Груди. Гроза. І блискавки
Із небес до самих очей.
Твого тіла достиглі виступи,
Мій запалений Прометей.

Пальці тремтять, як полум’я.
Леденіють. Тануть. Печуть.
Голос твій закидає голову.
Грім затихнув. А я кричу…
2009

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Я вчера размышляла...
И знаешь,
Посетила как раз
Меня мысль...
Ты успешен,
Красив...Обладаешь
Капиталами...
Чувствуешь жизнь...
Мне не надо
Быть в списках
Трехсотой!
Стать счастливой хочу,
Без оков...
На размене симпатий
Попробуй
Обойти ты меня.
Будь здоров!
Я прозрею,
Взгляну свежим виглядом
На тебя, на таких же...
Как ты...
Надоело играть,
Право, в прятки.
Надоели
„Для вида” цветы...
Я пыталась понять...
В чем причина,
Почему не могу
Строить мост...
Догадалась.
Ведь ты же мужчина!
Строй не строй –
Для меня –
Только „Гость”.

Скільки у мені бруду!
Скільки вульгарності!
Прямоти, від якої захоплено
Свистять хлопці (такі ж як і я)

Скільки у мені бруду!
Скільки ненависті!
І цинізму, сарказму,
Що знеславлює рідне ім"я

Це приводить всіх в жах,
Викликає обурення,
І захоплення, від якого
Косо сміюсь в засмальцьованих недрах душі.

Але з іншого боку...
Я ж так часто ходжу зажурена,
Хоч не плачу, та зрештою,
Я складаю наївні вірші.

Я танцюю, сміюсь,
І читаю всесвітніх класиків,
Я люблю!
Та люблю
Лиш таких же брудних, як і я.
"Ти без маски!Без маски!-кричать мені в спину заздрісно.
А ,поглянувши в очі, жахнуться,-
Чия ти? Чия?!!"

Останній штрих до нашого портрету.
Портрет на двох. Це щось нове.
А натюрморти малювати легко.
В портрета – очі... От! Але...
Ми намагались, чесно, ми боролись
За кожен штрих як відбиток душі.
А натюрморти якось не вдавались.
І ось сьогодні... Тихо! Не кажи.
В портрета – очі. Хай розкажуть...
08.08.09

Значить просто горіти самими думками приречена,
Значить власними діями тільки собі щось доводити…
Де ви, фрази, що завжди і всюди були недоречними,
Де ви, очі, що досі із розуму зводили?

Значить жити… Як завжди чекаючи заліків –
Бо за ними свобода, і літо, тоді й побачимо…
Так від цілі й до цілі під шум динаміків,
Але ж щастя – дорога, не пункт призначення!!!

Так і буде, як вирішиш, так і станеться,
Не закохана! Справді? Це все дарма…
Поки бачимось, крапку в кінці не ставимо…
А розстанемось… То розстанемось з усіма.

Значить вірити… Ось і вся мені відповідь
Може думати, може мріяти… і писати комусь…
Ну навіщо?? Життя ж то колись все виправить…
Але не дочекаюсь, і комусь підкорюсь.

Чим завадити і кому тут іще зарадити?
Хай не я, але змін тобі, сонце, в твоїм світогляді!
І у недорозчиненій каві шукати виходу
Із полону, що досі лякає в твоєму погляді!!!
24.04.09

Ты говоришь, что любишь дождь, но когда он идет, ты открываешь зонтик.
Ты говоришь, что любишь ветер, но когда он дует, ты поднимаешь воротник.
Ты говоришь, что любишь солнце, но когда оно светит, ты уходишь в тень.
Вот почему я боюсь, ведь ты говоришь,что любиш меня!

Не треба слів багато,
Не треба часу, щоб чекати.
Я хочу лиш мовчати,
Я вже не хочу так
І ти помовч, посидимо,
Ми тихо каву поп'ємо.

Десь у квартирі сваряться,
Хтось у квартирі мириться,
А ми все сидимо...
Хтось задихається від болю,
А хтось кричить від горя,
Хтось захлинається від щастя,
А хтось біжить - по далі від ненасті...
Хтось щось будує,
Десь руйнуюсь...
І хтось у ліжку сам,
А хтось удвох не спить...

А ми все мовчимо:
Так тихо дивимось,
Я чую порух вій...
Зламай годинник свій.
Яка різниця скільки часу?
Можливо в нас не буде шансу
Ось так тихенько посидіти...

