Погода зранку варить, варить…
Кіптяве небо повне сліз:
Ось-ось нарешті дощ ушкварить
На радість спеченій землі.

…А він підкрався, наче злодій,
Впав на асфальт, дерева, дах:
Такий лискучий і холодний,
Немов презирство до невдах.

Чекать полегшення даремно,
Волога подих забива,
А дощ – такий густий і темний,
Неначе сонце скасував.

Нудьгують люди по квартирах,
І жодна пташка не літа,
А дощ – такий самотньо-сірий,
Немов змарновані літа.

...Він лив і лив, небесно-чистий,
І пах, як скошена трава,
І поливав зчерствіле місто,
І умивав, і напував…

Ущух, нарешті… А пізніше
Обсушить сонечко віття,
І буде вечір світло-ніжний,
Немов чекання на дитя.

11.07.2009

Не встигла зібратися вранці -
Старенька гукає в печалі:
-Ой, горе! Прокляті поганці
Увесь обірвали фізаліс!

Кажу: “Не журіться, ну що Ви.
Аби то - все горе у світі!
Чекайте – ще кращими знову
Зростуть навесні наші квіти”.

А справді, в безсилому віці
Чому ще стареньким радіти?
Кошлатим зманіженим кицям,
В пилюці, в недопалках – квітам...

Кінцівки болять і німіють –
Пусте! Чи ж ми – ніг не ламали?
Страшніше за все, зрозумійте,
Що й розум відходить помалу.

Мов бранець пов’язаний – мозок,
Бо зовнішній кожний подразник
Проб’ється крізь мури склерозу
Хіба що з десятого разу.

І все – обертається сумом.
Нам радість – а бабі розпука:
Хто їй – ця дівчИна-красуня,
І де її люба онука?

Невірчо вдивляється мати
У літнього сивого сина,
Бо в пам’яті – інша закладка:
Маленька слухняна дитина.

Як звично, в вікно подивитись –
І вгледіти клумби порожні...
Залиште бабусям ці квіти!
Весняних – чи всі вони дОждуть?


...Виходжу з під’їзду. Дивлюся:
Вціліли окремі рослини.
- Не плачте! - Кричу я бабусі,
- Лишилась іще половина!

29.09.2007

Без докорів сумління і хули
(Дай, Боже, перебути чорну смугу цю!)
Самі себе на муки прирекли,
Хто дурістю своєю, хто - байдужістю.

Гряде орда пітьми (числа їй несть!).
В жалобі смутку Та, що "ще не вмерла".
Самі собі звели Голгофський хрест
На стежці до Духовної Говерли.

А вже ж були близенько... А могли ж...
Чого забракло: сили чи терпіння?
Самі себе цвяхуємо. Коли ж
Заслужимо у неба воскресіння?

2010

Зупинюсь,
озирнусь
і вернуся назад
у тривожно – чарівне світання
по спіралі кохання.
…То вже потім –
остудить мене листопад
і закрутиться зіронька рання
у кружлянні згасання.

Зупинюся ще раз.
Озирнуся назад -
і піду в затуманені далі
по одвічній спіралі.
Обійме мене смутком
задуманий сад,
закружляє
в багряному шалі.

Як би довго не йшов,
та нема вороття
в коловерті життя.

Таких зірок нема ніде,
Як в серпні у Варварівці.
Коли від сяйва аж гуде,
Собаки й ті не сваряться.

А цвіркуни!
А цвіркуни,
Навряд чи голосніші є.
Ти кажеш сни?
Які там сни,
Ніч наче б то мілішає.

Закрию очі - зразу ти
То поруч, то на відстані...
Світ недосяжної мети,
Любов моя, ти - істина.

Зрадь мене, любий, у понеділок, зрадь із білявкою!
Біла сорочка і випрана вже і попрасована!
У холодильнику – торт, пелюстки трояндові...
В опері ложа найкраща зарезервована...

Зрадь мене, любий, зрадь у вівторок, зрадь і у середу...
Зрадь з секретаркою, з донькою друга, із іноземкою,
Щоб не стуливши... очей вона впала мертвою,
І від блаженства відчула себе безсмертною...

Зрадь мене так, щоб я йшла, і всі тицяли пальцями,
Щоби давилися сміхом і, може, нарешті, вдавилися.
Зрадь у четвер, у суботу, а хочеш – у п’ятницю?
Лиш не в неділю. Неділя ні з ким не ділиться.

