Ти знаєш? Я сумую…
Не через тебе, а за сонцем
Його не бачив довго
Ти ж уві сні щоночі
Воно тепліш за тебе
Мабуть, мене зігріє
Поверне сіру душу
І ласкою накриє…
А ти така холодна
Що аж думки замерзли
Та все одно кохаю…
За чим же ж я сумую?
Чи може ти – це сонце?...

Ми - наче лезо бистрої коси :
Своє мистецтво гостримо щоденно...
Коса зітреться в травах до роси -
Мистецтво ж вічне, як роса студенна !...

1967

Ти ж розумієш, нема тут секрету:
справжній рукопис лиш той не згорає,
що, запалавши від серця поета
світом мандрує, серця зігріває.
Те, що пропало – то Воланду в руки.
«Люди як люди» - спокійно промовить
він, прочитавши про щастя і муки
й тихо зітхне… Азазело уловить
сум в тім зітханні: хворе коліно
мабуть, турбує, й нічого нового
в світі не сталось, а він же на зміни
вічність чекає. Що людям до того?
Світ свій міняючи люди незмінні:
завжди лишаються грішно-святими,
і прикрашають ці божі створіння
навіть гріховне словами своїми.
Той, хто читає не вірші, а душі,
слів не сприймає, не рівних до вчинку.
Вірші за сутністю схожі на рюші,
спіднє якими прикрашено жінки.
Справжнє – приховане, дійсно вагоме –
виважить той, чия вічна робота -
розподіляти на біле і чорне
сірість людську і шукати чесноти.
Тож сумувати, втрачаючи вірша,
мабуть, не варто, бо то лиш прикраса:
як загубилась, то створиться інша.
Люди – на іграшках схиблена раса.
Майстра беззахисність, гріх Маргарити,
тон задають крикуни новомодні,
сутність пластунська ідей «Масоліту» -
все це існує, на жаль, і сьогодні.
Воланд, можливо, вже з глузду би з’їхав –
одноманітність гріхів убиває.
Але існує для нього ще втіха:
серце людське час від часу палає
словом, відверто подібним до вчинку,
вчинком, подібним до Божого слова.
Й тане у чорному серці крижинка
від сподівань на можливість нового
розвитку дії у вічнім спектаклі:
крок чи півкроку ще зроблять до Бога
в мить існування свого люди вкляклі,
шлях і йому скоротивши до Нього…
***
Знаєш, мені трохи сумно від того,
що я не здатна до віри у Бога.

На вулиці крики.
Комусь заважають жити.
А я слухаю як шурхотить
Олівець по папері
І думаю –
Зараз буде гроза…
Обважніле небо,
Як голова
Після ночівлі
В поїзді,
Розрішиться полегшою
Наче стомлений –
Сном.

І впаде крапля на асфальт...
Нема світлішого спокою.
Вирує в серці темний жаль...
А ти ідеш...стабільною ходою.

Щось народилось – щось помре
У грудях,
            у душі,
                        у серці.
Тебе нема – у скронях щось гуде,
Тебе нема! у цьому коливанні-герці.

І хоч нема, однак ідеш,
лишаючи по собі кроки...
Напевно я ще є!!! та все ж
Про це ніхто не знає
                                                        поки...

Я помню, помню те слова,
Что поразили так меня -
Я была так молода -
Жизнь, счастливая была...

Не думала и не гадала я,
Останутся на все мои года,
Красивые и нежные слова,
В душе они звучат всегда...

"С всех цветов люблю я розы,
А из девушек - тебя, ты моя звезда!"
Жизнь моя, судьба моя -
Я не смогла сберечь твои слова...

Жизнь так жестока, я одинока...
Она крутила и больно била -
Я была пряма - меня ты не сломила,
Вперед меня вела мечта...

Судьба моя, не знаю я,
Что потеряла, что нашла...
Себя не уронила, не отступила,
Гордой, справедливой была...

К чему пришла - мечту нашла...
Благодарность в жизни получила,
Счастье - мои сыновья -
Спасибо жизнь за них и за себя!

Янголе мій хороший,
Не хочу ні злата, ні грошей.
Єдине, чого я прошу,
Щоб завжди був світлим ти...

Демоне мій гарячий,
Я то сміюся, то плачу.
Твою невгамовну вдачу
Не спинять грати-дроти...

І поки нас не зустріли
Гіркі розлуки, мов стріли,
Поки ще не постаріли
Ми будем поруч іти...

