Як грав скрипаль в метро у Будапешті!
Нанизуючи душу на струну.
І серце тихо тьохкало:'Нарешті,
Я повертаюсь в рідну сторону!'

Було кохання,наче срібна нитка,
Що в лабіринті вказувала шлях,
І вже на обрій прямувала зірка
Не в Вифлеємі - в рідних Чернівцях!

ти на вулиці вросла в осінь
на зап’ястях уламки зими
кожне дерево кисню просить
падолистовими
крильми

так буває шукання сповідь
сиво блудиш
заплетена в час
щось прадавнє в тобі говорить
щось придушує місто-поліс
місто-Парнас

шепіт кроків твоїх тривожить
ніч
яку розстріляли дощі
й кожен вірш – пульсування Боже
на горлянці
твоєї душі

Коли до тебе буде відстань
У сто листів чи одне море –
На вищій ноті голос трісне
Й потоне в тиші, мов у хорі.

І блискавка окреслить коло,
За колом ти, вогонь і пристрасть.
У спину кпини люто колють,
Та під ногами в мене присок.

Крок… Ще… І раптом – сяйво синє.
Твій голос ллється з високості.
Повисла мить на волосині.
Не смію… Даленіє постать,

Відлунням вигасає пісня.
Пекельний вітер. Небо в шорах.
До тебе простяглася відстань
У сто листів чи одне море…

3.04.08.

Там пишуться нові сюжети –
між стін, каміння і трави.
Моя ти втомлена плането,
ще скільки слави і хули
для тебе має перебути
і перейти, переплисти,
через спіймати чи забути,
дороги, колії, мости
і через потиск рук гарячий.
Обпалені твої слова.
Серед облич пустих й незрячих
ти загубилася сама.
Де бите скло, графіті, протяг,
Мадонни образ на стіні.
У нікуди рушає потяг.
В Дитяти очі голубі.
5-6.V.07

Танцюй, Міньон, танцюй своє фанданго!
І хай пульсують жили кастан’єт,
і шаленіє в прочуванні танку
цей вечір - виночерпій Ганімед.
Гітара стогне, зваблена, мов жінка,
і тіла напинається струна,
смагляві перса, яблук половинки,
вино спокуси випите до дна.
Ні, не тобою, діво-невакханко,
а тими, хто в полоні танцю - сну
очима з тебе п’є свою коханку.
Їх так багато - п’ють тебе одну...
У вирі танцю - веремія звуків,
плоть почуттів, цнотлива кров душі,
гірке спасіння і солодка мука,
На чистій, не затоптаній межі.
Танцюй, Міньон, свою жагу і долю,
Тремтливим станом одганяй жалі-
богиня танцю у земній юдолі.
І босі ніжки на жорсткій землі.

I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Відкрий мене – сторінка номер п’ять, абзац останній зліва попід серцем.
Читай впівголосу, допоки те хлоп’я, що у тобі, зі мною не зживеться.
А потім – помовчи, дивись, як сплю,
і уві сні метеликів ловлю:
мені – синенький, а тобі –як літо –
лимонно-оксамитово-прогріте.

А хочеш, упіймаю крокодила…
А хочеш, поведу, де ходить диво…
А хочеш, хочеш… ну, усе, що хочеш!
Бо все для нас у цьому світі, хлопче:

ці айстри як продовження до пальців,
а пальці, як продовження душі,
і ця веселка, що Господь пошив
для всепрощаючих під небом танців,
і цей кораблик з України в New Волошки,
де ти мене любитимеш хоч трошки,
де будемо обоє диваками,
бо всі будуть інакшими – не нами,
бо всі кудись спішитимуть, а ми
чекатимемо звістку від зими.

А поки ти читай мене і слухай,
як слон слонисі шепчеться на вухо,
як щастя зветься – забери й не дмухай,
як я люблю тебе –
дощинками по шкірі…

Віриш?

Осінній хлопчик у вікні осіннім
Закутаний у татів теплий шарф
і листя кволе у бою нерівнім
Окрилене від forte вітру арф

У пуделя зіпсовано перуку
дзеркалить дощ мережку фіранок
Складає Світ осінньо-довгу злуку
і часу заповільнюється крок

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Як можу я свій скромний дар
До генія твого рівняти.
Твій геній – пан в ясних палатах,
Мій дар – у полі орендар.

