В Діброві в житі мак. Чого він мені тут?
Бо в хаті при столі чарки давно початі
Бо є в Діброві ліс а в лісові є дуб
Він Чаплин бо живуть на ньому чаплі

З туману ж – Сусуман – недовідомий край
Як дідів син сказав: "не зрадники як би ж то..."
А дід собі співа: "набої подавай..."
І жаль мені що не мені те вийшло

З осріблених сторін – така вишнева кров
Світ колами пішов а хтось прийшов на круги
І щось пече немов вогні з ярів-дібров
Чи голова покладена за други

            Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,    
                незникомому    

День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачí і платкú –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

На базарі дід Гарбузик
Вибирав собі картузик.
До прилавка підкотився, -
І на хвильку розгубився:
"Скільки краму, люба нене!
Аж розбіглись очі в мене!"
Огірочки хочуть солі,
Кріп купує парасолі,
Бурячок - зелену гичку,
А Квасоля - довгу тичку.
"Дай картузик до лиця," -
Просить дід у продавця.
Продавець: "Чудово! Знаю!
Я за модою встигаю!
В цім сезоні - колір новий:
Темно-синьо-фіалковий.
Ще б тобі такий жупанчик -
Будеш, наче Баклажанчик."
Чуха дід живіт і боки:
"Обійдусь без шапки поки:
Кольори у нас в оселі -
Жовті, сонячні, веселі.
Краще я куплю на згадку
Гарбузисі шоколадку,
Жменьку білого насіння
І нового гарбузиння."

То скажіть: чому Гарбузик
Не купив собі картузик? :)

і пісня виродиться в схиму –
спотворену сестру «люблю»,
так осінь переходить в зиму,
як блиск у тьмяність кришталю.

листопад 2009

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.

Земля аж двигтить, як іде товарняк,
На колію всім вантажем налягає,
І котиться щебінь, і грунт осідає,
Аж моторошно, аж бере переляк.

А потім поволі усе -замовкає,
Все менше на рейках відлунює стук,
І тиша навколо така залягає,
Що чуть, як плете павутиння павук.

7492 р. (від Трипілля) (1987)

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багряним.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці: осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
де всі жінки богині, а боги -
тверді сліди під Господа ногами, -
на акварелі цій, окрай зими,
що все укриє білими мазками.


2009

замерзла лепеха у ноги босі,
лелеки відлетіли, легіт трав
сухот набрався, кашляє до ранку
стара верба над чорториєм цим.
і білий дим – густий, гіркий, ранковий,
як привид піднімається зі сну…
ніщо не потривожить мертву тишу …
лише тоненький голос: «спи-засни» -
то люляє посивіла русалка
до хлопчика в колисочці з лози…

Вже давно відплело павутиння їй бабине літо,
У неділю приходять у гості онуки і діти.
Осінь колір змінила, так сумно, що листя останнє
Опадає, та в дім завітало неждане кохання...
Відганяла його, бо соромилась - близько вже старість,
Та осіннім листком у вікно залетіло - зосталось,
І вона розцвіла, ожила, як весна, забуяла.
Хоч би листячко все не опало, хоч би не опало...
А червоні і жовті листки все кружляють у вальсі,
Все забули у вирі танку, хай бо грає Вівальді.
Двом зима не страшна, пахне листя осіннє у хаті,
Те, що встигли вони зберегти, восени назбирати.

31/10/09

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

1
Для вас творю і буду вік творити,
Я хочу стати вашим фаворитом,
Улюбленцем красивих ваших душ, –
І задля цього варто – вічно жити.

2
Студений вітер, а душа вогниста,
І полум’я чомусь таке іскристе.
Ачей, колись охопить білий світ,
Щоб душі спалахнули пломенисто.

3
Я часто сплю лише на одне вухо,
Тому всю ніч на друге вірші слухав.
Їх під вікном читали два бузки,
Всміхався місяць, знявши капелюха…

Старію вже... Старію, бо пора.
Повітря й час настояні на глиці.
Слова до тебе линуть з-під пера
Сосни - вічнозеленої жарптиці,

У мерехтінні місячних річок,
В огнях беріз, погашених зарання.
Старію вже. Тому скажи: за що
Твоє мені явилося кохання?

