*
Трепетне листя
на палітрі озерній.
Барви осінні.

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Я – ватяна лялька,
Із ґудзиків – очі,
Сиджу у куточку,
А бавитись хочу.

І ручки, і ніжки
Пухнасто-невмілі,
А я ж танцювати
Колись так хотіла.

Косички-шнурочки,
Без усмішки губи,
Невже я такою
Завжди тепер буду?

2008




Бувша третя строфа (кому цікаво:-))

І думала – буду
Я прима на сцені,
А доля, мов юда,
Сміється із мене.

Те щастя вже поперек горла,
Те щастя – кров’ю з-під пера…
І не кажіть, що я загорда –
Занадто небезпечна гра.

Те щастя можна тільки вкрасти,
Як яблуко в чужім саду…
Я обіцяла Вам не впасти
І втримаюсь – не упаду.

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

Збираю сили, совість, волю
І, зуби стиснувши, мовчу.
Тремчу від внутрішнього болю,
Тримаю пристрасті свічу
Слабкими розуму руками,
Ховаючи у грудях жар,
П’ю розпач повними ковтками
І сплю, неначе на ножах.

На мить про тебе забуваю,
Та спогад, як холодний душ –
Не спить, ворочається скраю
В обійми кидає чимдуж.
Нестерпна думка, як ворона
Клює мій мозок день і ніч:
Тебе кохати – заборона, –
Проста, але жорстока річ.

Допоки стримую свій погляд
І тіла змореного шал,
Допоки хіть не впала долі –
Ще не перейдена межа.
Бо я і ти – це вибухівка:
Запал і, поряд, динаміт,
А вибух рознесе домівки,
Розірве сім’ї. Дітлахів
Розлучить, нарізно з батьками...
І на уламках цих руїн
Кохання, що керує нами –
Фундамент нової сім’ї?!

Дилема болісно-жорстока.
Хай буде це моя вина:
Пробач, кохана, ясноока –
Занадто дорога ціна!..
25.05.09.

І
Інший хай горне собі рудого золота копи,
Хай має хоч тисячі югерів орних земель,
Хай в бойовому труді грозить йому ворог сусідній,
Марсовий оклик сурми сон хай од нього жене.
Я ж – убогість обрав, життя дозвільного стежку,
Лиш би ясніло всякчас вогнище дому мого.
Впору садитиму сам тонку лозу виноградну,
Руку дбайливу мою чутиме яблуні плід.
Тільки б Надія не підвела й у кошах не маліло
Овочу, в чанах – вино щоб шумувало нове.
Я ж бо шаную вінком чи камінь на роздоріжжі,
А чи той пень, що в полях самотиною стоїть.
Щойно дозріють плоди – із них я щонайсвіжіші
З обігом року до ніг богу сільському кладу.
У переддвер’ї храму твого, русява Цереро,
З нивок моїх по жнивах хай золотиться вінок.
А на городі серед плодів поставлю Пріапа,
Хай відганяє птахів, сторож червоний, серпом.
Маєте й ви, охоронці колись багатого поля,
Нині дрібного, свої, Ларам належні, дари.
В жертву телиця тоді за стадо йшла незліченне,
Нині ж овечка для вас, дяка за кусник землі,
В жертву впаде – й гукне вколо неї молодь селянська:
“Жнив добірних, Іó! Й доброго дайте вина!”
Так-ото, так-от жити б мені у скромному статку
І на дороги курні вже б не ступати повік!
А як розжевриться Пес – під тінню дерева лігши,
Слухати, як жебонить, наче до сну, потічок.
Хоч і мотики іноді теж не варто цуратись
Чи гостряка – підганять надто повільних волів,
Чи заблукалий дріб, ягня або кізку, додому
В пазусі, поки малі, до матерів однести.
Ви ж, і злодії, й вовки, пощадіть убогу черідку –
Здобич хапайте собі з-поміж багатих отар.
Тут, лиш весна, свого пастуха я звик очищати
Жертвою і молоко лагідній лити Палес.
Не відступайте ж, боги; дарами скромного столу,
З глеків чистих питтям не погордуйте, молю.
Вперше глека зліпив селянин із глини легкої,
Вперше колись давно взявши, податну, до рук.
Я ж ні багатства батьків, ні жнива собі не бажаю,
Що у минулі часи предок ощадливий мав.
Нивки достатньо мені, якщо на звичній постелі
Будь-коли втому свою можу полегшити сном.
Як же приємно бува, наслухаючи, як там надворі
Виють шалені вітри, милу до себе горнуть!
Чи коли Австр узимі льодяну накочує хвилю,
В затишку, при коминку, лагідні бачити сни.
Ось чого зичу собі. По праву хай багатіє
Моря потугу сліпу й хмурі хто зносить дощі.
Що ті скарби, коли б мала бодай сльозину зронити
Дівчина через мої дальні дороги-шляхи?
Личать, Мессало, тобі морські та піші походи
Й віднята у ворогів зброя у домі твоїм.
Я – на прив’язі тут: мене – красуня тримає
Сторожем біля своїх немилосердних дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, хай мене мають
За боягуза, сплюха, тільки б я був при тобі,
Тільки б в останню годину свою на тебе дивився
І, омліваючи вже, все ще голубив тебе.
Плакатимеш при моїм, що йде у полум’я, ложі,
Сльози й цілунки водно ти в цю годину зіллєш.
Плакатимеш: не криця ж у тебе довкола серця,
Й каменя в ньому нема – чуле ж воно і м’яке.
Від похоронного стосу ніхто, ніхто не відступить,
Дівчина це чи юнак, щоб не зронити сльози.
Манів однак моїх не тривож, не зранюй обличчя,
З туги волосся свого, Деліє мила, не рви.
А поки доля змогу дає – любімось обоє,
Вже ж підступає Смерть, млою вповивши чоло.
Крадеться вік понурий до нас – чи в ньому кохатись?
Чи, коли сивінь війне, ніжні шептати слова?
Нині слугуймо Венері легкій, ще поки не сором
Двері ламати й п’янка є ще охота до звад.
Ось де вояка я добрий і вождь! Ви, сурми й знамена, –
Гетьте! Захланним мужам рани наносьте в бою,
Їм – і статки несіть. А я зі стіжка свого зверхньо
Гляну на багатія, гляну й на голод худий.

