Посивілий чернець надіконно шукає неба,
Виростають із вуст янголят молитви-пісні.
Позахрамні свічки догорають сльозами в себе,
І снігам власні лети давно вже заголосні.
Баба, давня, як людство шукає свій шлях до болю
На Чумацьких вискрипують ген молоді вози...
Тільки он над рікою берези, як мавки голі,
Дочекались нарешті святої, мов час, сльози...
На краю піднебесся корчма матюками стогне,
Ніби дівка, що вкотре втрачає комусь себе...
А вітрам на душі так якось ніби...
Ніби бог не
Може
Встати до них аж із сьомих своїх небес.
І такий ото час, і таке ото людство сонне.
Поділилося все на дурдомність і глибину...
Хтось у себе росте, хтось тверезиться самогонно...
І безшабельно йде на печальну чужу війну.

Так знецінився бунт,
Що епоха шукає героїв,
На війну йти готові поети і ще – жебраки...
Ми вже навіть життя називаєм не нашою грою,
І шаблі продають самогонні смішні козаки...
У нових кабаках пяна пісня безструнно вмирає,
Українська душа віддається за «зелень» світам,
Називаєм Європу стару закордонним раєм,
І не хочемо Тут, і не знаєм, що буде Там.
В сигаретнім диму сплять сумні молоді титани,
Вже змаліли до болю
Немає за що рости.
Жебраки і поети...
Чи стане їх, а чи стане
На цю битву
За бунт,
Що занадто уже простий...

Всміхайтеся! Радійте! Новий Рік,
вдягнувши землю у пухнасті шати,
Дарунків повний міх несе до хати!
Мені ж дозвольте скромно побажати,
аби в здоров’ї Ви прожили вік!
Нехай щастить! Не звідайте Зими!
Любові Вам! Гармонії зі світом!
Весни у серце, а у душу – Літа,
Аби той світ зуміли Ви зігріти!
Хай Ангел захищає Вас крильми
і вчить літати стрімко і високо!
Натхнення Вам! Достатку! З Новим Роком!

Криза - курва, довге тьфу.
Добре лапати лафу
тим, хто вліз до кадру,
кума має в "Надрах"
чи нагана в бардачку.
Пальцем викручу "ку-ку" -
стане всім ясніше
в кого їде криша,
в кого криша - в мене дах
кришиться - ну повний крах,
піст настав з неділі,
нагла кров - у тілі,
пельку заливає геть -
поре, Порошенко, Петь,
Юль, юлава, юлиця,
бджоли хочуть вуликів,
банкомати - мати cash,
а не дулю - поки вмреш.
Ціни не кусаються -
на три... посилаються.
За баранкою - баран,
а гальмує ним папан.
Скоро, курво, свята -
п`яти-верхим матом
славимо ми кризу всі,
добре в склепі ковбасі,
ех, лежить собі - нівроку,
та до слиньок гложе око,
бо від старості кінці
відкидатиме з-за цін.
Браво, компліменти -
гіпо-(імпо)-тентам,
хата - пшик, машина - пшик,
яйцематам всім чик-чик.
Хоч збирай Парасок,
пришивай лампаси
в ретро-стильнім галіфе
та показуй падлам "фе"
не гримасами, а ділом -
щоб вони нарешті сіли,
а не лаялись лайном
з ru-ua-kazly-dot-com.
Добре машингвера змажу,
на дорогу файно вмажу,
крутиться земля, гуде -
буде вам Улан-Уде,
пане-бороню-кишеню.
Так-так-так. Три букви. Зеньо.

30 Грудня 2008

На спільній тризні їхнього кохання
Замовить він по келишку мартіні.
І небо виглядатиме погано:
Ні сонця, ні промінчика, ні тіні.
А потім дні покотяться клубками,
З них не зв’язати й шалика на душу.
Хирляві зорі з жовтими боками
Не упадуть, хоч як їх не обтрушуй.
І міжсезоння перейде у вічність,
А вічність перейде у міжсезоння,
Між ними відстань стане межиріччям,
Далеким, як від Бугу до Гудзону.
І їхні душі поступово згуснуть,
Від нескінченних переохолоджень,
Ліхтар навпроти дому - просто лусне
Жбурне в пітьму човни самотніх лоджій.
Анабіоз триватиме, аж доки
Їм не всміхнеться зустріч - благовістя.
Із келишком вина іскристооким
Й морозивом в суничному намисті...

Ты не кричи в озона дыры,
Не видишь, что ли - спит Господь!
На облака слова-мортиры
Не направляй, их не вспороть.

Поверь, не много в этом чести -
Кричать в порвавшийся озон.
Врата небесные не треснут,
Не потревожится и Сон...

Ты бесконечно мал пред синим,
Широким небом непростым.
Давай же бисер свиньям кинем
И Бога спящего простим!..