...Кружляють над узліссями сумні,
Сухі прокльони осені-лоліти;
Мов камені, летять услід мені.
А ти їх перетворюєш на квіти...

2009

Дощик, дощик по калюжах
Кап! Кап!
Потанцюймо разом, друже,
Чап! Чап!
Все по купках із листочків
Стриб! Стриб!
Осінь тихо у куточку
Хлип! Хлип!
Дощик зловимо за поли
Хап! Хап!
Осінь вíзьмемо у коло.
Так! Так!
Дощик змерз, намокла осінь -
Гай! Гай!
Їх запросимо у гості –
Чай! Чай!

2009

Люблю тебе, незаймана природо,
Де не ступав потворний черевик
Сучаних монстрів, за справдешню вроду,
За - без косметики - прекрасний лик.

Люблю тебе, вкраїнськая природо,
За цю безмежну просторінь полів,
Невловний непоборний дух свободи
Витає в ній, як велетенський гнів.

О земле рідна! Що ж, нехай останній
Я твого племені абориген,
Живе прекрасний, мов Шевченко ранній,
В мені твій гордий нескорений ген.

Козацький дух акумулюй у серці
Усіх вкраїнців справжніх,що були,
Щоб став я із Чорнобилем до герцю,
Щоб всіх космополітів ми змели.

Щоб серця радіація мойого
Робила владарів із батраків,
Щоб нам засяяв знову лик Дажбога,
Щоб смерті страх на попіл погорів.

Щоб стала справді вільною Вкраїна -
Країна хліборобів, козаків,
І щоб родила кожная родина
Нових Шевченків, Симоненків, Богунів!

7501 р. (від Трипілля) (1995)

сині вершники в житі
з прожилками білих вен
розпашілі хвилини
простежити їх – ген-ген…

ті намахані коні
одне викликали – гнів
я любила тебе
рівно стільки як ти мене ні
і любила за те лиш
що ти мене не-любив
вистачало на каву
на віршика й піну днів
а за решту – не знаю
мовчати би – не вдалося
розлюбила і годі
залиш мені звив волосся

годі вершникам скніти
в болотянім полі-сні
…перепуджені коні
та лицар не на коні…

 
йому давно не сняться сни
і не малюються картіни
у мерехтінні вільних тіней

полюють первісні коти
під забуття старого даху
вино ховає лиходій

здирає пафосне граффіті
у переході босх міський
перелилося віршів листя

під лиховісну тишу хмар
мінорний місяць & димар
не знаючи, примісячився



 -}-




 

холодный дождь уже давно
пустой сквозняк вдыхает в офис
я пью вчера остывший кофе
и медленно смотрю в окно

не разбирающий пути
идет-бредет по тротуару
с лицом морщинистым и старым
ребенок в поисках груди

и треплется уставший лист
пытаясь удержать березу
и дом стоит в развратной позе
глотая мокнущих лолит…

РУБАЇ ***

1
Я згоден бути в рабстві у Любові,
Всім серцем їй служити я готовий.
А дві сестри – ненависть і злоба,
Хай між собою чубляться до крові.

2
Ти чашу долі не доп’єш до дна,
І в тому буде лиш твоя вина.
О маловірний – чуєш ?! – зупинися, –
Перед тобою – вічности стіна.

3
Раптове, наче блискавка, чуття
Освітлює – і душу, і життя.
Щасливий той, хто у простому слові –
Шукає і знаходить відкриття.

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Будьте гордыми, будьте сильными,
Меньше модными, больше стильными.

Все мы знаем, что женщины наши
Всех умнее, милее и краше,
И восторженных взглядов мужской хоровод
Их лелеет, ласкает и ждёт.

Но настырная юная Мода
Возомнила, что выше природы:
И плевать, что не всем её стиль подойдёт,
А, частенько, и наоборот.

Удивляя, как водится, снова
Необычностью ярких обновок,
Кто-то, «с дуру», спустил аж на бедра штаны –
Чтобы трусики были видны!..

Ну и что же мы видим в итоге?
– Что у женщин короткие ноги!..
С этим фактом боролись везде и всегда,
А теперь – вот такая беда!

