Музо моя, не дивися на мене примружено,
хоч в громадянському шлюбі з тобою,
то що з того?
Те. шо загублено з часом-
ми не надолужимо,
але ще падають мрії із неба зірчастого.

Кожного разу приходиш ти з новими примхами,
часом чекаю на тебе,як ката - ув"язнений,
часом біжу за тобою крижинами крихкими,
часом лечу, відчуваючи крила за в"язами.

Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями,
вирізниш істину між метушнею й марноттями.
Вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли,
скільки віршів-діточок зачиналися ночами.

Різні на вроду, як всі кольори веселковості,
всупереч втіхам рожевим - бузковіють думами.
Поміж рядками - життям закодовані повісті,
дійсність жива і, неначе, не нами придумана.

Музо моя, ти непевна і непередбачена.
Все, що довкола творіння - усе меншовартісне.
Вибач, бо може від цього і важче нам,
Слово найперше було, і ми знову на варті з ним.

Сьогодні день прощати і прощатись…
А є хіба на світі інші дні?
Вже рушники простелено хрещаті…
Малює сонце смерть на полотні…

Жертовний день. Весільний день. Осінній.
Уже Богдан наточує ножі.
Од соняхів одсахуються тіні,
Збираються тремтячі на межі…


І почалось. І різали – як півнів…
Горлали в небо шиї без голів.
Їх повен двір із вікнами урівні
Накидали – аж крівця по столі…

Навергали – на тиждень пирувати! –
Язичницьких вигукувать богів.
Аж Домовик був вискочив із хати
Покуштувать весільних пирогів…

Аж образи в світлиці захитались,
І павуки впилися по кутах.
Й на подушках кохатись перестали
Вишивані із пташечкою птах…

Аж піднялась над дворищем заграва,
В очах сторчма подибилася вись.
Так ось, що є життя твоє і слава!
Дивись, Маріє! Господи, дивись!

Весь день пройшла Марійка, мов сновида.
–Візьми! – бере.
–Подай, – то подала…
Не знать чому душа ридала ридма,
Підбиті волочила два крила.

Приходила Горголя, щебетала.
У очі зазирнула тільки раз.
Нежданно пригорнулася й розтала –
Немов пішла у соняхи вмирать…

Жеровник-стіл кривавився під вечір.
Коржів просили з маком хлопчаки,
І Настя розстаралась для малечі.
Богдан приніс медові стільники.

Нагодувало всіх Господнє тіло…
Дзвенів по тому спів на півсела…
Одна Марійка їсти не схотіла –
Так, як була, одягнена й лягла…


А вранці небо – наче перемите,
Кудись у вирій злинули страхи.
Богдан достругував кленові бити –
Вибивати соняхи-соняхи!

Похвалявся Півничок на помості:
–Вчора Смерть приходила тільки вгості.
Та індики секелі надували:
–Смерть весілля з Осінню тут справляла.

Відійшла вона іще недалечко,
Зачепилась райдуга за кілечко…
Те кричала з “ходиків” і зозуля,
Попід ніс сукалася, наче дуля…

Кури на копиці із них сміялись,
Гребінці коронами в них сіяли…
З головок обсипаний цвіт летів –
Мов дрібненькі хрестики золоті…

Осідлала соняхи дітвора,
Вже вони під хмарами:
–Гей, ура!
–В кожного над явором коник-змій!
–Наздогнати Гнатика ти зумій!

Найпрудкіший коничок у Яшка:
–Ич, яка породонька! Ич яка!
Тільки розігналися у політ,
Обізвалось татове із землі:

–Гей, злізайте, вершники. Досить. Квит.
Хто не буде бити – сам буде бит…
І всідались шпендики пустувать –
Сонцеликі соняхи вибивать.

І вчорашні голови геть усі
Обертались бубнами із весіль.
І мішався Цей світ аж десь із Тим,
Чорноземне полум”я – з золотим…

Наче сонця промені і земля…
Бродом з Того світоньку скрізь рілля…
Головки чи голови у межі? –
Найрідніші родичі і чужі…

– Будем, будем, будемо, будем бить!
Щоб повз двір воріженькам не ходить.
Ти, гарячий бубоне, жаром сій!
Де чужий, непроханий, а де свій?

