Ви мужньо вмирали в нерівнім двобою,
Забуті лишались в глухій мерзлоті...
Колись у граніті, як справжніх героїв,
Вкарбують навіки обличчя святі.
На ваших могилах заквітнуть ще квіти,
І людство лавровий вінок покладе.
Ваш дух буде вічно промінням горіти,
Ваш образ до правди людей приведе.

1953
Мінлаг, Абезь (табір смерті)

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Це було не так давно…
Але вже не так і близько…
По дорозі за селом,
Замазура, брів хлопчисько.
Патли жовті в ковтуни
Сплутав вітер, а сон-літо
Шкіру - в клапті, зі спини
(Сонця променем). Залито
В душу волі… Боже, Боже!
Бавить серце диво-світ!…
По дорозі – перехожий,
Десь шести від роду літ.
Йде пилюка бовванами,
(Ніжки вмисне у піску).
Під старенькими штанами
Дірка блискає, задку
Білим зайчиком, до світу.
На колінах зелень трав,
А з кишень (на зло сусіду)
Сто зелепух. Обірвав,
Ще зеленою, він грушу…
Тай жвакує аж болять
З того скули, але в душу
Їх не вбєш, лишилось пять…
“Мабуть досить! Ну їх...” Кинув,
Що лишилось, у рівчак…
Над хлопчиськом зігне спину
Мати ввечері. “Не так
Щось з малечею! Животик,
Сам не знає чом, болить!”
І гірка мікстура - в ротик.
“Не кривися, синку! Цить...”
Все те – ввечері, а зараз
На дорозі, за селом,
Здійняли страшенний галас
Білі гуси, їх в крило
Б’ють, лякають - люте лихо!
Чортеня мале, за хвіст,
Упіймати хоче! Й тихо
Заганяє всіх під міст...
Та набридло… Далі – кроком…
Вудка, дрином, на плече.
Уже зовсім іншим боком
Літнє сонечко пече.
Повернуло до обіду…
А до річки не дійшов!
“Так далеко...” Його слідом
Швидше равлик би зайшов.
Бо гусей, тих, не займав-би,
І на грушку би не ліз...
Але ще-ж і баби Ганни
Погонити треба кіз…
Так цікаво білим світом!
“Що та рибка, ще зловлю!”
Та от вечір, сірим світлом,
Зустрічає. Вбік свою
Вудку-дишло! Сам - у воду.
“Стережіться карасі!
Ось пірнаю! І за морду,
Я руками, вас усіх...”
Носом - в глину, під водою.
Зверху задик – поплавок…
На траву уже, росою,
Скоро нічка. Голосок
Чути з поля. “Де ти, вихре?!
Ось зажди лиш, покажись!”
Але мамин голос стихне…
Й разом двоє подались,
У село, на захід сонця.
Прутик, лясне, по задку.
І зі щік малого хлопця
Слізка капне у ріку...

То було іще недавно,
А можливо вже,- й давно…
Опустилось сонце плавно,
В річку Вюнку, за село.
Дві постави-тіні разом,
Йдуть собі у інший бік.
В спомин той де, битий часом,
Мій минав дитячий вік.

Чому в твоєму серці стільки буднів?
Їх, навіть, більше, ніж в календарі.
Вони самі по собі є отрутні,
рутини випускають пазурі.
В них мало щастя, радості, усмішок.
В них надто мало блиску у зіницях,
У них беззірний, глупо-темний присмерк,
без дивних співів звечорілих птиць
В них мало того, що життям зовемо
(воно ж і не спитає - промайне),
уявно відгорни навислу стелю
там буде сонце - тепловесняне.
Там простягнуться неба кілометри
і буде дощ, що райдугою став.
Там вітер пролетить легкий, без светра
і сповнить будні крихітками барв.

Бери у руки пензлик, акварелі.
І розмалюй сумну буденність днів.
(придумай, як змінити в серці стелю
і скло начисто у душі протри).