И проблема, увы, не простая –
Даже шпильки не всем помогают:
Отвлекает от мысли, что ход этот глуп –
Разукрашенный пирсингом пуп!

Но эстетика – это цветочки:
У девчонок застужены почки.
Только Мода по миру победно идёт,
Ну а жертвы, конечно, не в счёт!

– Ну и что же – вы спросите – делать?
– Соберите решимость и смелость.
Невзирая на Моду, пусть хватит вам сил
Быть собой, выбирая свой стиль.

Р.S. Мода скоро изменится
и не беда.
Если что-то оценится
через года,
Это не Показуха, а лишь
Красота,
Так что – не ошибитесь: где эта,
где та.

(18.07.08 – 28.10.09)г.

Розстебни на мені ґудзики сумнівів.
Повільно зніми з плечей півтемряву думок.
Проведи тонкими пальцями тиші
По спраглій лінії губ.
Скинь до ніг останню тінь захисту
І вогкими вустами бажання
Притулися до оголеної душі.
2009

І не жона, й не наречена —
Ішли степами без доріг.
І божевільні квіти червня
Тобі тулилися до ніг.

І яструб довго плив над нами,—
Чого він плив, чого хотів?
Зринали в небо цвіркунами
Жита, від сонця золоті.

Я цвів тобою і для тебе,
І ти світилася в мені.
В твоїх очах гойдалось небо
Із хижим яструбом на дні.

Неначе йду, а ти за мною вслід —
Бігом, бігом, спіткнулася, упала!..
А я й не втямлю, чи палає глід,
Чи ватри на узліссях на Купала…

Скажи, це ти чи це лише мана?
По вирвах гнізда в’ють потворні круки.
Мене ж і смерть і несмерть обмина,
А ти біжиш, зламавши білі руки…

У хитрих душу вижерла чума.
Душі нема! — кричать. Нема?! — не треба.
Душі нема?! — а хто ж вона сама —
З очищами, мов прірви, проти неба?

Вже ліс горить від спалахів суниць.
Жаринами під ноги ті суниці!
Біжи, біжи! Не крикну — зупинись,
Бо там тебе, як відьму, спалять ниці.

Нема повернень! І межі — нема!
Є тільки тьмяний вогник серед ночі.
Грозою розпанахана пітьма
Колюччям набивається ув очі.

Кудись пливуть бандури вздовж ріки.
Куди ж бо ви — з єдиною струною?..
І біла тінь коханої руки
На жовте листя падає за мною.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

Є тоненька межа поміж наших зволожених тіл,
Є легенькі здригання,
...........................затримане дихання.
...............................................видих.
Рахування на сірому плесі
......................раптово зникаючих кіл,
Замикання в очах гранично наповнених видив.

Є змивання косметики,
................................хованки із дощем,
І ведуть «подолянку» наскрізь промоклі дерева.
Час межує із серцем,
.................................осінь не кликана ще,
А твоя парасолька дбайливо приховує безум.

2009

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Світлій пам’яті Михайла Клименка

Це він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і плаче чорноброва.

Його кругом шукають журавлі,
І проліски несуть йому жалі
В гаю, де щастя згублена підкова,
Де промені схрестились, як шаблі.

Де сумнівів розгублених полова,
Там яблуні чекають, хоч півслова
Почути хочуть, а грушки малі
Ущент чиясь понищила корова.

І сивих днів забуті кораблі,
І мудрість літ, немов старі граблі,
Списали, не змовляючись, на дрова,
Бо нам вони не треба взагалі.

А він у небесах високих слова,
В серцях і душах, у зірках Левкова,
Спочив навік у батьківській землі –
І тужить сад, і згадує діброва…

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Руїни величі, відбитки слави,
Затерті сходи прямо в піднебесне…
Все у кленовій вогняній заграві
Воскресло.

