Виклик прийнято). Вірш з римами на -ель)

Збудую диво-корабель.
Він попливе до тих земель,
Де 25-та паралель.
Зелений мис.
Медово пахне мірабель,
А хвиля горнеться до скель,
Немов манто a la Шанель.
І легкий бриз.
Де понад урвищем готель.
І подають холодний ель,
Запечену морську форель,
Коктейль "Каприз".
А ввечері – віолончель.
І флейти лине ніжна трель.
Відлунням котиться до стель
Нічний каприс.
Олія. Темпера. Пастель.
Мане, Моне, і Рафаель.
І рембрантова акварель.
"Вікно". Матісс.
Мсьє-мадам-мадемуазель!
Крутіть рулетки карусель –
Життя – солодку карамель:
Ура! На біс!!!

Чим платити за газ, чим платити за воду й світло
Та за сонний сніг, що на тлі його силуети: як вії – віти…
Чим за те, що коптиш, мов піч архаїчна повітря
тридцять років… і від вівтаря до цвинтаря носиш вістря, –
Незагострене вістря суму в незагоєній сумці серця…
Чим за те, що ні час, ні горілка з червоним перцем
Не стривожать минулого, пам’яті не стриножать…
А нічим…не вітчим мій добрий єдиний Боже;
За життя не заплатиш, вар’ятко, тепер – лічи:
Підбивай рахунки, серпанки, густі цілунки
В передпліччя, в губи, в чоло. Та мовчи-мовчи.

Ах, розы... силуэт изящный,
цены б вам не было, кабы
вас не дарили уходящим
и не бросали на гробы.

Или, осенней хризантемы
вдыхая томный аромат,
не избегали скромно темы
о вечной ценности карат.

Никто особо не пеняет:
и та красавица, и та…
но – одуванчиком взлетает
божественная простота.

2009

(поволі)

сутінковий метелик між
свічками & тінню
між підступністю, пристрастю
еротичною маскою
довічною таємницею таємниць

екзотична інтимність
хвилі почуття, екстатична
смерть
декадансу

музика молочно- білих
чорно -графітних клавіш
манірна скрипка
антикварна катеринка
соковито- іржаві кларнети

пересипані зблиском тарілок
щітками барабанщика
між втратою, провиною
бажанням & грішним будь що

ми ніколи не бачили одне одного
ми ніколи не згубимо одне одного
ми одне...

іронія, чи не так, чоловіче



(темп!)


Я ошукаю тебе, у марочному кабаре
Я розіб’ю твій дзвінкий кураж, твій схололий спокій
Бешкетники, джентльмени, месдам і мсьє

je voudrais...


Кохання між лезом і бруком, зневірений морфій
Поки я сповідатиму твій інший, інакший біль
Кидаючи на піковий банк зло таємних причин
Твоє покинуте пекло, твій втрачений парадіз


Банальне нещастя на біс, замріяно граючи
Життя, завше болісний, свавільно блискучий каприз
Спрага твоїх зіниць, коли ставиш на чорне, усе
Що ніхто не здійснив


Так я ошукаю тебе
В прокуреному кабаре, у млисту нуарну ніч
Солодкий відчай спиватиме твій омріяний блеф
Віч на віч палячи іронічне ні, чоловіче
У цинічному кабаре


si tu veux....




 

З двоспального ліжка пробився духмяний горошок,
Немов репресований струмінь зеленого світла.
Для тебе закінчилась казка—принцеса вагітна,
Для тебе з"явилась можливість продовжити пошук

Між зерен-зерняток, маленьких дівчаток у бантах,
Які довірятимуть кожному слову і жесту.
Це трохи нагадує вуличну гру у наперсток—
Заснути коханцем, а зранку прокинутись татом.

Це навіть природно, якщо не зважати на осуд
Юрми феміністок, їм їсти не дай, а скарати,
Того, хто насмілився викрасти їх кандидата,
І досі не вивчив змістовного терміну „досить”

В підборі підборів, манжетів, білизни й алькову.
Своєю метою ти бачиш зішестя нірвани
Лише в товаристві Наталі, Оксани чи Ганни,
Бо ти—фахівець з підкладання дівчатам бобових.

