Мені б любов свою не розгубити…
Проказую в молитві сокровенній:
- Якби ти знав, як хочу я творити!
Тебе прошу – ти будь моїм натхненням.
Ти сенсом будь усіх моїх початків,
Мене щасливою зробити в твоїй силі,
Не став на моїй долі хрест-печатку,
І хоч на мить з’явись на небосхилі.
Тебе чекати буду вдень й щоночі –
На це у мене вистарчить терпіння,
І я впізнаю мудрі твої очі
Як символи блаженного падіння.
… Ти тільки появись…


22 січня 2011 р.

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

- Юні заводі блакиті, янголів осанні співи,
Золотаво-сонні миті, ночі в любості волозі,
Милоданка літа – осінь, сипле дні - осонні сливи,
І пухо́вою жагою білотіла вторить хузі…

О ряди меди́, Забаво, - грає обріями море,
І яремна хвиля ново крає серце нелукаве,
І лице таке суворе донно поглядами коле,
І згинаються коліна у розпачливому «Авве..»

І солоногубі брижі. І човен у перехлині.
А у ньому її віна, і снага гребця жадана, -
У полоні мрії вії опускаєш у хотінні…
І на згадку, і прощення, і прощання Дон Жуана.


2011

Сиреною співучою над Сциллою
Твоя мелодія поета зачаровує.
Милуюсь я спокусою і силою
Ідеї, що фонеми відсотковує.

Стаю перед тобою на коліна я,
Твоєї милості прошу – аудієнції,
Бо чую, як несе мене билиною
За течією ліро-квінтесенції.

Ти явище, не вивчене наукою,
Що називаємо її психіатрією,
Явись мені - молюсь і лобом стукаю
У ейфорії дотику із мрією.

Прозоросте! О, будь мені опорою,
У милозвучності моєю панацеєю…
Луною відповідь: «…і станеш хворою
У психлікарні білою лілеєю…»

Як з розірваного намиста
Котяться намистини:
Одна – в нірку,
Інша – в дірку,
Третя – в павутину;
Та – від страху –
Аж під шафу,
Та – під п’ятку,
Та – в підкладку…
Котяться, намистини, котяться,
Не зібрати…

Розірвали – не зуміли
Всім щоб – поділити.
Котяться – аж ген із хати –
За безцінок -
Вагони з житом…
Вагони з цукром…
Вагони з хлібом…
По рейках гарячих.
Котяться сподівання, котяться
Під хвости собачі.

Розірвали – позбирали
Намистини рачки:
Хто – заводик,
Хто – колгоспик,
Хто - собі на дачку;
Хто – в кишеню,
Хто – у жменю,
Всім – по намистині…

Котиться, народ, котиться,
Відтоді – й донині:
Хто – без толку,
Хто – на голку,
Хто – у горловину…
Хто – в палату,
Хто – за грати,
Хто – у домовину…
Хто – у ліжко,
Хто – в підніжки,
Хтось - і в емігранти…

Котяться, намистини, котяться, -
Хто зібрав би?…

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

У пулітику донині
пхаютьсі козли і свині.
Роги, ратиці, копита,
рила нумо ж до корита.
Їдло, пийло, шило-мило,
їх не викурит кадило,
не пришиют, бо пустійно,
пуки в нашій стайні гнійно,
можна під себе робити,
нагло лізти на забите,
бити байдики і байку,
рохкати собі під "Вай, Кум!",
продаватисі неглупо
і лизати вправно дупу
тим, хто більшу дупу лиже.
Цалий час гострити лижі,
думати про власні крижі,
ставити в законах крижик –
аби потім присягатись
же пеньонжки хтіли пхатись
не з багнюки. Ну і слизько ж,
бо корито надто близько.
Надто тлусті стали пики,
кожен, хто в кориті – тика,
глибше зачерпа чавкої
цямкоти, злива у слоїк,
тобто до за-стайньов-банку,
для козлєт-пацєт на манку,
для надоїв кіз і сала –
жеби льохам прибувало.
А як стали паруватись –
коз-ні-па-злом називатись,
кожній стало ясно суці
звідкілє чорти берутьсі.

18 Лютого 2011

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011

Беря резец и от мечты хмелея,
запомни равновесия закон:
не в каждом камне дремлет Галатея,
не каждый камнетёс – Пигмалион.

