коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Созвездие Южный крест висит над тобой распятьем,
густой и жаркий воздух, как после дождя суглинок,
на спинке стула в нелепой позе страдает платье,
и день, прожитый в нем, в той же позе висит на спинке.
Ты спишь, неровно вздыхаешь и выдыхаешь жаром.
А где-то, с неба, моргая, глядят Стожары.

Над миром ночь - это время тайны и сновидений,
тебе сегодня приснится небо над Оболонью,
и над затокой Днепра ты будешь метаться тенью,
и, догоняя звезды, ловить их угли в ладони.
Но только звезды теперь висят над тобой другие.
И это - Африка, это, увы, не Киев…

Вологі губки… Блиск в очах…
Гаряча кров пульсує в жилах…
Приємний хаос у думках…
Його обійми полонили!
Торкнувся ніжно до щоки,
Пролоскотав на вушко слово
Й, не відпускаючи руки,
Повів у світ, де все їй нове!
У світ кохання? Мабуть ні!
В країну щастя? Також мало!
Таке не снилось їй у сні!
Думки пливли, вона літала!!!
Пекучий смак солодких мук
Вони відчули у тандемі.
І кожен дотик, кожен рух
Їх підіймав високо в небо!
З’явились сльози на очах…
Повіки легко затремтіли…
Був цілий світ у них в руках:
Вони його знайти зуміли…
ВОНА у нього, в неї – ВІН –
Це незабутнє почування!
Не треба див, не варто змін!
ХАЙ БУДЕ ВІЧНИМ ЦЕ КОХАННЯ!

20..

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

Незалежності шлях був омріяний мудрим Тарасом,
У піснях кобзарів – сивоусих, чубатих, сліпих...
Незалежності шлях ми обрали народом – всі разом,
І сьогодні згадаймо причетних до цього усіх.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Хай твої кольори не розколюють нас, а єднають,
Навчимося прощати і інших, не тільки себе.
І могутні держави у розбраті в Лету зникають...
Ми – за єдність народів, які населяють тебе.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Ми за єдність твою – незалежна і рідна країна!
За твоє процвітання – від Криму до сивих Карпат.
Наша рідна земля – миролюбна, свята Україна,
Хай у єдності квітне, неначе замріяний сад.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

***
ти богом був, що впав з небес…

твоя опівночі волхвиця
в жертовнім ложе в складках ситцю
молила – і здригався світ
ридало небо
танув лід
здіймались руки в ритуалі…
ти щастям був їй і печаллю
і спогадом усіх життів
ти диво сотворити вмів…
узяв дари
лишив волхвиці
солоні запахи у ситцях
і зник розвіявсь як туман…
у неї ще здригався стан…

і ким ти був, що впав з небес?

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

білий світ — чорнийхліб — теплий хліб
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує

чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ

чорний хліб — моє тіло й Твоє
білих  крил  тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

На ніжці мушка..,
На щічці - ямка..
Така вже душка
Оця білявка!

Каліграфічно
Поеми пише...
І до Олеся..
Нерівно дише.

До церкви ходе.
Сумирна вдача.
До хлопів файних
Не є ледача...

Топір на бляшці!
Як сонце гунька!
Білява ватра,
А не пустунка!!

Хмеліє вітер ...
Цілує мушку :
Ти хто? Принцеса?
Та нє ! Хахлушка...
...............
Регоче ворон -
Чорнявий ворог...
Бреде Вкраїна
Крізь люте горе.

Білява ватра
На плечі пада -
Крізь блискавиці,
Крізь зорепади..

О, скільки раз
Ця "хахлушка"мила
Той чорний регіт
В крові топила ..!

В твоей квартире есть седой рояль,
с тобой мечтавший о всемирной славе,
и звуки, как в театре, по ролям
распределялись по приказу клавиш.
В твоей квартире есть седой рояль.

В твоей квартире в раме на стене -
пейзаж заснеженных вершин Урала,
свобода, заключившаяся в ней -
лишь фото из советского журнала
в твоей квартире в раме на стене.

В твоей квартире есть окно во двор -
колодец в небо, темное, как пропасть
среди стены, и кровное родство
колодца с пропастью снимает пробу
с неровной жизни, окнами во двор.

