Не запрошуй на каву – ненавиджу цей етикет.
Краще зразу скажи – малюватимеш Жінку, Що Кається...
Я давно розлюбила. З такої не вийде портрет.
Намалюй краще дівчинку, що як весна, усміхається.

Що біляве волосся красиво зав’язує в хвіст.
Продає тобі пензлі зі знижкою майже на гривну...
Ти старієш, художнику, ти розбазарюєш хист.
Намалюй її очі, що дивляться так невідривно.

Намалюй їй слова у яскравих сукенках. Намов
Станцювати їх танго, щоб вибухнув сум феєрверками.
Намалюй ту оголену, зовсім дитячу любов,
Що уперше для когось наважилась бути позеркою....

В краю, де чути сонця сміх,
Де ніжно пахне рута-м'ята,
Намисто скрипок золотих
Вплітають в серце солов'ята.

Блукає літо у полях,
Духмяний колос вгору пнеться.
До мене стелить довгий шлях
Земля, що батьківською зветься.

Блищить в очах світанків синь,
Палають зорі, мов троянди.
Мій краю! Я - твій вірний син,
А ти - взірець добра і правди.

І світла юнь, мов щастя мить,
В душі барвінком чистим в'ється.
Завжди зігріє й захистить
Земля, що батьківською зветься.

Блищить вогнем джерел сльоза,
Летять тополі в синє небо,
А гнівом сповнена гроза
Як хижий птах, кружляє степом.

Мій рід - козацький, бойовий,
Що перед бурями не гнеться.
Шумить мені крізь дух завій
Земля, що батьківською зветься.

Чи то весни зелений цвіт,
Чи думи осені багряні -
В моїй душі на много літ
Слова Вітчизни полум'яні.

Скрипить акація в саду,
Торкають віти струни серця.
Розвіє смуток і біду
Земля, що батьківською зветься.


1999

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця...
Просто щезну. Все, як ти хотів.
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу...
Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.
Сумніви пройшлися, як вогонь,
По садах квітучих і зелених.
... Випадаю зіркою з долонь.
Сумно. Вигорають гобелени.

1.
у цього снігу дивний післясмак:
небесна манна млосного дурману.

бог_наркоман ростив зірковий мак,
а бог_нарколог зрікся наркомана.

між лівих ребер - кинуте гніздо.
тендітна пташка моститься в Європі.

я уві сні щасливий - як ніхто,
коли навспак тече Чумацький Опій.

у цих обставин тисячі причин:
ярмо потенцій, паливо відносин.

я із отих "продвинутих мужчин",
що з виду жлоб, а сам кохає осінь.

я жив отут! мене від цього пре!
я мав жінок! я їздив з другом в Ессен!

я крапка в грудях, в датах я - тире,
як тільки Він підніме сміт_і_вессон.

і справа тут не в праві чи вині,
не в новизні римованих сентенцій -

коли у небо хочеться мені,
Господь тебе притримує на денці.


2.
відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків.

тебе, алогічну законам божим,
вкладаю у вірші й завчаю кожен.

а потім нервуюсь, неначе звір я,
впівголоса вию на всі сузір'я.

і все це де-факто, бо я де-юре,
а з неба сміється гагарін юра.

Загубився у часі колишній
козацький Орлик-
Це гніздечко, що звите в зеленому
межиріччі,
Це обійстя, узимку- з вічно
простуженим горлом,
І з ялинкою-привидом в центрі,
на новоріччя.
Навесні - у віночку з бузків
і вишневоцвіту,
Восени - з гомінким листопадом –
кризопадінням.
Я милуюсь його світанкОвим
серпанком влітку,
Співчуваю скаліченим вулицям
карантинним...
Я люблю своє місто з некультовим
Бугом – Богом,
Що колись необачно потрапив
у пастку- ринву.
І стискається серце від вигляду
тих убогих,
Що на звалищах бруду змагаються
за їстивне.
Тут бабусі торгують насінням
на перехрестях,
Їм холодні протяги боляче
лижуть спини.
Сигарети по-штучно. Вітрів
степових фієсти
Так завзято беруть тупі
бігборди на кпини.
Я люблю своє місто, так щемно
і безпросвітно,
Хоч його вже піввіку усі
називають мертвим,
Хай крім нього я так небагато
бачила світу,
Саме тут над могилами пращурів
плачуть верби.
І з очима богинь, зневажаючи
кризи й біди,
Так багато дівчат - жінок
тут ходить вагітних.
Я люблю своє місто. До щему
й до болю рідне.
Хай простить мені те, що так довго
воно не квітне.