писати влітку про ялинки щонайменше
не модно
чоловіка відкладеного на завтра
кохай сьогодні
прокидайся із сонцем громадянином
Японії
і відганяй темні сили білим оком
півонії
не вір золотому руну
на ньому немає проби
купи піщаний годинник
пантруй за пустелею Гобі
квіти сади
на них метеликів фарби
ще б Кобо Абе ключі від будинків
дав би
і тихо живи як миша у сирі
чедер
на небо дивись
уявляй дощів дреди

 
там я дивуюся на птахів
яким не знати смертного слова
щоби нести на собі гріхи
скалки пам’яті сни минулого

та чудуюсь морями створінь
що бентежать лиш денний бур’ян
їм не відати про птахів
і прозору вітчизну небесну

ще я дивлюся крізь людське
переплутане в мареві битв
страх і відчай самотню безвість
гуркіт маршів дикунські тамтами

ще я бачу дітей ласкавих
у бажанні летіти світами
променистих очима надій

у нестямному щасті блаженних
мріючи дивних риб і птахів
вічно свіжу поезій безмежність

під розсипаними зірками
з-за віконня проклятої вежі




 

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

Три подлеца наварили каш -
В каждой из каш топоров хватало.
Взяв кашеваров на карандаш,
Перекашивая скандально,

Три мудреца заварили чай -
Пар зеленел, смеясь в лицо им;
Пили они из пиал печаль,
Правилам следуя мудрецовым.

За поворотом – осінь,
Махне рукою.
Зупинка.
І далі – зі мною,
Незнана досі.

Позавчора – літо,
Поглядом кине.
Прощально.
Лелекою злине,
Далі від світу.

Меланхолія – нині,
Ціною розлуки
Зустріч.
Нехитра наука.
Коротшає днина....
09.08.09

Море… важко уявити крижаний погляд у спекотного моря.
Але так буває. Невеличкі прозорі хвилі з холодним спокоєм
змочують розжарений пісок, створюючи полосу перестороги.
Відпочивальники, дійшовши до цієї полоси, зупиняються.
Вдивившись у крижаний погляд моря і зрозумівши його настрій
вони слухняно повертають назад у пошуках іншої розваги.
Але завжди знаходиться той, хто не здатен розуміти поглядів.
Хто занадто впевнений у собі, щоб змінювати омріяні плани.
Занадто закохані у життя не вміють бути обережними.
Не звинувачуйте море у жорстокості, необачні створіння.
Йому байдуже до того, хто не розрахував своїх можливостей.
Медуза і людина рівні перед його безпристрасними очима.
Морю все одно, чию смерть заколисувати своїми хвилями.
Цікавість… Ні, то не цікавість збирає людей до місця нещастя.
То тіла зносять до купи свої душі, аби ті разом молилися,
ділячись своєю живою силою з тим, кого рятують чиїсь руки.
І поки ті руки рятують, поки постраждале тіло не втратило
бодай найменшої ознаки наявності душі, натовп очікує.
І поки розширені очі присутніх випромінюють співчуття,
їхні душі шукають зв'язок з власницею безпорадного тіла.
І поки енергія натовпу огортає місце трагедії,
Віра, Надія і Любов намагаються заступити ближнього
від Великого Комбінатора випадковостей, що виграв цю душу,
вдало розсипавши кульки помилок, аби Життя послизнулось
і впустило до жадібної пащі Минулого чергову жертву.
Тій ненаситній пащі мало того, що життя віддає як належне,
за вимогою одвічно невпинного у своєму русі Часу –
передчасні жертви наймиліші її вічно голодному нутру.
Великий Комбінатор ніколи не зупиняє жорстокої гри:
заради своєї втіхи вихопити у Життя ласий шматочок
і жбурнути його у пожадливо роззявлену пащу Минулого.
А Життя робить інстинктивні спроби врятувати шматочок себе,
бо воно лише тоненька ниточка у вузенькому поясочку Буття,
який є нічим іншим, як рискою на тілі безкінечного Часу,
межею, на якій Майбутнє перетворюється у Минуле.
Те, що існує і те, що живе, мають спільну рису - теперішній час.
І у цьому теперішньому часі відбувається протистояння.
Збіг випадковостей – зброя не тільки Великого Комбінатора.
Життя теж вміє ховати козирі в рукава – для рівності шансів.
Випадкові люди у натовпі інколи складають гарну команду –
і тоді Смерть відступає, а натовп розсипається з відчуттям щастя,
аби, неначе кола по воді, розповсюдити радісну звістку.
Але не цього разу. Часом люди схожі на глиняних колосів,
що легковажно не бажають помічати своєї уразливості.
Саме у таку мить відкривається перед ними паща Минулого,
а за спиною лунає питання: «Ну що, підіб’ємо рахунки?»
А чи стане тобі сили відштовхнути власника того голосу?
Ти, могутній колосе, що тримаєш над своїм крихітним всесвітом
власноруч збудоване небо – що з ними станеться, коли ти зникнеш?
Тож дивись під ноги – у Великого комбінатора багато кульок.
Ти ж не хочеш, щоб натовп, схожий на ангелів з перебитими крильми,
розносив увсебіч від твого тіла сумну звістку про свою поразку.
Крижаний погляд буває не тільки у моря…