Як Захід заболить мені до Сходу,
Захочу неба аж до тих рівнин,
Де по стерні птахи неквапно ходять
І безневинно пахне ще полин.

Ночами місяць дивиться у вічі
І навіває найтихіша з тиш,
Що Ніжин не розгубить ніжність вічну,
Чернігів захистить від чорноти.

Удосвіта Десна зазолотиться,
Щоб світ забув журу і всякий гнів...
Узяти б цього спокою дещицю,
Як Буг бурхливо вийде з берегів.

На зміну невгамовній львівській зливі
Сяйне веселки край за край села...
Аж перехопить дух політ сміливий,
Коли почуєш сильні два крила.

Вода, повітря, простір – все єдине,
І небо, і земля, і ніч, і день.
Уранці кожен соняшник над тином
За сонцем головою поведе.

І сам до себе усміх усміхнеться,
І хліба смак не зробиться гірким,
Бо дав мені Господь соборне серце,
Що не розкрає ворог на шматки.
2000

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Сірість світання, блакиттю сповита,
В серці моїм відзоветься пекуче...
Місяць втече, а за ним - його свита,
Й вибухне сонцем суцвіття квітуче.
В душу мою злине тінь сумовита,
Й блиск перетвориться в морок сліпучий.
Сонячний промінь зануриться в ніч -
Прояв усіх світових протиріч.
Так ця контрастність позицій життєвих
Творить характер емоцій миттєвих.

Миттю закрию засліплені очі -
Бачить не в силах проміння святого.
Бачить не в силах наступника ночі,
Зріти несила заступника Бога...
Промінь з небес ненастанно пророчить:
Ще не закінчилась моя дорога.
Й час не настав відійти в небуття:
Ще не закінчилось моє життя.
Втілене в душу питання пекуче:
Доле, навіщо ж ти так мене мучиш?

Душе моя, невблаганно причинна!
Розуме мій, невблаганно самотній!
Чом тебе доля мені доручила?
Чом на життєвій дорозі німотній
Тінню пливеш ти мені під очима,
Думою мучиш в печалі скорботній?
Мислоньки ж мої ніколи не сплять,
В серці лиш смутком незримо болять.
Важкість цих дум переносити мушу:
Важкість лікує від хворості душу...

Зорі – це більше ніж зорі,
тому що тривоги народжують,
так страшно, хоч кричи пробі…
Душа почорніла, мов ожуг:
     вийшло з води життя земне,
     впало шляхами розбитими,
     казав один: «І це мине…»…
     Коні – це дельфіни з копитами…

Минулим літом
Приїздила цікава дівчинка в Житомир
Її родичі проживали в моєму будинку
І ми з нею перетнулись

В мене винекли до неї великі почуття
Написав декілька ліричних текстів
Потім випив декілька літрів пива
Від нерозділеної любові

Закінчились канікули
Вона поїхала до свого
Маленького містечка

Недавно мені знайомі почали казати
Лєра приїздить
Вже тут буде жити
Навчатись в університеті
Я не скажу що почуття повернулись
Просто було цікаво

Коли я повертався від друзів
На лавочці сиділа вона

О ти так заріс
Привіт

Привіт
Дай я тебе хоч обійму

Ми розмовляли
Я їй читав свої вірші
Вона розпитувала про знайомих
Де вони всі подівались

Я розумію що ця історія нагадує шматок прози
Про те згадуючи її
Тягне на поезію

Ненавиджу
А може ще люблю
Літаю
А може і повзу
Знахожу
А може і гублю
Я відриваюсь
А може й відстаю
Вперед іду
А може я вертаюсь
себе ловлю
А може й помиляюсь
Ненавиджу
А може лиш ховаюсь…

Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованім у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу? –
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила,
І коріння пускаємо
Серед руїн
Поміж війн.
2008

*
Метелик
вітрила свої напнув –
і плавко пливе
по хвилях розквітлих
півоній.

Що ж... печаль – як печаль.
Золотіє зоря над церквами.
П’єм червоне вино
І не хочем гадати про сенс.
Пригортаюсь до тебе.
Веселе тепло поміж нами.
Поміж нами багато чого,
Що зоветься «усе»:

Юний дзвоник сльози
І невидимий дощ вечоровий,
Забинтована вітром
Поранена ніжна душа...
Ти – тоненька й дзвінка –
Так дитинно нахмурюєш брови,
Ніби тайно ворожиш
На давніх, як диво, віках.