Може я була колись вітрилами?
Ніс мене ти далями безмежними,
Випробовував мене своїми зливами,
Сіллю й сонцем випалив в мереживо.
Пестив так, що навіть чайки плакали,
Потім враз – здирав, і рвав на клаптики.
А я знову, й знову бурю кликала,
Щоб разóм летіть украй галактики.

Може птахом я літала поміж скелями?
Ми змагалися з тобою в швидкості,
І сягали понад неба стелями,
Шаленіли від такої близькості.
Ти тримав моє крило - скоряла вись,
Але лють росла – гніздо до урвища.
Ближче б до землі… І я підводилась,
На крутій горі житло звивала ще.

Може в небо я росла тополею?
Ти блукав між листя гірко-трýнкого,
Шепотів «...моя…» і кликав долею,
Покидав, і я бриніла стрункою.
Повертався наче звіром загнаним,
Буревієм рвав красу до коренів.
Я ж пускала знов зелені пагони,
Ніжні і тонкі, але не скорені.

Я була дружиною, коханкою,
День і ніч тебе чекала віддано,
Ти влітав відкритою фіранкою,
Цілував, і знов шукав незвідане.
Я зросла твоєю міццю-зрадою,
Сни і впевненість мої злились в одне.
Перший власний крок…… І я не падаю!
Нині вітер – я!
Спини тепер мене!

2009

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

День мовчазний
І ніч німа,
І небо
Темне-темне-темне...
Нема удень,
Вночі нема
Мене у тебе,
Тебе у мене.

Ти — звук,
А я — твоя луна,
Навік зостануся луною,
Тому і не з’єднатись нам:
Мені з тобою,
Тобі зі мною.

В сльозі трави,
В очах дерев
Не менше смутку,
Ніж у небі.
Та вже ніхто не відбере
Тебе у мене,
Мене у тебе
2006

Тихо-тихо сніг іде,
Ніч за вікнами пливе,
Хай тебе покине горе,
Хай тобі насниться море
І ромашкові луги,
Де гуляли я і ти.
В охоронці сна покличу
Сизокрилу голубицю
І долоню на чолі,
І тигрятко на столі...
Тихо-тихо, сніг іде,
Спи, коханий, все мине...

2007

моё дыханье
потерялось слушая
твоё дыханье

без красивых слов
холодную курицу
съедаем быстро

:)

Вже мене розуміють глухі,
І німі розмовляють зі мною,
Тільки ти, тільки ти, як на гріх,
Залишився за тою стіною,
Що розбити її – не посмій,
Доступити до неї – незмога.
О, єдиний, ти мій і не мій
Перед світом, людьми, перед Богом.

Я до тебе – як птах в небеса,
Я до тебе – як річка до моря.
Знає Небо, і знаєш ти сам,
Скільки щастя приносиш і горя.

Не боюся нічого. Живу
То у пеклі, а то – серед раю.
Ти даруєш мені сон-траву,
І від ніжності я завмираю...
А буває – мовчиш і мовчиш,
А буває – не чуєш, не бачиш...
Мій коханий, то чий же ти, чий?
Знаєш, я ще існую, бо плачу.

Перегірк, низько стелиться дим,
Б’ється вітер весняний до вікон.
Ти один мені, любий, один,
Доки віку мого, доки віку.

2002

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса в травневім вітрі -
Мала стартплощадка, малих жалоб,
У щастя боїться вірити...

...А воно буде ! Мільйони щасть -
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх "космонавтів" з вирію...

1977р.