Мій вірш в чорноземі стопою,
А твій – крилом у небесах:
Аби ти тільки щось писав –
Поправить геній за тобою…

Мене поправить вже Творець.
Спитає душу полонянку:
«Ну, як там лірика, без няньки?
Внесіть йому – його вінець».

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

Прохолодні каштани. Зігрію і щастя в цьому.
У каштанові коси вплету найжовтішу айстру.
Я зірвалася, Майстре, те небо було засьоме.
Я не боляче вдарилась – я Вас кохала, Майстре!

Я кохала Вас, Майстре, та цей мармелад розтане.
Перемучиться гордість, закинута Вам під ноги.
Ви проходите мимо. Мене і оці каштани
Черевиком модельним футболите: «Геть з дороги».

Де Ви бачили, Майстре, щоб так із коханням – тупо?
Де Ви вчилися, Майстре, жінок із принцес в приблуди?
І не скласти, як пазли, не скласти уже докупи,
Не стулити ту мить, коли дихали груди в груди.

Вже не сплю. Шкаралупка каштана долоню вколе.
А в каштанових косах одна волосинка сива.
Пробачаю Вас, Майстре. Тепер, або вже ніколи.
Я так падала стрімко. Та як це було красиво!

Зі мною прощаються речі,
Мене покидають слова,
Мені наповзає на плечі
Холодна, колюча трава.

І кличе, і кличе, і кличе
Туди, де нема вороття,
Щоби у євангельських притчах
Сміятися з мого життя.

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину
Разом із тобою, серце.

Опівнічні буревії -
Ситий біль - порожня пляшка.
Знаєш, серце, дуже тяжко
Піднімати в небо вії,

Волочити дні за днями,
В торбі сльози на полудень…
Почорнів у грудях грудень -
Що ж це, серце, буде з нами?

Дерев’яній табуретці -
Хоч - по лобі, хоч - у спину,
Я колись таки загину,
Тільки не сьогодні, серце.

неділя в Вінниці – шкребеш потилицю:
у що це виллється: чи заманеться
вдягнути крила ці, а, може, милиці,
чи навіть клапани нарешті серцю?
і сунеш площею трощити зернята
якогось бена ти у заповітні
міські генделики, де мешка veritas,
з якої верне так – втинаєш Вітні:

енд ай вилл олвейз,
кодло бандерлогове,
вилл олвейз лав ю,
місто понад-бугове...
найменше лігво,
найсвятіше, Богове,
підходьте ближче...ще...
римському другові
такого не писав в його провінції
естет відомий, бувши на вакаціях, –
на рештки серця клапани не ставляться,
зачистка душ – то не дезінформація,
тому і стрьомно ближче до екватора.
вмивають руки лікар з прокуратором.

... і це минеться...

Осінь листя скинула із дуба,
До гілок, настирна, роздягла.
Розтулила калинові губи
І під ним, усміхнена, лягла.
Груди повні, як осінні квіти,
Нетерплячі сполохи-слова.
Павутинка бабиного літа
Безуспішно грішників хова.
Почекай... не швидко... хочу разом...
Пада жолудь в листя золоте.

Нащо знать їм, що одного разу
Все те снігом білим замете.

Угреватой крови город
Будет зреть под кожей, в порах,
Весь в ноябрьской черни, в пятнах,
Жженый, хриплый как закат.

Будет слышен каждый шорох,
Каждый хруст и ропот платья,
Воздух, высохший как порох,
Будет крадь змеи скрывать.

Будет ждать в тебе улова
День, обросший бахромой,
Заковыристый как слово,
Словно улица хромой.

А на линиях тетради
Вечером услышишь лишь
Будто на зеркальной глади
Город тихий как камыш.

Тюльпани до ніг їй,
Вишневий сироп за комір,
Самшитова шпилька і
Брязкальця на зап’ястях…
Дивитися тільки,
Як б’ють фіолетові іскри
З-під пружного доторку
Скороминущих пальців.

