І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

Літо котить колесо житами,
Босий вовк мовчить в твоїй душі.
Під відкритим небом, за столами
третій день обідають дощі.

Я тобі свої дарую крила:
"На, літай, усе в житті святе!".
Та прошу, не кидай зорі в кригу,
коли холод знов у світ прийде.

Не стрибай з мостів, не бався світом
(політай і знову повернись)
просто жити. І котити житом
колесо від літа до весни.

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

маленький подіум
з долоні лінія
дрижить за Ріхтером
скидає першості
дві злітні смуги
стають вагітними
десятком
герців

півкрихти містики:
окремі постаті
злилися тінями
в єдине озеро
намокли лікті
холодним лоскотом

навшпиньки

з острахом

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Тихесенько у Велесовім гаю
Я проведу в минуле цю весну
І красне літо радо привітаю
І в травах цих високих потону.

Заслухаюся співом солов"їним,
І на перисті хмари задивлюсь,
І за життя прекрасні ці хвилини
Я Велесові вдячно помолюсь.

Із серця тут думки зникають ниці
І входить первозданна чистота.
Душа стає в природній цій Божниці
Просвітлена, небесна і свята.

Вбирають очі розбуйнілу зелень,
І квітів жовтизну і фіолет,
І оповитий щастя дивним хмелем,
Мов пориваєшся в пташиний лет.

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Нас літаки розносять крізь тумани,
і потяги під нами стугонять.
Та білі плями ми шукаєм марно,
в науці вже нема таких понять.

Стомився світ народжувати диво,
бо примхи розуму не мають меж.
Ми знов женем коней понад обривом
і прагнем екстремальностей. Та все ж

ні шал новин, ускладнення застуди
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.

*
До обрію
Небесний океан
Приніс на хвилях хмар перлину сонця.
На березі печальнім
Жду тебе.

Загоїть спiв покраяну блакить –
Синички всiлись на струнi свiтання.
А я всю нiч виплескую в кохання,
Яке пiд осiнь веснами сурмить.
А на зорi невiдворотній вiдчай
Вiдшукує омрiянi шляхи,
I видихнуть потомленi дахи
Передосiннiй сум в лелечi вiчi.
Оце i все, вiдструнило, щемить,
То Божий гнiв спиває плиннiсть часу.
У пустцi цiй метеликом щомить
Згораю i народжуюсь вiдразу.
Дихне зима на згарище надiй,
I побiлiють мої довгi коси.
А я боюсь згубить ранковi роси,
Що випадково, лиш менi однiй,
Колись на щастя дарувала осiнь.
Вони блищать на кiнчику пера,
Мов дiаманти, душу зiгрiвають.
Оце i все, що у життi я маю:
Моє кохання i моя жура,
Якi в менi щоосенi свiтають.

Тридцять, сорок -
рахуєш постріли.
От -
шістдесят третій -
це точно знак.
Черевики кроком по асфальту -
сьогодні ти надзвичайно спокійний.
Ці окуляри і парфуми
страшенно тобі личать,
зрештою, як і твоя хода.

Жменя слів
очі-в-очі -
ти помираєш
від пострілу в серце.

Катерино, танцюй рок-н-рол.
Вже, здається, і руху не стане.
Темпераментно виграєш танець –
Цю яскраву і радісну роль.

На червоному жару стрічки
Із бадьорістю стрибають вгору.
Цей кімнатний ручай рок-н-ролу
І у горах підживить річки.

Катерино, танцюй рок-н-рол,
Чуєш, молодість грають музики?
Хай ця музика з часом не зникне.
Катерино, танцюй рок-н-рол.

* * *

Запылён забытый город,
Заморожен льдом.
До ушей приподнят ворот -
Вот тебе и дом.

Друг мой ветер в этот вечер
Подобьёт рваньё
И обнимет вдруг за плечи:
"Ничего, живём!"

Я довольствовался малым,
В небеса скользя,
Только солнце - стоп-сигналом:
Мне туда нельзя.