Ще зі вчора їжачиха
Застудилася і пчиха...
В їжачатка ніс гарячий,
А до того ж - воно плаче...
Пан Їжак пішов в аптеку,
Купив ліків цілу теку:
Аспірин, три скибки дині,
Дзбан шовковиць темно-синіх,
Дзбан малини, дзбан суничок
І десяток грушок-дичок.
Ще настою із шавлії
Для їжакотерапії.
Наколов дружині й сину
По гірчичнику на спину.
Вкутав їх у ковдри з вати,
Взявся медом напувати.
Випив чайничок узвару
З їжачихою на пару.
А синочок Їжачатко -
Зовсім трішки: три горнятка.
Був іще узвар з кропиви,
Та його чомусь не пили...

Пишуть всі поети: «Плаче Дощ…». Ей!
Зрозумійте, що це неможливо:
і зійдіть з калюж – вологих мощей.
Він помер, коли затихла злива…
. . . . . . . . . . . .

Краплі води між землею і небом –
це тіло і кров Дощу, його плоть…
Б’ється об землю – ламаються ребра,
в краплинки впивається скло, камінь, ость…
. . . . . . . . . . . .

Живим є Дощ допоки на долоні
спадають краплі, чи з дахів дзюрком…
А влітку часто Дощ буває сонним,
коли заспить туманом над ставком…
. . . . . . . . . . . .

Шибки стають Іконами в дощ,
а шифер бубнить: «Боєць я».
Свято очищень, народжень, прощ,
об землю життя нове б’ється
(немов немовля в материнському лоні
зсередини ніжкою б’є по животику,
а матуся щаслива руку кладе на те місце і
посміхається. Оця посмішка є – Веселкою,
Дощ – немовлям, а Земля – матір’ю)…
. . . . . . . . . . . .

Коли постарів Дощ – помолоділо Небо,
і Сонце по калюжам розбрелось.
Я зрозумів тоді: в житті найвища кеба* –
Любить життя, як Білу Церкву Рось….

В надвечір*ї сонного Бугу,
Паленіє небо осіннє,
На далекому видноколі
Вистигає пахкий кальян.
У багряній предтечі хуги,
Первоснігу зріє насіння,
Безпорадне сонце у долі,
Зачепилося у гіллЯх.
Чом притих, тьмяноводний Буже?
За козацьким нудьгуєш степом?
За крислатими вітряками,
За водою ясних джерел?
Чи ж такий тобі осоружний
Став по осені плавнів шепіт?
Занімів, ніби чорний камінь,
Клекітливий колись орел.
Завмирає й холоне місто,
Заринає в пітьму по груди,
І клоновані очі вікон
Не розказують про дива.
І, покинуту падолистом,
Булаву піднімає грудень,
Вже укотре з початку віку
До Святого веде Різдва.

Яке байдуже й сонячне опівдні
це давнє місто. Так я і хотів,
смиренним бути, наче ґанки мідні,
де жовтий плющ недавно шелестів:
нехай отруйну спрагу почуттів
заступлять барви осени погідні.

У них розтануть незнайомці рідні,
і зацвітуть у людній самоті
Твої звабливі обіцянки срібні,
такі ж нездíйснені, такі ж святі.
Не маючи надії на меті
вони тепер безжурно-самоцвітні.