То ніби гатка – вишні на дощі.
Гашетка ночі пожаліла руки.
У доломані дощ. А ми – у сні,
у тому, що перелетіли круки.
Дощі достигли, ніби блекота…
Дим із ріки пішов у відра долі…
За постаттю старого човняра
цей день і сам отуманів у полі.

2010

Палають стіни Карфагена...
Вас зачекалися сирени
В морях суворих, друже мій.
На це, напевно, воля вища:
Попутний вітер вперто свище
І розмиває жаль прибій.
Ці хвилі з присмаком розлуки
Лукаво пестять мої руки -
За Вами кличуть навздогін.
Моя Любов не має стриму -
Безстрашно землю я покину
Під поминальний передзвін.
І хоч до Вас, це твердо знаю,
Могутні хвилі не здолаю,
Та вже минув земний мій час:
В безмежних водах океану
Перлиною я скоро стану,
Що мрію збереже про Вас.
2010

Ви знаєте, панове, ви сволота,
Ви – втілення найгірших сподівань
Звитяжних предків, що за Україну
Загинули. Вночі кричать могили:
Загиблі проклинають вашу ницість,
Зрадливу сутність і щурячий розум,
Що думку лиш одну плекає – жерти.
Ви вмієте так гарно говорити,
Брехати в очі, щедро обіцяти,
Але ніхто із вашої когорти
Тягар обов’язку не здатен гідно нести,
Нікого з вас порядним не назвуть.
Яка ж біда – така нікчемна шляхта!

Кошмарно миловидная дракошка
( В обед мне стукнет двести сорок лет ).
Я вся в соку, в репейниках немножко,
Зато подагры и маразма нет.


В моей пещере - мрак и паутина,
И я тону в унынии густом.
Ну где же идеальный мой мужчина -
Чешуйчатый, крылатый и с хвостом?


Вокруг лишь рыщут гоблины да тролли,
Марш Мендельсона напевает пень.
Испепелить дыханием их что ли?
Но с мелкотой возиться вроде лень.


Ну как же тут не поддаваться стрессу?
Где взять терпенья и душевных сил?
Дракон влюбился в местную принцессу
И ей драконье сердце предложил.


Теперь у них - гармония и нега.
Летают вместе, вместе жгут дома.
А я от первой зелени до снега
Дни коротаю. Всё одна. Сама


Себе рычу, поджариваю тучи,
Когтями искры выбиваю с гор,
Бросаю камни и деревья с кручи,
Быков, людей, овец и прочий сор.


И пар давно уж выпущен, но принцип
Важнее, чем угасший интерес.
Вот разозлюсь и выловлю всех принцев,
Чтоб обнаглевших наказать принцесс.

2007 г.

Застывшая глазурь города на вершине холма,
Полимеры. Хладнокровных зданий его сурьма
Усердно впитывает в себя календарь,
Предвкушающий даль.

Цинк, крыш цинга, пробки и маяка клык, -
Вестимо, не то, к чему ты привык.
Небо, с доброй примесью пыли,
Мерно сопит на шпилях.

Полоса реки, даже скорее полоска.
Мосты цепляются за ее плоскость,
Кажется им от чего-то страшно
(Впрочем не важно).

Застывшая глазурь города на вершине холма,
В его тени прилегла отдохнуть тюрьма:
Нежится в холодке, прогоняет осу,
Ковыряет в носу,

Потом, конечно же, ест свои сопли
(Вдали доносятся чьи-то вопли).
В этом смысле, тюрьма
Бережет свои закрома.

Город, тем временем, холодно смотрит в сторону.
В ту, где неспешно кружатся вороны,
Словно в танце. Где-то шумят акации.
То и другое - признаки гравитации.

Люди бегло рассыпаны по мостовой,
Будто мелочь, а постовой совой
Таращится людям вслед.
Скоро обед.

Асимметрично шаркают автомобили,
Туда-сюда. Над облаком пыли
Стройно высится светофор
И их не видит в упор.

Застывшая глазурь города вдруг потекла,
Как река составленная из кусков стекла,
Пенопласта, проч. И это -
Как бы означает лето.

август 2010

любов-іграшка, любов-красива-штучка,
любов - поцілунки глибокі зі смаком опію
тіла приземлені, руки приручені,
очі - копії.

любов - кіно: комедія, порно, триллер.
всі дні - райдужні, всі книги - цікаві.
любов - банальності: ангели з крилами,
ніч, кава.

