Ось вони - нові квартали,
Ширяться в гаморі справ,
Плетиво скла і металу,
Цегли й бетону сплав.

Сірі, зате не сиріють
Серії стін їх струнких,
Вікна - свічада ясніють,
Як "Кобзаря" сторінки.

Нові тут виростуть люди,
Юнь заквітує нова !
Гордо розпрямлені груди,
Сказані в голос слова !

Хай ще тут зелені мало,
Сині зате є ущерть !...
Усмішок щирих, засмаглих -
Сонячна круговерть !

Вірю я новобудовам,
( Щире признання моє )
В них лиш, нев'янучий Львове,
Щасне майбутнє Твоє !...

1980р.

брати мої соколики греко-католики
сестри мої горлички греко-католички
рано чи пізно пізно чи рано
так чи інакше інакше чи так
а все закінчитися мусить
і тоді ви мене покличете вимогливо
наче пса нелюбого

іди псе сюди будеш рай наш пильнувати
не запитуй від кого
бо завжди знайдеться від кого
від очей захланних чи душ невірних
від римо-католиків чи православних
московського з київським патріархатів

іди псе хоч і не вмієш по-нашому молитися
і не був сповіданий ні разу
ми тебе висповідаємо і навчимо
іди псе як не хочеш втрапити у пекло

і піду бо нікуди дітися псу вірному хай і нелюбому
до останнього вдиху до останнього видиху буду їхнім
їм котрі бавлять тіло картоплею мучать душу молитвою

не дав їм господь любові а дав дрібку віри
отож тримаються її наче соломинки потопельник
не навчив їх господь посміхатися
тому й ходять із міцно стиснутими устами
накинув їм господь на голови квітасте американське хустя
щоби світу божого не бачили
а ще пообіцяв кожному по церковці манюній греко-католицькій
відтак живуть ще надією а інакше все марнота марнот і ловлення вітру

не хочуть знати більше нічого крім віри своєї
не відають про «Еннеади» чи «Суму технології» бо нащо то їм
але відають про мене опівнічного
що сидить зараз побіля вікна як сновида
вслухаючись у посвист вітру за шибами
котрий знає що заледве чи впіймає той вітер колись
бо ще й не такі ловці були і де вони зараз борисе
а кожне питання це наче камінь кинутий в небо
а бог наш глухонімий

головне не брати собі нічого близько до серця
запастися терпінням безмежним і бути вірним до останнього
як вірна нам чорна земля подільська
як вірні ми своїм кладовищам

Немає кращого за сміх,
Немає гіршого за сльози,
І прощення немає гріх,
Задумайся над цим серйозно.

Подумай, що сказати,
Щоб не завдати болю,
Подумай, як кохати,
Щоб не зазнати горя.

Пізнай, ти море правди,
Але й брехню прийми,
В житті буває різне,
А ти ЖИВИ,ЖИВИ...

Ти відвернувся від сім'ї,
Ти забуваєш Україну,
Забув, що ти на цій землі,
Давним-давно любив дівчину.

А пам'ятаєш, як колись,
Коли ти був їще дитина,
Як з материнським молоком
Вселялась в тебе Україна?

Мабуть, забув- не пам'ятаєш,
Ти іноземець- бізнесмен.
І в мріях та думках літаєш,
Кумир для тебе Супермен.

А ті, що волю здобували,
Що віддали своє життя,
Для тебе все це збудували,
Коли ти був іще дитя.

Нажаль- все добре забуваєш,
Тепер валюта- це святе,
І вже давним-давно не знаєш,
Де матінка твоя живе.

Ну що ж, ти сам зробив свій вибір,
Ти сформував таке життя,
Поваги я тобі не зичу,
Ні прощення, ні співчуття.

Не плач,
Не лий надарма сльози,
Забудь,
Це ж було несерйозно,
Мій сміх-
Зробив у серці рану,
Пробач,
Що ввів тебе в оману…
Життя -
Такий сюрприз принесло,
Кохання -
Світом вже рознесло,
Усе:
Закінчилось злиття,
Пробач,
Немає вороття!!!

