Образа
проростає крізь тіло,
наче бамбук.

Літо
лишилося в спогадах.

Звук
телефона змовкає -
Зникає
картинка майбутнього.

Певно,
батарею розряджено.

А здається,
що зраджено...
Хто відповість?

Повно
перлів у жмені
назбираю.
Чи сліз?

Біль
наростає у серці.

Ці
втрачені скерцо
плачуть крізь ніч...

Може,
гра не вартує
свіч?

Ні!
Дзвоню у дзвони,
відмолюю рок...

Хто мені скаже,
як відновити
з небом зв"язок?


2011

Лицар середнього віку
у сонній траві
визбирує
стиглі загадані зорі
як пізні суниці
Він же
розкинув
невидимі неводи
в небі
в яких тріпочуться
срібні плітки
благальних поглядів

Узимку
Його бачили
біля каміну
з котом у ногах
на колінах – із коцом
гортав
нехитрі щоденники
про сьогоднішнє
і про вічне
щось виписуючи
на долоню

Подейкують
Його захмарний палац –
за стіною плачу
а скарбниця
повна фонтанного дріб’язку
чи не тому
Він у постійному розшуку
і ніколи – на зв’язку

Хіба якщо
уявити собі
всесвітній автовідповідач
то можна
начитати Йому
різного сокровенного
навіть
пошепки
навіть
подумки
і навіть
зникаючою мовою

Він прослухає
і коли
сила вашого мовчання
дозріє бути камертоном
Він почує
і продиригує
здійснення
бо ж Він
не простий виконавець
а віртуозний виконувач
класики вибраного
із какофонії неперебутніх
бажань

Заснула осінь під мостом...

Повільно, втомлено
Іде по вулиці
Спекотний день.

Думки заплутані,
Немов сліди, що на шляху
Водою змиються…

Слова – зелені їжаки –
Упали купами
Каштанів зболених
Під ноги нам.

А ми
Втискаємо в м’який асфальт
Вчорашнє літепло.

Куплети днів складає час
Рядами рівними.

Життя надій в ріку розлук
Стікає ринвами.


2011

Вікно лікарні світиться
Свастикою вічності.

Скальпелем місяця
Вирізає ніч пухлину розуму
Із серця відчаю.

А душі хочеться,
Щоб операція була
Успішною.

Спішно так
Складає хірург
Свою валізу.

Хіба залізу
Не важко жити?


2011

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Місяць сховався за хмару,
Христос на хресті очі заплющив,
Бо нам так не терпілося,
Що ми прямо біля дороги…

Бо ж написано: «Люби ближнього…»
А де любити, якщо хати нема?
І коли,
Якщо ніч пролітає
Фарами?…

А земля пахне вереснем,
А трава ще не росяна,
А ти голосу вже не стримуєш!...

Цвіркунів розбудили ми,
Їжаків налякали всіх,
Що в саду крали яблука…

Білі янголи позліталися,
Щоб на тебе дивитися,
Бо твоє тіло світиться –
Ти красива божественно
У бажанні нестримному.
І така ти гаряча, що
Із дерев листя сиплеться…

Місяць хмари порвав усі
На кохання щоб глянути,
І Христос придивляється.
І ти вперше не хрестишся…


2011

Встану удосвіта.
Відслоню фіранку,
щоб день увійшов у хату.
Візьму до рук лопату.
На перехняблених гурмах снігів
карту стежок намалюю.
Піду наношу води.
Живність голодну і спраглу свою
напою-нагодую.
Кину під піч наруч з дровами,
кілька смерекових,
а решта букові.
Настружу сухої тріски.
Сяду навпочіпки,
печі прадавній вклонюся.
Черкне сірник,
і вогонь у печі
тихо й нестримно сяйне,
розгориться.
Підуть блукати думки мої
разом з димами...

Форма 9.Работа происходит фокусировано внутри себя. Конкретность и порядок во всем - дом, семья, работа, поступки и так далее, недопустимо нечеткое выражение своих мыслей,
опоздание куда-либо, неисполнение обещаний и прочие аспекты взаимоотношений с окружающим миром. Работа над накоплением силы физической и духовной. Через волю человек учится постигать механизм самоограничения, вместе с этим приобретает знание о
внешних ограничениях, но использовать эти знания пока не может по причине отсутствия собственной силы. Все окружающие постоянно пред*являют свои требования о проявлении заботы о них.Душа этой формы откликается на эти требования внутренним чувством долга.
Если человек,следуя общественному мнению, мнению других людей, а не собственному мнению внутреннего голоса отказывает, то он приобретает кармические долги. Активность действия, многообразие направлений, стремление узнать все - это те задачи, где должна трудится Девятка. Она постоянно ощущает недостаток всего - времени, информации, денег, поддержки и самой жизни. Форма 9 прорабатывается в том случае, когда человек с радостью и любовью встречается с любыми препятствиями без страха, без волнения, без
тревоги, без прочих негативных ощущений - только Радость и Любовь являются показателем
Могущества Души. Утверждение: "Я могу преодолеть любые трудности с Радостью и Любовью!!!" есть показателем первой ступени посвящения Могущества Души в человеке.
Идти по пути сопротивления - вот принцип 9. В трудностях сохранить Радость Жизни.
Все что связано с тонкими энергиями, пока должно только изучаться, но ни в коем случае не применяться во внешний мир. Практика медитации укрепляет физическое тело и духовное.
2011г.

