Я в суботу залив за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півкухля рому
Твої очі. І столик. І дим

Я в неділю залив за комір
В чорній пащі пустих кімнат
Винаймав у готелі номер
Сподівався на тебе, бл...

В понеділок залив за комір
Замість знов на роботу йти
У радянському гастрономі
Де колись купувала ти

Молоко й паляниці вранці
А у вечір вино й коньяк
Тра-ля-ля і до ранку танці
Тільки з іншим тепер однак

Я щодня заливаю за комір
За рецептом своїм старим
Тра-ля-ля і півпляшки рому
Твої очі. І сльози. І дим

Сонце йде за мною
крізь голі прутики довгих дерев,
Tіні покоять свої гнучкі тіла
на білих залишках втомленого снігу.
Водопад починає тиху весняну пісню.

Якась птаxа одиноко чигиркає,
впираючись головою у піднебесся,
Гойдаються на вітрі чорні ягоди,
Витає запах далекого диму.

О ця довга дорога до весни!
Душа вимерзає y безколір’ї.

Покручене стовбуриння зашерхлого лісу
тягнеться до Сонця.

А воно, ясне, - сяє, сяє...



2009

Перська сперма на перси пирснула
У ритмі престо із прісним присмаком
У спробах пристати спросоння до пристані
Страшна проститутка під номером триста
Простує, ламаючи руки костисті

Смерть від куль не лякає впертих
П'яних, неправильних, нечестивих
Перу продовжує пити піско
На заздрість лемінгам, снам зловісним
Ллється гній і слова, мов стріли
Почну спочатку. Один за всіх

Не рушу, не зацілую,
Може ще намалюю
Кров’ю серця останньою.

Втомлена і побита,
Стямилась полюбити
Нестямно я.

Вцілюють дикі стріли,
Що в мені уціліло, -
Не знати.

Днів гуркотять паради.
Серце ж нестерпно раде
Так безпритульно кохати.

Майже вітер…
…Майже…
…Майже я…
…над землею білокрилим птахом
вигукну услід твоє ім’я –
здоганяй мене!
Так небо пахне.
Пахне сонцем, пахне чебрецем
і дощем (так осінь захотіла).
Я простим малюю олівцем,
лиш би не сполохать птаху білу…
Майже вітер…
Бачиш – я лечу!?
Дихаю в деревах.
Мрію в квітах.
Моє серце вільне досхочу,
навіть, більше – я вже майже вітер…
Майже вітер…
Ангели мої
дивляться здивовано у вічі
(я колись сказала їм – ти мій,
що моїм ти був і будеш вічно!)
…А давай, побавимось з дощем,
потім намалюємо веселку…
Ну, лети ж до мене –
пробуй ще!
Ти ж як я –
дивлюсь як у люстерко…
Летимо, крізь вечір і крізь ніч,
щоб разом зустріти цей світанок!
Ти таки сподобався мені.
В усмішці твоїй
я вітром тану…

Ти йдеш із горем у очах.
Тебе слізьми своїми поливає небо.
Та не змиють вони ран з душі,
Бо небо плаче не за тебе.

Чому така довірлива була?
Його слова були солодше меду.
Навіщо своє тіло й серце віддала?
Хоча й передчувала його підлу зраду.

Обнімав. Так ніжно в губи цілував.
Від слів його серденько завмирало.
А в мислі план жахливий будував,
Що ранить серце, мов осине жало.

Він обіцяв, що будете щасливі,
Твою голівоньку віночком білим повине.
Він клявся, що в нього ти єдина,
Що понад все на світі любить він тебе.

А ти повірила, й дала те, що хотів він.
Та виявилось — пусті були його слова.
Сміючись, до іншої пішов він,
Й для нього ти неначе й не була.

Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі?
Куди винеться стежка, мов смерічка?
Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі,
А під мостом несе бурхливі води чиста річка.

Тепер у прірві погляд твій шукає забуття.
Достатньо серденько вже слізоньок напилось.
Мов кінострічка, все твоє життя
У пам’яті, мов на екрані прокрутилось.

«Простіть усі! Я зараз може й неправа,
Та помилок в житті я забагато наробила!»
Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова
Вмить твоє тіло юнеє накрила.

А він живе. І розкошам своїм радіє,
І іншу тішать вже його слова.
А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим
І душу твою вже забрала чистая ріка.