І найменше гупає з усіма
Рученькою правою й обома.
Не навчилось добре ще й говорить,
А попробуй – биточку відбери…

З усіма й Марієчка вибива
Та про себе серденьком все співа:
Лиш підніме віченьки, проведе.
Спаленіє. Сказано – молоде…

– Прала дівка праником: гуп та гуп.
Хто розкаже правдоньку – буде люб.
Хто розкаже, звіриться, розгада,
Де гуляє щастячко, де біда…

– А в мисках у соняхів сміх на дні…
–Дайте, дайте, дайтоньки і мені…
–Мед забрала бджілонька, ой, мала,
А олійку дітонькам віддала.

Напече їм матінка пирогів,
Щоб сміялись личенька дорогі.
–Комарики-дзюбрики – молодці.
Ой, не ціль по пальчику й по руці…

Бились, бились соняхи груди в груди!
Вже такого празника та й не буде!
Били, били соняхи у литаври, –
Аж гула розгойдана рідна Таврія…

Перестук перегуком над дворами:
Коліньми, качалками, кулаками…
Це робота, забавка чи ігрище?
Головою, палкою, топорищем…

–Що під руки трапиться – те й годиться.
–Ну у мене й велетень, подивіться!
–А у мене більший ще, капловухий!
–А в мого в потилиці золотуха.

– Липнуть пальці. Мурчику, чуєш, брись.
Тут болюча биточка, не барись.
І летіли виляски з двору в двір,
Вибивали-бубнили аж до дір!

Щось таке проснулося в тій роботі,
Наче відкривалося: звідки? хто ти?
До вечері кликати вийшла ненька:
–Дайте, дітки, вибити хоч одненький…

Вже звелось по місяцю над дворами:
Гарбузами, динями, кавунами…
Кожен пах по-іншому, хилитався –
Мов червінець доленьки за літа всі…

Потім ніч підкралася через луки…
Язики кволіші вже, аніж руки…
Вже й моя примовонька примовка…
Отака роботонька, отака…

Неба сонях вилущивсь і зірки
Із небес посипались на стежки,
На стежки, на дворища, на дива,
Мов Господь сам соняхи вибива…

…Полягали людоньки – поморились…
В сні Життя і Смертонька помирились…

…Так було, раділося коло хати.
В коло рід сідав колись щастя звати…
І воно являлося непомітно –
Вічне людське щастячко заповітне…

змії виходять із нір у хрустких алюмініях,

змії самотньо виходять із нір проти ночі.

а змієборці вдягають хітони хітинові,

густо і тяжко сурьмою підкреслюють очі.


змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,

змії кричать – голоси застигають в повітрі.

потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,

потім вони остаточно вже губляться в вітрі.


а змієборці – тендітні лляні духовидці –

ці волоокі сини поколінь волопасів,

зміям важкими ступнями спотворюють лиця,

зміям ножами стинають розплетені пасма.


а змієборці – ці прапороносці затемнень –

зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.

змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,

в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.


змії пульсують, стихають, гниють просто неба,

їхні тіла – мармурові щербаті колони,

а змієборці – маленькі криваві ефеби –

нігтями власні вузькі роздирають долоні.


в норах ще опієм тхне від загашених люльок

в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,

хоч іще тліють тіла, іще рани парують,

знов змієборці припухлі повіки малюють

траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці

день осипається – значить, своє відстояв

день осипається – храмом чужих девіацій


мій содоміте солодкий, а хто тобі я?

ніч на колінах – ніч має для того причину

хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд

власник розарію їх роздягає очима


власник розарію має від всього ключі

білі тіла розкриваються, мов табакерки

ніч на колінах вилизує тіло свічі

свічка тече, але терпить, тече, але терпить


свічка засвідчує мудрість схиляння голів

перед бутонами непогрішимої плоті

зорі свої апріорі виводять вгорі

мертві живих і прекрасних вистежують потай


мій содоміте солодкий, немає причин

так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду

власник розарію має від всього ключі

янгол при вході з мечем полум’яним стирчить

отже ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?

І вже мріяв про неї, про чорну розпещену жінку -
ніжношкіру, чуттєву, палаючий антрацит! -
як несу на руках її - обов’язково узимку! –
на широку постелю, безмежну, як мій апетит,

як схиляюся з нею над білою, пружною гладдю,
випускаючи перса з полону обіймів у світ,
над яким нависаю з вінцем деміурга і статтю,
що очам похітливим являє місцями граніт.