Колись
Ти любив подорожувати…
Тепер
Не виходиш із дому без валідолу.

Колись
Ти прагнув літати,
А нині
Готовий продати свої крила,
Чи обміняти їх на більш реальні речі,
Та, виявляється,
Що нікому вони
Не потрібні.

Колись
У тебе було бажання володіти світом,
Сьогодні,
У хвилини розпачу,
На грані відчаю
Не можеш володіти,
Навіть, собою.

Колись
Твої бажання були здійсненними,
Насолоди – доступними,
Поцілунки – гарячими…
А вчора
Ти цілував у чоло свого друга
І твої губи
Були холоднішими,
Ніж його тіло…


2011

Кажуть, кохання підносить тебе в небеса,
Одягає тобі на голову вінок із плетених промінчиків сонця,
Охолоджує розпалене тіло ранньою росою,
В очах зупиняють свій спад, розсміяні сріблисті зорі
І ти стаєш прозорою феєю, яку бачить лиш він.

То чому ж така у мене біль від твого кохання?
Чому одягнув на голову вінок тернистий,
Чому, колись чисті води , стали болотом і брудять мені душу,
Чому мої, колись ясні очі, крім темноти нічого не бачать,
А я, ота прозора фея стала невидимкою,
Яка в розпуці ридає безвучно, а ти не чуєш мене...

Забутися, не мріяти про тебе!
Ох ті ілюзії ! Нищителі життя!
Пощо шукаю я між хмарами поняття,
Ворожку жду, спитать, чи це моя судьба.

Я дівчина, що тебе полюбила,
Ти кароокий і розпещений юнак,
Вже не одну ти чарував собою,
В обійми брав її, ламав серденько в прах.

Та все ж дозволь, я йтиму за тобою,
Чекатиму нагоди - пестощів, розмов,
І вірю все ж, що ти мене пізнаєш,
Мій виклик кинутий, ось зродиться любов.

Не бійся, я не закручу у пута
Ти будеш вільний поміж зорями літать,
Просто візьму в тебе одну пір'їнку,
За нею ти вернешся. Я буду зустрічать.

Випиваю келих тиші.

Тепло спокою розтікається тілом
І вкриває свідомість
Молочною піною спогадів.

З-під опалого листя часу
Виринають думки
І несуть до мого серця
Клаптики минулого,
Як мурахи до мурашника
Ховають крихти насолоди.

Із тих клаптиків,
Із тих маленьких яскравих частинок
Складаю пазли,
Малюю картини,
Будую речення,
Вертаю втрачене,
Реставрую виблідле,
Складними програмами
Відновлюю карту
Пам’яті.

Потім
Виливаю вечір
У пляшку ночі,
Заплітаю вітер
У коси коханої,
Що десь далеко
Так само хміліє
Від спогадів про мене,
Струшую зірки
З простирадла вічності
Й лягаю спати
В обійми літа,
Від щастя п’яний.


2011

До М.П.Драгоманова
27 жовтня 1892 р. Колодяжне

Після історичних книжок теж бракує добрих перекладів святого письма, але сьому, може, хутко дасться рада.

“Elements d’histoire juive” –“ Основи єврейської історії”- я не отримала, але думаю, що Ви її ще не посилали.
Оце посилаю Вам переклад, що Ви хотіли,- чи до сподоби Вам буде? Я збираюся ще кілька уривків перекласти з Ісаії та з Ієремії, для власної втіхи, як Вам треба, то можу прислати...
Ісаії I, ст.2-3, 11-18.