...І день згорів, як зламаний сірник,
І я лягаю в ліжко з самотою,
І тихо повертаюся на бік,
І подумки прощаюся з тобою.

І ніч також, немов сірник, згорить,
І місяць буде втомлено ховатись,
І зранку ти прокинешся на мить,
Щоб подумки зі мною привітатись...

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

…Я вас замусорил, о улица моя,
прошу прощенья;
Жак Превер
(Переклад Олександра Давидова)

(Роздуми після виборів-2007,
в передчутті виборів-2009)

…Держава моя – мільйони нещасних людей...
Тих, які бюлетені із хрестиком кидають в скриньку...
Тих, які до останнього вірять в оману ідей
Тих людей...
Які, як ворони, рвуть горло з міцної трибуни,
Вживляючи волю – важку, ніби ковка чавунна,
Яка, ніби рок або меч заржавілий Дамоклів,
Висить понад нами...
Вона витікає з ідей
Тих людей...
Вони – ложка дьогтю у бочці, де мед, їх не так вже й багато...
“Мішки із грошима” – багаті, скупі, злі, пихаті...
Для них Україна – розіграна, краплена карта...
Великий і жирний, приправлений смальцем кусок...
А люди, що кидають "хрестики" в скриньку –
Пісок...

...Екран: єхидна посмішка титаніка Ахметова...
А поза кадрами – пентхаусів гора...
Шик ресторанів, віскі, лоск, ікра...
Така собі крута картярська гра...

...Смітник: бомжа смердючого крива, блаженна посмішка...
Обличчя за вікном, покрите зморшками...
Потоптаний підошвами квітник...

І віхті вітру весь сей бруд перевівають...
З стовпів агітаційну слизь дощі змивають...

А в двірника в руках стирається мітла...

Кумпала Вір,
04.10.2007 року, м. Хмельницький

Вот это я, дикая птичка, я родилась поэтом
Зимой я улетала на юг, к вам возвращалась летом
Вот это вы – воробьи на проводе
Круглый год веселитесь в городе
С интересом внимаете моим рассказам
Я грустно завидую вашей жизни проказам
Я попрошусь с вами на зиму
Вы в ответ – не хватит мне силы
Я как всегда соглашусь и красиво так охну
Пока однажды не останусь и сдохну

Вновь новый день,и снова боль...
И снова без тебя, а ты с другой...
Ночь,сигарета...Дождь в окно
В трубе гудки.В окне темно...
Скучаю.жду.Ты не звонишь..
В руках альбом.в нем ты и я...
И помню время где твоя...
Воспоминанья...мысли вслух
Ты был мне самый лучший друг.
Скажи мне что произошло?
Все было... и ... все вмиг ушло!
Слезы, истерка, упреки
Зачем все это? Лишь намеки....
И снова день,и снова боль
....Я здесь одна,а ты с другой ....

* * *
Засинаєм під музику грому,
Вишиту білим шовком.
Червоний Місяць над Бугом –
Неначе усмішка вовка.

Сон наш короткий і стиглий,
Вологий, як поцілунок.
А те, що присниться, довго
Буде ставати лунами.

Вітер смуток розвіє
І накуйовдить цвіту.
Врешті, нема ж нічого –
Тільки душа, вітер...

Ще – полинові хвилі Бугу,
Сумні їй-Богу.

Люблю тебе.
Та не зраджу річку оцю –
Дорогу.

Я кішка з поглядом рожевим!
Гаряча злива затремтить,
А у очах вогнем шаленим
Нестерпна бестія кипить.

Ковтає кисень біле сяйво -
Таємний лоскіт його вій.
Іти на ліво чи на право,
Де віднайти будинок свій?

Холодний вітер дме у вушко,
Вже мокрі лапки: не тремти.
Хто наречений мила дружко
І де мені його знайти?

Блукає хвостик по дорозі,
Калюжі холодом кричать
Та зупинитись я не взмозі -
На цьому ПІДПИС та ПЕЧАТЬ!