ти квітко-дівчинко калинова
складаєш човником долоньки
і шелестиш так тайно листом
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
з птахами в гіллі чи в волоссі
з такими крихітними руцями
що воду черпають з земних струмків
яку сама ти ледь пригублюєш
а решту віддаєш отим птахам
що прилітають дзьобати сердечка
коли морози дуже розлютують
або росою плачеш в день спекотний
у човниках гойдаються птахи
визбируючи всі твої корали
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
побуду, дай, в твоїй колисці

Вдыхая аромат любви,
В душе таю надежду:
"О, будь моим, меня возьми,
Дари свою всю нежность!"
Я выдержу! Я не умру,
Хоть и хочу счастливой
Покинуть мир сей (!) заберу
С собой лишь только силу
Всех наших чувств, огонь души,
Всепоглотившей страсти!..
О, будь со мной, и не спеши -
Продли святое счастье!!!

День знімає сонце з пруга,
мов чоловік обручку з підмізинного пальця,
коли йде до коханки…
Ніч вже чекає…

... веснóпис... літопис... богопис... Агов!
Ще сяйво вишневих моїх корогов,
Ще горнуться тихо ягнята і коні,
Ще моляться півні, що другі, що треті,
Ще сниво, де мерхне лице на портреті,
Ще сниво, де світиться лик на іконі,
Ще сниво, де з нами немає розстань,
Ще сниво. О, скресни, воскресни, розтань,
Розлийводи горні, всепавітри вишні
І ласка Його коло мене лишати
Цю синяву, лагідне око лошати,
Незайману прохолодь білої вишні.


29 – 30 квітня 2009 р., Київ

1
Сад старий, і яблук шати
Не покинув, сам би ліг.
Гарно в яблуні стояти,
Де врожай – тягар і свято,
Під гілляччям, на гіллі.
Дотяглася ледь, та пізно,
Впало яблуко ницьма.
Не даремно Кальвіль сніжний.
Він, як сніг –
хрумкий та ніжний.
Мріє зимно квіт лиця.
А як смерклося,
у сінях
Сніжний Кальвіль в сні осіннім
Літнім полуднем запах.
Вже не стрибає на дах.


2
Доля самотня саду –
Стане сліпим на осінь,
І на сирітський просив
Зійде яблукопадом.
Буде по даху гупать,
Начебто в барабани.
Слухайте,
Богом даних,
Діток,
сердешний,
губить!
В хаті чужій на свято –
Яблука на обрусі,
А де нема бабусі,
В місячнім сяйві босі
Будуть вночі лежати
Сироти коло хати.

3


Загубилась у яблуках
Пристанційна провінція.
Кида барвами райдуга
В кожний кошик по вінця.
Із далекого байдуже
Поїзди у столиці.
Дві хвилини на райдузі –
Хмелю яблук напиться.
Промайне в когось байчина,
Мов зостатися хоче.
Тільки тут ще побачити
Суто Євині очі.

Хочеш вдарити? Що ж, удар,
Та повір: ти не вмієш бити.
Для таких, як от я, почвар,
Кіл осиковий – наче квіти.

Не вразлива я, бо давно
Вже живу я на цьому світі,
Й не таке, як от ти, «воно»
Зустрічала на цій орбіті.

Я вмирала уже не раз
Від болючої рани зради,
Й вибачала, слабких, я вас:
Божі тварі, хоча і гади.

І сама я вже не знаю –
Чи жива я, а чи примара.
Але бачу чорну зграю,
Що гризе твою душу яро.

То навіщо ж іще мені
додавати слабкому болю?
Утопи свою злість у вині,
Відпусти вже себе на волю.

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій Імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...