Немодерно обом.
Навіть ретро...
І свічно... і вічно...
Білі тіні хрестів –
Чорних, наче воронячий лет.

Так первісно усе,
Так між нами космічно-трагічно,
Щоб усе те купив –
Якби був не поет...

Все традиційно - квіти і вино.
(Ця традиційність вже поперек горла).
Я про Канари мрію вже давно,
на шубу з норки пів століття хвора.

Так хочеться ікри (та хай їй грець),
А у підвалі - тільки кабачкова.
І хочу з діамантами кілець,
І ще машину! От було би кльово!

А ще так хочу!.. (Не перебивай!)
У мене мрій зібралося багато.
Аби довіз казковий нас трамвай
У чепурненьку і файнюньку хатку.

Щоб без рахунків, що орендарям
наповнюють кишені аж по вінця.
Налий же, любий, в келих ще вина!
Нехай воно багряно заіскриться!

А ще!.. (Помовч! Ну дай же доказать!)
Тебе люблю! Так ніжно, незрадливо!
І мрії всі хай полум"ям горять,
Бо ти моє найбільше в світі диво!

Ах, як щемно пахне липа !...
...липнуть мухи, от нечемні,
День, як сонях, в небо глипа -
Начувайтесь, наречені !...

...Мов пісні, подаленіли
Ластівок веселі грища,
У стіжках вже сіно спіле -
Час зносити на горища ...

Ви не йдіть ще, наче вогкі,
Не втікайте, ранки ранні,
Хай волошки волоокі
Лан голублять на світанні ...

Ах, як щемно пахне літо !...
Ще будь, липень, місяць щедрий,
Назавжди б так захмеліти
Твоїм сонцем - стиглим медом !...

1977р.

О дерево,
Ти квіти яблуневі
Ховаєш у зелені кулачки.
До тебе йду
Крізь промені травневі,
Крізь павутиння фінішні стрічки.
До тебе залишається півкроку,
Дивлюся на бруньки твої рясні.
Незграбна та розтріскана,
Щороку
Ти яблука народжуєш мені.
Нехай твої гілки вітрами стерті,
Хай тіло твоє зранене й криве,
Я вірю - в яблуневому безсмерті
Весна живе
І світ увесь живе...
Травневий світ хитається над нею.
Вона стоїть, не вірячи у зло,
І, віття розпростерши над землею,
Вона цвіте,
Цвіте,
Щоб не було.
Цвіте,
Бо смисл життя її - в цвітінні,
У цьому найпрекраснішому з див,
Коли дрижать прозорих квітів тіні
У переддень народження плодів.
...Іду крізь сад я,
гордий розумінням
Того,
Що поруч є така краса.
Травневий сад, просякнутий промінням,
На вітах яблунь
Мудрість колиса.

1963

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про "білих яблунь дим".
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.


"Вітчизна", ч.10, 1961

Пам'яті героїчного київського «Динамо»

Не розстрілюйте голкіпера.
Навіщо ви
Футболістів під стіною розставляєте?
Пів-Європи під балконами повішали,
Півкоманди попід муром розстріляєте.
А над пустками, над пломенями й криками,
Між розп'ять, які не стали ще іконними,
Десь між сонцем, десь між хмарами, між круками,
Стоїте ви, в перемозі переконані.
Вас вітри Європи й Африки розпатлали
І сузір'я понад вами жовто світяться.
...А голкіпери розстріляні попадали,
І самі штрафні майданчики на світі цім.
Не зігріти вбивчих душ ніяким паливом —
Ваші ж душі переляками зморожені. ...
...Пригадайте, як ці хлопці забивали вам!
Нащо ж ви їх повбивали, переможені?!
На полях футбольних — мертві.
Пустка вимерла.
Кров стікає по багнетиках акації.
...Всі рекорди ваші у кривавім вимірі
Відкладаються в душі та мозку нації.
Впав голкіпер на траву, іще не вигріту —
Зимно в світі, що його вогнем ви краєте.
Золотих Воріт довіку вам не виграти,
Та й ворота Бранденбурзькі ще програєте...
Ну а хлопці в перемогу твердо вірили ж —
Над погрози, що їх кулями посилено.
...Як вас виведуть —не зачиняйте двері лиш,
Бо повернеться команда перестріляна.
Шлях і вік її пунктиром крові зміряний —
Все відомо;
все, що мало бути — сталося.
...Та розстріляний голкіпер прийде, зморений,
І розкаже, як тоді йому стоялося.
Смерть не має тут ні права, ані рації —
Доле, хай що буде —буде,
що було — мини!
...Лиш малесенькі багнетики акації
Затремтять над стадіоном, наче спомини.

