Міцненькі хлоп’ята й кремезні діди!
Ховайтесь, бо хтось поспішає сюди!
Накрий-но листочком свого капелюха,
Тримай, як зайчисько, на маківці вуха!
Брунатні, вишневі та білі шапки
Зарийте мерщій у колючі голки!
Нехай він проходить, нехай не помітить,
Хай сонце йому просто в очі засвітить!
Ми зовсім не хочем потрапити в борщ!
Хай хмара насуне і випаде дощ,
Нехай він намокне, нехай заблукає,
Хай з лісу мандрує і нас не шукає!
2005

А колись на хатині бабусиній
Не було черепиці, ні шиферу,
А солома сміялася радісно –
Ніби золото – сонячним вихором!

Як новенька, було, то виблискує;
Постаріє, дощами пронизана, –
Тьмяно-сірою хмаркою дихає,
Горобців відганяючи списами.

А під стріхою – ластівки весело
Метушаться-турбуються дітками,
Пісню, з теплого краю занесену,
Так щебечуть, мов пісня та виткана.

Тчуть-снують – мовби сонечка промені
Хочуть в стріху вплести між соломою.
А вночі, як поснуть вони, стомлені,
Чують діти їх сни. Невагомою

І прозорою ниткою вишиють
Сни рожеві пташата під стріхою,
І під осінь весну знову вимріють –
Як додому повернуться з втіхою.

Стріха в хати лежить – мов на пагоді...
Як онуки почнуть щебетати,
То бабуся всміхається лагідно:
– Ластів’ята мої, ластів’ята!..
2005

А нам здавалося: пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.
2003

Ну як би так сказати нелукаво,
відверто-щиро-чесно-від-душі,
не вводячи нікого у неславу, –
навіщо люди шкрябають вірші?
І я шкребу. Деру папір безбожно –
натхнення!.. А таланту крихта є?
Либонь, і без Пегаса якось можна:
затюкали – утерсь – і за своє...
Писати манія – хвороба вже й не віку –
епохи цілої! – вчепилася, мов рак!
Пече й свербить долоня права чоловіку –
це вірний знак: не втриматись ніяк!
І ми грамузляєм лексеми-фрази-тексти:
до форми зміст, і форму – до зміста –
і домодерні, й постмодерні (next-и!),
забувши геть, що геній – простота.
Що лиш один, мабуть, з кількох мільйонів
народиться – воістину піїт! –
із серцем чистим в Бога на долоні –
і не шукатиме, чим здивувати світ.
2000

Осіннє небо тисне ваготою,
Спресовує, ущільнює печаль.
І відчуваю - я під ним не встою
Без міцності твого плеча.

Вітрище стрепенувсь мерзлякувато,
Жбурнув під ноги пригорщу сльоти.
Мабуть, було на свята забагато...
Хоч ти мене від суму захисти!

І ти прийшов. Крізь хляпатоху й темінь,
Поміж дощем - і навіть не намок.
Приніс пахучі пізні хризантеми,
У спомин літа - радості ковток.

2005

 
Стрічкової ночі, відлуння ключів
Коридори в однакових лампах
Вівтарі слів сатирично святкові

Задимлена арлекінівська рампа
Хтиво гнуті культові статуї
Дзеркально розсіяні кулі звуків

Зникаючи тисячами провулків
За ногами коронний Сент-Луїс
У сріблі Місяця з-під покрівлі
Ампірна брама будинку отрути

Час полювання на зяючі скрути
Залізні звірі в чадній годівлі
Шаленіючи на хмільнім весіллі
Де бенкетують пурпурні спрути



 -&-




 

Колись прийдемо ми удвох,
Не домовляючись про зустріч,
Згубивши суєту тривог
І оминувши неминучість.

Стежками сонячних слідів,
Зірок молочними шляхами
До озера, що між лісів
Цілує небо берегами.

У дикій тиші почуттів
Замруть серця у здивуванні.
Забудеш ти, чого хотів,
Забуду я усі вагання.

Зіллються наші манівці
На прохолодному камінні...
І ти на рідному лиці
Зцілуєш сльози безпричинні.

2009

Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як затихну під брилами смертної
ночі.

