов сльозинка, ніч,
В яку моя бабуся – жінка рання –
Перехрестила двері, вікна, піч…
І любощів нектар спила востаннє.

Йшли хутірські житами на війну.
О, як Настина вранці голосила…
Альоша цілувати батька пнувсь,
А Люба й Сонечка бажали Сили…
Втішали солов`ї: «Ось-ось жнива…
Світання – мирне…».
Стліли дім, цеберка…
Він був красивим – Залізняк Іван,
Два місяці звикав до гімнастерки.

…На місці бою пломеніє мак.
Настина хліб пече – у сховах світла.
А я… у їхню стрічу вірю – так,
Як в перемогу вірив ниций Гітлер.


2012

Чужу біду руками розведу…
Свою ж - навряд, тай годі!
Якщо кому щось підкажу –
Хай стане при нагоді.
Собі ж не можу раду дать,
Щоб зопалу і махом,
Своє життя хіба віддать
За тих, з ким ріс під дахом,
А потім виринув і щез
В міськім коловороті…
Багато лез, багато лез…
Я на звязку - на дроті,
Але чи можу вдіять що…
Незграбний неборака,
Коли любов до тих, із ким
Зростав під спільним дахом…

***
Є в Україні стільки партіотів,
Що вже й не треба навіть патріотів.
А як потрібні будуть, то вона –
Їх пошукає серед кіпріотів.

Смерть переверне все. І виверне
Таємну суть, як на духу.
Хіба той виміряв невимірне,
Хто визначив душі вагу?

Хіба той розпізнав знецінене,
Хто склав безцінному „ціну”?
Життя. Переоцінка цінностей.
То на коні, то на кону.

То почуттів торгівля роздрібна,
То Слова сіль – на терезах...
Про що мовчить безодня зоряна?
Куди веде Чумацький Шлях?


2009

Люблена-перелюблена,
синочками гвалтована,
багнетом приголублена -
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, -
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, -
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого -
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок -
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!

1960

Люблю перекази про час борні та злук,
Казки гуцулів, давньогрецькі міфи,
Люблю калину, що зв’язали в пук,
Замшілі стріхи.

Люблю спориш – єдвабний килимок,
Кульбаби, на яких – бурштинні бджоли.
Стою, вагаюся зробити крок –
Завдати болю?

Люблю квіт липи і лапатий сніг.
Люблю глибини і розкоти грому.
Люблю стежину і дитини сміх
Серед огрому.

Люблю домівку і молочний мус.
Алею вкрили фантики і друзки...
Мені б – в село!
Горби.
Полого.
Спуск.
Пустіє вузлик.

А десь – поля, діброви, косарі,
Опішні гуси, соняхи – за обрій...
Назвала б Ялтою одну з корів.
Десь – люди добрі...

А тут вкриває чорно-бура цвіль
Замки на капонірах і музеї.
Хлопчак із дубельтівкою – у ціль –
На гамазеї.

Сусід мій любить авіамодель...
Дідусь навпроти піднімає ренту...

Моя оселя – тверджа-цитадель
Між „інсургентів”.


2012

В глибокоцвітті свіжих трав
В яснім безмежжі висі
Ти все співав, бо ти кохав,
А я купалась в оксамиті.

Лилась мелодія весни
Грайливо - барвінкова,
Барвисті звуки новизни
Будили все живе довкола,

Горіли сонцем очі у кульбаб,
Що розсміялись по долині,
В полоні поцілунків милих зваб,
В краплині крові на долоні
Душа від світла захолола.

***
Подумай, коли будеш обирати,
Чи той тебе не буде обдирати.
Якщо ти знову голос продаси, –
Нащадки будуть вік жебракувати.

І знову злива,
Знову злива,
Проста, не зла,
І не спесива,
На тебе глянула
Красиво.
І не просила,
Лиш простила.
Немає блискавки
І грому.
Все вже до відчаю
Знайоме.
Гримить. Гримить.
І замовкає.
А злива – це не грім!
Він знає?
Вона породжує красиве.
Любімо зливу!