**
Я так довго один.
Вже дощі
Білих вишень зламали скерцо.
На зелений жертовник весни
Покладу своє серце...

**
Позакидало снігом всі дороги.
Відходять мовчки ночі, дні.
І поряд з образом святого
Вінок цибулі висить на стіні.

**
Передчуттям вселюдських свят
Зігрієм душу в ніч зимову,
І тиху поведем розмову...
Після параду буде снігопад.

Під неба накривку зірки опалі
покришуться думками у безмежжя,
як пір`я придаватимуть дедалів
вогню словесному.
За звичаєм у нас
весну стрічають на лівобережжі
до того часу як
на грудях зляже наст
і можна легко на живе ступати,
збивати сухостій, з калини
сопілку вирізати, казематом
лякати царство сну.
Триматися в умі
за дольку помаранчі. Нині
правиця правлена
ватагою кумів.
Це панібра(ля)тство, витворене нами,
покличе знов на барикади,
обвішане по совість орденами,
прикрите спинами,
дорогу прокладе
собі і тим, хто пестить владу
хто за христинами
піде – він знає де.
Він знає як і чим з нелюддя люду
тягнути сік, вкладати шпали.
Суд не наважиться, Бог не осудить,
бо весни веснами,
та звичаї у нас.
Полярне літо, осінь вкралась
і так по-рідному
лягає наст.

1 Травня 2009

Вийде хмара на синє подвір’я,
кине погляд ласкавий донизу.
Їй назустріч зелене довір’я
перших трав з-під торішнього хмизу
гляне в очі з прадавністю звички.
Піде хмара по воду до річки.

Час дні снує тоненьким павутинням.
Хтось грає в щастя, просто - на очки.
А він з наївним поглядом дитини
вчить мене любити павучків.

А хтось хотів би жити й не вмирати
і ставить перед образом свічки…
А він невинним голосом дитяти
вчить мене любити павучків.

Час летить, прохлопаний в долоні, -
серед нас багато диваків...
А він, просто хлопець - суперсоня
вчить мене любити павучків.

повертати – квитки:
повертатись у каси ранкових вокзалів...
нам не можна в зворотні адреси зім’ятих листівок;
дні народжень збігаються з датами видачі
банківських карток –
замовляй на кредитні рахунки мене;
і вшиваємся звідси!

переводити посмішки –
колом розплавлених сонцями колій,
на годину назад – щоб встигати вкладатися в злочин...
і літати по колу на крилах дітей міжміських повідомлень.
і за небо – боротись...

зістригати волосся на пам'ять минулим
похмільним коханням,
доки нас збереже у історію чийсь карний кодекс.
і чекати на потяг в останнє, на завтра, бажання;
залишатись на потім...

Привіт, акторе! Сцена – це життя.
І навпаки: життя для тебе – сцена.
Згорни з душі в совок усе сміття
І розпростуй напружені рамена.
І грай себе (немов останню роль).
Хоч епізодом будь, але достойним,
Бо у житті бува десятки воль,
Але лише одна вовіки совість.
Одне єство – не сплямлене, твоє,
одна ідея, до якої пнешся.
І кожне слово теж твоїм стає,
Бо все життя суцільна драмоп’єса.
Мовчання. Крок. Задума у очах.
Глядач напружив погляд, струни-нерви.
Минає все – огида, сором, страх,
Та не мине твоя любов до сцени.
Тут все твоє – народження і смерть.
І справжність теж твоя навіки вічні.
Все поглина життєва круговерть,
Але тобі у ній не спопеліти.

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

    В останніх коників, що завтра загинуть,

Я постою у края бездны
   Я помню чудное мгновенье:

И вдруг пойму сломясь в тоске,
   Передо мной явилась ты,

Что все на свете - только песня
   Как мимолетное виденье,

На украинском языке
   Как гений чистой красоты.

    Вчуся ставленню до життя

Нещасні свині!
Бідні тварини!
Як почавсь серед них падіж,
Хоч плач, хоч ріж...
Тільки не їж!

