В угол локтя
вписана окружность головы

Не надо
ничего
доказывать

Есть надо вместе

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты голоден

Ненависть голодного

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты сыт

Ненависть сытого

Есть надо вместе

Солнце сменяет Луну
Солнце сменяет Луна
Одно Солнце
Одна Луна
Чистая случайность
только задержавшая развитие
человеческого воображения

Будні. Натовп. Дорога. Сіре…
Линуть думки у глибінь.
І в когось в душі вже чорне, не біле
І смуток іде наобгін.

Хтось очі підніме, та сонце засліпить
Опустить і далі іде
І з поглядом тим, що тікає від світла
Остання надія помре.

А може хтось сіро жити не вміє?
Щасливу клепа собі долю.
І просто сміється, кохає і мріє,
Живе і вдихає наповну.

Співає в душі і плекає надію:
Хай радість довкола розквітне,
І мабуть лише про одне завжди мріє
Про щастя життя, про добро і про світло.

І кожен свій день, годину і мить
Уміє недарма прожити
І прагне на світі свій слід залишить.
За зроблене сльози не лити.

Та більшість із поглядом в землю ідуть,
Хоронять надію і віру.
І вперто у чорній душі бережуть:
Будні. Натовп. Дорогу. Сіре…

Рік написання 2008

Осенью, когда гроза
Так приятно смотреть на огонь
Не отводя глаза
И пить счастье с твоих ладонь.

Вместе ждать рассвет
У камина совсем без слов,
Смотря на мерцающий свет
Тлеющих угольков.

Слышен их легкий треск
В этой безмолвной тиши.
А в глазах твоих виден блеск
То ли огня, то ли души…

Вінок сонетів
& 1 &


“І з’явилась на небі велика ознака:
Жінка, зодягнена в сонце,
а під ногами її вінець,
а на голові її вінок із дванадцяти зір”.

Об’явлення св.Івана Богослова


& 1 &

Н. М.

Прошу, оливи радості налий,
Торкни в моїй душі найтонші струни,
Нехай по серцю розіллються луни,
Бо я люблю Тебе, о Всеблагий.

Премудрий Батьку, я не чародій,
Ти з душ людських здмухни, благаю, дюни,
Щоб кожний був у старості, мов юний,
І щоб ніхто повік не став лихий.

Ми нині відбудовуєм собори,
І кожне серце радісно іскриться,
Бо воскресив Ти з попелу народ.

Ми рушимо зневіру – чорні гори,
І ллється радість крізь вогні турбот –
В мою небесну душу аж по вінця.

Скучая над фолиантом,
Она оправляет наряд.
Ее платье с вульгарным бантом
И твой приковало взгляд.
Жемчужную сережку
Она теребит слегка.
Ее маленькая ножка
Изящна и тонка.
После пятого бокала
Полусладкого вина
Боже, как она плясала,
Благо призналась, что пьяна.
Она уснет через пять минут
На руках твоих.
И такие на свете живут,
Заберая чужих.
И на открытом фолианте,
Когда станет совсем темно,
Это платье с вульгарным бантом
Ты снимешь с нее.

… наче Павло і Петро тягнуть волока –
літера «еН» піймала п’ять літер:
стогін і біль споконвічні, згорнуті мушлею в «е»;
брилу камінну від Гробу Господнього, яка відкололася «Де»;
проміжок тиші між вустами і звуком, що виходить з грудей,
поєднаний крапкою й рискою в літеру «і»;
цвіркуна переведення подиху, від якого крапля роси
розбивається, тріскає, гусне зіркою мертвою на листу «еЛ»;
крик немовляти «А», що запікся на підмурі літери «Ю»;
наче ВорОна горіх об асфальт, кинув Знак оклику
крапку об настрій вимОви речення…

По-філософськи, просто так, по-мудрому,
Діалектично-правильно довершена,
Стою собі серед юрби опудалом -
До мінімуму суть моя применшена.

Зліпила собі казочку, як прихисток,
Уявний світ малюю в підсвідомості.
Тавром на серце ліг печальний відбиток,
Душа шукає стану невагомості.

У час п’янкий, суцільновічносмертний
Не хочу з чистого листа все починати,
Бо кінчився давно папір офсетний, –
Його щодня не стало вистачати.

Залежність від незручності достатку
Мене вже більше не гризе,
Ця група крові: резус фактор
В чотири мінуси призер.