Чуло небо й землі розповіло, що бог промовляв:
“Я синів народив, я їм долю послав,
Та до мене мій люд не признався.
Знає віл свого пана, осел знає ясла свої,
А мене тільки люди не знають мої,
Мій Ізраель мене відцурався! “
Так говорить господь: “Що для мене ся безліч дарів? “
Досить ви попалили ягнят, баранів,
Мені кров кіз, телят вже немила.
Ви до мене не йдіть, хто від вас вимагає сього?
Не приходьте ви більше до двору мого,
Бридкі пахощі ваші й кадила!
Ваших свят, і субот, і великого дня не терплю!
Святкування, постів, празників не люблю,
Ненавидить душа мого того!
Досить ждав я! Тепер за гріхи покарати вже час!
Руки здіймете – я одвернуся од вас,
Я не вчую благання гучного.
Ваші руки в крові, тож обмийте, щоб чисті були,
Скиньте гнчисть і гріх, що на душу взяли,
Перестаньте неправду любити.
Справедливо судіть: хто покривджений, ви захистіть,
Сироті і вдовиці по правді чиніть,
І добро научітесь робити.
І тоді, каже бог, ви прийдіте, я суд вам зроблю,
Хоч би ви од гріхів червоніли, то я вас, як сніг, убілю;
Хоч би ви од гріхів паленіли, то я вас, як вовну, вбілю“.
P.S. Хотіла перше зробити переклад без рифми, та подумала, що мало хто тямить читати білий вірш. А як по-Вашому, чи така форма до сього пасує? Чи, може, взяти який інший вірш?

"Журба ж мене з’їла, із ніг ізвалила!
А я тобі, журбо, да й не подаюся,
Піду до шинкарки горілки нап’юся"
Українська народна пісня

«Горілочка ллється, та чомусь не п’ється,
Щось побіля серця гадюкою в’ється.
Піду до Дунаю, може, він порає,
Що робити маю, бо з горя вмираю».
Озвалася доля, на бистрині стоя:
«Козаче-бурлаче, на все своя воля.
Позабудь отую, що тебе не любить,
Прикипи до тої, що тебе голубить.
Це ж у її лоно ти посіяв сім’я,
З якого зростають всі на світі сім’ї.
Це ж вона щоночі берегла твій спокій,
Себе виливала в діток карооких.
І за всі турботи ти отак їй платиш?
Повертайсь негайно до своєї хати!..»
...Немов камінь з серця звалився додолу,
І козак щодуху полетів додому.

Зорі збуджуються:
Дивляться, як притискаю тебе
До себе.

Вітер намагається
Пропхатися під мою руку -
Під твою сукню.

Птахи
Проковтнули спів - бояться
Порушити напругу прагнення,
Налякати наближення вирію.

Наші крики, наші стогони
Переходять із уст в уста,
Із тіла в тіло,
Губляться десь усередині
І лопають струнами,
І вибухають бомбами -
Кольоровими колами
Перед воротами раю.

Радуйся, небо.
Радуйся!

2011

Коли бачиш людину,що в неї коло губ за привітною посмішкою - маленька гірка складочка...
Коли спостерігаєш,як лагідно і тепло плине розмова - а очі залишаються сумні...
Коли зустрічаєш веселу щасливу посмішку,але вмить розумієш,що за нею ховається самота...
Коли читаєш в очах біль...
Коли чуєш в голосі відчай...
Коли розумієш мову розтривожених жестів...
Коли слухаєш,як звучать мелодії душ,вмієш розпізнати значення кожної ноти...
Коли впізнаєш знаки часу,хоч не маєш сили їм запобігти...
Коли мовчиш там,де тисячі голосів нарікають на життя й шукають винних...
Коли намагаєшся кожного ранку побачити небо...
Коли вчишся прощати і забувати людям так,як це дозволяє повнота любові...
Коли не чекаєш і не просиш зовсім нічого для себе самої...
Коли не вмієш зрадити...
Коли не можеш співчувати фарисейству...
Коли сподіваєшся допомогти...

Так!Тоді ти - любиш!!!

2011

У Києві полудень.

Сонце повисло над самісіньким хрестом Софії.

Ти дивишся на нього зі сходу,
Я – з кордону на заході.

Сонце підморгує тобі правим оком,
Мені – лівим.

– Іншим ще важче, – каже воно. –
Їхнє кохання перевіряється
І більшими відстанями,
І тривалішими розлуками.

Наше кохання перевірено муками.

Кожен день без тебе дощем вмивається.

Мені хочеться вірити сонцю,
Але я більше довіряю своєму сонечку,
З яким скоро зустрінемося.

Та чому
Сонце повисло над хрестом Софії
І не рухається?