Вынул образ из тумана,
Рифмы неплохи,
Погремел душой в кармане -
Вот тебе стихи...

Я сижу в пустом трамвае,
Мне глаза свело,
Мои мысли подпирает
Грязное стекло.

Чёрно-белой кинолентой
Прокрутился день
И блуждает до рассвета
Сумрачная тень.

Подойдёт и сядет рядом.
Помолчим вдвоём.
То, что мне от жизни надо, -
Даже днём с огнём...

Жизнь осталась за спиною,
Остальное - дым.
Вот сейчас глаза открою -
Станет мир цветным!

Но на кухне я очнулся
Тёмной и пустой,
Где табачный дым свернулся
Затяжной петлёй.

Я застыл, немного странный,
В тишину одет.
То ли мёртвый.
То ли пьяный.
Кажется, поэт...

Дошлюбні ігри бойового півня
Фінішували. Слава забіяки
Розбилася в очах її та м’яко
Сховала в пір'я докори сумління.
Пообіцяв—збулося, та ціною,
Що яма боргова відкрила серце,
І бачиш глибину як у люстерці,
І рану, що здається золотою.
Зарученим заручником без права
На чашку кави, листуватись, жити,
Тебе знайдуть за сплатою держмита
Утопленого у любовній лаві.
Ти виграв бій, але ступив у війни,
Які для неї—звідана дорога
В тилу у ворога. Підмога
Навряд чи порятує, і постійно
Гризе міцніша за гірську породу
Хрестоматійна правда старших класів—
Любов до нас приходить на обцасах,
А покидає в капцях для городу.

Білизну розбираю — жмутки днів —
ці кольорові, білі, ті — плямисті.
Смугасті дні — в натомленому місті,
яскраві — у мереживі гаїв.

Оті мені півсвіту обіцяли,
та вже й зносились — нащо ті світи...
Малою — до одежі доростала,
та є така, що вік не дорости.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

Станцуй поминки по любви
на синем берегу печали,
её когда-то повстречали,
потом с разлукой обвенчали
и в воду бросили – плыви!

Станцуй поминки по весне
на тонких веточках сирени,
от прошлогоднего варенья,
как девственности искупленье,
следы на платье всё красней..

Станцуй поминки по судьбе
на крыше брошенного дома,
но белое лицо фантома
опять до одури знакомо
и улыбается тебе.

Горить трава в долонях у весни,
вогонь повзе повільно і упевнено.
Якби вдалось, принаймні, зберегти
єдину ноту на зголілім нерві.
Вогню байдуже. Теплі язики
зализують на темлім тілі рани.
Думки малими крихтами - крихкі
переповзають лапами по гранях.
Частіше б"ється серце у дерев,
нудотно-сизий дим - несамовитий -
він запирає дух, повітря рве
і хоче із ріки води попити.
Горить трава,
горить душа...
Горять
осінні миті на веснянім полі.
Вони не знають давніх чаклувань,
щоб назавжди лишитися у долі.

1
Край молитви мовчить
Потривожена тінями готика.
Жовте око свічі
Засльозилося, вколоте гнотиком.

А молитва текла,
Кожна крапля на скалки розбилася.
І душа до тепла,
Наче віск до руки, приліпилася.
2
Дитя... Напівпрозоре личко...
Святої матері анфас...
Голівкою хитала свічка
У такт умовних перифраз.

Незнана теплота долоні
Мого торкалася чола...
Душа моя на тій іконі
Маленьким хлопчиком була.

Привіт, кохана, люба!
Я за тобою скучив.
Твої відчути губи
Бажаю неминуче,
Погладити волосся
І зголодніле тіло –
Вогнями зайнялося,
Відверто затремтіло.

