Пізнав я смак гіркий зажури
І ти сьорбнула горя теж, -
Ми зупинилися понуро
На перепутті дум і стеж.
Надії, сумніви, вагання
І щем утрат єднали нас,
А порожнеча невблаганно
Лякала вічністю в той час...
Я спалахнув і ти не тліла,
Коли прийшла пора забав, -
Стискав до болю пружне тіло,
Не розлучатись умовляв.
Нема ніякої потреби
Міняти твердження своє:
Живу по правді я для тебе
І ти в мені щомиті є.
17.04.23

Не таким і не такою
стало життя і непокора.
В уяві тій, що плуталась,
як довга павутина.
Все було зовсім не таке.
Цілковито інше,
навіть протилежне.
Уявлялись добрі люди,
щирі усмішки і сміх.
Синє небо й жовті зорі,
птаха сизого політ.
Там були в уяві квіти,
їх червоні пелюстки.
Прикрашав їх цвіт
тонке волосся.
Щастя заплітало
стеблами стежки.
Віра була там,
де не відчувалось снаги.
Надія з'являлась так,
як гаснуть зірки.
Якщо все те,
що панувало там.
Якщо все було
приємним сном.
Всі дні і ночі
у реальнім світі.
Всі усмішки і сльози.
Все ставало б болем,
розбиваючи нас.
Все минало б так швидко,
як минає час.

17.04.2023

Питає в чоловіка, у Євгена
Його хитренька жіночка Олена:
- Признайся врешті. Купа ж літ прожитих.
Порадив хто зі мною одружитись?
- Не пам’ятаю точно я, Олено.
Бо ворогів багато є у мене.

17.04.2023

Я сам не свій,
бо у мені
то сяк, то так,
то так, то ні.

Вони в мені
і я у них,
а ті та інші –
не з таких.

Вона і він –
це не воно,
а ти і ви –
не те й не то.

17.04.2023 р.

Знаю, що дурний,
а кажу – розумне.
Знаю, що нема,
а таки – даю.
Тільки ж не беруть:
згодні, а бояться.
А я що, не боюсь?!.

20 червня 1989 р., Київ

У Кремлі панують педерасти,
Крик такий, що чути навіть тут.
Ну, а я - для грішних душ - душпастир,
Хочу розігнати хтивий гурт.

І кажу: - Кохайтеся з жінками!
Не встромляйте в попи грішну плоть!
Бог закриє в рай небесну браму!
Геть мужів! Беріть в коханки тьоть!

Шобтиздохи люблять тільки сучок,
Кошаки обнюхують кішок.
А в Москві закони зовсім інші,
Розкажу, то в люду буде шок.

Ну, а щоб не знав народ про вади
Власних пустунів- поводирів -
Посилають бевзів воювати
В Україну. Дехто зрозумів

І тікає від Москви подалі
Пощастить - здається у полон.
Цим не треба орденів, медалей,
Багнеться лише жіночих лон.

Для ординців не Христос месія -
Сатана із прутнем "о-го-го"!
Мужелюби - армія Росії,
Содоміти - Путін і Приго...

17.04.2023р.

Дякувати Богу - квітень!
Обіймусь без слів із ним
І побуду поруч збірень
Поміж ними неземним…

Дякувати Богу - радість!
Насолоджуємо мам…
Хай обходить радо старість
Хай полегшає думкам…

Дякувати Богу - квіти!
Був би світ увесь із квіт…
А скажи мій брате - квітень,
Не втомило від орбіт?
13.04.2023.

В саду печаль мене огорне,
Похмуро скрізь — не до пісень,
Прийшла весна в хустині чорній,
Дощами плаче кожен день.

Ми з нею тужимо обоє,
Скорбота рве усі думки,
Оплакуєм загиблих воїв,
І обидвох моїх батьків.

Ні-ні, і біль тебе прониже,
Із мокрих виллється гілляк.
Бо рани ці ще зовсім свіжі,
Не зарубцюються ніяк.

Лише птахи ту темну тогу
Не поспішають одягнуть,
Щебечуть мов: “За Перемогу
Загинули!” - у цьому суть!

В їх голосах — несхитна віра
У світлу радість майбуття,
І сонце пробиває діри
У чорнім савані життя!


16 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.

Столітній лист в запиленій шухляді
чекав тебе, як іноді у сні
чекаю стрічі з тим, кому не раді
й кому кидають погляди скісні
чи наяву, чи пак в життєвім яді.

Столітній лев в порожньому дворі
ричав до тебе крізь розбиту шибу,
сколихував віконниці старі,
що навівало атмосферу штибу
лячних легенд. Світили дві зорі,

де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
одну світили, бо стрічали друга,
а іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.

І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
в затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.

Аж сталось зір злиття, що випадає
узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!

Чужого столу потаємний схов
столітню клятву розвінчав із дати,
де цифри свідкували про любов,
а літери зуміли дочекатись
не відповідей, тільки молитов
запізнених, за душу адресата.

28.12.2020

*З міфології, скидання батька з престолу

Холод сповзає привидом із гори. Та
ще не підкорена, приморозком укрита,
й криком до мене: будеш ти говорити
а чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.

Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –

сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
докіль стою – все кличеш мене по імені.

Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
іншу покликала: інша, тепер стели на
стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
буде ступати між тріщинами Василина.

Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля бо інеєм перезріло
й схилена я над розтопленим квітки тілом
видихну власне життя, би її зогріло.