Я слухаю тi сповiдi щодня.
Вони не криються,
Вони вiдвертi - хворi
Це важко так - наослiп, навмання
Брести в чужих сльозах, в чужому горi
Професiє! О, дай менi слова,
Дай силу - втiшити, пiзнати, роздiлити.
Я знаю - побіліє голова,
Мудрішим стану, легше стану жити.
А поки що -
Ти все ж мене навчи,
Як від думок ночами не палати,
Де шлях шукань?
Де сховано ключі
Від людських душ?..
Я знову йду в палати.

1963

Я все віддам поезії своїй :
Брильянтів стоси, споминів сувій ...
...Обмануто мене ! Я теж обман чинив,
Так хто ж із нас найбільше завинив ?

...Безчестя міль, чи совісті іржа
Вкладуть у руки гострого ножа -
Удар у груди помахом одним !...
Та там ... лиш цвілі порохнявий дим...

1986р.

Я бачу фільм, в якому Ти і Я
ведемо вчені бесіди про святість.
А потім дощ. І що ще може статись?
Хіба лиш нас поглине течія.

А може й вітер зажадає жертви,
та не збагне, як розвести тіла.
Я буду трошки п’яна, трошки зла,
а ти, як завжди, лагідний і… впертий.

Фрагмент веселки над суцвіттям стріх…
Твоє завдання – тільки танцювати.
Ми ж знаєм цІну бесідам про святість
і вже давно забули слово «гріх».

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

Повернувся Гриць додому,
Сидить та сумує.
Біля нього, як голубка,
Жіночка воркує:
- Що з тобою, мій коханий?
Та мовчить миленький,
В очі глянути боїться,
Тьохкає серденько.
Каже жінка: "Ми – родина
і твої проблеми - стануть наші,
Ми з тобою все переживемо!"
- Ти упевнена?
- Клянуся.
Шепче та привітно...
- Що ж, скажу,
Коханка наша від мене вагітна...

Я Петрик - у дзьобі смачна насінина,
О де ти кохана, о де ти, єдина?
Я втілення кращого, птах-ідеалу!
Даю безкоштовно уроки вокалу,

Живу без ілюзій - у фолку і блюзі,
О, званий радіти, печалюсь у тузі,
Нуждаюся не в меценаті, а в музі!
І в жóвтенько-крильцятому карапузі!

Товчу це господарю і домовому,
Та де їм сердечну збагнути утому!
Жовтію, як пів України, у клітці,
О скільки іще животіти сирітці?!

Клянуся, що дзьоба зашию нитками,
Носитиму милій торби з хробачками!
"Я хочу канарку... і доцю... і сина...” -
Лети до пташиного Бога пір’їна...


2009

Я стала негативним персонажем.
Якщо по-справжньому, то вперше на віку.
Побути відьмою – це стільки вражень,
мов повернуть назад гірську ріку.

На мить чи дві не згадувати ближніх,
в долонях світу пестити сльозу.
Добро і зло, теперішнє й колишнє
віддати часу на холодний суд.

Пройтися подіумом – вільно й гордо,
бо в героїні врешті є герой.
Та хто я? – Дівчинка із хворим горлом.
Таку не візьмуть на центральну роль!

Моє ім’я — від батька.
Я — Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову
Рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
2007

Сонет забити у підошву неба,
навхрест плести шнурівкою комети
крізь чорні діри сонячинй молебень
та розходити всесвіту штиблети.

Несуть, цвіркочуть сходи до ґазебо*,
де смерті янголи на парапетах.
Вудки позакидалися на тебе,
у кожному відрі хлюпоче гетто.

Ледь вище – дах із тих, кому дісталось...
як не по повному, то по заслугах.
А на чубку керує вітром флюгер.

Роздув новини, трохи ясно стало
на кого тінь впаде. Не видно пругу,
кисневий голод, зі словами – туго.

19 Червня 2009

*ґазебо - це бельведер

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

(ЛІТЕРАТУРНА ПАРОДІЯ)

...де-не-де гаї березових отар
І дубів величні монограми"
"Пісочне"
Зоряна Ель

Крізь березових отар гаї
Проглядаються тополь ватаги,
І хитаються гурти їх стовбурів
Так, немовби напилися браги.