Як приємна ця діва! - не ті блідошкірі феміни,
із якими у мене грози темнолицьої вид,
бо коли ще затягнеш їх в Босхові теплі картини! -
А з цією простіше, усе ж бо й один родовід.

2008

На перетині наших его
Хтось пильнує злими собаками;
Здичавіле від сутичок небо
Полохливих птахів відлякує;
Тільки ми із тобою – відчай,
Незакрапаний ще буденністю:
Два крила - і вітри зустрічні
Віють ревністю...

Віють попелом, пилом, тирсою,
Вже не очі – два чорних кратери;
Я тебе в заповіт записую
Троюрідним хрещеним матері;
Я тобі залишаю відблиски,
Ті, що перші зіниць торкаються –
Ставлю підпис, вологі відтиски
І сама в тобі залишаюся...

Сумна порцелянова срібність
Віки нарізає дрібно.
В роки обертається дрібність,
То ж будемо жити срібно...
11.01.08.

Навіщо накинув на плечі мені обладунок? -
Він тисне мене до землі, я стою на колінах.
Навіщо ти дав мені в руки щита золотого? -
Його крадії відберуть при теперішніх цінах.

Я - зовсім не воїн, я хочу плекати майбутнє
Мале і крикливе, рожеве, приємне на дотик...
Нехай наступають на п’яти порепані будні, -
Жага до життя – то уже незамінний наркотик...

В старенькій неопалюваній хаті
Ми грілись компліментами й вином,
Ми кутались у коцики картаті
І виглядали долю за вікном.
Ми вірші одне одному писали,
І ними ж ми розпалювали піч.
Ми харчувались часником і салом,
В єдиний спальник влазили на ніч.
Вишневим підфарбовували соком
Розтоплений на наших віршах сніг.
Приносили новини нам сороки
І блюзи нам скрипів старий горіх.

Тепер живемо у теплі й достатку...
Тепер вже "я" і "ти", але не "ми",
Та гріє нас не стільки газ, як згадки
З тієї найтеплішої зими.

Мир насладился сетчаткой и вышел,
чтобы пройтись по Аллее Сознаний.
Мысли сошлись косяком из пираний,
падает память нейронами с крыши.

Голос, что свыше, сползает охрипло -
где же ты, совесть, оставила веру?
Вызов бросает обиды к барьеру -
сердце любовь настучало, привыкло...

И непонятен намек перехода
с времени вдоха во время на сдачу.
Взгляд подымая, на точку растрачу,
веки земные сомкнув небосводом.

10 Января 2008

З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...


Ну, а Лаури й Беатріче?

Так то ж бо марева, химери.

Прекрасні Дами вас покличуть,

Бо наготовлені вольєри.


Ви мастаки боготворити,

Тож першу-ліпшу – у богині...

Слова обраниць: „Ми вже квити.

А ви були такі неспинні”.


З таким розмахом, римоплети,

Злетіти вам авжеж несила.

Жінки прилащують поетів,

Аби підрізувати крила...

Недопалки хтивих бажань
безсило лежать в попільниці наших стосунків,
таких шкідливих для здоров’я,
особливо для серця.
Але ти - моя рятівна звичка,
бо ніякі найсолодші карамельки
не повертають смакові рецептори до тями
після приторно-липкої
щоденної брехні самій собі.
Я вдихаю тебе
і ти наповнюєш мої легені собою,
не знаю, що ти там з ними робиш,
але лікарі кажуть,
що це вже не виліковно.
Так, невиліковно,
безнадійно, назавжди
я розчиняюся у димі ілюзій,
захлинаючись сухотами,
до останнього видиху
кохаючи уявного тебе...
Може кинути, поки не пізно?
Пізно?
Тлієш у моїх руках...

– Ну що тобі до них, сумна моя ти панно? –
Зоріє височінь відбитком таїни,
І поглядом до зір ти линеш невблаганно,
Як грішниця свята, що винна без вини.
Ця ж нічка не тобі тепло вплітає в косу,
І доля не твоя в сузір’ї Сподівань,
І місяць-молодик до танцю не запросить
Печаль очей твоїх із вірою в дива.


– Ну що мені до них сумній і безталанній? –
По вінця самоти в ущелині грудей…
Та бачила я сон, що прийде мій коханий,
Коли під спів сичів зоря в траву впаде.