Я згадую юності давнії дні
І пройдені в школі роки,
Від згадки зрадіти б, здавалось мені,
А в дійсності - все навпаки.

...Та парта зринає в уяві моїй,
Я тут ось із ліва сидів,
Напевне, немає вже зовсім на ній
Залишених мною слідів.

...Я згадую погляд суворий її
І стомлене в зморшках чоло,
Ті руки, що несли у мрії мої
Святе материнське тепло.

Я бачу вікно у ранковій росі,
Мій тракторний, в гаморі, клас
Останній урок у тривожній красі
І дзвоник останній для нас.

Наш вечір прощальний пригадую знов
І вальсу чаруючий ритм,
Акорд той у безвість давно відійшов,
Та в серці донині бринить !

1970

Я знову довго не писав...
І хоч нових думок не запасав
І не шукав епітетів кинджальних,
Душа уся кипіла в неспокої
І плакала на самоті.

Як в люту зиму заметіль,
Відрікся б радо від душі такої.
Але хіба від себе утечеш
Ти, що рожеві рими тчеш
І упиваєшся уявною красою –

Тверезо у майбутнє подивися,
Щоби наосліп в темряві не йти,
І лиш тоді вже беркутом лети
І ним тоді лиш назовися!..

Я стиль свій зберіг,
В ньому - велич століть,
І криці вогонь, і литавр дзвінка мідь,
І степу задума, і гомін дібров,
І спів кобзаря, що зхвильовує кров...

Я стиль свій зберіг !...
Свою мову, свій дух,
Оселю, де зріс
І зпізнав вічний рух,
І матері дотик, і голос вітця,
І вмерлого зойк,
Що змагав до кінця !...

1977

 
коли півморок зійде
з гір
і стане місто кладовищем
прив’яжуся до
крісловища
цідити зоряний чефір

куди зростуть мої гілки
які птахи
принесуть знаки
сінематограф від собаки
у вирій
зігнані думки

час перейтися на лани
де вітер
тихо греблі рве
збираючи шматки себе
від більших
у дедалі дрібші




 

Я не буду чекати антракту,
я плескатиму в долоні.
І нехай вже завершиться ця вистава,
вистава тупого болю,
де я і глядач, і акторка,
і прибиральниця опісля.
Де ти головний герой...

Але скажи, герою, що ти робитимеш,
коли замовкнуть аплодисменти?

***
Остання квітка впала на сірий паркет.
Згасли софіти, як зорі з приходом ранку.
Які страждання, про що ти? В мене імунітет!
Можеш не сипати сіль на мою ледь загоєну ранку.

Не треба мені про кохання, це з іншої п"єси,
Не грати тобі Ромео - типаж не твій.
Розвісили вушка всі інші твої принцеси.
Дівчатка, не плачте, цей блазень давно не мій!

Акторе, виставу завершено, йди за куліси.
Візьми свої квіти і більше не треба "на біс".
Я тут, біля сцени, залишу твої валізи,
Там все що ти дарував - щем, біль і багато сліз.

Я тебе осонцюю,
джерелю ім’я твоє святохлібне;
кохання подібно до стронцію –
в душі накопичується і… квітне, бідне…

Про-органю сніги пролісками,
Тигрово струмки Євфратять лід.
Наші серця – два геомагнітних полюси,
через один поцілунок – стільки бід…

Вія в око попала – ріже,
я його розчухав – натер…
І ти, як вія, а може, ще більше,
в душі моїй. Ти мій пульсуючий герб…

світиш
засвічуєш
світ осяваєш
сліпиш
засліплюєш
і залишаєш

холодно
ходить
хтось
поза нами
тіні самотні
нас не впізнали

тихо
притишиш
дихання власне
нині не зникнеш
тільки пригаснеш
1997

Слова гучні, фальшиві, боязкі,
Скажіть, вони потрібні для держави?
Чи, може, їй гірка потрібна слава,
Укладена пластами на візки?
Ні! Їй потрібен ти – такий як є –
З плугом в руках або біля верстата,
Такий, який не зрадить батька, брата,
У інший табір не перемайне.
Їй слів не треба. Серце скаже мовчки,
Про ту любов, яка живе в тобі.
Прокиньмося! Не будемо сліпі!
Не той герой, хто рве свою сорочку
І б’є у груди – "тут найкращий я!",
"Вас поведу в майбутнє", "вам не зраджу",
Слова мовчать, вони чекають правди,
Розвуглені над вогнищем слова.

