Злобовій Олені
Приходь у гості – нагодую небом!
Підсмажу сонця золотий жовток,
Поставлю чашу з хмаринковим кремом,
Дам на дорогу місяця ріжок.

Кулінарія стала моїм кредо.
Заправить зорями тобі куліш?
Приходь у гості, я годую небом.
А хліба вдома, ідучи, поїж.
27.06.03.

Хоч зараз вітер холодний і сиро
І сіро тобі на душі...
Ти знай, є люди, які тобі щиро
Щастя бажають в житті...

Є той, хто щасливий, коли ти смієшся..
Радіє разом з тобою...
Кому від розлуки світ сірим здається,
А кожна подія - бідою...

Очі твої здатні душі зціляти,
Уста несуть справжню потіху...
Руки для того,щоб іх цілувати..
Краса, бездогання навіки...

Твій друг помогти тобі завжди готовий
Тільки часто не знає він, як?
Ти розкажи йому при розмові..
Тобі не відмовить ніяк....

Дружба -лайно!
Це самообман...
Ілюзія - ось що воно...
Наївний жалюгідний стан....

Нема в світі дружби, все брехня...
Нема того, хто в лихо допоможе.
І варто пам`ятати це щодня
Інакше світ на казку стане схожий...

І будеш жити у рожевих мріях
Де кожен друг дасть руку допомоги...
Не запідозриш у поганих цілях..
Віддаш за нього серце, руки й ноги...

Та раптом трісне бульбашка рожева
І ти все зрозумієш в мить...
Порветься біла ниточка життєва,
Почнеться чорна і жорстока нить...

Ти зрозумієш - ти став непотрібним...
І другу свому ти уже набрид...
І вже для нього став ти непотрібним
Йому плювати, що тобі болить....

Ти був готовий голову покласти
Щоб другу тому догодити...
А зараз в тебе почались нещастя
А в нього нема часу для тебе послугу зробити...

І не кажи "Я ж небагато прошу!!!"...
І не кричи "Невже тобі це важко дати???"
Ти зрозумій, що навіть не за гроші
Твій друг готовий був тебе продати...

Тепер, коли ти просиш бути поруч
Твій друг свій час оцінює дорожче...
І знай - нічого ти тепер не зробиш
Як важко, то ніхто не допоможе....

Дуракам закон не писан
(пословица)

Законы есть для всех, для бедных и богатых,
Для тех, кто любит смех и тех, кто любит плакать.
Для тех, кто любит жизнь и кто её не любит,
Закон готов один и он всегда рассудит.

И чувствуешь себя одним из тех вагонов,
Которые бегут неведомо куда.
Есть рельсы две. Их все зовут Законом
А в сторону свернуть уже никак нельзя.

Нам мысли утюжат законом-катком,
И грустно мне слушать их стоны
Так лучше уж быть дураком,
Чем жить по таким законам!..

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Не шукай мене в шаленстві світу.
Не гукай у мороці думок –
Просто, я закохана у світло,
Що мене підносить до зірок.
Просто, я закохана у небо,
Де веселки щедрі кольори
Знов і знов ведуть мене до тебе,
Я мов птах спускаюсь із гори,
Щоб зустріти знову твої очі –
Щоб у них втонути назавжди.
І, нехай це мій найтяжчий злочин,
Але ти діждись мене, діждись!

Лиш на дрібниці не розмінюй серця -
Дивися вище, хай не стигне кров.
У небі сонце мило усміхнеться:
Розтане все – залишиться ЛЮБОВ.