Субтропічні дощі під Батумі -
Монотонні, холодні, нудні.
Чорні хвилі у білому шумі
Відраховують сорок днів.
Мокрі пальми, бамбук і мімози,
Білі гори у вічних снігах...
... В Україні лютують морози,
Синє небо в різдвяних зірках...
Божеволію, марю, сумую:
Так повільно спливають дні...
Чорні хвилі у білому шумі,
Субтропічні дощі затяжні.

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.

Із підвіконника поверху н-ного
кроком донизу ступаю упевнено.
Слизько підошвам – гриміло ж і блискало,
лляло безбожно. Фінальною рискою
мокре вікно за спиною опущено,
юрмище хмар, наче вариво згущене,
троси вагань моїх рвучко обірвані;
дихати – глибоко, рівно, розмірено

Більше несила - у пам’яті зболеній,
стільки пекучих утрат закарбовано,
годі, набридло втішатись оманою,
скніти, укрившись жалобою рваною!
Хай унизу застигає пристиджений
цей бестіарій з істотами хижими

Складки шовкові злетять фіолетово,
зліва у грудях не чується трепету;
руки розправлю крилатою парою,
вниз опущуся поволі почварою;
вхоплена воями десятирукими,
в бричку, запряжену чорними круками,
сяду велично на тлі горностаєвім,
марення поряд летітимуть зграями;
злину з химерами, з єдинорогами –
знаними відьмі – не жінці - дорогами

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Крокує колона
німа, безборонна.
Мороз пропікає -
аж стигне душа.
Крок вправо з колони,
Крок вліво з колони -
І смертю ригає,
гримить ППШа.
Парує недовго
калюжа червона,
Відрубані пальці
в підсумках бряжчать...
Голодна колона
в домашнім полоні,
І ситі ворони
над нею летять.

Місячно.
Тіні гіллясто мережать галявину.
у голубій непорушності ліс насторожений,
часом розсиплеться
шурхотом птах потривожений,
зорі травневі прикриються хмарами млявими.

Тиші не вір,
бо ховає підступна гущавина
стриманий подих,
тремтіння руки нетерплячої.
Травами росними
слід срібним блиском означений,
тут, наче кроком по кроку ступаючи,
час минав.

Та не стискається серце у дівчини-воїна-
страх разом з кров"ю ворожою
в полі іржавіє.
Вершником у перегонах із вітром
душа її,
сім"ям звитяги на кінському поті настояна.

Але ця ніч не для бою весною призначена,
мозок туманиться
пристрастями ще не знаними,
тіло знеможене
млосним чеканням поранене,
серце тріпоче, утіхам кохання не навчене.

Юний коханець -
чужинець з ворожого племені,
очі - листочки у ясеня,
юністю зрошені,
сіють прозору блакитність,
неначе волошки з вій.
дихання, руки, проміння і погляди сплетені.

Зорі цікаві,
у сірість ранкову пірнаючи,
слухали пісню кохання-
творіння жіночості,
не розпізнавши таїну,
приховану в ночі цій-
до материнства їй
подарувала весна ключі.

...Роки минали.
Зустрілись два вороги віч-на-віч
голубоокі.
І схибила зброя у старості.
Юнка пришпорила,
ніби нічого не сталось.І
в батькові очі ввійшла
і лишилася вічною ніч.

Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!

Уроборос все ближче до свого хвоста.
Скоро буде шампанське і будуть куранти.
Через сотні років у старі фоліанти
Увійдуть наші свята і наші міста.

І напишуть: вони прикрашали голкові –
Ніби символ… Ну, вічність – це надто банально.
Ну, напишем – цей символ був дуже сакральний.
І додати: ці дані, мабуть, помилкові.

Або цей ритуал: загадати бажання
За дванадцять ударів – і випити, з’їсти.
Наші предки були з чудернацького тіста,
Часто вірили в магію чисел, гадання.
І при цьому були - через раз – атеїсти.

А опісля у них починались вертепи.
Цей «вертеп» – це предмет багатьох дисертацій,
Не один науковець попросить дотацій
На теорії типів, і рухів-ротацій,
На «поліський підвид і гібрид лісостепу».

Може, все буде так – із досліджень щось вийде путяще:
Ми згори посміємось із їхніх об’ємних томів.