Сум, Лікорідо, бере через пустоти твої.

Цезарю, долі своїй лиш тоді буду рад, коли станеш
Часткою римських діянь щонайзначнішою – ти,
І як читатиму: храми богів, відколи ти вернувся,
Стали багатшими: скрізь – пишні трофеї твої.

От мені, врешті, Музи таких пісень наспівали,
Що не вагаюсь: вони – гідні, кохана, тебе.
А якщо так – то чи мав би боятись на ваш непідкупний
Суд те писання моє, Віску й Катоне, віддать?

....................................... тірійська ...


Uno tellures dividit amne duas*.
Так-от одна ріка – двом кладе землям межу.

*
tristia nequit[ia ...]a, Lycori, tua.

Fata mihi, Caesar, tum erunt mea dulcia, quom tu
maxima Romanae pars eris historiae,
postque tuum reditum multorum templa deorum
fixa legam spolieis deivitiora tueis.

].....tandem fecerunt c[ar]mina Musae
quae possem domina deicere digna mea.
] . atur idem tibi, non ego, Visce,
]........l . Kato, iudice te vereor.

...................................................Tyria**


* Про походження цього фрагмента див. коментар с. 509 ("Римська елегія" Андрій Садомора, в-во "Літопис" 2009)
(фрагменти елегій Ґалла подаємо також в оригіналі).
** Цей фрагмент елегії ґалла, знайдений 1978 р., подано за публікацією: Anderson R. D., Parsons P. J., Nisbet R. G. M. Elegiacs by Gallus from Qasr Ibrim // Journal of Roman Studies. – vol. 69. – 1979. – S. 125–155.
5

*
Щоб стіл накрити,
прасую скатертину.
Чи душу нагодую?

*
Жупан осінній приміряє літо
із грубого
пістрявого сукна.
А ґудзики на ньому –
чорнобривці.

Бусол ходить по болоті –
Чап - чап - чап.
Носить жабу він у роті –
Хап - хап - хап.
Жаба лапками махає –
Ва - ва - ва.
Відпустити вимагає –
Ква - ква - ква.
Бусол думу думав довго –
Дум - дум - дум.
Без обіду, ой, недобре –
Сум - сум - сум.
А у жаби – жабенята –
Жаль - жаль - жаль.
Без обіду теж малята –
Гай - гай - гай.