любов-стрибок, любов-кроленя-налякане.
любов-ліс, любов-небезпека, наче
в маленьку пастку потрапляє лапками
і плаче.

Я до тебе в сон прийду раптово -
Лицарем на білому коні -
І на щастя залишу підкову
Й видива чарівні, неземні.

Я до тебе в сон прийду неждано
Щемним звуком, як віолончель,
І волосся струни, як мембрана,
Зазвучать, немов їх пестить Лель.

Я до тебе в сон прийду навально,
Як в долину - ярий водоспад,
На байдарці запливу у спальню,
Між камінь потрусь вперед-назад.

Оповию маревом обіймів
І жадання шалу увіллю...
Запалю вогнем тебе хмелійно -
Пензлем полум"я мене малюй.

Намалюй мого волосся хвилю
В серфінгу любовних колихань,
Пестощів розбурхане свавілля,
Тихе щастя втомлених зітхань.

Намалюй любовне світле ложе,
Білий балдахін у зорях весь...
І як легіт подихом тривожить
Легку ніжність хмарних піднебесь.

Намалюй мої прощальні - ласку
І цілунок у ранковий час,
І кохання незабутню казку,
У яку возносив нас Пегас.

27-28.08.2010

море, від водоростей м"яке,
сіре каміння кладе до ніг.
я твоя барбі, а ти мій кен.
наша релігія - гедонізм.

літо кидає нас в море щасть,
мрій неосвячених чорний чай.
ми забуваємо вік і час.
я твоя герда, а ти - мій кай.

вперше повіримо в те, що десь
пост-апокаліпсис наш на двох.
я твоя повністю, ти мій весь.
наше майбутнє м"яке, мов мох.

море стомилось нести арго.
що ж, повертайся у свій іолк.
ми забиваєм останній гол.
я - твоя юля, а ти - мій о...



(літо 2010)

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Хіба ж я трішечки не Ваша,
Нічний самотній пілігриме?
Прислýхайтесь... я тут, як завше –
Чуттєва, ніжна і... незрима.

Даремно не ховайте сумнів
Між фалди чорної сутани:
У запалі (якім бездумнім!)
Руки торкнуся я неждано

Тремтінням лагідного вітру.
Яка ж бо ніч ця прохолодна...
Зникає тихо-непомітно
Теплу остання перешкода...



На розум стане мрія старша,
А дні – на усмішку коротші,
Я ж залишуся трішки Ваша,
Далекий пілігриме ночі.

Хочеться перевтілення,
Простору медитації.
Стати вогнем обвітреним,
Стати крилом акації,
Цвітом чужого кактуса,
Голосом перехожого,
Що на хресті і вихресті
З внутрішнім криком схожого.

Хочеться десь сховатися
І перебути будні ці,
Зміни, що йдуть за змінами
В образі й тілі блудниці.
Буде ще все по-справжньому,
Але вітрила напнуті,
Щоглами перекреслені
Всі фоліанти пам’яті.

Буде все чесно й райдужно,
Хоч ми на ладан дишемо.
Будемо всі щасливими –
Треба так! – Так запишемо!
Змінимо, переробимо
Все, що не так читається,
Діти на тому світі хай
З правдою зустрічаються.

Ну а на цьому хочеться
Спроби реінкарнації.
Щоби не бути вирваним
Разом з корінням нації.
Жити орлом за ґратами
Поки свобода кришиться?
Знову чекати й думати:
Скільки життя залишиться?


13.08.2010

Зіграй мені на саксофоні літа,
Брудних примар облізлі кажани
І ноти ластівок на мокрих вітах,
Чи на дротах, прилиплих до спини.

Спини на мить цю тишу мокрих марев
На дні думок розхитану колиску.
По небу мрій проходять чорні хмари
І б’ють себе калюжами по писку.

Піску насип на пляжі перевтілень
Зіграй пісну мелодію прощання
Щоб жили смутку витягти із тіла
Мов музику з останнього кохання.

Моя солодка панно, Ви і я
у цьому світі, наче крихта казки.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
Благословляю кожен день - на щастя.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
молюсь щоночі у глибинах неба,
щоб Всесвіту безмежного Сім’я
Вам дарувала зустрічі потребу…
Лиш часу невгамовна течія
навіки невловима, наче вітер.
Моя солодка панно, Ви і я –
примара казки у долонях світу.

Скажу, моя дівчинко, бачу нелегко
Отримать планиду таку -
У роздумах, з болем, неначе метелик,
Метатися у сачку.