Ми прожили цей рік – кожен так, як хотів чи зумів.
А наступний, можливо, удасться нам трішечки краще.

Не те, мій Боже. Всі слова не ті,
Зриваються із язика із тріском,
Як кольоровий розсип конфетті.

Моє дитинство – як стара валізка,
Десь на горищі пам’яті чаїться –
І шкода викидати, і громíздка.

Я забуваю вулиці і лиця,
І пам’ять – як старий затертий запис,
Чи звук поганий, чи напів насниться .

Я пам’ятаю смак святкових трапез:
Цукерки. Мандарини. Лимонад.
І «З Новим Роком!» кривуватий напис.

Це я писала – з маминих помад.

***
Не те, щоб все змінилося – деталі:
В останню мить вбігаю з електрички,
Летять в куток пальто і рукавички –
Мене чекали. Решта – це дрібнички.
Я повернулась. Можна жити далі.

***
Отаке повертання щороку до своїх основ –
Я закінчила коло. Я скоро почну його знов.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

Загарчав автомат,
люто харкнувши полум’ям,
Роздираючи тишу святу.

І неслася Земля
По страшній траєкторії
В здичавіло-німу
Пустоту.

Вибухала Земля
Болем в розпачу кратері,
До кривавих тулилась грудей.

...І кричало дитя
Біля вбитої матері,
Рученята тягло до людей.

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, грайливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білосніжно розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008

Я стекаю по стенам,
Я сминаем постелью,
Я сегодня отдельно.
Все же ясно, предельно.
Я погашен торшером
В полумятой пещере,
Я замечен балконом,
Выживаю оконно,
Я заколот розеткой,
Все розетки глазеют
На походку сервата,
Но безмолвствует ванна…

Я расколот орехом,
Мне сейчас не до смеха.
Мне сейчас офигенно:
Я стекаю по стенам.
Кубатура пространства-
Перспектива всех странствий.
Я размыт берегами-
Пластилиновый камень.
Я поднят антресолью,
Я снегами засолен,
Я насыщен вокзалом
И чужими глазами…

Я сминаем постелью,
Сберегаю растенья
С берегами манежей,
Но все реже и реже
Вспоминаю объятья:
Мы же сестры и братья.
Я растрачен зарплатой.
Замалеван заплатой,
Перемазан рекламой,
И, испачканный хламом,
Я стекаю по стенам,
Я стекаю по стенам…
05.09.07.

Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна.
І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна,
неначе в очах потьмянілих тече беладона,
немовби не день цей, а світ добігає кінця.

Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла
втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла,
імли, від якої у грудях немислимо тісно,
і серце пташиною рветься з рипучих дверцят

Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома.
Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому…
Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий
і тілом проллється, мов струмінь живої води

Утома додолу ковзне, як шифонова сукня,
І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь,
І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, -
Ступили у місячну стежку - і щезли, мов дим…

Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Ходи-ходи
Ходи сюди
Вертай до талої води
Перевертай літа на сон
Не тільки холод –
Твій полон
Не тільки танути –
Пливти
Коли на спині – прапор мрій
Коли за спиною –
Коти
Кричать настирно
Sine kura*
А небо клаптями на крій
Дроти стирчать
З його каптура…



* лат. - Без турботи

Бypeмнe мope б'є мoгyтнi cкeлi,
Ta xтo-ж бaйдyжий кaмiнь cкoлиxнe?
I, мaбyть, мpiя - мapeвo пycтeлi,
I пoчyття, як cпaлax, пpoмaйнe?

He збepeгти в дoлoняx нiжнi квiти,
Poзвiє пeлюcтки бeзмeжний чac.
Ta знoвy й зновy бyдyть xвилi бити
Дoвiчнoю нaдiєю для нac.

Наздоганяти резонанс
Вдаряти словом в ритмі серця
Ніхто не просить грішних нас.

І не заплатять нам сестерцій
За літри крові, що сплила
Зі сторінок чорнилом марним,
Яке поглинула імла.

Своїм екстазом незугарним
Злякаєм ангельські хорú
Й побіжимо алюром славним
Подалі, поки нас тхори
Не засмерділи.

Фіміамом Знесуться в небо молитви
І затанцюють в колі рими.

Наш вірш піде комусь «на ви»,
Комусь постане третім Римом,
Комусь привидиться Содом.