Із збірки "Медобір"

1.
прокинулась душа
крилами змахнула
і від землі
не відірвалась

важенне щось тисне
до землі пригибає
від земного тяжіння сильніше
земним тяжінням посилюється

прокинулась душа
але довкола ніч
погляд впирається
в софіт хмар
свічки зірниць
загасив вітер
морозом захохані
тріскають шиби
думок

2.
пригадав:
злість палала в душі
не примусив її
в собі перебути
зовні вилитись дав
пожежею

прогоріла
перегоріла
лишився шлак:
твердий і важкий

камінь

3.
мама говорить:
душу слухай
вона ніколи
поганого не скаже
а як її слухати
коли на душі
камінь

тато каже:
кожну роботу
з душею роби
а з каменем на душі
як

друзі жаліють
ех
продав
чортові душу
а хто ж її купить
якщо на душі
камінь

кохана просить
душу свою
подаруй мені
схаменися!
на душі ж
камінь

4.
пішов до лікаря
душа болить
прооперували
вийняли каменя
подаруйте попросив
подарували

поклав у креденц
під скло
на почесне місце
а до ранку
камінь знову
до душі приріс

вдруге операцію переніс
забрав каменюку
під три чорти викинув
аби не знати
де впаде
тричі сплюнув через плече
і пішов
не обертаючись
а на ранок
знову камінь
на душі відчув

після третьої операції
до церкви камінь приніс
сім служб
відправити над ним замовив
прочитав молитву
і заснув спокійно
а на ранок
знову на душі
камінь відчув

5.
більше
не вирізав
і тепер щоденно
виколупую з болем
від каменюки чортової
по шматочку
і знайомим та незнайомим
в душі кидаю

і маю надію
що колись таки
позбудуся

з цими літерами
сама недогода
пишеш зри
виходить пропаще
пишеш пропащо
виходить хир

далі пишеш земля
і вона розверзається
пишеш воля
і стинаєш плечима
яка в біса воля
який ще у біса хир
його звичайно
також викреслюєш

досить тобі неділі
з жовтим наділом на китиці
досить тобі рум’яна
м’ятого
в кольорі кмину

з ними однаково мусиш
писати мисліте
з ними як собі хочеш
писати мисліте
з ними як собі знаєш
писати мисліте

як собі
вимстиш

2006

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі великого царства диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це михайло булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається вій
матюкається сич ремигає зашумлена хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою

розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
гільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління майстрів відчиняє ворота у рай
а старий азозелло веде під вінець маргариту

1991

Де біла ніч.
Де плавиться залізо.
Де у розпечених пісках самум.
Де громовиці тишу ріжуть грізно.
Де навпіл небо, і по венах струм.

Де стогне лід.
Де сніг на квіт у травні.
Де на кориді плащ і кров – одне.
Де скелі й море у протистоянні.
Де миттю крок над прірвою майне.

Де перший раз,
Достоту, як останній.
Де мій надрив, і де політ його! –

Я вірила мелодії кохання,
Та це було лише п’янке тангó.

Сцена один – проба...
Ще купа варіантів – симулянтів
(вже якась є інтрига – крига – здогад про кригу,
але то не провиддя, то – від страху)

Сцена два – варіанти пішли у тіні.
Він лишився
(хитра посмішка, він полює, він хоче,
і бездумне його бажання – заклинання твоє і на тебе його зазіхання)

Сцена три – гра удвох.
Ви ліниво тримаєте відстань
(ви про все здогадались, але вперто граєтесь далі,
в акорди зійшлися педалі, вже недовго до фінальної коди)

Сцена чотири – ви у тирі.
Він стріляє у тебе, ти – в нього
(головне не тільки попасти, але влучити у слабке місце:
ти – боягуз-обиватель, а ти – інфантильна дурепа)

Сцена п’ята – довільна.
Знову ідеться про варіанти
(вчинити звичайно: надути гординю –
нудити ним і навколо – вмазати грізне тавро „черговий”;
вчинити красиво: танго – ефектне па – і щезає(ш)...
що вибирає(ш)?

2009 р.