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Мене торкаєшся ти... Ти!
Невже жадана я? Ж а д а н а...
Я шаленію... від мети,
що ти її твориш... "Осанна!"

На це очікувала я -
на цю завжди у моді казку!
Господь тебе благословля...
Торкнися ще мене, будь ласка.

Хай будеш т и і твій відбір,
якщо це так комусь важливо...
А ні - я знищу... весь ефір!
Торкнись м е н е, бо я - щаслива.

Тебе, професора свого,
тебе, мій Дарвіне, мій Чарльзе!
кохаю, прагнучи того,
що ти відкрив... у ритмі вальсу...

Мене торкаєшся ти... Ти...
Невже жадана я? Ж а д а н а!
Я шаленію від мети,
що ти її твориш... осанна...

11.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Затаю-залелію.
А зоряний квіт ромену,
Сизі трави зім’яті
Та місяця срібний лик
Не розкажуть нікому,
Як душу мою зелену,
Виграє на сопілці
Закоханий чоловік.

Випива, як чар-зілля,
Вологих очей сум’яття.
Поцілунків жагою
Розпалює жар ланіт.
Мов тумани над лісом –
Знімаю прозоре плаття,
Огортаю серпанком
Ранковий безгрішний світ.

У вербовому листі
Роса, як сльоза іскриться,
Наче вітром гарячим
Обíймеш тендітний стан…
Чуєш, любий, у вітті
Пророчо кує зигзиця –
Нам у щасті й любові
Разóм іще літ до ста!

Полегкість думок
виринає нізвідки
здається минає
усяка потреба
присутності тіла
у якості свідка
мандрівки у небо…

Прочитані ночі
сполохані круки
тумани омани
насіяли в воду
заплющені очі
розхристані руки
лишились на фото…


18.07.2009

Ми з тобою вдвох,
наче промені -
сонцем зіткані,
днем натомлені.

Днем натомлені,
розігрітими
диво барвами -
чудо-квітами.

Чудо-квітами,
бджіл оселями,
намальовані
паралелями.

Паралелями
та між буйних трав,
та у зелен-снах,
там де вітер спав.

Там де вітер спав
колисаночки
жайвір розливав
з рання-ранечку.

З рання-ранечку
та й до присмерку
допивали хміль
літа присмаку.

2011

Я не побачу знамениту «Федру»,
У старовиннім яруснім театрі,
З прокопченої наскрізь галереї,
При світлі опливаючих свічок.
В байдужості до суєти акторів,
Які збирають оплесків жнива,
Обернений до рампи, не почую
Оперений в подвійну риму вірш:

– Мене ці покривала полонили*…

Театр Расіна! Надміцна завіса
Від світу іншого нас відділяє;
І зморшками глибокими хвилює,
Між ним і нами, мов заслін, лежить.
І падають з плечей класичні шалі,
Міцніє зм’яклий у стражданні голос,
Скорботного вже досягає гарту
Розпечений обуреннями склад…

На свято я спізнився до Расіна…

Знов шурхотять сухі, мов тлін, афіші,
Ледь чутний запах шкірки апельсину,
І, наче з вікової летаргії,
Сусід, до тями повернувшись, каже:
– Утомлений шаленством Мельпомени,
У цім житті жадаю тільки миру;
Ходімо, доки глядачі-шакали
На розтерзання Музи не прийшли!

Коли би грек побачив наші ігри…

2010

А где-то есть медвежий угол

И ангелы обоих плеч –

И сгусток слов, которым туго:

Не удержать и не извлечь.



Личинка, скрытность, анаграмма

И недомолвка тупика, –

Когда не высказаться прямо,

Сверчка меняешь на молчка.



Идешь опять по кругу силы,

Навёртываясь, где всегда.

И ждешь: скорей бы затошнило,

Вспять от бесстыдства до стыда.



Ведь нет больнее и точнее

Той непритворной тишины,

Которая дает по шее

Не знающим себе цены,



Но пригодится для обмена –

На слёзы и кривой смешок,

Когда уходишь постепенно,

Уж если вовремя не смог.

Міти і мітки. Звуки і знаки.
В нашій історії темні ознаки.
Скажеш бо, Ясю: – То справа далека?
Князя хотіли, а вибрали зека.