Рохкають, хрюкають,
Хліву вишукують,
І серце стискає від жалю,
Як поглянеш на їхнєє сало...

Що єднає цей світ чоловічо-жіночий,
Чи поділений він на твоє і моє?..
Непочата вода з четверга проти ночі
Проти нашої волі живою стає.

І лікує вона, і втамовує спрагу.
Ми говоримо з нею на “Ви” і на “ти”.
Як одна зі щедрот незамінного блага
Наших тіл і думок наливає плоди.

Дотягтися до неї і складно і просто,
Як читати й не відать господнє письмо.
З нею входимо в світ на хвилинку у гості,
І з гостей в інший вимір крізь неї йдемо.

Акробатка вода на планетній арені
В колообіг річок і судин вируша…
Унікальність її досі нам незбагненна:
Рідина, пара, лід – триєдина душа.

У захмар’я летить, замерзає і тане,
Омиває глибини і сонячну вись.
Те, що є і було, все вона пам’ятає…
Перш, ніж пити її – помолись, помолись…

19
Гульвіса_вечір мається по клубах:
парує молодь, нудиться, тупить,
хмільних жінок цілує в спраглі губи,
діагностує виразки юрби.

Від словоблудства – до міфологеми
про архетипне скурвлення богеми:
ярмо глямуру – низка зваб_і_згуб.
А на похмілля [хтиве_і_лукаве]
ранковий секс, затим коньяк і кава:
гульвіса_вечір [анти]однолюб.


20
Коли космічне серце чоловіче
замісто крові б’ється на словах,
тоді безодня ближче, ніж зазвичай,
і значно глибше власного єства.

Тоді світи розверсті до основи,
і з пустоти витворюються знову –
отут_і_зараз – прямо на очах!
І ти – у цьому вічному творінні
[за риму до невільного прозріння]
жалкуєш, що завчасно не змовчав!


21
Глямурна ніч хитається – що лярва,
в пірамідальнім світлі ліхтарів.
Моя дорога перпендикулярна
до всіх доріг, підвладних цій порі.

У нескінчених вінницьких судинах
еритроцитом губиться людина,
її легалізована мета –
жертовністю [від вечора до рання]
довести, що поети не останні
у черзі до редактора_Христа.


22
Чумацький Шлях тече Південним Бугом.
Важкі вози вгрузають у намул.
Скриплять колеса. Серце крає туга.
Ропа води освячує пітьму.

Поет_і_слово – двоє – вдих_і_видих!
Іти крізь ніч … на місяць віршу вити…
варіювати з надміру краси…
форматуватись… вештатись по чатах…
буденний день молитвою стрічати…
благоговіти – Господи, єси…


23
Шеренги слів шикуються в когорту,
яка мене боронить від навал
мовчання.
А мені на полі Wорду
навзаєм захищати ці слова!

А ще – безсилля втілити у мову
із власним серцем праведну умову:
не галасуй – живи, пиши і стеж,
люби жінок, радій, прополюй друзів,
цінуй себе, віддай належне тузі –
і до мовчання з часом доростеш!


24
Ладнає вудку тихий хлопчик_ранок.
Ґелґочуть гуси. Риба пінить став.
В сільській капличці моляться на рани
жидами розіп’ятого Христа.

Земне довкілля мружиться спросоння:
на полі неба квітне сонце_сонях –
краса непередавана!
Однак,
у цьому естетичному безладді
поети – що шаленці у палаті,
де хворий словом завше одинак!

Прийди у сни і розбуди мене,
Трояндово, тендітно, пелюстково,
Спаде на мене щастя осяйне,
Веселка засміється кольорово.
А там, у снах, літатимем удвох,
Нам крил не треба, нас любов окрилить.
А потім ранок. Закінчиться сон.
Але на цім не закінчиться диво!