А хтось слідом за пілігримом
За хмари побіжить притьмом.

Хтось, не ховаючись за гримом,
Закине торбу на плече
І, в світ пішовши геть розкислий,
Від світу назавжди втече.

А що ж поет?
Сидить у кріслі, Наздоганяє резонанс
Вдаряє словом в ритмі серця,
У нього з Вічністю альянс
І звуки піднебесних терцій
Йому замінять хліб і сіль,
А радість тисяч породіль
Душевний затамує біль.

Та радість розлилась довкіль –

Вродилось слово!

Кохання кволі крила опустило
і, мов дитя, лягло під серце тихо -
так легко засинає тільки лихо,
а хто приспав його - то й світ немилий.

Як світ нелюбий - там, де очі, плитко,
там день блукає в сорочині сірій,
а віра розплітає коси. В ірій
летять без слів думки та пережитки.

Хід неба сходиться у лойній крапці,
а там, немов сільце, діра чекає -
до неї мчать, мов праведні до раю,
всі хиби, похибки ключем фрустрацій.

А десь поза уявним зріє явне,
величне, вічне та наскрізь прозоре,
стозоресвітле та весною хворе,
там стіни - вікна, там відсутні ставні.

А на порозі спокій п`є наснагу
і насолода тулиться до нього...
Уста твої гріховні та розлогі,
на лінії застигла рівновага.

Я - той мисливець, хто стріляв навмисне,
о, влучний мій, на щастя, вогнестріле...
Із високості криком облетіла,
мов білим пір`ям, лебедина пісня.

19 Грудня 2007

Палахкотіли вогники яскраві,
і раз за разом схлипував вогонь
І тихе щастя, в мускусній оправі,
торкалось ніжно, пошепки, долонь
Сиділи мовчки, просто ткали тишу,
лиш малібу в клітинах вже текло
Я так боялась, як тебе облишу,
від тих думок - всередині пекло
Ти вже сказав, що від’їжджаєш вранці,
мені ж лишалось – кілька днів в раю
Навіщо так мені, кохання бранці,
напоспіх вилив істину свою
І намагалась сліз не скуштувати,
принаймні зараз, у останні миті
Чому ми час не кинемо за грати,
якщо від розпачу давно вже ситі?
Далеко ти: повітрям – дві години,
а суходолом – годі й рахувать
Та досі всі стискаються судини,
морозить душу від гірких заклять.
16.12.07

Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
не лишиться з турбот, що нам орали чола.
Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.

Герої, мужоложники, поети, дійсно,
чесноти квіття і на простиралі плями,
дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
і жарти шулерів і смутку темні ями.

Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
вирують на обличчях, мов павині пера,
а людська доля в дзьобику кривім папуги
колишеться шматком дешевого паперу:
кохання,
подорож,
розлука,
слава,
успіх –
за двадцять сотиків купити можна щастя.
Сплітається і розплітається дня усміх,
папуга, пісня й сонця золоте причастя.

Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
І в цифри ловим струм натхнення,
дивну чудність
найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

20 травня 1936

Міщанська квартирка у цій провінційній дірі
Собою мені затуляє півсвіту. У вікна
Тече сірий день з білим снігом на срібнім крилі
І стогнуть дерева під вітром і повагом стигнуть.
І ранком трапляється потяг, авто чи літак,
У око втрапляє невчасно мураха чи вія.
Кохати не соромно – каже Марія Ремарк
І плакать від цього також – твердить Еріх Марія.
А я і не плачу, не плачу, не плачу, не пла...
Це так...кругообіг води і джерельна вода,
Це так відчуваєш, як протяг, бажання тепла,
Наосліп собі обираючи вектора руху.
І серце, і руку, і кров віддають задарма,
Прохати не варто - у хвіртку шепоче, у вухо,
Ця відстань – не в просторі і не у світі - зима,
То все - в голові. Як не вмієш почути – не слухай.
У слухавці: морзе, хурделиця, -
...голосу
твого
нема.