22.12.2020

Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
як від першого інею, страху – поблідла нить,
як закладка у книгу.

Я і досі його у собі розглядаю, у
молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
адже чую у кроці.

Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна –
не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!

27.11.2020

Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
мокру, таку ж, як ти.

Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?

Осінь двадцятого дивно обмежена
графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
і підтягнув хвоста.

Ми висимо то між пальт, то між гронами
у винограднику (грона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
тиха, м'яка, проста.

01.10.2020

Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.

Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
лист застрягнув мені в волоссі.

Це народження. Дай ми, пташку,
інший голос на пісню іншу,
інші крила моєму віршу,
інше ймення, з яким не важко.

Мудрий вересень – перший спільник,
сам обрав, як на злочин, місце,
шерхотить тайн мотиви листям,
підзолочує мрій світильник.

А між гронами – грудка туги –
виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
дощ-порадник – твій спільник другий.

І відкриється все напевне,
їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
і веселою, наче древнє,

наче вічно правдиве небо,
вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
знову.

19.09.2020

До по колу вертає земля,
світло цідиться в світ поміж пальці,
там я кличу до тебе: маля,
щалишайся!

Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
творили.

Тож камінні дістались серця,
важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?

Твоє око – совине гніздо
під дугою густої галузи
визначає нас спільцями, змовниками
і друзями.

Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
твоїм оком.

25.08.2020

Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
солов'їною кликати долю з-за пишного світу
і крізь сон споминати, як зводився і майорів
синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
і радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі не охолов
дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
і що ти тут із власної волі живеш безумовно,
і що все має значення, мов це або й не мов!