Пахуча хмара

На хмарі пахучій над лугом лечу
Низенько, низенько, бо возом, поволі.
Ставок проминули. До батька кричу:
-Дивіться, дерева купаються голі !

На хмарі пахучій над полем лечу.
Вибоїни кляті дають себе знати.
Праворуч пшениця. До батька кричу:
-Дивіться, дороги які тут горбаті!

На хмарі пахучій стою на весь зріст,
Уже до села під’їжджаю.
Дівчата всміхнулись. Минули і міст.
Я сіно пахуче у двір свій скидаю.

79.

Як гарно зранку на Інгулі,
Коли село у тиші спить,
І тільки гуси у намулі
Не замовкають ні на мить.

Широке плесо теж дрімає,
Туманом вкутавшись легким,
Раптовий свист - качині зграї
В імлі проносяться над ним.

А ген, у хащах очеретів,
Рибальські хлюпотять човни,
Ось раптом плескіт, другий, третій,
То щуки грають, так, вони !...

Срібна вода ледь рожевіє,
І золотою враз стає,
Це сонця сміх, ледь вітер віє,
Туман ранковий розтає...

1963р.

Як би ми знали, де пристанем,
Йдучи в потоці життєвім,
То марно шляху не верстали б
Кроком не впевненим своїм,

А так, усе б своє прийняли,
Що напророчила судьба,
Тоді б то люди не питали,
Що суть життєва боротьба ?

Як би ми знали, що нам доля
В столітті новім вберегла,
Мабуть, на наші юні чола
Ні одна б зморшка не лягла,

Наші серця б не хвилювались,
А мірно стукали б у такт
Ритму життя, і не питались,
Коли антракт, антракт, антракт.

Як би ми знали, де копати,
Щоб скарб прийдешності знайти,
Наскрізь прогризли б ми Карпати
Та досягнули б до мети !

...А так, блукаючи по світі,
Невпинно тане вперта рать,
В блуканні марнім їй сивіти,
В шуканні марнім помирать !!!

1964

Читав листа години зо дві
„На украинском языке”,
І раптом, наче десь з безодні,
Щось загуло мені таке
Чудне, бентежне, дике, миле -
Аж пір`ям геть взялося тіло,
Надувся вітер звідкілясь,
Щось за хребтом затріпотіло,
І б`є по щоках - лясь і лясь!...
П`ять каменюк мені в печінку!
Ото що значить мова - жінка,
Не те що мій слюнкий карась,
І схочеш так сказать - а зась...

Ти бач, прикинулася шльоха,
Проворна, враг її не взяв.
„З якого вилізла ти льоха?
Без тебе зовсім був охляв,
Складаючи вірші з каліччя,
Бо ж ти мовчала, наче тать.
Та годі лясків - це ж обличчя!
Гайда, повчиш мене читать”...

Сказав я це – і крила зникли,
Образив чимось? Може й так.
А може, плечі вже пониклі,
А може, сон навіяв мак.

окей ти кажеш. старенький простий наплічник.
в якому лише гаманець цигарки і завбачливо – спіднє.
повертаєшся. тільки куди? не поглянеш у вічі
цій розбитій бетонці яка нас возила у липні.

окей ти кажеш. мала загорни поїсти.
лондон чекає. лондон у парасолях…
знаєш у ньому навіть коти – туристи.
ти від’їжджаєш. без сліз і прощань. чи болю.

окей я писатиму. кажеш і майже не брешеш.
полотна спітнівших авто так пасують до пальців
твоїх і моїх (я ж писатиму теж тобі) врешті
це всього лиш забуті синдроми колишніх коханців.