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

пишутся повести, пылью пропитаны полки,
пьяный писака поэзией перебесился;
пир продолжался: пиликала пылкая полька,
под проходимцем протоптанный пол провалился

помнят предания, притчи, предавние песни,
правдой порой припугнет престарелый провидец.
пели псалмы, после - пили прохладное пиво,
проседь противная под париком проявилась

против порядка песком пересыпаны перья,
преданный паж пожелтевший пергамент приносит;
после побоища палубу парус покроет,
пулей поверженный пленник пощады попросит

поздно под платаном первой прохладой повеет
по переулкам прозрачно пройдут привиденья
пастор печален, припомнив проклятия предков:
псевдопророк потеряет последнее пенни…

Робко, смущенно, пишу о любви,
строкам вверяю сомнения, дни,
чувства, ошибки, лица и сны,
грустные нотки преддверья весны,
улицы теплые, звуки шагов,
брызги прохладных фонтанов и слов,
песни о чем-то далеком теперь,
смех и улыбки в открытую дверь,
странные танцы и правда в глаза…
Нервно щекой пробежится слеза.
Верно – наивны и слово, и слог;
Жизнь – это пыль уходящих дорог.

Будильник озвався, і ковдру суворо із пліч
цей ранок стягає, як мама, що будить до школи.
Ти млявий - і теплий такий, мов напалена піч -
щось тихо бурчиш і обійми змикаєш навколо

Дві кави зварити. І спішне згадати на день.
Не п’ятниця ще, але настрій такий неробочий.
Колись нас залишать у спокої. Якось і десь.
Із рук вивільняюсь твоїх, аж до сліз неохоче.

Та ні, ще хвилину полежати. Дві. Або п’ять.
Метелик-невдаха вертає в належаний кокон.
Ти очі розплющив. Підвівся? І капці нап’яв?
Я ж нишком під ковдру, як в нірку, зариюсь глибоко.

Та сон не приходить. І, мовби Морфею на зло,
робуста й арабіка ніздрі у парі лоскочуть,
всміхається сік помаранчі крізь матове скло,
а з ним і знайомі лукаво примружені очі.

От пальцями клацнеш – повіє легким вітерцем,
тропічною зеленню вкриється шибка віконна.
Розтріпана, сонна в подушку ховає лице
твоя із юнацьких фантазій білява мадонна.

Папуги барвисті у тебе сидять на плечі,
ти пахощі моря несеш у смугастому збанку
і день особливий, що буднем заледве гірчить,
а ще - невагоме і лагідне «доброго ранку».

Смішне бажання! – Господи, прости –
До тебе, як до неба, прорости
Стеблинкою, травинкою, рукою.
Життя тече – і крутить течія
Дві трісочки. Одна із них – це я,
І ти у вирві крутишся зі мною,

І нас несе! О, як же нас несе!
Хамула буднів – так… ні те ні се:
Химерні ролі, провінційна сцена…
І ґумкою стираються слова,
І ковила натомість, і трава –
Така зелена, Господи, зелена!

І вже вода торкається колін,
І тіло – то слухняний пластилін –
Ліпи мене – подобу Афродіти…
І океану дихання – то сон,
І він живе із нами в унісон,
І ми – його смішні безхвості діти,

Ми ще на суходолі. Всохла путь.
Сухий пайок. Життєва каламуть.
Усе до біса! І стечуть водою
Пусті слова, вечірній макіяж,
Дурні марнички. На пісок приляж,
Немов на біле ліжко – і зі мною

Дивись на зорі – знизу догори…
Мовчи, торкайся тіла, говори
Про все на світі. Світанкова тиша
Підпалить небо – і заснулих двох
Візьме на теплі руці добрий Бог,
І занесе у трави, і залишить…

І серця завмирання золоте,
І ще, і ще… Не думати про те,
Що все – конечне. Залишилась дрібка
Любові, солі, ніжності, плачів…
…І я засну у тебе на плечі.
…У теплих травах.
…І заграє скрипка.

Готується, кипить, вітри на око сиплють зорі
в нічний казан, помішують, здувають пінку хмар
за виднокіл. Не блякнуть на небесному узорі
прозорі крила літепла. Життя, мов каламар.

Бери перо - збентежений записуй серця трепіт
на білий, мов зимою вбраний сад, душі папір.
В думок човні світ пропливає поруч, мов по Леті,
цей човен світла повен, а весло від чорних дір...

А всесвіт заважкий, щоб перелізти вушко часу -
впустити сонце з тріском в динозавряче яйце.
Переповзає на секундах, пожирає ласо
розбите в пам`яті землі натомлене лице.