2007 рік

Усе живе радіє,
Бо літо на дворі.
Що з того, що сміюсь я,
Коли зима в душі.

Із кожним днем хмурніший
Для мене сонця схід,
Бо всі яснії днини
Віддала я тобі.

Ти зараз так далеко:
У теплому Криму.
Поїхав і залишив
Мене отут одну.

О, якби ж то мати крила,
Й до тебе полетіти, тоді б змогла з тобою
Я знов життю радіти.

Змогла б тебе, коханий,
Я знову обійняти,
Уста твої солодкі
Змогла б поцілувати.

Але я крил не маю,
Не вмію я літати.
Лишається для мене
Лишень одне — ЧЕКАТИ.

2008 рік

На стіл ти поклала запалену свічку.
На дворі вже темно. Лиш гроза шумить.
Сльоза скотилась по білім твоїм личку,
Й душа твоя в огні жалю горить.

За що? За що вчинив він так з тобою?
Навіщо ж він морочив так голівоньку твою?
Навіщо голос цей, знайомий аж до болю
Так ніжно шепотів: «Люблю»?

Та голос цей зрадливим був Іродом
Бо підло він з тобою поступив —
Поглянув в вічі і промовив гордо:
«Прости мене — я розлюбив!»

2007 рік

Розтяжки, борди й сіті-лайти,
У Інтернеті повно сайтів
з лайном, його там - терабайти
Повсюди. Люди! Зачекайте…
А рай – де?
Чи заважкий технічний райдер
У Бога, хай йде
Концерт його без нас? Мо’ знайде
хтось службовий вхід і зайде
За лаштунки. І гукне: «Коллайдер
Адронний тобі в дупу, зайдо!», -
Йому Петро з ключем.
«Ач, поналазило нікчем,
Й у кожного – душевний щем,
Мовляв, і каяття – аж б’є ключем!»
Втомивсь Петро і змив дощем
Картинку цю в моїй уяві,
І у його святій поставі
Побачив Бога я у славі.
Побачив – мало не осліп.
Що ж, грішному – немов окріп
Господнє сяйво, хай чи піп
Чи волоцюга буде. Skip?
Save?
Delete?

Ну ось я ставлю крапку.
Усе. Кінець. Межа.
Дійшла я до початку.
Вже далі я жила.

Ці дні уже були
В моїм календарі.
Слова, докори, похвали
Вже хтось казав мені.

Так щиро відсміялась
І сліз було вдостАль,
До спогадів верталась -
У радість і печаль.

Усе було. Усе вже там -
За рискою початку.
Не набридатиму я Вам -
Залишу тільки крапку.

...От і все. Вже останнім канікулам край.
Зостається сказати: – Мій друже, прощай.
Так, це все. Не вернути нам літо,
не бродити у травах, не збирати вже квіти...
Все, кінець. І світанки холодні – це осінь вже.
Помилились обоє ми. Так, авжеж.

............
так, так, наприкінці серпня

Переді мною Ваш портрет,
Вірніше копія у прозі.
Але прозаїк - не поет,
Клітини залишив порожні.

Змішаю фарби, зроблю тон,
І в мить яснішим стане образ.
Заграє осінь в унісон,
Бо Ви поезія – не проза.

Переді мною Ваш портрет,
Така зваблива таємничість.
Легка хода, ось-ось і злет,
Ви - Жінка, в цьому вся величність!

Тонкий жіночий силует.
Лаура Ви чи Беатріче?!
Переді мною Ваш портрет
І на розгадку треба вічність.

* * *
Брехливі пастирі ідейного стада,
Нахабні спритники, багаті на поради,
Повсюди ваша чується хода,
Де чути гроші, пільги та посади.

Ви як коти, чи хитрі пацюки,
Тихцем йдете на запахи жадані,
Та як діткнетесь щедрої руки,
Немов п’явки присмокчетесь до длані.

Політики - суспільні упирі,
Почвари із партійного болота,
За вас завжди грубезні мозолі
Натруть прості і чесні патріоти.

Ви ж творите ілюзію борні,
Яку ведете з “підлим” опонентом,
Та будете служити сатані,
Якщо заплатить немалим процентом.

Та прийде час, захопить вас юга
Очищення від скверни та полови,
Не ступить більше Каїна нога
У храм добра, поваги та любови.