24.08.2020

Коли князь Ольгерд біля Синіх Вод
Побив татар, з Поділля їх прогнавши,
Забрав тоді собі він землі наші,
Які були під владою тих орд.
Він Київського Федора змістив
І свого сина в Києві поставив.
Тож Володимир Ольгердович правив
У Києві відтоді, тут і жив.
Хоч і Литва забрала землі ці
Та від татар відбитись було годі,
Вони весь час вривались при нагоді
З арканом та із шаблею в руці.
Тож, хоч не хоч, а мусив він платить
Отим ординцям «вихід» традиційний,
Щоб трохи втихли в наших землях війни
Та спокійніше людям було жить.
З Литви на те ніхто не зазіхав
Аби лиш вчасно данину платили,
А там уже робили, що хотіли.
Князь і монету власну карбував,
І зносини з другими вільно вів,
Церковними ділами піклувався,
Собори відродити намагався.
І так було на протязі років,
Аж поки, врешті, Польща і Литва
Надумали зусилля об’єднати,
Щоб ворогам-сусідам відсіч дати.
Постала ситуація нова.
Поляки уже мріяли про те,
Як українські землі захопити,
Примусити Литву їх уступити.
А то було питання не просте,
Настільки, що литвини піднялись
Аби із тим покінчити одразу,
Обрали собі Вітовта за князя
І дві країни воювать взялись.
Оскільки Володимир клятву дав
Ягайлу - йому вірою служити.
П’ять літ пройшло у сутичках і битвах,
Де він на боці ляхів виступав.
Литвини усе ж гору узяли,
Ягайло визнав Вітовта за князя
Всії Литви. Той не забув образи,
Що проти землі київські були
І братові Скиргайлу обіцяв
У володіння землі ті віддати.
Отож удвох і стали проти брата.
Вітовт Житомир з Овручем забрав,
Скиргайло взяв Звенигород й Черкаси.
Уже й на Київ позирали ласо.
А Володимир помочі шукав
В Москви. Та їй не до того було.
Тож мусив Володимир покоритись,
З братами зі своїми замиритись,
Але князівство з рук його пішло.
Бо мовив Вітовт братові тоді:
«Ти, брате, на Москву у поміч бігав,
Отож отчизну – Київ свій пробігав!».
Все ж князь, щоб аби чимось володів,
Копиль і Слуцьк він навзамін отримав,
А брат Скиргайло в Києві засів.
Проте, столом недовго володів.
Як мовилося язиками злими:
«Отравне зілля випив на пиру»
В ченця Фоми, що від митрополита
Московського мав в Києві сидіти.
Чи то Москва так грала свою гру?
Чи Володимир руку тут приклав?
Але Скиргайло вмер. Стола, одначе
Князь Володимир того не побачив,
Вітовт князівство просто скасував.
Гольшанського Івана відрядив,
Щоб іменем його в тих землях правив.
Отак складались у князівстві справи.
Скиргайла ненадовго пережив
І Володимир. Скоро і помер,
Лишивши трьох синів й Копиль у спадок.
Той спадок номінальний був, щоправда,
Бо ж все в руках у Вітовта тепер.
Олелько старшим був серед братів.
Він, взагалі-то Олександром звався,
Але Олельком так з малих й зостався.
Чого лиш не буває у житті?
Із Вітовтом з тевтоном воював,
На Новгород ходив...Та ще багато…
Авторитет великий мав у знаті.
Коли вже старий Вітовт помирав,
Був серед тих, хто міг би й князем стать
Великим у Литовському князівстві.
Хоч на те мало сподівався, звісно.
Свої ж бо інтереси мала знать.
Тож, як зібрались у Ошмянах всі,
Щоб князя у Литві свого обрати,
За Сигізмунда став голосувати
І той- таки князівський стіл посів.
А чим віддячив? Наказав схопить
Олелька разом з жінкою й синами.
Не вбив, боявся, бо ж Олелько – знаний,
Велів його в Кернові посадить,
Його ж рідню в Утянах всю тримав.
До речі, жінка у Олелька звалась
«Московка», бо ж прибу́ла звідтіля,
Була дочкою князя Василя…
В ув’язненні вони всі зоставались
Аж доки Сигізмунд і дуба дав.
Вірніше – його змовники убили.
Тоді Олелька з рідними звільнили.
Він знову шанс Великим стати мав.
Знов не збулось. Став князем Казимір.
Князі його українські просили,
Щоб Київське князівство відновили,
Поділля повернули, що допір
Його собі поляки прихопили.
То Казимір їм, звісно, обіцяв.
Й одразу Київ з землями віддав
Олелькові. З Поділлям не спішили,
Бо ляхи в нього учепились так,
Що годі було його відібрати.
Литва ж ще не готова воювати
З поляками за землі ті, однак.
П’ятнадцять літ Олелько в Києві сидів,
Міцнив князівство. Чого варті вже татари,
Немов, голодні з степу пхалися отари,
А він супроти війська київські водив.
Сприяв, щоб церква українською була,
Надав Ісидору права митрополита
У Києві, чужих щоб не просити.
Тож церква багатіла і росла.
Печерська лавра відродилась знов,
Собор Успенський золотом засяяв.
Життя-таки відроджувалось в краї.
Та, коли, врешті смерті час прийшов,
Прийняв чернецтво та й спочив у Бозі.
Спокійно помирав, не у тривозі,
Бо син Семен, найстарший, його кров
Достойний був князівський стіл зайнять.
Тож передав князівство в вірні руки.
Та сподівався, що вже при онуках
Князівство може й самостійним стать.
Семен при батьку княжив вже і так,
У тридцять п’ять зробити встиг багато.
Зумів князів навколо згуртувати,
Щоб за права боротися, однак,
Князь Казимір між ляхами сидів,
Забув уже, напевно, про Поділля.
Тож нагадати то князі рішили,
У Вільно прибули на кілька днів
Сказати хай або в Литві сидить,
Або Семена князем призначає.
Інакше на добро хай не чекає.
Прийшлося Казиміру щось робить.
Від ляхів від’їздити він не став,
Поділля повернути був не в силах.
Зробив лише одне, про що просили -
Брацлавщину Семену передав.
Тож Київське князівство простяглось
Аж від Дністра на схід і до Оскола,
Від Мозиря і аж до моря. Скоро
Населення селитися взялось
На пустищах, що від татар звільнились.
Бо ж то багатий і безмежний край.
Розорювати землі лиш встигай
І всі затрати швидко б окупились.
Так, татарва приходила ,бува,
Людей в ясир з собою забирала,
Міста і села нові грабувала.
Тоді князів Семен у поміч звав
І йшов походом супроти татар.
Вже в перший рік, як князем був зробився
З ордою він Сеїд-Ахмеда бився.
Наніс орді тій нищівний удар.
Частину території орди
Собі забрав – від Ворскли аж до моря.
Розбіглися татари, а которі
Лишилися, то він усіх тоді
По землях по своїх взяв, розселив.
«Семенові» вони відтоді й звались.
Потроху осідали, обживались
Та захищали землі ці, коли
Зі степу зазирне якась орда.
Семен же, як володар справжній вівся,
З господарем Молдови поріднився,
Сестру Докію у жінки віддав.
З Москвою, Кримом перемови вів,
У Золоту Орду, бува втручався,
То знову за церковні справи брався,
Гурток в Софії вчений він завів,
Печерський монастир відбудував
І всяко ним постійно піклувався.
Із вигод торгівельних наживався
Та в розбудову Києва вкладав.
Коли ж, нарешті, смерть його прийшла,
То в церкві Богородиці поклали
Печерській, де князі й другі лежали,
Такою воля князева була.
Просити Київ Казиміра став,
Щоби Михайла у князі поставив –
Семенового брата. А той правив
У Новгороді, де Семен послав.
Почувши вість, що брат його помер,
Михайло кинув князювання й хутко
Подався в Київ, сподівався бути
Там скоро. Але Казимір тепер
Зробився сильним і не побажав,
Щоб Київ ріс і набирався сили.
І вже князі ніякі не впросили…
Тож він у Київ Гаштовта послав
Намісником. Той був Семенів зять,
Але не князь, католик ще й до того.
Кияни подивилися на нього
І браму не схотіли відкривать.
Сказали : краще згинути воліють,
Ніж голови перед таким схилить.
Постояв Гаштовт – нічого робить,
Подавсь назад. А Казимір біліє:
Як сміють волі не прийнять його?
Знов Гаштовта до міста посилає.
І знову він назад ні з чим вертає.
Вже Казимір не витерпів того
І заявив: як Київ іще раз
Намісника не здумає прийняти,
То його з військом будуть зустрічати.
А Київ був нездатний на той час
З кимсь воювати – тож і поступивсь.
Став Гаштовт в місті Києві сидіти,
Населення судити і рядити,
Але у місті так і не приживсь.
Отак було князівство і нема,
У одну мить усе поруйнували,
Що люди поколіннями збирали.
Що ж, Казимір, як кажуть, право мав.
Михайло ж знову в Копилі засів
Та своїм Слуцьком потихеньку правив.
Вів із князями потаємні справи,
Про Київську державу говорив.
І незабаром спільників знайшов.
І поміж тими Бєльський і Гольшанський.
Складали плани в сподіванні шансу
Аби князівство відродити знов.
Хотіли князя Казиміра вбить
За усі кривди, що від нього мали.
Та зрадники про справи ті узнали
І Казиміру донесли в ту ж мить.
Гадають – то Іван Ходкевич взнав,
Що воєводив в Києві. У нього
Давно з Михайлом розійшлись дороги
Тож він його скоренько і продав.
Михайла і Гольшанського взяли,
А Бєльський до Москви бігом подався,
Ото лиш тим тоді й порятувався.
Вони ж порятуватись не змогли
І головами за те все наклали.
Пізніше Глинський заколот підняв
Та успіху у тім, на жаль, не мав.
Так Київська держава й не постала.