А жизнь бежит подобно колесу:
по вечерам предчувствуется осень,
выдавливает бабскую слезу
о том, что проседь, всё о том, что проседь…
и сын над книгой ковыряется в носу…

Прилине біло і крилато
І стукне тричі у вікно,
І вітром буде розправляти
Своє небесне знамено.

І замовкатимуть гармати,
Бо буде музика і дзвін,
І всіх нас буде підіймати
З могил, і з тюрем, і з колін.

І прилетять у рай земний
Не яструби, а голуби.
Бо сказано було: “Не вбий”,
Бо сказано було: “Люби”.

Про мій дефолт ти натякнула делікатно:
«Твій курс валюти впав в моїх очах…»
А я ж давав кредити «безвідкатно»,
Влаштовував вечері при свічах,
Я каву в постіль подавав щоранку,
Окремим траншем – ківі й ананас!
В тобі я бачив більше, ніж коханку –
Резерв валютний, золотий запас!
Я розумію, що жорстка всесвітня криза
По депозитах б’є й по гаманцях,
Та форс-мажор твого капризу
Вчинив банкрутство у серцях!
.............................
Я відповім так само делікатно,
Без екстраординарності в очах:
«Ми кризу переможемо приватно,
Без МВФ, і знову – при свічах…»

Коли прийде у Світ
Зима студена,
Усі чуття
Обтрусить листопад -
Один листочок лишиться -
Від мене.
Малюсінький.
Йому я буду рад...

Не пожовтіє.
З гілки не зірветься.
Над ним не владна
Днів химерна гра!
Лише один
В саду твойого серця
Не облетить,
Коли прийде пора...

Очи черные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час.

Ох, недаром вы глубины темней!
Вижу траур в вас по душе моей.
Вижу пламя в вас я победное:
Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,
Утешительна мне судьба моя:
Все, что лучшего в жизни бог дал нам,
В жертву отдал я огневым глазам.

1843

Кину палаючу квітку в безодню ріки,
І спалахне вся вода від Ереба до Феба,
І почорніють дерева, захмариться небо,
В морі далекому згаснуть усі маяки,

Трави духмяні твої замережать сліди,
Вітер морошний твою заколише свідомість,
З лісу не вийдеш по колу, мій друже, натомість
Стежку мій ворон підкаже, за нею і йди.

Бачиш, дерева застигли в останнім жалю,
Чуєш, птахи зачаровані вже не співають,
Квіти сполохані тільки за тебе благають -
Дати далеку дорогу цьому королю.

Йди, мій королю. За день схороню я себе,
Тільки згадаю, як очі палали бажанням,
Ну, а тобі далі жити з довічним стражданням,
Доля чаклунки нарешті здогнала й тебе...

*
Коні
пасуться в тумані,
травою шовковою спутані,
пастушок з батіжком,
мов рибалка.

Над містом дощ.
Ні краю, ні кінця.
У шибку з сумом виглядають квіти.
До них ще вчора вітер залицявсь,
а вже сьогодні –
десь кружля над світом.
Танцює дощ.
А що йому робить?
У нього теж є місія і мрія –
послухай, тільки,
зупинись на мить…
і, може, вперше
ти дощу зрадієш.
Він ходить містом,
як поважний гість.
Він до дерев торкається руками.
І під вікном стає на повний зріст,
цілує шибки вогкими губами.
Звичайний дощ.
Ні краю, ні кінця.
Але у ньому є чогось такого…
А те, що місту він не до лиця –
то вигадка все
розуму людського.

Димар курив у небо, кашляв в ніч.
Пригрів ворону, щоб жилось тепліше.
Того замало, що добром гориш,
Важливо ним запалювати інших.

До мене сміється беззубий собака,
Мов час через шибку.
У руки беру тендітну чорняву скрипку
І граю для нього. Від брови нахмурив, слуха.
І водить повільно, то лівим, то правим вухом.
Лягає на землю. Чекає у гості сусіда
Старого, беззубого, дуже доброго діда.
Він любить його. Старий його хлібом годує,
Щось згадує довго, то гладить, то трохи пліткує.
І так вчотирьох проводимо дні попід небом:
Сусіда і я, і скрипка, і пес сухоребрий
Він плакати вміє, він все відчуває, як люди,
Хоча не живе у палаці, а просто у буді.
І службу несе собачу та дуже сміливу,
І мовчки сумує в осінню холодну зливу,
І лапу навчився давати при привітанні,
І пережив у житті нещасливе кохання,
І бився жорстоко, зализував рани на тілі,
А зараз сидить перед домом, мов дід-посивілий,
Чекає у мисці гарячого свіжого супу…

До мене сміється старий собака беззубий.