Їм горниці вготовані догідні
в наполовину срібній голові,
вони розсиплять спогади тендітні
в укритій срібним порохом траві.
І навіть сірі мури вікові
стоять сліпою радістю вагітні.

Освятять вечір у вологій пітьмі
блідих костелів гори мовчазні,
і коло них урочі, старожитні
реклам тривожних матові вогні.
Та вже несила вірити мені
у ці живі прозріння заповітні.

Старі відбитки радісного болю,
ви знаєте, що знову зацвісти
я вже ніяк себе не приневолю.
Зі свого каземату самоти
я можу вам у жертву принести
лиш осінь, Львів і трошки алкоголю.

2008, пізня осінь

У своїй блаженній ліні
сплять гетьмани на Вкраїні,
сплять події і надії,
сплять співці і лиходії,
сплять благання і прокляття,
сплять Донбас і Закарпаття,
сплять воли, бо ясла повні,
сплять стовпи вельмишановні,
спить сексот і спить собака,
спить топір і спить рубака,
спить Дніпро без чорториїв,
спить, на плоть начхавши, Київ,
сплять Чорнобиль, Конча-Заспа,
сплять священики і паства,
сплять поминки і банкети,
сплять пікети і ракети,
сплять долини й високості,
спялть слова, думки і кості,
сплять лікарні, ресторани,
автохтони, автокрани,
чорний кіт і біла мишка,
над колючим дротом вишка,
майстер пензля і доїння,
діти й мати-героїня,
самобутня анонімка,
інвалютна зірка Нінка –
супердівка, супер... –
СПЛЯТЬ!
Та не спить недремне око,
із кіота одиноко
прозирає ніч незмінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
подароване Москвою
око цербера застою.
На Вкраїні темно й глухо,
та не спить недремне вухо,
ніч прослухує камінну –
лиш одне на всю Вкраїну,
та при ньому – весь наш сором
із навуходоносором.
Око бачить, вухо чує:
зле Прибалтика ночує.
в сили вірить надприродні,
у свої фронти народні.
Бачить око, чує вухо:
на Кавказі теж неглухо,
незвичайні біоструми
забродили у Сухумі,
у Тбілісі – як у лісі,
в Єревані – як на грані,
у Баку – як у Техасі,
в Карабасі – як на пласі,
що в них там, під спільним дахом, –
не збагнуть і Бог з Аллахом.
Вухо чує, око бачить:
вічна дружба щось партачить,
утікають, як чужинці.
з дому турки-месхетинці,
не в своєму ніби ложі
Волга й німці на Поволжі.
а татарам кримським стриму
теж нема – схотіли Криму.
Ворушаться й молдавани,
що гостинність удавали,
а тепер і гагаузи
рвуть із ними дружні узи.
Пригадали білоруси,
що не в сні життя – у русі,
вже й Росія – не месія,
на месію жде й Росія,
і не влежать, мов бездомні,
сестри й браття автономні.

........
Але далі на Вкраїні
люди сплять і їхні тіні,
сплять і помисли, і голос,
сплять і праліси, і колос,
і на прапорі блакить –
СПИТЬ!
("Спитай себе")

Коли вже замете снігами,
що ні проїхать, ні пройти,
і на землі не стане й плями,
і сніг сховає всі сліди,

сліди суєтності, тривоги,
сліди бажань і каяття –
я не піду шукать дороги
свого вчорашнього життя.

А стану снігом. Білим снігом.
Невинним наче немовля.
І засміється білим сміхом
новонароджена земля.

Блаженний сніг, він знає небо.
Високоплинний Білий птах
змахне крилом і вже не треба
блукати по чужих світах.