Посміхнулося небо блакитним дзеркалом -
Боже, яка ж я рада!
По калюжам ходила холодним циркулем,
Зрозумівши де вада.

Розпелися вузлики вільними квітками,
А за ними хмари.
Я душею стелюся вільними садами,
Бо шукаю пари.

1.
Махнула хвостом світлосяйна жар-птиця
В омріяну даль.
Туди, де сміється весна-чарівниця,
У небі нічному зоря промениться
І тиші кришталь.
А місяць, мов човен, у хвилях небесних
Висріблює сни.
До мавки-красуні летить перелесник,
Щоб зоряні перли в дарунок принести
На крилах весни.

2.
Отак полетиш на вогні карнавальні
В обіцяний рай.
Та враз ненароком між "па" танцювальних
Один пірует ненавмисно фатальний,
І радощам – край.
І раптом задивишся правді у вічі,
А там лиш пітьма.
Чуже на землі владарює сторіччя,
І снігом колючим засліплює. Січень.
Самотня зима.



09.08.2009

Тисячі років мовчання
були у мене без мене...
Тисячі років незнання,
що їх ніхто не поверне...

Знов обертаються зорі
довколо мене без мене...
Безмір у радощах й горі
все одно сльози наверне...

Вічності час неменучий
буде у мене без мене...
Спокою вітер співучий
саваном ніжно оберне...

Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...


2009

Цей звук до пісні солов’я подібний,
Такий тендітний, ніжний і легкий.
Він ніби сонця лагідний промінчик:
Зігріє, де б ми не були.
Він ллється, як тендітне джерельце,
Що з часом ввійде у могутню річку.
Звивається в тонке кільце
І без упину ллється вічно.

Вона подарувала нам життя,
Священне й чисте, як жива водиця,
Вона рятує нас із небуття,
Немов з глибокої, холодної криниці.
Вона руйнує перед нами щит брехні
І щиро допоможе у печалі,
Не сперечайся з нею! Ні!
Бо це вона веде нас далі.
Тільки вона все робить так натхненно,
Що може вразити людину.
Адже ніхто не любить так священно,
Як матір рідную дитину.
2008

Матусенько, рідная ненька,
Твої руки, обличчя красиве,
Волосся русяве і трішечки сиве,
Золотава від сонця пахучая жменька.
Це все довіку буду пам’ятати,
Кохати щиро й берегти,
Бо матері не можна проміняти,
Купити чи нову знайти.
2008

Судьба, що різні у нас оператори,
Й ні в кого нема грошей аби поповнити
Рахунки. Хоча уже якось однаково.
І ми всі дорослі аби заплакати.
Настирні у банкоматів вогники

Збирають до купи нічних метеликів,
А нас відлякують електричністю
Міжлюдських стосунків, що невеселими
Дротами і радіохвилями мелені
На коди цифр. Із драматичністю

Розкажуть як номер двадцятизнаковий
Тримав стосунки із іншим номером.
Комп’ютер довго іще оплакував,
Назвавши нас цифровими браками:
Любов прописано іншим кольором.

І телефонні розмови скінчено.
Назавжди викинуто із пам’яті
Адреси, мейли, контакти, дівчину
З її стражданнями і протиріччями.
У ICQ її статус : «зайнята!»

Поштові скрині всі запечатані,
До списків спаму е-мейли додано.
Забуто ніки й паролі. Чатами
Шукаємо когось кращого. Сватано
Нас людям з більш цікавими кодами.

«На вихід!» - Кличуть рахунки банківські.
Життя – обірвалося нагло знаками.
Екрани кажуть: немає радості
Від клацань мишкою - тільки капості.
І ми прозорими цифрами плакали.

Та розпорошились Інтернетами,
Попроростали сумними блогами
Про нас не пише ніхто сонетами.
Ось… електронними кулеметами
Розстріляно іще двох закоханих.


8.08.09

Кохання,
Я викурю Дніпро і захмелію.
І це не порок.
Я втілюю собою українську надію
На незалежність власних думок.

Кохання,
Я на тризуб нанизав галушку
І салом заїв.
Кримчани подарують ялицеві подушки,
Й ми спатимемо певно сто днів.

Кохання,
Ми вип’ємо наш прапор державний,
І золота верх
Здамо в ломбард і купимо поіржавілі шаблі
Дорубувати, хто «Ще не вмер….»

Кохання,
Стрибаймо по Карпатах до хати,
Мені вже кортить
Побачити з горища, як змиють Карпати
У неба чорноморську блакить.