Розірвались в торбані байорки*,
роблю все, що мені не зруки…
В моїм серці, неначе в Нью-Йорку,
впали башти дві, близнюки:
«Любов»
і
«Кохання»


* байорка – кожна з чотирьох обвитих канителлю струн торбана

------------------------------------------------------

Написав даний вірш, а потім думаю: якби не було тієї трагедії, то не було б і такого порівняння? Не було б даного вірша? (Це завдяки теракту народилася поезія?!) Тоді що таке поезія: фотосинтез горя і смерті в тендітне видихання закоханого серця? Ось, якби не було тих подій, то, як би я сказав, про те, що сказав? А, може, якби не впали ті башти-близнюки, то вона б мені не відмовила? Може це мені Господь показує, що у Всесвіті є більші трагедії, ніж фізичні смерті? Може вмирання Любові більша за суттю, ніж ті смерті?..

Репродукція новенька
з манерами стерви
пішла якось до музею,
де висять шедеври.
Каже подрузі з надривом:
« І на що це схоже?
Від незграбних примітивів –
борони нас Боже!
Ці старі Оригінали
на столітніх стінах -
жалюгідні маргінали!
Хіба це картини?
Подивись на мене краще:
стильна, креативна,
не вишу, мов те ледащо,
а веб- портативна....»
...........................
Ось так товкла воду в ступці,
не збагнувши й далі,
Що не було б Репродукцій
без Оригіналів.

*
На обрії сльози’
Прощалися з тобою.
Ти сонечком була.
Я
Срібною водою.

О, не шукай легкого заробітку.
І як так можна? – Просто вбити квітку?

Теплі хмарки подиху твого
Зігрівають темну ніч осінню.
Палиш у прочинене вікно,
Кажеш, що удвох не так вже й зимно.

Обіймаєш. Дивишся углиб,
Ніби прочитати серце хочеш.
Декламуєш про любов верлібр
І мені, і тій бентежній ночі.

А слухачки мовчки віру ймуть
Тим словам, зігрітим чорним чаєм.
Дві душі крокують у весну.
Ми ж її з тобою відшукаєм?

Теплі хмарки подиху твого
Та цілунки зоряно-пестливі.
Стоп. Відзнято. Це лише кіно.
(а здавалось, що усе правдиво…)

Там, на другом конце планеты,
хоть шар никогда не имеет конца,
но это не важно, короче, где-то
небо, отлитое из свинца,
сыплет звездами в Миссисипи,
«Оoh-yeah»,- восклицает стареющий негр,
а я повторяю, и небо сыплет
их отражение в Днепр.
А дальше, от голоса отрываясь,
эхо цепляет блики зари,
и в это время торговка в Китае
нечаянно просыпает рис,
что-то при этом кричит по-китайски,
и, когда над Россией летает сон,
влюбленные школьники под Батайском
смотрят, как звезды падают в Дон.

Аби збулося
Відповідаю.
щоб не обірвалося
Пишу вірші
Було щоб жити
І розчиняюся у верхньому блакиті
Іноді
Коли хтось бачить
Наврочу долю
і хай бог мені пробачить
В думках тримаю три картинки
Співачка. Діти. Єдині
Є-ди-ні
Одиниці
Обірвані нитки
До краю
По крупиці. Тягну себе
У крапельках роси
вода поживна
Пожежа. Не врятує
Світ.Одна.Вода
Є-ди-на
І згасне лід.
І згасну я
Наврочу долю. непотрібним людям.
І кращого житя
НЕ-бу-де
Зв*яжу нитки всі в єдину.
Остання крупиця. Кінець. Лину

Пальці притискають
струни
твій дотик
сприймаю як жарт
Тепер, нумо,
змінюймо ролі
Давай!
ти - скрипка,
а я – музикант…
Будеш ТИ тепер чемним,
А я…
ПОКОХАЮ тебе
І…
не витримають нерви
over gamи…
наші..
сумні…
На інструменті порвані струни
Я погралася не на жарт…
Знову змінимо ролі.
Чого там
Іграть так іграть!
Повернулись.
Буду сумною.
Казку на ніч тобі розповім
Та нема спеціального клею
щоб зарадити струнам моїм
Ось така тепер фішка в моді
Що, сподобався мій флеш-моб?
Повторим при нагоді.
І-і-і-і….ГРАЄМО
Знову.
ОП!