Ріжу вени, немов розрізаю червону стрічку.
І повіки важкі, і з повітрям втікає сила.
Це не літо цвіте, то на цвинтар приносять квіти.
Це не сонце в руках, а із воску тоненька свічка.
Ти пробач мені, вітре, свої загубила крила.
Ти пробач мені, світе, не вміла тобі радіти.

Ти пробач мені все. Ці недоліки. Зриви. Зливи.
Бо це сяйво згасає, мов день – на поталу ночі.
А земля не холодна. То просто залегко вдіта.
Не неси мені золота, краще хай пахнуть сливи.
Вони личать усім навіженим. Бо я так хочу.
Не неси мені квітів. Нехай розквітає літо.

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – у ліжку вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що плине тобі нутром
до сьомого відчуття містично, тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не зведеш у біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
                            ландшафти,
                                                           врешті,
у свій синдром.


2009

Із глибини віків, мов тіні,
За нами слідують вони.
Їх очі каменеві сині
Холодні зорять. Вартові

В війні здобутої свободи
Стоять, закуті у граніт,
А поряд з ними в знак скорботи
Палає вогнищем софіт.

І квіти свіжі у підніжжя
Хтось вранці тут уже поклав
Для тих, хто в захист Криворіжжя
Сміливі серце й душу склав.

Дві стрічки чорні поміж квітів,
І на трояндах сніг лежить.
І заповіт із заповітів:
«Ви Батьківщину бережіть!»

Дай до землі тобі вклонитись,
Мій рідний краю, Кривий Ріг!
Сталеве серце мусить битись!
Здійми чоло своє, Гірник!

Палкий вогонь твої ливарень
Романтикою полонить.
У глибині твоїх копалень
І день, і ніч життя кипить.

Веселий шум твоїх майданів,
Невпинний гуркіт заводський
І швидкісного гул трамваю, -
Як все це дорого мені!

В цій назві гордій все з'єдналось:
Гірке минуле бойове
І час теперішній. Здавалось,
Непростий час, але мине!

В цій назві скрита непокора,
В робоче вдягнена шмаття,
Душа, як синява, прозора
Й багате фарбами життя!

Не треба погляд свій ховати!
Честь і хвала тобі, Кривбас!
Вік буду я тобі вклонятись
За доньок і синів - за нас!

Де дві ріки в одну злилися,
Мов два життя злились в одне, -
Тут було варто народитись:
Десь інде небо не таке!

Не сперечаюсь, твоя доля
Не з всіх простих на цій землі,
Але на все те Божа воля,
І хрест твій і мені нести!

Любов говорить пошепки, а ти
боїшся тиші глянути в обличчя.
У гаморі людської суєти
нема рятунку, тільки сірий відчай.

Любов приходить спокоєм думок
і заплітає в серці дивну казку.
Вона – найвищий у житті урок
і розумом збагнути її важко.

Любов говорить ніжністю руки,
теплом очей і дотиком мовчання,
і сяєвом окрилює думки,
І відкриває всі сердечні тайни.

А це останнє. Таке кохання,
Що оплакував п`яний. Границя.
Лізе до моїх полутемних кутів.
З ним було легше.
Скрипіла піском на зубах.Пам`ять,
Що прощається з квітнем. Совість.
Обіймає мої знесилені плечі.
Так буде краще.
А це останнє.Прощальний погляд,
Що ріже мене як масло. Слабкість.
Так любить грати зі мною.
Все зруйнувалось.

Сповнений тихою сонною радістю,
Я біг за блідим тифозним світанком.
Розквітаючи неліпою жалістю,
Отруївшись своєю гордістю…
Я збираю життя по пам`яті,
Мені соромно спати до ранку,
Я сповнений тихою радістю
Біжу за тифозним світанком.

Спочиває поле зоране,
Синє небо сходить зорями,

Сон колише бджіл у вулику,
Вийшов місяць на прогулянку.

Явір віттями рукастими
Гонить хмари, щоб не застили,

Не ховали чарів ніченьки,
Вроду лади-чарівниченьки,

Вроди ніжної-точеної,
Подарунок нареченому.