Рушали пізно. А смеркає рано.
Я вийду і дороги не знайду.
Давно ми позривали всі стоп-крани,
І вітер викидався на ходу.

Прийшла і б'ється стомлена дорога
Об чорні двері відчаю твого.
І я востаннє не скажу нічого -
Прийми від мене лід, а не вогонь.

Не спогади й цілунки, не обійми,
Не пишні квіти, зрощені на зріз...
Хвилину тихо край вікна постіймо -
Ні слів, ні сліз, ні вигуків "на біс".

Не треба смутку, рути чи отрути,
Прощань не треба, довгих і нудних.
Згадаєм ту дорогу, щоб забути.
Квитка нехай розірве провідник...
Зітри мій номер, напиши: я зник.

Б’ється берег об жовті хвилі,
Позирає на жовтий місяць,
Море чайкою тихо квилить
І собі не знаходить місця.
І лягають хвилі на берег,
Ніби перші листки осінні,
Годі вже, не треба істерик.
Ти ж стихія. А значить – сильне.

... лови мене, мій світе! О, лови!
В кублі – пташина, у норі – лисиця.
До кого Сину Людському проситься?
До кого йтиме Постать сяйнолиця?
Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По зáсвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Теплінь у світі. Господи, лишень
Хай не зникає цей безокрай синій,
Цей сад молінь, і злагоди, і скиній.
... лиши мені леліточку на глоді,
Лиши мені ці спалахи вишéнь,
Повеликодню тишу – й годі, годі...


10 квітня 2009 р., Київ

Засмітили, як полова, наш язик чужі слова!
Вже труси не будюгови, вже башка - не голова!
Памперс, олбі, тампакс, снікерс, з сим ся звикли ми давно,
И п‘єме заморський лікер, а не рудьньоє вино.

Та й п‘єме го із стакана, а не просто з погара!
Вже не курва - ай путана, в неї отвір - не діра.
Легіня же не по-руськи обозвали - джентельмен,
В ногавіцьох замість пуцьки, джентельмени носять хрен.

Курті гаті то є шорти, а без гатю - то є "ню".
Не повірете, до чорта, хрю-ю-юша кажут на свиню.
Цицьколайбик - то є ліфчик, а маржина - то є скот.
Намащений мастьоу хлібчик, не хоть што - ай бутерброд!

Вже не тягнуть гроші з жеба - хаплют бакси з портмоне.
Може так воно і треба - най прогрес нас не мене!
Може так воно май файно, і най клеється ги клей.
Замість фрази "добре, айно", говорити - "yes, ok".

Най узнают всі народи, руснаки - не простаки!
Не лиш ліс у нас і води, ай усякі язики!
Ей, як зайдеме в Європу, я тя имлю, не забуть,
Не за задницю - за попу, не за цицьку - а за грудь!

Уповім на шури-мури "дєре_бе_на_рекоме"!
До високої культури різко ми досягнеме!
Так високо, што й недовер камінь в нас який герой!
З сим кончаю, все! game over! бісонь латашро! агой!

2004

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни» - доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані та не часті треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Бо ти їм Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й равин!»
Та до Митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий один.

«І Бог Один! – зійшлись, - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть
За грішні душі – інші та свої.

На скін зими пишу собі листи.
Ретельно. Без зворотної адреси.
Про те, що і Париж не вартий меси,
і Рим давно розграбував не ти.

В містах нових будуються дахи
все ближче до неголеного неба,
навшпиньки, коли виникне потреба,
до нього доторкнуться дітлахи.

Ці вулиці, широкі і прямі,
вже не зміять провулків,
ненароком
підлога площ розмінюється кроком,
а стеля вся у дротянім ярмі.

Тягучим і підступним «тет-а-тет»
кав’ярні поять,
спокоєм хвилинним,
як жаль, що моїх дощечок із глини
не передасть місцевий Інтернет.