Сіра Миша невеличка
Взула модні черевички,
Вбрала сукню дуже гарну –
Чимчикує у книгарню.
Хоче книжечки купити,
Щоби діточок учити:
Багатенько варто знати
Навіть сірим мишенятам.
Магазин уже близенько.
Наша Миша чепурненька
Зупинилась на порозі
І отямитись не в змозі.
По цілісінькій крамниці
Диво-книги на полицях:
І розумні, і цікаві
Ще й малюночки яскраві.
Скоромовки і пригоди,
Цікавинки про природу,
Казочки, байки і вірші –
Очі бігають у Миші.
– Ця. Оця. Ще – ця і ця! –
Просить Миша в продавця
Та зітхає тихо-гірко:
– Треба ж донести до нірки.
Хочу книжечки усі...
Тут згадала про таксі!
Вийшла Мишка з магазину,
Сіла в жовту лімузину
І Васько, шофер-котяра,
Як задав машині жару –
Вмить довіз додому Мишку.
Ну а сам...
Пішов по книжку!

2009

Я вас любил: любовь еще, быть может
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим.

1829

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841 (?)

Люблю отчизну я, но странною любовью!
Не победит ее рассудок мой.
Ни слава, купленная кровью,
Ни полный гордого доверия покой,
Ни темной старины заветные преданья
Не шевелят во мне отрадного мечтанья.

Но я люблю - за что, не знаю сам -
Ее степей холодное молчанье,
Ее лесов безбрежных колыханье,
Разливы рек ее, подобные морям;
Проселочным путем люблю скакать в телеге
И, взором медленным пронзая ночи тень,
Встречать по сторонам, вздыхая о ночлеге,
Дрожащие огни печальных деревень;
    Люблю дымок спаленной жнивы,
    В степи ночующий обоз
    И на холме средь желтой нивы
    Чету белеющих берез.
    С отрадой, многим незнакомой,
    Я вижу полное гумно,
    Избу, покрытую соломой,
    С резными ставнями окно;
    И в праздник, вечером росистым,
    Смотреть до полночи готов
    На пляску с топаньем и свистом
    Под говор пьяных мужичков.

1841

Не твоя …
І виною розпорює груди.
Пам’ять тліє бажанням:, ти морем їй ліг би до ніг,
Перса перших красунь цілував п’янооко , облудо,
А до неї одної і погляд торкнути не зміг.

Наче птах,
Що з варяг повертається в греки
І гірчіть самота на її ледь рожевих устах.
Сміх – тонкий, наче дзвоник -це твої дорогі еполети.
Ти ув’яз в ній по вуха .
Ти небом її проростав.

Твоя краща...
Сорчка відпахла жасмином,
У вагони МЕТРО залітають останні слова,
А вона піднімає на руки серпневі вітри і сина,
А по серцю росте трава,
По тобі вже росте трава.

В’яже гори тібетські на спицях блакитних галактик,
Гальку сіє в пісок і розносить в пустині життя.
Бо вона Галатея.
І в ній твій малесенький клаптик,
Що боги відчепили пінцетом з чужого ребра.

Ії голос заносить...
Мов попіл найбільших вулканів.
Шелестить, шелестить, як на вушко - навушники мушль.
Ти спочинь, не дурій.
Хай іі семиструнна гітара
Витягає на сушу спокою червоне намисто із руж.

Егей, мачо!
Як дишеш ти – рвучко, і тореадорно,
Урбаністика міста і листя на першім снігу.
А вона полетіла ... І крутиш ночами ти порно
У хрущівській квартирі, де роги оленя й рагу.

Її фартух і досі злить погляд, і голену душу...
Cтереже молоко між футболами і дежавю...
Лише кинуті перли, пропахлі солодкими грушами
Відсвяткують з тобою взаємоприсутню біду.

2009

 
Променад, усе дальше від хвиль
У лимонадний, напевне, бриз
Хай летять невідомі птахи
Із риштування, мабуть куліс

Чарівник зі світлого світла
За легким північним акцентом
Реквізує гумові ікла
Загоїть легальним абсентом

Барабанні твої кісточки
Загорне у файний джез-хаус
Аби твій вовкодав одпочив

Павучий тремтячий стеклярус
Заплутає шум гармонійний
У тонкий театральний хаос



 -&-




 

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття...
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?

23.10.90 р.

Феніксом,
Феніксом,
Будь собі, дівчинко,
З крилами-мріями
Геть обгорілими.
Із ассирійською
Вдачею блудною,
З духом безсмертя
І дивною формою
Полум’я вічного.
Будь собі, дівчинко...