Бусол довго не вагався –
Без обіду він зостався.
У водичку жабка – бульк!

2009

По колу Дантовім (номер поїла ржа,
і навіть якої книги – не зрозуміти)
ступають Джим і Анджей, і тихий жах
за ними стежить через пожовклі віти.

Від літа їхнього вже навіть снів нема,
і каже Джим, що нікуди буде дітись,
та вірить Анджей – буде ясна зима
і полум’я, щоб зором у нього впитись.

А холосте повітря понурих зим
не перший рік панує у цій природі,
тому, я думаю, не помилявся Джим,
коли казав, що в літо вернутись годі.

Лиш часом світлі марення наяву
дарують іскри спогадів, присмак вражень
(спасибі, друже Нетті, за цю траву) –
тоді я думаю, що правий був Анджей.

Та слава Богу – Він упокорить час.
І зійде легкість під сонцем Його оранжевим.
Він скаже: «Тішся, Джиме, не сперечайсь.
Це і тебе стосується, любий Анджею».

Х.2009

*
Вітер весь тремтить.
Жде когось, чи просто так.
Перемерз, як я.

Він нюхав запах мого волосся,
                   моїх парфумів, моїх думок.
"А ти любила?"
         "Тобі здалося".
                  "А як же ж щастя?"
                           "Якраз ковток".
Мені здалося… Закрила очі,
                  щоб роздивитись його вину.
Сльоза скотилась. Краплину щастя
                  він ненавмисне не проковтнув.

Довгастий дим,
як джина борода,
танцює джаз -
бо час настав для джазу.
Під джезву ранку
осінь золота
заграви згорне,
дмухне - і відразу
запалахтять, затріпотять вони,
залопотять, заплескають, полинуть
у танці джазової осені(весни?)
і переллються знов у дим полинний...

чи гасне дощ в осінніх ліхтарях
чи свічка у воді горить барокко
не відрізнити смерті від життя
незроблених від непочутих кроків

не обертайся входячи в герби
і пил здержи у ветхості одежі
лисиці в ній ще брешуть на щити
на пагорбі зеленому ще вершник

хоч тінь його не видно в цій порі
і сухість вуст його не зронить слова
переступи вогонь ручай поріг
звернися знівідкуди ні до кого

чого тобі з розкритими очима
чому осінні руки наче дощ
чому холоне листя за плечима
відлуння кораблів кораблетрощ

В.К. присвячується
Інколи – тонко. Тонко – і страшно.
У грудях пульсує. Значить – жива ще.
Стрілка по колу кружляє поважно:
Краще - на гірше. Гірше – на краще.

Світ завмирає. Німіє. Біліє.
Янголи сходяться: «Здраствуйте, браття!
Чуєте в серці - поліритмія…
Наче б то дзвін на великому святі».

Терпнуть світанки у росах жовтневих,
В головах сон стережуть полохливий.
Радосте?
Відчай…
Надія?.. Ну де ви?
Не полишайте! Усе ще можливо!

Жити! До трепету ніжно і чисто.
Жити! Творити і свято, і будні…
Сон проковтнувши, посапує місто,
Осінь тривоги виводить на лютні.

Все ще можливо. А значить так буде:
Довга дорога і радість, і сила.
Час зупиняється болем у грудях?
Ні, то – Любов, що пульсує по жилах.
2.10 – 3.10.09. ніч.

Нас поєднують хвилі. І тільки.
І безсоння нічних операторів,
Що слова переводять, як стрілки,
Що у слухавках вирили кратери.

Ми осердями сотових вишок
Поглинаємо тонкощі голосу.
Нас прослухають. Може запишуть.
Може схочуть залізти у голови.

Нам залишиться тиша мовчання
І цілунки повітряних дотиків.
Прохолода в розділених спальнях
Й пожиттєвого ступеня опіки.

2009

Світло в вирву безодні стікає,
сплять галактики з чорних дірок,
епос зниклого людства вростає
в наддалекий космічний зв‘язок.

Він хрипить, він пульсує, він лине,
хоч зникають, як давні світи,
катафотів криваві краплини
у холодній пітьмі самоти.

Хоч круг порожньо так, що аж лунко,
хоч іржею хворіє метал,
кожен спогад вичавлює думку,
кожна думка – з антени сигнал.

І вві сні згасле небо щось ранить,
а по курсу, в грузькому ніде,
обертається космос на пам‘ять,
щоб комусь розповісти себе.