Поряд з ними - череди дубів
Обернулись спинами до вітру,
І летять із них рої кліщів
На п"яниць, що колом п"ють півлітру.

Папороті темні косяки
Поглинають недопиті грами.
На шеренгах сосон, як плювки -
Лишаїв скорботні монограми.

І зміяться кублища вугрів
З Світязя на озеро Пісочне,
І цілують хмари комарів
Поетесу, хто куди захоче.

Вже і хмарою жасмин зацвів,
Запахом стріля, мов з пістолета...
Ну коли ж отари пухирців
Зникнуть з тіла гарного поета?!

в середине июня стояла такая жара
что слипались страницы у книги и влажные пальцы
солоны были если на вкус а она – целоваться…
в середине июня стояла такая жара
открывая окно задыхался то липой то мятой
или той или этой а сердце стучало стакатто
ты не спал открывая окно не уснёшь до утра
в середине июня… как сладко в начале начал
бесконечное лето конечная тройки трамвая
и любовные письма в традициях лучших кар вая
обрывать в середине строки так как ты обрывал
а она настояла вы съехались зной лисистрата
всё как будто расплата афинский акрополь астрал
но такая жара… переплавит цитаты на сталь
ты устал от… юноны гекубы гекаты
вот завёл бы себе аксолотля геккона примата
или моль или бражника чтобы весомо молчал
человек уходя оставляет следы и стигматы
человек не вмещается в рамки привычных лекал.

Я був у Пізі. Підіймавсь на вежу,
Яка давно й ніяк не упаде.
Я незалежний. Сам собі належу.
Живу у вежі, як ніхто й ніде.
Імперський час і небуття в колонії,
Ростральної колони висота,
Ми вийшли із Єгипту й Вавилонії,
Та гнуть доземно - вежі і літа.
І думав я: на часовому зрізі -
То дерева, то старовинних веж, -
І ми - пізанці. Ми - у вічній Пізі,
А рівновагу в цьому не знайдеш...
Дмитро Кремінь

Уседозволеність - ось гасло дня!
Торгуй, кради, наркотиком колися,
Жебрач, бреши, чужим богам молися,
Дурисвіт будь, такий ти нам рідня.

Забудь про совість - це усе бридня,
В реальний світ пильніше ти вдивися,
Вовки в суспільнім лісі завелися
І правлять бал. Не будь дурним ягням,

Традиції перетвори в руїну,
Позбудься вишиванок, шаровар,
В музей віддай бандури і картини

Реалістичні, з них - який навар?!
Будуй новітню "вільну" Україну,
Де продається все, де все - товар!

Зі шпарки неба стежить молодик,
Чи серденько-зоря його не згасла.
Звертає з трепетом до неї срібний лик...
Дідусь онуку:"Завтра буде ясно.
Не виллється водиця із відра.
Ходім до хати, будемо стелиться.
Бо виспатися треба, як годиться,
Щоб мати силу - завтра ж косовиця"...
А тиха ніч зійшла росою рясно,
І свічечка поволі догора.

 
Напевне він не прийде, корабель
Даремно ти півроку обіцяв
Лукаве дітям, золоте сліпцям
Напевне він не прийде, корабель

На роздоріжжі пропадає хата
І хміль, і джміль, і навіть журавель
Продалися в шинок або бордель
На роздоріжжі пропадає хата

Скажи навіщо, буду я твоя ~
До чумака кошлата ніч благала
Курив чумак і міркував, як так
Скажи навіщо буду я ~ твоя

На варті міри задрімав солдат
Його вівсянку з’їли звір і птиця
А осінь заіржавіла рушницю
На варті міри задрімав солдат

Так мудрий Миколай заповідав
Як любиш пити, не залізь в пивницю
Помри святий п’яниця на дзвіниці
Так мудрий Миколай заповідав

Напевне він не прийде, корабель
У хаті перекинули сільницю
Все спить солдат & Миколай не сниться
Напевне він не прийде, корабель




 

Все традиційно - квіти і вино
І кави філіжанка пахне терпко.
І вечір зазирає у вікно...
(А ми у нього, наче у люстерко).