Я починаю думати.
На тому рух спиняється.
Стій!
Тут ходять люди
Тому переміщаймось. Ти- мій
Завчити чи поринути?
Грати,
Або лиш здавати?
Не вірю в щирість дощика
Він змочив наші карти
Стоп.
Перестала думати
Тепер усе простіше
Рух для мене -
Це плавати,
Повзи, або летіти
Сьогодні політаємо.
Ти в небі
а я під водою
Рух для мене –
це ковзати на льоду.
І ,maby, з тобою.
Знову я подумаю.
Почну тебе навчати
Не вміємо ми ,
дощику,
карти розкладати
Стоп. Перестала думати.
Летимо пити чай.
Я буду мовчки сидіти
А ти мене навчай

Я так не схожа на весну!
І не люблю чекання,
Я пригорну та занесу
в книгу сподівання.
Я напишу та підпалю,
Триматиму та кину
Я так не схожа на весну.
Тому візьму й загину...

Я більше не бачу.

А колись мріяла
зі свідомості стирати те,
що зором міряла.

Тепер лиш кольорові сни.

Що вчать радіти весні
В неї особливий аромат

А я так хотіла малювати.
Тепер лиш сльози сліпі.
На папері.

І безконцентровані думки.
переживання.
І мої зізнання. Раніше було.
А тепер не боюся.

Прокидаюся зранку
і новому життю вчуся.

Життю доторків і ароматів.
Стираючи спогади
виринаючі з темряви...
...аби було веселіш...

Чую новини та про погоду...
Ніхто не дзвонить
Вони думають, що я очима слухаю?

А цікаво... Який тепер погляд?
може насниться...

Сповільнюється час.
Я зосереджуюся на тобі.

Мене більш нема.
Мене збив автомобіль.

Завмираю і чекаю.
Зрозуміти намагаюсь зміст.
Слова. Нема.
Змісту. Більш Не-ма.

Хтось відчув страждання.
А мені як відчути???

Я у себе питаю й можу себе почути.
Якось дивно, якщо в цілім всесвіті я сама.
Я зійшла з розуму, а мене нема.

Дивлюся у дзеркало.
То як воно, ЯК?

Твій погляд вбиває.
Ти – духовний маніяк!

Що писали філософи?
Про що міркуємо ми?

Ці теми заєлозані.
Про це снилися сни…

Тобі чи мені?...

Я хотіла знати. Де межа почуттям
Коли поверталась безтямна.
зовсім
додому
концентрую увагу на чорному домі,
де кажуть не чують привиди втоми
і питають людей, хто ми?
амнезія
втрата
знайти
пізнати в морі. небі. все банально. так є завжди
лиш парадоксально те,
що віримо!
о боже!
я не бачу хто це
лише чую голос втоми:
хто ви?

Сни мої - то лезо
Я – неприкаяна душа
І знову в пастку лізу
І знову не пройшла

І знову в вирі мчуся
До «світлих» почуттів
І знову не боюся.
Чомусь забракло слів

Чомусь в країні криза
Чомусь таке життя
Чомусь ця паска, мила,
- то моя душа.
І знову всі страждають
І знову я пою
Чомусь ти не заплачеш
Чомусь я так люблю

Органіка. Обірваний зв’язок.
Тепер сама. І хмари посивіли.
У цьому світі день якийсь зіпрілий.
Він дивиться згори на тебе, як втомою убитий вовк.
Тепер сама. Дах трохи заржавілий
Відіб’є краплі мокрого дощу. А був колись сухий
Тоді, коли любили.
Тепер він трохи виє, гукаючи весну
І вию я. В душі. Хоч посміхаюсь.
І змокнуть не боюся, бо іду.
Раніше райдугу у небі роздивлялась.
Тепер не бачу вже нічого, крім дощу.