Зорі війками прикрилися,
І за обрій закотилися,

Місяць котиться- погецкує,
Крутить вуса молодецького!

Гарний ґазда наш Дем’ян -
Кожен тому свідок!
Недаремно те ім’я
На вустах сусідок.
Він працює день і ніч,
Сапає осоти,
Непроста насправді річ-
Сад у троє соток!
Він мужчина хоч куди,
Спортивна осанка...
Має щастя, як з води
Дружина Оксанка!
А вона ж його п’яти
Й мізинця не варта:
Вранці жінка, як завжди,
В офіс - мов на варту!
Макіяж і манікюр,
Підбори високі,
Носа вгору, з дому- пурх!
По асфальту цока...
Заробляє, кажуть, теж
Ксюша гарні гроші.
Та Дем’янові оте
Щастя, ніби пошість...
От сусід його – Хома,
Має жінку Зіну!
Безробітня, та дарма!
Вкалує три зміни!
Відшкрібає казани,
Об пісок та камінь,
Скоромадить, аж дзвенить,
І пере руками!!!
У хустиночці завжди
Нечесана прядка,
Із відеречком води
Поливає грядки.
Колорадського жука
Збирає рядками,
Господарочка така-
Не снилось віками!
Чим Дементій завинив?
Що з Оксанки взяти?
Не шарує бур’яни,
Пере в автоматі!
Маски робить для лиця,
Пілінги та скраби.
Знав - не звав би до вінця,
Отаку незграбу!
Чистотою все сія,
Постіль- біла льоля,
Й жінка гарна! Жаль - моя....
Іронія долі!

Запорошена снігом,
Щаслива на мить,
Доки сніг не розтане
І – сльота в душі.
А проте хай розтане,
Хай ліпше стече,
Аніж душу замерзлу
Засипати
Сіллю

Смерть забирає сильних світу сього,
Геніїв та пророків,
Бісиків грішних, що з часом
Сяють ясніше німбів сорока святих разом узятих,
Бо дорожніми знаками на узбіччі
Вказують вірний шлях кожному з нас.

Смерть забирає сильних
Собі в товариство, щоб було веселіш
Пропускати через горло напій богів,
Обмочити кістки мудрістю хорошої витримки,
До чортиків напитися, щоб не протягти кістляву руку
За наступним, поки не час.

Смерть забирає сильних,
Щоб розділити душу їхню на мільярди пророчого "Я"
І вселити у кожного, хто шукає вірного шляху,
Маючи в серцях надію,
Що смерть ще не скоро протверезіє
Від п’янкої мудрості генія.

Притули до мене свою голову
Послухай яку мелодію настукує серце
Барабанне соло у розпалі на кардані
Кров біжить віртуозно струнами-венами
Горлянка саксофоном видихує повітря
Пальці бережно торкаються твого тіла ніби клавіш фортепіано
І все це враз обривається
Коли ми не маючи грошей виходимо з магазину музтоварів

*
Хотів би чути й бачити тебе
І торувати стежку день у день.
Аби не втрапить
На Прокруста
Ложе.

Я встав з колін і небо взяв за зорі.
М.Вінграновський.


------------------------------------------

В червоній китайці
простую містом. Світе, дивися –
ось я!
Мені розп’яття губ твоїх сниться –
досі…
Любов, як жито,
невчасно зжали з тобою –
надзелень.
Я головою кочусь по світу…
Ґонґадзе…

Блискуча й невинна
Майже нова
На постелі
Забула пастелі.
Прочитала
Завчила
Навік прокляла
Незаміжні думки –
Акварелі.
Незабутньо любила
Виливала зі скла
Вогкі сльози
В жаркій
Пустелі.
2009

Ми поїдемо з тобою до Японії,
Де будинки в небо повростали,
Де вітри вплелись в стрічки драконові,
Диво-сакури в садах порозквітали.

