* * *
Не помирати від жалю, а жити
Я маю; їсти й пити, щоб зростать;
Щоб кров чистіш була й міцніла стать,
І відчуття свої всі освіжити;
Й тим, хто не в змозі голод вже терпіти,
Не вариво з жалів ріденьке дать,
А щось, щоб теж відчули благодать,
Ситніше і смачніше їм зварити.
День вересня ясний; на виднокрузі
Багрянець кленів, неба синь і глиб,
Хмарки в нім білі, й вітерець у лузі.
Щоб помагати слабшим, слід мені б
Ростити волю й розум не на тузі,
Гнать відчай геть: їм щастя – наче хліб.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I must not die of pity; I must live;
Grow strong, not sicken; eat, digest my food,
That it may build me, and in doing good
To blood and bone, broaden the sensitive
Fastidious pale perception: we contrive
Lean comfort for the starving, who intrude
Upon them with our pots of pity: brewed
From stronger meat must be the broth we give.
Blue, bright September day, with here and there
On the green hills a maple turning red,
And white clouds racing in the windy air! —
If I would help the weak, I must be fed
In wit and purpose, pour away despair
And rinse the cup, happiness like bread.

* * *
Для тебе я – лиш літа теплі дні,
А не усі чотири пори року;
То ж тих принад, що не знайдеш в мені,
Шукати в інших слід твоєму оку.
Нема в мене ні осені дарів
На продаж, ні задуми днів зимових;
Й люблю тебе я так, що догорів
Вже й чар, що весь він у весни обновах.
Тому кажу: хай з літом і любов
Моя йде – і не місце тут образам, –
Щоб ти радів пташні і квітам знов,
Як вернеться з прийдешнім літом разом;
Інакше будеш, як порушу дати,
Вже й літо в іншім кліматі шукати.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I know I am but summer to your heart,
And not the full four seasons of the year;
And you must welcome from another part
Such noble moods as are not mine, my dear.
No gracious weight of golden fruits to sell
Have I, nor any wise and wintry thing;
And I have loved you all too long and well
To carry still the high sweet breast of spring.
Wherefore I say: O love, as summer goes,
I must be gone, steal forth with silent drums,
That you may hail anew the bird and rose
When I come back to you, as summer comes.
Else will you seek, at some not distant time,
Even your summer in another clime.

Настроение что-то не спорится,
Может, ветер не с юга повеял,
Может, связано это бессонницей,
Или происки лютого змея…
Вот, сижу, обнимаю коленочки,
Обхватила рученками ножки,
Холод слышен от каменной стеночки,
И на платье "растут" все горошки…
Слезки капают, словно по графику,
И отчаянно тают на ткани,
Ожиданьем себя я изранила,
И по-новой приблизилась к грани.
Абрикосы и спелые вишенки,
Как хочу, чтобы ты их отведал,
Наслаждался садовою пищею,
И прогнал прочь седого соседа.
Говорю ему, милый мой рядышком,
Только стоит позвать, и приедет,
А пока только мокрые пятнышки…
И отчаянно верю в победу.

В обіймах гарячих
нестримного липня-коханця
ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч.
У колі одвічнім бажання,
жаги, протиріч...
ця пара до ранку
кружлятиме в ніжному танці.

А лінії їхні тремтливі -
в краплинах роси,
у музиці місячній трав,
невловимо сріблястих.
Почувши її, серед них
просто хочеться впасти
і палко згоріти
в багатті цієї краси!..

....

Ледь чутно і солодко
стогне схвильована ніч
від ніжних цілунків
невтомного липня-коханця.

Ще трохи – і стомлено-сонна,
десь зникне уранці,
забравши з собою
мереживо зоряних свіч...

2012

Бабье лето... окутала нежность,
Сдвинув сроки начала зимы...
И звенит позолотою верность
В ярких красках парящей листвы.

Вся река в тихой грусти туманов –
Белизной донимает печаль...
Небо плещется в водах лиманов,
Журавли отправляются в даль.