Нема свого – нема чужого…
Є тільки біла круговерть.
І пада сніг… А що до нього?
Розлука з ним, і сон про смерть…

Мій білий сніг не сон, а дія.
Душі людської ніжний цвіт.
Останню замете – надію,
і починається політ…

Якою на смак буває дзвінка пітьма?
Хай б'ють
на проміння,
б'ють на дзеркальні
друзки!
І вітер навідмаш ляскає по щоках,
І сльози дощу звертаються на вустах,
І шкіру пече промокла до серця блузка…
Суши-не суши, в цій осені ти сама.
…………

І танець – не танець битим небесним склом,
І блідне обличчя кольором зорепаду.
Тікай від дурного червня до листопада!
І думай, що це спасіння.
Що це – не зрада…
Хай зів'є собі у грудях м'яке кубло,
Й руками твоєю шкірою пише море…
Поетко, дивачко, дівчинко,
к бісу сором!
…………
Малюй-не-малюй на вікнах травневий цвіт,
Здирай-не-здирай долоні об перший лід,
Жени-не-жени від себе липкий туман,
Гори-не-гори –
а знову прийде зима...
…………

Змиває з чернеток місто_чорнильних_мрій,
Змиває у ніч холодні дзеркальні друзки,
Змиває вчорашнє сонце з тремтливих вій.
Поетко, дивачко, дівчинко, боягузко…
Ридай-не ридай,
цей дощ все одно не твій.
…………
І звідки така покора,
сонливий щем?
Відпустиш – і стане легше.
Лети, голубко!
Мій Боже, я так надихалася дощем…

Хай осінь тебе зігріє
липким плющем,
Поетко, дивачко, дівчинко,
перелюбко…

”Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, — я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Як з цукром перетертий мак
в макітрі, землесніжну піну
в калюжі дощ змісив. Будяк
розворушив духмяне сіно –

пробивсь. Кульбаби цяпотять,
як в ящику курчата. Бджоли –
ченці тепла. «Привіт, як звать?», –
спитав промінчик матіоли.

Прийшло кохання молоде,
все вибухає і димиться.
А ти… сховалась від людей
солодким сонечком в суниці.

Він прийшов серед ночі дощем, наче шепотом,
легкий подих зітхання майнув попід віями.
І від нього, такого незнаного, теплого
незборимим жаданням кохання повіяло.

Потягнулась до нього крізь сон кожна гілочка,
(юна яблунька цвіту ще зроду не відала).
Звідки він, цей лякаючий шал, ці вогні в очах,
ця бентежлива пристрасть, ця млість несповідана...

Ледь торкався кори бігунками-струмочками,
не минав ні горбочка цнотливої стрункості,
не спиняючи втіх, не затихнувши хоч на мить,
у одному акорді злились, наче струноспів.

То пручалась, то прагнула знову лавину ласк
поки сон переміг у змаганні з повіками.
Перший промінь відчувши, юначка прокинулась
і засяяла вперше рожевими квітами.

Як пахне Сонце влітку після зливи!..
мов щойно викупане чисте немовля;
молитву Ранок так велеречиво
своїм пробудженням натхненно вимовля,

що, дивлячись на обрій, відчуваю
себе священним Цвітословом золотим…
і м’ятою в завареному чаї,
поезією сонячних калин.

Як заголовні літери у вірші,
дощу краплинки нависають, дзеленчать…
Не просто день народжується – більше:
добром прищеплюється в серці благодать!

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.

Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Оживили гетьмана Богдана
В клініці сучасних перевтілень.
Повели по вулицях, майданах
Легендарне українське тіло.
Все, що очі бачили довкола,
Все, що час явив, і що порушив,
Оточило ніби частоколом
Легендарну українську душу.
Маревом вбачалися споруди-
Велети окаті та незвичні,
І якісь дивакуваті люди,
Певне, час їх трохи покалічив.
Де ж козацтво ділося, у біса?
Думав, потерпаючи, Хмельницький-
Ні коня, ні булави, ні списа,
Як вкраїнську славу роздивитись?
Бігає по вулицях залізо,
Хоч воно й до чортиків блискуче,
Дивні прапори у очі лізуть,
Все якесь турецьке закаблуччя.
Може перекинутися словом
з першим- ліпшим на шляху нащадком?
І на щирій українській мові
Каже: «Я вітаю тебе, брате!»
Той же, не шануючи старшо́го,
(краще вже від сорому згоріти)
відповів: "Вы, верно, с телешоу
Камерой орудуете скрытой?"
У Богдана шок- оціпеніння,
Аж пришерх розкішний оселедець,
По –московськи торохти́ть створіння,
Що нащадком гетьманським зоветься!
Повернувся гнівний небожитель,
В клініку з невдалого параду,
Наказав негайно оживити
Членів Переяславської ради:
"Будемо процес коригувати,
Знадобиться мікрохірургія...
Цар Петро повівся наглувато.",-
Рік Богдан. І впав у летаргію...

То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

Вже води відійшли від берега, уже
вона відходить теж по ниточці алеї…
Портрет-пейзаж-портрет. Відколупай ножем
її із полотна чи пам’яти своєї…

Чи просто замалюй – і розум-мастихін
Наліплює мазки – олійна фарба ранку:
← Стікає як смола – до золотих колін…
→ Залазить як змія – в потріскану горлянку…

І ні очей, ні губ – які вони були?
Портрет-пейзаж-ніщо… мализна і ніщота…
…не смикнеться рука із пензликом, коли…
…не відвернеться Бог – така його робота…


Вже води відійшли від берега - і мла…
І силует розтав під подихом ваала…
…………
…а як вона б тебе у небо завела…
…а як вона б тебе у небі цілувала…

Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні?
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…

Трава забула, бо вона – росте,
І мудрій їй однаково про те,
Що час - тече. Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…

Бо кров і плоть – вода і ковила,
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полин-прилинь...пісок і спориші,
Як пальці рук, як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі.

We lived our little drama, we kissed in the field of white,
And stars fell on Alabama that night
“Stars fell on Alabama”, Louis Armstrong & Ella Fitzgerald

Ми плели свої маленькі драми.
Танули у вогнищі поліна.
Я язик тримала за зубами.
Він тримав долоні на колінах.

В голові туманилось від джазу,
Обертом йшло небо від циклонів.
Я його доводила до сказу.
Він лише сильніш стискав долоні.

Било серце молотком по вухах,
Вимагали репліки продовжень,
Та ніхто нікого вже не слухав,
Бо й сказати нічого було вже.

Падали зірки на Алабаму.
Він мені розбещував коліна.
Я язик тримала за зубами –
За його, звичайно, не своїми.

...в падении не видно дна...
и обнажённая душа
бредёт в потёмках острой боли,
и обезумевшие тролли
ей злобно шепчут: ты одна...

а то, чем жизнь полна и дом,
и то, что грезится потом -
не больше, чем попытка в маске
рассказывать всем прочим сказку,
что всё в порядке, в норме всё...

жизнь превратилась невзначай
в давно остывший в кружке чай -
постылый. Морщась от глотка,
ты подливаешь кипятка
на десять тысяч лет вперёд...
...
и снова одурачен свет:
и виртуозный свой балет
ты лучше всех танцуешь в зале...
и в маске белой не узнали
ту, чьей души на свете нет...

Вутле суденце – кораблик з кори,
в трюмі – олива і цина...
Хвилі – над небо, і Бог догори
дівку підкине, як м’ячик: «Лови!»
А не зловив – не підводь голови…
Я – у воді. До води говори:
Перша.
Остання.
Єдина.


Єдинокровна, яка не одна:
Біле лице, океанна стіна,
Ані кровиночки, ані…
Пальці замерзлі намацують плоть…
– Ти, моє серце?
…Сміється Господь:
– Це все апокрифи, Аню…

Єдиновірна, а віри катма,
Сумнів у серці – як довга зима:
Як перебути останню?
Північ. І грюкіт у двері…
– Заходь.
Ти, моє щастя?
…Сміється Господь:
– Це все поезія, Аню.