Поглянь мені у очі –
Читай думки пророчі,
Що вже цієї ночі
Я бути разом хочу.
Та спершу, цілий вечір,
Про справи і новини,
Як пташка прощебечеш,
Забувши про годинник
В бурхливому потоці,
Тримаючись за руки,
Поміж п’янких емоцій,
Подалі від розлуки.
А потім ненароком
Ми зайдемо до спальні
Відмірюючи кроки –
Ритмічно-музикальні.
Танцюючи у ліжку,
Під ритми Рок енд блюзу,
Танок п’янкий і ніжний –
Хай шаленіє Муза.
Без поспіху, поволі
Ми роздягатись будем,
Відпустимо на волю
Твої округлі груди,
Знімаючи бар’єри
І стаючи все ближче –
Хай шаленіють нерви
І у обійми кличуть.
Кохання, як магнітом,
До купи нас єднає:
- Люблю несамовито!
- І я тебе кохаю!

Гарячі поцілунки
І еротичні ласки,
Як щастя візерунки,
І неповторність казки.
А на вінець кохання
Піднімемося разом:
Із поштовхом останнім –
Магічний крик екстазу!

Я люблю дарувати приємні слова,
Наче квіти, жінкам і дівчатам,
Бо із них проростає любові трава,
А буденність виблискує святом:
Без умовностей, без ювілеїв і дат,
Без прицілів і без розрахунків,
Бо стікають хвилини життя, як вода
І у грудях щось гупає лунко.
Це – бажання віддати, тече через край,
Виливається з серця назовні.
Я люблю дарувати приємні слова.
То ж беріть – підставляйте долоні!

Із Крижополя в село – шляхом,
Із Вапнярки, по стерні, полем.
У низині Кринички дахом,
Завітати вже нема долі.
Там криниця в кропиві пахне
Перецвілим та важким мохом.
Перегукується сич хатній
Із порожнім та сирим льохом.
Перекресленим шибкам очі
Вид калини поколов донно.
Їм побачити таке злочин:
На пустинному дворі сонно.
Там про мене кожна мить марить,
Та кричить луна криниць болем.
Від Дніпра до Криничок
хмари
Не ідуть.
В душі стерня коле.

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!

Відводиш погляд - це і є межа,
яку переступати вже не личить.
Я розумію, все це тільки жарт
твоїх очей. Ти так мене й не вивчив.

А я дивлюсь на тінь важких повік,
вологість вій - вона також фальшива.
Це вже, мабуть, такий фальшивий вік -
зацькований, безглуздий і зрадливий.

Відводиш поляд - сніг лягає, сніг,
(а десь далеко завесніло в світі),
Відводиш погляд... Мій найбільший гріх,
що я змогла тебе в душі пригріти.

Тут між Космосом* і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.


*Космос - мікрорайон у м.Запоріжжя

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

О,не бажай!То смертний гріх..Спинись!
Бо.. Янгол Смерти уже длань підніс...
Кого Володар обере мінливий
Аби вручити цей божистий Приз?

Ти забажала! Золотко , стрічай...
Пече? То в пальцях плавиться свіча...
Ти вже не чуєш...в савані... кошерна...
О, секс.. (!) на лезі Божого меча..!

День позіхає в пазусі пітьми
У світі, де мандруєм вічно ми...
Вкраду лопату в гробаря старого
Картоплі накопати для суми .

..І знов дорога хресна.Вічність.Мить.
Розп’яте серце на вітрах щемить...
Знов під вербою, як колись, з тобою
Печем картоплю Боже -друже ми.
А поводир натомлений наш спить...

Созвездие Южный крест висит над тобой распятьем,
густой и жаркий воздух, как после дождя суглинок,
на спинке стула в нелепой позе страдает платье,
и день, прожитый в нем, в той же позе висит на спинке.
Ты спишь, неровно вздыхаешь и выдыхаешь жаром.
А где-то, с неба, моргая, глядят Стожары.