Помандруємо разóм в країни Півночі,
Де льоди приховують історію,
Там де сяйво креслить небо Гринвічем
А весна несе життя теорію.

Заблукаємо тоді в пісках єгипетських,
Там де час заснув під пірамідою,
А вночі по стежках скарабеївських
Йде Осіріс разом із Ізідою.

Босоніж пробіжимось собі по Африці
І тамтамів стук розгонить кров,
Шкіра кольору і присмаку кориці…
(Ще не спиться, ну ніяк не спиться).
А на нас бананові спідниці,
І круг вогнища – агов, агов, агов!

Може ще гайнемо в Аргентину
Де лунає танго на весь світ….
- Мамонько, давай на Україну,
Там тополі і вишневий цвіт.

Там старенька дідова криниця,
Там весняна радість-туга журавля,
А під ставом достига суниця…
Мамо, там мої пісні, моя земля!

Світ на безліч кольорів розлився,
Дивних місць, людей, культур, подій…
Найдорожче ж там, де народився.
Спи, маленька, спи, мандруй і мрій.

Якби я міг тебе розвеселити,
Зітерти сум з обличчя і повік,
Щоб ти могла співати і радіти,
І танцювати навіть без музик.
Якби я знав слова, що як озимі,
У тебе в серці густо проростуть –
Я б їх сказав іще у дні осінні,
Щоб по весні, прокинувшись від сну,
З них проросли бажання і надія,
Розтали снігу спогади сумні,
Нової мрії вітерець повіяв –
О, як би гарно дихалось мені.

Який раз ті самі граблі,
Що лоб мав би стати мудрим…
На ньому ж солоні краплі,
У ньому – заклята тундра.

І стрілки покажуть вправо,
А клинить чомусь на Місяць…
Літак на воді поставив
І з трапа кінцівки звісив.

Нікому немає діла,
Я – голий, смішний астролог.
Рахую твої світила,
Сигнали твої на сполох.

Годинник пробив дванадцять,
Не вмієш, хоча б порадься!
Я зорі, як десять пальців –
І в рай!
Мовчи, бо загубиш числа!
Нам родич з Венери вислав
На клаптику неба вислів –
Читай!

У тебе чужі закони,
У мене – мої вітрила.
Я – біла, смішна ворона,
Якій обрізають крила.

Не віриш в мої пророцтва –
Рахуй свої крапки далі!
Вітрильнику треба лоцман,
А в мене не ті причали.

Нікому неясний ребус,
Ховаю ці телескопи…
Сплатив всі податки небу,
Розвіяв за східним попіл…………….

У Всесвіту строгі жарти:
Не вмієш ти рахувати,
Твої неправдиві карти
Таро.
І досить уже страждати!
Ці числа не просто – дати…
Засміяний сходить фатум
Чекати

Горох

Зоряний…

Роздивляюся світлини,
ковтаючи слину.
Морти-натюр - від кутюр,
гіркоти полину.
Арт-мистецька мішанина,
кострубато-вдала.
Та не знайдеться світлини,
щоб душа зридала!
Нестандартно, згоден, бачу,
пафосом сповито.
Не ридаю - тихо плачу:
не талановито...
Чи то сОбі, з пережаху,
сам здійняв жердину?
Що то є талан, невдахо?
То всі твої кпини...
Грошенят пішло чимало,
на одну оздобу.
І багацько вже придбало,
хоч ціна у лоба,
гамселить, осоловіло,
єврами-нулями.
Кожне себе уявило,
бонзо-королями!
Де ж, сердеги, ви дістали
гламурної пихи?
Ніби ж вчора ще латали
кутюрні проріхи...
Хвацько-влучно "пропіарить"
долоня долоню.
"Тусується" знай, "базарить":
"Ой, ну шо я гОню?"
...А чи ж виходу немає?
Чи ніхто незнає?
"Вихід там" - це охоронець
на двері киває...
...Не піду вже роздивлятись
на оті світлини.
Кожен ладен помилятись.
Не вистачить
слини...