твоїх окулярів скельця
примружують очі від сонця.
широко змахнеш віями -
світ стає чіткими лініями,
сповнений різнобарв'я й змісту
крізь прозоре,дивним містом
впевненість кроку додавши,
голову сміло піднявши,
гордо ідеш у майбутнє,
мріє чиясь незабутня.

Будувала я хату,
Розписала всі стіни,
В синє море задивлялась,
Та не бачила піни.

Наливала по вінця,
Заглядала у донця,
В синє небо задивлялась,
Та не бачила сонця.

Похилилася хата,
Облупилися й стіни,
Я до хати притулюся,
Може з нею й спочину.

Вітер стріху розвіє,
Розпороше шляхами,
Поховайте ж мене люди
Зі своїми гріхами.


2009

Все відбиває дзеркало ставкове -
далеку зірку і тремтіння осоки,
зажуру ночі, радість світанкову,
перебіг вічності, миттєвість блискавки.

Та ця краса байдужа та мінлива
і відображення не знають глибини.
Розвіє вітер, позмиває злива,
на хвилі розітнуть мандрівники-човни.

Заглянь у душу, як тремтливо й чітко
відбилися на ній сліди пережиття.
Рубці і виразки - безмовні свідки
нечеканих падінь і радісних звитяг.

Неначе лицар у важкому герці,
випробуваннями гартується душа.
Минаючи життєві перехрестя,
ти без причини ран на ній не залишай.

Життя відживши,
Входиш пішки в рай,
Немов на біржу праці
Або в морг
Впізнати тіло,
Чи бува воно закам’яніле
Не давнього знайомця
Ачи родича далекого,
А мо’ єдиного коханця…

Змиваються в сувої
Райських хмар
Деталі марних днів,
Хвилин і митей…
Зникають з пам’яті
Синці, побої, шрами
На знекровілому обличчі
Друга чи знайомого,
Або ж коханця некоханого…

Цей акт пізнання тіла в морзі
Триває вічність.
Приходять ангели
В заляпаних халатах санітарів,
Пропонують каву.
На порозі трупарні з’являється
Патологоанатом.
Він не змахує на апостола,
Він скидається на Гімінея-випивоху.

Зрештою витягують із морозилки тіло
Твого друга (знайомого, коханого).
Крізь спотворені падінням риси
Ти намагаєшся розгледіти
На обличчі cерпанок святості.
Сяйва немає.
Твій друг лежить
На брудних молочних
Покривалах геть синій.

Смерть настала миттєво.
Воно й не дивно:
Сьомий поверх,
Відчинене вікно,
Хмільна атмосфера
Гуртожитку…
Закортіло пройтись карнизом,
Можливо, щоб злетіти.
Теж мені Ікар.

Далі похорон,
Смуток
І рай.
Або пекло.
Це вже який розклад
У небесній канцелярії.
Думаю, крила пасуватимуть краще
До розпростертого тіла на асфальті,
На якому двірники
Ще довго потому
Змиватимуть плями крові.

Пробачте, я ж лише людина.
В руках життя - покірна глина.
І кожен з тих, для кого жила
Мене по-своєму ліпили.

(Чужі життя - були моїми,
Чужі думки - а мої рими.
До Нього серцем прикипіла -
Змінилися душа і тіло)

Та я людина. І лише...
Черкнеш ножем - кров потече.
Слабка, бо боляче буває.
Нестерпно. Та про те ніхто не знає...

Ні, виправдань я не шукаю.
І врешті-решт минуле відпускаю.
В тім що здаюсь - моя провина,
Та зрозумійте, я - лише людина.

Я закриваю очі... засинаю
Я сплю не чую, і не знаю...
Я засинаю... засинаю... засинаю

Дістало все! Машини, телевізор
Кіно, музики, депутат мудак
Я сплю в своїй обідраній квартирі
І пропливає мимо, цей сумний бардак...

Я сплю не сам, зі мною спить країна!
Дрімають України дочки і сини.
І не прокинуться, не візьмуть вила.
Та не піднімуть в небо чорнії стяги!

Дріма... дрімає Батьківщина.
Але я вірю дрімота пройде...
І встане ще над світом Україна!!!
...та я ще сплю, і спить моя країна...

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.


****

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.