Божевільні та приречені, окутані думками,
Ми йдемо.
І цього вечора зізнаємося мамі.
У скоєному, хворому, забутому з роками...
Ми йдемо. Нам вже не весело, бо напилися кави
здавались щоб тверезими ці темні карі очі
Ми думали-обійдеться
Ми думали щоночі
Про кару ту небесную,
Ту, що лягла на плечі.
Депресували веснами
Кололися, нарешті....
Йдемо собі, зітхаючи...
Жбурляємо камінням...
Йдемо, не заглядаючи під ноги.
вже умієм..
Ми думали - обійдеться.
Та надто, друже, пізно.
Хвороба-то приречення.....
Тебе до себе візьме.

Переходячи на особистості
ти переходиш на інший бік вулиці
на "салатовий" колір світлофора.

Ти - втілення втечі звідусіль.
Я хочу бачити тебе живого.

Піклуватись про тебе немає причин
Це підлягало обговоренню.

Не буду об’єктом твоїх обіймів.
І не була. Бо хвора.

Склавши в пам’яті блиски зіркових очей,
нам не вдалось бути щирими
Доторкнутись губами до моїх плечей -
покарання вищою міри.

Розповсюджую вірус втечі й війни
Не одного тебе заражено!

Контрастний вигляд моєї стіни
викликає в тебе відразу.

Я не вмію малювати, пишу бездарні вірші.
Я нікчема і ти це знаєш.

То чому все ще пишеш на контрастній стіні?
Мою втечу наздоганяєш

В цьому сірому місті гнилих троянд,
що відроджуються з часом,

я відчуватиму аромат,
що викликає в тебе відразу.

Дзвінок у двері. На порозі – друг.
Застиглий погляд до нестями рідний.
“Дозволь мені забрати капелюх,
Що тиждень тому я забув. Потрібний”.

“Проходь, бери. Я тут спекла пиріг,
То, може з чаєм?..”
“Ні”.
“Замерзли ноги? -
Надворі ж - вечір, і мороз. І сніг...”
“Ну, наливай, погріюсь в тебе трохи”.

Проміння лампи плавало в чашках,
І погляд зупинявся на глазурі.
Й провина. Й радість, й біль в твоїх очах,
Вуста ж тремтячі, а слова похмурі.

“Спасибі за смачний пиріг і чай”.
Пішов. Його ковтнула завірюха.
І знову ж те колюче “прощавай”,
І знову він забувся капелюха.
1999.

Створена вічністю в межах безмежності.
Поза буттєвістю, простором, часом,
Просто Людина в своїй незалежності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

З тихим неспокоєм, з гнівом і вірою,
З щастям любові, з болем відрази.
З вічними сумнівами і довірою.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

Тільки з Душею, Духом, Духовністю
Буде для Всесвіту, наче прикраса.
Справжня людина в своїй невимовності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

День весняний, сонце сяє,
Вже й кульбаби розцвіли,
Метушиться й пил здіймає
Горобець в саду малий.

З гілки він летить на гілку,
Впав на землю, знов злетів
І до неї, знахабнілий,
Ближче ніж належить сів.

У пилюку вдвох упали,
Покотились по землі
І про щось своє кричали
Горобці в саду малі.

Від весняного дурману
Заспіваю пісню й я,
Як горобчик пострибаю –
Де ж то дівчина моя?

Нарешті на Твоїх устах
заграла посмішка…
Застигла у очах весна
стирає проміжки
між забуттям, в якому сам,
і днями радості,
між снами, де любов Твоя
пускає паростки…

Пробач мені, що не зумів
Тебе сполохати,
що своє серце відпустив,
не зміг приборкати,
що без притлумлених образ
не розійшлися ми,
що наслухaю кожен раз
Тебе між зливами.

спи. ще зовсім рано.
спи на моїй правиці.
я буду дивитись на тебе,
наче сам вже вицвів.

спи. ще зовсім рано.
спи. і далі. ліворуч.
слухатиму як ти дихаеш.
спи. я зовсім поруч.