30.04.09

Як старенький човник ліжко лікарняне
Уві сні гойдає, у яві гойда …
Чи Харон управно гоїть мою рану,
Чи веслує лікар – сива борода?..

Довго випливає думка із наркозу
Крізь тумани Стікса на лице бліде.
Хтось таки повільно розвидняє розум ,
На чоло долоню спокою кладе.

Стишені розмови пахнуть валідолом…
З усієї сили я шепочу теж:
- Не чекай, Хароне, ти іще не скоро
На поверхню Стікса весла покладеш.



* Харон – старий перевізник душ померлих
через ріки підземного царства.
- перевозець до підземного світу.
Стікс – річка у підземному царстві Аїда.

Пуста, як прірва,
Змучена до краплі,
Об душу відбивається луна.
Дурманом-полином наскрізь прогіркла,
Ображена, занедбана, сумна.

Стоїть Вкраїна,
Похилила голову.
Страшні думки – куди ж бо вас подіти?
Немає в світі тяжчого для неньки,
Аніж безвольні, нерадиві діти.

Вона ж для них
Засіяла дубрави,
Воздвигла гори й море постелила!
І навіть в мареві страшному не гадала,
Щоб діти на шматки її ділили.

Щоби стидилися
Старенької хустини
І мови, Богом даної, цурались.
Не встояти – до верби прихилилася,
Втомилася, за всі віки втомилася!
І квіту вже в волоссі не зосталось.

Згадала, як колись,
В голодомор,
Синів і дочок на руках несла.
І вірила, що буде жить народ!
Бо в тілі його кров свята текла.

А що тепер?
Аж болісно подумати.
Змарнілі руки притулила до грудей…
Не визнають, катів шанують… Людоньки!
Неначе ніж у груди – від дітей.

Та легше в світі
Відшукать розраду,
Чужих країн отримать співчуття!
Вона ж, старенька, горнеться до мене,
Бо я ж її, я ж теж її дитя.

І я пишу.
Прошу тебе, народе,
Згадай про цінності, про віру, про святе!
І хай ще сотні літ червоні маки й ружі,
Безсмертники і першоцвіт в її вінках цвіте!

что то в жизни хотел изменить
переправить, убрать перекрасить.
только жизнь мне нельзя пережить
только память нельзя приукрасить.

это вечности правило нам,
это вечности нам наказание.

сколько дней в серой дымке сомнений,
сколько лиц сквозь меня, вдоль меня,
только образ твой легкий весенний
запрещу я себе изменять.

с каждым годом мутнее картинка,
с каждым вздохом все дальше мечта.

ты пришла, ты прошла как виденье,
словно сон, словно сказка, мечта
и зачем мне тогда то сомненье
та ли ты, или может не та.

и в раздумьях свой шанс упустил,
и в сомненьях останусь навеки.

если бы знать, если бы видеть все ясно,
если бы можно все прошлое смыть,
я любил бы, верно и страстно,
я бы любил , я бы не смог не любить...

только прошлого воды глубоки,
и пути наши неисповедимы.



один з експериментів, хоча певно не моє, навіть коли ідеї є все таки на рідній пишеться краще

колись забудеш як маму звали
і постираєш шляхи додому.
чому для щастя потрібно мало,
чому душа летить додолу???

коли забудеш як пахне літо,
таке дитяче і медо.. пахуче
колись забудеш.. тоді ж бо хто ти
серед листків вмира.. падучих??

там за камінням даремних цілей,
там за морями розпусних ночей,
ти вже частинка, ніяк не цілий
без права голосу, права очей.

ти загубився, і память стерли,
і твоє вчора давно забрали.
маленькі мрії воскpе.. померли
а твоє завтра ще ж не віддали...