Мілонга – вишневий сироп
На тонких ключицях.
Зрадлива душа метелика, бо наївна.
Земля стугонить
Під жорнами черевиків…
Цей вигин хребта
Ще прагне твоїх обіймів.

Вишневий сироп –
Es tiempo_ adiós, amigo_
Зрадлива душа метелика –
Полетіла…
Вона дотанцює –
Лишаться самі підбори…
Метелики не вертаються
Вниз по тіло_

Твоя королева нині померла.
Твоя пустотлива дівчинка нині померла.
Твоя вірна шльондра нині померла.


Nothing could hurt me more, really…

Закохай, кохана, закохай;
Скрес збури на річищі Юдолі,
Хай змітає будні людограй,
Хай волають: “Він у своїй льолі!”

Залелій, лелітко, залелій;
Літеплом обійм замлій в знемозі,
Лащитимусь, чіченько: “Я, твій”...
В млості лебедітимеш: “О, Боже”...

Залюби, любаско, залюби;
Любчика візьми в навальнім гоні,
Пруг наопаш нанизавши: “Ми –
аж до скону в Лоні у полоні”...

Доки Лель леліє, струменить,
Поки Сонце мліє на відсонні,
Ми, _ у Вічність перевтілим Мить,
У покутті Нашої Ікони.

Запали в свічаді спокій свіч,
Заятри у споминах шаленець.
Ну, то й що, – що за дверима Ніч:
У вікні, на Небі – шал-коханець.

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

Загубилось у веснах, було - відбуло́.
Перебродить у пі́нисті вина.
А хотілося серцю до серця в полон,
Щоб пелюстя вишневе світи замело́,
І щоб ніч - мов гаряча лавина.

Висихає крапли́ста роса на щоці,
І сльоза на зеленім листочку.
Серце б*ється у серці. Рука у руці,
Очі тонуть в очах, як в полях чебреці,
Точка дотику - опіку точка.

І у амфорах наших несповнених див
Зріють вина солодкі ще й досі,
Бо ковток недопитого щастя лишив
Ти у кубку своєму на спомин в душі
Про моє золотаве волосся...

Діжа з окропом,
Білий рушник,
Скапує соком
Місячний лик.
Ллється на груди,
Гріє живіт,
Від пересудів
Твориться міт.
Впала запаска-
Страсть чи мана?
Була любаска,
Буде й жона.
Вигоїть рани,
Випече хліб,
Деревом стане
Люлька і гріб.
Посаг мольфара—
Дримба і ліс,
Дібрана пара—
Відьма та біс.
Бурі на споді
Діжі киплять.
Знатний господар—
Відьмочок зять!

Останні вечірні враження,
Безсонні сигналізації -
Далекі від чогось справжнього.
Хотілося б нализатися,

Хотілося б мати мачуху -
Все інше-бо дОтла спалено.
Я знов заростаю патлами,
І скаржитися нема чого.

До біса салати з морквою.
Нехай - лише "Doors" та Мусорґський.
Коротше, я хочу мороку
І музики.

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

Стулити писок – і змовчать слова
про дірку в тиші, про вагомість коми,
про сум листів, написаних не вам
і про до сліз од сліз болючу втому,

про виходи із себе і назад,
про сірникове щастя догорати,
про переповнений надіями вокзал,
про заґратовану довічно долю втрати,

про неминучість завтрашнього дня
і про свою минучість як людини...
Змовчать слова, крилате вороння
осяде віршем, виковтнувши слину.

Ти десь в світах і тішишся Європою,
Кайфуючи під музику "Грін Гей".
Мені ж набридло бути Пенелопою,
Якій "наставив роги" Одісей
Відверто так. Хоч він у всьому кається,
І каже, що зазнав багато лих,
Коли усе ж до мене повертається
Від тих своїх метеликів нічних,
Що обіймали стегнами. І ніжними
В"юнами рук впинались до плечей.
А Пенелопі з маскою невтішною
Ніяк не можна більше до людей.
...Короткий плащ і сумочка пантерова.
І хай цю землю хоч не вдержить кит.
Під парасолькою з бамбукового дерева
Без тебе райсько й простірно. І квит!