Вдихаючи дим
Переходу тісного,
Стоїть одиноко
Вона...час від часу

До неї хто-небудь
Неквапом підходить –
Спитати, купити –
Зробить старій ласку...

І той перехід
Не здається огидним –
Сховалась бабуся
У ньому від світу –

Рятунок від суму
І безвиході, видно,
Біжить від самотності
Жіночка літня...

Як легко нам образити людину,
Одне лиш слово – і у груди камінь,
Не менш, аніж холодна зброя ранить,
А ми доб’ємо насміхом у спину.

Необережно, необдумано, без схеми,
І йдемо далі – світ не обернеться!
А те, що поряд плаче чиєсь серце,
Так тож не наші, а чужі проблеми.

Ми сильні, самовпевненість зростає,
Нам підкоряється і слово, і задачі,
І якщо дехто має ніжну вдачу,
Нехай твердішають, сучасність вимагає.

І двічі в рік – обов’язково влітку,
Бо не такі вже й ми холоднокровні,
До лісу – із метою оздоровлення,
Помилуватись на тендітну квітку.

«Довершеність, краса, сама невинність!»
Співаємо, про скоєне забувши,
А те, що розчавили ніжну душу…
«Та що ви, мабуть сплутали із кимось!»

Нехай же пам'ять нагадає болем-криками,
І нервами відкритими оголиться –
На небесах за нас завжди помоляться,
Добро і людяність нам завше будуть ліками.

Подивився на свої руки
Чисті

А в дитинстві
На них були різні пейзажі

Беру ручку
І хочеться вивести
На своїй лівій
Незайманій руці
Карту потойбічних шляхів
По ній знайти
Червону руту
Бо дістала пісенька

Не можу
Не малюється
Можливо через те
Що виріс
Можливо через те
Що не вірю більше в дива

Хоча
Це одне і теж

Відпусти мою руку й серце
І забудь, що іще жива.
Без любові твоєї, милий
Я давно вже немов вдова.

Обіцянки – як лід на сонці –
З часом тануть і їх нема.
Я гадала – вони діаманти
І чекала, але дарма.

поміж хламу Бог знає яких часів
головою – у бляху – нема куди вище
павутинням засновані губи – мовчанням слів
починається темне горище


за плечима гойдаються сходи які пробіг
поверхи що один від одного були світліші
ось тепер темнота важка і нікого немає всіх
і нікому не доведи цієї такої тиші


це у вічному пошуку – вище і вище – мети
це в безжалісному перегортанні вітражів і осяянь княжих
ти приходиш нарешті: залізні двері і ти
а далі як скаже хлам і як свічка скаже


як скаже розбите об чорні крокви плече
як скаже мотузка що на бантині свище…
вже немає у свічці воску і пальці пече
ти прийшов ти стоїш і ти заклинаєш:
гори ще…

Я не вірю твоїм словам
І в далеке щасливе «буде».
Все, що можна, зосталось «там»,
Як і всі день за днем – «в нікуди».
Канув юності світлий час
І втопився в віків безодні.
Не повернеш уже до нас
Наше «вчора» і це «сьогодні».
Не просила тебе чудес,
Тільки трошки тепла хотіла
І за віру свою у це
Я сльозами тобі платила.
Та тепер не чекаю втіх
І не вірю в солодке слово –
Розповіла своїй душі,
Що не можна любить нікого.

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Моє серце втомилось і стало,
Полетіла душа в височінь,
А прожите життя пам’яталось,
Наче казка і сон, наче тінь.
Я згадала, що дуже любила,
Та любов ця приносила біль,
Тож у Бога з сльозами просила,
Щоб назавжди покликав звідсіль.
Не дивилась чи тужиш за мною,
А злетіла до сонця й зірок,
Та любов ця не стала чужою –
Не пустила мене ні на крок.
Тоді я прилетіла до тебе
І побачила щиру любов –
Бог сказав – коли взяв мене в тебе
То вона пробудилася знов.
І тепер я назавжди з тобою –
Ти ж у серці мене бережеш
Повінчало нас небо любов’ю –
Я чекатиму поки прийдеш.

Не ти мене зігрів тієї ночі,
Коли так гірко плакала душа,
А тільки роз’ятрив криваву рану
Словами, наче лезом від ножа.
Не ти мене зустрів ласкавим словом,
Щоб серце відігріти від образ,
Натомість кинув в мороці нічному,
Де я тремтіла вже не перший раз.
Не ти мене закутав сподіванням,
Що біль минеться, як і не було.
Не ти! Не ти… Хоч ти моє кохання,
Але водночас і найбільше зло.