Як повенева зійде каламуть
І чиста хвиля весело заскаче,
Забудуть вас, а може й проклянуть.
Мені до того байдуже, одначе.

Випадкове обличчя з юрби
нагадало нараз
про Вас:
та ж разюча краса
(їй не диво - згубить),
i чорнезна по білім брова.
Ваша стриманість Вам ішла,
з іронічністю пополам.
Розверзалася парку й весни кабала,
я сміливо не вірила Вам.
Ви ж себе дивували самі -
так здавалось мені чогось...
Вир черемховий сіяв розгойданий сміх,
Ви тримали в руках білу брость...


1995

* * *
Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості до мене прийшла.
Скинь свою блузку! Я тебе хочу!
Впали у трави гарячі тіла.

Руки мої, наче лебедя крила,
Ніжно угортують плечі твої,
Хіть напинає любові вітрила,
Манить мене у далекі краї.

Море розчахнеться, зойкне від болю,
Тоне в безодні далекий причал,
Вирвався демон огнистий на волю,
І накриває дев’ятий нас вал.

Голосом чайки кигичуть амури,
В морі пожежа сяйниста горить.
Раді ми цій незагнузданій бурі,
Хай шаленіє, нуртує, кипить.

Ні, не забуду тієї я ночі,
Як ти у гості... хотіла прийти,
Я не зганьбив твою цноту дівочу,
То лише сон. Дуже жаль, що не ти.

Стемніло.
Сиджу і не мрію про тебе,
Не плачу у темній кімнаті.
Любила.
І люблю тебе малювати,
І бачити в кожній сонаті.
Цікаво
Збирати про тебе бажання,
Врожаєм себе ошукати.
Резонно
Навмисно про тебе не знати,
Але підсвідомо кохати.

Самотність гострими голками
Буває, що хоче поранити,
І піддаватись не корисно,
А опиратися байдуже.

Часом омріяні відчаєм
Кожні розпалені дотики,
Та розпростерті обійми
Тихого плачу дротики.

А давай без подробиць...Занадто багато фарб
розтеклося в калюжі і попливло з дощами.
Ти замовкла. І знову оцей неетичний фальстарт,
схожий з житом зеленим, яке пов"язали снопами.

Ніби просто усе. Так багато довкіл Мельпомен -
всі танцюють. А сукні! - із балу століть забутих.
Із вечірнього тла у вікно зазирає олень
(він не бачить у розкошах правди, значущості, суті)...

Він сліпий взагалі. На тілі багато ран,
на півмісяці рогів - заплакані всілися зорі.
(Ми ж, напевно, ще зрячі? Довкола ходить туман,
у руках повні кухлі - по вінця і радості, й горя).

Чи зробити ковток? Чи може?.. (Спрага - мозоль)
Буде снитися Доля, що десь пішла проти ночі
на розкішний, на бал. Там сотні зберуться доль -
всі сміються, танцюють. (Моя не танцює, не хоче).

Їй плече обпекло дивним дотиком рук чужих.
(Три галузки бузку відп"янили кімнату удоста).
Все затихло. Зати... І цвіркунець затих.
Дивна ніч. Таємнича. Що все аж занадто ПРОСТО.

Сім_pixel_0
image формату psd-e
нетреба куль
убий по-іншому мене

по-іншому…
по справжньому…
мене несправжнього
убий…
у
б
и
й
мене повільно…
дзвінком
з мобільного
форматом mp3…
і з пам’яті
зітри…
у
б
и
й
мене повільно…
2009

А Любов не хотіла вмирати,
Хоч і знала, що Їй не жити.
Двох птахів, повінчаних Нею,
Вітер віяв у різні краї.
А Любов не спинили грати,
Не злякали вироком суду,
Пересуду, осуду і бруду.
Бо Любов та – Любов’ю була.

Два птахи – дві скалічені долі.
Два розп’яття, два серця, дві рани.
Два роковані світом вигнання,
Лиш душа – одна на обох.
А Любов не зламала страта.
Хай засуджена і розп’ята,
Вона просто не вміла вмирати,
Поки в ній не вмирала Любов.

І таки не вгледіла варта,
Як розвіялись два розп’яття –
Два птахи неземної Любові.
Й жоден постріл не трапив у ціль…
Не судіте і вас не осудять.
Не убійте і будете жити.
Возлюбіте й воздасться покоєм
Вашим душам і вашим серцям.