Я подихом торкну твоє плече,
Ти ніжно обійми мене рукою,
І дикий мед по тілу потече
бурхливою, бентежною рікою.

І ще вина ромашковість така
в твоїх очах, що хочеться мовчати.
Помовчимо. Ця тиша теж п"янка,
вона уміє в душу зазирати.

І бачити усе, що відцвіло,
І те, про що нікому більш не знати.
Все традиційно - квіти і вино,
і серця два, замріяні літати.

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Безпритульно, як дощ на селі. Невилазна драгва.
На горищі товчеться куниця, а, може, ласка.
Хоч дороги – чотири,
Шляхів, як відомо – два.
Проведи мене, Господи, (вгору-униз) будь ласка.
Бо безсоння галакає. Тепло горить папір.
Бо вода-галайда утікає.
Ти віриш?
Вір.



Роздоріжжя розмови розмокло – мовчи чи як.
Під дощем докривавлює морва. Зітхає киця.
Бо дорога у поле, де знадний мовчальник-мак.
Макоцвітна любов. І пелюсткова моровиця.
…поміж квіти опалі упали слова-сліди:
- Ми минаємо, мила.
- Ми – вічні.
Ідеш?
Іди.

У цього лютого застуди-місяця –
Колючі вилиці, холодні вулиці…
Все перемелеться, все переміситься
І до щоки твоєї хтось притулиться…
Нашепче стишено сльозинку-вісницю,
Що запізнилася весна-облудниця,
І залишилися застуді-місяцю -
Колючі вилиці, холодні вулиці…

І хай не нами писано лібрето
Світання на фарбованій стіні...
Блукатимуть по київському гетто
Мої сумні застуджені пісні...

У цього лютого заброди-місяця
Ми - напророчені, навік приречені...
У срібних сутінках так легко мріється
І тиша-звідниця огорне плечі нам...
І по-дитячому в майбутнє віриться,
А по-дорослому - усе забудеться.
І залишаються заброді-місяцю
Колючі вилиці, холодні вулиці...

Ты не палач,
Скорей - самоубийца,
Спокойствия убийца своего.
А что же серце?
Серце будет биться,
Ему не месяц биться и не год
Еще осталось -
Ровно, сколько скажет,
Скрипя, полуистертая скрижаль.
Записан каждый вдох и выдох каждый.
Но почему тебе совсем не жаль
Себя...
Одну себя
В сорочке тонкой
Что укрывает, как обман, до пят,
На старте этой сумашедшей гонки.
Ведь это старт - не финиш,
как твердят.
Начало новой эры -
полной страха.
Воспоминаний призрачный эскорт.

А может, лучше роза вместо праха?
а может, ты не сделаешь...

Прийди до мене уночі, поетко,
У хтивій паранджі на голе тіло...
Мов Клавдійова висохла конфетка
Моя душа тебе пришепотіла..

Притаврувала і приговорила
До страти в ніч настоєну в любистку...
Твої тремтливі, худорляві крила
Кладу на плаху з ніжного батисту.

Щоб знову меч спокути скрикнув дзвінко,
Двоспинний звір метнувся по перині...
Щоб на моїм плечі дрімала Жінка
Із ледь помітним шрамиком на спині...

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Є лиш така одна -
Потужна спільність хистів.
О, як звучить вона -
Капела бандуристів.

Коли воно шумить -
Пісень козацьких море,
То забуваєш вмить
І найлютіше горе.

І справжню всемогуть
Відчуєш і всесилля,
Як владно підіймуть
Тебе крилаті хвилі.

Коли збагнемо суть
Пісень цих зором, слухом,
Вони нас вознесуть
Аж на вершину духу.