2011

Время пришло - созерцает свои владения Лето
Живое достигло совершенства своего
Время - травы созрели созрели хлеба
Любви совершенство Осень уборка урожая
Жизни сила в природе
Светлые росы -подготовка к зиме
Нового порядок мир меняется
Время Осени пришло закрыта дверь в Лето
ПРЕКРАСНА ПРИРОДА НАСТОЯЩЕГО
2011год

якщо самі тільки
янголи
знають слова
з яких починається вірш
то ти починаєш
із янголів
кличучи їх шукаючи
згадуєш почергово
на ймення кожного з них
кожного з тих
кого вже не раз забував
малюєш їхні тіні
на берегах улюблених книжок
додаючи щоразу більше світла
більше електрики
більше напруги й потужності
і тоді засліплений штучно й навмисно
дослухаєшся до
впалих нечутно
пір’їн
мов до снів випадково пророчих
у яких завжди є місце
для транспортної розв’язки
ось так і сьогодні
ти як 2+2=5
а вві сні були знову тролейбуси
й огидні вагони метра
де ти ненавидиш
кожного його пасажира і щоби якось
відволіктися
язиком
перебираєш дієслова
намацуючи
звукову оболонку того
з якого невдовзі народиться вірш
і ти ж бо не зможеш його пригадати
доки на кінцевій зупинці не з’являться
двоє дивних янголів
обидвоє з надламаним крилом
ось так і сьогодні
жодного з тих
дієслів
не зринуло в
тому вірші

коли ти мовчиш
упевнено й тривало
як вода
безіменна й свята
коли твій сором і сміх
стають однаково світлом
що вибивається з-під сорочки
цього відважного чоловіка
і сіється скрізь
ніби попіл чи пил
тоді твій шлях традиційний усталений
хоче зігнутись
зигзагоподібно
від чого м’язи скорочуються
значно різкіше
значно частіше ніж тут випадають дощі
і ти тоді тілом вчуваєш сполучення
кольорів
які ніяк не вкладаються
в правильну словоформу

нічого особливого
варто лишень окреслити запах стриженої трави
прим’ятої
поглядом подорожніх

всоте всотуєш в себе час
клітинками і дужками й іншими мовними й умовними символами
смішними і мовчазними паличками-рисками
смугами позаземними
себто космічними

знаками знаменуєш відстань між нами так звану
прірву між нами мальовану
ницими кольорами

німби німотні нанизуєш на линву міцну і м’язисту
креслиш зворотні маршрути
собі
і мені
напровсяк
змотуєш кільцями пам’яті плівку
так ніби пишеш із неї кіно
і додаєш поміж іншим
подивимось?
принаймні запишемо
щоб було

маєш тепер і дороги і мапи
маєш собі свої фарби тривкі
так щоби кожна на кожен день
знаєш по декілька значень слів
і безліч позначень вічного
зрештою
маєш трохи часу
крихти вина ще з минулих років
кілька платівок і краплі дощу

знаєш
купу такого ж по суті
недвозначного й тихого мотлоху
хтось учора скинув з вікна

граєшся на колії електропоїздів приміського сполучення
витанцьовуєш старими білими балетками
гіркі присмаки залів очікування
з найпотаємнішої комірки свого власного ж/д вокзалу
люблю, коли по шибках
люблю, коли пошепки
дощ
змиває на колії бруд з облич затятих невиправних безхатьків,
але…
ти падаєш
дрібними монетами у порожній кавовий автомат,
ти падаєш,
розмінюєш кров на рідину досить сумнівної якості і
хлепчеш язиками сотень покинутих собак
відчай з рельєфного дна позаполіетиленового життя
хтось з буфету голкою тягне: «в тому є кайф!»
думаєш: «в тому є кайф!»
і знову
в Роберта Брюса граєшся
хоча і старі балетки конфліктують зі слизькою поверхнею
мов останні кроки самогубці
на гнилому карнизі без_дня_загибої багатоповерхівки,
героя вимагають в касах попереднього продажу
але потяги цього сполучення ніколи не затримуються
до бабусь з торбами мертвих чебуреків,
довготривалий французький цілунок…ччччччччмоооок!!!
швидка приїздить за пивом завжди вчасно і рятує… балетки…
пограємо в Попелюшку на цій колії приміського сполучення?
чи хтось з вас не любить поцілунки!?

2011р.

Слова кругом, а сенс десь загубився,
Я слухаю й не розберу про що.
Люд гомонить, наввипередки скачуть,
Щоб його слово спереду було.

І то нове, таке що ще не чули
Оригинальність, а чи в тому сенс?
О так, так, так, - бо ж це його уперше
«Я» написав , мені ж то слава й честь.

А що ж ти хочеш словом цим сказати?
-Ну це вже, пане, не моя біда.
Я просто захотів цей подарунок дати,
Щоб мова наша процвітала і росла.

Поете, друже, ти ж бо на сторожі
Нести слова і збуджувать народ.
Пиши думки, щоб зрозуміти можна,
Куди ведеш ти збаламучений народ.

воды мне -
как прежде мучит жажда дороги -
…это так невыносимо -
не выносите меня вперед ногами -
ноги ходят по тропе -
тропа белого порошка -
кокаин!!!!!

дороги бывают разными…

Тиша кругом,я пустоту цілую ,
Ні вітру, ані шелесу дерев,
Я прислухаюсь та ніяк не чую~
Чи ж б’ється серце хочай одне на двох.