22.45. 13.05. 2012

Розтираю зерна маку,
Макогоном долю гну.
Вакуум і запах лаку.
Люди, лепет, нігті сну…

Опівнічні лячні чари:
Риба хлюпає в імлі,
Босоркані в парі варив
Щось ворожать. На мітлі

Прилітає еротична
Муза. Мрія? Ніби смерть,
Чорна книжка з білим личком
Мовчки плаче. Линуть геть

Душі кволі… Мов чужі,
В карти грають на межі.

11.05.12

разгулялись дожди перезвонами,
по ночам фейерверками ластятся,
и закаты с рассветами в стороны,
и по стеклам хрусталь, и не спрячешься

маракасами ритм и с перкуссией
под чернично-желейными тучами,
где-то станция нужная, звучная,
не начальная - промежуточная

день, как пуговка... день без адреса,
в одувано - молочном густом пуху
мимо улочек, мимо праздников,
тает к ночи, невольно рукой взмахнув

2011

Елегійно лине вечір поміж липи,
І бульвар у світлі вуличних крамниць.
- Пане, стійте! Гляньте! Гляньте, пане, - липень!
Подивіться, - сяє медом із полиць.
Спиниться добродій, щоб себе розважить,
буде крам строкатий пильно розглядать.
- Дайте мені серпень. Дайте серпень, - скаже
і простягне гроші — перерахувать.
Юна продавчиня винувато гляне,
і плечима зниже, і... ні в сих, ні в тих.
- Серпень буде завтра, тільки завтра, пане,
бо сьогодні, бачте, серпень не достиг.
- Що ж, (“Яка невдача” - думає про себе)
це пусте. Страшніших не було б образ.
Ну коли не серпень, - червень мені треба.
Чебрецевий червень я куплю у вас.
І дівча покірне мало не заплаче:
як же тому пану можна пояснить? -
Червень був учора, був учора! Значить,
значить, що сьогодні червня не купить!
Елегійно лине вечір поміж липи,
лине поміж клени, маревом снує.
Хтось комусь шепоче: “Липень, липень... Липень”.
Те, що є сьогодні, - тільки те — твоє.

2012

(ABaAabAB)
13.05.2012

O, nie wracay, nie wracay, tylko dłonie złóz
Do modlitwy za wszystkich, co cię nie kochali.
Bolesław Leśmian

Казали люди (наче й до пуття):
Самі лиш втрати од любові.
Казали: не уникнуть каяття,
Не переллється ревність в слово.
І хоча вийшло дещо навпаки,
На серці – невибутня туга:
Чому не добивавсь її руки?
Чом вдовольнився роллю друга?..
Що вороття у ті літа нема
(Зізналась з часом: «Ти був любий),
Іще пекучіша стає вина,
Бо щастя сам віддав на згубу.

1.
Є слова, що більшають в очах
Піском не злиплим, рівня океану…
На березі дівчисько там, - дівча…
Мереживо, чий витвір Світлом стане…
2.
Є слова: у сумі – менестрель...
Без скрипаля ніяк не проспівати
Якщо замерз під зиму журавель -
Хіба відмовиш перезимувати?!
3.
Є слова… не просто літпроцес…
Зупинкою: Столиця і Райцентри…
Візьми, проїдь… побачиш, хто воскрес,
І скільки на околиці ще мертвих…
2012.

Тиша як рута.
Законами кроку
нехтують сутінки.
Сім ліхтарів
тішать і сварять
погруддя бароко,
віщим модерном
дахівки старі.
Плющ ренесансу,
балкони Предтечі,
в рамах – Європа,
долівка – катрен,
ратуша в небо –
вівальдівська втеча,
шпилі, мов душі
одвічних імен.
Вулички в готиці,
обрисам тісно.
Птахами вкрадено
світлості плід.
Тихо стаєш
відображенням міста,
враз упіймавши
відлуння століть.

2012р

Пригадую матусю молодою
(Русяві кучері, природний макіяж),
Усміхненою, світлою такою,
Що й світ, здається, дивувався аж!

…Вже сивий сум в очах у мами стигне.
Прийшли до хати втомлені роки.
І світ вже звикся з тим, що до хустини
Частіше – літні – горнуться жінки.