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

У рожевому серпанку потопає обрій,
Промені останні сонце посила звідтіль,
Наближа природа-мати пору вечорову,
Вітер запах матіоли вже розносить скрізь.

На калині соловейко розсипає трелі,
Загубилася у травах стежечка вузька.
Ці весняні пречудові диво-акварелі
Переповнюють до краю душі і серця.

2018 р.

Що за квітка, я гадаю,
білим снігом обважніла?
Ніби лебедина зграя
натрусила пір'я біле

на кущі, а ні листочка —
філіжанки з порцеляни,
у середині жовточки
чи півоній, чи тюльпанів?

Милувалась гіпнотично б
дивоглядом білосніжним,
якби легіт романтичний
обіймав за плечі ніжно,

і метелики летіли б
на галузки в сяйві світла...
В парку тихо... всюди біло,
бо магнолія розквітла.

15.04.2023р

Хундарєв Юрко - ліричний геній,
Ну, а решта - поетична тля.
Кожен день він зліплює вареник
І на сайт хутенько людям "ляп*.

Чамріють від захвату піїти,
"Заздрять," надривають животи.
Почитають Юру, то летіти
Хочеться подалі від біди.

Бо скаженість у писмі - це рідкість,
А у цьому Юра - віртуоз.
Та горять із вічним в дяді зшитки,
Музи виють від незвичних поз.

І Пегасик хворий на бігунку
(вчора я купив йому біде).
Із барила безупинний гуркіт
Письмаки вчувають ніч і день.

Юра пише, наче у тумані
Не сонетик, а стотомний труд!
Отакий от геній окаянний,
Отакий могутній словоблуд.

15.04.2023р.

Тьмяне світло
Зір досвітніх
Зовсім інше, ніж вночі, –
В ранню пору
Не бадьоро
Квилять втомлені сичі.
В ці хвилини
Сумно плине
Зблідлий місяць на спочин,
А ось півень
Сольним співом
Зустрічає в небі синь.
Швидко й чуло
Ніч минула,
Як минає все земне, –
Світанкова
Радість слова
Також скоро промине…
16.04.23

Гарний оратор -
Рідко добра людина.
Як на мене кращий синонім - диктатор
Це підтверде не одна країна.
1939-1945 - шоа..
Стільки людей полягло, а за що?
За мир за свободу, у бій - кричали вони!
Люди йшли, вмирали, та не їх сини..
Памʼятате це, коли дивитесь ефір,
черговий оратор:
- я готовий їх знищувати, вбивати
- Добровольцем чому не пішли?
- багатодітна сімʼя - не маю права воювати
- А ваші старші сини, чому їх не віддали?
- та не українці ж вони. Громадянство Америки мають мої сини
А що це за тема з донатами,
футбольним коментаторам на росії?
Кому ви служите меценатами?
Тим хто живе в автократії?
Ви це серйозно!!!?
Країни вводять санкції для рашки,
щоб задушити їх народ.
Вони і так повільно діють,
а через вас недочикатись нам переворот..
Грошей багато, нікуди дівати?
Так пожертвуй їх нужденним!
Тим хто пішов країну захищати,
Тим хто лишився без домівки,
хто тяжко ранений, дитині без сімʼї,
кого до нитки обібрали, що їсти вже нема чого..
Цей список безкінечно можно продовжувати,
але не буде тут тих, хто лишив нас домівки.
Тих хто свої права в нашій країні вздумав диктувати.
Для таких у нас лише свинець та гармати!
- та наша влада не свята! - скажеш ти.
- Так не свята, правда вона завжди гірка.
Кожен строк новий президент,
а корупція була і є.
І серце розривається, кровʼю обливається,
Що у наших людей в такий час
рука грабувати підіймається.
Що плаче над труною мати.
- Ніякі гроші мені не повернуть мою дитину..
А наша влада: -хм, тоді ми вам нічого не винні.
Але країна починається із тебе -
Змінись, навчи кращому свою дитину.
А я почну із себе -
І навчу добру свою родину!

15.04.2023

Чи не краще писати про те, що світ невпинний,
Про відстань в парсеках до інших планет, в а. о.
Що ближче до Сонця, як відстань до тебе, що ти не-
Відомо чи зможеш відкрити в собі любов.
Про те, що пульсари частіше з’являються небом.
І наче кепкує над блідістю рук твоїх -
Туман, що здається туманністю Андромеди,
А в ньому тримає планети волоський горіх.

31.07.2020

Наче, тихо... нібито – субота...
свято заглядає за поріг...
сяє сонце... та не для усіх.
У Отця і Сина є робота –
покарати юду-ідіота
і за тайний, і за явний гріх.

