Пародія

Написати вірш не штука…
А серйозний, без дурниць?
З горобцями справжня мука,
Я по привід – до синиць!

Надихáються раненько
Від синичок всі митці –
Ті цвірінькають тихенько,
І не так, як горобці.

… Помогло! Поперли рими!
І впопад, і невпопад.
І рядки вдались… густими,
Ще й… читаються назад.

Настрочив, не вíдав втоми –
Заодно й рядки оці!
Ну і що, що паліндроми?
Хоч синиця, а в руці…


26.04.2012

Доплетуть кураї свій розтеплений сон
З напівдикого шепоту трав й дідівських билин
І впаде, у росу, сум трипільським хрестом,
І здригнеться сова, в космічному вальсі хвилин.
----Розлетиться, над степом, скіфських дум сивина;
----Попіднеб’я обійме почерленний, правіщий орел,
----Розіллється Дoнець з райського меду вина
----І техесенько вітер підІйме майські мрії, з морель...
Та вже Лада, у ніч, співи дня сповиває:
У відлуння сердець, чар оману; в чал, ковилу;
Й торкає чебрець рунним обрію краєм...
Цвіркотіння балад зливА у Вселенську імлу.

В душі: зневіри виразка
і впевненість-пітьма,
що Бог - красива вигадка,
що Бога ж бо нема...

...Єство, смішне й розгублене,
замислилось таки:
що Бог у світ залюблений,
що Бог - це на віки...

...Дивлюсь услід минущому
і бачу не вві сні:
що Бог - у всьому сущому,
що Бог є і в мені.

2004(2012)

Сонце сіло. За десять восьма -
на стіні калатає серце.
Так несміло не йдеш у гості,
а хоча - голоси і сердься!

Все даремно: на підвіконні
у вазонах порожніх - квіти.
Вечір. Темно. В твої долоні
хочу сонечком закотитись.




квітень 2012 р.

Перо моє на старті,
Зворотній часу лік :
- Слова, поезій варті,
Летіть в майбутній вік.

В безодній голубіні
Кружалом золотим,
Розбивши пута ліні
Усеоружжям рим,

Заграй, чудова ліро,
На сцені хмар блідих,
І хай буденність сіра
Останній робить вдих;

Дай óбразам ожити
На мить одну хоча
У космосі відкритім
Уяви читача,

Де зоряні світила,
Душі солодкий щем…
Не опекти би крила
І приземлитись ще.

26.04.12

Після пологів стражденне
Серце з напруги гримить:
Вірш народився у мене,
справжній. Отой, що
Умить, -
Ніби диктований вперто,
Врочений кимось здаля...
     Ось, на листочку паперу
Спить немовля



1990-ті

Насолодилася краплинами вина,
І пити усе хоче, хоче, хоче…
та п’є його лише з чужої бочки…

То ж спрагу не втамовує сповна



2000

Лиш небо, і море, і гори -
ні зайвої риси ніде.
Сама голубінь неозора
чаруючим ранком бреде.
І серцю її не вмістити -
розкішна, мінлива, жива.
З блокнота у море відкрите
втікають рядки і слова....







20 липня 1990

Кумедне місце... Бо його ім'я -
принада участю.
Одна з планетою Земля сім'я.
З її родючістю.

Нізвідки потрапляєш у сюжет
життєдіяльності
єдиної з родючості планет
на тлі глобальності.

Принадливо! Але... Існує с в і т.
Карнизом штучності.
Умовності, яким нема орбіт
для їх присутності.

На думку пересічних чаклунів,
секрет - в обміннику!
Умовність на родючість штучних слів -
верхом на вінику.


26.04.2012

Муки тіла скінчились нині,
Що смиренно несла роками,
На небесній святій гостині
Стріне душечка душу мами.

Стріне душечка душу тата
І родину спочилу в Бога,
Що прийшли тебе зустрічати
Із тяжкої скорбот дороги.