Можу навчить лиш, як бути зо мною.
Не зовсім такий я, як всі.
Не варто віятись, будь собою
І сяй у своїй красі.

Кохай, кого хочеш, будь вірна в любові,
Жартуй, тільки міру знай.
Як чуєш слова про кохання чудові,
В них щирість чи фальш розпізнай.

Ти ж грала у замку шляхетную даму,
То справді такою зробись.
А ти поглумилася над почуттями,
Які піднімали у вись.

Як іншого любиш, відмов йому гідно,
З повагою (!!!) до почуття.
І будеш шанована ти відповідно
На все, що лишилось, життя.

Він буде співати і битись звитяжно,
Щоб в серці настала весна,
А ти будеш сяять йому недосяжно,
Як мрія поета ясна!

21.08.2010 р.

Пряний запах кави і кориці
Полонив кімнату і мене,
Щось у надвечір‘ї неземне
Через кілька подихів насниться.

Тягнуться слова, як свіжий мед,
Що його збирали ми до Спаса,
Місяць запишався, мов прикраса,
Варта тисяч золотих монет.

Випечене літо спить на деці,
Мабуть, йому сниться щось цікаве,
І чорніє вечір, наче кава
Зі смаком осінньо-літніх спецій.

Ось і знов перевал – в шумовинні замріяних гір.
Він байдужий до трепету серця простих подорожніх.
Я на ньому стою по дорозі до… тебе? чи зір?
чи до хмар, що пливуть в небесах неспокійно-тривожних?

Тільки хвилю побуду, щоб стихло сум’яття в душі,
та ім’я щоб твоє залишити на скелі найвищій.
Едельвейс в подарунок? Авжеж… Це не те, що вірші
на сторінках потертих юнацьких десь там, на горищі.

Я до тебе спішу через простір байдужий і час,
через сумніви днів і нестримно-замріяні ночі,
що безтямно шепочуть солодку неправду про нас,
оживаючи знову і знову у снах непророчих.

Бачиш? Пішки я йду – наче древній німий пілігрим,
не зважаю на заклик попутніх швидких екіпажів.
Проводжатиму цей перевал - як і інші – нічим,
бо не він на рядки, що про зустріч з тобою, наснажив…

Лунає голос. Потяг. Промінь
В осіннім полум’ї печалі.
Спокуси ночі, дні-повії
Заманюють все далі й далі.
За вікнами біжить природа
В сліпий тунель, в обійми смерті.
А пагінці і немовлята
Такі ображено-відверті.
Та передчасно-педантично
Вмирає все, що вже воскресло,
В німім падінні всіх єднає
Земних законів перевесло.
За небосхилом невагомість,
За поворотом перевали...
А пензель прагне в передсердя,
Бо серце музиці віддали.
Парадоксальні паровози,
Незрозумілі пароплави
На звуки фарбу проміняли
І почуття дали за славу.
Передчуття... Чи переддення?
Чи передмістя?... Восени
Летить життя, мов павутиння,
Мов крик із кінчика струни.
Лиш парус юності пірнає
В сумні пастелі пасторалі.
Лиш тіні ледве постаріли
На полюсах пустих спіралі.
А патетичний тон прощання
Уперто тисне на педалі...
За вікнами згорає осінь –
Світлина юності й печалі.


2003

Все має ціну. Не минуться безкарно
Свобода й любов – щедро платимо з вен.
Що ж – карта лягла і здійсняється карма;
Танцюй же востаннє, красуне Кармен!

Хай завтра судилося крукам кружляти –
Налився отрутою ревності шал –
Часу на картання нема: йде картатий
Картинно-крамольний життя карнавал…

Цілунок ножа. Тихе ”Ах!..” над землею.
Пісочним годинником – крові кармін…
Лети, Карменсіто, бо ждуть емпіреї
Лиш тих, що ніколи не гнули колін.

Слів павутина і ночі безсонні.
Жовтий папір як осінній пейзаж.
Рими-тенета тримають в полоні.
Слово прозоре, крихке, як вітраж.

Муза капризна, у сутінках гола.
Контури тіла п’янять, як вино.
Мила, покірна, буває і строга,
І недосяжна, як грецьке руно.

В пошуках рими, натхнення і теми,
Йдуть до емоцій – в них сила строфи.
Щоб записати рядочки катреном
Щастя і горя... І людства гріхи...