Муза покірно чекає повернення осені,
Уривками сонця літаюче небо латає.
То регулює дощо-поетичні відносини,
То слова здичавілі мовчки зганяє у зграї.

І віриться музі чомусь не у правду, а в диво
Трирічної витримки з маркою розчарування.
А правда в'їжджає в свідомість локомотивом
З важкими вагонами вибухо-віршування.

Жовте листя тихо опадає
Під колеса пізнього авто.
Одиноко краплями ридає
Осінь у багряному манто.

Ніжність твоя запізніло лине,
Зігріваєш ти холодні руки.
Ще хвилина, лиш одна хвилина -
І заплаче небо від розлуки.

І в туманах, сивих і печальних,
Лиш луною озоветься осінь.
Жовте листя тихо і безжально
Смутком уплететься в мої коси.

Та нехай. А ти — промінчик щастя.
Простягаю я назустріч руки.
І крізь дощ авто по мокрім листі
Їхало додому із розлуки.

(за мотивами Лесі Р. "Як гірко пахне матіола")

Як моцно грає радіола.
Якогось... крутим рок-&-рола,
а злий зелений змій глаголит:
– Женись на ній, бодай жени!

Хай у Сірка вже буде буда,
у міру ситим гавкне людьом,
у міру – хвіст, мордяка й зуби,
у міру – сучки й паркани.

Твої... пухкенькі, вочі – фари,
і сороксемий розмір шкарів.
А я шукаю закамарок,
де можна бавитись у "бах".

Тікай. Спіймав, мов до росолу
вищіпував вбранє поволи.
Як моцно грає радіола…
яке солодке в тебе "Аааааах!"

30 Вересня 2009

Ти сьогодні така красива –
Афродіта кусає губи –
Ніжний погляд – хіба не диво?
Граціозна – невже не люба?

Зашарілись рум’янцем щоки,
Опустилися очі долу,
А від тебе за кілька кроків
Пропливає фрегат танцполу.

Зупинився – якраз напроти,
Посміхаючись очі в очі:
„Ви дозволите?”
– Я...
Не проти.
А сердечко тремтить, тріпоче.

Ти кладеш свої теплі руки
На широкі, м’язисті плечі.
Вас підхоплюють дивні звуки
І кружляє казковий вечір.

В нього – розум і добра сила,
А тебе прикрашають чари.
– Купідони, лаштуйте стріли!
Подивіться – яка
Пара!
24.09.09р.

Розірвано вечір дощами...
А ночі нестримана суть
повзе з-під небесної брами
і в місто несе каламуть.

У хмари закутано зорі,
як душу - у чорний туман.
Я знов, опинившись надворі,
віддамся на волю вітрам.

Стихією змито невдачу,
хоч настрій намок під дощем.
Думки недоладно, ледачо
вже сплять, невдоволені днем.

Я просто крокую в негоді.
І навіть не знаю - куди.
Напевне, де звуки рапсодій,
де колір Кохання
і Ти...

2009

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.
За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?
О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.
Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.
На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.
Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше -
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.

Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило - цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться -
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.

Юна сербка переходить вулицю,
і оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині -
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.

Терпкі слов'янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.

і всім медичним працівникам
в її особі

Моя мати друга врятувала,
Він завжди бліденький був з лиця,
І злий жарт колись із ним зіграла
В час недобрий особливість ця.

Він був захворів на жовтяницю,
Й пожовтіли враз очей білки.
Через блідість щік оцю "дрібницю"
Не розгледів лікар молодий.

І від грипу лікувався хворий,
І душа на той світ вже ішла,
Бо була температура - сорок,
Світло крала із очей імла.

З ним прощався подумки навіки,
Коли ж мати - лікар-терапевт,
Відгорнула хворому повіки
Й визначила Боткіна в момент.

Через місяць друг устав на ноги,
Квітів оберемок їй приніс,
Дяку мамі - лікарю від Бога,
За її діагностичний хист.

Медикам дай Бог не помилятись,
А горнути квіти до грудей,
Й від роботи насолоду мати
За життя врятовані людей!

17. 06. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

Теплий ранок і тиха погода,
Посміхається сонце зі сходу
І вдивляється осінь у воду
На прикраси свої, і на вроду.