Кохання,
Небесний самогон закінчився –
Я протверезів.
Ходімо, врешті, зробимо що-небудь корисне
Державі. Ну хоча б дітлахів.

5.08.09

Мне страшно
Моя жизнь от тебя зависит
Раскроешь ли объятья
Или ты припасла для меня нож
Всегда на чеку, красные глазища
Я – сам себе сторож

Но время
Придёт, мне придётся уснуть
Ты однажды захочешь спать тоже
Крепко
Руки твои я возьму
И положу их в свои ладоши

Вечірня самотність і зоряна тиша,
найкращі моменти коли сам на сам.
Моя насолода у цьому найвища,
для роздумів мудрих збудований храм.
До істини крок, через тишу ввійду я,
без речень у голос, без пафосу слів,
без реплік розумних і шуму застілля,
пізнаю все сам, що колись не зумів.

Тонка і прозора, іще невловима,
як промінь в зіниці, у темінь нічну.
Неначе поетові бажана рима,
зненацька з'явилась і б'є по плечу.
У тиші у роздумах істину видно,
її не пізнаєш на фоні порад.
А жити наосліп мені вже обридло.
Я бачу всі маски. Прощай маскарад!
05.07.2009 р.

Якось-то раз лежала геть слаба,
Гарячка не спадала третю добу.
Уже не відрізняла ніч від дня,
Не в силі навіть помолитись богу.

Хотілось плакати, але не було сліз…
Перед очима образ твій і голос у думках,
Насправді ж темнота і холод скрізь.
Я згадувала те тепло в твоїх руках.

Аж раптом впала я у забуття:
Мені наснилася твоя усмішка
І ти була неначе пресвята.
Прокинулась –а то лиш бильце ліжка…

Зник образ твій і зник твій голос.
Лиш ніч холодна свої обійми простяга.
Уже розсипались по небу зорі,
Лиш ти залишилaсь в думках, неначе пресвята!
Січень, 2009
м. Львів

Змикаєш змоклі від дощу повіки:
Мрієш аби злива та минула,
Що заливає серце перетворюючись в ріки.
Куди ти йшла, що думала –забула.

Аж раптом –він прекрасний, такий рідний…
Замерз і змок, скоріш його зігрій!
Він підлий зрадник,ти ж обійми його ніжно
В цю мокру й омріяну мить на все забий!)

Щоби його кохати в тебе є лиш ніч!
І байдуже на все що він зробив…
Він не плаче, не кається, то ж витри сльози з віч,
Хоч і шрам на серці ще не зажив…
серпень, 2009
Терамо, Італія

(Батькові)
...Нам з тобою, сину мій,
Як тому коню,
Вже давним-давно за тридцять...
Люди кажуть: “Кінь старий, що не спішить
І що не портить борозни...”
Ми з тобою все тримаємо в долонях
Невибагливу синицю...
І примхливий журавель своїм крилом
Ще не торкався наших жнив...

...Бо так судилось, сину мій,
Як не крути й перевертай, нам так судилось...
Багатства наші, то не скарб,
А тільки десь в підкові райдуги вони...
Тому тримаймося міцніше за чепіги
І закусимо вудила...
Як той Гнідий, що хоч старий,
Та не спішить і не попортить борозни...

...Ген, аж за обрієм зникає
І виблискує на Сонці чорна скиба...
Солоний піт впаде в ріллю
І розворушить жовті зерна ув землі...
А нам з тобою найсмачніше
В цілім Світі – розім’ята скибка хліба...
Бо ми – ратаї, сину мій,
Бо ми – синиці, а вони – не журавлі...

...І треба жити, сину мій,
Як не крути й перевертай, а треба жити...
Кінь відрізає борозну і тягне скибу
Вслід за Сонцем, посолонь...
І доля наша – знати мить,
Як на світанку в теплім полі сходить жито...
Й росою першою скропити
Мозолі своїх порепаних долонь...

Кумпала Вір
19-21.03.2008 року, м. Хмельницький

(Нелі)
Я міг народитися десь серед інших земель...
У гірському аулі або в степовому шатрі...
У портовому місті або на межі двох пустель...
Чи на дикому острові, в схрещеннях рози вітрів...

Я би міг полюбити засніжений гордий Тібет...
Може б, грав на волинках про саги шотландських рівнин...
Чи побрів би у вічну тайгу, за Уральський хребет...
Чи зганяв би до прерій мустангів, як ніч, вороних...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував рідну Русь –
Тут мій батьківський дім...

Я би міг народитися підданим інших країн...
Може б, мав громадянства багатих заморських держав...
Я, можливо б, не знав, що це значить: повстати з руїн...
Може б, я і не бачив, як душі людей їсть іржа...