 
Хамфрі Боґарте, скинь важкі черевики
У цьому сейфі немає вікон
Час приймати розбавлені льодом ліки
Суїцидно присмачені сміхом

Кохана халепа, enfant terrible
Жевріє у затісному мешті
Світ засліплює нікельований нігіль
Індіанські тамтами, та врешті

Час опинитися на розбитім шосе
Від цвіркунів напівбожевільним
У засіяній світляками долині
Зірковий готель cтрічає гостей

Гітарним відлунням осяйно сталевих
Блискавиць електричної церкви



 -&-




 

Гірка недомовленість білих конвалій
В задимлений вечір, твій погляд палкий -
Сріблистий наліт на світлині реалій.
Прижовкла світлина, сюжет не новий.

Зустрілися в дощ, по розлуці уперше
На довгій дорозі у вік довжиною.
І знову моя парасоля уперто
Стирає межу між "твоєю" й "чужою"...

Забудь, як стояла з тобою - щаслива -
На вежі,
в під"їзді,
на ветхих мостах.
Були не страшні блискавиці та зливи,
Одна парасоля вкривала - мов дах.

Чи іншу сховаєш від спеки і шквалів,
Розкинувши неба прозоре шатро?

Мені тепер даху для щастя замало!

Сідаю в автобус.
Прямуєш в метро...



--------------------------------------

Vale! - бувай, прощавай (лат.)



2001

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

***
Залиши мене. Тут, у слові.
Хоч апострофом, якщо звуком
не захочеш. Буду ранковим
м’ятним подихом. Першим рухом
сонних вій. Ароматом п’яним
кави чорної із вершками.
Залиши. Дай хоча б зів’яну
у букетику біля рами.
Тільки б слово твоє, найперше,
стало словом моїм останнім.
Кажуть, крапкою бути легше,
тільки рано мені ще, рано...

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Здуріти можна, Мужики,
Бідненьких мучать вас гормони,
Що ви спускаєте курки
І руки пхаєте... до лона!
А руки ці чогось тремтять 
Не ловеласи і не хами!
Це вас чорти у пеклі вчать:
«Любіть курками і руками!»???

Ви кожен – в’язень. Кожен – раб.
Ви кожен – кручений-прикутий...
Сліди цілуєте від... лап.
Готові сволоками бути,
Щоб пазурища на руках
Гострили ми належним чином...

Ну, слово честі, О Мужчини,
Не суть у спущених курках,
І не в низьких загинах спини.
І не в обмацаних жінках.

Тож повтирайте сльози-слину!
Нам мужні будьте!
Ви ж МУЖЧИНИ!!!

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цеглянúм забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод. Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завúхриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольóрами міняться в передчутті...

2005

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували...
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить, щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм'ї!
О, люди! Готуйтесь до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!

30.10.91 р.

З піали неба ллю зелений чай:
Летять бажання – м’ятні метеори,
І крізь шафранові відкриті штори
Стікає в ніч жасминовий одчай.

Повільно тане пряний кардамон,
Чарує світ женьшенева туманність,
І ледь помітну мальвову реальність
Фарбує скоса місячний лимон.

Комети гасне чебрецевий слід,
Заснуло диво в зоряній каплиці…
Чай випито. На дні смаки кориці,
А ще ця ніч. І василькóвий квіт.


Мій Білий Кролику, лиши собі мигдаль,
Мені – солодкі згадки про мелісу…

Додому кличуть: «Де ж ти там, Алісо!»
Я виросла.
Пробач.
Прощай.
Нажаль.

Переплавте тіла у рукописи, -
розірвіть мерехтливе осяяння.
Нахиліть над ротами колодязі, -
роздаруйте роздавлене дарення.
Розчавіть чавучіле чеканенням, -
заженіть міражі в межі розтину.
Світу-в-собі призначте побачення,
ви, - поети, збудовані досвідом.
Зачаклуйте чавун мовозолота,
розв'яжіть вузелки, сповідайтеся!
Зодягніть янголятко розколоте
в зброю слова, - в любові зізнайтеся...



2009

...чарівність душі
дарувала мені.
Як квітку,
рятунок, надію.
Мене в небокраї
вела неземні!..
Та очі Твої чомусь
ніжно-сумні -
в намисті
сльозинок на віях...