***
Мямлим Блока, ходим боком,
прустим время наугад,
и лолитится Набоков,
он и сам себе не рад.
Он не рад, и мы не рады –
брат не брат, и сват не сват.
Что, вкусили крови, гады?
Так ликуйте. Маскарад
всем объявлен. Маски, маски,
да вчерашний перегар;
вот уж красной хватит краски,
явь, почище страшной сказки,
ставит пьесу «Superstar».
Ставит вечные вопросы
не ребром, а под ребро,
жизнь идет, струится носом,
ходит в сумерках раскосых
опьяненный царь Рембо.
Пьяный ботик, сбросив парус,
без судьбы и без начал,
не Икар летит – Икарус
по дороге нас промчал.
По дороге в город Муром
раздается дикий свист,
день вчерашний смотрит хмуро,
день сегодняшний на вист
всё поставил и забылся,
пена дней – его удел,
не простил, и не простился,
шел да шел, и в лужу сел.

Прошкували житами два надщерблені літа.
Запитала б у тебе: подивися, не ми то?..

Перевеслами пальців обіймала б колосся -
Ледь посріблені руни золотого волосся.

Брови серпня - серпами. Так минулого жаль, і -
Лине серце у небо (сіра грудочка - жайвір).

Зупинюся. Затерпну на півслові. Бо вище -
Тільки те, недосяжне. Сокровенне. І - ти ще...

2009

Життя не має права на відпустку…
Згорає сонце в хмарах дощових…
У грудях серце б’ється теплим згустком,
А завтра, що? – Веселка? Може, сніг?
Чи буде пелюстковість надосіння?
Чи провесінь струмками забринить?
Так гаряче і так, водночас, зимно
На зламі митей, років і століть…
Життя це злива? – ми без парасолі,
І заховатись ніде, ніде впасти.
(А бабця лущить край зими квасолю
І край весни пече востаннє паску…)
І так щемливо спогади горять
Вогнем нетлінним, тим, що не минає.
Іскринки все мигтять, мигтять, мигтять
У них чомусь шматок єства згорає.

Примхлива панна доля…Чи не так? –
То натовп, то застигла дика пустка.
Дивлюсь у небо – світла синь в очах.
Життя ж не має права на відпустку.

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
Торкніться вуст німих моїх руками —
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь —
У барикаду покладіть мене!

Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.

Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?

Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.

Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!

О невмируща, рідна кобзо,
До тебе серцем припаду,
Бо чорні хмари кличуть грози,
І не сховатися в саду.

Поглянь – свої, мов яничари,
На тебе зиркають здаля.
Та що нам грози, що нам хмари,
Як розцвіте моя земля!

О срібнострунна, люба сестро,
Моя співуча й дорога!
Затихнуть грозові оркестри,
Дзвени й лунай – я твій слуга…

З любов’ю я служити буду
Тобі, о кобзонько моя.
Ми радо підемо повсюди,
Спаде з німих сердець полуда –
І пісня не помре твоя.

Ти мені – сад,
ти мені – суд,
ти мені – осад.
Пам’ять прим’ята схлипує стиха, шморгає носом.
В дивнім польоті яблука падають серцем розбитим.
Осінь розбіглась – не зупинити, не зупинити…

Губи нарізно – як поцілунок на ешафоті.
Просто візьми мене міцно в долоні… просто, а потім…
Нитка крізь голку. Тіло крізь тіло. Вишита доля.
Тільки от чорним – більше ніколи, більше ніколи…

Грай мене, чуєш… Музика тіла, музика крові.
Вежа образи пала без бою. Змій паперовий
бився у грудях, трішки пручався, зрештою віршем
ліг на подушку, де ти дрімаєш, злизує тишу.

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.

Крізь жовтий ліс два шляхи вели,
Шкода, не пройти мені обох,
І перший я оцінив, коли
Дививсь, як тіні вперед пливли
До підліску, де починався мох.

Тож другий обраний мною став,
Заріс травою – не видно меж,
Тому, напевно, мав більше прав,
Хоча обманював тих, хто грав,
Бо сам необачно топтав їх теж.

І ранок листям укрив шляхи…
Я перший забув, я ним не снив,
Бо я розумів: лише птахи,
А не старіючі дітлахи,
Щороку вертають до рідних нив.

Втім, через сивих багато літ,
Коли необхідність справ мене
Не буде вже заганяти в піт,
Далекий вибір залишить звіт:
Різниця ховалась у тому «не».

Як відчиняла вікна для дощу
в них прошмигула ненароком осінь
У дім душі влетіла неба просинь
і зойки журавлиного плачу…
***
Так літо непомітно піддалося
Агонії в осінньому вогні
Жмут спогадів лишаючи мені
Вінком із мрій серпневого колосся...