Степью – запах осенних костров...
Вдруг нахлынули детства забавы
В виде легких, малиновых снов...
Паутиною скованы травы.

Осень резко ворвалась в права
Златогривою сочною зрелостью...
Извелись, потускнели слова
Перед сладкой с кислинкою спелостью.

В гробовой тишине
Песни вовсе умолкли.
Ведь по нищей стране
Стаей рыскают волки.

Будь ты конный, иль пеший
Шапку спрячь – украдут,
Даже если ты леший –
На куски разорвут.

Есть за глупость расплата –
Мол, не знали тогда…
За штурвалом – бригада.
И, кажись, навсегда.

Что же делать сейчас –
Столько плещется тупости?
Сделать вид – не у нас…
Нет лекарства от глупости.

Страшусь моментов тишины,
Когда тоска стеной накатит,
И верить хочешь, но не можешь,
А слово ничего не значит.

И вновь не заданы вопросы,
И не получены ответы…
Течет ручьями пустословье,
Звучат дежурные приветы.

Куда идти, куда бежать
От мыслей бестолковых, мрачных.
Накрыло холодом зимы…
Жизнь вся в нюансах однозначных.

Не важно – это днем, иль ночью:
Ушел в себя, молчу, затих,
Схвативши ручку и бумагу…
И красотой ложится стих.

Мир предстает сквозь стеклышка сознаний
И простотою тешит жизнь глупца:
Понятность связей и стабильность знаний…
А вед неведомы нам замыслы Творца.

История есть череда предательств,
Потока войн, братоубийств, вражды
И взятых, но забытых обязательств,
Слез, голода, измен и суеты.

В чем смысл всех препирательств, распрей, бед
И повторяемость безумств, кровавых счетов?
Вопросов много – тишина в ответ:
Покрыто тайной, никаких отчетов.

Наш мир есть миг реальности размытой,
Иллюзий плен из представлений ложных,
И пустоцвет уверенности сытой,
А также тленность мыслей ненадежных.

Я нарисую твой портрет.
Пусть непохож, но от души…
Проникновенный льется свет,
Как вспышка, крик среди тиши.

Вот карандаш и чистый лист –
Хитросплетенье серых линий…
Доносится веселый свист.
И лечит сердце синий иней.

Танцуют языки костра
Под звуки утренней капели.
Мы повстречались лишь вчера…
Душ единенье, общность цели.

***
Російська мова для народу – кляп,
І знов його протягує сатрап.
А ти стоїш і кліпаєш очима,
Хоч у скарбниці – однорогий цап.

Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось.
Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї?
Свобода.
Самість.
Вода іскриться.
Тече вогонь.
Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я.

Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке...
Немов дитина заплаче тонко в утробі мами.
Немає болю, то голе тіло – як манекен.
Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами...

Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць
І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми...
Немов судини богів античних, отут розрісся.
Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи.

У тебе серце, як риба в сітях.
Вино по грудях...
Я втратив нині багато крові – писав пісні.
Мене все більше цікавлять трави, все менше люде.
Мене все тонше хвилює море і райський сніг.

А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік?
Пориви духу і владу плоті сповна відчуто.
Життя первісне уже прожито.
Це чорновик.
А інше... знову...
Я відчуваю, що буде круто...

10 лип. 12

Де зруби самотніх душ,
Де ліс, той, що пра, де глуш -
Чи знайде прабог себе?
Купальська минає ніч...
Не бачили квіти віч.
А може в житті так тре -

Шукати свічами день?
Очищення - днесь огень,
Що наскрізь, як перший крик...
О, клич мене, Князю, клич!
Не втримає серця нич -
Ітиму, де світлий лик

В горянській спочив воді...
Осягнення у ТобІ
Чистилища віщих снів.
І, може, знайде пуття
Натомлене се життя,
Душа, що лишилось пів...
(7.07.12)

Тук-тук, тук-тук –
Веселий стук.
У всі часи він завжди в такт…
На жаль це так.
Ось кат сокирою тук-тук ,
Мета досягнута… без мук.
Працюють зранку і вночі
Ці стукітливі силачі.
Завжди потреба в них була
Такі діла, такі діла...
Колись стукач на світі жив,
Що Стусу вік укоротив.