А земля прощає за минуле,
за добро не розпинає зло,
напуває молоде зело,
ну, а ми гріхи свої забули
і здається, наче, оминули
п’ятницю й тринадцяте число.

04/23

Навесні,
із пробудженням ранкової зорі...
Навесні
я співатиму тобі мої пісні.
Навесні -
ці пісні бентежно-лагідно-сумні.
Навесні
я чекатиму тебе в своєму сні.
Навесні... навесні... навесні...
15.04.23

Надумані проблеми
укотре розглядати
життєві аксіоми
не можуть розпізнати
і праві й винуваті
дорослі і малі
як у казковім світі
де два на два є три
заплутались у соснах
яких усього дві
на трапах і помостах
шукаєм кораблі
і знакові питання
відомі повсякчас
із вечора до рання
у снах турбують нас
постійно поспішаєм
навіщо і куди
кому-то заважаєм
кого-то не знайти
щоденна турбулентність
затягує у вир
думок еквівалентність
зачитана до дир
якби ума палата
то може б помогло
та іншого до ката
знов німці і кіно.

12.04.2023 р.

Поквапся, мила… Якнайшвидше.
Буває й так, без вороття…
Ніхто ніде не розколише
Твоє, моє, і спільне я…
Це ще не страх, а тільки морок!
У нас є човен, парус теж…
І кілька літ, приблизно сорок,
І поле рідне спільних меж.
Поквапся, мила…( без онлайну )
Один лиш крок… ступи, вчепись!
Ще кілька слів… одне: - Негайно!
До поцілунків озирнись…
14.04.2023.

Ой, літечко, літечко, літечко життєве,
Квітами барвистими ти вже відцвіло.
Йде з плодами стиглими осінь-королева,
Хоча не розхлюпалось ще її тепло.

Зігріває серденько тим приємним спомином,
Де в любові скупані юнії літа
Нині збагатилися досвідом, як золотом
Та душа залишилась вічно молода.

2020 р.

Обабіч дороги
Дерева вологі
Тремтять у ранкові часи, –
На трави зелені
Спадають студені
Краплини рясної роси.
Іскринки сріблясті
Травичка хвиляста
Приймає в обійми свої, –
І видиву цьому
Радіють без втоми
Довкола гучні солов’ї.
Дарунки світанку
Пригублюють п’янко
Розбуджені співом вітри, –
І радісно вдвічі
Стає на узбіччі
Мені оцієї пори.
15.04.23

Доброго ранку!
Теплої кави,
простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
сонце жбурляє,
хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.

Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
заспані диваки.

Світлого настрою!
На незнайомцях
сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
шукає відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.

Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
виключні чудаки.

Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
знову дорослі діти тицяли у нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності
позамовляли люди.

22.08.2020

Мандрівник

Поет – пророк. Читайте по губах
і сиву сталь суворої науки,
і сизу воду, зібрану по краплі,
і світостан, і світокаламуть,
що він рече:

коли гора іде на гору –
немає двох, а є одна.
усю омріяність простору
земної слави аж сповна
вертають назвам імена.

Втрачене

Якщо тобі на гору йти,
а потім ще й з гори –
позважуй мотлох і дари,
щоб зайве не нести!
А вже як ранець спорожнив,
доїв овечий сир –
позаднім дай орієнтир,
щоб мотлох не зогнив.
Бо твій мотлох для когось – недільний дар.

Здобуте

Сизої води напитий,
губ сухих маятником заритмізований –
не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти,
колоратури трембіти пророка словам вторять:
тут піт ти,
лушпиння ти,
загіпнотизований,
мотлох ти на тлі природної величі.
Одурити
гору не зможе і той, що на гору вийде.

22.08.2020

Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
виглядаючи в ній силуети
незабутих отих, що сповзали із пліч
шаллю білою в випари Лети.

Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
з вказівним ледве здійнятим пальцем,
що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
повернувся додому блукальцем.

І тоді дуже добре лице (ох, якби
цьому бути, та ні бо, не бути!)
позабуде години прокльонів, мольби
і синюшність постійної смути.

Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети, простору, й душу камінну.

13.07.2020

...Зі сну вернулись неземного.
Не розмовляли кілька діб.
Позбавивсь зуба золотого,
Пішов один із нас по хліб…
Тепер у снах лиш поодинці
І зуб за зубом кожен з нас
Тримає тільки у торбинці
Без всяких зайвих там окрас…
12.04.2023.

ІВесна одягає ліси
у білу засніжену свиту,
ховає красу первоцвіту
і, наче краплини сльози,
прозорі перлини роси
на вітті облизує вітер.

Охоплює небо журба...
немає великого свята,
земля не оновлює шати,
заплакала соком верба...
у кого життя – боротьба,
то того й лозою шмагати.

ІІСумує природа сама
у передчутті, що зима
вертає своє... до потопу
солдати готують окопи.
Ось-ось залунає сурма
Виговського із Конотопу.

Велика надія ще є
на Бога війни... і немає
ніякого сумніву. Б’є
арта по орді. Настає
гаряча пора... наступає
на ворога і... дістає.

ІІІІ це – на здоров’я, на щастя!
Та є дорогою ціна
і чистого неба, і рясту...
.........................................
на тлі весняного контрасту
чекає погоди війна...
до літа далеко... весна
іде в атакуючий наступ.