ти підеш. дорога – це правда дорога – це пошук.
що скінчиться колись. але досі не знаєш коли.
і усе що лишитися має - це спогад - ця ноша
я її збережу аби знати якими були.

У скриньці поштовій давно не листи, а листя.
Торішнє, зіпріле… Без прожилок і новин.
І як написати жовтню… У мене від нього син…
Таке кучеряве диво. Такі пелехаті вісті…

Ми сядемо за абетку… Учити санскрит. Лічити
На небі ліниві хмари і квіти на рукавах.
Що їх вишивала мати на сум і любов… На літо…
Та сватався першим Жовтень, носив на міцних руках.

Ці чорні-пречорні очі, мов круки на видноколі,
Такі як у тебе, Жовтню. Писати тобі листа?
Пишу я дощем на вікнах. Рудий обираю колір.

«Ти прийдеш в осіннє царство?».
Ми з сином сказали «так».

Ти іноді буваєш такою сукою
Наче дрібна щібйонка

Оце коли кладеш цемент на стіну
І вона
Потрапляє
Під нього
Стіна вкривається смугами і все діло йде насмарку

Смугами
Злості і злості
Нервів і нервів

Це мій друг будівельник майбутній порадив написати таке собі професійне порівняння
Вірш написати використовуючи його запропонував знайомий поет

Давай залишимось
Без нікого
Я облишу своїх друзів
А ти
Цих подружок дебільних
Зауважень

Зачинимось в кімнаті розмов
До останнього….

Не зважаючи на
Писклявий і писклявий крик чайника….

Щаслива я, коли Ти посміхаєшся,
Щаслива я, коли радієш Ти...
Щаслива, ні на що не сподіваючись,
Щаслива я, коли щасливий Ти.

буття, задивлене в відсутність,
і це - моє буття.
життя, немов чужа присутність -
це зовсім не життя.

ці рафіновані контрасти
у снах розмазую,
щоб на лопатки дійсність класти
своєю масою.

моя дзвінкоголоса тиша -
впадає в крайності.
круг мене лиш кімната хижа
до незвичайності.

німе мовчання лихо судить
мою апатію
за ці ганебні пересуди
й за психопатію.

на мене давить хижий простір
цього відчуження.
вже верне від шаблонних тостів
"в моє одужання".

розгадую загадку небуття,
а в нім - Присутності
й приходить раптом забуття
моєї сутності.

розтягую минучість днів,
систему змінюю,
ось губи мої - білий гнів -
укрились піною.

ховаюся від всього світу -
і він ховається.
абсурдність небуття розвідав
тож залишається

бути

Лікар лікує, що хочеться вмерти
Будівельник будує будинок для смерті
Пекар пече бублик з чумою
Без ГМО, але із чумою
Десь на базарі бабуся торгує
Ядом для крис,і доброго люду
Дженерал палець на кнопці тримає
Ось і країна Ірак вибухає...
Хімік колотить „сибірку” в пробірці
І розбиває на невинній(дитячій) голівці
Хлопець із сходу весь в динаміті
Сідає в метро, ща буде гриміти
Націю ділять, на лівих і правих
Так Дермократія на землі править!!!

Нічого не міняється в житті:
Ні люди, ні стежки, ні хмари в небі,
І я – все та ж безмовна, тиха тінь,
Якій не віддалитися від тебе.

Нічого не міняється... Лечу!
А часом так хотілося б спинитись,
Промовити хоч слово. Та мовчу,
Тому що тінь не вміє говорити.

Відчуваєш як капають сльози
Із грудей як вистрибує серце
Так брехня поступає із тілом
Тілом, що могло ще любити...

Зазираєш мені ти увічі
Своїм поглядом спалюєш душу
Як ганчірку мене ти кидаєш
Тіло, що могло ще любити...

Через рік тебе в місті зустріну
Я привіт, ти привіт, й розійдемось
Засумуєш, і станеш таким же
Тілом, що могло любити!