Омана злих карикатур
Вже очі пізні не потішить,
Натхненням вуличних придур –
Нащадків Вінчі й Мони Лізи.

Із часом вногу вже не йду,
Не маю впевненості в кроці,
Її зламав я на біду
Давно в двохтисячному році.

За розвитком мені не вгнатись,
Такий незвичний сателіт,
У погляд сорок шостої палати,
Де друзі - капельниця й костилі.

Бушуй, душе, як море,
Зливайся у зорі,
Розторгуй останнє горе
У темному бору.
Лети у палати,
Де скоро світати
Буде вічна ера нова...
Хай батько і мати
Простять сина,
І дівчина,
Змирившись у серці,
Зітре пам’ять про минуле
На крихітній тертці.
Милі друзі
В соннім лузі
Посадять осоку,
І відпустять мрію схриплу
У даль сумнооку.
Ранок новий подарує
Ще днів пребагато
Землі древній,
Тузі новій,
Що вирушить з хати
За світ - очі...
Аж до ночі
Гулятиме в полі,
Вип’є роси –
Не втамує
Назбирані болі.
Стара вишня вродить рясно,
Молода – засохне,
Зійде місяць в небо синє,
Подивиться – охне.
Що із того, що із того,
Що змочують зливи
Сади вбогі,
Напоюють
Не плодючі ниви.
Лети, душе, без оглядки,
За зорями зорі,
За далечами далечі
Дзвінкі, неозорі.
Лети стрімко, не вертайся
У те румовище,
Над яким одна зневіра
Як той вітер свище.

2005

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо ! Небо ! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Моя епоха ? Ані трохи !
Сучасний вік окупували жохи…
Кипляча магма – зболена душа,
Їй все чуже, вона усім чужа.
Над нею меч, під нею – мла провалля,
З обох боків – химерні віддзеркалля.
Позаду – ніч, попереду – пітьма,
Минуле – сон, майбутнього нема ?
Що я таке, чому і задля чого ?
Чи буде щось із явного нічого ?
Чи в румовищі суджено лежать
Єству, що не тотожне з вічним строком,
Нести на собі горісну печать,
Воюючи з безчестям та пороком…

Сумний вигнанець з царства муз,
Заблудний мандрівник-захожа
В суєтних роздумах загруз.
Якщо на те є воля Божа –
Змирюсь. Не стану докучать
Творцю за дану мені ношу.
Зітерти вщерть земну печать
Небес високих не попрошу.
Я маю те, що заслужив.
За те подякую в молитві.
Мені здавалося: я жив,
Коли ходив по гострій бритві
У небезпеках. У вогні
В’юнка душа перетопилась…
А може бути, що мені
Вона так виразно наснилась…
А може бути... Та хтозна,
Що було, є, що далі буде ?
У світі кожна новизна –
На мить, і світ її забуде.
Усе – примарність і обман
І правди іншої немає,
Окрім ось цих сердечних ран,
З яких розпука википає…

2005

Заблукало серце в сутінку журіння,
Не співає більше радісних пісень.
В пошуках розради на межі жевріння
Дивиться скептично на грядущий день.

Дивиться з невір’ям на прийдешні роки,
А вони, мов листя, гаснути летять
З високості неба на земні пороки,
Які страдну душу розпачем ятрять.

Коли світ казиться, роззявляє рота
На святі чесноти, роздуває жар
Ненависті, злоби, де в ціні підлота,
Совість і сумління – не легкий тягар.

Незавидна доля в того, хто лихварству
І гидким сквернотам в жертву не приніс
Свою страдну душу...
Сказав «Ні !» лукавству,
Світло Вічних Істин крізь пітьму поніс.

Доки зло зухвало маширує світом
І торгує честю марзана мужва,
У зимовій стужі квітне теплим літом
Незіпсута сутність, чиста і жива.

Не замулить облуд сі Джерельні Води,
Які поять вірні, віддані серця.
Не уб’є бажання нести у народи
Благодатне Слово і Снагу Борця.

2003

Давно не брав у руки я перо.
Мовчало серце. Відголос пісень
На душу клав задуму, мов тавро.
А за вікном у тишу канув день…

Я заблукав у млосній суєті,
У круговерті збурених світів.
Усе що чув, що бачив у житті –
Хотів забути, стерти, та не смів.

Дощила осінь, сипала зима
Скрипуче срібло на тернистий шлях.
На волю серце кликала сурма
З вітрами мчати по нічних полях.