Два птахи неземної Любові –
Білі гості мого безсоння –
Білим дотиком дві пір’їни
Увіткнули у серце моє.
Надихни їм, Господи, сили
Долетіти в свою ікону,
А відтак відродити у світі
Первозданно сотворений світ.

2003р.

Две капли сладкого бреда
Первая - за здоровье,
Вторая - за упокой.
Я никуда не уеду
Сидя у изголовья
Останусь с тобой.
Это все сон и неправда
Просто глаза закрою,
Дрему смахнув с лица.
Буду с тобою,солнце,
Только теперь реально
Буду - и до конца!!!
Белые белые стены
Давят на мои нервы,
словно в земле живьем...
нет ничего страшнее,
чем ощущать своим сердцем,
как не стучит твое!
2008

Постскриптум. Я назавтра вмер.
Не треба сліз, образ і квітів.
Ти знала, що мені не жити
Життям в оковах нежиття.

Ти знала, що не проповзти,
Кому щоночі сняться крила.
Ти все збагнеш, бо Ти любила
Так, як любила тільки Ти.

За мною запали свічу.
За мною помолися Богу.
За мною не іди в дорогу –
Я сам до Тебе прилечу.

У сни Твої із потойбіч
Коханням начаклую весни.
Пробач за те, що не воскресну
Й розвіюсь у ранковий дим.

А хто залишиться живим
З моїм ім'ям , в моєму тілі,
Хай буде іншим, хай зуміє
Знайти себе у нежитті.

Хай навіть спробує ввійти
В святий кришталь Твоєї долі.
Та лиш йому не бути мною
Й собою з ним не будеш Ти.

А в сяйві зоряних світил.
Сузір’я нашої любові
Розквітне мною і Тобою
На небесах блакитних крил.

2002р.

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

Лиш місяць поглядом торкнеться
злегка заплющених очей -
твій сон квітками огорнеться
і співом фей. Чарівних фей...

Хай під подушку запашную
добро і щастя стелить ніч.
Напій кохання приготує
і нас залишить віч-на-віч.

Тебе хотіти і любити,
тебе жадати, мов життя!
Згоріти, зникнути, втопитись -
і розчинитись в небуття...

Торкаюсь подихом гарячим
твоїх заплющених очей -
і вабить зорями неначе
солодка ніч в пітьму ночей...

Але, застигнувши в полоні
твого замріяного сну,
я не торкнусь твоїх долоней
і фей твоїх не прожену.

Нехай у сні квітковим гаєм
ти пробіжишся, росяна,
бо за чарівним небокраєм
тебе очікує Весна...

16.06.2008р.

Не заросте ця стежка до джерел,
До них прошкують звідусюди люди.
Їх не минає птах і новосел,
І ти з них пий, то вік щасливий будеш.

Хай прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

Джерела б'ють, і сонячно в душі,
Прийди, кохана, й зачерпни руками,
Бо це для нас калина на межі -
Цвіте під голубими небесами.

Нехай завжди джерела в душах б'ють,
Нехай вони ніколи не зміліють,
Бо з них літа - снагу і силу п'ють,
Без них серця і душі заніміють.

І прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Дощ-ворожбит мандруватиме вік –
Ще дід-прадід дорогу зворожив.
Нехай тисне йому цей старий черевик,
Та вже доля така – подорожній.
Дощ-ворожбит до подяки не звик –
Не одному ворожив на сльози.
І нікому не бутиме він чоловік –
Лиш коханцем залишиться грозам.
Дощ-ворожбит забуватиме лік
Ворожінь на геть мокрих обличчях.
Тільки трішечки жаль – цей сльозливий потік
Не зітре хтось так сухо-незвично.
2009

Я не в силі читать твої думки,
Не в змозі відгадати почуттів.
Та все ж мені важливо знати
Чого ти хочеш і хотів.

Довкола нас цвіте буйне життя.
Слова кохання линуть на роздоли.
Кохаю щирим серцем я тебе,
Та про взаємність ще й немає мови.

Навіщо мучиш серденько моє -
Прийдеш, постоїш, байдуже поглянеш.
Але кохання в серці моїм є
Й про це давно ти добре знаєш.