А ні трави, ні вранішні роси
Ще не бачили перших морозів
І з тривогою сумно чекають -
Невідомість кого не лякає?

Обхопивши повітря осіннє,
У мандрівку летить павутиння
І насінням змінилися квіти,
Щоб десантом униз полетіти.

Ген у полі зайчисько гасає,
Наче вітер — від краю до краю.
Ось тренуються гуси й лелеки
Щоб летіти у вирій далекий.

Пролетіло дитинство, як літо.
На порозі дорослого світу
Скласти іспит на зрілість пора,
Бо доросле життя — це не гра.

2006р

*
Монетами укрила рінь весь берег.
Жорстоке море
Й добре водночас
За горе й радість
Визначило плату.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.

Осінь така бездонна,
ранок тепловрочистий,
Світлокаштанна втома
губиться в жовтім листі.
І розливається небо
кремом ніжноблакитним...
Світло і хризантемно! -
Хочеться просто жити!!!

Відступали моря, залишаючи мушлі солоні.
Простягалась в розверзнуті хмари вселенська рука.
Ми збувались потроху словами в космічному лоні
І пасьянси дощів розкривали наш код ДНК.

Ми збувалися просто: струсились, як попелом зорі…
Ми старіли невпинно у сяєві вічних свічад.
Першим хтось проказав те сакральне «…у радості й горі…»,
Першим з кубка надпив. Першим вріс у чекання прозорі.
Першим впав у трійчанську траву до малих потерчат.

І ходжали посріблені тіні, що звалися нами.
Невпізнані, минали, торкнувшись думками чола.
Ми стікали річками й верталися знову дощами,
Ми бували, минали, предтечами болі прощали,
Ми так легко згорали, бо вірили в те, що – дотла…

Хто ж помислити міг, що прийдеться родитися знову? –
Генетичне коріння шукає прапам’ять в імлі. –
І солоні слова, що ми з них починаєм розмову,
Пахнуть сіллю морів, що до нас ще були на землі.

2009

Музика, очерет,
на долоні, руці.
Скільки пройде комет
крізь понадхмарр’я ці.

Як проступа тепло
через ріки, міста.
Все, що у нас було —
тільки ця висота.

Все, що трималось вій,
голос печальний, плач,
я скидаю на твій
автовідповідач.

Поїзд твоїх химер
не зупиняє біг,
нам з тобою тепер
падає різний сніг.

Нарізно кров поспіша,
солодко шириться лет,
тихо росте душа,
мов ламкий очерет.

На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.

Ти починаєш. Не остання і не перша,
і тиху голову на тихі руки сперши
ти тихо-дихо-дихаєш. Сюди
не долинають крики і суди.
І ти сиди.

Сиди і дихай. Завтра буде далі
намотування нервів на педалі.
Намотування візій на шляхи.
І пил трухи.

Життя тече - по руслу, осторонь.
І ти на літо викупляєш бронь,
на хвилю тиші виставивши чати.
Прозора мушля - розкіш і печать,
і це блаженство, коли всі мовчать,
крім тих, кому не можна промовчати.

Усі, що знають точно, без вагань -
глухі на ноту та сліпі на грань,
а отже, що граніт - не має рацій.
Усе минуле на верхівках паль
мій повсякчасний внутрішній скрипаль
зіграв би у мільйоні варіацій.

І ти виходиш на широкий міст,
змінивши форму - залишивши зміст.

Навіть якби ти покинула ті місця
в яких народилась і де лишалась чекати,
де формувались риси твого лиця
і починались географічні карти,

навіть якби ти вживала чужі слова,
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,

навіть якби ти тікала від власних слідів,
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
якби уникала присмерків і холодів,
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,

ти би примчала, всупереч всім листам,
назад — де високі дими і гарячі стіни,
напевне знаючи, що навіть там
ти його не зустрінеш.

