Hande aus den Broten
Рільке


Долоні - майже хліб, це те колихке море,
Що тягнеться до нього з всіх сторін.
Бо він - той ніж, що розтинає морок
В якому нам стояти на колінах.

В якому нам ставати новим сном.
Йому ж вдивлятися в твої порожні очі,
в стіґійську ніч твоїх лемурів сонм
в затінене, безвістне і безсонне

У пустоту фантомів і фонем -
(блаженні ниці, що цього не знають)
Вони ростуть у ньому, це - дерева
Вони тремтливу плоть його одеж зривають

Бо він тепер - щось більше, аніж хліб.
І дивляться на нього як в незриме -
(Він будучи в одній кімнаті з ними)
все більше віддаляється


від них.

Поцілунки – терпке вино, що тече безсоромно тілом.
Причини-но вікно бо трохи я соромлюсь німих зірок.
Щоб не заздрили, нам – шаленим, не світили промінням білим.
Поміж сном і міфічним щастям – ми з тобою хисткий місток...

Дотик – вибух палких фантазій. Шовк обіймів спадає. Більше
Не пручаюся... Що ти, що ти! Забирай і до дна спивай.
Десь за вікнами вітер свище. Дощ любовно на вікнах пише,
І римує тебе до мене, і відходить за небокрай.

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

Мандруємо з Іванком автостопом
Нас до кордону віз якийсь камаз,
Тепер на Раву Руську і в Європу,
А там ЄС загинути не дасть…
В Італію! До Риму, чи у Ніццу.
Я хворих доглядатиму бабусь,
Іванко мій розвозитиме піццу,
Я жодної роботи не боюсь.
Куплю собі рожеві черевички,
Панчохи з пояском а ля Париж,
Забудемо жебрацтво й давню звичку
Дорогами ходити босоніж…
Та раптом зник Івась! Куди подівся?
Де брат стояв – тепер автомобіль..
І чую голос: «Я води напився,
з калюжі, де проїхав цей дебіль…»
Отак перетворився він на прадо…
Хто пожаліє сиротинок, нас?
Але ж сльозами горю не зарадиш!
Тож за кермо, натиснула на газ!
Проїхала по трасі метрів двісті…
Вбік занеслО, буксую у багні…
А тут ДАІшник з криком: стій на місці!
Міліціянти, допити, Стогній…

Б есцельно ПЕРЕКРЁСТКИ УЛИЦ
Л овить и ладить в КРЕСТИКИ ПРИЦЕЛА,
А укать, чтобы ПОУТРУ ПРОСНУЛИСЬ,
Г олубить, нежить И ТЕПЕРЬ ВСЕЦЕЛО
О твергнуть: нет, не МНЕ ПРИНАДЛЕЖАТ,
Р азочарован. В МУСОРНЫЕ БАКИ -
О тселенные СЕРДЦА ЗАКОУЛКИ -
Д обра искать поЛЕЗУ, КАК СОБАКА
Н е для того ли, ЧТОБЫ В НЕДРАХ ГУЛКИХ
О твергнутые ЧУВСТВА РАЗГРЕБАТЬ
М охнатолапо? ТОЛЬКО ОТЧЕГО-ТО,
У силив эхо, ГОРОД МОЙ ПУСТУЕТ
П од шорох слов "I BELIEVE I GOTTA…"
И дальше "…KILL MYSELF". ВПУСТУЮ
Р аскаянье, где ВПРОЧЕМ, ВСЕ СЛОВА -
А нтимиры для истин. КОРОНОВАН СНОВА
Т ираном - САМ СОБОЙ - НА ВЛАСТЬ Я.
У молчаньем ли (и ТОЛЬКО?) ЗАШИФРОВАН
неразрешимый РЕБУС В СЛОВЕ "СЧАСТЬЕ"
тоскою не по МНЕ?.. НЕ РАЗГАДАТЬ.
_____________________
* правая часть строк (большими буквами)
- это теперь удаленное автором
со стихи.ру (Вэльд)
стихотворение "Город" (другие стихи
автора находятся на странице
http://www.stihi.ru/author.html?tormento)