Любя тебя – живу твоей печалью,
Пытаюсь все понять и поддержать,
Но, знаешь, грустно быть твоею тенью
И то и дело только исчезать…

Отстань! Не упрекай меня напрасно,
Не делай вид, что я тебе нужна!
Мне к счастью или к сожаленью ясно:
Все это время я была одна…

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.
підставивши йому жовті ребра та сиве волосся
на грудях і ногах руках
втискує пергаментову шкіру спини та плечей
у прогріте дерево лавки.
звикло читає місцеву пресу
і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади
най би вже сі повсирали нарешті до курвимами
його дружина марія степанівна
підтакує йому із прочиненого вікна
вона погоджується
що буває вкрай рідко тому особливо цінується
най би мама їх висцяла по кропиві
найдухів франсуватих
газет вона не читає

Я бачу фільм, в якому Ти і Я
ведемо вчені бесіди про святість.
А потім дощ. І що ще може статись?
Хіба лиш нас поглине течія.

А може й вітер зажадає жертви,
та не збагне, як розвести тіла.
Я буду трошки п’яна, трошки зла,
а ти, як завжди, лагідний і… впертий.

Фрагмент веселки над суцвіттям стріх…
Твоє завдання – тільки танцювати.
Ми ж знаєм цІну бесідам про святість
і вже давно забули слово «гріх».

*
Тінь
найтепліша ополудні
і найкоротша.
Не сховатись за травинку
й травинці.

Прости мені, сонечко Боже,
Що я не на тебе дивлюсь.
Очей відірвати не можу
Від того, що вірно люблю.

Прости мені, місяцю ясний,
Що нині не бачу тебе.
Зі мною прощається щастя –
Коханий від мене іде.

Слова наймиліші говорить,
Прийти обіцяє у сни.
Із неба злітатимуть зорі
І буде моя поміж них.

Втомишся, доки усе обійдеш – зали горішні, глухі оглухлі кути,
Перебереш, стоячи на драбинці – перші «у шкірі», у льоні – дальні,
Час зупинився по смерті – бо вічність і небо, куди ж іти?
Чи прозрієш ти, Хорхе Луїсе, у «одиночці» читальні?

Можна в’язи скрутити – в’язниця угору – полиць-каплиць.
І нікого живого. І букви-стигмати на тлі сторінки.
Між Гомером і Джойсом – мільйони розмитих лиць…
…А впізнай-но на дотик
марноту чекання
в мовчанні жінки…

…пил знічев’я стираєш – біла смужка на корінці хребта.
Ножем – нерозрізані аркуші – неначе цілунки-на-гострих-вилицях.
нумерація сторінок присутня, але посутньо – вона не та –
бо непрочитана – ніби то руни (рани), а не моя кирилиця.

Вузликове письмо – чи вузлик на пам'ять, чи «будь» – «забудь»…
Солодкавий, аж мертвий, запах архівів (парфумів Гуччі)
Недолюбленість – якщо вже чесно – це квола стареча грудь
Панни (Інни чи іншої) – хто ж відрізнить у співзвуччі...

…бо вихолені – але до дрожу вихололі - рядки…
…Хорхе Луїсе, торкнися губами її руки…

Я просто хочу вмитися сльозами,
Очистити думки від сновидінь,
Ти лиш сказала:”Ні”,
А в серці дивна рана,
Що болем кровоточить навесні,
Можливо, хтось його загоїть незабаром,
І почуттів лоза накладе шов,
Та лиш тебе воно запам’ятає,
Хто безпощадно й вміло заколов…
Не винна ти, що я тебе кохаю,
Що скуштував багряний трунок почуттів,
Я намагатимусь убити пам’ять,
Хоча навряд, чи вдастся це мені.
Як шкода…що колись зустрілись ми…

Ти знаєш? Я сумую…
Не через тебе, а за сонцем
Його не бачив довго
Ти ж уві сні щоночі
Воно тепліш за тебе
Мабуть, мене зігріє
Поверне сіру душу
І ласкою накриє…
А ти така холодна
Що аж думки замерзли
Та все одно кохаю…
За чим же ж я сумую?
Чи може ти – це сонце?...