Ти втомилася від метушні,
Неосяжного холоду безнадії…
Тягнуться нескінченні зимові дні,
Глибоко під кригою – чисті мрії.

Та минуть, в очікуванні тепла,
Довжелезні, сірі віки.
Найпотаємнішим душа оживе,
Прокинеться стрімкістю ріки.

Настане вистражданий час –
Збудуться наші світлі сни.
Все буде добре у нас…
Ось і весна. Як же хотілося весни!

Слова звучать незначимі, пусті –
Знецінились в устах у фарисеїв...
Настане час – в них істини прості
Наповняться величчям колізеїв.

Я правотою в небо проросту,
Змістовним словом розбужу серця,
За слово правди у вогонь піду ...
Не влада, а народ мені – суддя.

Сліпі прозріють і побачать сонце,
Яке теплом одарює світлини.
Давно воно не сяє у віконце –
Його злі люди вкрали у країни.

І відгукнуться різнобарвністю поля,
Зазеленіє гай та піснею прол'ється...
Утішить душу матінка-земля,
Що гордо Україною зоветься.

Дві сили йдуть одна на одну:
Та, перша, тяне у безодню,
А інша в світле майбуття –
Оце і є людське життя.

Там понамішано усього...
Лиш крихітка чогось святого.
Даремно щось чекати путнє,
Якщо з Добром і Зло присутнє.

Два полюси – такі діла,
Окремо, жаль, їх не бува.
Й себе не зможемо змінити –
Божествене, з цим треба жити.

Зла мачуха для діточок своїх – країна…
Зневіра повна та відсутність мрій.
І ледве чути: ”Ще не вмерла Україна”…
Лиш бідність прижилась та квітне в ній.

Ні працездатність, фаховість, сумління –
Ніщо не вплине на кар’єрний зріст…
Зв’язки родинні, підлабузнюватись вміння
Замінять вам і здібності, і хист.

Є результат – некомпетентність влади.
Чиновник для людини – бог і цар…
А на закони можна всім начхати –
Бо все у нас вирішує хабар.

Що дасть нам шанс на гідне існування? –
Це інтелект і ставлення до знань,
І технології – основа процвітання…
Суворість, неминучість покарань.

Коли не видно неба – чорнота,
Безвихідь тисне жорстко, безголово,
І повний розпач – тільки пустота,
Тоді вступає в бій безстрашне слово.

У повний зріст, безжалісне, палке –
Воно всесильне там, де навіть зброя
Нездатна щось змінити… Все хитке –
Не від коня, від слова щезла Троя.

Ти мову рідну вчи і поважай:
Не плюй в колодязь – з нього пити й пити…
Слова кохання ніжного пізнай –
Дівоче серце вони здатні полонити.

Відомо всім: було спочатку слово,
А потім вже вода і твердь… буття.
Воно – це радість, біль – всьому основа,
А також сутність та любов… життя.

Життя миттєво промайнуло і сплило –
Хтось відчуття скінченності приспав…
Був час – для нас все зеленіло і цвіло,
І соловей лиш нам свої пісні співав.

В гонитві за уявним і сумнівним
Ми розбрелися світом… хто куди.
Хтось схибив – шлях здається рівним.
Другий – усе на потім… не суди.

Розлука, зустріч, метушня… бомонд.
Яскраве сонце „на круги своя”…
Ти першим крок зробив за горизонт,
А завтра мабуть черга вже моя.

Хто це сказав, що тільки „тут і зараз”?
Хто нав’язав нам цей стереотип?..
По тім жалкую, що колись не склалось.
В душі палає чорний смолоскип.

Не відбулось – у часі несумісне...
Літа минули… в кожного своє.
На зріле серце безнадія тисне,
Дме сірий вітер, спати не дає.