Заплющив очі степ, у ковилу сповитий,
Повітря аж пашить від полинів гірких,
А у траві сюрчить цвіркун несамовито,
І поринають в сон старезні вітряки.
Їм сняться байдаки у межиріччі Буга,
Козацькі курені, полковницький пернач,
Багаття у степу, копит далекий стугін,
Забутої доби жіноча пісня – плач…
А як зайде у степ ранкова прохолода,
І схлипнуть від роси блакитні васильки,
Розвіє сни гіркі той вітерець - заброда,
Що у забудьках спить за вигином ріки…

*забудьки - степова трава з дрібними жовтими квітами (чорнобил, нехворощ)

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Лівійський виноград рабині міднолиці
І цівкою солодкою шербет
Без умислу на плечі в ноги жриці
Уяви позирк подих тет-а тет
Рисунок гіменеєвих тенет
Короткої туніки половини
Іспанський ритм нахабних кастаньєт
Нарешті курс нової бригантини
Атол де крик де зграєю пінгвіни.

Устала играть, утомилась всего лишь девочка. С такими же «долго и счастливо» и чтобы потом «в один день». Что с тобой делать, о щенячья великая нежность от которой коньячный сплин, мыслесплав и мозги набекрень?
Если это была ступень на пути к пониманию важного-нужного, вышло: долго и слишком держалась на ней. Остальная лестница давно отправилась дальше блуждать в мироздании, собирать своих, настоящих парней.
И такая жалость возникла, жалясь. Ты хотел промолчать, не болело чтобы.. да чего уж там…всё равно теперь - говори. Слава всем святым тебе далеко до глобы и вообще до синоптиков, скептик мой, просто живи и не ври.
Кто из нас в пути задержал другого, как конвой полночный, дневной дозор? Кто из нас двоих не желал плохого, а с хорошим – хренушки, - форс-мажор? Кто из нас из себя первым выйдет, и первым за спичками с солью вернётся кто? Кто понять успеет, что всё синхронно, зеркально, точно на целых сто?

Відкрив я двері Золотим ключем,
Зайшов у вільний і новий театр,
А через тиждень дах уже тече,
І треба кошти, щоб перекривати.
А через місяць – застарів дизайн,
Старі лаштунки вийшли вже із моди,
І треба кошти віддавати за
Нові стільці, куліси та комоди.
А через рік новітній Карабас
Зробив заяву про права на власність,
І хлопці в масках захопили нас,
Бо ми ж ляльки, не наш закон і гласність.
І ось тепер ми знову висимо:
Той на гачечку, інший на гвіздочку,
І наш хазяїн, цілковите чмо,
Пускає наші речі з молоточка.
І просто на очах широких мас
Експлуатує наш талант і працю,
А папа Карло в цей трагічний час
Піариться на фотках папараці…

Ніч важка. Аж видавлює шиби і проситься в дім.
На мовчання зривається крик. Не приходь. Не пущу.
У порожніх кімнатах без вітру без втрати і змін
Не молюся, німію і прагну затято... Дощу.
Не приходь. Мої рани іржавіють. Небо палке.
Воно рветься на хмари і падає клаптями вниз.
Я – земля. Я – трава. Я ловлю це натхнення терпке.
Я стою на межі, де між мною і болем – карниз.
Де між мною і небом – стрімке роздоріжжя вітрів.
Я торкаюся скронь, я тамую вогонь і блакить,
Що по жилах бурхливим потоком тече і напів
Розривається колір. На чорне і біле. Дощить....

Блакитними крильцями щастя тріпоче… поклич

Не в небо – до себе. Бо небо покличе уранці.

Повітряні діти, смішні перелітні коханці,

Утворимо сонце із двох половинок облич,



Не сон це, а сонях! І ніжністю в теплій траві

Видзвонює тиша, а нею – як ковдрою – двоє

Накрились, стулились тілами, згорнулись сувоєм…

Світає, коханий.