Може б, я і відчув смак грошей і багатства, без меж...
Може б, я і зненавидів зніжену розкіш столів...
Може б, не шкодував ні прикрас, ні взуття, ні одеж...
Може б, був би байдужим до хмар на твоєму чолі...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував Україну –
Мій батьківський дім...

Я міг народитись під світлом холодних світил...
Я міг би пізнати степи допотопних епох...
Я міг би у серці своєму зневагу нести...
Я міг би не вірити в те, що над Світом є Бог...

Можливо, я б втратив в пітьмі слід твоєї душі...
Можливо, прожив би бездарне і сіре життя...
Можливо, проніс би свій хрест через землі чужі...
Можливо, не вірив би в силу свого каяття...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені показав твій поріг,
За яким є мій дім...

19-21.02.2007 року,
м. Хмельницький

Пляж, песок, вдвоем мы вместе,
Звезды, море и луна,
И в душе играет песня,
Вот теперь я не одна!

Смог согреть мое ты сердце,
Ты ожить сумел помоч,
Так чудесен был тот вечер,
Так чудесна была ночь!

Вспоминать тебя я буду,
Нежно, бережно хранить
Как по морю мы с тобою
За луной решили плыть!

Море нас приняв в объятья,
Колыхало на волнах,
И луна, накрыв нас светом,
Говорила о дарах...

Я тихонько улыбнулась...
видишь?...
Я уже давно не улыбалась
так...
Как громко стучит сердце...
слышишь?...
Просто их два...
твоё и моё...
Они слились в одном звуке...
Почему?...
Наверное,чтобы мы их услышали...
Я возьму тебя за руку...
можно?...
И опущу взгляд...
Так легче...
Словно ветер...
Я не вижу тебя, но чувствую...
Лёгкая дрожь...
Почему?
Наверное Сильный ветер...
Я могу быть с тобой...
Хочешь?...
Возьми моё сердце и не отдавай никому...
Даже если больше не увидишь меня...
Почему?
Потому что я забрала у другого...
То что на самом деле ТВОЁ!
Понимаешь?
Нет...Твоё сердце мне не нужно...
Достаточно держать тебя за руку...
Веришь?
Закрой глаза...
Чувствуешь?
Так трудно дышать...
Почему?...
Наверное я умираю...
Не бойся...
Когда ты откроешь глаза...
У меня начнётся новая жизнь...

Это ты дал мне второй шанс...
Но я не воспользуюсь им...
Сейчас...
Просто побудь со мной ещё минутку...
И уходи...
Почему?...
Что бы я вернула тебя...
Я теперь счастлива и свободна...
У меня есть только твоя рука...
И если она отпустит мою...
Мне не будет больно...
Ведь у меня больше нет сердца...
А у тебя есть...
Твоё и моё..

Пусто…холодно…
Самотньо…
Як тоді коли сказав прости…
Боляче і страшно що не
Разом більше ми…
Не відчуєш більше
моїх п’янких ти поцілунків,
Не побачиш більше тепла
В моїх очах…

Пусто…холодно…
Самотньо…
Серце досі ще щемить,
Ночі без сну
Проходять,
Лише ти і гітара в руці,
Яку порівнював зі мною…

Сплелися пальці, наче вічність
З миттєвістю переплелись.
Сьогодні народилась ніжність,
Зачата дотиком колись.
Два подихи перемішались,
Як вітер з росами в траві.
Неначе коні буйні, мчали
Думки в шаленій голові...
Солодка пустка залишилась
З медовим присмаком пітьми.
Земля і досі ще крутилась,
Та вже крутили її Ми.
2009

Так уже довелось мені –
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.

Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами –
Осені кровно треба.

Знов та всенощна райдуга –
Шлях наш Молочний – дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.

Так уже довелось мені –
Ранні плоди стрясаю.

Перша ознака осені –
Зраду
Птахам
Прощаю.