Летіти стрімко до яскравих зір,
Нести у вись шалений крик душі.
Та раптом тихий, лагідний зефір
Мені навіяв роздуми-вірші.

Я спів почув, мелодія нова
Мене несе до зоряних орбіт,
Гаряче серце щедро напува
Тим Вічним Словом, що будує світ.

2005

Не треба слів - лиш музика і дотик...
Бринить душа тоненькою струною.
Свої думки я поскладаю в ноти -
Хай заспіває потім хтось зі мною.

Хай хтось зі мною думає і мріє,
Радіє дням нанизаним на вічність.
І яблуками небо хай засіє,
Бо все що є в нас - це лиш часу плинність.

Хай хтось зуміє так, як я сміятись
З чиєїсь фрази, зроненої в тишу.
Не хочу сліз, я вчуся не боятись,
Невпевненість в минулому залишу.

Розквітне мить, окриляться бажання,
Мелодію гітара прошепоче...
І знаєш... я втомилась від змагання...
Я просто так... Твоєю бути хочу..

В горнятку спить зелений чай з мелісою,
У кошичку зефір лежить неторканий.
Щось сховане за радості кулісою,
Вогонь в серцях палає неприборканий.

Мереживом зітхання вечір витканий,
Хтось стукає у стіни, наче з розпачу.
І місяць-князь, здивовано-розхристаний,
Вдивляється в зіниці аж до несхочу.

У сни приходять з"яви - я милуюся
Уяви власної творіннями прозорими.
Що сніг у жовтні - зовсім не дивуюся:
Розв"язую рівняння з невідомими.

Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Щоб звільнити від тебе мрію
І очистити репутацію,
Залишилась одна надія -
Ампутація.

Ампутую тебе у себе,
Забинтую болючі рани.
А протезу іще не треба:
Рано.

І душа моя шкутильгатиме,
Оперована, нездорова.
Буде падати і вставатиме
Знову.

Чому осінні дні минули?
Наказ природи?Чи таке життя?
Стогнало листя...ви не чули...
У вас немає співчуття...

Чомусь все дороге втрачаєш.
Нестача часу ...чи бажань.
Чому прекрасного не помічаєш?
А лиш потворним сповнена, на жаль.

Чому ти нехтуєш коханням?
Занадто сильна? Чи слабка...
Ти написала вірш останній,
А там лиш назва й жодного рядка...

Чому закохані літають?
І все шукають новизну.
Чому поети рано помирають?
Від браку слави?Чи від браку сну?

Чомусь тобі так мало тиші.
Чомусь ти чуєш кожен крок.
Чомусь НОЧАМИ вірші пишеш.
Удень нема натхнення?Чи зірок?

Я – калюжа,
я – платівка
під голками Ваших підборів.
За цілий тиждень жодної зливи –
я нездужаю
і тільки
зрідка програю уривки моря:
бризки, сплески,
краплі, кола – псевдохвилі.
Я – платівка. Я – калюжа.
Я чекаю на Ваші кроки.
Чесно.
Дуже.
Я існую доти, доки
наступають мені на душу.

2009, осінь

... Розтануть, як у часі давнина,
в теплі любові діалекти й мови,
і витвориться з них одна земна –
велика мова Всесвіту.
Умови
в країні нашій визріли уже,
а прийде час – і визріють повсюдно.
Що ж українського та мова збереже?
Про це ніхто не каже.
Та підспудно
наука вже на смерть нас прирекла,
на мову есперанто переклавши
з Шевченка трохи, менше із Франка,
ще менше з Українки.
Слово наше,
як і народ, не йшло на лови душ
ні до сусідів, ні до бусурманів.
І от його розчинюють чимдуж,
щоб ми зникали перші.
Одурманив
не одного словами про любов
і про велику світову родину
той, хто собі півсвіту наборов
Іінезнищенним чується.
Не згину,
нехай стає хоч головою сторч
пророк, котрий лишає з України
майбутньому вареники та борщ,
та ще Тараса Бульбу.
Ми – не тіні,
ми плоть жива, і ми душа жива –
ординців стріли і гадюк укуси, –
а ми, неначе скошена трава,
буяли знову.
Хай у слові «русин»,
хай «малорос», «хохол» або «рутен» –
це все одно.
Ні, не трава ми – віття,
яке було порубане, проте
одну співало пісню.
Крізь століття
у древа роду від вогню і зрад
ми берегли не віття, а коріння,
тому й живі.
І к бісу реферат!
Ввірвалась рідна пісня вакурат:
«Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче…»

Й не вмирає»

1962

Із тетраптиху

A на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці, як волошка, слово.
Є часу невмолима течія,
Ріка чуття глибока й світанкова.