І ми – посміхнися – живі.


…………………………………………………

А згодом – прозріння. А слідом - буденності герці.

І ранок, і вечір, і грудою випав грудень….

…А раптом згадаєш – метелик приліг на груди…

…А потім відчуєш - медовий пилок у серці.

Допоки чоловік потужно і надривно
Співає свій шансон, і не тамує біль,
Він ідол і герой, пісні його нестримно
Стікаючи зі струн, зникають у юрбі.
А він дає шансон до хрипоти у нервах,
До болю у серцях, до льоду у крові,
І у безсонні сон шукає безперервно,
А у вві сні любов знаходить візавІ,
Він був, і він пішов, та зовсім недалеко…
В найближчій із хмарин -лиш подивись довкруж.
Хтось думав, що його вдалося просто спЕкать,
А він лишився тут, хоч як очей не мруж.

приглянь за мною, Мати-Діво,
передчуває серце лихо,
громаді зле, спокуса гніву
на часі по спокусі пихи.

та полиши мені не надто
хисткий місток на темну воду.
сусіда зводить підлий наклеп
на мою дівчинку свободу,

подвір'я поминає родич,
шукає ворога наразі
молодший син, ховає очі, -
що, потураючи образі,

синів не пригортає мати,
в свята стола не стелить білим,
ніхто не доглядає саду,
ніхто не прибирає пилу.

чи ж божа ласка - наша воля...
благай за рід святого Сина!
я зачекаю
в чистім полі.
твоя до смерті
Україна

Коли пилок
несе в потоп весен -
у соло - гомін, німо голосу.
Тут
тіло п`є політ,
а воло - полова
радує. Удар,
я і долемелодія -
он, де дно.
Оте дно - онде то
маровидиво рам.

4 Серпня 2008

*ПАЛІНДРОМ, -а, ч., літ. Слово або словосполучення, що однаково читається і з початку і з кінця, напр.: кабак, око.

Дивишся в дзеркало, врода давно не та.
Погляд ясний, що не знав ані сліз, ні диму.
Пишеш про вічне, чіткі добираєш рими.
Майже безгрішна і мабуть таки свята.

Так і несеш (чи то тягнеш) крізь все життя
Цноту. Скажи, чи була ти колись щаслива?
З тілом непещеним сорокарічної діви
Досі не зваблена й чиста немов дитя.

Графіком строгим, безжальним календарем
Ти витісняла любов – заборонену зону.
Хоч ти й любила вітчизну, батьків, Кобзона
Шалу не знала, самотність була тягарем.

Губи неспиті, у ліжку завжди одна.
Руки, що пестили тільки себе і струни.
Досі тримаєшся? Брешеш собі: „Не сумно,
Маю усе, самотність лиш данина

Богу, собі і комусь там іще". А чи
Варта ця гордість щасливих очей і сміху?
Що ж ти не плачеш? В кімнаті до болю тихо.
Дзеркало в друзки. Воно ж бо німе – змовчить.

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

Переосмислення вічності завжди в серцях знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай".

Знову, натрапивши на ще не випитий чай тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа іще прагне мелодій —
... обірвалась струна.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

Люди ідуть попри нас. Люди — інші, а ми з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо повернеться із темряви раптом
недоятрений щем —

будемо вірити в сонце, чекати дощів, збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди і ти знову захочеш до мене.
Захотівши — повір.

А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.

3 лютого 2003 р.

куплю собі ослика
назву його Павликом
пісок пахне островом
кораловим

ми будемо їздити
в траві спантеличеній
де одуди з гніздами
і змії з обличчями

де скіфи з румунами
морили Овідія
орфеями струнами
і винами «Лідія»

я бороду вирощу
білішу від берега
торбиночку випущу
ягнятком у верески

куплю собі ослика
поїдем під хмарами
і що ми попросимо –
те нам і примарами

а з тебе вийшла би непогана черниця
віри немає але є обличчя біле
але є ім’я легке і коротке як чорна птиця
і є ще те що ми вдвох залишитись не зуміли