Якось-то Лебідь, Рак та Щука
Посеред грудня так зійшлись
І усі разом узялись
Країну витягти з болота.
(Дарма, що трое ідіотів)
Отож файненько запряглись.
Раз-два і тягнуть небораки,
Аж тут стрільнула думка Раку:
- А нафіга мені здались
Оці бездарні конкуренти?
І звідкіля вони взялись?
Я тягну дужо. Це ж напруга!
А славу потім всю на трьох
Поділять кляті журналюги!
Ні. Так не добре. Бачить Бог
Хотів я витягти країну.
Але один. Без цих небог.

- Щоб дідько вас забрав усіх!
Мені б троянду у косі...
Мені усе віддасть народ,
Як не зашкодить цей урод
Що хвіст задер, немов павич
Не Лебідь він, а просто сич.

На восьме березня, якщо
Ми витягнемо цю країну,
Мені перлину злотоцінну,
Мені корону...

- Вот еще! - Озвався Лебідь.
Ты, подруга, назад в свою реку ныряй.
Мы без тебя уж как-нибудь.
Га-Га! Мы без тебя дотянем.
Мне русские помочь придут.
Дотянем! Вытянем! Помянем!
И будет рай. Москва и Рай.
А ты ныряй. Давай, ныряй.

Рак тяжко думав:
- Як же гірко,
Що в мене нещаслива зірка.
В країні криза. Грошей мало.
А клешні ще би крали й крали...

Тремтіла Щука від образи:
- Чого одним усе і зразу?
А я рибина, маю хвістик,
Ну як хвостом у крісло сісти,
І щоб було все так красиво?
І щоб народ тягнув щасливо
Мене на сяючому троні,
А я з косою і в короні...

Надувся Лебідь:
- Вот достали!
Всю душу подло измотали.
Я так на них горбатил спину.
Отравленые апельсины
Хотели дать мне, чтоб иссяк.
Но я же Лебель. Не дурак.

________________________

Отак вони і тягнуть досі,
А скоро вже свята на носі,
І у смердючому болоті
Країна наша все ж гниє.
І рветься Лебідь у Росію,
І Щука заплітає коси
І Рак старається хоч трохи
Украсти, поки клешні є.

Їж ананаси, рябчиків жуй,
День твій останній надходить, буржуй!

В.Маяковський

Кризуєш? Кризую. Новий український звичай практикую,
Збираюсь потрошити співгромадян як різдвяного карпа—
На бік плавники, щоби часом в Анталію або Геную
Не витекли кадри для змін у парламенті—літні кухарки.

Поволі вимотую нутрощі—будуть гірлянди на гілля,
Картинно пов’язані, ніби сюжет для Далі у місцині,
Де тільки за гривні і крадені кейси позбавлять похмілля,
Така заковика, шукай вітра в полі, бо коні не винні.

Кришуєш? Кришую. Обіди для „малоімущих” готую—
Ковток милосердя в рахунок дотацій міського бюджету,
Сьогодні народу потрібніший плуг, ніж золочена збруя,
І віра у доброго батька-царя на зразок Піночета.

Крейзуєш? Крейзую. Узимку за безцінь снігами торгую,
Даю собі раду, аби вберегти від фіскальних законів
Вишневий садок, і ставок, і яхтклуб, і поля маракуйї,
І патріотичним проривом зустріти кінець кризотрону.

Не озирайся. Йди. Чіткіше крок.
Ми трохи засиділись в цьому колі.
Я просто стану сотнею зірок
І зорепадом випаду поволі.

Тобі дорога буде золота.
У пригорщі збирай ті теплі скельця.
Лиш не питай, куди поділась та,
Якій ти словом виклював півсерця.

...Нема тих слів – у сонячних краях
Сіренькі гороб’ячі гріють крила.
Під страхом смерті й на семи судах
Я не зізнаюсь, як тебе любила.

І як мені впеклось твоє „прощай”.
На сто віків перехопило подих...
Не перечитуй, а гортай, гортай
Цю повість про обох занадто гордих.

Усе мине... Ніхто не дасть порад.
Ти зрозумієш. Серце не гранітне...
Я не прийду в твій пізній листопад,
Що так шалено першим снігом квітне

Зачем стучишь? Всегда открыты
Мои скрипучие врата.
И ручки напрочь все отбиты,
Быть может, тоже неспроста.

Я книжный червь. Весьма помятый,
Чуть-чуть небрит, немыт слегка -
Вокруг меня, как хлопок ваты,
Порхают грозные века!

Я знал - не вечные метели
И войны были не всегда,
Но всё равно во мне шумели
Давно минувшие года!..

И в душной комнате остались
Лишь книги пыльные и я.
Твоих духов хмельная завись -
Ушла от книжного червя...