Ні, вже не б’ється ! Туга усе закрила.
Нема тепла, зацепеніла кров.
Коханий мій, невже живими вмерли,
А з нами вмерла, твоя й моя ЛЮБОВ .

"Кучерява Катерина
Чіплялася до Мартина:
«Ой Мартине, добродію,
Сватай мене у неділю».
Українська народна пісня

«Я б тебе хоч зараз сватав,
Якби знав, що це не жарти,
Якби знав, що в твоїй мові
Є хоч крихітка любові.
Але знаю достеменно,
Що слова ці не для мене,
Бо ж по всій нашій окрузі
Із-за тебе б’ються друзі.
Лиш для власної утіхи
Ти чаруєш хлопців сміхом.
Ти прихильність за коралі
Парубоцтву роздавала.
І, щоб не лишитись чуба,
Віддалюсь од тебе, згубо,
А наближусь до Уляни,
Що, мов сонечко весняне,
Так на мене тепло гляне,
І розрадить, й приголубить,
І мене одного любить.
Ти ж лишайся пустоцвітом
І кохайся тільки з вітром».

плаваєш
у твердих водах
потойбіччя екрану
ховаєш свій голос
у телефонній трубці
а я питати хочу
чи буде цього літа
весна дворічної давності

питати хочу
і не питаю

бо не чуєш
бо ще не час
відкрити слух
і чути
як мовлю до тебе
що
можу чекати віки
аби перед тим
як до раю потрапити
ще раз зустріти тебе
на цій землі грішній

і не мовлю до тебе
бо не чуєш
бо не час

це ж добре
вік не вмирати
у чеканні душу гартуючи
білої ночі
до місяця промовляти
випрошуючи
зорі промінчик
на світлу долю
бо ж краще у вірі
століття жити
аніж в один день
сухою кульбабою
без віри
померти

час
відведений на осінь
так швидко мине
що не втигнеш
наловити
бабиного
літа
і
наплести хусток
аби взимку
ховати під ними
яблука від морозу

а як бути ранетові
без бабиних тенет?

Мені так шкода тебе місяченьку
Хоч ніби й не змінився ти , сіяєш з висоти
Та ти не той, як я ще молодою
Дивилася на облиски твої.
Там же колись підняв на вили брата
І згинув Авиль від Каіна руки.
Блистіли часом краплинки його крові
Ми бачили, як слізоньки плили.
Ти вже згубив свій чар, п’янке кохання,
Вже не співають для тебе пісні,
Людська нога ступила на поверхню,
Підняла порох , розсипала зірки.
Ось так людина небо осягає,
Краса міняється, гуркочуть літаки
І місяць тихо в небі помирає,
Він став предметом досліду холодної руки.

Захватана – не вчора придбана – сковорідка;
На ній смажать невигадливі страви,
Так, аби перебити голод,
Або ж готують зразки
Екзотичної кухні,
Але то – нечасто…

А сковорідка в себе всотує
Усі «поживні» речовини –
Залишки нераціонального
Харчування,
І думає, що з їх допомогою
Ніколи не заржавіє.

Частково воно так і буде:
Коли її, стару й почорнілу,
Навіть не викинуть, а
Просто забудуть викинути,
Випадковий сонячний зайчик
Таки віддзеркалиться на
Одному квадратному сантиметрі
Пустого дна сковорідки.

Та й то виявиться,
Що те місце – всього лише
Приємний брак,
Допущений при виготовленні…

1991р.

Повз мене проходять, кричать, вимагають…
Старенька тихенько жебракує.
Афганець погрожує підняти своїх побратимів,
Бо правосудя не поспішає карати чахлика,
Що вдарив афганця ножем, побитий афганцем.
Всі партії закликають виконати громадянський обов’язок,
Тобто обов’язок перед партією.
Ще страйкарі, шахраї, кулеметники п’яних епох,
Дівахи, фарбовані крейдою розбещеності,
Iншi охайні, огрядні, порядні, марудні.
Я слідчий хаосу.
Я дуже втомився писати новели веселого часу,
Допитувать людство i вирiшувати вiчнi питання,
Дотримуючись форми процесуальних актів.
Я не Вірю в справедливість суду, крім Вищого Суду.
Бо хто мені скаже: у чому ота справедливість,
Коли руйнуються світи i падають вавiлонськi вежі?