Гетьману віра! Іншому майна!
Роки в офіру – «Файна Юкрайна»!
Хряснем за вибір – ми його варті –
Чвертки, чекушки, чаші і кварти!

Князю дозволена й кварта і літра
Тільки б не втратив на плечах макітру.
В руки – руків’я, тіло – у лати,
Князю негоже шапки знімати.

Князь в обороні отчого дому
Шапку знімає, вдягає шолома.
Має сердега для владного лету
Пастиря слухати, знати поета.

І поетесу й писаку-сусіда,
Знать етикет протокольний обіду.
Тон задавати людям і бомонду
Без геноциду для генофонду.

Звуки і знаки. Міти і мітки.
Як же сміялись бісові дітки.
Чи зміг би в минулому князь той царити
Тухлим яйцем в Мухосранську прибитий?

З ким же він бився лати у лати
Сорок мільйонів нас представляти?
Там, де на поприщі Божого суду
Б’ються мільярди груди у груди.

От і волає в тих грудях тривога
А чи туди пролягає дорога?
І чи не будуть у владнім кориті
Сьорбати пійло плебеї неситі.

Мітки і міти. Знаки і звуки.
Ніц не забрали владнії руки.
Ручки у руки, агов обирати
Руки, що прийдуть ніц не забрати.

2010

Він був прозорим, болісно тендітним,
Навшпиньки міряв кроками світи...
Його життя здавалось непомітним,
Бутоном, неспроможним розцвісти.
Він мав уявні, вигадані крила,
І відлітав за обрій, наче птах,
Шукав її. Вона його зустріла,
Розтанувши зорею на вустах.
Вона кохала, вдаючи байдужу,
А полум'я кохання берегла,
Боялася спалити йому душу -
А він замерз, жадаючи тепла.
2010

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Волошками вишите літо,
стежини вузькі у житі,
де краще ще є на світі,
що можна ще більш любити.

Чим ці неповторні світанки
у пахощах квіт ранкових,
хатинку в вінку садковім
і мамину колисанку.

Гніздечко, що ластівка звила
на щастя у дні погожі,
що ще так зігріти може,
як гріє Вкраїна мила.

1999

Якщо Бог не легку дав долю,
щоб з тобою твій рок не скоїв,
попри тугу, сльоту, неволю,
залишайся самим собою.

Не сахайсь у імлі розпуки,
і якщо вже зійшовсь в двобої,
взявши меч свій двосічний в руки
залишайся самим собою.

І нехай той не лад та відчай
зникне й нидіє поза грою,
поборись, і в змаганні вічнім
залишайся самим собою.

Чи спокуса торкне неспинна,
радість, біль, самота ізгоя,
до останньої до хвилини
залишайся самим собою.

Голуба краплинонька кольнула
по долоні й ніжно обпекла,
голуба красуня промайнула,
на таємні думи обрекла.

В голубий світанок поманила,
рокувала лиш чарівні сни,
простягнула голубу стеблину,
попросила,-тільки не зрони.-

І з тих пір живу життям казковим,
все спішу кудись і все біжу,
і блакитну гілочку бузкову
в голубій шкатулці бережу.

З хвилюванням,з думами сумними
згадую краплиноньку роси,
що скотилась хвилями м'якими
прямо в долю з русої коси.

Этот домик в горах из булыжников сложенный кем-то.
Только горы вокруг. Тишина. Кроме нас — ни души.
Мы с тобою не приняли глупого ангажемента
и ушли в этот домик. И как хорошо, что ушли!
От завистливых взглядов, от шёпота вслед, как шипенья
растревоженных кобр, от двусмысленных жестов и слов.
Нам вдвоём хорошо: слушать ветра приятное пенье,
и в ущелье смотреть и разгадывать образы снов.
На сандаловый столик положим мы доску от нардов -
будем в бисер играть, собирая стеклярус на ней.
Я в узоре твоём, нарисованном с женским азартом,
распознаю картину на шёлке: « Полёт журавлей».
Там, в долине, внизу у поющей бамбуковой рощи
можно было бы жить без забот и без всякий затей,
но мы выбрали домик над пропастью.Так было проще
превратиться в двоих, неразлучных теперь журавлей

8 марта 2009 г
© Copyright: Сергей Высеканцев, 2010
Свидетельство о публикации №11012021794