Дбайливо й обережно на полицю
Складає мама випрані хустки, –
Квітками рясно всіяно світлицю,
Пливуть крізь неї спогади й віки.

Світліє погляд у моєї неньки,
Летять у вирій втомлені літа…
Тернова хустка, мовби світ усенький,
Матусину тривогу пригорта.

2005

Святковий злагоджу обід
І бідарів покличу:
- Прийдіть, зі мною споживіть,
Як у Христовій притчі.
Хліб на мережаний обрус
Поставлю у надії,
Що в їх подобі сам Ісус
Мій дім теплом зігріє .

Як визначити справжній вік людини:
За метрикою, паспортом, навгад?
Урахувати кожні уродини,
Вертаючися подумки назад?

Чи вік той визначається роками
Від дня, коли з'явився ти на світ
Й відчув уперше ніжний доторк мами,
В житейський вирушаючи політ?

А чи його заховано у зморшки,
Уплетено в поважну сивину,
Чи, може, з примхи доленьки-ворожки
В свідомості зарито глибину?

Як визначити справжній вік людини,
Коли душа брунькує почуття,
А серце не змовкає й на хвилину:
“Люби життя! Люби, люби життя!"?

Ти спантеличено у паспорт заглядаєш,
Не вірячи засліпленим очам:
Душа твоя ще в юності витає
Наперекір вкарбованим літам.

Хоч вік тебе солідністю тривожить,
Все ж ти із ним уперто заграєш,
І лет років лише Господь стриножить,
Коли до дна свій келих ти доп'єш.

Коли доп'єш… А нині ти ликуєш —
Іще не бачиш дна. Яка краса!
Захоплено нектар життя смакуєш,
Звертаючи свій погляд в небеса.

Там облік літ ведеться непомильний,
І ти безсилий в ньому щось змінить.
Єдине — в чому внесок твій посильний —
Не звівши духу, вік як мить прожить!

2009

Сьогодні я мамуся - їжачок...
на голці кожній сотня думочОк.
у думочках тепліє добра справа-
бочок уже болить і зліва й справа.
А скрізь пелюшки,м"ячики, машинки,
цукерки для Настуні і Даринки.
Для донечок моїх - претепле слово,
котре загоїть болі всі чудово!
Ще й іграшки не хочуть до поличок,
А тут от - неслухняний черевичок,
складаночки і потяг, і візок,
Арсенковий невивчений урок!!!
Юркові шаблі і мечі, і збитки,
Розбиті шибки, все з голів на дибки!
Устимкові моя повчальна рада:
Людиною зростеш- я буду рада!
Ще пісенька,і казка,і вистава
Для хлопчика , для мого Богуслава.
Орланові тепленьке , біле моньо -
він хоче спатки - мій Орланко соня.
-Засни синочку, люленьки люлій,
Ти моє ладо, солколИку мій.
Втомилася, присяду я на стільчик...
Та плаче ненаписаний ще віршик!
І лиється для діток мій рядок
про сонечко, про квіти, про садок.
Хай доля йде пресвітла і добряна-
Так дітки хочуть, хоче й мама Ляна!
Оце мені усе лежить на спинці, -
Хоча крім того там іще гостинці...
Така от я мамуся- їжачок:
Сто голочок, сто справ, сто думочОк!
2010

Вітряно, господи, вітряно.
Серце вітрам цим довірено.
Навіть забутий вітряк
крила розправив, мов птах,
і не боїться злетіти.

Небо в сливовому цвіті,
сині метелики літа.
Стигне високо вгорі
сонячний жовтий горіх
межи духмяного віття.

Серце моє злотоцвітне,
мовою звірів і квітів,
серце моє, говори:
стихнуть північні вітри -
зможеш любити, любити.