посеред шосе виникла яма
діаметром вісім метрів
така що туди ледь не провалилася фура
з якимись порожніми ящиками
водієм і ще й сигаретами в бардачку

групи всіх провідних телеканалів
прибули на місце події:
кримінальна хроніка, новини
і навіть вечірня казка

одна жінка з будинку навпроти
сказала:
я все життя сиджу коло вікна
і дивлюся в цю точку на трасі
от асфальт і провалився

безробітний п’яниця історик запевняв:
під землею в цьому місці таємні ходи
якими ще мамонти з півночі
тікали на Січ від хана Батия

знайомий уфолог побачив на дні чорну дірку
і вихід у паралельні світи
що відкрився на деякий час
він навіть стрибнув туди
щоб перевірити власну гіпотезу –
і перетворився на антиматерію

але ґуґлмап скинув всевидячим оком із космосу
і авторитетно заявив:
ця яма насправді – бездонна
і сягає самої преісподньої

а на ранок прибули комунальники
з щебнем-цементом
та кількома одиницями техніки
і зарівняли все
так наче нічого й не було

липень 2011

вже час
перейту цю пристрасть убрід
не шукати мостів
що із тіл береги творять

загубити човни
а із весел розкласти ватру
аби не згубився той
хто боїться
у вічі любові
глянути

«Козаченьку, куди йдеш?
Невже жалю не маєш?»
«Ой не плач же, дівчино, не журись
Та й до мого серденька пригорнись!»
Українська народна пісня


Пригорнулась до серденька,
А воно лиш тьох та тьох.
«Ой здається мені, любий,
Не судилось буть нам вдвох».
«Не журись, голубко, я прилину,
Як листок останній покине калину».
«Але як жене тебе щось у чужину,
То візьми мене з собою за жону».
«Я невдовзі вернуся багатий,
Повінчаємось та й заживем в своїй хаті».
Лист останній знесло вітром з калини,
Вже зима підкрадається порошею крадькома.
Припадає до вікна навісна дівчина,
А козака все нема та й нема.
«Вертають додому чорногузи й лелеки...
Може, й мій довгожданий десь недалеко?»
І лиш як настало Івана Купала,
На село сумна звістка упала:
Долілиць у степу, в ковилі
Прикипів козак до землі.

а давай
замутимо з тобою
любов.
неначе бармен у
несправедливо
дорогому клубі.
змішаємо у
вузькій шклянці
тепло і страх
пристрасть і цигарки
довіру і секс
(бо куди ж нам з тобою без сексу).
проте
каталізатором цього
(певно ж неминучого)
процеу
повинна стати
ця вже не перша

зустріч.

Так
ніби еволюція
проходить у мені
зі швидкістю
міленіум за хвилину

Від бажання здобути їжу
до бажання любити всіх
від насолоди лінощами
до кількох ремесел
одночасно

Ніби
я вилажу на дерево
ящуром
від страху і від натовпу
маскуюся
ніхто мене не помічає
незабаром
із моїх пазурів
пробивається пір’я
і я
здіймаюсь в небо
щоби
бачити всіх

Раптом
з’являються
дві чорні (як смола)
ворони
кружляють біля мене
гидко каркають
і я
починаю вірити
в забобони
спотикаюся
на повітряній ямі
і розбиваюся
об землю

І
продираюся із землі
колючим дротом
якому
можна рости
і не вільно
себе
переростати

Таке
заганяє мене
як звіра
у безвихідь
я
лізу зі шкіри
у штучне хутро
і
дякую за це
цивілізації

Але цивілізація
продукує невдячних
тому
я
вимагаю
нового
новішого
найновішого
хутра
а насправді
не хутра
і вже не вимагаю
а випрошую
бути диким котом
носити лляну сорочку
солом’яного бриля
налапники з моху
проте якому
все одно
жовтіти
перегнівом
на безлюдді

Бо
так
закінчується
еволюція
кожного
без інстинкту пристосування
ще тільки примружитись
і дивитись
хто збереться
на проводи
гієни
тіні молодості
торговці сувенірами
чи хмари

А може
і не було
ніякої
еволюції…

Ой дідусю, дідусю, сивая борідка,
Чом ти мене не любив, як була я дівка?
Українська народна пісня



«Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні».
«То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?»
«Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?»
«А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...»
«Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...»
«І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...»
«То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...»
«Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?»
«Любив її головою,
А тебе – всім серцем».
«Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна».
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір’ї в «жмурки» грала
Безжурна малеча.

А ти знав, коли сивіють скроні,
коли всі чашки в домі пахнуть корвалолом,
коли всі рухи, жести тремтячі й сонні,
коли немає сил втримати тарілку
і вона, розбиваючись, падає додолу?


А ти знав, як приходить старість?
Майже як і титри, завжди в кінці.
Коли тримаєш в одній руці невтішний
аналіз, а в іншій порожній гаманець.
Коли немає сил у щось вірити,
коли зрештою уривається терпець.
Старість сидить в нас усіх під шкірою.