Вона сиділа в парку
І читала якогось класика
Насолоджуючись сюжетом
Смакуючи кожен епізод

На диво було тихо
Я чув її дихання
Прислухався до нього
До цієї музики легень
До ціє анатомічної симфонії

Мені правду кажучи бракувало мужності до неї підійти
Заговорити
Сказати
Привіт сонечко що читаєш? Я до речі теж люблю книжки

Проте просто милувався
Знатним поціновувачем котрий насолоджується красою картини

Дістав один роман
Зовсім не класичний
Про наркомана і його подорож Америкою
Заглибився в читання забувши про незнайомку

Молодий чоловіче
Пролунав голос у мене над головою
Я підвів погляд
То була вона

Що це ви читаєте? Ця література псує свідомість людини
Вона її руйнує
Після неї людину треба лікувати

Я посміхнувся
Відповідаючи

Згоден
Я повністю в твоєму розпоряджені
Лікуй мене
Медсестричко

Ні ножа, ні образу… Повна чарка…
Уюковий вітер перевозить дощі…
Позривала туга замки лавчасті,
де сльози міцніли… Знемощів…

Світ без любові, як сніп без перевесла…
На душі мулько… Не п’ється… Грім, як ціха…
Одночасно близько до Бога й далезно,
від раю до пекла, як від цигарки до сірника….

Біля калини розквітло дике кадило…
Дружина бубніла: «Щоб тебе трафив шляк…».
А я казав: «Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв…»

Знов бур’яни по пшениці, мак серед злаків…
Дивна п’яна душа – в ній стільки добра
пробуджується… Ось підбігає нічий собака,
лащиться… Дав йому хліба – він зумрав…

Вирушу першим… Даватиму іншим навіжки…
Пан чи пропав – справлятимемо колодія!
Жінці коханій підночувальник ніжки
цілуватиме, пеститиме… І це буду я…

А як далі жити? Як дивитись у вічі?
Про себе мова… Чужа доля коле під бік…
Година вранці варта двох увечері.
І всі запитання у чарку зволік…

Вона ішла без напрямку й мети,
Не мала крил та хтось сказав: «лети»!
І ця послухала, стрибнула з найближчого даху,
Мабуть, уявила, що вона птаха:
Вона як курка тріпала руками,
Зрозуміла що марно і послала все к бісовій мамі.
Замість синього неба впинилась в болоті,
Побила лікті й порвала фірмові колготи.
Вона підвелась, поспішно зализала рани,
Хотіла вити з болю, та треба було міцно закрутити крани.
В очах з’явився дивний блиск, просто погляд маняка,
Згадала! То ж вона ішла в Оперу на «Травіату».
І нащо їй здався той клятий театр?
Вона бачила вчора грандіозний спектакль:
Комедія з кінцем трагічним
Про лінії життя та їх дотичні.
Знаєте, рідні, не хочете мати проблем,
Внутрішніх конфліктів і різного роду дилем,
Не кохайте! Повірте, милі,
Бо ж вмирає любов, то зникають і крила.
Львів, 2009

Піду туди, де сідає сонце!
Втоплю всі спогади і виперу свідомість.
Відпусти мене, мені так треба конче…
Впіймать метелика, хоча яка із того користь?

Ми живемо доти, доки жевріє надія,
Яку ти спершу дав, а потім відібрав жорстоко!
Крапля абсенту, щоб забути мрію
І хай до біса йдуть усі пророки!

Іронічна усмішка, цинічний погляд –
І не одна душа, безжально скалічена,
Піде й не повернеться, лиш господь буде поряд.
Вірш цей бeз кінця, але він закінчений.
травень,2009
м. Київ

Чогось похолодніло в одну мить:
Може сніг пішов, а може де почалась злива?
Ти далі існуєш, чому не хочеш просто жить?
І більш не сподіваєшся жодного дива.

Боїшся, щоб з очей не полились гарячі сльози,
Хоч і серце твоє давно вже не миється кров’ю
Розлукою цвіте в душі скаліченій мімоза…
Чому ж ніхто не огорне тебе любов’ю?

І ти більше не тішиш посмішкою світ,
Болючою судомою звело твої уста
На нескінченну кількість довгих зим і літ
Запам’ятає він, якою чарівною та була!
липень, 2009
Мілан, Італія

Я зіграю з життям у карти,
Зробивши ставки найвищі!
Під ритмічну музику бардів
Ми стаємо все ближчі і ближчі.

То байдуже, що ми мов інь та янь,
Разом всі труднощі здолаєм!
Ми, наче учасники дивних змагань,
Тому постійно ходимо по краю.

Ми зіграєм з життям за життя без перерви,
Програєм, чи виграєм, то не важливо!
Відкрию найглибші душевні резерви,
Посміхаючись сонцю мрійливо.