Дружба танула в роках
І у відстані між нами.
Ми це бачили, та все ж –
Не ділилися думками.
Ми гадали – це мине
Як невдачі і тривоги.
Але дружба не прийшла –
Не знайшла назад дороги.
Ми дивились їй у слід
З сумом втрати і печалі -
Не розбити часу лід.
Ми йдемо без неї далі…

Час закув у кайдани…
Пам’ять болем кричала,
Кожен долі удар…
Все душа пам’ятала.

Кожен подих палкий,
Погляд сумом налитий
Я відпущу з руки,
Щоб назавжди забути…

Але тінню з небес
Впаде мука кохання…
Буде вічним мабуть
Це нестерпне прощання…

Слово рвалося із вуст,
Щоб безжально впитись в серце.
І невтомно, наче пульс
Мов у клітці в скронях б’ється…

Слово вкрилось у броню
І шипи взяло з собою…
Щоб стояти мов стіна
У двобої із тобою.

Слово порохом образ
Свою сутність наповняло…
Щоб цей вибух стався раз,
Але все ним поховало…

Слово кулями в висок
І у серце полетіло:
«Я іду від тебе геть!
Я завжди цього хотіла…»

Непоколебимая волна,
Что стирает память вмести с нами –
Это время… Жизнь и смерть – одна,
Но её мы выбираем сами…
Ни врагом, ни другом не сочту,
Просто неизбежность... наше ВРЕМЯ.
Тот, кто юн, не видит сквозь мечту,
Как отягощает его бремя.
Но своей конечностью для нас
Время, хоть жестоко, верно учит –
Мы покажем, кто мы, только раз
И второго шанса не получим.
Не для страха жжет оно века –
Не пугать – его предназначенье –
Время, словно мудрости река –
Наполняет смыслом все мгновенья.

Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

 
Господь дав мені жінку
в темний, синій рік
Господь узяв мою жінку
в темний, синій рік

Я прийшов до дверей,
до дверей без ключів.


Забагато людей
кожен у блюзі згорів
Забагато людей
тай кожен у блюзі згорів

Я пішов від людей,
від людей без ключів.


Усе, що я знаю ~
темний, синій блюз
Усе, що я маю ~
темний, синій блюз

Поки мій попіл
не обернеться на дуст.




 

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько,
А могли би нас не помітити –
Прошмигнути на повній швидкості.

Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала б:
— Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.

...Не прощайся. Я ж не прощаюся.

— Залишаєшся?
— Залишаюся!
2002

Сховати вітер до надгрудної кишені
Поряд із фотокарткою рідного краю

Брудний однострій спогадів пристає до тіла
Заважаючи дихати

І ліси і птахи
Співають свої пісні
Не цікаві тобі
Своєю не спроможністю діяти
Впевнено і без сумнівів
Наче шахід

Автотраси нагадують велику сковорідку
Хтось вміло перевертає смажений продукт

Автостоп це так по американськи
Це так кіноматографічно

Пішки все не обійдеш
Зламаєш нерви в купі з ногами

Купуєш
Проїзний
На
Тролейбус

Чи може то байдужий фатум,
Чи генотип, чи ниций фарт
Та вже дівчиськом вайлуватим,
Таємний сенс звичайних фарб,
Вже знала я, та й малювала
Чарівний світ дитячих мрій,
В якому образів навала,
Вставала в ще непевний стрій.

Тому батьки, хоч і наївні,
Одного разу - пальці в хрест,
Та й відвезли свою царівну
В художню школу скласти тест.

Я там нітрохи не знітилась,
Бо ж фарби любії - зі мной,
Та все, чим серденько молилось,
Вкладала я в малюнок той.

Експерт підкравсь до мене ззаду
(я й досі озиратись мушу),
Та пензлем тикаючи, аду
Став ляпать в рай, в дитячу душу,
Ще й гуркотів: "Дивись, ван-гог",
Та знову ляпав, педагог.

Хоч хист - признав. Батьки радІ.
Як же я плакала тоді!...

Чорне якесь усе,
Навіть неба зіниці…
Безодня безодню несе…
Люди як люди – ниці…

Трунком приборкати біль
намагавсь по-домашньому нишком…
Чарка, розсипана сіль,
ніч і тиша…

*
Слова значущі:
“Я тебе кохаю”.
Без розділових знаків напишу.
Всі букви вкупі –
Подихом єдиним.