Єдиносуща, бо сутність – то кров.
Що я шукала і що ти знайшов?
Безмір води чи намули?
Ніжна долоня – золочена лодь…
– Здрастуй, Любове…
…І мудрий Господь
Душу до Тіла притулить…

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо
І нічка прокрадеться шкодливим кошеням,
З календаря вкраде листок собі для втіхи
Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам.

У цей безмовний час, розмірно й величаво
Крильми розтявши неба зачорнену блакить,
Утомленим птахом із поглядом лукавим
На філіжанку кави мій ангел прилетить.

Хустинкою зітре пилюку з підвіконня,
Щоби не забруднити сліпуче-білих шат,
Присяде і візьме горнятко у долоні,
Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат.

Отак посидимо, вслухаючись у тишу
І в те, як неквапливо годинник час кує.
Вогнями ліхтарів картини місто пише.
Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє.

Мої думки про все незроблене сьогодні,
Що на добу грядущу ліниво я відклав;
Його ж – як вберегти мене від зла безодні,
Від кроків небезпечних і нерозумних справ.

Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги.
Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях.
Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом
Остиглу чорну каву й розтане в небесах.

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря, тепле та іскристе.

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... і до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Ти питаєш мене: ну навіщо тобі це кохання?!
Я – не я, суть не в тому, - ти й так усе маєш,
І роботу, і сина, і куди повернутись додому?
Ну чого тобі ще, моя невгамовно- невтомна,
Ну який тобі я? І зрештою, чи надовго?...
Обіймаєш, цілуєш, але питаєш...
І я марю ночами і брешу тобі у вічі,
Все, що хочеш почути чи банальні якісь дурниці,
Бо ніякі слова не донесуть тобі мій відчай,
Що життя – безліч днів! – без тебе минало й минає...
І руками – за стіни, і поглядом – у підлогу...
Й промайне... І у серці – криця,
Вічний лютий і протяг, і тхне полином.
Дім – всміхнутись! Повтор! Фальшиво...
І троянди – чужі, і соромно перед сином…
Прокидатись щоранку... Ну і як тобі, зрозуміло?
Яких тобі ще пояснень, зізнань, дефініцій?
Чого тобі ще? Я просто тебе кохаю...

І ми – як ми, бо ближче до зими –
І ти – не я, і жереб крутить світом:
Мені наліво – в учні до Хоми,
Тобі направо – жити, жити, жити!

І хай болить, і хай пече… Дарма –
Однаково, як їжачкам в тумані.
Ця осінь – видиво, усе, чого нема.
Ці сльози – вигадка, а ми – такі жадані.

Бо виросли, як з розміру нога –
Я, певно, ліва, ти, напевно, права.
Ми так багато наловили ґав,
Що не збагнули, осінь – переправа.

І десь на тому березі ріки,
Де два шляхи зійдуться знов докупи,
Ми доторкнемось Божої щоки,
Нас Бог знайде і, мов нектар, пригубить.



І ми – то ми, вже близько до зими.

Що мені лишається в умовах консервації?
Крім перцю з баклажанами
І нової вакації
Окрім рахунку в банку
І знижок на надбавки
І сексу, як дотації
Від нової відставки
То що ж мені лишається?
Ще трошки сподівання?
Обама Галамага?
Бюджети проїдання?
Газети безкоштовні?
З новинами-калюжами
Коли вже, курва, криза
І їх уже придушить!?
Невже не буде виборів?
А як там моя фракція?
Без тєліка не вижити
В умовах деградації
Ніхто не дасть гарантії
Що в новім муві Стоуна
Галадрієль і хоббіти
Знешкодять Саурона
А що ж тоді лишається?
Яке з усіх Євангелів?
Невже не розуміє він
Що час почути ангелів
Хоча б одного Гілмора
Не менше ніж Мадонну
Що люди всіх конфесій
Чекають дива знову
Благають вбити кризу
Впустити в серце голос
Вези, давай скоріше
Хоча би Ролінг Стоунз