Де перетинаються дороги,
де кипить базар, немов баняк,
дівчинка просила щастя трохи,
жменьку, дрібку. А без нього як?
Човгали підошви по асфальтах,
курява здіймалася і смог.
І базар гудів захриплим альтом.
День болів неясністю думок.
Ніби ніж, проміння надосіннє –
хоч бери і обрій лезом ріж…
Дівчинка хотіла щастя сильно
і тепла… а простягнули гріш…

йому судилось на світ з’явитись не в тому місті -
вона чекає, готує каву і груші в тісті.
підводить очі, фарбує губи і пудрить щоки.
вона минає під пил софітів, як рік за роком.

у тому місті, де він існує - її немає,
не ходять пішки, метро, майдани. нема трамваїв,
грушок у тісті, її помади, акторських студій...
герою, вибач - хай краще зовсім тебе не буде.

- Знайди мене в наступному житті, -
притишено розгублено сказала.
Лампади вогник
аж замиготів
і глибоко затерпло.
Бракло слів.
Пішла шукати іншого причалу.
Колись її прийнявши -
відпустив...

Ви знаєте,
чому так темно стало
серед зими? -
Розтало.
Стільки злив...

Ты осени ждал,
как ждут корабли реки,
когда она, их желанию вопреки,
платком ледяным укрывает покорность вод,
обещая отдаться, но не сейчас, не вот.

Ты ночи считал,
как считают зарубки на
косяке двери, за которой идёт война,
а тут, внутри, утешальщиков полон дом,
от них пахнет глиной и гаденьким холодком.

Ты знал наизусть
её прежние адреса,
нет, ты не против, конечно, ты только за!
................
ты осени ждал,
но зима, прохрипев «пора»,
письмо прислала:
«Вчера, в 4 утра…»

2010

Зачерпни мене, небо,
на полі, де ангели жнив
не встигають виносити
мертвих з пекельної втоми.
– Стій! Який ти?
– Я сьомий, і вже відсурмив,
і сурма, як струна,
резонансом вібрує: додому…

А я вбрід переходжу
неходжену досі ріку,
як небесні монети
рахую каміння і втрати.
Зачерпни мене, сонце,
усе, чим немарно живу,
я віддам без вагань –
мені нічого вже купувати...

Зачерпни мене, вітре,
мій брате, а далі лети
до веселки в Дніпрі,
що мене неодмінно поверне
до моєї землі –
на дороги, стежки і мости,
і роздасть без жалю –
як своє семибарв'я…
…напевне.

Знову моя зимівля
стане твоїм прокляттям −
ніби пішла в підпілля
раз−назавжди весна.

Знову ця ніч безсонна
голосно промовляти
здумала, мов у жорна
сипле в думки − слова.

Знову твої обійми
лишаться півпорожні −
ніби душа відійде
у невимовність фраз.

Знову ця тепла ковдра
з ліжка сповзе знеможено
і приховає котрусь
істину − не для нас.

Знову... Одначе, де ми?
І без означень − хто ми?
Дієслова без теми,
йменники без імен...

Зовсім доросла Венді
денної повна втоми.
Знову закличні вікна...
Місяць, мов Пітер Пен...

2011р

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Кімната прихована посеред міста під вечір.
Мені - твого відліку, відчаю, чаю і м’яти…
Годинник до півночі зіркою світить на плечі.
А ти наді мною. І небо над нами, як свято.
Ця стеля прочитана, стіни спадають до тебе,
Ховаються глечики доісторичні в куточку.
Чужим завойовником, схожим напевне на себе,
Ти голосно дихаєш, тихо сповзає сорочка…
Колотиться місяцем серце маленьке, як пташка,
І ніч залишається нині у світлій кімнаті.
А хтось задихається, тіні гойдаються важко –
Чужим завойовником, тілом, водою, лататтям…

Так довгоплинно час собі тече,
розсіюється леготом у висі,
і чеше спини полонинам лисим,
вимолює, вигукує, рече
черлене сонце, вмочуючи в Тису.

А з піднебесся, онде, навпрошки,
по виноградниках поводарями,
дощі з благословенними дарами
ідуть, і захлинаються стежки,
у відблисках земної амальгами.