Рими яскраві палають, як зорі.
Вічності знаком освятить Парнас.
Пишуть придворні, борці в непокорі,
Вірш у майбутнє... А слово на раз...
08.08.10

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

Затримайся, вечір,
Корицю на плечі
Мені поклади.
Лілеї на спинки
Напнули косинки
Зі шовку-води.
Вербички патлаті
Лякають в лататті
Вертлявих вертух.
Набігався світом
Паливода-вітер,
Приліг на лопух.
Пилком через сито
Повітря розмито,
Ефірно парить.
А вечір міліє,
В землиці на віях.
На тропах орбіт
Ніде не шелесне.
Довкілля небесне
Цілує вуста.
У душу пірнає
Посланниця раю -
Зоря золота.


Вечерняя

Побудь еще, вечер,
Корицу на плечи
Мои положи.
Надели кувшинки
На нежные спинки
Платки с органзы.
Кудрявые ивы
Пугают в заливе
Вертлявых стрекоз.
Набегался светом
Шалун – вольный ветер,
Прильнул к щечкам роз.
Пыльцою, сквозь сито,
Весь воздух пропитан,
Эфирно парит.
А вечер клонИтся
Земле на ресницы.
На тропах орбит
Покой повсеместно,
В просторе небесном
Кулон с янтаря.
В душе замирает
Посланница рая -
Златая заря.


2010 г.

Коли втрачаєш сина,
То сніг чорніш за ніч.
Мов пострілом у спину,
Чи-то у спину ніж.

Такого не чекаєш,
Таке не обійти.
Синочку, ти щось кажеш?..
Благаю, не суди.

07.01.2007р.

...Він жив так, ніби Звір, він хотів "володіти" і "мати":
Кабінетний престиж, купа грошей і безліч жінок...
І, здавалось, ніщо не могло його переламати -
Ні неправедний бій, ні дармове застільне вино...

...Але ні, все ж було... Щось таке, непомітне, як миша...
Що згризало його, коли він залишався один...
І тоді у душі, десь глибоко, стискалася тиша,
Бо Душа все ж була, все ж надіялась, як не крути...

...Але він не здавався, вставав, і, голившись поспішно,
Бив копитами грунт, ніби вперше загнузданий кінь...
І одна лиш Вона, та, якій було зовсім не смішно,
Огортала його, ніби Ангел, в невидиму тінь...

...Так минали роки, він знаходив, і знайдене тратив,
У "стараннях" своїх непомітно дійшовши межі...
Ублажаючи тіло, відтак Душу мало не втратив,
І настав Судний День, у якому схрестились ножі...

...І була то не битва, не герць, і була то не січа!..
Він себе молотив і живого, навспак вивертав...
І уперше тоді усміхнулась впокоєна Вічність:
"Ось іще один з нас, що Дорогу додому питав..."

...І череп'ям пустим розлетілись розірвані пута,
І коліно його дотяглось до сирої землі ...
І уперше в житті захотілось не "мати", а "бути",
І, зіллявшись з промінням, зійти у безмежній імлі...

...Взявши в руки перо, він писав: і було йому сорок...
Навкруги, ніби корба, гудів заклопотаний світ...
А віршована в'язь все петляла, долаючи морок,
Обвиваючи Дуб, під яким задрімав неофіт...

...Він тепер віщий волхв, він вже знає, до чого тут "фіта"...
У молитвах його до Всевишнього Рода Любов...
А над Храмом святим знову Сонце усміхнене світить,
Лиш Вона знов, як тінь, бо тепер він живе, так, як Бог...

Кумпала Вір, 17.08.2010 року,
м. Хмельницький

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

У ситцевій сукні на голому тілі
Вона рвала вишні, уже переспілі.
А літо, спокушене, просто хмеліло
І пестило сонцем опуклості сміло.

Вона ж усміхалась невинно-лукаво -
По пальчиках кров соковита стікала.
А літо, в дурмані солодкого шалу
В думки проникало медово-помалу.

У хвилю бажання чи, може, безумства
Вони раптом кров’ю вишневою згусли…
А літо, вловивши миттєвість пориву,
Зробилося леготом лагідно-хтивим.

Від свіжої ласки – мурашки по тілу.
Сукенка з плечей переспіло-злетіла…
А літо, розпечене пристрастю, вміло
Дощем напоїло жагу розімлілу.

2010

Надто доросла як для Лоліти,
надто начитана для Ассолі -
дівчинка цідить з амбіцій літри,
слоїки ставить на антресолі...