краще Богові аніж наприклад шулявському лоху
твої губи і складені разом долоні
в тебе вийде – я вірю – молитись за цю епоху
і ще трохи за мене коли мої руки тобі схолонуть

і у келії тихій серед української тихої ночі
одну книгу де хрест замість назви
у тебе вийде читати…
…а повітря як одяг знятий довгий
і чорний тріпоче
коли ти на кухню вночі за цигарками
виходиш з кімнати…

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

Впусти мене! Хай серце стане птахом!
Розвій мій сум, стринож мою печаль!
Розкрийся небом чи зімкнися дахом,
Прилинь до мене, підійди, причаль.
Зігрій мене терпким настоєм сосен,
Солодким вітерцем торкнися губ,
Залоскочи у травах ноги босі,
І над озерцем синім приголуб.
Я вся твоя сьогодні до останку,
До німоти найменшої з клітин,
Щоб ти мене сповідував до ранку,
Сказавши потім : «Пташечко, лети!»

Сьогодні день зіпсувався зрання:
Пропав мій кіт, не прийшов з гуляння.
Сумую дуже і тихо плачу.
Пропало щастя моє котяче.
Мій ніжний Персик. Пухнасте диво.
Мені казали, коти зрадливі!
Але ніколи, ніколи, чуєш,
Я не питала, де ти ночуєш!
Лежить порожній твій килимочок,
Чекає марно тебе до ночі,
І твій сніданок, твоя котлета,
Застигла поруч із кіті кетом.
А я сумую і тихо плачу.
Вертайся, щастя моє котяче…

Г.О., Н.Н., Н.Аф., В.Н., В.Ч.

...і коли у відьміну хащу
ти потрапиш – така пропаща,
вона поглядом рани змаще:
ось шолом тобі і “шалом”,

і заварить чайку із м”яти:
– так, сестричко, важко кохати,
та солдатки ми, ати-бати..
стінка в небо, а ми – чолом...

і в долонях своїх відьмачих
заколише тебе, гарячу...
відьми теж ніколи не плачуть –
відьма теж велике дівча...

і хатинка на курячих лапах
сотні літ берегтиме запах,
хай на крила той віск накапав,
ти лети собі... ти... хоча б...

Це дихання відчути, а тоді
Пливти листочком жовтим по воді,
Що гоїть, гой-я, гоїть і колише,
Несе на хвилях у дрімотну тишу,
Де спить, сховавшись в мушельку, душа –
Шааааа...


Де шепіт, де шовковиця шовкова,
Де ні про що (про все) тече розмова,
І річка, і слова течуть, і ми,
Як ідоли, пливемо до зими...
А врешті – і зима колись зникома.
Кома.


А після коми – повінь! І вода
Шалено крутить – сильна, молода!
І заливає душу, потім тіло,
Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло?
Аж раптом - ти. А за усім відтак –
Так!


І оксамити, і шарлати неба
Розчулено притуляться до тебе:
- Не треба...
Літо – як щедроти духу.
І пух летить – і все нам буде пухом:
Земля, вода і золоті вогні –
Ні...

Цій осені синіють крила. Вітер
Хустиною слова і сльози витер,
Останній крок, і перший сніг, і – каррр!
То ворон із горіха, мов Ікар,
Злетів між хуртовинних веремій.
Мій.

"осінь вечір пора вмирати"
Іван Андрусяк

Ти казав, головне почати,
Ти казав, то є справа звички –
Глухо стукнули об підлогу
Мої стоптані черевички.

А на бильці недбало – джинси,
У кутку – непотрібні крила,
Затісною одразу стала
Надто неактуальна шкіра.
Жарко, серденько, тане шибка
І стікає по підвіконню,
Веслувати сьогодні важко –
Онде сіль проступа на скроні.