То байдуже що ми не дихаєм ритмічно,
Що наші серця не б’ються у такт…
Ти ж знаєш так не буде вічно,
Якщо раптом нам не забракне карт…
червень,2009
Рим, Італія

Забуду про що соловейко співає,
Про що дерева гомонять
Там у Стрийськім парку, пам’ятаєш?
Де лишились мої бажання,де мої мрії сплять…
Що ж, ти тепер належиш їй
І одночасно до нестями мені потрібен…
Я так хочу крикнути услід : «ти мій!»,
Більш поряд до світанку ми не підем…
Коли іще побачу твої сині очі,
Яких мені бракує серед ночі?
не візьму більше твої руки в руки
І ми не затанцюєм в ритмі серцестуку.
Більш твою усмішку не піймаю,
Не заплутаю тобі волосся…
Ти знаєш, а я й досі тебе кохаю!
Мабуть, краще піти втопитись у росах!..
За знищену душу хапають дикі корчі,
Можливо не врятує мене навіть втеча,
Втеча далеко в холодні і довгі ночі
При найменшій згадці про наш останній вечір
Я прогуляюсь Стрийським парком.
Піду манівцями не нашими, чужими.
Впаде з тремтячих пальців тонка цигарка…
Так тихо тут, і час так непомітно лине.
То ж була весна така неповторно чудова…
Мала я тоді одну лишень єдину мрію,
Але то мабуть така вже моя доля…
А осінь…Не зважай! Та вона просто повія!
Забрала тебе в мене, мабуть, навічно…
Треба було щось робити, але то вже пізно…
Уяви собі, знов та паскуда, осінь!
Ти знаєш, а я ще й досі
Ходжу по вулицях й шукаю твої очі
Із поміж тисячі чужих очей,
Ти не знаєш які тепер для мене довгі ночі?
Можливо, я тобі колись скажу, та не тепер.
Скажи мені, тобі це все потрібно?
До летаргічного сну подібно…
Аж закололо різко під серцем.
І так, наче тінь, непомітно і тихо
Підкралось бажання смерті.
Я не бачила як ворушиться лихо,
А в голові єдина думка померти…
Ти не будеш молитись на рани,
Шкода, що не зможу сказати «коханий»..
Та знай ти ні в чому не винен!
Забудь мене й роби, що повинен.
вересень,2008
м. Ужгород

На землю впала темрява важка…
Впала, вбила сонце, змусила плакати небо.
Настала ніч, ніч проклята й німа…
Я ж все чекала, чекала, чекала на тебе.
Далі плакало небо холодними важкими сльозами
І мертве вчора сонце піднялося знову.
Біжучи, палила мости, зносила брами,
Різала собі вени та не було крови.
Як і сліз уже не було, їх небо виплакало.
Пила отруту, шукала ціаніду та алюмінію,
Була ж геть дурна і страшно налякана
В безкінечність сплутаними абстрактними лініями.
Вливала в себе каву, ковтала анальгін
І мріяла про дозу димедролу,
Вигадувала власний свій адреналін:
В кінці кінців розбила об стіну новеньку мотороллу.
Летіла у безодню ангелом безкрилим.
В безодню кинув і обрізав крила ти!
Але я сильна, я можу зрушити камінні брили,
А можу тихцем собі сходити на пси.
Ти змовився із ніччю, щоб знищити мою суть
І, зрадивши власну клятву братерства,
Обрав ти неправильний для тої цілі кут,
Бо ж, мабуть, ти забув, а я –безсмертна,
Й безсмертною я залишусь!
Червень, 2009
м. Львів

Ми ідем, а куди – ми не знаєм,
Ми говорим, а що –то нам все одно.
Говорити про мову то важче,
А ніж писати про мовчання,
І десь іще вихоплюється про кохання.
Котимось у порожнечу,
Падаємо у височину.
І високість відкриває глибини,
І надає притулок сутності вмирущого.
Ламаємо кайдани раціонально-логічного пояснення
І не зворотно руйнуємо межі тої ж сутності.
Кликання підводить ближче своє покликане.
Куди?
У далечінь,
Де покликане перебуває, як іще відсутнє.
Кликання кличе в себе,
А тому постійно туди й сюди:
Сюди,
У присутність,
Туди ,
у відсутність
Куди?
Як неприсутнє поміж відсутнє -
Первісно єдина єдність.
А ми просто вмирущі…
Вмирущі,здатні вмирати,
Мандруючи в смерть.
У смерті збирається найвища потаємність буття.
Смерть уже випередила будь-яке вмирання.
Чотириєдність –світ.
Світ не знає минулого,
Такого,
Що вже не присутнє,
А називає суще,
Що вже було.
Тільки що біль ми не можемо уявити
Антропологічно
Як відчуття коли болить.
І тиша –це не просто щось безгучне.
У ній лиш застигло непорушне
Звуку та звучання.
І справжня проза ніколи не прозаїчна
То просто забутий і зношений вірш.
2008