Ми юні, горді придурки, робимо все з опалу,
нам залишається півпляшки
до першого серйозного похмілля.
Ми забиті в асфальт недопалки.
Ми, мов божевільні, мчимо нічними трасами
на швидкості, ми вважаємо незайманих дівчат
великою рідкістю.
Ми хворіємо клубами, дизайнерським ганчір’ям,
нікотином,
людьми,які не варті й нашого мізинця...
Хворіємо масово.
І ніхто нас не отямить, ніхто не зупинить.
Розуміння приходить з часом,
коли залишаєшся наодинці
і відчуваєш себе самотнім серед метушливого натовпу.
Мабуть, ми ніколи не були справді щасливими,
виливали на душу солодку, тягучу патоку...


Забивали совість разом з брехнею в дешевий косяк,
блювали на чужій кухні салатом і кров’ю...
Ми юні, горді придурки, ми змарнували своє життя.
Ми порожні всередині і потворні зовні...

Скрутилася самотність у кільця
на денці душі -
Перетравлює пташенят любові…

***
Змалів цей світ на макове зерно
Й утік з-поміж очей старого бога…

***
Стукаєш у двері хмар, а вдома нікого нема…

2011

Кажеш, відболить?Загоїться, перетерпне?
Як важко дихати, коли стоїш в черзі,
щоб придбати мінералку, а перед і за тобою
люди кілотоннами вивалюють на касу
шматки сирого м'яса.Наче приносять
якомусь з язичницьких богів пожертви.
Тоді відчуваєш себе
справді воїном.Але не живим, напівмертвим.

Я не розумію, що з ними коїться?
Вкотре нудить і паморочиться в голові нестерпно.

Кажеш, кома-це тимчасова відсутність поряд?
І якби ти мав сьогодні померти,
то у книзі життя поставили б крапку?
Знаєш, а раптом...кома-це та ж уповільнена черга,
в якій безнадійно хворі
чекають поки їм видадуть чек на оплату гріхів?

Я впевнена, що ніхто цього не хотів,
але заборонений плід-завжди солодший...
Ми складаємо власні душі, як накладні, в архів.
Ставимо мізки наніч у кислотний розчин,
щоб пришвидшити хід подій.
Якось прокинутись зранку тоді,
коли не дзвонить будильник.
Довкола перехожі-гарно вдягнені та худі,
а у тебе вдома тільки кішка,
яку ти любиш до болю сильно.

Кажеш, якби я була розумніша,
то не чекала б поки посильний
сам вкине у їхні серця,
наче у поштові скриньки, мої вірші.

...тим паче, може, десь на іншому кінці світу,
в чужій, далекій країні, невідомому місті,
на одній із покинутих вулиць, де об бруківку
розбиваються метеорити, є кімната,
про яку всі давно забули,
але в ній живе хтось,
для кого вони хоч щось, але таки значать.

Павук мого серця
Тче срібну павутину
Між ребрами своєї клітки.

Він хоче упіймати у свої сіті
Золоту птицю удачі.

Але хіба може ця птаха
Потрапити в його клітку,
Якщо двері моєї душі
Зачинені?

Якщо дивитися на мене зверху,
То я теж нагадую павука,
Але більш амбітного і менш прогнозованого,
Який у свої сіті хоче зловити
Не тільки птицю удачі,
Але і:
Всі барви кохання,
Симфонію батьківства,
Поклики вітру свободи,
Чари цвітіння саду,
Запахи власного дому,
Золоті скарби предків,
Сп’яніння від творчості,
Бризки слави,
Краплі здоров’я,
Зерна мудрості,
Друзки вічності,
Крихти спокою…

Клітка моїх бажань
Відкрита.

Павук мого серця
Тче павутину
Сумнівів.


2011

Учитель, в геометрии Вашего рисунка Жизни
Вижу скрытый взор из глубины.
Он раскошно-узорен Целомудрием Бытия,
Сердца Радость-Любовь-Могущество Души Творца!
3вук горловой издаю, уподобившись струне,
озаренья сдерживаю крик в тишине.
Вперед, без страха, волнений и тревог в Пути,
Тампля белоснежный парус с крестом на гребне волны.
Домой, по пути сопротивления, к Отцу,
В океане яростных штормов с друзьями плыву.
В Радости с Любовью трудности все преодолеваю.
2011г.

роздягни слова до скелетів
скинь із них запахи
шкіру
вони повинні бути зсередини
а не обкладинкою для речень

це внутрішній крововилив у тебе

люблю коли можна
відчути вухом
їх рельєф вигини
переплавити у шелест пір'я
зітерти ними крихти дощу
або проснути від грайливого лоскоту рими

коли слова занадто голі
вони уникають
скупчення протягів і вух і себе

хочу бути словом за межею рота
оголеним і глухим

А позаду Сагайдачний ,
Що проміняв жінку на тютюн та люльку,
Необачний
Українська народна пісня

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

.
Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)
.
Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний.
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»

Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.
Олена Апанович
-------------