Ми - наче лезо бистрої коси :
Своє мистецтво гостримо щоденно...
Коса зітреться в травах до роси -
Мистецтво ж вічне, як роса студенна !...

1967

Ти ж розумієш, нема тут секрету:
справжній рукопис лиш той не згорає,
що, запалавши від серця поета
світом мандрує, серця зігріває.
Те, що пропало – то Воланду в руки.
«Люди як люди» - спокійно промовить
він, прочитавши про щастя і муки
й тихо зітхне… Азазело уловить
сум в тім зітханні: хворе коліно
мабуть, турбує, й нічого нового
в світі не сталось, а він же на зміни
вічність чекає. Що людям до того?
Світ свій міняючи люди незмінні:
завжди лишаються грішно-святими,
і прикрашають ці божі створіння
навіть гріховне словами своїми.
Той, хто читає не вірші, а душі,
слів не сприймає, не рівних до вчинку.
Вірші за сутністю схожі на рюші,
спіднє якими прикрашено жінки.
Справжнє – приховане, дійсно вагоме –
виважить той, чия вічна робота -
розподіляти на біле і чорне
сірість людську і шукати чесноти.
Тож сумувати, втрачаючи вірша,
мабуть, не варто, бо то лиш прикраса:
як загубилась, то створиться інша.
Люди – на іграшках схиблена раса.
Майстра беззахисність, гріх Маргарити,
тон задають крикуни новомодні,
сутність пластунська ідей «Масоліту» -
все це існує, на жаль, і сьогодні.
Воланд, можливо, вже з глузду би з’їхав –
одноманітність гріхів убиває.
Але існує для нього ще втіха:
серце людське час від часу палає
словом, відверто подібним до вчинку,
вчинком, подібним до Божого слова.
Й тане у чорному серці крижинка
від сподівань на можливість нового
розвитку дії у вічнім спектаклі:
крок чи півкроку ще зроблять до Бога
в мить існування свого люди вкляклі,
шлях і йому скоротивши до Нього…
***
Знаєш, мені трохи сумно від того,
що я не здатна до віри у Бога.

На вулиці крики.
Комусь заважають жити.
А я слухаю як шурхотить
Олівець по папері
І думаю –
Зараз буде гроза…
Обважніле небо,
Як голова
Після ночівлі
В поїзді,
Розрішиться полегшою
Наче стомлений –
Сном.

І впаде крапля на асфальт...
Нема світлішого спокою.
Вирує в серці темний жаль...
А ти ідеш...стабільною ходою.

Щось народилось – щось помре
У грудях,
            у душі,
                        у серці.
Тебе нема – у скронях щось гуде,
Тебе нема! у цьому коливанні-герці.

І хоч нема, однак ідеш,
лишаючи по собі кроки...
Напевно я ще є!!! та все ж
Про це ніхто не знає
                                                        поки...

Я помню, помню те слова,
Что поразили так меня -
Я была так молода -
Жизнь, счастливая была...

Не думала и не гадала я,
Останутся на все мои года,
Красивые и нежные слова,
В душе они звучат всегда...

"С всех цветов люблю я розы,
А из девушек - тебя, ты моя звезда!"
Жизнь моя, судьба моя -
Я не смогла сберечь твои слова...

Жизнь так жестока, я одинока...
Она крутила и больно била -
Я была пряма - меня ты не сломила,
Вперед меня вела мечта...

Судьба моя, не знаю я,
Что потеряла, что нашла...
Себя не уронила, не отступила,
Гордой, справедливой была...

К чему пришла - мечту нашла...
Благодарность в жизни получила,
Счастье - мои сыновья -
Спасибо жизнь за них и за себя!

Янголе мій хороший,
Не хочу ні злата, ні грошей.
Єдине, чого я прошу,
Щоб завжди був світлим ти...

Демоне мій гарячий,
Я то сміюся, то плачу.
Твою невгамовну вдачу
Не спинять грати-дроти...