Аж тепер уже відпочинеш
На блаженства небес перині…
Білим янголом в небо линеш -
Твої муки скінчились нині.

2012

Вже не граюсь давно з гієнами.
Мені м’яса не треба – наїдений.
І для власної гігієни я
Тільки воду вживаю відрами.
Відтепер не цікавлюсь зміями.
Не люблю прохолодної крові.
Не брешу – брехати не вмію –
Та не вірю у все відоме.
Часто в снах ще літаю, в принципі,
Та ридаю публічно, не в келії.
Я простий, не рівняюсь на принців я.
Хоч осмислив, та досі не клеїться…
Ти пробач, ну схотілось озвучити.
Я ж людина, в мені б’ється серце.
Обіцяю словами не мучити…
А на змій та гієн …не сердься!

Спекотний день, - билинки не схитне,
Палюче сонце царствує над літом,
У хвилі зве розгойдані мене
Безмежне океанське моноліття.

Безкрайньо-синє, аж вступити жах,
Яка ж могутня й сильна в нім душа є!

Вітрильниками грає у вітрах,
В пісках тільця медузні полишає.

Ось хвиля йде у береги, росте,
Із силою вдаряється, маліє,
Розсипавшись на квіття золоте,
На білопіння мирної надії,

І пелюстками горнеться до ніг,
Голубить ніжно і цілує тепло.
Та інша хвиля в синьому вогні
Услід летить, -
                    І береги аж терпнуть..

Сміється Атлантичний і сія,
Вбирає сонця золотисте жито.
В мені ж пульсує
            річечка моя -
Полів дозрілих волошкова жилка.






1998

Смішно в літах ізмаліти,
Душно.
Спали!
Ні, - зігрій...
Бабине ти моє літо,
Промінь скоромний
і гріх...

Сумно мені, жінко, сумно!
Дай-но випити горілки.
Закотилося за очі, сонце,
ночі гра платівка.
Верещить дитина дико –
Їй заборонили грати,
Сірниками, бо спалити
Хочеться так нашу хату
І босоніж стрімголов між сніги
Та бруд весняний
Запроторити любов
Й тяжко пити з тої драми.
Сумно мені, жінко, сумно,
А кому не сумно скажеш,
Загноїлась в жилах кров,
Раз не втерпиш - в труну ляжеш.
Зможеш - будеш будувати
Мрії замки непорушні
В рів, в канаву як заглянеш,
Там ми, там, тіла бездушні.
А в оселях наших туга
Все руйнує стіни моцні
Піддає нарузі лихом устеляє по підлозі,
Все підлогою холодною
Стелить килими запилені
Покаянням душі вибілені
Роти спраглі прагнуть вимені.
Сумно мені, жінко, сумно,
Під коровою святою,
Зсохлась, вхляла бідна мумія,
Бо не балував водою.
Що ж нам треба? Крові? Зброї? Чи мішок ідей за плечі,
Що залишимо на спогад? Нашій тій святій малечі.
Сумно мені, жінко,сумно,
Сум мій вічність споглядає,
Ми кінчаємо з собою
А вона лиш грає, грає…

2012

– Пі-пі-пі, –
мишка така норушка, що най їй грець!
столиком, як алейкою, швендяє-походжає,
хвостиком круть-верть, тут тобі дівко і смерть!
(лякає, звісно!)

а яєчко – писанка навіть! –
лежить собі лежнем, таке рум'яне,
красується-милується на всю Україну-неньку
у сенсі – офігенно гарненьке! –
раптом –
ТИДИШ! –
сповільнений кадр – смертельне піке хвостом...
глядачі налякані заплющують очі,
давляться попкорном,
знечулено падають на долівку...
зачепила таки, холєра ясна!
ет, шкода дівку!

яйце падає...
секунд десять...
оператор-бідака стирає піт...