Зима танцювала в балетках.
Кружляла у вихорі-грудні,
Шуміла у віхолі грубій.
Невтомна, як нежить, зима.

Сніжком присипала принадно
Манливі із мармуру груди,
Кокетливі бантики-губи.
Солодким, як пудра, сніжком.

Зима по-цнотливому чисто
Ступала в балетках усюди.
І в місті шепталися люди,
Що схожа на казку зима.
29.12.08

Прощавай, не згадуй лихом,
Пожовтів зелений гай,
Журавлі у небі тихо
Відлітають – прощавай!

Вже розтали у блакиті,
Листя падає до ніг.
Не примушуй полюбити –
Я тебе забути встиг.

Не чекаю, не сумую,
Відлетіли журавлі,
Я тебе не потурбую
Хоч як м’яко не стели.

Я тебе не потурбую,
Пожовтів зелений гай,
Не чекаю, не сумую,
Будь здорова, прощавай!

Церковні дзвони вдарять репом,
У канделябрах згасне піст,
І вчепить зірку над вертепом
Мій друг—затятий комуніст.

Мороз зіграє першу скрипку
У димарях і на ходу
Дітиська зафутболять в шибку
Дзвінку різдвяну коляду.

І свисне стрілочнику ехом
Старий, музейний паровоз:
Ти розбуди, мне, колего,
Коли народиться Христос.

Коли запахне сіном шкіра,
Коли бюджетний комітет
Скасує цінники на віру,
Любов, горілку і фуршет.

Відпусти у політ, у високий політ,
Щоби стріли намарно попадали долу,
Щоби злісно бряжчали мечі і шаблі
На далекій землі,
Що із серця мого тягне ниточку долі.

На землі ми жили, що й серця у землі,
Шар землі на душі, хоча руки відмиті.
Сонце мудре, в його кучерявім теплі
Ми крилатіли духом, осяяні миттю.

Відпусти, і нехай не обірветься нить,
І осяяна мить
Покладе на обидва плеча знаки Сонця.
Твоя ніжна рука
Нитку долі торка.
Земля-серце-любов – непорушний покон цей.

17.07.08.

Так мелодійно джодассениться
Блакитна хвиля вечорова.
Ікринка Сонця – згусток крові
Морського демона. Есенція

Бузково-перська димним контуром
Розписує кімнату в’яззю
Письмен Корану і Хайяма.
Та скалки світла теракотові

В глибинах ночі потонули всі.
Застигнув день розлитим чаєм.
Квітневу дівчину, мов чайку,
Прибій несе крізь пінну вулицю.

24.09.08.

"Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??"
Т.Г.Шевченко

Хіба ж це мати научала сина,
Щоб на чужому горі наживався?
Чому ж і досі стогне Україна
Від тих, хто гербом влади увінчався?

Чи може то безбатченки лихії,
Що увірвались до скарбниць народу,
Й розпроають Вітчизну, як повію,
Щоби вгребти собі винагороду?

А може орди ханські повернулись
Й від того наша Ненька стогне й плаче?
Щож ви, сини, чи мертвим сном поснули,
Чи стліла у серцях козацька вдача?

Німий народе мій, мовчиш ти і понині
І дивишся, як ситії пани
Гребуть твоє добро по Україні,
А тебе хочуть взути в постоли.

Нагаєм знов на панщину погнати,
А волю справжню втерти в мозолі,
І доти, доки будеш ти мовчати,
Ти скніти будеш на своїй землі.

На Батьківщині жити, як в засланні,
Убого заздрячи життю чужих світів.
Мовчати й на глухім своїм мовчанні
Ростити знову й знов собі катів.

Замість тебе – кава.
            Звикати не спати,
                                  поки
консистенція ранку наводить приціл
у серце;
анестетик закінчує дію –
            впускати в легені протяг.
Пробіл після сніданку – навмисно зухвала втеча.
Пробіл в кіноефірі –
                   той фільм не лише про тебе;
по зубах анальгін: не боліти – не значить
                                        вмерти...
Заміняти тебе на тебе.
                     Така потреба.
Наші файли зникають
           як натяк на власну стертість.
Наші фото – лишити
                  без змін псевдо(не)фотошопу,
і розмови не того формату,
          тому не читає мій плеєр;
щоб не думати зовсім – шукати
                                нову роботу,
і оплата новин – лиш потреба нових повернень.

І кожен день – четвер,
і кожен – цикламенами вилазить з горла...
і десь посеред стертої прожектором півтемряви
ламаєш мозок голосом: «Привіт!»...
і музика вплітається в обличчя,
ти – так раптово тут. ти – так незвично...
думки за фіолетом розстеляє порізну,
я – крізь нахабний натовп – битись головою в зиму.
об лід хвостом.
як ти...
щоб знову перейти на ритм в зелені кольори...
та не міняю зайвий ритм зими.
і визираю квітами із сірих крил метеликів...
і обіцяю ненаврочене повернення
в прошитий цикламенами четвер...