Принишк на бадилині чахлій вік,
над бистрі води птах звиває крила,
колиска тут і тут його могила,
і довгих його днів короткий вік,
й безмежна туга, чиста і зболіла.

Тут відгомін і стоголосся днів,
наповнює карпатським трунком води,
і прах, і душі, клени і клейноди,
і вечір тихий, що перегорів,
купають пам'ять з роду і до роду.

Я Тобі ні жона, ні сужена...
Може грішниця не осуджена
із уяви чужої вкрадена,
що людським заповітам зрадила.

Ти ж мені на роду написаний.
В серце ввігнаний.
В розум втиснутий.
І любові не знала зроду я
поміж болем і насолодою.

Чи пороблено?
Чи наврочено?
Мов грозою в полях заскочена
не ховаюсь -
вмиваюсь зливами,
і розгублено,
і щасливо!

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Україно! Як мені мовчати,
Коли серце голос подає,
Коли бачу вічно винувате
Я лице усміхнене твоє?
Вирізняю радість удовину
У твоїх засмучених очах,
І тягар невтішної провини,
Що повис у тебе на плечах.
Відчуваю ясно своїм болем
Кожен крок твій і невмілий рух.
І як правду ту, що очі коле,
Ти сприймаєш болісно на дух.
Заяскріє вогником і гасне
Сподівання в серця на межі, -
Чи бажання щастя передчасне,
Чи з тобою ми уже чужі?
Чи, мов мати бідами недужа,
Потребуєш синових зусиль
Подолати кволість і байдужість
Стрясонути із душі, як пил?
Докопатись як мені до суті
Негараздів наших і покар?
Неспроможний і себе збагнути,
Я тебе сприймаю, наче дар.
Хоч і пробігає завжди мимо
І ніяк не йде мені до рук
Ще ні разу мною невловимий
Щастя смак, як сонця в небі звук.

В тісному кварталі старого Тбілісі
Блукають віки, наче мавки у лісі -
І брами їм рідні, і мури.
Бруківка узвозу, крута і гаряча,
В лозі виноградній балкони висячі
І сонця плавкі кучугури.

В це райське міжгір'я прийду, як прочанин,
Де пісня невтомна і лазня сірчана,
Й вино у бездонному розі.
Кура плюскотлива. Платанові тіні.
І все доокіл у пахкому цвітінні
Зустріне мене при дорозі.

Село в болото вгрузло. Шпичаки
Померлих сосен проштрикнули небо.
Олiйний морок землю придавив.
Незрушне все: могили, бур’яни.
Коросту шляху поглинає мiсто,
Що лисиною бовдура чорнiє.
У мiстi люди, як побитi пси,
Скавчать, сприймають пустку, гризучи
Солодку кiстку спiльного жеврiння.
А вiн iде повз вавiлонськi вежi…
І тварний спокiй ситого поспiльства,
Яке бажає хлiба i до хлiба,
Хоч iнодi послуха цвiркунiв.
А вiн iде – i обрiї навстрiч,
I зорi, наче Божi смолоскипи,
Душi його терпiння осявають.
Вiн грима в дверi до полiщукiв,
Вiн ходить вiд порога до порога,
Вiн зве слабких залишити себе,
Щоби себе в дорозi вiдшукати.
Буває, iнодi знаходяться таки
Раб необхiдностi та наймичка свободи,
Що кинувши напризволяще справи,
Бредуть iз ним до Киева на прощу.
Вже цiлу вiчнiсть старець раз у раз
Долає прiрви мiж людьми та Богом,
До рiдних повертаючись країв.
Село в болото вгрузло. Десь далеко
У синiм небi золотiє Лавра,
Чекаючи Леонтiя старого.

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

Цей день неспішний...
Ранок, кава,
Якісь дурниці по ТБ,
У вікнах небо голубе,
Прості слова: а як ти спала...
Усмішка в кутиках очей
І дотик, без ваги, до скроні,
Моя щока в твоїй долоні...
Так тепло від простих речей.

З тобою затишно...
І втішно...
Мовчу...
Вслухаюся у тишу...

Фантазія, гадаєш?
Мрія?
Чи просто...
Психотерапія...