яйце – падає!
сила тяжіння уже зловтішається: – Зара буде деліт! –
(хана, значиться, капці, кранти, каюк) –
але! –
алє-оп! –
супер-пупер-акробатичний трюк! –

яйце-райце тріскає на льоту,
дзьобом товче шкаралупу,
і набира висоту,
і лебедем білим летить на Канарські землі)))

Серед безміру і суєти
Божий задум - життя твоє.
Віриш ти чи не віриш ти -
Бог існує.
Бог є.
Бо...є.

І приймаєш Його чи ні,
Вічний Пастир твій час пасе.
Він і поруч, і там, вдалині.
Бог - світ.
Бог - всесвіт.
Бог - все.

2005

Надія в серці буде вічно жити!
І навіть, якщо впа́дуть всі слова –
Їй крил ані зламати, ні зложити,
Ані роздерти вправного шитва,
Що Божа голка вишила у грудях
Узорами молитви до небес...
Допоки буде жити віра в людях,
Надія є на звершення чудес!
(7.2.12)

старий вчитель біології іван петрович павлов
ніколи не мився з милом
казав собаки не люблять той запах і для шкіри корисно
розмашисто хрестився на бані церков
щоранку водив онука до школи
на уроках розповідав дітям
про еволюцію амеби черви безхребетні
риби амфібії ящірки черепахи тупик еволюції
земноводні так помалу добирався до ссавців
ну слава богу дзвоник велика перерва
павлов сидить в учительській п’є чай
каліграфічно заповнює навчальні плани
ну господи як їм розповісти про адама і єву
про шість днів безперестанних пошуків
про сокровенну радість творення
адже вони цілком очевидно походять від мавп

У кругойдучім повсякденнім плині,
Твої слова - вогню і пісні сплав:
Так, погоджуюсь на швидкості лету у ніжність війти,
І Богу дяка - два серця житимуть в любові.
2012

А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

о гори і плато Італії
на якорі правічному
загартовані містралем і сірокко
оброслі мушлями людських осель

увечері вогні водами розливаються
затоплюють вас повільно
і напівзануреними субмаринами
гойдаєтеся у бризі тьмяного світла...

ледь чутним плюскотом хвиль
заколисує тишу спів Челентано...

срібніє Сардінія...
загадкових нураг плавуча фортеця...

яскравішає світло
води стають собою... вже час

зараз
я прокинуся
у Києві
в епоху Абсурду
*

Світанкове безголосся.
Ми - одні, одні, одні...
Чебрецем твоє волосся
Пахне солодко мені.

Наш курінь серед баштану,
Все довкола в кавунах...
- Перестань!
- Не перестану,
Бо кохатиму і в снах!

Наче жар, гарячі губи,
І хмелять, хмелять слова.
А пестливо-ніжне "любий!"
Дивним сяйвом облива.

Гарно нам у цьому літі,
У кохання на крилі,
Вдвох і мріяти, і мліти,
Просто жити на землі...

22.04.2012

Смотри: черемуха в цвету -
Вдыхаю сладкий аромат...
Всё-всё сейчас цветёт в саду -
Я так люблю весенний сад...

Весенний сад, весенний дух,
Трепещут листья на ветру...
И сердце вздрагивает вдруг,
Взбодрясь росою поутру.

И, глядя солнышку в глаза,
Я неустанно повторяю:
Жизнь одержима, как гроза -
"Люблю грозу в начале мая!"

Небо...- чернее ночи,
Словно летящий ужас!
Темно-свинцовые тучи,
Громом ревущий джаз!
Молнии крестят небо-
Искр разряд во мраке!
Дерзкий маэстро"Рембо"
В черном мундире-фраке
Смело раздвинул тучи:
И в промежутке света-
Нежный проворный лучик-
Яркий предвестник лета!

Мне б во сне оборвать свою жизнь
От смертельного жала,
Чтоб слезинка горячей души
В Божьи руки упала.

Пусть без боли, без муки, борьбы
Мир иной отзовется…
Я был часто любимцем судьбы,
Может, вновь улыбнется.