А осінь вже вплітала у волосся
Гіркий туман і лагідну печаль
І смуток опускала, як вуаль,
за літом тим, що так і не збулося.
***
«Це – осінь! Осінь… Це всього лиш осінь
Вже порядкує за моїм столом»
– спираюсь на холодне скло чолом,
щоб зрозуміти, що не знала досі.
***
На підвіконні злива з почуттів,
Думки розхристані, а ноги босі.
Слова згубились в паперовім стосі
Сценаріїв, незіграних в житті

Мовчу… Танцюють краплі золоті
в відчиненім вікні, панує осінь
над цілим світом, проливає сльози –
Сердешну спеку топить у воді
***
Жар серця я для пам′яті лишу
І відпущу минуле опівночі…
Ох, осене! Твої глибокі очі
Як темні ночі, сповнені дощу.

Я без тебе, без тебе
Осипаюся росами,
Обійми і пробач
Річку цю на щоці.
Хтось колише весну
Розгойдану в стосах цих,
У відбілених снах на руці.
На окрайці думки
Сотні раз перерізані:
„це тобі, це тобі, це тобі”, –
Роздаю на пайки
Всі пісні недоспівані,
Недописані вірші свої...
В перевеслах несуть
Ніч оцю недогойдану
Голоси диких півнів
На несточену кров...
Чи відкриють ворота
В білім служники вірні ці,
Чи почують мій голос
Вони, агов...
Із мелісовим чаєм
Завариться спокій мій
І сповільниться час
Наших дивних забав…
Ми зародимось знов
У планетах зарошених,
Ембріонових
Білих дзеркал.

Тобі мозки я полоскала.
І ти мені їх полоскав.
Не до смаку любові кава –
із сорту найгіркіших кав.
То хай тобі твоє воздасться,
мені – моє. І будь здоров.
Від кави збудження, як трясця,
що називаєш ти «любов».

Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані мідіями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю - цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам'яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?

В свої двадцять вісім
я пам'ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров'ю і снігом,
що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть - це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева - позбавлені листя, мов громадянства:
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.

Осінь висохла до хрусту.
Під ногами - листя чіпсами.
Залило подвір`я густо
Сонце променями чистими.

Очі мружиш – літо в зумі.
Та не довго з нами житиме.
Місто змінює костюми
На такі ж - без хлорофітуму.

Всі суглоби вигріває.
Посміхається дитинно і –
Розтеклись його трамваї
Кровоносними судинами.

Замело столітню лаву
Сонцем, осінню, каштановим…
Скласти руки?
Маю право
Розпочати завтра заново…
12.10.09.

Квітню мій дорогий, по-дитячому сонячний зайчику,
Що луги засипає блискітками перших кульбаб,
Закружляй мене пошепки, ніжно, навшпиньках, на пальчиках,
Від сторонніх подалі - під тінню ялинових лап.

Я не хочу на бал! Хай ідуть собі коні розпряжені.
Хай тюльпанів човни розпливаються краплями вин.
Віддала черевички, - пощо мені ігрища ряджені,
Затуманені завше дощами чиїхось провин?

Там немає ромашок, немає задумливих дзвоників,
Покривається цвіллю таємна нецнота замків.
Там невдаха-король табунці цвіркунів-горбокоників
Перетворює, знай, на придворних німих рисаків.

Ти ж, коханий, мені коронований листям калиновим,
Що вигойдує птаху на зламі густої брови.
На заручинах квітів обручки вкладаємо глиняні
У загострені пальці врочисто-сумної трави.

Квітню мій дорогий, цим освідченням тихо освічений,
Я готова з тобою босоніж до заходу йти!..
...Зозулястий годинник у грудях удари відлічує:
Наче сонячний зайчик, опівночі зникнеш і ти...

2009

Сніг! Сніг! Перший сніг!
Хто б ще так радіти міг?
Лиш усміхнена дитина
Закликає так гостинно
Всі сніжинки на поріг!

Так! Так! Саме так!
Подає зима свій знак:
Хай чекають хуртовини -
Ви лякатись не повинні,
А сміятися отак!
13.10.09