Малює пальцями на шибці
безбарвне видиво мороз,
як свіжоспечені убивці
з любові вибили добро.
І стало так від того млосно,
що хоч ховайся, хоч кричи,
любов згубилася в трьох соснах,
любов згубили двоє чи...


Інколи здається, що любов - мука. Додають в неї трішки сліз (хто від горя-хто від щастя) і ліплять, ліплять, ліплять...


Ти
Ти ліпив мене, як хотів, і з усього, чого не було.
Ти програв мої три із п’яти життів, і випльовував злість не в сторону, а в моє чоло,
Загинав мені руки і бив у живіт, і казав – підтримуєш боєздатність.
І відтоді я часто лежу в траві, бо зробилися ноги ватними.
Замість серця у мене ґудзик, а в ньому дві дірки.
Ти вирішив за мене, що я боягузка і всі життя мені вчитися на одні четвірки.
Ти пошив мені одяг з латаття і ряски на усі пори року,
І через таке моє плаття у мене в друзях значиться тільки дядько Окунь.
Ти вишив мені очі червоним і забув про усмішку для обличчя,
То й щирі люди, мене побачивши, б’ють у дзвони і хрестяться з переляку тричі.
Але я таки дочекаюся, коли небо стане на смак ванільним,
Покінчу з життям четвертим, не покаюся, стану вільною…


Часом думається, любов - кайдани. Позбудешся їх - і полетиш...


Я
Край дороги краю неба,
де закінчується зебра,
де тепло живе в долонях –
Тих, котрі тримають світ,
там мені відкриють двері,
й на порозі з Гулівером,
дарувавши в руки сонях,
радісно зустріне Свіфт,
ліліпути зварять кави,
велетні змовчать лукаво,
потім йеху і гуїнгми
розпитають – що та як.
Розкажу, що марю морем
і як час обличчя оре,
що у нас безжальні зими,
і що часто я – не я.
І щоб все почати знову,
треба написати повість
Амазонка, неЛюбаска,
словом, Жінка на коні.
Джонатан всміхнеться ласо
(так іще смакують м’ясом),
не поспить, напише казку
і віддасть мене мені.


А буває, хочеться написати іншу історію, почати любов заново, не згадувати про колишніх і жити, жити, жити!


Не ми
Починаю жити, дихати орхідеями,
і не знати ночами колишніх тебе.
І так мені добре від того всього, де я.., ми
залишилися в минулому, не тепер.


Блефуємо?


Аж цієї ночі випали сніги, –
Зими в передмісті вищі за коліна,
І коли душа ниє від нудьги,
Родяться на світ вірші замість сина,
Путається слід: горобці, коти –
Хто кому програв? Хто ким пообідав?
Думалось мені, що найгірше – ти,
Гірше – то сліди, де твоїх не видно.


А насправді, правий дідусь Ніцше: "Залишається любити один одного, коли один від одного не втечеш".


Ми
Повертатися тяжко, просити прощення і поготів,
та насправді стаєш сильнішим, коли прощаєш.
Я дарую тобі і останнє, п’яте, з моїх життів –
ми у пеклі були, то давай ще спробуємо серед раю.

Ці вихідні-мов пара невгамовних близнюків,
Повернення яких із табору чекають рідні,
Вцілілі шибки і незірвані плоди садків,
Попкорн, сорочки білі і прогулянки погідні.

Ці вихідні попереду найбільш зухвалих мрій
Зірвати куш—і з друзями гайнути у Карпати,
І закохатися у гір пластунський однострій,
Поки годинник нас не поведе на страту

Тік-так, тік-так за збурений у нашім місті мир,
Що викликало в мешканців незрозумілий острах,
Як доказ-тиша і розтяті животи квартир
З яких випурхує нечитана суботня пошта.

Час хисткий і непевний дуже.
Просто змотаний грубим дротом.
Мій земний, піднебесний друже,
Я ще й досі не знаю, хто ти.
І якого ти воїн рангу?
І куди ти мандруєш пішки?
Ти стокрилий пекельний ангел,
Що в кохання погрався трішки.
Це було геніальне шоу!
Ти його розіграв натхненно!
Відтоді я живу святково,
Одягаючись у буденне.
Тільки зраджує щось люстерко.
Ну а так все незле, коханий...
– Пані, пані, купіть цукерків!
– Кажеш, жити солодше стане?