25.04.12

Люто?
Ой, люто.
Морозно так дуже.
Хрустко і коляче,
Біло і синьо.
Буде, ой, буде
Холод і стужа,
Що не зігріється
Ранок і днина.
ПрИйде, та прИйде
Зелень весняна
Все заворушиться
Теплоквітково.
Вийде, ой, вийде
З хатоньки панна –
Мати хрещена
Всього живого.
2012

худ. Я Саландяк


Пухнасті хмарки паперові
і просині небесної шовковість...
І там...не джміль,
і не оса -
ах! - з деревини
карагани
АНГЕЛОМОБІЛЬ –
така краса!
Він возить дерев’яні діаманти...на небеса.
2012

Нічого не змінилось, хоч кричи, -
Той самий двір, дерева і обличчя,
Лише вражає струмом електричним,
Коли ТА постать десь замаячить,

Або, з чиїхось обірвавшись губ,
ОТЕ ім’я неждано пролунає.
Хвилина до хвилини - полинами,
І що за диво хто для кого люб,

Що стрінемось – і білий світ щеза,
Напруживши мовчання до нестями.
Ні звуку - і безодня поміж нами,
І тиша-грім, невилита гроза...




2007

Вербувати на папері
тишком-нишком шпигуна -
відчинять порожні двері
із порожнього вікна.

Найогидніше, напевно,
у переліку дурниць -
дізнаватися душевно
неналежних таємниць.

Карколомні намагання
обезболених очей
потай вистежить... кохання
двох по-справжньому людей.

Очевидці... Свідки... Судді...
Не шкодують часу й сил,
щоб "розплутать" дії "люті"
підозріло світлих крил.

А немає у любові
дій, загрозливих життю.
Просто світ живе у змові -
бути димом від вогню.


25.04.2012

сьогодні, місяцю, ти мій,
не буде розставання болю,
а світло зір - дарунок долі,
не буде розставання горя.

сьогодні, любий, не сумуй,
я проведу тебе у диво,
а світло зір - то Божа воля,
не дивні чари в небополі.

...раньше, в той жизни...

кажется, так давно(!)
довольно странно
таяли ночи в рассветах,
воздух горел лампадно,
в кофейных гаммах,
губная помада с ветром...

и падали звёзды
в сухие ладони,
неслышно, неспешно,
а мысли, довольно просто
спешили на подоконник,
шептали, курили... тесно...

и вглядываясь в горизонт,
пунктиры, следы, туманы...
и утро как Робинзон,
надеждой и кораблем,
как остров мечты и манны,
как друг... мы еще споем...
2011

Пародія

Будую будинок… Запарився аж.
Ось бачиш – збуваються мрії!
Ти ще захотіла басейн і гараж?
Так “ключ” взагалі заржавіє…

А нині дощило… Замерз і промок.
Тихенько роззуюся… скраю…
До ліжка доповз. Та який там “замок”?
“Ключа” не шукай. Засинаю…


24.04.2012

Не з добра-дива вітер цей
З Долини сопілок,що під Єрусалимом,
Зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені прошептали:
«Ви в нашій пам’яті, праведники любі,
Ви, хто дочасно зійшов у горні висі».
Здіймайтесь вище й вище, блакитно-білі стяги,
Немов талітом, огортайте душі тих,
Хто цього дня благає нас, живих:
«Не оддавайте землю, Богом дану,
Єрусалим найпаче бережіть!»

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

Може, й не повірить хто нібито брехні -
я Нібитоландію бачила вві сні.

Нібито живуть у ній ніби трударі,
нібито працюючи з ранку до зорі.

Ніби м'ясо в кожного є щодня в меню -
нібито отримують ніби зарплатню.

І пенсіонери там, ніби у раю -
вчасно ніби пенсію нібито дають.

Нібито шанується нібито закон,
і прописка в паспорті - ніби не полон.