Тому прошу - всю правду розкажи:
Чи граєш, чи по-справжньому кохаєш?
Не муч! Моє серце облегчи,
Якщо ти серце, а не камінь маєш!

2006 рік

Володарем душ був жорстокий терор,
Відроджуєм важко своє милосердя.
Червоний горить майбуття світлофор -
І ми повертаєм назад спересердя.

Давно проминули ми праведний шлях,
Блукаємо в нетрях і хащах уяви.
Чатує щоденно безжалісний крах,
Щомиті готовий прийти - на розправу.

Я вірю в крилате безсмертя душі,
Я бачу невидимих душ катастрофи.
Ми робимо знову круті віражі, -
Але чи лишилась позаду Голгофа?

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Ти, кохана, мене почекай.
Ніч простелить духмяну доріжку
під твої трохи втомлені ніжки
і розсипле зірки в небокрай.

Тільки трохи мене підожди.
Я закрию вечірні ворота,
відпускаючи день і роботу,
як, бувало, напевно, завжди…

Ти мене, золота, виглядай.
Як стрімка круговерть водограю,
наче птах, що летить понад гаєм,
я до тебе примчу - так і знай.

Не ховай ти від мене сльозу -
як росу від ранкового сонця,
як промінчик у ніжній долоньці,
як пташина дітей у грозу...

Я тобі розкажу про весну,
заквітчаю волосся зірками.
Зацілую до болю, нестями
я тебе, нагороду нічну...

29.05.09р

якби ж ти знала
що робив я цієї ночі
люба
ні не зраджував тобі
це було б занадто просто

цілу ніч довелося
грати в більярд
чужими сухими
геть знекровленими серцями

бачила б ти їх
то були маленькі сердечка немовлят
величезні крулі серця курців і товстунів
пожовклі серця ветеранів
зморщені серця вдів
пласкі - плавців та легкі янгольські серця

швидкі серця коханців
худі серця скнар
колючі серця пройдисвітів
та діряві серця жертв

одні з них лухо вдарялися
об зелені борти і так само безжиттєво
падали до луз
але й були такі що
бризкали
ні не кров"ю
з них витікало щось значно важливіше
мабуть то була любов

люба ти розумієш
я бачив її
я бачив любов справжню
саме ту яка струмує з наших сердець
і біжить по тілу разом з кров"ю
так
то була саме вона
ось чому я пишу тобі цього листа
ось чому ти маєш мені повірити
і простити

Либонь з Адамом у Раю
Все починалося з щавлю!
А то вже потім доплели
Що там дві яблуні цвіли,
Що там був змій,
Що всих хотів
І тим ганяв звідтіль чортів...

Все в цьому світі круговерть
Все перемелиться на дерть,
Але мов Бог
                     чиєсь
                              "люблю"
Все
            починається
                                    з щавлю...

2009

* * *
Давно я бачу біль в твоїх очах,
І скроні дуже рано посивілі,
Горить моє кохання як свіча,
БО твої руки досі мені милі.

Я в цьому не зізнаюся тобі,
Цвітеш для нього ти, немов жоржина.
А я побачу очі голубі -
І мучать душу згадані провини.

Із першою - дороги розійшлись,
Це плата за розтоптані надії,
Що я любов'ю знехтував колись,
У серце не впустивши твою мрію.

І досі ти живеш сама таки,
Вже старість причаїлась за плечима,
І довгі, невеселі ці роки
Печеш мене блакитними очима.

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

http://www.youtube.com/watch?v=DvapjabRQvo - можна послухати і подивитися.

В багаттях літо догорить багряним цвітом,
у небо димом полетить, у сиву даль.
Сезон відкритий для прощання з теплим літом,
хоча мені його тепла чомусь не жаль….

Клубами дим нехай вітри несуть по світу.
Суха трава іще потріскує, горить.
А жар багаття, ніби реквієм по літу,
що нас покинуло так швидко, ніби в мить.

Холодні ранки і настирливі тумани,
сезонні зміни і очікування стан.
Осінні квіти засинають під тинами -
їх заколихують дощі, густий туман.

Летять заплутані канати-павутини.
Це літо бабине - останній мій каприз.
Художник жовтим розмальовує картини.
Останній штрих - і листя падає униз...
14.09.2009р.