04.2023

Уже брунькують верболози
І по ночах кричать коти,
А ти спинилась на дорозі
І не бажаєш далі йти.
Стоїш, ходою розігріта,
І усміхаєшся здаля,
Хоча знебарвлена без цвіту
Й тепла твого моя земля
Німіє тупо і чорніє
Від щотижневих дум сумних,
Які минуть, мов ностальгія,
З приходом справжньої весни.
14.04.23

Ти казала: живемо допоки є сніг, —
І пішли снігопади від грудня над нашим містом,
І ми скаженіли від щастя, від снігу, що падав до ніг,
Як ночі стелились прозорим легким батистом.
Ти казала: живемо допоки є сніг, —
А те, що промовиш, зі сміхом нехай, не стерти
Із пам'яті.
Зима промайне і завершить засніжений біг,
Та поки — живем, за прогнозами гідрометцентру.
І ми прожили. У провінції білих доріг,
В засніженій кулі різдвяного неба над нами,
Де хмари і зорі здавалися мов крижані,
А вітер все віяв, заносив будинок снігами.
Мигтіли гірлянди і плазмовий торохтій,
І ребра диванні згинались, і третє з коліном
Прогнулось і тріснуло під ваготою хотінь.
І березень був, і квітень минув зі снігом.

30.10.2021

Мене на площу привели для страти,
я ледь дійшов з розбитими ногами…
У вічі пильно подивився кату,
і відповідь отримав батогами.

Навколо раптом все зареготало,
коли із натовпу каміння полетіло…
Одразу сонце зовсім чорним стало,
неначе в небі вирили могилу.

На мене насувався подих зламу -
розчавили, принизили, зламали…
Але я відчував флюїди мами -
в її обійми заповзав, як равлик.

А потім все замовкло, оніміло -
хтось вимкнув регіт бісових симфоній!
Мов човен, пропливало мертве тіло
в калюжі теплій і такій червоній…

Та раптом дівчинка - руда, як сонце,
питає тихо, чи я буду пити,
так очі світяться, неначе два віконця…
Я зрозумів, що буду далі жити.

Але тягар образ з плечей я скинув -
вони ж не знали, що було робити…
Засяє знову сонце в небі синім,
щоб просто жити…
Жити і любити.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