Зустрілися Долі -
мабуть, неспроста.
Як два відображення.
Мовчки...
На дзеркалі - подих.
А час обліта.
І осінь рахує
прожиті літа
на жовтому листі -
у стовпчик...

2009

Ми просто зорі... В далі синій
Молочний Шлях чекає нас.
А на старенькім клавесині
Повільно небо грає вальс.
Ти відчуваєш? Ми кружляєм
У танці ніжних відчуттів,
Поволі вічність забирає
У рай непізнаних світів.
Не боїмося заблукати
Поміж планет і чорних дір,
Бо сяйвом віруємо свято.
Галактики туманять зір?
Ми загубитися не в силі -
Проміння сяє в унісон,
А на старенькім клавесині
Нам небо грає вальс-бостон...

2009

Українці,приїздіть до дому!
Подумки хоча б - та приїздіть.
Уклоніться явору старому,
Із криниці воду наберіть.

В Україні- сонце найщиріше
У стократ- прекрасніша весна.
В Україні- полини гіркіші,
І сумніші мамині слова.

Ну а ранки...Боже,які ранки!
Де ви ще побачите такі?
Одягли святкові вишиванки,
Заспівали у гаях пісні.

Українці,їдьте в Україну-
Не цурайтесь отчих берегів.
Гроші не замінять Батьківщину,
Найми не загоять мозолів.

- Мені - найбільший персик! - прохрипів
Спітнілий чолов`яга в окулярах. -
Вода в кіоску є? Дай - літру... пів...
На персик "Миргородську" вилив яро.

Стою, помовкую... Мені б - кавун,
Імбирний корінь. Від кіоску стінки
Жантильно рушив голений товстун,
По ліву руку - миловидна жінка.

Обом - за сорок... Хто вони? Куди
Веде інстинкт розмноження - не знаю.
Той чолов`яга з персиком - рудий -
Так пріапічно даму обіймає...

Помитий персик - перша з процедур.
Сміється жінка, морщить брівки й носик.
Лив зранку дощ. Калюжами іду -
Збирати в чорнобривцях абрикоси.

2015

Тотальне безсоння – два тижні – куку, зозулько,
Ще ніч перебути – не полем брести навскіс,
І кіс серпентарій – круг білої шиї
мулько
І кулька навиліт – під ноги –
адью, Улісс,
Небачений досі – доволі чекань –
достоту
Дурного робота – його виглядати
всоте...
«До»–«ре», а з найвищого «ля» – як зі скелі – в Лету:
«Легкого польоту!» –
:тузи
:королі
:валети...
Та дзвінка козирна – дограти в цю ніч, і ґрати
На вікнах сумління... осине гніздо думок...
- Давай в підкидного.
Не страшно зі мною грати?
- На душу?
- На душу.
- Задушиш?
- Задушу.
- Ок.
Окате мовчання пливе молоком до хати,
бо води недремні зірвали міста-мости..
...і тиша звивається гадом: не спа...не спати...
...гаряча бритванка постелі
де риба – ти.

І лусочки щастя – ножем вогняної хоті
А місяць, а серпик, а серпень...
а що там...
потім?
І шкіпер регоче – до раю без шкіри? зась!
Тотальне безсоння
Тотемна любов
Ка-
-рась
...то темне відлуння – ундіна співа – ні звуку...
І води надходять – вже вище і губ, і брів...
...якби тільки міг
потримати мене за руку
...якби тільки душу зігріти
мені
зумів...

Хворієте, на жаль, не мною, ні.
І я хворію теж, на жаль, не Вами.
Тому хисткі підвалини земні
Не зрушаться під нашими ногами.
Не граюся, немов смішне дитя,
Важливими словами, бо не можна.
Нам не страшне задушливе биття
П'янкої хвилі дотиків тривожних.

І до вподоби те, що при мені
В обійми Ваші лине інша юнка,
І що не я в пекельному вогні
Горітиму від Вашого цілунку.
Що імені мого, мій ніжний, не
Згадаєте ні з ким, ніколи - всує...
Що в церкві - урочисте і сумне -
Для нас не пролунає: Алілуя!