Тож змий міщанства мох,
Стань вище на ступінець,
І будеш ти, як Бог,
Великим, українець!
7516 р. (2008)

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

Місяць у повні
В зоряній повені
Світить лампадою.
Я в нього падаю.
Оком совиним
Мовить: „Ти винна
Кожною вадою”.
Дужка молодика –
Скинута гойдалка,
Щезне,
і нишком
З’явиться низько
Вербині віти
Позолотити
Гребенем скіфським.

Віє січневий холод,
В голову вдарив хміль…
Я пам’ятаю солод
Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –
В мені ще більший сніг.
Не зігрівають зорі
І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…
Вихід тоді який?
Знову дивитись в пляшку?
Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:
Я – це не тільки хтось!
Просто болить найбільше
Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,
Бурею обернись!
Хто мене вмів зігріти,
Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,
Німо дивився вслід.
Порціями отрути
Душу зідряпав лід.

Зачекалось покинуте ліжко,
Вечір ніжно схилився до ночі,
Простирадло приємне і свіже,
Тільки спати, здається, не хочу
І думками торкаюсь до тебе:
Теплі перса хвилююче-млосні,
Силует на зірковому небі
І розсипане щедро волосся.

Морозець пробігає по шкірі –
Ти відчула мій лагідний дотик?!
Відгукнулося трепетом тіло,
Хвиля збудження гріє животик.
Веселіше забилось сердечко,
Стрепенулись схвильовані груди
І жагою здригнулися плечі,
А дрімота знялась у нікуди.

До обіймів здіймаються руки,
Поцілунку очікують губи,
Тіло прагне чаруючих рухів,
Розум всі свої здатності губить.
Я вже мав би давно зупинитись
І поглянути дійсності в очі:
Я хотів тебе –
Не розбудити –
Побажати спокійної ночі...

...вот сдавили за горло деревню
каменные руки шоссе".
С.Єсенін.

Жити світ цей не може тихцем,
Галасливим охоплений бісом...
Затиснувши дерева кільцем,
Автострада шумить поза лісом.

Двигунів цей настирливий гул
Розриває нервові клітини,
За ганчір"ям хтось мчить у Стамбул,
Хтось в Росію пре м"ясо на ринок.

Гіркоти додає нам і сліз
Той, хто спокій жаданий порушив,
Бризки бруду летять з-під коліс,
Й залітають невидимі в душу.

За карбованцем довгим - вперед!
Де вас тільки чума не носила,
Як у світі цім вижив поет,
Де панує нечистая сила?!

Він лиш ходить за тишею в ліс,
Не за зайцем і не за грибами -
І за диханням чистим беріз,
І за віршів сумними рядками.
7509 р. (від Трипілля), (2001)

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Ніч взимку ходить навпрошки,
день білий, мов негроїдні долоні…
Лежать у шафі подушки –
про сни розповідають одна одній…

Вода поснула скулиніг.
Як помідорів сорт «Волове серце»,
ростуть з-під снігу снігурі…
Сурмлять ялини, мов гіперборейці…

А сонце в грудні споконвік
з промінням куцохвостим, наче заюк;
дотоптують миряни рік
і рік новий топтати починають…

Щоб згнити навесні, лежать
під снігом віття, листя до послідку…
Мов щоки, з-під яких олжа
виплигує на світ заради дідька,

в печі поління так горить…
(До бджіл сховалось літо на зимівлю.)
Вогонь до мене на санскрит
потріскує, а я все розумію…

Галантному Маньєристу

Все традиційно: квіти і вино,
і пачка гумок з правої кишені,
а я, дурепа, мріяла давно,
що прийде уночі кохання геній.

І ти прийшов, галантний, як марал,
парфумів аромат тягнувся поспіль,
я шепотіла щось про Тадж-Махал,
а ти сказав: «Побігли краще в постіль».

І ми побігли... Господи, прости!
як бігли ми! які долали ями!
як мури брали – раз, і два, і три,
вже чутно було співи Далай-лами...