З малого я страшенно полюбляв
Вивчати все про битви і походи.
Собі у зошит схеми малював,
Які в журналах і книжках знаходив.
Здавалось, всі відомі битви знав,
Читав про війни і про полководців –
Хто, де, коли і як перемагав,
Хто із ким бився, на чиєму боці.
А це тому десь із десяток літ
Зустрів для себе битву незнайому.
Схотів в тім розібратися як слід –
Чом вона стала лиш тепер відома.
Я маю на увазі Молоді –
Село, де москалі й татари бились.
Чому про це мовчали всі тоді,
Тепер же, як зі ступою носились?
Не може ж буть, що майже п’ять століть
Про битву цю ні словом не згадали,
А тут вона прославилася вмить…
Чи знову москалі щось прибрехали?
Не помилився. Знову на брехні
Новенький міф ті москалі склепали
І знов тому радіють, як дурні,
Бо ж чим вони ще вихвалятись мали?
Тож по порядку, щоби і всім вам
Усі ті брехні зрозумілі стали,
Я головне про битву передам…
Подіям тим таке передувало.
В Московії сидів великий князь
Іван, який для чогось Грозним звався.
Він залякати так своїх старавсь,
Щоби й чужий поткнутися боявся.
Коли ж в країні вже дрижав усяк,
Лише ім’я правителя звучало
І не здолати страх отой ніяк,
Душа Івана царства забажала.
Схотів буть рівним всім царям отим,
Які в Константинополі сиділи.
Щоби Москва зробилась – Третій Рим
І християни всі у рот гляділи.
Таж патріарх повинен згоду дать
На те та ще й Собор також Вселенський.
Рішив посольство у Стамбул послать
З багатими дарами –честь по честі.
Як там було – того ніхто не зна.
Чи патріарх дав грамоту, при тому,
Собор не повідомивши, однак.
Чи ті ні з чим вернулися додому
І вже в Москві намалювали то.
Від москалів другого й не чекати.
В Московії не здивувавсь ніхто.
Та, коли те по світу стало знати,
То кримський хан Девлет Гірей озливсь.
Він був царем. Москва – його васалом.
І тут васал нахабно так повівсь,
Схотів, щоб його з паном порівняли.
Тож послання відправив до Москви,
Аби Іван негайно зрікся того.
Як не зречеться – то не буть живим,
Орду свою хан приведе по нього.
Іван же звик, що він для всіх страшний,
Рішив на те уваги не звертати.
І поплатився. Хан страшенно злий
Прийшов аби того в Москві дістати.
Війська московські по шляху розбив,
Аж під московські стіни підібрався.
Іван в штани від страху наложив
І у Ростов ховатися подався.
Хан постояв, чекаючи «царя».
Не дочекався. Став Москву палити.
А дерев’яні стіни так горять,
Що довелось від жару відступити.
Та попередив, що, коли Іван
Не здумає від титулу зректися,
То знов з ордою прийде в гості хан
Й тоді уже йому не вберегтися.
Та рік минув, в Івана страх пропав.
Подумав, що воно якось минеться.
Хан своїх слів на вітер не кидав
І знов орда з Молочних Вод мететься.
Проте, дійшовши до Оки-ріки,
Орда спинилась, хан послав Івану
Останнє попередження, яким
Хотів би повідомити – не стане
Йти на Москву, як покориться він.
Послав посольство та і став чекати.
А цар в Москві метався поміж стін,
Вже ладний був умови всі прийняти…
Та ж слуг дурних у нього вистача,
Бо ж кожен прагне услужить Івану.
Князь Воротинський з поміж них, хоча б.
Іще не злікував душевну рану,
Що цар засумнівався в нім. Рішив
Себе на полі бою проявити,
Бігом зібрати військо поспішив,
Яке кордони мало сторожити
Та й навперейми ханові помчав.
Той, як відомо, на Оці спинився.
Й москаль з гармат стріляти розпочав
Із-за ріки по хановому війську.
Хан розлютився – що то за мана,
Чи ж так слуга господаря стрічає?
Хотів за річку перейти, однак,
То важко, коли ворог так стріляє.
Хан не схотів тут військо положить,
Та мурзам повелів загони брати,
Оку в другому місці переплить,
Його на тому боці зачекати.
Поки ж стояв і москалів дурив,
Мовляв, не здатен річку подолати.
Та, ледь від мурз він звістку получив,
Що перейшли і може він рушати,
Тихенько знявсь, понад Оку пройшов
Та й на той бік спокійно перебрався.
Зібрав орду та й на Москву пішов.
А Воротинський ще стріляв, старався.
Лише при дні помітив він обман,
Злякався дуже – цар бо не пробачить,
Як до Москви навідається хан.
То й голови позбудеться він, значить.
Зібрав все військо й кинувся услід,
Як та собака, що ведмедя травить.
Бо ж тут йому задуматися слід
Вже про життя своє, а не про славу.
А хан тим часом на Москву іде,
Військ на шляху своїм не зустрічає.
Здається, що Москва от-от впаде.
Хоча, чому там падати – не знаю,
Бо ж хан минулоріч її спалив,
Хто ж би за рік зумів відбудувати?
Та ж хан Івана упіймать хотів,
Аби його належно покарати.
Іван, як тільки про таке узнав,
Здавалося, ще більше налякався,
Штанів в дорогу запасних узяв
Та й чимскоріш у Новгород подався.
Все ж Воротинський хана наздогнав,
На п’яти взявся хану наступати.
І хан озлився, із ордою став,
Щоб москалям по шапці добре дати.
Побачивши, що ворог не біжить,
А повернувся, щоби в бій вступити.
І Воротинський зупинився вмить
Та взявся готуватися до битви.
При Молодях понад ріку Рожай
На пагорбі він табір свій поставив.
Відкрито в бій вступить не побажав,
Той табір гуляй-городом обставив.
Гармат націлив, що не підступись
Та й на орду намірився чекати.
Аж тут і хан з ордою нагодивсь
Та спробував москальський табір взяти.
Не налягав, бо уже знав тоді,
Що у Москві Івана вже немає,
Бо в Новгороді той уже сидів,
Лиш попелище у Москві чекає.
Іще чекав, що з’явиться Іван,
З повинною постане головою.
Даремно сподівався на те хан,
Бо ж справу мав з брехливою ордою.
Тим часом отой табір штурмував,
Хоча й не сподівався його взяти,
Бо ж він ні сил, ні досвіду не мав,
Чого ж тоді людей даремно слати?
Так в сутичках минуло кілька днів.
Аж посланця у полі перейня́ли.
З Москви до Воротинського летів
З листом. Його уважно прочитали,
Ще й посланця добряче потрясли.
Та все зійшлося з тим, про що писалось.
Мовляв, з Москви полки у поміч йшли
І їх там вже до біса назбиралось.
Що ті полки очолив сам Іван
І уже скоро вдарить йому в спину.
Хоча, насправді – то усе обман.
Іван сидів у Новгороді сиднем.
Ніхто війська ніякі не збирав,
Сиділи тихо у Москві, як миші.
Ризикувати хан, однак, не став
І свої плани поки що облишив.
Та повелів збиратися орді
Й вночі тихенько в Крим собі подався.
А Воротинський в таборі сидів,
Аж доки вже і ранку не діждався.
Лише тоді побачив, що нема
Орди у полі. «Утікають, кляті!» -
Подумав, почав військо піднімать,
Аби у полі ту орду догнати.
Гнав до Оки, загони два зустрів
Татарські в полі зовсім невеличкі
Та їх всією силою побив.
Звідтіль вернувсь, не став іти за річку.
Орду не бачив, тож і не здолав,
Вона собі спокійно степом мчала.
Та він цареві грамоту послав,
Як та орда розбита утікала.
Питається, а битва, власне, де?
Де перемога? Де розгром ворожий?
Коли орда спокійно в Крим іде,
Хіба ото на втечу чимось схоже?
Ба, навіть більше я скажу про то.
Як переможця у Москві вітали?
Із квітами не зустрічав ніхто
І, навіть, в руки катові віддали.
Та сам Іван при катові сидів,
Щоб бачити, як злидня катували.
Той після ката довго не прожив,
Тож незабаром рідні й поховали.
А, щоб дурний в політику не ліз,
Іванові не плутав його карти.
З царем своїм Іван би помиривсь,
Бо з паном сперечатися не варто.
І «поминки» б належні заплатив,
Хай без корони клятої зостався.
А той чогось на хана налетів
Івана думки, навіть, не спитався.
Послужливі всі дурні отакі,
Гадаючи, що пану вірно служать.
А наслідки для пана, ой, гіркі
І виправити потім важко дуже.
В Москві була традиція завжди –
По перемозі храми будувати.
Та спробуй, храм по битві цій знайди?!
Його нема – нема що відзначати.
А далі ще цікавіше пішло.
Іван злякався, що орда нагряне.
Посольство в Крим відправлене було,
Що князь Іван схилився перед паном.
А, щоб усе на жарт перевести,
Касимівському ханові Булату
Велів він царський титул піднести,
Самому лиш московським князем стати.
Для когось жарт, насправді ж то було
Івана перед паном покаяння.
Мовляв, якеєсь марення найшло,
Але надалі він покірним стане.
І знов дари до Криму повезли,
Як «переможці» мають і чинити.
Отак от москалі перемогли
В отій тепер напівзабутій битві.