Мають всі без винятку нібито права,
нібито свободою дихають слова.

Нібито всі вірують... Чи я й далі сплю?
Ту Нібитоландію всюди впізнаю.

Вірю все ж: по-справжньому вийдемо з пітьми,
як усі не станемо... нібито людьми.

Потяг. Ніч. Мовчанка і гітара.

Друзі: ти і томик Елюара.

Ніч пливе із мріями у Везі.

Ти - мій друг, з думками трохи crazy.

Ця мандрівка майже випадкова:

там чекають вірші і розмови.

Гра в мовчанку – наш душевний стан,

в тебе був із музою роман?...

Ти близький по духу пілігрим,

що мовчиш, тобі бракує рим?

І постскриптум: хто із нас письменник -

ти… мій друг? Ти тільки мій…

щоденник.

Здійнялася в грудях тепла хвиля,
Тебе серцем покохала я.
Боже, ти любиш дуже ніжно мене,
Подумала...І пухнасто зашарілася...
2012р.

слава Богу что весна
все "прощай" звучат как "дальше"
беглый взгляд как пацана
мне легко поймать на фальши

в чём-то ведь молва права
где-то кто-то что-то знает
зеленей не здесь трава
тут её не замечают

возвышаясь над собой
и паря не испаряясь
не прочитанный судьбой
я пишусь как в небе стая

в мыслях мало головы
крыша медленно съезжает
в тучах пламенной молвы
закаляются кинжалы

зарождаются грехи
накаляются огрехи
страстью кормятся стихи
грустно увядают вехи

как мираж видна душа
та в которую влюбляюсь
точки ставлю не спеша
и горча не огорчаюсь

не решив что решено
чашу не испив кометы
Синей Птице на пшено
рассыпаются рассветы

отдавая дань словам
что хранят любви богатства
мысль идёт по головам
создавая птичье царство

24 Апреля, 2012

То сонця диск... лише здалось на мить,
Коли між хмар розтріснулась надія!
Дорога в далеч птахом проквилить,
Лиш вітер ехо над життям розвіє.
І руки теплі вже останній раз,
Та хто велів торкатися до неба?
І хто казав, що ці чуття для нас -
Оаза щастя? Те, що й справді треба?!

Господня розбуялась заметіль
Чи то - тумани ірреальних сутей...
Нестиму в серці цей прозорий біль,
Цю іпостасність... Не дано збагнути,
Запхнути розцяцькованість томів
На запорошені чужі полиці.
Та хто кого кінечно розумів
Під молитви осібної каплиці?
(19.2.12)

Ми учні вже останній рік,
А далі ми – студенти.


Хтось буде адвокатом,
Хтось піде в президенти,


Хтось буде з нас дизайнером,
А хтось стане юристом,


Хтось буде хліборобом,
А хтось і журналістом,


Хтось буде музикантом,
Хтось буде архітектором,


Хтось буде підприємцем,
А хтось – автоінспектором,


Хтось буде педагогом,
А хтось піде служити.


Та школу не забудемо,
Допоки будем жити!

Ну ось і все! Дзвінок останній…
І стихли наші голоси,
Бо час прийшов, пора прощатись.
Чого похнюпили носи?

Ми не прощаємось навіки,
Зустрінемось іще не раз.
Зіллються ще життєві ріки,
Тож не забудьте рідний клас.

Ви вирушаєте в життя
Бурхливе і таке прекрасне,
Важке і водночас легке,
Тож хай надія в Вас не гасне.

Рідна школа жде завжди Вас
На своїм порозі,
Щастя, успіхів в путі
Для Вас на життєвій дорозі.
2007р.