Тільки чути: хитає човник,
Вітер виє, мов навіжений,
І гадати, хто ступить першим
На святі острови Блаженних…

Тільки дихати… Тане шибка…
Тане човник… Німіють пальці…
Вплав пускатися…
Ще не пізно…
Не згуби мене…
Не здавайся…
Так і треба… тримайся… хвилі…
Так і треба… земля… вже близько…
Так і… Господи… наче… берег…
Обережно… каміння… слизько…

Так і… Шкіру! Назад – у шкіру!
Твоя правда – лише почати…
Після – знаєш і сам, мій милий:
Осінь. Вечір. Пора вмирати.

Ось і вечір. Пора вмирати.
По таксівках, метро, вокзалах…
Непутяща донька у тата,
Та вона вже про це казала…

Це болючіше збитих ліктів,
Шкода, нікому дати здачі,
Хоч сльозинку б у ніч зронити,
Та великі
дівчатка
не
плачуть…

Пропускають дзвінки нечемно,
Удають, ніби ніц не бачать,
Обирають провулки темні,
Та не плачуть вони, не плачуть…

Так і… будуть тобі поясненням
Мої випиті небом очі.
Ні, я більше тебе не можу…
Ні, я більше тебе не хочу…

Твоя правда – лише почати…
А мені – замести сліди…
Осінь. Вечір. Пора вмирати.
Тіні крадуться до води…

І усе так недоладно,
і усе так не мені…
День липкий, аж мармеладний
зависає у вікні.

Не пережую. А жити
аж до вечора. Уже
час, недобрий мій учитель,
У желе згорнувсь вужем.

І згорнеться коло денне,
витече і зрідне скло.
Сонця золото злиденне
капелюха одягло.

Вітер видихне й захрипне.
З хмари вибухне вода.
І липневий день відлипне.
А шкода його. Шкода.

29.07.08.

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”

В пустелі жити важкувато:
Бо обмаль їжі та води…
Тож долі іншої шукати
Пішли звірята, хто куди!
Лишились Змії, та ВерблЮди,
Та інших декілька тварин.
В нужді ніхто в нас не підсудний
Хто вгору йде, а хто згори…
Ті, хто лишився, працювали
І виживали як могли,
Копати узялись канали,
Вологу в ґрунті берегли.
Аж ось уже з Країв далеких
Утікачі на З’їзд летять,
«Ми Емігранти,» чути клекіт:
«Ми є патріотична рать!
Ми не забули рідну мову,
І хутра зберегли старі,
Отож, усі до нас на сповідь,
Звітуйте, дідько вас бери!
Чом неплодючі тут і кволі
Іще трапляються піски?
Верблюденята вчать у школі
Які пісні? Які байкИ?
Чом головний Верблюд не чемний,
Заступник теж якийсь бандит?
Ви сподіваєтесь даремно,
На допомогу та кредит!
Верблюди слухали, зітхали,
І лиш піддакували: «Так!»
І Змії жала заховали,
Щоб свій не вставити п’ятак…
А «патріоти» вже й забули,
Що з Батьківщини дременули,
Її покинули, небогу,
Голодну, спраглу та убогу!
…………………………..
Лишати матінку негоже,
В біді, хоч би й на милість Божу…

Щось таке зі мною відбувається –
Смерч пронісся – голова в кущах.
Гляну – серце кров’ю обливається:
Постаріла мама на очах.

А мені все ніколи і ніколи.
На деньок заїду – і «в шлею».
Боже правий, де мої канікули?
Все якісь екзамени здаю…

Творить світ, Миколо, вічне коло,
а якщо по-вченому – спіраль.
От і перенісся ти, Миколо,
на нову небесну магістраль.
Та вкраїнці – бойко, лемко, гуцул, –
все-таки не годні жити без
Вінграновських, і Дроздів, і Гуцал,
що зросли любов’ю до небес.
Я пишу, а слово пахне воском
і вмирає тихо, як свіча.
Так без вас, Миколо, жити тоскно:
є збирач, немає сівача.
Я посивів, жаль, що і знесилів.
Ти ж мені такий, як у кіні.
То скажи, куди несе русинів
Київ на Богдановім коні?
Так, були навік в полон ми здані.
Дав ти смерті раптом відворот
і стояв на Київськім Майдані,
коли знов творився наш народ.
Чи здолали ми пекельне коло?
Ти з небесе нам совісті пошли.
Не бери своїх туди, Миколо,
бо нові руїтелі прийшли.
Б’ють батьків. І все минуле кришать.
Крутять світ у музиці чумній.
І таку Вкраїну мені пишуть,
що лиш монстри житимуть у ній.
Україна – і свята, й ганебна.
Честь, Миколо, що на цій землі
сам себе ти винянчив до неба.
А чому дрібнішають малі?
І позаздриш гордості московській,
бо вкраїнська мова півніма:
Є в них Окуджава, Маяковський...
тільки Вінграновського нема.
І не буде.
2005