Допоможи не втратити надії
Отут, де час не перейшов за лютий,
Де проти ночі – вечір кам`яніє,
І кожен другий мріє про отруту…

Де надто біло, кахельно, стерильно,
Бракує марлі і пухкої вати,
Де лікар часом – не такий всесильний,-
Додому відпускає… помирати.

Де невідомо, від чиєї крові
Твоє слабке іще пульсує серце…
Допоможи не втратити любові
До того, хто за вікнами сміється,

У кого стільки блиску і азарту,
Чиє життя строкаті має грані…
Допоможи зустріти гідно «завтра»
Й тоді, коли вдихнеш його востаннє.
2.04.09.

(Переспів болгарської християнської пісні)

Перед Тобою на колінах, стою, о Боже, зі слізьми
Благаю – будь же милостивий і щире каяття прийми.
Почути радість дай і втіху і Свого не ховай лиця,
Щоб я біліший став від снігу і, вдячний, прославляв Отця.

Згрішив я - ніде правди діти, вчинив лукавство, заздрість, гнів,
І не дотримав заповіти, покірним бути не зумів.
Подай же, Боже, серце чисте і духа віднови в мені.
Вщаслив Своїм благоволінням тепер, завжди і по всі дні.
2009

Вечірня сукня,
чорний шовк,
прибитий діамантами до неба...

Десь чути колискову,
день замовк,
лягає спочивати юна Геба.

Брюнетка кучерява,
аромат
на смак, неначе кава з автомату.

Кухонна лампа,
банкомат
по видчі думок не ліг ще спати.

Гнучкі години.
Я краду
ревнивий сон в своєї ночі.

Про вартість зранку.
Зараз йду
я по книжках топтати очі.

*
Щоб залишити після себе слід,
Пишу пісні про тебе
Ненастанно.
Скриплю пером, мов ковзаном об лід.
Чи стерпить все папір, а чи розтане?

Фіолетовий дощ змиває твої сліди
З філетових площ, де ти вже не ждеш мене,
З тополиних алей, де часто буваєш ти ...
І в долоні чужі ховаєшся від сльоти,
Сподіваючись, що вона, як осінь мине.

Ця сльота-самота - наш рок і наша печаль,
Що в очах тріпотить, немов паперовий змій
Не твоєю рукою торкнеться мого плеча...
Не твоїми думками намріє мені причал,
Не моїми вустами комусь прошепоче «мій».

Фіолетовий сніг на фото, а поруч ми,
Фіолетовий вітер міняє на кленах крій,
Паперового змія відносить шалена мить...
На обірваній ниточці змій у небо летить,
А у тебе в руці– пуповина від наших мрій.

О, Лесбіє! Живі ми – тож кохаймось,
Плітки старих не варті навіть аса!
Заходять сонця, але сходять знову,
А нас тримає швидкоплинне світло,
І ніч за ним – довіку безпробудна.
Даруй же тисячу і сто цілунків,
А потім тисячу нову і сотню,
Ще тисячу із сотнею до перших.
Коли тих тисяч зберемо по вінця,
Змішаємо їх так, щоб жоден злодій
Не розібрався в нашому багатстві.

Оригінал

ad Lesbiam

VIVAMUS mea Lesbia, atque amemus,
rumoresque senum seueriorum
omnes unius aestimemus assis!
soles occidere et redire possunt:
nobis cum semel occidit breuis lux,
nox est perpetua una dormienda.
da mi basia mille, deinde centum,
dein mille altera, dein secunda centum,
deinde usque altera mille, deinde centum.
dein, cum milia multa fecerimus,
conturbabimus illa, ne sciamus,
aut ne quis malus inuidere possit,
cum tantum sciat esse basiorum.

Пробивається сонце несміле крізь туман і ранковий ще холод
Золотить у будинків дахи, а в церков – куполи із хрестами
Ловить перших, несмілих і сонних іще перехожих
Що спішать в новий день, на ходу розпрощавшись із снами.