11 Грудня 2007

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Вино в постели с Джимми,
шуршанье лепестков…
Цветами полевыми
забросанный альков
Хмельное глаз сиянье
и кудрей водопад;
Мы тонем в океане
признаний невпопад
Без шуток: «Ты колдунья?»
«Грешу. Ведь знаешь ты -
со мною в полнолунье
беседуют цветы…»
Всего лишь на мгновенье
ладонь коснется плеч,
и страсти дуновенье
встревожит пламя свеч
…Смешались формы, краски
вверху на потолке,
а ты мне шепчешь сказку
на дивном языке.
В саду на старой вишне
проснулись соловьи,
сквозь чуткий сон услышав
признание в любви…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я смерті не відав. І був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені крім любові ділитись було іще нічим,
І чув я тоді ще самої землі голоси…

І я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
І в небо здійнявши, розмаявши полум'я кіс,
І сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс…

Весь світ мене бавив, як мама в роботі лишала, –
І братичок-вовчик, і грізна коза-дереза…
І ті яворята, що з лісу під хату підкралась,
І погляд повсюдний, що нині цвіте в образах…

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин.
Пливуть за водою безмірного щастя кружала…
І скльовують птахи кровинки замерзлі калин…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі,
– Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Безсонних сонце, зірко жалібнá!
Твій слізний пломінь криє далина,
Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!

Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.

(переклад з Джорджа Ґордона Байрона, із книжки:
Григорій Кочур. Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. - 551 с.)
*
Sun of the sleepless! Melancholy star!
Thy tearful beam glows tremulously far,
That show`st the darkness thou canst not dispel,
How like art thou to joy remembered well!
So gleams the past, the light of other days,
Which shines, but warms not with its powerless rays;
A night-beam Sorrow watcheth to behold,
Distinct, but distant – clear – but, oh how cold!

G.G.Byron (1788 - 1824)

***
у кожному дотику трави
поминально сумісні краплини
це ти проростаєш в мені
з-під землі оченята дитини

ти було, (був, була) у житті
я не взнаю якої ти статі
я позбулась тебе у собі
не побачиш сніжинки патлаті,
не почуєш як гавкає пес,
не потішишся сонячним ранком...
а мені залишається секс
з кимось з тих, хто неназваний батьком...

поцілую холодну траву
з мене так і не сталось мами
хоч запізно, тебе полюблю
приголублю нехай хоч віршами...
а над містом вже падає сніг
чи змете? чи загубить минуле???
в тебе очі були б голубі
і щічки - рожеві пампулі.....

а нема... нічого нема
просто сніг, холод і сиро
моя внутрішня біла зима
заморожує совість і тіло


***
егоїстично, таки заради себе
виправдань сама вигадуєш слова
говориш, що щось схоже на амебу
вишкріб лікар із твого єства

все забути. Так згорає пам*ять
кров згортається і більше не болить
тільки заміть плоду - тепер камінь
і душа так схожа на граніт
ти не підеш, не поставиш свічку
не замолиш, не зітреш гріхів
лиш мале заплакане обличчя
вже ніколи не покине снів.


***
вбивця!!! надто тихо для вироку
прошепоче неназваний гість
сяде тінню на краю столика
ніби скинутий деревом лист
докорятиме сірим мороком
виливатиме в ніч полин
це могла бути твоя донечка
це міг бути для тебе син

Ненаспівана колискова
до світанку тепер болить
а вночі гість приходить знову
плаче, тулиться і не спить...

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх…
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено…

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька…
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх…

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой, мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливитися.

Бо краса твоя – то пісні мої,
В серці тьохкає тонше солов’їв…
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! –
Що є щастячко – не спитаємо…


…Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горілоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки…

Не важка судьба, не страшна мені…
Ти у серці там, де живуть пісні…
Бо краса твоя – то землі листи…
У моїм роду буде сходити…

Бо краси твоя – із вогню й роси…
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине…

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю – і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути –
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска – мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу –
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху –
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі…–
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі…

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до…
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться…
Вічних питань прошумить…
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить…

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

Здрастуй, душа моя, ластонько…
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить…

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі…
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати…

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет…

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку…

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки…
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки…

Впала грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось…
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки…
Все – розказать не берусь…
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус…

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня й плече…
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду…
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив…

Мало в житті неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта…

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки…

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх…
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої…

8 березня 2007р.