Над миром ночь - это время тайны и сновидений,
тебе сегодня приснится небо над Оболонью,
и над затокой Днепра ты будешь метаться тенью,
и, догоняя звезды, ловить их угли в ладони.
Но только звезды теперь висят над тобой другие.
И это - Африка, это, увы, не Киев…

Вологі губки… Блиск в очах…
Гаряча кров пульсує в жилах…
Приємний хаос у думках…
Його обійми полонили!
Торкнувся ніжно до щоки,
Пролоскотав на вушко слово
Й, не відпускаючи руки,
Повів у світ, де все їй нове!
У світ кохання? Мабуть ні!
В країну щастя? Також мало!
Таке не снилось їй у сні!
Думки пливли, вона літала!!!
Пекучий смак солодких мук
Вони відчули у тандемі.
І кожен дотик, кожен рух
Їх підіймав високо в небо!
З’явились сльози на очах…
Повіки легко затремтіли…
Був цілий світ у них в руках:
Вони його знайти зуміли…
ВОНА у нього, в неї – ВІН –
Це незабутнє почування!
Не треба див, не варто змін!
ХАЙ БУДЕ ВІЧНИМ ЦЕ КОХАННЯ!

20..

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

Незалежності шлях був омріяний мудрим Тарасом,
У піснях кобзарів – сивоусих, чубатих, сліпих...
Незалежності шлях ми обрали народом – всі разом,
І сьогодні згадаймо причетних до цього усіх.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Хай твої кольори не розколюють нас, а єднають,
Навчимося прощати і інших, не тільки себе.
І могутні держави у розбраті в Лету зникають...
Ми – за єдність народів, які населяють тебе.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

Ми за єдність твою – незалежна і рідна країна!
За твоє процвітання – від Криму до сивих Карпат.
Наша рідна земля – миролюбна, свята Україна,
Хай у єдності квітне, неначе замріяний сад.

Незалежності день – день єднання народів країни,
Всіх народів твоїх – і великих, і зовсім малих.
Незалежності день – свято вірних тобі, Україно,
Всіх дочок і синів, всіх дітей, Україно, твоїх.

***
ти богом був, що впав з небес…

твоя опівночі волхвиця
в жертовнім ложе в складках ситцю
молила – і здригався світ
ридало небо
танув лід
здіймались руки в ритуалі…
ти щастям був їй і печаллю
і спогадом усіх життів
ти диво сотворити вмів…
узяв дари
лишив волхвиці
солоні запахи у ситцях
і зник розвіявсь як туман…
у неї ще здригався стан…

і ким ти був, що впав з небес?

Доля повсталих – за ґрати,
Доля раба – звиродніти.
Дивно: в духовних кастратів
Можуть родитися діти.

Злочин малий і великий
Має діждати відплати.
Юди зрубали осики,
Мило скупили пилати.

Доля героя – вмирати,
Доля імперій – руїна.
Хтось же повинен сказати:
«Встань і обтріпай коліна».

Спаленим буде не кожен,
Це для героя – горіти.
Дивно: в рабів таки можуть
Вільні родитися діти.

Доля народу – це воля,
Доля героя – це пам’ять…
Якось у дружньому колі,
В день, коли свічі запалять,

Лідер пилато-юдистів
Скаже при всіх урочисто:
«Я його знав особисто!»…

білий світ — чорнийхліб — теплий хліб
німина тихо сіно жує
тихе світло у світ прибує

чорний хлів святим місцем
стає
тихим святом стає білий
світ

чорний хліб — моє тіло й Твоє
білих  крил  тихоліт, теплосніг
над Малим, до Маріїних
ніг...

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

На ніжці мушка..,
На щічці - ямка..
Така вже душка
Оця білявка!

Каліграфічно
Поеми пише...
І до Олеся..
Нерівно дише.

До церкви ходе.
Сумирна вдача.
До хлопів файних
Не є ледача...

Топір на бляшці!
Як сонце гунька!
Білява ватра,
А не пустунка!!

Хмеліє вітер ...
Цілує мушку :
Ти хто? Принцеса?
Та нє ! Хахлушка...
...............
Регоче ворон -
Чорнявий ворог...
Бреде Вкраїна
Крізь люте горе.

Білява ватра
На плечі пада -
Крізь блискавиці,
Крізь зорепади..

О, скільки раз
Ця "хахлушка"мила
Той чорний регіт
В крові топила ..!