Чи вільна, чи нова сім'я?
Чи рабства в ній уже немає?
Кобзар у Влади запитає
А Влада: – Глянь, нова сім'я,
І рабства вже нема, немає!
А бідність... Що ж, за все платить!
І Волю вольную купить,
І шати дорогії шити,
Та і коштовності купити...
Бо як же вивести у світ
Обідрану та босу Волю?!
А так – на грудях самоцвіт
Та й усього тепер доволі –
Є он літак і вертоліт –
А може в гори треба Волі?
Ще й долю добрую молить...
(І знову, бачиш, тра платить!)
Так що, бач, бідність не на часі.
Грошей зовсім немає в касі.
Нема на школи, на лікарні...
Та то, ти знаєш, трати марні!
І нація сильніша стане,
Коли всі хворі перемруть.
А освіти знаннями путь,
Який народу мостить Влада...
То буде Владі тій заглада!
Чим більш освічених людей, –
Тим більш розумний вибір Влади.
А нам цього, як бач, не нада!
Не нада нам таких ідей!

– Культура, Віра, як, живі?
Як їм в новій сім'ї ведеться?
– Ну, про Культуру вже не йдеться,
На часі вєянья нові!
Ну, що культура, що культура!
Таж публіка, відомо, дура!
У нас попса для неї є –
По сцені скачуть дівки голі,
Та і хлопів тут є доволі,
Хоч часом годі розібрати
Хто з них якої, знаєш, статі...
Ми інтегруємось у світ,
І світ нам шле такий привіт.
– Ну, а сучаснеє кіно?
– А що кіно? Таке воно...
Ну, є нарешті Голівуд,
Та і російські серіали!
Хіба цього всього замало?
Ми адаптуємо їх тут!
– А наша спадщина? Надбання?!
– Країна наша не остання,
Культурні цінності в нас є!
(Останнім часом нестає
Ті цінності і інші хочуть!)
Ми ж інтегруємось у світ!
І світу шлем такий привіт.
(Хоча, між іншим, не задарма)
Та, бач, за все треба платить,
Та й Влада також хоче жить!
А то все Воля, Воля, Воля!
Набридло вже! Усе! Доволі!

А щодо Віри. Строїм храми.
А як же! Віра мусить буть!
Прийди у храм, про все забудь,
А завтра знову на роботу,
Не думай про свої турботи!
То воля Божа! Не забудь!
Так вже справіку повелось,
Що церква – це опора Влади.
І Владі іншого не нада.
І ми від Бога Влада! Ось!
......................

Так що, чи вільная сім'я?
Чи рабства в ній уже не має?
А Воля є, та не твоя.
Вона на літаку літає,
Гламурні шати одягає
Та діамантами блищить...

2010

вишні як ноти на нотному стані життя
вишито гладдю а плутаний виворіт – низзю
скільки гірким віддиміло соломи та хмизу
так і нічого з цього не дійшло до пуття

млява мелодія літа латає літа
перешиває у пам'яті вицвілі взори
вишня старіє
сама зі собою говорить
вишня – без вишень
саманна сумна самота

1.
Себе я не відношу до невдах.
Стирчить у черевику долі цвях,
усі здобутки іноді - у прах.
Але здіймає серце віри стяг.
Уникнувши безпечно сотні плах,
в собі тваринний поборовши страх,
в душі плекаю зоряний мій шлях.
Себе я не відношу до невдах.
(1997)

2.
Гострі цвяхи в руках.
Пекло болю.
Пройшла
несолодкий свій шлях.
І без назви -
гора.
(2012)

Пахнуть трави незаймані.
Травнем пахне земля.
І складати екзамени
йдуть дощі на поля.

У сади вечорові
тихо так, босоніж.
Пахнуть трави шовкові,
ще не стяті під ніж.

І виблискує сріблом
кожна крапля роси.
Там, на луках дозрілих
ще не чутно коси...

2008(2012)

Найбільший спогад-свято -
син.
Згадаю, як дитям
малим
Воно питало:
- А чому?
І знала - відповідь
знайду.
-Чому
на вулиці без снігу?
Моя ти втіхо!
-Чому
літаю я у снах?
Ах, мій ти птах!
- Чому
ти плачеш?
Ах, мій сину!
І відповідь
така безсила:
-То тільки
злива, сину,
злива...