Лиш тільки пізно вранці,
по весні,
поштар будильником загримає у двері
і так банально,
нишком,
на папері -
дві жмені літер висипле мені…

ПОНЕДIЛОК
Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї
ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?
K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.
ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?
K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.
ПИЛАТ:
Знайшли?
К.:
Шукають.
ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?
К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.
ПИЛАТ:
Батька, кажеш?
К.:
Такi слова казав той чоловiк.
ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?
К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.
ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?
К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.
ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?
К.:
Син теслi, з Назаpету.
ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?
К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.
ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?
К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.
ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
.................................
.................................
.................................
Читати далі

Вертаю додому,
мене зачекалася слива,
вдивляється в шибку,
аби розпочати розмову
про те, що мій сад
оминула опівночі злива,
а модниця осінь
придбала шикарні обнови.

Ми з нею однолітки,
немолоді та зелені.
Як вірний сповідник
до сливи присунуся близько,
і випишу болі
у нібито вдалім катрені,
вона ж, мов беретом
прикриється сонячним диском.

„Я маю турботу—
заплаче і схилиться віттям
на плечі, немовби скорилася
долі найгіршій,
—візьми мої ягоди,
вирости до повноліття,
нехай би тобі послужили
чорнилом для віршів”.

А я неуважний слухач
і довіри не варта,
пригадую, що віднесла
парасолю в майстерню,
бо зливу синоптики
пообіцяли на завтра,
і завтра додому піду
між фронти атмосферні.

У мене так багато забаганок ...
Щоб небо - тільки мудре і високе,
щоб вітер - утішитель бездоганний,
щоб ріки - лиш ясні й голубоокі…
А ще мені так хочеться намиста
Із посмішок і сонячного блиску,
Щоб розбудили напівсонне місто,
мою любов і мрій моїх колиску.
Для себе не приховую нічого-
усе несу до віршів на полички,
кладу перед людьми і перед Богом,
і перед Бугом, врешті – як і личить.
Ну що іще? Біжать до моря ріки,
На перехрестя доль приходять люди,
В блаженній тиші, чи в блаженних криках,
Воркочуть голуби, інтимно й мудро,
Приходить «завтра» і відходить «вчора»,
Як риба вислизає з рук «сьогодні»,
Серцям хотіти вічної «аморе»
Назло вітрам, та всупереч погоді…
І це життя, і цю найвищу данність
не обманути і не обминути:
бо крига все одно колись розтане…
і березіль вже там, де правив лютий...

Ще світ був той. І ми були ще ті:
мов яблука - терпкі, зелені, ранні,
Та повінь нетутешніх почуттів
накрила з головою і - добраніч!

А потім завітав до мене страх,
липкий, мов лій, страшніший за звіриний,
полакувавши плоть до костомах,
не проминувши жодної клітини.

Він ширився, він ріс, він заповняв
собою час, і простір, і мене в нім, -
налякане, безрадне немовля...
А потім лиш безсмертний шелест первнів

залишився. Та слово. Та політ
над гранями. Та мокрий хлюпіт серця.
Та вдих і видих за мільярди літ
до першого Христового пришестя.

Дай, нехай відчую тую ласку знову.
Ніби вікна й двері, я забитий словом.

Мокне-набрякає лобне місце втрати.
Я стою порожнім, наче крайня хата.

Ніби просто кроку певність сколесили,
ніби до кидання, крім каміння – сили.

Тане ночі крига на обличчі сніжнім,
мокне з нею серце доки стане ніжним.

Та не в ночвах мокне – на дощі білизна.
Теплі в неба сльози, бо небесні – в тризни.

Загорівся вітер і палає плаєм,
яв мій – то лоскоче, то переплітає.

Я мандрую вище поміж язиками
і мене не взяти голими руками.

Та мене на слово некоштовне стати,
тож нехай почує і здригнеться фатум

блискавкою, громом у сріблястім ситі.
Вийду з тризму* тремно, щоб заголосити,

щоби врешті вчулось.
– Янголи з мечами,
як вас бракувало, як втрачалось маму!!!