І ніби так, а може ні... – хто знає...
Всередині палає все, горить,
А душу знову чомусь смуток крає:
Так мало щастя – усього лиш мить...

Блукаю… ось минуле та майбутнє,
Що далі буде – глибоко у скрині.
Життя – не лиш пірнання в незабутнє.
Печаль є в ньому й гіркота полині.

І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину,
і все птаство небесне, і до Адама привів,
щоб побачити , як він їх кликатиме.
А все, як покличе Адам до них, до живої душі –
воно ймення йому.
Книга Буття, 2-19

Такий Єрусалим –і місто, і село воднораз:
Ще вчора ящірка лякалася
Й щезала прудко між камінням.
Сьогодні ж я змушений чекать,
Аби забрати чашечку з-під кави,
Яку залишив на хвилину.
Та не досада в цім чеканні:
Бачу таку ж, як і я сам,
Охочу вивчати інших .
Наче прискіпливий екзаменатор,
Позирає ящірка на мене.
Мабуть, хоче, щоб назвав її тим іменем,
Яке батько Адам дав при сотворінні світу.
Важко дізнатись – глузує чи співчуває.
Що я, лиш неофіт у ягадуті,
Блукаю поміж українською й івритом.
Та ось нарешті віднаходжу: «Летаа! »
І тиха спірозмовниця моя
Пірна грайливо у свій сховок.

Жар-птиця – спалах мрій моїх,
Душевних мук, вогню бажання,
Думок дозрілих і живих,
Палкого, ніжного кохання.

Без тебе – ніч і кольори тьмяніють,
І кожен день без радощів минає,
І вогники в душі ледь-ледь жевріють,
І туга серце обручем стискає.

Все, що поміж нами, поза часом, рухом,
І не підвладне кількісним оцінкам…
Кульбаба край села рясніє пухом,
Нема кінця віршованим сторінкам.

Хай кожна мить наповниться тобою.
Знов спалах – ніжний дотик словом…
Маслини запах стелиться горою,
Чарівна пісня тихо лине долом.

***
Жива історія мого народу,
Він полюбив, немов дочку, свободу.
Але шматує і ґвалтує вік
Незваний гість – це істинний заброда.

Твоя рука в моїй руці
Тепло це відчуваю,
Пливуть роки, а я тебе,
Як і колись кохаю.

Твоя любов вливає жар,
Що топить лід навколо,
Твій дотик уст мого чола-
Пахуча матіоло.

Ось так удвох пройшли життя,
Вже обрій бовваніє,
Стоїть з косою відплиття,
Ми разом, аж стемніє.

Не змогли убити примусом, приблуди,
Не змогли здолати підступом брехні-
Яничарським кроком, чоботом Іуди,
Придушили подвиг стійкости в борні.

І стоїть людина серед поля бою,
Мов стеблина стигла, та в безсиллі плід.
Не спекти хлібини зернятком застою,
Не засієш поля, пропаде твій рід.

Всі бажання росту ходять манівцями,
Не зійде пшениця де росте кукіль,
Сівачі байдужі ,кидають слівцями,
Полуда на очі впала звідусіль.

На тебе мій роде, вся надія знову,
Запрягайте коні, вершники стремлінь!
Вам зерно збирати, кукіль відкидати,
Щоб земелька знала, що ти не один.

Та це вже не вперше вам поля орати,
Працею своєю спушувати твердь,
Ви борці за правду, вас не розігнати,
Ви живучий фенікс, не страшна вам смерть!.

Будь благословенна, юносте незборна!
Перед вами зникне тимчасовий спад,
Здобувайте мудрість, вам рости, міцніти,
Мрія України – волі зорепад.