13.05.2012

Утром ранним на рассвете солнце яркое пробьется.
И в глаза подует ветер, значит, лето к нам несется.
И, казалось бы, для грусти не должна искать причин.
А вот их, наверно – куча: я одна, ты не один.

Уезжаешь в другой город, хочешь моряком ты стать,
А меня окутал холод, я ведь обещала ждать.
Знаешь, я тебя дождусь: год пройдет, пройдет их два.
Похудею, перебьюсь и на ноги вновь, едва.
Встану с красных да колен, грусть, печаль и шоколад.
У тебя там много Лен, много Вик и много Злат.

Ты хотел стать моряком, хвастался как в том мундире
Будешь изучать закон, драить палубу, сортиры.
Вместо курточки зеленой – синий доблестный мундир.
Буду ждать, и ты вернешься, ты вернешься невредим.

Знаю, буду не нужна, знаю, ты найдешь другую.
Дембель, выпью я до дна. Что со мной? Да все впустую.
У меня ведь страх и риск, ты красивый и желанный,
Только слово, только писк – я с тобой, мой долгожданный.

Тебе кажется, что это только фраза, лишь слова.
За окном проходит лето, пролетела и зима.
Электричка Город-Город, я стою совсем одна.
На широком том перроне, где нам встреча суждена.

Выйду, помашу платочком и тебя увижу я,
Ты стал крепче, стал мужчиной, только кем же стала я?
Я зачахла, исхудала и мрачнею с года в год.
Не спасает и работа, и журналы ярких мод.
Мне не надо той одежды, обуви и бытия.
Я устала жить как прежде, нужен ты, я – не твоя.

Снова солнце, снова лето, снова грусть, печаль, тоска.
Шоколад, резвятся дети. Ну а я? Я далека.
Без тебя жить не сумела, растворилась без тебя,
202 земных поэмы, столько же – без бытия.

2012

Как прекрасно быть свободной: можно бегать тут и там,
И ходить куда угодно, хоть за парнем по пятам.
Как прекрасно быть свободной: слава, деньги и успех.
Хочешь – можно съемки в порно и невинный детский смех.
Как прекрасно быть свободной: эти чувства помни, знай.
Ты одна – ну да, возможно. Хотя впрочем – это рай.

Как прекрасно верить в чудо: без иллюзий, просто ждать.
И с надеждою на встречу светлым утром рано встать.
Как прекрасно верить в чудо, что возможно просто жить,
Просыпаться на рассвете и любить, любить, любить.
Как прекрасно верить в чудо, верить в чудо без проблем
Жизнь прожить, грустить, не смея и не трогая дилемм.

Как прекрасно любить море: волны, берег и песок.
И топить в том море горе, зная, что не одинок.
Как прекрасно любить море: солнце, пальмы, теплый пляж,
Пиво, мидии, креветки и по телу аж мандраж.
Как прекрасно любить море, где бы ни купался ты
Море – друг. Ну что ж, поведай и ему свои мечты.

Как прекрасно быть любимым: знать, что кто-то тебя ждет.
Понимать, что кто-то верит и всегда тебя найдет.
Как прекрасно быть любимым: знать, что тот тебя поймет,
Поцелует и пригреет, глотку за тебя порвет.
Как прекрасно быть любимым: чувству этому нет мер.
Тот, кто любит – любит сильно, любит он, не зная бед.

Как прекрасно просто помнить: помнить осень и весну,
Помнить лето, помнить зиму, да и не ее одну.
Как прекрасно просто помнить: поцелуи и мечты,
Помнить песни и моменты, что когда-то любил ты.
Как прекрасно просто помнить: первый вальс или звонок,
Помнить юность, помнить детство, помнить все, что не сберег.

Как прекрасно жить красиво: на лице с улыбкой жить.
И не плакать словно ива, а по жизни просто плыть.
Как прекрасно жить красиво: требуя тех перемен,
Что уходят и не просят денег, золота взамен.
Как прекрасно жить красиво: счастье с близкими делить
И забыв о всем плаксивом, улыбаясь, просто жить.