8 Квітня 2009

*тризм, -у, ч. Судомне стиснення щелеп

Життя – не рожі,
Ні не квіти,
Життя прожити –
Це як жито:
Прожиті роки –
Лан густий,
А як прожито,
Скаже жито
Чи колос повний,
Чи пустий.
«Заколоситься твоє поле, -
Казала мати,- лиш тоді,
Коли віддати серце людям
Собі поставиш на меті».
І хліб із жита випікала
І ним дітей благословляла…

Про минуле твоє не питаю,
Мрій солодких тобі не наллю,
Про кохання палке не співаю,
Поцілунків хмільних не молю.

Серце ще пам’ятає хвилини –
Щастя срібного чистий струмок
Віддзеркалював неба краплини
І дзвенів так, як твій голосок.

Радість зникла за брамою долі,
Сум розлився за обрій життя
І хоч смуток зникає поволі
В дні минулі нема вороття.

Сповільнення механізму
До знерухомлення
До зупинки
Завмирання і відмирання
Зникнення руху
Створення тиші
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Не чути стуку власного серця
Не чути галасу за спиною
Не чути ударів молекул крові у стінки судин Невідчутно
Подих переходить в німий крик
Тиша народжує тиск Непомітно
Промовляєш його ім”я
Під водою
Ніяк
Ні до кого ні з ким
Не зруйнувати тишу

Поява музики
У відсутності звуків
Через потік
Стрибки
З каменя на камінь
Зависання
В густому повітрі
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Відокремлення
Краплі якою ти став на поверхні
Крапки на промені
Постукавши
Не заходити
Отримавши дозвіл
Не скористатись
Німий крик
Обертається в подих
Тиск розчавлює тишу Забуваєш його ім”я
Як
До кожного з усіма
Не пережити спокій

Великий гріх на серці я ношу. В.Стус
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні

Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,—

Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть — я винен — хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

            В. Косовському У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле поринем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

1951

Відлетіло літо, відшуміли трави
Сивину по скронях вишили літа
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.
Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані.
Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата.
А життя співати проситься з грудей.

1951

Вона чудова, мов весняний вітерець,
Що ледь колише пелюстки бузкові,
Спокуса, досконалості вінець,
Чудовий символ ніжності й любові!

В її очах – кохання і весна,
Вона п’янить, немов чарівне зілля...
Заінтриговані? Сказати, хто вона?
Скажу: дружина Ваша. ДО весілля.

Травень 2003

Ліричні герої потрапляють до пекла.
Нічого не вдієш –
Література, таке інше...

Нічого не вмієш –
Ба, навіть дівчина
Покинула тебе через дрібниці,
Геть не тому, що ти лузер.

Опорожнивши вранішній келішок,
Видираєшся на дах.
Дихати.

Вже зараз життя нічого не варте.
Вже завтра
Персональний склад пекла
Поповниться черговим ліричним героєм,
Бо ж де тобі покинути писати?

аскетична недовіра
до бажань і почуттів,
безпорадність темно-сіра
десь в душі моїй на дні
б'ється в стінку розуміння
всіх сьогоднішніх подій,
розбиває мов камінням
несміливий розум мій.
як це зветься, я не знаю,
хай буде самообман,
я себе переконаю,
ніби це мій звичний стан.
те, що було тільки вчора
і не буде завтра вже,
депресивна й трохи хвора,
моя пам'ять береже.

сьогоднішній вечір забутим
ніколи не зможе вже бути,
це місячне світло у небі нічному,
це срібло туману і озеро в ньому,
оце мерехтіння далеких вогнів,
володарів вулиць у місті гріхів,
у місті, що манить до себе завжди.
цей вечір із пам’яті десь в нікуди
втекти не зуміє, бо я не дозволю,
бо вихід сьогодні знайшов я на волю.
і, навіть, якщо скористатися ним
мені не судилось, як іншим сліпим,
я буду радіти – існує ж бо вихід.
о, цокання стрілки секундної тихі,
о, гуркіт невпинний швидкого шосе,
вся Ваша упертість мені принесе
сьогодні вночі лиш глибокий
омріяний спокій.

Провінційне небо полохливе
Мріяло про потяги експреси,
А вокзали, велети столичні,
Їх щодень міняли без лічби.
Городян затоплювало пиво,
А селян розчавлювали преси
І плодили речення окличні
Ватажків новітньої доби.
Ватажки хотіли просто бризу,
А плебеї пожинали шторм.
Наслідків наступної репризи
Не вгадає, певне й сам актор.