а море синє море сиве море чорне
у море серце віднесло раптовим штормом
воно тріпоче не пливе пускає якір
і маковіє серед хвиль солярним знаком

а за косою теплий бриз будує замки
з перегорілого піску безперестанку
і лащить сонячну гряду неначе лаю
і обіцяє «все мине»
і все минає

Рахують гроші... Зіткані з образ,
із заздрості і незнання сліпого
прокльонами настелюють дорогу,
укусами гірких щипливих фраз,
у злості, у немилості глухій,
у власній "кривді" викупавши совість
ревниві стражі не своїх гріхів...
Закономірність, а чи випадковість
ментальність ця? Вкраїнський наш народ
вкраїнську жабу буде колисати,
і поки Україна, син і мати,
жбурляти камінь у чужий город...

2012

За роком рік – усе здається тлінним.
Весна побуде трохи і мине.
Єдине, що залишиться незмінним –
Твоя присутність, відчуття тебе.

Сумує осінь у степах курганами,
Клин журавлів, холодний вітер дме.
Та ніжить серце теплими туманами
Твоя присутність, відчуття тебе.

Тішать душу мені
Світлі сни колискові…
Свіжий запах землі,
Наче з пам’яттю в змові.

Все знайоме: ось дині,
Поле, схили, гора…
Тут минулого тіні
Оживають сповна.

І вирує життя,
В небо тягнеться колос –
Зрізи часу… Дитя...
Чути материн голос.

Світ – в потоці якихось кошмарів,
І жахи глузд здоровий з’їдають –
Наче вигадки різних романів
Диким маревом в нас осідають.

Де межа поміж дійсним, уявним? –
Знов потворне в тіні оживає…
Все химерне, здаючись реальним,
Слід глибокий в душі залишає.

Час зимових туманів
І колючих бур’янів,
Крижаних безнадій
Та стриножених мрій.

Час безликих тіней
І сіреньких людей –
Безхребетних і босих…
Час нездар безголосих.

Все ламке та крихке,
А на троні – мілке.
Позабули скрижалі –
Невідомо, що далі.

Все частіше – негоди.
Марно ждати погоди.
Ледве тліє лучина –
Невідома причина…

Може щось Мойсей
Утаїв від людей?..
Грім гримів – не дочув,
Або просто – забув?

У слів є здатність - залишати нас,
Бриніти там, де наш вже й слід схолонув.
Слова не потрапляють до полону
Чуттєвих пасток. Їм підвладний час.

Минуче все в Хароновім човні
Повільно Стіксом проплива повз мене.
І тільки Слово з свічечкою "І"
Залишиться предивне й сокровенне.

08.07.12 Умань

Надарма жодна йота не мине,
Сувоям таємниці шепче вітер.
Із права вліво світ хитнув мене.
Без голосних і без великих літер...

אוּמָן
2020

Передзвін-полинь не охолоне…
Ось підземник в світлі розгубив
Всі кути - навприсідки полону
За плечима плетиво, а сплив…
Озирнувся, помісі приблудні...
Приймити і прийшлі – ревіт скрізь..
Від регалій знов проснувся в Будді -
Не сприймати явище – девіз…

2012.

"Борня любові й смерті - це життя!" -
одненьку не спростовано р'янь нами.
Хіба жнива були?! Таке собі... жаття
заблудлих колосків між бур'янами.
І озирнутись нікуди. Куди?!
І прихилитись - мов немає України.
Є лиш оця "врем'янка" край Води.
Хоча, здається, і Вода от-от одрине!
"Прощаюсь, і прощаю вам усе..."
А може, варто нас було би і проклясти,
щоб озирнулися - куди це нас несе,
чом дурня клеїмо, який вже "клеїть ласти"?!
Хіба колись ти мислив, що з братів,
які злетяться зі всієї Висі,
за все твоє - чим жив, чого хотів,
проголосують "цілих" двадцять вісім?!
Такий був "з'їзд"... Останнього рядка
нема у віршах, та його й не треба,
якщо уже й "горілка не така",
бо не співається уже і простонеба.
Дивлюсь у дзеркало, й теж бачу там бомжа,
пролетаря з талантом пролітати...
Уміння годуватися з ножа
нам не дали ні Бог-Отець, ні тато.
А все-таки... яка ж у всьому суть
(не "шкурна правда" і не "право шкурне")?!
Ми ідемо вже... Так тому і буть!
Суть в тому, що... хоч совість ще - не курва!
В сад вийшов ось я, мовив: "Талалай", -
схлюпнувся наостанок слізним сплеском.
Луна аж захлинулась "А-а-ла-а-ла-а!!!"
по-чесному - пречисто і вселенсько.
Як хочеш, то і я прощаю всім
по-чесному - вселенсько і пречисто.
Лишається нас впертих двадцять сім
за наше заступитися колись-то...