Є музика бентежної душі,
Є голос той, що всіх до себе кличе.
Це я стою, мов явір, на межі,
А ти така ж далека й таємнича.

Щодня шукаю випадкових стріч,
Ключі від щастя власного згубивши.
Весняне море вуличних облич
Несе мене від спогадів і тиші.

Бо на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці сокровенне слово.
Звучить воно в руладах солов’я,
Де нас чекають ночі калинові.

Це наших літ нестримна течія,
На берегах дві долі, наче птиці.
А на моїх вустах – твоє ім’я,
Воно любов’ю щирою святиться.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

 
1


храмовий змій, хтивий голуб
  хто би тебе спокусив
на злотисто-сріблистих ланах
    у галактиці хмарно~чумацькій

приязно огортаючи
  тьмяним коштовним покоєм
під каприччіо хвиль снігових
    під цикламеновим небом

ейфорійні вічі бажань
  чи забуття водоверть
лагідний лід, тихий голод
    аби спокусити тебе



2


у дні солдатів живодерської снаги
на дні сталевої хисткої пастки
гірка зухвалість ~ грішний сміх
продертої гротескової суті

як ллється смерть і сніг летить
на тротуари у скривавлених річках
залізом загнана парує ніч
зубами креше плоті божевілля

як в океані змиє бруд жорстокість
із болю заіскриться мертвий космос
над звалищами залишків людських

чи підеш ти, зі мною


Аміклея



 -}{-




 

ти як плід закручена в сувій
довгої мов рух по колу миті
я чекаю на небес відкритість
ніби слуг своїх у храмі Вій

розродився вітер в голові
наноси води для повитухи
грій та прикладай думки до вуха
не торкайся уст як сам не свій

породіллям викликаний трем
переломи світла мов просфори
час прийде до себе та не скоро
недоказаний між слів та лем

просихай дослівно а як ще
просихай від вин і до відпусти
у віршеві холодно бо пустка
сонячим розбав її дощем

схочу ще тебе ковтну цей дим
і на паперті встою хоч сором
поведу думки на серця хори
алілуя всім твоїм святим

5 Листопада 2009

ссыхаются карты на столе;
подоконник вплотную бел под пустой бутылкой.
зыбче солнца, броккольной изморозью цветной
на фанере шкафов выпотевает лампа.
в известке - мел
дрожит раковинными пылинками.

за окном, выпадающим в температурные скидки,
но вовеки зеркал возвращающимся ночами,
ледниковый период - непреходящим штампом,
очной ставкой с вымарыванием,
бессрочной ссылкой
из дома, в котором раковинные свитки
размазаны в белый шум.
которому, когда песочные передергивают плечами,
электронные жмут.
в доме-окнариуме,
с карточными полушагами спирали,
рассыхающимися на столе.

Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей,
Купаюсь у їх океанах глибоких.
П’ю чари, мов мед, із живої душі,
Теплом твого серця себе зігріваю.

Радію усмішці твоїй, мов ранковій зорі,
Сумую, як смуток тебе доторкнеться.
Тепло віддаю, щоби не відчула зими,
Торкаючись рук – ніжних крил твоїх білих.

Злітаю закоханий у небеса,
Дарую всі квіти, що є на землі.
Торкаючись уст твоїх – диво-вогню,
Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей.

Коли непереможне почуття
прийде до нас - і серце затріпоче,
коли вже сподіватись вороття
ні ти, ні я, тим більше – не захочем,

коли світів байдужих зникне дим,
а нам слова вже стануть непотрібні,
коли забуте стане знов новим,
а ми з тобою будемо, як рідні,

коли у споконвічному огні
ми згоримо дощенту від любові,
коли в твоєму і моєму сні
сюжет один - про роси світанкові,

тоді у книгах древніх мудреців,
даруючи надію нам востаннє,
загадка Долі в плетиві рядків
розквітне знов віршами про Кохання...