Дзеленчать, мов будильник, вже перші ранкові трамваї
Всім, хто досі ще спить, приводячи сонце у гості
Все вперед і вперед, по блискучій, мов ртуть, магістралі
Що бере свій початок у місці народження сонця.

В літнім парку дерева так солодко й млосно зітхають
Шелестять темним листям й розказують всім свої сни
Снилось їм, що й до них завітало кохання
Як до тих, хто всю ніч цілувався під ними.

В місті повно ще снів, що хотіли б поглянуть на день
Але тануть на сонці, мов сніг, у відлигу весняну
То ж ховатися мусять у дуплах стареньких дерев
Доки ніч не опустить на місто своє покривало.

…перше весняне сонце вихлюпується на сонний брук
охайних містечок Австрії,_Чехії_Швейцарії_тощо,
де дядечко Фройд на ниточці комплексів, як павук,
звисає зі стелі свідомості «Ахтунг! Лишень без рук!»
і веде прихожан – на щорічну (профілактичну) прощу.

...бо тут – сезонне загострення, хронічно хреновий невроз,
бо тут любов – яка б не була, але до крапельки вийшла,
бо життя утікає слизькою рибиною – кудись повз
і хробак невідомості через вухо у мозок заповз,
а он там –
цитадель «Клініка» -
вся у хрущах і вишнях.


...ідуть стежиною – убогі духом, заплакані та малі
діти реклами-мами, гребучої хімії та модних топлесів,
(ситуація – старий пердун, а хоче, щоб як в Махмуда Алі)
А Доктор – намісник Бога на цій боже-вільній землі –
Пере спідню білизну їх брудних недитячих комплексів...


- А скажіть, лікарю, вам не страшно жити з такими нами?
А не хочеться стерти із мапи світ, узявши велику ґумку?
: знаючи, хто приходить у снах до цієї дами,
: що відчуває оцей шмаркач до своєї мами,
: нашу – від першої до останньої – найпотаємнішу думку?
: нашу млосна потребу – виговорити – наче виблювати гріхи….
Не сваріть, лікарю! Мовчки дайте прощення і причастя!
…і летять душеньки, і сідають на ваші руки, немов птахи…
( А признайтеся, є спокуса послати на букву х?)
А яке воно, лікарю –
на колір,
на дотик,
на смак -
ЩАСТЯ?

Я йому у вічі – тюремник
він мене – за двері
на волю

*
За роком рік -
на зламі рівнодення.
Попереду дорога - зверху вниз.
Синам залишив
Першу половину.

Руки и книги срослись бежевыми щупальцами,
Они ласково листают страницы из стекла
Бархатным ветром заставляют мозг стучать
Как кулаком по летнему дереву
Или по упавшему с него листу
Чердачного шифера
Пальцы бегут, играя гаммы
Потными пальцами заполняй стаканы
Пряча наперстки в суставы и в небо
Кинь в него улыбкой, она тебе не нужна
В этом городе счастья все мертвы
Кто хотел, тот забыл
Кто не сумел, тот помнит
Код на двери
Последние ворота, выпусти стадо
Баранов, желаний,
отпусти свою пустоту
Она скучает по небу
По белому мрамору метро или поэтов
Кто сказал, что они забыты? Я помню
Помню сколько ступенек в твоем доме
И цвет окон в отражении глаз
Вкус дождя на плитах надгробий
И запах огня около вечной реки
Дракоша... Северные ложки
Дерутся за наклейку с твоим королем
катана вцепилась во взгляд толкиениста
Вот что значит неожиданная встреча в нашем метро
Возле фонаря, что казался самым ярким
Пока мы не вышли на грязную улицу
Теперь наш фонарь – солнце
Мы плывем к нему, гребя только справа
Каноэ помогает чешуйчатым хвостом
Ему тоже холодно в алейроне модерна
Под ворсинами перхоти узлы лучей
Солнечных лучей
Они все короче
Мы плывем к солнцу уже не гребя
Канаты лучей все толще
Волос все меньше
Пускай, у солнца нет зеркал,
У него нет друзей или врагов
У него есть луна
И надежда на то, что мы доплывем
Не сгорев
Никогда не сгорев
В море его слез
Желтых солнечных слез
Пожарь мне яичницу на них, если я вернусь
К утру

Я розумію комарів, що хочуть крові:
Інстинкти їхні і природні, і здорові.
А от людський моральний вампіризм –
Не безневинний комашиний атавізм:
Якщо не протидіяти вампіру,
Прокусить душу, а не лише шкіру!