2012р.

Тут перехрестя прагнень всіх
З "варягів в греки", з Азії в Європу.
Топтали землю пращурів твоїх
Ще до часів Всесвітнього Потопу.

Тут перетнулись всі світи
І клекотить народів воля,
Долаючи століть мости,
Вони творили твою долю.

І хто тут тільки не ходив
І не ламав списи і стріли.
Хто воду, як вино, тут пив,
Кого любов тут не зустріла.

Хто сіяв хліб і жав його в покоси,
Хто на світанку пив сріблясті роси,
Хто млів від туги, як зійде серпанок,
І коси розплітав чарівних бранок.

Тут козаки рубались до нестями
За Богородицю, любов і долю,
За рідну землю, українській хліб і волю,
Були за панібрата навіть із чортами,
Щоб не стомилась шабля гратись з ворогами.

Усе минуло, все давно пройшло,
Усе змололось в часовому горні,
Та все ж лягло, як спогад, на чоло,
Створивши твої риси неповторні.

Ти різна, як усі, хто жив до тебе.
Твою красу вмиває вранці небо,
Земля тобі плете вінок із квіту,
В тобі зима лютує, пестить літо.

Таких, як ти нема у всьому світі,
Грайлива і довірлива, як діти,
Різка і гостра, іноді аж з перцем,
Із щирим і завжди відвертим серцем.

Ти - Українка, горда і красива,
Ти, як козачка – непокірна, сильна,
Ти незбагненна, мудра і жадана,
Сестра і мати, донька і кохана.


© 2012

***
І на орбіті вічности є миті,
Але не видно їх у цьому світі.
Писатиму я вірші на івриті,
Коли зітруться букви в алфавіті.

Не умру. Я народжена – житиму!
В моїх дітях возрождатимусь знов.
В моїх правнуках – міць і остов,
Їх вустами я знову любитиму,

Я молитву складатиму. Витиму
Тихим розпачем в синю імлу,
Я палатиму. А потім – згорю.
Якщо ви, мої діточки, горлечки,

Мої ви русичі блідочолії,
В тяжкій праці щоденній зденолені,
Диким покручам дасте свої корені
Обрубати. Натомість "по колее"

Поведуть вас – аки агнців,
На заклання чужинським богам.
На одвічні безвість і срам…
Із клеймом безродних вигнанців.

Мої діточки-квіти! З вами житиму,
З вами й умру. Зацвіту споришем,
Буйнокрилим Дніпром заховаю свій щем.
Я чекатиму, діти... В молитвах боронитиму…

ніч до стогону
ніч до вихлюпу
очерешнена
розрегочена
зорі зсиляні
зґардами - дивись!
папороті цвіт
ватрою увись

я вінком до хвиль
як грудьми в любов
нерозважливо
вітрозгонисто
ти у брід чи в блуд
поміж молочай
мого тіла мед
бджілкою шукай

де бринить трава
сон вигойдує
перепещений
терпко-росяний
лиш мовчи мовчи
впали небеса
у траву навзнак
…розплелась коса

мавки-сестроньки
замиловані
водоплавами
круговертями
у долонях грій
місяць-оберіг
полиновий карб
калинОвий гріх

соловей зітнув
темінь вигуслу
дзвінкогорленько
надто рано так
повітруля-ніч
карти кинула...
синьооченько!
губ малиноньки…