Так давайте верить в чудо, так давайте помнить, жить.
Океаны, посещая, море пробуйте любить.
Так давайте же тянуться к той свободе и любви,
Забывая про печали, одиночеству не мстить.
Так давайте жить красиво, искренне и с простотой,
Словно этот день последний. Помни его, дорогой.

Любовь как наркотик - вот влюбишься раз
И все ты можешь без тех ясных глаз.
Разлюбишь его, он не пахнет тобою,
А ходит, все ходит дорогой другою.

Любовь как наркотик - вот влюбишься раз,
Разлюбишь, исчезнет, и нету тех глаз.
Ты ищешь замену, и вроде нашел -
Но первый раз, первый он всех превзошел.

Любовь как наркотик - вот влюбишься раз
И все идет ломка, все радует глаз.
Вокруг много новых, красивых людей
И ты западаешь скорей да скорей.

Любовь как наркотик, а ты наркоман
И пусть пройдет время, и пусть время лечит
Но ты ведь не верь, время только калечит.

2012

Ваші пусті та брехливі слова
Чому від них кругом іде голова?
Чому непокоять вони мені ніч?
Спалити би тіло, закинути в піч.

Повісити тих, в кого серця нема,
Хто лиш крає душу, повзе крадькома
У затінки серця, і його шкребе
Хто любить усіх, а насправді - себе.

Хто створює світ, тільки не назавжди,
Хто лиш обіцяє, а ти ждеш біди.
Вона ж то приходить, повзе крадькома
Повішу я тих, в кого серця нема.

І все їм прощається, людські ті муки,
Брехливі слова та нечесні розлуки,
І серце багряною кров'ю зтекло,
І серце у пеклі свій рай віднайшло.

2012

Наша Галя - дівка файна,
пишна і прегарна,
до Туреччини гайнула
мало не задарма.
Бо по акції путівку
за триста долярів
"Туртес" фірма дала дівці -
може, знайде пару?
Там же море - Середземне,
вдвічі солоніше
від нашого, від Чорного.
І таки тепліше!
До буйків заплисти можна
легко й дуже просто.
Мов княжна ясновельможна
Галя із помосту
плигнула у теплі хвилі...
Але , як на лихо,
відстібнулись їй бретельки
непомітно й тихо.
Бачить Галя - два буйки
сплили перед очі.
Тут за Галею вуйки
кинулись охоче.
Турки, німці, москалі -
в море пострибали,
де вкраїнські гарні груди
хвилю колихали.
Так, історія стара,
як цей світ прекрасний -
Наша Галя все ж знайшла
справжнє своє щастя!

***
Джерельце булькає-плюється.
По камінцях біжить струмок.
Жива водиця в річку ллється,
А річка піниться в ставок...
***
На річці паводок качиний
Гелгоче, наче джаз-орган,
І, каламутячи глибини,
Здіймає галасливий стан.

***
Ондатри хутряним мішечком
Снують у повіні річковім.
Ніч колихає на гачечку
Яскравий місяць,шар зірковий.
***
Нахаба-вітер віття гне,
Додолу хилить верболози.
Не обминає "смерч" мене:
Штовхає в спину,сушить сльози.
***
Згущені фарби неба край-
Похмурий ярий "Вернісаж":
Там дощ здіймає водограй-
Цілком довершений пейзаж.
***
Навстіж розчинене вікно,
В долоні лине прохолода-
Це неповторна насолода,
Яку смакую, мов вино...
***
Тенистий затишок дібров
Видихує вологим хмизом.
Духмяний шовковий покров
Встеляє гай зеленим низом.
***
А на галявині-кульбаба,
Мов сонця дріб'язки малі.
Спориш- упевнений нахаба-
Пустив коріння по ріллі.
***
Мандрує пафосна суничка
В зеленій бархатній травиці.
Шипшина- родовита дичка-
Щось радо дмухає кислиці.
***
Зозуля зойкає нудливо:
Нам сповіщає плин життя,
Який бентежно та мінливо
Всіх зволікає в майбуття.
***
Співочий жайворонок лине
Край неба! Згодом повертає:
Братерство заклика пташине-
Тому так високо літає.
***

Знову рюмсати скраю десь, тихо...
Щоб не бачили очі чужі.
Обирати надії від жмиху,
Поки в думці ще в’ються вужі

По-весняні... У юних покосах
Тільки шерех під вилите "дзень".
О, Маріє, яке ж то поросле
Нині поле у душах людей!