2009

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

радіємо рейтингам вигукам «браво» як діти
свою популярність плекаємо вдень і вночі
на стільчика влазимо – віршика пробубоніти
вершини долаємо… не висоту – височінь

а хтось помирає (чи вже) безневинно і тихо
і позначка «нуль» застрягає між тамтим і цим –
світáми чи свíтлами – не від стихійного лиха
природною смертю без участі чум і вакцин

а ми переходимо – понад 6,0 – ніби в сні
у темряві посмішка не дотяглася до бронзи
нічо – підрихтують! засвітять софітно «мерсі!» –
й навіки змаліють примари житейської прози

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

1993

Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок -
як вони п'ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття
де ці жінки п'ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? -
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.

Вітрові Ночі присвячую

Вітер тут мене зачарував -
Грав журливу музику Вівальді,
Золоте намисто дарував
Пурхітливій пташці Есмеральді.

Так він щось довірливо шептав
Берегові - другові своєму,
На озернім аркуші писав
Про кохання - брижами - поему.

Наслухала вірші ті сосна,
Вп"явшися за урвище корінням...
Есмеральді заздрила вона,
Та була - поеми героїня.

Вітрових наслухавшись поем,
Я бреду по золотому насту,
І вертаю знову на "ПееМ",
Наче заєць - білий і пухнастий.

6.11.7517 р. (2009)

Блукає темрява крізь день,
Собою тіні прикриває.
Де було дерево – вже пень:
Журба під ним змію ховає.

Пожовкле листя замело
І тільки осінь затремтіла.
Тепло і радісно було,
А зараз – вулиця зумліла.

Втішають доторки проміння,
Пульсує прагнення до зірки.
Я посаджу нове коріння
І задеруся знов на гірки!

*
Ми чимось схожі
Із столітнім дубом.
Він тінь дарує й жолуді поживні.
Я ж – усмішку
Й утішливі слова.

Нас бавлять секс і гроші як ляльки.
Що буде через еру з нами,
Коли вже люди стануть як вовки
І витимуть безсонними ночами
Втрачаючи цнотливості смаки.

Коли в моральний з аморальним час
Провалля і земного існування
Дістались як футбольний пас
Для когось слава, а комусь кохання -
Є неминучість в кожному із нас.

Трава зім'ята від низьких утіх,
Земля просякла смертними гріхами,
І плач давно вже істеричний сміх…
І сплутані думки зі снами,
З початками кінців усіх.

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Якби я знала, де та квітка
Ховається казкова,
Торкнувшись, і сама розквітла
Для праведного слова.

Якби дізналась, де ті гори,
Що здатна подолати,
Напевно те смолисте горе
Не вдерлося б до хати.

Якби потужні мала крила,
Не йшла б до неба боса,
І те нарешті зрозуміла,
Що не збагнула й досі.

Якби моя душа небоги
Розправила вітрила,
То більше б не питала Бога,
Куди поділись крила.

2009 р.

Завтра ти прийдеш до мене точно,
Мій задумливий, засмаглий принце,
Без своєї свити і без почту.
Ти підеш один, підеш на принцип.

Завтра будуть грати інші блазні.
Завтра буде завтрашнім сьогодні.
Королі відмиють душі власні,
Королеви вдягнуть душі модні.

Завтра трон твій буде вже вакантним.
Завтра буде він гроша не вартим.
Хай на ньому посидять інфанти,
Поки ти зі мною будеш завтра.

Післязавтра буде все, як завжди.
Лиш інфанти пригадають милість,
Як сиділось їм на троні правди,
Поки вчора ти і я зустрілись.

Не грім – один, хто знається, як вилудити струмом
лякливі цівки-погляди розгублених. Ще-мить.
Мовчання розвивається розтягнуто, мов гума.
Мені любов наврочили, та я її – болить...

Розхляпався дорогою, нахлипався в Гудзоні,
подерся хмародерами, не думав – городив
у бруді під колесами, по груди в скло-бетоні
про скільки з естакад зійшло чекання та води.

Розбиті краплі. Вибухи – відплескане в долонях.
Відколоте, відколене, проколене до вен
тече, сабвейно сповнене, життя на дно до скону,
словами не впирається у блюзовий катрен.

Бракує прав на дихання – плиткі легень кордони –
гущавини, де зчавлені багаття і меди.
Угарно розчинилися в прогалинах озону
хмарин миттєві пристрасті, як виступи судин.

Коли ж любов розпінилась посеред моря скрухи
словам одним однаково – спадати чи рости.
Мені її наврочили, коли те море слухав
заморений, замріяний, захоплений у "ТИ"...