Відполірує значки-медалі:
слава – це просто конструктор «лего».
Швидше! Бо треба спішити далі -
час годувати голодне еґо...

Дівчинка - зовні крихка і ніжна -
душі солодким ниттям роз’ятрить.
Люди – це просто серця на ніжках,
люди не зможуть протистояти...

Дівчинка – гордість тата і мами,
дівчинка вміє кричати в рупор.
Поміж нарцисів копає ями -
леді не личить іти по трупах...

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Меж «но» и ног твоих
Пророк я и порок
Столь изобилен, сколь известный рог.
Извёсткой сыплет снежный потолок,
Когда взведён и…спущен мой курок.
И спу…испуг на лицах белых львов
У входа в спальни новорусских Вов,
Когда проходишь и горит клеймо
Кармином губ и… глаз.
Возьми лимон!!!
Не будь желанной –
Серой, никакой,
Пока любовник не проснётся твой.
Шифоны ночи, яхонты минут,
Оттенки речи тени берегут.
Здесь, в анфиладах призрачных дворцов,
Полным-полно сатиров и скопцов,
Купцов, скупцов
И племенных отцов,
И подлецов, и вральщиков в лицо,
И пламенных юнцов.
Возьми лимон!!!
Когда, меня укрыв, выходишь вон,
Чтобы никто из них тебя не тро…
А впрочем – пусть.
Ведь глаз кармин и губ,
Мне ясно говорят, что ты – суккуб.

Євгенові Маланюку

Ну, що, поете? Трішечки послухай
Про те, як день згортається в сувій.
Зелений берег синьої Синюхи.
Там, біля груші, був будинок твій.

Поете, я ще чую схлип колиски,
Мов голос долі, знаний наперед.
Вдивляюся в твоє обличчя зблизька,
Як на воді в високий очерет.

Чи хто про тебе ще згадає нині,
Вживаючись у горду роль рядка?
Як на твоїй маленькій батьківщині
Приходом ночі повниться ріка!..

29.07.2010, м. Новоархангельськ, Кіровоградська область

Ти ходиш в моїх долонях,
Не можу заснути – у шпарину
Загляне опівночі доля,
А я, мов сестра Гагаріна,
Так вірила в синій колір,
Доки дощем не вдарила.
А, може, було й не сором
В долонях, у закривавлених,
Не втримати матадора.
Любила колись безтямно –
Забуду тепер не скоро.

2008

Гекуба много лет ревнует мужа,
нет, не троянского царя Приама,
что толку ревновать давно умерших,
хоть и великих некогда героев?
Они уже не арестуют пальцы
дыханьем дерзким, сотканным из нитей
азарта и соблазна,
их удел – свидетелями быть немыми
преображенья драмы в мелодраму,
роскошного обеда в скромный ужин.

А память наша – пёс сторожевой
на кладбище вещей, забытых кем-то
(а может, и собой), сомнений, клятв,
цветов и книг, и слов, и послесловий.

Чем больше помнишь, тем всё дальше дно,
у счастья много лиц, у ревности – одно.

Казалось бы, всего-то двадцать вёсен
прошло с той майско-грозовой субботы,
когда они впервые «Казанову»
играли вот на этой самой сцене.
Ах, яркоглазый молодой Джакомо…
он был так мил, неистов, одержим
искусством лицедейства,
умел смотреть и молча ждать ответа,
что у неё и шанса не осталось,
попалась птичка в нежные силки.

А дальше – как обычно: время рушит
не только замки, но и зодчих – тех,
кто эти замки в забытьи построил…
Теперь всё чаще он играет Лира,
глаза погасли, голос уж не тот,
да и она давно не та Джульетта,
которая погибла слишком юной,
за что ей так рукоплескал партер,
увы-увы-увы-увы-увы…

Прошла любовь – подумаешь, потеря!
Бывает, жизнь прошла – и не заметишь,
а тут всего лишь чувство – отболит
и заживёт. А после – опостылет.

На гранях искорёженного куба
начертано: «И что ему Гекуба?»*

Зато на сцене он опять влюблен,
пусть не в неё – искусство оправдает
и страсть его – не к ней, и охи-ахи,
и блеск очей с намеренной слезой…
Но как она играет до сих пор!
Счастливые играть так не умеют,
и замирает зал, и плачет, и скорбит…
она – богиня. А зачем богам любовь?

И он стоит, как громом поражен,
Когда идёт она – «горчайшая из жён»**.