8.07.12

Ліна Костенко
(Переклад)
Осенний день, осенний день, осенний!
О синий день, о синее томление!
Осанна осени,о грусть! Осанна.
О! Неужели осень вновь так рано.
Упали астры, - боль увенчана печалью.
И тканый птицами ковер плывет над далью.
Багдадский вор, багдадский вор похитил лето.
В траве кузнечик зарыдал – и песня спета…
***
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь,о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…

Ти спалюєш мене дотла:
Нестримні ревнощі в атаці!
Жіночих язичків мітла,
Недремне око папараці -
Гримуча суміш із котла
Пліток, підозр, інсинуацій.

І все на мене одного,
Бо я - "джигун, і монстр, і грішник..."
І підкидає у вогонь
Дрівця-слова гіркі, невтішні.
Вустами - наче батогом...
Але ж вони частіше - ніжні!

Дивлюсь ображено й мовчу,
І недоречні виправдання.
Та вже не падаю - лечу:
У ревності - глибінь кохання!
Давай запалимо свічу,
Вина наллєм, і вдвох - до рання...
Не зволікай, я вже тремчу...

8.07.2012

О риболовле! Ти — в моїй уяві:
Перед очима скаче поплавок,
Виблискує у місячній заграві,
Захопливий виводячи танок.

Аж ось, нарешті, мрія — вже реальність:
Я і вудилище — ідилія свята.
І важить тут азарт, а не захланність:
Спіймати рибу — отака мета!..

Зоріє вечір. Озеро — як шиба.
Пантрую за змертвілим поплавком.
Скидається над тихим плесом риба,
Мов грається з наївним рибаком.

А комарі — ця помилка природи —
Знать, пережили свій голодомор:
Діждалися, нарешті, нагороди,
Й немає спасу від отих потвор.

Терплю стоїчно мерзкі їх укуси,
Обмахуюсь руками, як вітряк.
Весь на гачку рибальської спокуси
Відчути снасть… А поплавок закляк.

Вже й ніч на став свої спустила крила,
І комарі втомились лютувать,
Завмерли і мовчать мої вудила,
Так, начебто намірилися спать.

Сон і мені спускається на вії,
Туманить поволокою мій зір…
Аж раптом серце йойкнуло в надії
Й злетіло миттю до обійстя зір.

Півсонний погляд уловив неспокій
Заснулого, здавалось, поплавка:
“Клює! Клює!” — злетів мерщій навскоки,
У вудлище вчепилася рука.

О, довгождане відчуття напруги,
Струною задзвеніла волосінь:
Рибина демонструє, що наруги
Такої не потерпить — і амінь!

Але ж і я також не в тім'я битий
(З дитинства в риболовлі не простак):
Захеканий і власним потом вмитий
Виважую рибину у підсак...

Аж десь під ранок сон склепив повіки,
І сниться — що б ви думали? — ставок,
А для спочинку — як найкращі ліки —
Перед очима скаче поплавок!

Липень 2010

Ішов я з батьком у траві високій,
І так мені ввижалося в ту мить,
Що вереском розцвів у серці спокій,
А світ навколо стогне і гримить.

Крізь дивні нагромадження акацій
Світився синім полум’ям ставок,
І щось кричали круки-голодранці,
Гойдавсь на небі сонця образок.

Усе здавалось рідним і незвичним:
І глина, й очерету білий шум.
А сонях з пошматованим обличчям
Застиг, мов дід, в полоні сивих дум.

Дістали вудки, як мечі із піхов,
І вже стирчать настирні поплавки…
А день липневий диким степом дихав,
Торкаючись маленької руки.

2012

зорі молочні
летучої ночі
очі оленячі…
медом бурштúновим
сонце краплинами
в горло лелече…
чорні черешні
коралевим сочивом –
…
червень…

Смотрю, как крылышки трепещут эфемерно –
К забытой сказке в детстве скрытые ключи...
Но каждый миг прожить неимоверно
Смогла, лишь сбросив кокон, тая в пламени свечи...
©

Перевод с украинского стихотворения
Ольги Лахоцкой, г.Киев


звезда на ночной перелаз
слои серебра постилала,
пустая земля, кроме нас,
на ней никого не бывало.