Летить душа
за небокрай -
у тихий рай…
Не поспішай!

Моя душа,
як на хресті, -
на самоті…
Не залишай!

Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!

Кричить душа
від тих заграв -
червоних справ…
Ні, не прощай!

Летить душа,
за небокрай -
у тихий рай…
Не поспішай!

Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Котик носика подряпав
Із прихильности до чічки,
Залишив відбиток лапи
На її пахучім личку.

Не спинить авторитетом
Грацію оцю простую.
Не журися, грізна тето,
Дай твій носик зацілую.

Лапа де пройшлась котяча,
Цей стражденний ніс–каліку,
Я із запалом юначим
Згоден го́їти довіку.

2011

Зневаги чом багато у суспільстві?
Чому неправда поглинає світ?
Чому усюди підлість і насильство?
Невже людський вироджується рід?

Ми уявляли так собі сучасність?!.
Бракує запитань і навіть слів,
бо жадібність панує та безкарність
і розбрат усіма заволодів!.

І не відмити ті родимі плями
ні в чистий, ні у будь-який четвер.
Як людство не повернеться до тями,
невдовзі пролунає – світ помер!

Натхнення — це не зовсім те,
що з'являється раптово.
Натхнення заховане в глибині,
на дні творчої душі.
І навіть якщо зараз немає того,
що могло б дати крила.
Подарувати квиток у світ,
інакший своєю реальністю.
В ньому зовсім не існує
тривоги, суму і проблем.
Там панує вир емоцій, почуттів
і жаги висловлення думок.
Без болю і образ.
Без сліз і колючих фраз.
Там кожне слово сплітається
у довгі речення.
А кожне речення створює
відображення самого серця.
Їх не перевіряють на помилки.
Не шукають сенсу
і логічного порядку слів.
Там панує свобода
й вираження щирих почуттів.
Чисте полотно,
де твориш без сумнівів.
Бо не встигаєш задумуватись
про щось не головне.
Те, що виявляється
й зовсім не важливе.

12.04.2023

Там, де стигне врожай
в українській бабусиній казці,
там, де з русла Дніпро
забігає у жилку мою,
під камінням недугів чи
в довготривалому щасті
Україну свою
я безмежно люблю.

30 березня 1997 р.

Що то є – слово?
Яка нагорода –
кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
слова монетно чудово-
го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
б'є по мені.

Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
слово вишукано кинуте.

13.07.2020

А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
в сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
і блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?

Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
припухлі спросоння, важніють над оком дня,
ще промені сходу летять, як негострі піки
у ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!

Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний ґрей,
та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
що дуже пасують блакиті його очей.

27.06.2020

Що малюють наші діти?
Жовті та блакитні квіти,
Сонце, біленькі хмаринки,
Відбудовані будинки,
Школу, стадіон, садочок
І заквітчаний куточок.
На асфальті у містечку
Котик, Зайчик і сердечко,
Мчить додому потяг тата,
Перемоги світле свято!

І малеча має хист :
Цей малюнок — щирий лист,
Надихають любі діти
Рідний край наш боронити.

І знов прийшла красунечка весна
З дощем, теплом й пташиними піснями.
Лишень не сплюндрувала би вона
Її красу чудову й величаву.

Хай не затьмарюють дими страшних пожарищ
Ніжний вербовий й калиновий цвіт,
Ворожі щоб ракети не літали,
Лиш лебедята в небі голубім.

Лелечий клекіт над хатами чувсь
І тихо воркотіли голуби.
Люди, зупиніть війну, прошу,
Щоб кожен з нас позбувсь страху й біди.

2023 р.

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

Сходить сонце наді мною.
Сліплять очі промінці, –
Прикриваючись рукою,
Бачу золото в ріці.
Золотиться тихе плесо
І блищить яскраво рінь,
Хоч верба довготелеса
На красу роняє тінь.
Лиш вербичці духовитій,
Певно, досі невтямки,
Що не можна зупинити
Всі промінчики верткі.
Сонця блиски променисті,
Жовтуваті і руді, –
Протикаються крізь листя
Й золотіють на воді.
13.04.23

Вже й сніг розтанув непомітно…
А про дощі не тут, окремо…
Весна втече, проснеться літо.
Ну що ж нехай, як розіпнемо…

А як інакше, не без цього?
А в осінь всядемось в садочку…
І ти промовиш - ради Бога,
Давай на закусь з огірочка…

А я б не проти з поцілунка…
Він самий раз для розігріву.
Та що вже я, це ж ти чаклунка
На полі спільного посіву…
12.04.2023.