______________________
* фраза из трагедии У. Шекспира «Гамлет».
** строчка из драмы Еврипида «Гекуба».

2009

Не плач, моя Княгине -
ще не осінь.
Поглянь:
у небі просинь -
Сонця знак.
Ген, у гаю,
стоять берізки босі
у росах
і зі мною просто так
вітаються,
я гладжу їхні коси
і розмовляю з Богом -
от дивак...

Закипали молоком черешні,
Захід сонця від роси хмелів...
Сни були - що пропустити страшно,
Ну а ночі - як заснув - не жив!
Твої губи пропікали наскрізь,
Шепотіла я, кричала - хто це зна...
Блискавицею ураз прошило жаско,
Піддалась я... А тепер - винА!!!

серпень 2010

Карі очі, чорні брови,
Не забуду вас ніколи.
Лиш у сні я вас і бачу:
Ви смієтесь, а я плачу

Приспів:
Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас,/ (двічі)

Раз на вас я задивився
І у вас я залюбився,
Але ви злебеділи,
Зле мене зрозуміли.

Приспів.

Як я з вами зустрічався,
Вами я любувався,
Ви на мене гляділи —
Спокій душі загубили.

Приспів.




А є і така версія


Карі очі, чорні брови,
Не забуду вас ніколи.
Лиш у сні я вас і бачу:
Ви смієтесь, а я плачу.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Ви на мене гляділи,
Мене зле зрозуміли.
Я на вас задивився
І навіки залюбився.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Як я з вами зустрічався,
Вами щиро любувався,
І на мене ви гляділи —
Спокій серця погубили.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Ті безжурні карі очі
Мене будять опівночі,
я глибини їх кохаю,
добровільно потопаю.

Очі,
ви чарівно глибокі,
Ви мої одинокі,
Ох, як я люблю вас.

Ах очі,
Ви мої одинокі,
ви чарівно глибокі,
Ох, як я люблю вас.

Півдикий погляд, півпустий.
Кого на постріл підпустив –
той міг би стати другом. Враже,
сей бій всі вузлики роз`яже.
Не сій же куль – а відступи.

Пече залізо, біль тупий –
ні дихати мені, ні вмерти.
А небо, ніби душу здерто,

стовпіє. Вітер пригостив
голками тіло, і нести
йому глибоке стугоніння
мого тремкого піднебіння

і крити тремолом густим
се тріпотливе відпусти.
Вже сонце висохло до тіні,
я грію серце Батьківщині

своєму вкоротивши бій –
аж крапка проситься над `і`,
аж скрапує сльоза за сина
на однострій, де ще незимна,
мов пелюсткова, квітне кров.

Стиснув я п`ятипало знов
свій біль і серцю попустило.
Неправда, що душа безкрила –

я ледве втримував її,
стинав зубами, землю їв
і кликав маму – притулитись
як Боже перестане битись,
а решта – тиша обійме.

Ви не кажіть, що я помер,
а просто – що пішов до себе
кидати погляди із неба
в криниці вашої душі.

А ви за мене помовчіть,
думки визбируйте на віче –
ятрітиму у стигмах січі.

Ллю стуки серця...
у дощі...


10 Серпня 2010

Ген за рікою дикі білі коні
Промчали збивши крапельки роси,
Зоря цивілізації засяла
Земля не знала борони і рала,
Трава не знала гострої коси.
Немає кріпака, немає пана,
І братовбивство ще не почалось
З двох козаків по три гетьмани
На сором нам іще не розвелось,
Нема Мефодія й Кирила,
Нема війни ради Христа,
І мудрість всю найстарші з роду
Передавали з вуст в уста.
Ще не написано закону –
окрім того, що у душі,
Іще асфальтом не залили
Зелені спориші
Іще не винайшли рушниці -
Життя то диво, не сміття,
Гуляють дикі звірі й птиці -
Годує їх з руки дитя.

Минають дні, хвилини, миті,
І літо змінює зима,
Ідуть страшні кровопролиття
У світ, де нас іще нема...

Звичайно можно пригадать
Оті часи бентежні й кволі,
Коли не зошит, а "тетрадь",
Щоразу відкривав у школі.

І не перерву я чекав -
Була до серця "перемена".
Сьогодні матінку згадав,
А прокричав у небо:
НЕНЕ!..

Як лев чи тигр чи леопард,
Він за Гвіневру воював,
Й король великий - Едуард -
Йому жону свою віддав.