А він такий непевний і хитавий,
І несть числа отим, хто перейшов
Отим мостом від слова і до слави,
Що заповідь, і кредо, і любов.

Несе крилатий коник нелукавий,
І позолота швидко обліта
Зі слів то бунтівних, то солодкавих,
Якщо вони – лиш камінь для моста.

17.07.08

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину,

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

Цей сніг, як сон. Цей сон, що сніг.
Присіла думка біля ніг
І мить - маленький павучок
Плете весняну ніч зірок.
І тануть миті, наче лід.
І у долонях – дикий цвіт.
І вечір – темноокий раб
Живе в твоїх - моїх світах.
А завтра – день. А завтра знов
Воскресне втомлена любов.
Цей сніг, що сон. Цей сон, як сніг
На перехресті двох доріг.

Хлопчик – кульбабка літа.
Хлопчик сміється досі.
Жовті синички літер
Сплять у його волоссі.

День, що знімає пута,
Ніч, що солодка вата.
Як тебе – Серце - чути?
Як тебе – Сонце - звати?

Вітер – бо воля – в груди,
Сонце – бо щастя – в очі,
Я тебе-біль – забуду,
Я тебе-ніжність – хочу.

Димом снує поволі,
Дивом звиває віти.
Ах, парашутик долі!
Ах, павутинка літа!

Кутова артикуляція -
Я-вірю-в-тебе -
Націляє, вихиляється
В потребі,
Й ловить душу перехрящем
На губи
І смурняк гризе: чуваче,
Так люблять!
Сам - суглобом в рурку, душу -
за дужки.
Я тебе- а далі вимішу
Дужче,
Я тебе- а наднова
Небо лущить...

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

А таких не беруть в космонавти – і от і все,
Застигає на денці чашки гірке глясе,
Я ковтаю чужу міфічність від сигарет –
Я – поет.

А повз мене проходять люди – смішні і ні,
Я впиваюся їм у груди – у кам’яні,
Я ховаюся в їхню правду – вони мовчать, -
І у цьому моя нікчемність, моя печаль.

І допоки я буду з рештою – як усі,
Я крутитимусь по навколишній, по о-сі,
Вимиватиму все навколішки – сміх і бруд,
Римуватиму «решту» з «мештами» – як отут.

І як раптом колись питатимуть – «Ти поет?» -
Я не зчуюсь, бо десь літатиму між планет
Без скафандра, до всіх на відстані в п’ять парсек…
А таких не беруть в космонавти – і от і все.

и настанет час…
ты узнаешь его
по шороху листьев
в безветренную погоду,
ты-то думал:
ещё есть запас
быстрых секунд,
в которые пишется ода
или масса других
красивых ненужных
строчек
про любовь и смерть
и многоточия вместо
точек…
но слова ушли
обескровленной
тихой стайкой
в край альпийских трав
а, может быть,
на Ямайку,
а, может, к кому другому,
кому безразлично:
о чём
для кого
зачем
это счастье птичье...

и дождь долгожданный омоет твою бессловесность
и будешь ты чистый-пречистый лежать до скончания века
а может и дольше пока не услышишь как в сумерках ранних
свой ритм задают небесные кастаньеты лета...

... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугйстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)

Цей мокрий асфальт від дощу...
По ньому - до тебе - на мить,
Або назавжди, досхочу!
Здавалося, Всесвіт тремтить...
А потім - колись все мине,
Так холодно... Казці кінець.
Здається, в мені не одне,
А сотні розбитих сердець.

Місто-Са-ха-ра...
Ра збожеволів. Нарешті
кожен отримає за...
зашморгом намиленим вивіска
“Welcome to Hell!” –
безкоштовно – кому?
муляжі вогнетривкі
тиняються вулицями
як сухопутні риби
(бичок в томаті почувається краще)
ра-діо-ефіру захрипле сопрано
(рано радіти ранам...
Харі-Крішна, Харі-Рама...
помоліться за нас
біля Стіни Плачý –
я помовчу...)
[Сьогодні на узбережжі ... викинулись 100 дельфінів. Причина їх самогубства наразі невідома... У Нью-Йорку підліток застрелив 5 своїх однокласників, потім себе... Нечувана спека стала причиною загибелі десятків .... Московського патріарха і всєя Русі віддано анафемі... Радіо FM – ваше радіо...]
Добре було б
побути китом
зануритися
в лагідні океанські глибини
і співати
тим, хто здатен почути...
(Ти ........ – заборонена зона)
...тим, хто здатен почути...
кожному – своє:
Вінтертуру – музеї
Тронгейму – фіорди
Львову - посмішку левів
Полтаві – коноплю...
Харків – батьківщина слонів...
думки – незграбними зморщеними
слониками – саваною в пошуках тіні
...ні, не знаходять і падають,
тануть в асвальті...
із вмираючих хоботів
кволою цівочкою
сіра рідина
крапля за краплею
крапля
за
краплею
крапка
.

Так бракує тебе… Як ніч розбиває шибку,
Як самотня свіча захлинається воском… Ти…
Все мовчиш і біла мовчанка твоя, лебідко,
Розпинає мене, мов кригою на хресті.

Ув очах догорає страх і сміється тіло,
Безголосі думки, як обдерті шпалери стін,
Де від смутку у мене донька – моє світило,
Де від болю у мене жоржини, маленький син.

Так бракує тебе… Душа у сухих мозолях,
По руках і ногах зав’язався німий полон.
Не мовчи, розкажи, лебідко, про вільну волю,
І візьми-но мене, як Телесика, на крило.

дівчинка дуже хоче, щоби її любили,
саме для цього котить в гору камінні брили,
саме для цього носить маски, що їй не личать,
мрії складає, наче іграшки, на поличках;
кожна гірка пігулка - в роті, немов цукерка,
перший уважний погляд стане її люстерком…
слово ловити й подих, смирно у слід ступати,
завжди напоготові - ніби на першій парті…
на повідець короткий! з піснею до полону!
благословенний жереб – стати чиїмось клоном…
корчі задля любові – шоу для неї саме:
втіхою захлинуться небо,
громада,
мама…

тільки коли остання фарба облізе з маски,
більше їй не згадати правду своєї масті.

...я римую до «сонця» - «серце»,
бо зимую з дощем тропічнім
і ,здається, так буде вічно,
а, можливо, то все здається -
злива стихне,
громів відлуння
відгуркоче,
бо час відносний:
сивий лунь я
ніяк не звикну,
(ще не хочу?!)
але вже осінь.

...і гримую
під «сонце» серце -
акт прощальний
у цій виставі:
грима рима,
а серце б’ється,
такт останній…

О, небо, Аве…

Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.

Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.

Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…

Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.

А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.

Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.

час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

о чем поет меднотелая юная жрица,
лицо вознося в апельсиновый диск закатный,
я знать хочу, я хочу знать только это…
шуршат браслеты на тонких ее запястьях…

какой секрет она прячет в нездешних звуках,
зачем ей плачется на незнакомом наречье…
дай руки, девочка! Но начинается ветер –
не слышу тебя, но знаю тебя, но помню…

всему свое время – ты мне говоришь резонно,
а времени нет – выпускаю из рук синицу,
она с журавлем – обречённо законная пара…
но Солнце… но тайна… но ранних дождей стаккато…