Ця ніч не згадається. Буду холодна і дивна.
Всі ґудзики в нормі. Волосся заплетене в колос.
Вже можна сміятись так голосно і надривно,
Щоб аж від напруги ламався між звуками голос.

Вже можна…звичайно…мішаючи цукор у каві,
Дивитися прямо крізь тебе хоч цілу годину…
Ці очі навпроти такі обережно-лукаві.
Не бійся, цю ніч не згадають тобі як провину.

А кава не п’ється. А кава холоне. Чого ти?
Невже тобі вперше отак пересолено-гірко?
Вже можна прощатися. Можна словами колоти.
Вже можна розбити зі штучним коханням пробірки,

Біситись, топтати, трощити… На щастя! На щастя?
Вже можна сказати усе, що гнітило. Гнітило?
Ця ніч не згадається. Буду чирвової масті…
Вже можна кричати… Так голосно… Наче любили…

Викривляю хребти, url, компромати.
Особливо хребти. Вірю в шахи і мати.
Особливо в останні. Між іншим взаємно.
Між іншим я профі. От тільки - таємно.
От тільки я кількою й калькою гребую.
Гребти - це прекрасно! І пахнути цедрою..
І пахнути цнотою аж до задухи,
і шоп "штабєлямі" всі мерли, мов мухи,
від чаду моїх цибулин-откровень.
Бери до своїх зацілованих жмень
і ротом звабливим вульгарно їх їж.
Я точитиму ніж. Це вагоміше, ніж
тіні будь-кого з тих, хто розкидав між нас
це каміння, котре ще збирати не час.
Час збирати врожай і шкарпетки з підлоги.
Я хотіла б - давай? - знов погратись в пологи.
Затамовую подих і нишком нечутно
зберігаю твій сон - може сниться щось путнє:
ніби я викривляю хребти, ставлю мати.
Я ножа доточу - і приєднуюсь спати!

Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги́,
А хатинки - посунуті вниз береги,
Нічиї, як обтрушене листя.

Відгоріли для них золотаві зірки
у небесно- освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння у лузі.

Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльозИ, ні пісень
І процесія, навіть, труну не несе
На забутий, знеболений цвинтар.

Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як "Летючий голландець" над морем.

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Сотворіння борщу я б назвав ворожінням,
щоб листок до листочка, все вчасно і все до смаку.
Чари сонця й землі усмоктало коріння,
щоб не втратили люди написане їм на віку.

Із пестливих долонь землелюба-трипільця
запліднилася нива зерном україноєства,
і, заливши ріллю сонцекров'ю по вінця,
уродила народом на тисячолітні жнива.

Переможно верталися вої Олега
з далини, зруйнувавши чужинську ворожість ущент.
І княгиня, подякувавши оберегам,
частувала його оксамито-червоним борщем.

Відряджала Андрія на Січ Бульбашиха,
до борщу стеребила під сльози іще часника.
Підвивала, ридала, молилася стиха.
Ніби знала вона, що востаннє годує синка.

Манівцями у ліс у тривозі - Ганнуся,
притискала у хустці ще теплий з борщем казанок.
У пілотці під зіркою не промахнувся -
страву й кров розчинив у долонці осінній листок.

На Дністрі, чи на Прип'яті у вишивАнці
в котрий раз ще шаткує капусту жіноча рука,
і не зна...

Господь – мій Пастир, з Ним повік не знатиму біди.
Провадить Він овець Своїх до трав і до води.
Він душу оживля мою аж до самих основ,
Дарує милість і любов щоденно знов і знов.
В долину смерті зійду я, й не побоюся зла, –
Зі мною Ти, рука Твоя не раз мене спасла!
Мене на учту запросив, відвівши ворогів,
Своїм ісопом рясно вмив, і дав скарби дарів.
Твоя лиш милість й доброта підтримують мене,
У Твоїм Домі благодать і щастя неземне.