Ні,
милий,
не життя минає. Ми минаємо неминуче –
як водогін зіпсований – спершу крапає, а потім – цівочкою тече,
і спинити хочеш, і руки мочиш, і серце мучиш,
А Бог – вічний сантехнік – усміхається через твоє плече –

як (Homo)
ти метушишся, міняєш клапани, сальники, інші прокладки долі,
як (Sapiens)
розвідним ключем проводиш якісь життєво важливі штуки,
а вода тікає,
вода стікає
у Стікст поволі –
а потім –
воля –
і захлинаєшся…
і Бог піднімає тебе на руки:
вологий пісок
непрямий масаж серця
дихання «рот в рот» -
а потім усе з початку –
з пустого в порожнє
і знову квити…
кругообіг води
чи життів-смертей хоровод –
переходів
приходів
з метою:
навчитись
усіх Любити.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Вона була весела і красива,
Напрочуд ніжна, свіжа хризантема!..
Тепер – сумна, заплакана і сива.
Жалоба – ось її єдина тема.

Щодня стоїть на скелі непорушно.
Думки і погляд в далечінь сягнули
І обіймає розпач спраглу душу –
Як повернути „ золоте минуле”?

Вона б забула всі свої образи,
Ночей бездонних болісні тортури,
Аби лиш Він промовив тихо фразу –
Ту, що шепочуть пустуни-Амури.

Німа самотність – кара для людини:
ЇЇ отрута, підриває сили,
Немов іржа – з’їдає з середини
І як сухота – віднімає крила.

Серед думок болючих і нестерпних,
Що ріжуть серце просто до нестями,
Вона різьбила кінчиками нервів
Невтішну повість ніжними листами.

А ті листи – кораблики з паперу –
Пливли щодня, не знаючи адреси,
Щоб донести Йому, або померти,
Палкі слова – кохання поетеси.

Мінливі хвилі і буремне море.
ЇЇ Любов розноситься по світу
І безутішно схлипують Амури,
Бо Він не Їй
Несе любов і квіти.
17.09.09р.

Люблю?, не знаю, може бути ні,
Любов приходить в різному вбрані,
А я тобі одне сказати можу
Ти скрізь, вві сні, в вогні, в негожі,
В мовчанні, в шумі, в радості, крізь біль,
В віршах, в надії, в зірці будь-якій,
Завжди! У всьому! Скрізь і Звідусіль!
На пам'ять серцем мОїм завчений давно
Й нічого вже забути не дано.
Ти розумієш? Я тебе боюся,
Та прагну марно порятунку, втечі,
Адже ти сон, повітря, божий знак...
Бажаю прихилитися на плечі
Люблю?, не знаю, більш нема ознак!

Осені жовтаві письмена
вже природа пише - як графіті.
Стане зрозумілою ціна
слів і почуттів, що не розкриті.

Дощ сигналить крапками-тире...
Сірий ранок, схований в тумані,
знову ніч безсонну забере,
епілог не скінчивши в романі.

Хмарами закутана блакить -
як душа зимовими снігами.
А кохання наше полетить
в край далекий - щоб не бути з нами.

Щоб журби не знати і образ,
слів важких і поглядів недбалих,
болю недовимовлених фраз
і ночей - холодних і зів’ялих.

Щоб весною з вирію-раю
знов до нас востаннє повернути,
чи у благодатному краю
нас з тобою назавжди забути...

02.09.09.

Десь стежками, що там, в смерекових лісах
і вітрами овіяних плаях,
я до Тебе прийду, як, бувало, у снах -
щоб сказати, як щиро кохаю.

Я вустами Твій подих зустріти хочу,
у бездонні поринути очі.
Я з Тобою у вирій, як птах, полечу
і всі дні проміняю на ночі.

День існує лише, щоб для Тебе я встиг
едельвейс відшукати на скелі
і пелюсток троянд запашних, золотих
принести до Твоєї постелі.

Я зберу воєдино премудрість віків,
у столітніх дерев запитаю,
бо хочу зрозуміти, чому полюбив
і за що я Тебе так кохаю!

18.03.09р.

а зранку раптом випав сніг
птахи здивовано дивились
як босоніж ти вийшла в сад
і на стару зчорнілу годівничку
ти кришиш свіжий хлібчик
щедрота рук твоїх
сміх каркітливий
сміх та й годі