А ще він був, немов Орфей,
І музикою ніжних струн
Розчулював чарівних фей..,
Стихав могутній Бог Перун

І слухав згідливо десь там
У небесах лицАрську гру:
"За честь, красу прекрасних дам -
Сто тисяч раз, Їй-Бо, помру" -

Співав так лицар Ланселот,
Схиляв до ніг своїх віки.
І шанував його народ -
На плечі клав йому вінки.

10.08. 2010 р.

На околиці лісу він виклав омріяний дім.
А за вікнами сад, а за садом виднілося море,
і вітрила леткі, і містечко у сні золотім,
і щоночі займалося небо від "Ти - Моя Зоре!".

На околиці раю вони полишили печаль.
І мінялися весни у палахкотінні розмаю,
і щоразу краси їх вкривала тілесна вуаль
закохання, якому кінця не знайти, ані краю.

На околиці часу вони загубили роки.
Зачаровані дні закружляли у колі своєму.
І коли усе інше потануло серед війни -
ця одна їхня мить залишалась росточком Едему.

Приспів:

Я домальовую ранками світ наш -
знову і знову -
обрії,
музику сонця,
тебе кольорову

Серце яблуневе
Медовії струни
Зсохлися під чорним,
Млостно-чорним сумом...

І маркітно ранком,
Болісно співати
Ллється гірка кава
В горняткові грати

День неначе пустка
Обгортає плечі,
Морозко і тихо
Скиглить дикий вечір..

Шкелки всі по сльозах,
Шкіряться пітьмою
В хмарах рання осінь
Гойдається в зорях

Серце яблуневе
Ковані засуви
Все мине-пролине
З*явнуть квіти суму

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, де мрії оживають,
Вони в цю мить над Римом ще кружляють,
На мене погляд кидають здаля.

Ще крок один - самотність, мов туман,
Розвіється у ніжності промінні.
Любов сумні дощі в мені зупинить,
З душі відступить пустка і пітьма.

Лиш крок один - і я Тебе торкну
Крилом душі відчутним, та незримим.
Влечу у Твоє серце, наче рима -
І стане яв солодшою від сну.

Я знаю, що Господь мене почув -
Від щастя в грудях подих завмирає.
На крилах мрій над Римом я кружляю,
За крок один до Тебе вже тремчу...
9.08.2010р.

У німецькій крамниці
Шкіряний аромат
І взуття на полицях
Вишикувано в ряд.

Літній крамар не проти
Підказать з-за спини.
"Я прийшов по чоботи.
Підберіть щось мені",-

Без артиклів, на втіху,
Запитав, як зумів.
"Звідки, пане, приїхав?"-
Він розмову повів.

І, як другу, довірив,
Тільки слово почув:
"Я колись у Сибіру
Кілька років відбув.

Цей життя мого іспит
Віриш, я не забув?
Хоч вели нас нацисти,
Я нацистом не був.

Хоч у роту піхотну
Не за покликом йшли,
Німці всі патріоти,
Та й дурними були.

Звідки зважений погляд
У юнацькі роки?
Той формує світогляд,
Хто годує з руки.

Нас вожді ошукали,
Славши гинуть в бою.
Та і права не дали
Мати думку свою.

Перемог тимчасовість
Десь і я розумів,
Та притлумлював совість
Окрик справжніх катів.

Тож, не маю образи
На радянських людей,
Бо не вбили відразу,
Як собачих дітей.

Ми синів їх вбивали,
А скорботні жінки
Нам - убивцям давали
Хліба білі шматки.

За тяжкую провину
У копальнях я млів.
Нині й камінь не кину
В бік чиєїсь землі.

Душу річкою вилив,
Ніби вік мене знав.
Може в діда він цілив?
Що поробиш,- війна!

Сам по сонячних далях,
При казенних харчах
Крокував не в сандалях,-
У важких кирзачах.

Карусель людовбивства,
Корчі тисяч життів.
Розпізнати-б злодійство;
Не зумів. Не схотів.

Був генсек у столиці,
Був міський воєнком.
Я ж на їх шахівниці
Чорним став пішаком.

Хто ми - люди, чи вівці?
Чи сліпі, як вночі?
Чим я кращий від німця?
Совість каже:"нічим".

Всі ми пам"яти бранці.
Нам свого не зректись.
Може десь і з афганцем
Доведеться зійтись.

То почну із питання:
"Звідки, друже, скажи?
Я колись у Афгані
Кілька років служив."

29 лютого 2009 року