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

І Кіровоград
Ми про щастя дружно відкричали
і діждались тихшої події:
свята української печалі,
свята української надії.
Довго правда нас вела огульна,
де вівця і вовк – товариші.
Ходить наша мова безпритульна
в пошуках синівської душі.
О земля Шевченкова й Франкова! –
це сини вже б’ють її під дих.
І ридає наша рідна мова
до глухих, а значить – до німих.
Як же дожились ми, сестро й брате,
до такого підлого добра? –
ходить безпритульна наша мати,
від Карпат блукає до Дніпра.
Відсміяв своє ти чи відплакав,
мій народе, сонної пори?
Може, й не мовчав ти, а балакав.
Не балакай більше. Говори!

ІІ Село під Ужгородом
Не жди в приймальні, мово, у чинуші
і не хились перед лакейським збродом,
що поміняв на сите пійло душу
і величає сам себе народом.
Хай матері соромляться своєї
пристосуванці, наймити, пролази, –
ще нашу пісню держать над землею
такі от села, як Великі Лази.
Це ними сильна рідна мова наша,
і їй у завтра путь не перетято
ще доки є в нас мама, не мамаша,
ще доки є в нас не папаша – тато.
У цій фальшивій, холеній Європці
не вб’є нас глум, не зманять модні звихи
ще поки є не чуваки, а хлопці.
ще поки є дівчата, не чувихи.
В машинний час, який навчив балдіти
і не сумління слухався – наказів,
там Україна, де співають діти.
І йду по неї до Великих Лазів.
1988

Недопалки часу залишмо сьогодні в шухляді,
Недоліки інших - на випраному простирадлі,

Про візи забудьмо - вони постирали кордони,
А в рідному місті чомусь твоє серце холоне

Кружляють ворони - нема серед них альбіносів,
Свого родоводу не знаєш чомусь ти і досі...

Скажи на якому ж проклятім дешевім базарі
Купив непотрібнорожевобридкі окуляри?!

Сьогодні нас поять коктейлями правильних кодів,
На снідання маємо порцію нових законів.

Тобі діафільм змонтували в прямому ефірі,
Щоб наживо бачив свою отупілість "у стилі..."!

вітер точить у тебе крила
сонце в мед розплавляє волосся
ти б йому навіть сон хрестила
досі

ти ж була чи мадонна, чи жінка
варта квітів і кави в ранок
перекликана з міста інків
бранка

свічка гріє навиліт рану
в тиші як у дитинстві сірій
кличе вкутаними краями
вирій

вже не мед не гірка як кава
постать темна з очима мами
крила сточені і русяві
в’януть

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

О Юносте, усе б тобі казитись на траві.
Дрібні to be or not to be – мов бісер в голові…
Та тільки-но вона чи він коханнячку: «па-па…»
– О, not to be! – серденько в дзвін, і всесвіт на попа!

О Старосте, а де твої премудрості сади,
А в них співучі солов’ї і золоті плоди?
І чим піклується щодень сивенька голова?
– Було колись, тепер не те… не та тепер, трава...

О Зрілосте, твій Діоген з вогнем посеред дня,
Поміж плебеїв і богем увись ліхтар підняв –
Тебе шукає, із богинь найліпшу, най, най, най…
А люд – йому: «Омано, згинь! Ізгою, оминай!»

Так день за днем, за віком вік мудрець із волоцюг,
Шукає дивний чоловік – ЛЮДИНУ, щоб ланцюг
Гармонії буття колись розірваний людьми,
ЛЮДИНОЮ піднести ввись мов той вогонь з пітьми.

Вже Ойкумена як діжа розсохлась, прогнила.
Де гомо сапієнс лежав – відходів купа зла.
Там – Юність в бісері дрібниць – збирається в життя.
Там – Старість нахилилась ниць – перебира сміття.