Петро Конашевич Сагайдачний (1570-1622 р.) Кілька разів обирався гетьманом. З усім 20-тисячним Військом Запорізьким вступив до Київського (Богоявленського) братства, яке виступило проти політики шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України. Був ктитором (опікуном) заснованої при Братстві школи, що згодом перетворилась на Києво-Могилянську академію.
За п’ять днів до смерті Петро Сагайдачний в присутності Київського митрополита Іова Борецького, свого однокласника й приятеля, та нового запорозького гетьмана Оліфера Голуба склав заповіт, в якому все своє майно передав на освітньо-навчальні, релігійно-церковні цілі, зокрема 1500 золотих подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Немає за що.Просити вибачення і обіймати.
Немає за що.
Зводити у культ гнилу лицемірну суть.
Всі ті, хто ще пам'ятають як мене звати,
всі імбіцили, егоїсти-сироти
душу вивертають на виворіт, шкіру на сувеніри рвуть.

Немає за що.Цькувати мене знесилену,
Розбивати словами броньоване часом скло.
Я знаю.Я бачу, що у вас на всіх одна звивина,
один приречений бездарно Бог.

Скільки ж сміття паразитує у ваших головах...
Свідомість забита непотребом вщент.
Ви всі інфіковані, не намагайтесь марно,
бо кожен з вас потенційний пацієнт
дешевої психлікарні.

Досить теревені правити,
розпускати плітки,
я ніколи
не гналась за славою.
Я так хочу від всіх вас насправді втекти...
Досить за мною, мов одержимі, стежити!
Досить серце брехнею плавити,
якщо вірити Біблії, то пекло починається
прямо у жінки в промежині.

(З Анжели Дімчевої)

Коли торкаються
дýші,
танець губ
зайвий.

Коли заболить
моя відсутність,
уяви на мить
пальці мої снігові.

Душу твою малюю
на склі
кришталевого чекання.

Місяць тремтить
проколотий.
Неможливе – то єдино
можливе.
2011

(З Анжели Дімчевої)

Любитиму тебе,
коли мене кинеш,
торкатимусь до тебе,
коли будеш сердитись,
зустрічатиму тебе,
коли запізнишся,
цілуватиму тебе,
коли ти розгніваний,
помагатиму тобі,
навіть як не попросиш,
даруватиму,
коли дари не будуть обтяжливі…

І все моє буде твоє,
але спершу вимагатиму, щоб повірив:
десь і колись чекає на тебе
віртуальна або жива зустріч.
2011

кволі слова
ідуть
нахилившись
ступають поволі від волі до долі
фрагментарно
ступають на вищість
на ніжність
і ранять
підошви
кволі слова більше не вірять
у власне значення
у те що омонімічно
себе можна підставляти
скільки завгодно
кволі слова на те й кволі
щоб стомлюватися
набиратися
чимось тим
на що кимось інакшим
не стільки словесним як
можливо
безформеннним
доведеться начепірити
маску
насильно
без прохань і запрошень
без можливості
самороздягтися толоченим листям
урвищ
і смарагдових поганок
що так добре пасують
околицям
кволих слів
збентежені слова топчуться догори
все задкуючи й
бідкаючись
на надмірну силу
котра глушить кришталь
і доводиться сіпатися просто неба
від стороннього ока
яке би могло запідозрити
маячню тих
хто обдурив ці слова
ці кволі слова якось гуртом заприсяглися
вплестися в косу мовлень
і тишкомнишком
набути досвіду вустами
добровільне гвалтування
атракціони
мозком інших
ротами тих
які не мають ані найменших понять
про тих хто не має ані найменших понять
частина друга і фінальна пригод кволослівного юрбища
вичудовує з нас не більше ніж вигук
поширений крилом птаха
на мінус горизонт очікувань
забраклим диханням продовжується гоніння
кволих слів.

літо 2011 року

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Ти неподілена стоїш,
Зненацька схоплена за руку,
В бродінні тиш. – Чи чуєш,
Як повільно відроджується мить?!
Воскреслі скреслі горизонти
Зі змовницьким акордом-скрипом
Щось недоладно
У розперезані забрала крешуть
Багрянцем сонця, що заходить.
Чи багряницею,
Що затікає поза комір
На раменах ледь округлих
Планети, чи великої калюжі.
---
Тепер вже обертаєшся повільно:
Моментів тисяч clockwise,
Потім – over, як знову.
Чи чуєш? – Сумуєш як сама.
Страшні ж бо речі вдіяла ти вчора.
Сьогодні по пробачення ходила
Ген-ген за виднокрай, що повен злості
Виливав на тебе за щирість цю твою
Затвердлосерду.
---
І знову йди! Нестямна головою
І очі сплющуй, бачачи зустрічних –
Похитана, побачиш ти багато
Попереду. Шукай те,
---
Що як щирість гірко-терпке.