Спасибі Вам - рукою, серцем теж,
За те, що Ви, у горі та у щасті,
Так любите: єством усім, без меж,
За зустрічі призахідні нечасті,
За наші не-прогулянки нічні,
За те, що не збулося поміж нами, -
Хворієте - на жаль! - не мною, ні.
І я хворію теж - на жаль!- не Вами.
2009

ОРИГІНАЛ
Марина Цветаева

Мне нравится, что Вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не Вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не Вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: Аллилуя!

Спасибо Вам, и сердцем и рукой,
За то, что Вы меня, не зная сами,
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши негулянья под луной,
За солнце не у нас над головами, -
За то, что Вы больны - увы! - не мной,
За то что я больна -увы! - не Вами!

1915

7

Что в имени тебе моём?
А.С. Пушкин

Що в імені тобі моїм?
Хіба ж у ньому - сутність вища?
Хіба його не може знищить
Час, владний над усім земним?

З чим порівняю імена?
Зі світлом, що на хвилях грає
Єдину мить - і враз зникає,
Печаль лишається одна.

А що в печалі? Згадка днів
Минулих, чи відлуння смерті?
У цій шаленій круговерті
Ти не почуєш тихий спів.

Та хай лишиться образ цей
Мов чиста музика з тобою -
Тоді не станеш сиротою
Серед байдужості людей.

(півночі проваландалися з Дніпром по Щекавиці - не вивчила як слід фонетики, отримала четвірку від Прокопової - і дуже переживала)))
1992

Скільки коштує ваша ввічливість?
Ваше «Здраствуйте!» і «Спасибі»?
Скільки коштує ваша усмішка?
Я платити за це готова!
Порахуйте, не прибідняйтеся!
Прейскурант не потрібен - рибі,
А – людині без нього?
Як же це?!
За кожнісіньке добре слово!

Серце грубістю протикається,
Слово гостре – як ніж по венах…
Що ж ви зграєю в душу кинулись?
Все хапаєтесь за рукава?
Я сьогодні – дітей вам ввірила, -
Найдорожче, що є у мене…
Скільки ж ваше терпіння коштує,
Слово сонячне і ласкаве?

І по чім берете за лагідність?
Доброта зазнає інфляції?
Серце - куплено?
Слово – продано?
І – на складі немає душ?
Нам би тільки –
Привітний погляд ваш!
Хоч по акції, хоч без акції,
Хоча б декого з вас, Наталочок,
І Тамарочок, І Катюш…

Вам майбутнє заплатить дорого,
До сльозинки віддасть сторицею,
Не хвилюйтеся, не залишаться
Жодні очі у вас в боргу…
25.11.09.

Усім по скибочці з хлібини пам’яті -
Розгладиш аркуші буденно вим’яті.
Коса розбурхана торкнеться гребеня,
І юність виблисне з-під сивих кременів.
По слову слово, і - розмова точиться
Про сум, веселощі, марноти, почесті.
До крихти крихтонька в журбі та радості…
Сплетуться веснами зелені паростки,
П'янкими мріями, літами стиглими –
Усе, що маємо, усе, що встигли ми.


22.11.2009

На майдані рано-вранці
Влаштували миші танці.
Музикантів запросили –
Ті ушкварили щосили,
Не вагалися ні хвильки,
Та й заграли коломийки.
Мишки носиками – в коло,
Не стрибали так ніколи.
Коломийка – бистра, жвава!
Файна мишача забава!

Ти в куточку не тулися,
А до танцю теж берися!

2009

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

14.10.90

Дозволено грішити і не каятись
Красі. Красі?
З усіх доріг ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.
Ви залишали яблуню квітучою
В саду. В саду.
А що я вам в тім урвищі під кручею
Знайду? Знайду…
За пісню мою сонячну не сплачено
Ціну. Ціну…
Я посміхнулась, але не пробачила
Вину. Вину.
Ковтаю вина вин уже отруєна
Навік. Навік.
Як там у тебе зоряно і буряно.
Бо чо-ло-вік.
Та крізь літа і вини знову кулею
Рука. Рука.
Пробач. Прийми. О, скільки цього чула я! –
Ріка стіка!
Стікає Стіксом, вистеля ожиною
Біду. Біду…
Та де ж я вам поміж чужими спинами
Тепла знайду?!
Тепер не клич заквітчаної зав’язі
У далеч мрій.
Не упізнав? То не роса, а паморозь.
Зігрій… Зігрій?
Навіщо у вінчальні віча бавитись?
Пожовк засів…
Ти знову мій? Ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.