Когда-нибудь и я, как этот пес,
Свалюсь мешком среди чужих прохожих,
И шерстью буду чувствовать и кожей
Как я врастаю в тротуар. До слез
Обидно – я мечтал совсем не так:
Нелепо быть разрезанным трамваем,
И тротуар покажется мне раем,
Обычным раем, раем для собак…

Прохожие пойдут, пройдут, уйдут,
А я, пятном с потухшими глазами,
Останусь там лежать, на Привокзальной,
Так просто оказавшийся в аду…
Лишь девочка – ребенок лет пяти,
Вдруг скажет: «Мама, это же тот рыжий…»
И я сквозь пленку мертвых глаз увижу,
Как мать ускорит шаг, чтоб увести…

Гравітаційний фронт крає вага стерна: позапланетний зонд з простору випірна і прокладає курс у позаземний час. Позасерцевий пульс втискує в дійсність нас лезами рис лиця, жилами на руці – лиш мерехтять сонця й вкручують місяці шестернями орбіт в темінь тривожний блиск. Точаться зорі вслід крізь порожнечі тиск іскрами кораблів з ватри вогненних мрій. Вже поза променів, згуслих в молекул рій. Ще поза слів нових, винайдених вночі, зопалу мовлених, кинутих вдалечінь поза пошерхлих губ, формул, віршів, команд. Одноразовий шлюб з небом бере гарант, втиснутих у скафандр, одноразовий дій. Скручений, мов меандр. Одноразово злий. Та в шкаралущу сну зонд-зоряниця б‘є і, розірвавши млу, сплеском меандр стає та й оцифровує геометричний пил в те, що незмінним є – в алгебру наших крил.

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

– Блакитна троянда – це так небанально в банальному світі,
де місто і люди заснули...отак серед полудня …
– Кому подаруєш?
(полуда на серці – не холодно,
та порожньо надто…і вулиці мертвого city –
як сіті рибальські… кого упіймаєш плотвичкою?)

…. Маленька рибчина, приваблена зимною річкою,
засохла тараня, набридла смішна полюбовниця…
(блакитна троянда не пахне, не гріє, не колеться,
не справжня – торкнися – відчуєш! – ТАКИХ НЕ БУВАЄ!)
…
– Кохана…ця річка стікає до теплого раю…
Не бійся…ці води освячені, хвилі освічені…
А просто прийняти – найкраще на світі освідчення.
А просто довіритись – хай не буває! – та вірити –
Любити – і байдуже: рибою, птахом, чи звіром ти
Сьогодні чи завтра – бо вічність у спадок дарована…
....................................
…блакитна троянда…
любове моя зафарбована…
………………………………
- Таких не буває!
- Буває…
- Не бійся…
іди…
………
І тонни води під ногами.
І білі сліди…

Молода поетка якось Майстрові говорить:
”Над усе у цьому світі люблю Ваші твори!”
Майстер дружньо посміхнувся молодій поетці
Й запросив її на курси поетичних лекцій.

Молодесенька поетка , родом з Василькова,
Дуже любить лекції про художнє слово,
Про високі почуття, про ямби й хореї,
Ну а Майстер всим цим любить ділитися з нею.

Майстер їй казав, що бачив живого Тичину,
Що поети дуже часто мруть за Україну,
Що вірші – це вам не проза, тут муза потрібна,
І що молода поетка на неї подібна.

Натякав, що навіть може , як вона захоче
ЗробИть з неї знаменитість всього за дві ночі.
Молода поетка була нібито й не проти,
Й, зашарівшись, поправляла зібгані колготи.

Ой, ходила до Майстра молода поетка,
Та чогось така жорстка в Майстра табуретка.
Пересядь, -говорить Майстер, - на цю отаманку…
Пересіла. Дійсно, м”якше. Лишилась до ранку.

Вранці лекції скінчились. Надворі світало.
Майстер спав, закутавшись в старе одіяло.
А молода поетка стала більш досвідчена,
От яка талановита з Василькова дівчина!