Ця лілея, мов біла ніжність,
Як сама незаймана святість,
І невінчана, й незаміжня,
І не люблена, й не зім’ята.
А вночі очей не змикає,
В ароматів густій задусі.
То на ранок сльоза стікає,
Чи сережка блищить у вусі?

*
Коли сусідський тин
Уже скінчився
Й потому потягнувся
Рідний тин,
Закалатало серце ще сильніше.

*
Мабуть, таки кохання –
Це вогонь.
Інакше, як я можу пояснити,
Коли тебе побачу –
Чом горю?

Чорне кошенятко ловить яскравих метеликів
Воно ще не знає, що виросте чорним котом
Воно ще не вірить у різні погані прикмети
Де зустріть забобонну людину – це велика халепа
Тут тікати чимдуж і подалі, махнувши хвостом,
Й попадать таким людям на очі ніколи не треба.

А поки вилежує боки на сонці і золотом вуса
Фарбує. Вмивається часто й пригладжує шерстку
Ганяє двором, доганяє набридливу муху,
А потім, хвоста налякавшись, тікає щодуху
І якщо повезе й хтось сміливий знайдеться
То в котика будуть домівка і лагідні руки.

А як ні – не біда, він підкручує вусики хвацько
Гордо хвіст підіймає трубою й на високому даху
Заспіває пісень й зробить збитки не злі, а босяцькі
І про те, що йому наболіло, він нікому не скаже
Лиш чекає, коли перестануть невдахи
На дорозі, де сонечко світить, йому попадатись.

Об одинадцятій, між небом і Дніпром,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді літали дельтаплани за вікном,
Тоді пірнали кришнаїти в медитацію.

Це дощ клейкий, що ліпить краплі на чолі.
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це найтриваліше насильство на Землі.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

Об одинадцятій, коли сконала ніч,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді від подиву раділа кожна річ,
Тоді планети поміняли дислокацію.

Це перехожі, очманілі від добра,
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це позитивний знак глобального ядра.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

В парламенті потрібні дві палати:
В одній зберуться “тихі” депутати,
У другій – забіяки дратівливі,
І стануть виборці заможні і щасливі!

Усім ненародженим
присвячується

Останнім було: „Не треба”.
Шанси на зустріч стерті.
Лоно твоє відсьогодні
Виношує холод смерті.

Вона буде битись ніжками,
Проситиме свого сходження.
Дитя уві сні ридатиме
У день свого ненародження.

І добре було б розродитися....
І добре було б з дитиною...
Бряжчати одвічно відчаю
Сталевою пуповиною!

Гойдати колиску протягам
І „люлі” співати місяцю..
Наступне дитя, - народжене, -
Проситиме відігрітися...

Творити тишу важче, ніж слова.
Творити тишу на усіх началах.
Аби почути, як зросла трава
У час, коли душа твоя мовчала.

Творити тишу міцністю з базальт,
Коли усе зрива на децибели...
Так ніжна квітка дужає асфальт,
Аби росу зібрати в білий келих.

Спалити час, як спалюють листи,
Коли вони усі – впоперек серця.
Це - вдих планет, коли сумуєш ти,
Це – нескінченість світових інерцій.

Пройти б глухі дороги лихоліть,
Щоби не зводив, як судома, сором.
Я вірю, що усе це відболить,
Лише ніхто не відає, чи скоро.