І поки нас не зустріли
Гіркі розлуки, мов стріли,
Поки ще не постаріли
Ми будем поруч іти...

Як Захід заболить мені до Сходу,
Захочу неба аж до тих рівнин,
Де по стерні птахи неквапно ходять
І безневинно пахне ще полин.

Ночами місяць дивиться у вічі
І навіває найтихіша з тиш,
Що Ніжин не розгубить ніжність вічну,
Чернігів захистить від чорноти.

Удосвіта Десна зазолотиться,
Щоб світ забув журу і всякий гнів...
Узяти б цього спокою дещицю,
Як Буг бурхливо вийде з берегів.

На зміну невгамовній львівській зливі
Сяйне веселки край за край села...
Аж перехопить дух політ сміливий,
Коли почуєш сильні два крила.

Вода, повітря, простір – все єдине,
І небо, і земля, і ніч, і день.
Уранці кожен соняшник над тином
За сонцем головою поведе.

І сам до себе усміх усміхнеться,
І хліба смак не зробиться гірким,
Бо дав мені Господь соборне серце,
Що не розкрає ворог на шматки.
2000

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Сірість світання, блакиттю сповита,
В серці моїм відзоветься пекуче...
Місяць втече, а за ним - його свита,
Й вибухне сонцем суцвіття квітуче.
В душу мою злине тінь сумовита,
Й блиск перетвориться в морок сліпучий.
Сонячний промінь зануриться в ніч -
Прояв усіх світових протиріч.
Так ця контрастність позицій життєвих
Творить характер емоцій миттєвих.

Миттю закрию засліплені очі -
Бачить не в силах проміння святого.
Бачить не в силах наступника ночі,
Зріти несила заступника Бога...
Промінь з небес ненастанно пророчить:
Ще не закінчилась моя дорога.
Й час не настав відійти в небуття:
Ще не закінчилось моє життя.
Втілене в душу питання пекуче:
Доле, навіщо ж ти так мене мучиш?

Душе моя, невблаганно причинна!
Розуме мій, невблаганно самотній!
Чом тебе доля мені доручила?
Чом на життєвій дорозі німотній
Тінню пливеш ти мені під очима,
Думою мучиш в печалі скорботній?
Мислоньки ж мої ніколи не сплять,
В серці лиш смутком незримо болять.
Важкість цих дум переносити мушу:
Важкість лікує від хворості душу...

Зорі – це більше ніж зорі,
тому що тривоги народжують,
так страшно, хоч кричи пробі…
Душа почорніла, мов ожуг:
     вийшло з води життя земне,
     впало шляхами розбитими,
     казав один: «І це мине…»…
     Коні – це дельфіни з копитами…

Минулим літом
Приїздила цікава дівчинка в Житомир
Її родичі проживали в моєму будинку
І ми з нею перетнулись

В мене винекли до неї великі почуття
Написав декілька ліричних текстів
Потім випив декілька літрів пива
Від нерозділеної любові

Закінчились канікули
Вона поїхала до свого
Маленького містечка

Недавно мені знайомі почали казати
Лєра приїздить
Вже тут буде жити
Навчатись в університеті
Я не скажу що почуття повернулись
Просто було цікаво

Коли я повертався від друзів
На лавочці сиділа вона

О ти так заріс
Привіт

Привіт
Дай я тебе хоч обійму

Ми розмовляли
Я їй читав свої вірші
Вона розпитувала про знайомих
Де вони всі подівались

Я розумію що ця історія нагадує шматок прози
Про те згадуючи її
Тягне на поезію

Ненавиджу
А може ще люблю
Літаю
А може і повзу
Знахожу
А може і гублю
Я відриваюсь
А може й відстаю
Вперед іду
А може я вертаюсь
себе ловлю
А може й помиляюсь
Ненавиджу
А може лиш ховаюсь…

Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованім у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу? –
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила,
І коріння пускаємо
Серед руїн
Поміж війн.
2008

*
Метелик
вітрила свої напнув –
і плавко пливе
по хвилях розквітлих
півоній.