Земля кругленька, наче колобок,
Годинник перевернуто… пісок
Стікає долу (бо куди ж стікати?
Закон тяжіння діє де-не де),
І пані на кушетку упаде,
І ніжний дохтор буде колихати
У голосі своєму… обертони
Її наповнять – і вона потоне
У океані любощів… шалена!
Кохані ноги, груди і рамена…
Сторукий Шива зшиє тіла два
У досконалий витвір… хай трива
Ота любов довічно… і трава
Хай пророста… не простирадло – луки!
І він бере – її, дзвінку, на руки,
Вже півпрозору… сто життів підряд
Триває феєричний маскарад
Цих перетворень – вічних і незримих…
Міняються костюм і машкара,
Прем’єра знов проходить на «ура»,
І сонцесяйний вінценосний Ра
Їх повертає знову… Пілігрими,
Ще не збагнувши сенсу до пуття,
Знов чимчикують – із життя в життя…
Єгипет, Рим, вогонь середньовіч,
А скільки лиць довкруж! А скільки віч!
Відродження несе відро бажань,
І бавиться баранчиком бароко
Просвітництво просвітлює нівроку,
Як Едісона винахід… З наскоку
В обійми милі!!! Наче плющ, сплелись
(а як він цілував її колись!)
Це генна пам'ять (однозначно!) лізе
Як крокодил Геннадій… із заліза
Міцні обійми…гаряче печуть…
- До зустрічі!
- Ти ж тільки не забудь!
…Біжать чимдалі – двадцять перший вік…
І в білому – не ангел! – чоловік
Назад рахує – десять, дев’ять, вісім…
І доки він дійде до цифри «one» -
Розвіється мана, мине туман,
Западе тиша (щось умерло в лісі),
У підсвідомість влізуть кілька поз,
Очуняє на білому дивані…
- Ну як минув сеанс? Все добре, пані?
…Гіпноз – воно і в Африці – гіпноз…

и разделив с кошкой сардельку
с тобою – кофе
с небом – бессовестную розовость рассветную
сидеть на лестнице
друг-в-друга щуриться
лениво отыскивая ответ
на вопрос о происхождении миров
или первичности яйца и курицы
..............................
кто скажет, что это – не счастье,
тот ничего не понял в фильмах Кустурицы.

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Ти, кажеш, на гачок піймався?
Але признайся – закохався,
лише до мене серцем линеш,
телефонуєш щогодини,
приносиш квіти, шлеш записки...
Ох, вітрогонистий хлопчиську,
чому в житті так випадає:
ти покохав – а я страждаю...

1991 чесно, не пам’ятаю точно,
але хай. це не смертельно :)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,
не тільки ложа, що для тебе застилались,
але і ті бажання, що для тебе
палали в широко розплющених очах,
які тремтіли в голосі – і будь-яка
раптова перепона їх могла спинити.
Тепер, коли це все уже в минулім,
здається, наче знов оцим бажанням
ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,
в очах отих, які дивилися на тебе,
і як тремтіли в голосі несказані слова, о тіло, пригадай.

Переклав з новогрецької Назарій Назаров

Θυμήσου, Σώμα...

Σώμα, θυμήσου όχι μόνο το πόσο αγαπήθηκες,
όχι μονάχα τα κρεββάτια όπου πλάγιασες,
αλλά κ’ εκείνες τες επιθυμίες που για σένα
γυάλιζαν μες στα μάτια φανερά,
κ’ ετρέμανε μες στην φωνή — και κάποιο
τυχαίον εμπόδιο τες ματαίωσε.
Τώρα που είναι όλα πια μέσα στο παρελθόν,
μοιάζει σχεδόν και στες επιθυμίες
εκείνες σαν να δόθηκες — πώς γυάλιζαν,
θυμήσου, μες στα μάτια που σε κύτταζαν·
πώς έτρεμαν μες στην φωνή, για σε, θυμήσου, σώμα.

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі.
І сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими.
А чорний пень зробився вовком,
повившись у дими.

Підносить кожен ясень келих
пінливого вина.
Тож як я серед них, веселих,
не вихилю до дна?

Розхристана й простоволоса,
в ялиновій юрбі
мене береза злотокоса
стрічає на горбі.

Бере за руку, яснозора,
і в шелестливу тінь
веде, спокійна і прозора,
немов у свій курінь.
09. 33

Осінь, гарна молодиця,
Розгулялась, веселиться,
Прикрасила все барвисто
І шипшинове намисто
Одягла собі на шию...
Та чого тільки не вміє
Осінь, щедра господиня!
Гарбузи, картоплю, дині,
Все зібрала із городу.
Не забула й про погоду:
Заховала у тумані
Сад, де яблука рум”яні.
Там, де груші соковиті
Зранку дощиком обмиті,
Листя жовте розтрусила,
Де береться в неї сила?
Осінь гарна молодиця...
Літо нам вже тільки сниться.