Знову плакати й битися лобом...
У молитві спіснілі уста.
В самовії - все добре, все добре,
Тільки б вижила ненька свята!

Тільки б небо схилило хору́гви
До налитих любов’ю сердець
Та міцніли над урвищем мури,
За котрими чекає Отець...
(12.05.12)

Ніхто не заважає тут тобі,
Ніхто, ніхто, окрім лиш тебе!
Ніхто не закриває тобі Світ,-
І не затискує у дебрях…

Ніхто не закриває шлях,-
Лише окрім тебе самого,-
Ніхто не скривлює життя,-
Яке так просить впливу твого…

Яке показує тобі,-
Як гарно землю обіймає вітер,-
Як Сонце світить не цей світ,-
І як йому співають квіти…

А ти залишився в думках,-
У їх безмежностях, у їх проблемах,
І в твоїх зложених руках,-
Тобі нічого тут не треба…

А треба вирватись з проблем,-
Бо так життя швиденько зійде,-
Пройде я свічечка з вогнем,-
А вся краса тебе обійде…

Отож, бери собі життя!
Не завтра, потім і пізніше,-
Сьогодні й зараз починай,-
Можливо знайдеш тут щось більше…
P.S.
Можливо щастя подарить –
Тобі у щедрості Планета,-
Потрібно просто зараз жить,-
В щасливих радісних моментах.

Дякую :-) 16.10.2011р.

1

В пустелі Часу барви базиліку
Оазис плине – всіх початків край...
Лелек і ґав літає там без ліку.
Із гір – стежин буттєвих водограй.

Дуби віщують… Нижчають пороги...
Неутишимо дзенькає таріль –
То селли* витлумачують дороги.
Як жолудів – питань у породіль.

2

Пливе сріблиста кулька – хить та хить...
Дзвенить, мов ринда, розголосиста луна...
Знов – ера гекатомб.
Офіра йде, лежить…
Сонм рук – за чашею...
І днів отрій – сповна.

Гіркавий і терпкий трутизни післясмак.
Вже не Тіфонова – струмує homo кров…
Червоний Гемос аж до мантії просяк.
Волає «возлюби!» знесилена Любов.

Над палімпсестами – очиці злих гієн.
Поля дилем...
І не притопчеш колос.
Пророча кулька в мідне серце лева б’є,
На суд глухих жерців – мій пульс, мій голос…

3

Край витоків леліє-плине на Землі.
Це ж з нього – Каїн, Авель і химери!
Та заступив дуби обшарпаний Олімп.
Ковзкі стежки штурмують піонери.

Зриваються – і котяться в Алфею...
І плетениці майорять у млі…
Маленькі homo – це ж не дітки Реї.
Хоча – від рук дрібних – циклоп осліп.

Вік осліпляє звільна, не відразу.
Не бачиш сенсу, лиць, піску, дерев...
Був Зевс – царює Бог. Міфічну фразу
Трактую я – з підніжжя Зевса - лев**.



* пророки, які шанували Зевса
** існувала статуя Зевса, біля підніжжя якої – леви


2001-2012

Научи мене, мамо, співати
Тих пісень, що умієш сама.
Їх од тебе я чую багато,
Коли тиша в оселі німа.
Їхніх слів нестихаючі звуки
Розпанахують душу мою
І рідняться всі радощі й муки
Наші дружно в ту мить, без жалю.
Української пісні октави
Мою душу доводять до сліз,
Коли в небо підносять у славі,
Чи з ганьбою обтрушують вниз.
Моя совість і правда незмінна,
У задумі важкій не змовкай, -
Научи мене, мамо, сумлінно
Шанувати, як ти, отчий край.
Розквітати яскраво від болю
І ставати од туги дзвінким, -
Научи у піснях, мимоволі,
Як в житті не зробитись німим.
12.05.12