І знову – крок по тонкому льоду…
Що я тобі на згарищі знайду?
18.11.2009

Non sum qualis eram*

1



Вольєри... Кліті... Метушня дрібних...
Цареві звірів – ще кривавий кусень.
Підходить зледащіло... Жовна. Рик...
Тепер і палець поміж ґрат – не вкусить.

Погостювала плідно! В плазуна
Навчилася заковтувать офіру.
Стою, милуюсь тихо сприбока:
Так...слоненя уміє жити сірим.

Соломою зашарудів козел...
Ось шпацірують квочка і курчата...
Когорти...
Стаї...
Кліки...
Я ж ледь-ледь
У оберемок - стежечки хрещаті.

2

Ні, не погорда. Не зневіра. Путь.
Біль. Антисептика. Обробка вірша сріблом.
У ненажерні пельки – комашву.

О, нене, я, нарешті, жити вмію...





* - Я вже не такий, яким був раніше (лат.).


2009

А ми просо сіяли, сіяли...
З пісні

Колись, як дощ утопче в ґрунт сліди
І перший сніг притрусить огорожі,
Я відпочину від пліток і див,
Спечу для музи з брошкою… бріоші.
Вони вдадуться. Рік умію все…
Й пустоти усередині – для крему…
Ти каву пив з горнят моїх – гляссе –
І впевнював: «…а жити варт окремо…».
Ти, прожектер, накинув плед-обман…
З листочка кукурудзи пахітоса
Освітлює дванадцятий роман...
Ми стрінемось в раю, де квітне просо?
Нас розділятиме ажурний віадук…
Ще любляча, сумлива і наївна,
Ітиму я – на пломінь губ і рук,
Шептатиму в екстазі: «… богорівний...”.
Нехай – в романі. Та отут, в бутті,
Замало ролі одаліски, милий.
Я вже стоптала капці золоті…
Ти докурив? Ну а тепер щосили
Пожбур пісний роман за фалди штор!
Вікно розкрий –
орканом розбуялим!
Торік ти плів: „Мій дід – конкістадор...”.
Звойовуй форт, бо кличе бард – за яйли.


2004-2012

Я вчора мандрувала:
Псел...
Дніпро...
На берегах диміли жовтня ватри...
Дніпр довжелезний...
Кинь сікач, цебро!
Запрошую тебе в журливі мандри.

Ось тут ми спочивали, Вітре мій,
На острівці хиткому в день погідний...
А тут, де у Дніпро впада Супій,
Ти прошептав:”Чекай мене... між лілій...”

Тепер я – хвиля.
Ти крило відтяв.
Уп’яте розквітають верболози…

Є місце на Землі – двох рік злиття,
Куди обручку щовесни приносиш.


2007-2012

Між нами - кордони, держави
і прірва прожитих років.
Снується розлука іржава
над верстами битих шляхів.
Між нами - нездійснені мрії,
гіркіші за чорний полин.
Стуляєш на хвилечку вії
і чути спів рідних долин.
Між нами - нестворені вірші,
б'ють дзвони загублених рим.
Твій світ - він не кращий, не гірший -
ніколи не стане моїм...


23.11.2009 р

У сіні лежу і минуле кличу,
Легкий і весняний духом.
Сувору дитинність твого обличчя
Пам’яттю серця слухаю.

Усі твої жести дзвінкі і ранні
Доторком вії знаю.
Востаннє і вперше прожив кохання
Глибоке, мов сльози бездітних чайок.

Ми голі у нім, як молитва вишні.
І хто нам суддя?
І звідки?..

Ні пекла не страшно, а ні Всевишнього,
А ні міщанства сусідки.

 
На сході оперного неба
Засяй, неоновий Ромео
Гітарою дзвінкого Феба

Смугастим королем Борнео
На сцени грозової бурі
У сни стоокого дракона
Під співи дисонансних фурій

Де блудить смерть яскравочорна
Проллється вечір, свято скресне
Мить золота, натхненна, шлюбна

Полум’яній вустами, Весно
В саду видінь, ночами Юнга
Танцюй, окрилена чудесно
Квітуча пристрасть, вічно юна



 -&-