наш яблочный сад недозрел,
неделены верность и ватность,
в тиши недослов, полудел
я - только твоя вероятность.

не знаешь, как лепится сон
из призрачных масок падучих,
и гаснет, попавшись в полон,
последний таинственный лучик.

не ты, а какой-то, не тот
попросит вночи о водице,
ругая бесцельный полёт
и то, что родился нептицей,

коснётся рукой седины,
исторгнутый в жажды безбрежность,
и в память не этой войны
вдруг спросит - о чём она, нежность?

я - первотвоя пелена,
спаду, когда откровоточу.
...
и мука блаженно длинна -
глядеть в несказанные очи.

2012

Бурхливе море зраджених надій,
Мов буревій той, піднімає хвилі,
Вдаряє в скроні тих безумних дій
Вождів безрадних, в рішенні безсилі.

І падають під ноги сонця дні,
Що так недавно землю освітили,
Зникли закони видані, мов в сні,
Нові «Універсали» ввійшли в сили.

Слова, слова , а потім більше слів,
Це так якби із баєчки Крилова,
Стоїть той віз розІп’ятий без діл,
Не діє тут- “окрилена” віднова.

Крильми махає лебідь , щоб злетіть,
Підняти віз угору не під силу,
А рак і щука нищать лету мить,
Бо зрадою упирснули бацилу.

Та вірю я у свій сильний народ,
У землю ту, що прагне завжди миру,
Він подалає й вийде з брудних вод,
Підніме прапор сонця, й волі взриву.

***
Я бачу, як злітаються круки,
Не видно вже ні неба, ні ріки.
І раптом голос, наче грім, із неба:
«Не руште України, байстрюки!»

В мартовские иды крепчают силы
Так, что и калека берёт протез.
В мире нерешительных и немилых
Трудно заграбастать судьбы отрез.

В девушках загадочность и томленье,
Первая готовность сыграть в игру.
Нашему уставшему поколенью
Самое пора бы метать икру.

Мяу-мяу, прыгнем под одеяло -
Вот уж где и впрямь не видать рожна.
Дамы по светёлкам серчают вяло,
Что весна прохладна и не грешна.

Побывав в двунадесяти постелях,
Сольвейг с Ярославной невинны сплошь,
Плачут: с горя путаемся в неделях!
Говорят: что замуж нас не берёшь?

Говорят: нас много, дяучын нестарых.
После нас - останешься невредим.
О твоих достоинствах в кулуарах
Мы потом по-бабски поговорим.


2012

експромт-відповідь

ПРОЩАЄШ?

Мене прощаєш? От і добре,
Мій славний лицарю-хоробре!
Не стій же, любий, на порозі,
"Забронювавсь" в сердитій позі!
Я теж тобі простити мушу
Загублену в каструлях душу.
Утомлені, до болю, очі,
Коли чекала аж до ночі,
Як ти сказав, що йдеш "на пиво",
А втрапило додому "диво"!
Кололися шляхи тернисті,
Чи я любила із користі,
Коли твої сорочки прала,
То чи багато з того мала?
Мене ти на любов прирік,
Звичайно, ти ж бо - Чоловік!
Я все прощаю, бо не стінка,
Я ТА, що поряд - просто Жінка!

Тая Цибульська

Кубічні парсеки космічних пустель…
Із них міражі, до реалій подібні,
Упали зірками на Божу пастель,
На півночі бідну, розкішну на півдні.

Величні сузір’я і низка планет,
Чорніші за ніч галактичні тунелі…
Там розкішшю дихає кожний об’єкт.
Співають балади про них менестрелі.

Я хочу туди, і віддав би усе -
Останню копійку, заліз би в кредити.
І шляхом Чумацьким – місцевим шосе,
У пошуках Вічного Смислу ходити.

(2012)