27.01.11

Один:один...
Триває вічний бій...
Вже полягло закоханих немало...
Пароль той самий - «Ти довіку мій»
Або - «дістану зірочку одній»
...а як вона до ранку цілувала...
...а як він обіцяв її нести
на білих ручках, - ніжне серце срібне....
Куди? До хепі-енду. До мети
що сяє наче сонце – всюди ТИ
(вона чи він) підкреслити потрібне...
Підкреслили.
Феніта ля любов?
Знічев»я перекреслили цю казку.
...і борщ червоний, наче перша кров...
...і побут прилипа до підошов...
Один:один...
укол-прокол-поразка...

Всесвіт повен світла та екзотики.
Тут усе - незвичне і чудне.
Бавляться квача вербові котики,
виглядають сонця між планет.
Дивляться на нас очима світлими,
туляться до теплої руки,
так, немов запитуючи: з
Звідки ми?
Хто є ми - рослини, чи зірки?
Вгадують в очах жадану відповідь.
О, не бійтесь, котики, людей –
ми тутешні,
правда, трохи вітряні…
Ех, який чудний весняний день!

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

стара карга, білявка із «динамо»,
ханжа, повія, сіра миша, відьма... -
чоловіки ярлик на кожну даму
вхитряються прилаштувати притьмом.

а кожна жінка – загадка і гадка,
не до кінця прочитана сторінка.
це вам не на долоні, рівно-гладко,
а дивна ява із мінливим лінком.

не вірте оку, вуху – надто просто...
у воду ж – ризик, не спитавши броду,
не вимірявши, відповідно, росту.
але прийде і це уміння, згодом.

Все від сльози: і тінь її, й печаль.
І ніч давно своїм накрила тілом
Вогонь свічі і струшену вуаль
З очей і серця. Тільки крила,
Що Ангел поспіхом не взяв,
Світили сяйвом святості і дива.
---------
Іду на прощу, наче під вінець.
І небо покриває мої коси.
Несу ікону, а на ній – Творець
Про щось у мене тихо просить…
Усе це сон, бо чую – десь
Ранковим криком півень стоголосить.
----------
Прошкую боса з підписом “Душа”.
Хтось кине хліба, ну а хтось – копійку.
Та світ мені не винен ні гроша
У цім житті, закутим в слово “гірко”.
У цім житті, де кожен - сирота,
І світу тінь сприймається за світло.
Подайте, люди, дрібочку тепла:
Душа бажає душу відігріти.
----------
Ця жінка, схожа на колосся,
Прийшла до мене уночі.
Чи так було, чи то здалося –
Кричали лячно павичі.
І цокав маятник у скронях,
Немов годинник на стіні.
А під вікном, неначе сонях,
Всміхалась жінка… Уві сні.
---------
День вперто тиснеться в кулак,
немов бродяга в хату.
Давно нечесаний, патлатий,
уже забув і хліба смак.

А на столі парує борщ
і міцно пахне м’ята…
У тім кутку – Ісус розп’ятий
і я під ним…
Як бомж.

(2000)

В ситі вікна чужого світу
Зазирають птахи зими.
І в очах їх минуле літо
Вже давно загубили ми.

Де ти, друже мій? Чуєш? Знову
В лоні вічності спить зима.
Хто співає їй колискову
Там, де нас вже давно нема?

Хто ж птахам розповість про літо
Коли прийдуть часи весни?
Щоб вони рознесли по світу
Неземні кольорові сни.

Хто, скажи, як не ми зуміє
Відвернути нас од гріхів?
Хто посеред зими зігріє
Зголоднілі серця птахів?

Де ти, друже мій? Зірка рання
Впала пилом з моїх долонь…
І збирають птахи останні
Крихти пам*яті з підвіконь.

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

А сніг і дощ упереміш
Гвалтують плац, шокують місто.
Ховаймось попід, понад, між!..
Та скрізь незатишно, безлисто.

І на яку, скажи, біду
Блукати спогадами пішки?
Я, мабуть, з розуму зійду
(Або зіскочу, як з підніжки).

Такий із тебе кавалір
Чи з мене - дама нікудишня:
Слова, заношені до дір,
Слова, залатані колишнім.

Ми повернулися до них,
Бо нічим вже ні крить, ні критись.
І дощ пройшов, і вітер стих.
І в очі боляче дивитись.

Старі фасади, клени, ти, -
Цього хотіла я позбутись.
О, Боже, дай мені піти.
І сили дай не озирнутись...

2004