На ранок знов одне й те кіно:
вино допите, квіти повсихали,
порожня пачка гумок і – вікно
відчинене…
Які ж козли марали!..
:)

Залишимось удвох.
Залишимось, кохана.
Кімната – три на п’ять
І килим – два на три.
Залишимось удвох,
Полічим наші рани
І заговорим їх.
Кохана, говори…

Десь ніжність відцвіла
На полинових вітах,
На лозах залізниць,
На колючках невдач…
Десь вигіркла любов…
На вигорілих квітах –
Наш світанковий сміх
І опівнічний плач.

Як далі? Далі як?
По колу все, по колу…
Нудний калейдоскоп
Продмагів і боргів…
…Тут є один трамвай,
Який виходить в поле,
Тут є один лиман
І хвилі кураїв.

Над урвищем одним,
Над глинищем червоним,
Над вогнищем небес
Вечірніх золотих,
Я так тобі скажу –
Що ми удвох – до скону…
Ти пробувала йти,
І я піти не зміг.

Нам двох одні свята,
І храми, й попелища…
І ніч – одна на двох,
І син…
І номери…
І номери могил
Міського кладовища:
Якщо вже – 202,
Тоді вже – 203…

Привіт! Зустрінемося у музеї,
По закритті, коли відвідувач останній
Своїм відходом перехрестить на ніч ставні,
А я охоронятиму трофеї,
Відібрані в селян під штибом вивчень
Весільного обряду ближче до народу.
Нам випала, можливо, раз на вік нагода
Побути разом у сакральній тиші
Високих стін, експозиційних залів,
Що замасковані в герданні павутини.
В цю ніч ти будеш королева поміж ними,
Поміж знарядь збиральниці і ткалі.

Я маю зброю. Темінь по коліна
Просякла давнім, як замочена білизна.
Кохатися в музейних нішах-це не схизма,
А шанс подбати про духовне віно.
Ти уяви: вкладемося дрімати
Удвох на чорному бамбетлі сторожівки,
А руки тілом так водитимуть гаївки,
Що в лоні дзеленчатимуть дукати.

Колись незрячі кобзарі
Бувало, і вночі вставали,
І забувалися у грі,
І тугу серця розганяли.

Минає ніч, минає день,
Далеко я без тебе, люба,
А без твоїх дзвінких пісень
Життя для мене - просто згуба.

У нім бринить печаль сама,
Нехай потрапив і до раю...
Коли на струнах я не граю -
Для мене й літо, як зима.

Бо чим розважить самоту -
Чужі пісні в чужій сторонці -
Лиш істину збагнеш просту -
Життя без тебе - день без сонця.

Докупи пальці я зберу -
Все барабанять пучки збурено,
Вони так імітують гру,
Вони так тужать за бандурою.

І голос рветься із грудей
Понад духовності руїною,
Щоб пробудити всіх людей,
І запалити - Україною.

с. Рибаче, Крим, 7514 р. (від Трипілля)(2006)

У старому-старезному лісі,
Де ховаються вдень кажани,
Там де морозно сонцю-гульвісі,
Ніч в іранській чадрі-завісі,
Там для нас вигадують сни.

Там припнуті вітри, як коні,
Там гойдаються трави сонні,
Місяць зорі цілує в скроні,
Відьми долю ворожать з долоні.

Там тумани народжують ранки,
Там гаптує павук вишиванки,
А озера – підземні фіранки,
З яких плачуть русалки-бранки.

Там думки, як дубове коріння,
Там повір’я зростають з насіння,
І забуті в століттях творіння
Все витають, живі і нетлінні.

Там Сирин з Алконостом на свята,
Перелесник там звів собі хату,
Сивий джин пише махабхарату,
Про богів та давнішність патлату.

Ляжу спати – ковтну того трунку,
Припливуть кольори-візерунки,
І насняться палкі поцілунки,
І натхнення для мого малюнку.

У старому-старезному лісі,
Там де терен заплів стежки,
Де дірки у небесній стрісі,
На густому настої-замісі
Варить літо свої казки.