Не озирнулися... Проклявший “чільність” хам,
я дикість ніс крізь терни і роки їм.
Але новий потрібен, мабуть, Чингізхан,
щоб тридцять вічностей тримать в облозі Київ.
Якби спромігся щиросердно бути злим,
я, може б, ще й любесенько здолав рів,
і не почив би другий цей Єрусалим,
як на Голготі перший, днесь на Лаврі?!
Якби життям котився, “як згори”,
за світ не переймаючись виною –
яка різниця “обри” чи “обри”
палили б Дім-З-Химерами зі мною?!
Якби я знав (або повірив!), що “сердюк” –
не “охоронець серця”, а “сердитий”,
я б табуни понищив, щоб гадюк
на смерть свою побільше наплодити –
звів Піраміди б з кінських черепів!
Де б і взяли Гучну Підкову на “звороти”?..
Якби я міг любити світ “напів”,
прибив би щит на Золотих Воротах.
Ох, люди-юди... Нині б у вогні
горів би й сніг січневий, як полова!
Чому ви пізно скрикнули мені,
що треба жити “ділом, а не словом”?
Тепер... тепер при силі ще, а – дід!
Якби ж знаття, “мазюкав” би пастелі...
Не озирайтеся. І не любіть. Ідіть.
Я буду Голосом Волаючим В Пустелі.

Я родився і зріс в болотистій місцині, вабній
цинку-оливу хвиль, двоїстих у добіганні,
і відтам – усі рими, і відти той бляклий голос
поміж ними, в’юнкий, наче мокрий волос,
якомога в’ючись. Це уже слуху клопіт,
що розчулює вушну мушлю не хвилі рокіт,
а виляски ряден, віконниць, долонь, чайник,
скипілий на керосинці, максимум – крики чайок.
Те у пласких краях і боронить від фальші
серце, що критись ніде і видно далі.
Це хіба щодо голосу далеч завжди нечуйна:
не погляду нарікати на брак відлуння.


1975

Вже вкотре брала я перо у руки
І сотні раз, дивилась на папір,
В очах темніло, чулись дивні звуки,
Сум пив слова, немов старий вампір.

Аж ось яка гора в кутку кімнати!
Там крапки й коми, решта- пустота,
А треба ж якось слово те сказати,
Щоб завершить задумані діла.

Так ніби просто! Висохли вже сльози...
Між нами холод , снігу заметіль.
Тому, прощай! Нехай стихають грози!
Ми станем друзями, відкиньмо біль!

В твоїх грудях Вогонь - викрешує квітка червлена.
Сила огнем заярила твоя.
Духом любові пісню тобі зливаю,
Візьми долонями серця - до вічного щастья!
2012р.о

гримить і блискає, ідуть дощі.
під вікном воркують в парі голубки.
без підрахунків і вагання -
люби, все, що явило нам кохання.
2012р.

Затисла!
Між ногами тепла Ніч.
І царствіє земне,
і лоно смерті.
В такій нестямі,
вічній круговерті
блукаю поміж,
проміж свіч!

Пізнаю і цей вітер, що стеблá попогнув траві,
що йому й простелилася, мовби тій татарві.
Упізнаю і лист, долі ницьма у грязь
падаючий, як обагрений князь.
Беручи вшир стрілою по косій скулі
дерев’яного дому в чужій землі,
що за клином гусиним, осінь у склі внизу
пізнає по лицю сльозу.
Більмом стелю обводячи у кутку,
я не слово за номер забув говорю полку,
а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
ворухне мій язик, як ярлик в Орду.


1975

в обхід, чи навпрошки?
на шляху до Тебе я - роки.
Мій сніг на скронях - безмежне...
Якщо вартий любові серцем - ТО люби...
2012г.

Поблизу океану, при світлі свічі; округ
поле рунне люцерни, в щавлинах і конюшині.
Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
дотягнутись поквапних своїй безцінній.
Коливнувши траву, мишу полює сич.
Рипне кроква знічев’я над головою.
В дерев’янім місті міцніше спиш,
бо усе, що насниться там, вже було явою.
Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
профіль стільця, марля благенька в’яло
ворухнулася у вікні; місяць променями приплив
підгортає, як укривало.