5 Листопада 2009

Та незважаючи, що марно
Тобі я крила малювала,
Тебе все ж бережно, бажанно
кохала!

Ти вишукано відверта
Пестиш клавіші піаніно

Темрява космосу освітлює
Слова твоєї пісні залишені на ліжку

Піаніно і ти
Два елегантних інструмента
Я віддав би вкрадену цнотливість вітру
Привидам парканів
Щоб тіки навчитись
Визвучувати мелодію пристрасті
На твоїй шиї

Мовчання піаніно непорушне
Немов мовчання спаленого листя

Ти так вімєш красиво підбрати мелодію
До тиші
Яка є сестрою нашому мовчанню

Мелодію котра б говорила
Ось така тиша
Мяка наче свіжа трава
Мяка наче твоя шкіра зранку

Потім натискаєш ніжно щоб не зламати
Мені хребці
І звучить наше з тобою мовчання

Антикварне мудре дзеркало кричить
Зрозумій зрозумій...

Я знаю
Відповідаю мелодією
Котрою ти на мені граєш

IX. X

осіння нота затремтіла
а значить далі ми живі
видінь кіннота впала біла
на сизі бруки-мостові

на всенький жовтень тонкодзвонний
що ніби сріблами по склу
і де корону вор законний
лишив 9-му числу

де чебреці такі ще вірні
і ловлять те чого нема
надій долоні розчепірені
старими грушами в туман

дев’яте бо. така то справа
нехай ізгоєм хай гаджом
ходімо далі. далі слава
а слава – наш тепер. як джон

12 жовтня 2009 р. Б.

Лункість небес, ніби вранішній брук.
Трохи гойднулися. Ще б і відкрились.
В'яжуться знову смуги напруг
На злотоверху намарену прив'язь.

Спити з бездонних рівнин би пилок,
Всі позаобрійні вчувши клавіри.
Спити, всотати, стиснýти в кулак
Понадзусиллями крові і шкіри.

Так воно мріється. Тут і про те.
Черги. Вітрини. Руки в кишенях.
Звісно - химерія. Ламаний шеляг.
Але без неї ви всі помрете.


2008

Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята?
Печію свою плекати - то плекай
Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати
слів віршованих пасати - хай

Площі людські правди-кривди і твої веселі кроки
А безодня волоока ніби тлом
В це зневірене бароко шлях зі степового боку
Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

і сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса
заплітаються із льосом - Боже мій...
і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса -
що мого на серці й думці і кишені потайній?


2008

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

Вам такою зима до вподоби?
Ріки снігу намулами вулиць...
Ви дарма не-під-цельсій вдягнулись,
Ви для нього ось так – за здобич.

Під ногами думки. Може, Ваші?
Наступаю – і дихання в п’яти.
Вам до серця ці лати лапаті,
Вкриті інеєм а-ля-гуашшю.

Ваші погляди грішно так, всує,
Роздавати на розстріл крижинам.
Загадайте бажання, я – джином.
Я за Вами такою с у м у ю...

2009

Навіщо серце є в людини?
Можливо щоб вона жила?
Ні... напевно є причини
Інші, крім життя...
Це біль - яку ми відчуваєм,
Любов і насолода й гріх,
Це навіть те , чого не знаєш
чого цураємся ми всі...
А можливо це не серце,
Сприймає всі ці відчуття?
Подумаймо тепер відверто...
Можливо це не серце , а душа?..

Танець листопаду за вікном.
Догорає на столі свіча.
Птах розлуки обійма крилом,
Навіває нам прощання час.
Ми уже сказали всі слова,
Залишився лиш останній крок.
Та любов моя іще жива
В течії розгублених думок.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.

В пам’яті спливає перша ніч
І кохання відблиск у очах.
Ми горіли у її вогні.
Догорала стомлена свіча.
Відчай за лаштунками межі.
Листопадом горнеться печаль.
Та в серцях на пам’ять збережім
Дві безсонні ночі при свічах.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.
2005р.

Ти знаєш, світе, благодать Христову,
Але покинув ти свого хреста.
Невже не бачиш – до потопу знову
Тебе веде духовна глухота.

Будь, світе білий, істинним і Божим,
Де Божа слава – там твоя майбуть.
А хто народи мучить і тривожить, –
Олжею вкриє до свободи путь.