Повінь очей із глибин голубої тиші
Сколихне мою вітряну, давньословянську суть.
Піднімаюся серцем до болю все вище й вище,
Так як душі лелечі до вирійних сліз ростуть.
І кохалось багато,
І пристрасті було море,
Але істина долі доволі-таки непроста...
Я мабуть вже століття не перше
Тобою хвора,
Що за ніжність твою не боюся віддати...
Життя.

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.

На березі столітньої ріки
Рахую зорі, зібрані в долоні...
Гарячий дотик ніжної руки –
Моя терпка нескорена агонія...
Ти майже справжній, майже несвятий,
Музчина характерницького крою...
Так, ти ще мій, хоча давно вже чийсь,
Я так не вмію бути не з тобою...
Мовчить калина, плачуть соловї
І трави ледь надімяті не нами...
Такі натхненні дотики твої,
Такі зітхання, зірвані вустами...
Ми мовчимо впівголосу про все,
Що пристрастю у грудях вибухає...
А світ росте, а світ собі росте
І пахне в душу недопитим чаєм.
Вином, полинним присмерком,
А я
Рахую зорі, зібрані в долоні.
Одна із них, так, як і я,
Твоя
Шалена характерницька агонія.

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

- не хочу –
Пов’язка на очі до темряви ласа,
Дзвіночок ще тенькає тихо… стихає туманно…
Цей грудень зі мною гуляє у діда Панаса,
Регоче на кутні: «Впізнаєш навпомацки, Ганно?»
І горло стискає досада, як палець – каблучка…
До чого ти дійдеш: до нього, до суті, до ручки?


- не треба -
Остання потреба приносити треби:
Чи тіло, чи душу волієш? - і знову надсадно
Роками ловити примару, подібну до тебе,
Руками хапати повітря, як яблука Саду…
…бо снігу – по котики. Покотом – схиблені зими.
І білі тумани…
і чорні омани за ними…


- не можу –
Уже ні повітря, ні віри – приречена…
І тиша вощана, і крокви здригаються кроками,
І стали питальними, стале_летальними речення,
І мовчанка-зречення: тільки відлуннями: доки ми
Ще будемо бігти, неначе засліплені миші:
На дзвоник у тиші.
На дзвоник у тріснутій тиші…

Заспокоїти серце...
Як важко зробити це,
Поки квола надія
За нас ще тихенько молиться.
Не з любові - зі звички
Цілуєш моє лице.
Тільки ніжність твоя,
Як дводенна щетина колеться.

Та хто ти -
чи сонце, що ложкою змішує барви,
Щоб згодом картини піарить
за авторський кошт?
Достоту -
не варто, не вчасно
і зовсім негарно.
М"якої посадки:
на всіх вистачає галош.
Та що ж ми...
Усі краєвиди - на кшталт гобеленів
давно з молотка
до приватних пішли галерей.
А все так серйозно:
"Всього один день на арені!.."
І клоун сумний
потішає веселих гостей.

Хита головою собачка у джипові чорнім
із заздрістю
сворі брудних безхазяйних собак...
А що моветоном відгонять "крестьянские корни" -
То так...

Равлику, повзи по моїй руці,
по моїй щоці, по моїх вустах,
в серденько саме, в живосущу цвіль,
доки в нас обох не поїде дах…

Не поїде світ задом наперед
і кудись туди, де зими нема,
де в дощах Господь пелюшки пере
з-під таких, як я, чорноватних хмар;

де гортає Бог збірочку гріхів,
виправляє зло на мою любов,
де на сто чортів не лишили снів,
де живе дивак – юний хмаролов;

там четвертий день, як мовчать про все –
залягли слова десь кудись на дно,
там давним-давно оселивсь Хосе,
бо тому Хосе там не все одно;

пролітали там пишногруді три,
пробігали там волохаті два,
хтось тоді скавчав, певно, то вітри,
хтось тоді не встав, певно, то трава;

і світило всім сонце-жовтеня,
і веселі ми грілись по кутках,
щастя язичком мило котеня..,
тільки геть осів мій дірявий дах.

Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....