26.12.07

Пересипало снігом поплутані сни,
То не осінь. І зорі зелені.
Так шукаємо слів від весни до весни,
Тільки ти не подзвониш до мене,
Не оселиться в серці сполоханий птах,
Не зриватиме ночі в безсонні,
І солоні дощі по намоклих ногах
Не ітимуть мільйони сьогодні...

Замітає асфальтом торішні сліди,
Вітер сплутав розмову в волоссі,
Не ховаю вже руки в твої рукави,
Як просила розвітрена осінь.
Не ховаю кишені в вологих листах,
Ненаписаних зночі спросоння,
Хай змиває повіки розмерзла вода
З барабанів мого підвіконня...

Забагато в екранах цифрованих слів,
Але бракне твоїх, як раніше,
І по сонних очах – золотих ліхтарів
В півтонах півзахриплого світла.
І щоночі у вуха – нахабні вітри,
І розмови із місяцем вповні.
Бо бракує тебе... Напиши і зітри,
Як тоді: «Надобраніч, шановна»...

21.09.07
25.01.08

Бракує слів. Бракує щирості.
Любити зелений – щоб бути ближче.
Зривати голос, щоб бути почутим.
Грати на нервах, щоб просто бути...

Бракує слів. Нема повідомлень.
Між пальці – вітер, водити в долонях.
Міняти шляхи, щоб бути іншою.
Любити зелений – бути ближче...

20.11.07

Я заховаю її в кулачку.
Зроблю хатинку для неї в руці.
Котиться казка в нічному візку
У ліхтарів золотому вінку.
Сніг роздаровує всім гардероб жупанців.

Біла сніжинко, про все розкажи.
Як ти жила у чудес заметілі,
Як опинилась на людському тілі.
Біла сніжинко небес, не мовчи, розкажи.

Ти пригадай його теплі долоні,
Інеєм вії прибрались давно.
Я цілувала засніжені скроні
І не боялась нікого з сторонніх.
Бо я люблю. Я люблю і мені всеодно.

І не остудить зима мого серця,
Бо крижані розтопилися скельця.
Може осудить мене покоління,
Може настане хвилина прозріння,
Але сліпа ця любов, бо на вулиці сніг.

Біла ніжинко...

Занадто довго жінка вибирає,
Занадто цих занадто на усіх:
Іде дорогою і в тих, кого стрічає,
Знайдеться тисяча занадто, як на гріх,

А особливо, коли жіночка самотня,
І в неї тільки кішка та книжки,
(Хай хоч вона на вигляд дуже модна)
для неї всі огидні та смішні:
- Оцей занадто діловитий!
А цей – занадто сім’янин,
Якийсь занадто вже забитий!
Он той – хай зовсім сам-один –
Занадто він дивакуватий...
Чи може цей? – занадто злий!
А он – якийся лисуватий,
На зріст занадто він малий!
Отой зачуханий занадто,
Занадто друг його худий!
Належне маю я віддати,
Он той занадто не простий!
О Боже! Всі вони – занадто!
Та може не вони, а – я?
Відкіль мені про них все знати,
Щоб їх „занадто” аж здаля!

А що занадто – то ж не здраво,
І це, по-перше, в голові –
Здаля усе очам цікаво,
А зблизька губляться вони.

Всегда он спал на коридоре
В коляске сломанной, в углу,
Под писк мышиный в полутоне,
Весь подотканный под полу.

Коляски скрежет заунылый
И на едином колесе -
Полоски скучной серой пыли
Да позабытое пенсне...

Лицо вдруг сразу побледнело,
Глаза ушли под шторы век.
Дугою изогнулось тело -
Произошло… тут свет померк...

А завтра утром, в дождь и стужу,
Подъезд услышит топот ног.
Коляску вынесут наружу
И увезут за дальний рог...

Осиротели в коридоре
Мышиный писк, цветок в углу.
Пенсне на верхней антресоле
Теперь не надо никому...

Колядобаття односинне,
кожухопоколінне,
щедро-добро-вечір’я ластівчане –
не вихрум-скри-питься
гарячечайне.
Ноомі-Рут*…
ЩИ-серце-РЕ:
прочани йдуть!

____________________________________________________

 Ноомі-Рут – зі Старого Заповіту з Книги Рут. Ноомі була свекрухою Рут і нянькою її сина Оведа, який у майбутньому став дідом Давида, Царя Ізраїлю, що володарював 40 років.

Все ходять по колу слони
А ми ж не такі?
Замало арени нам,
Цирку самого замало?
У нас кольорові
на шибинецях дроти
Ми прагнемо в горі
Знайти елемент карнавалу…
Ми прагнемо волі від всього
А на плечах
Укладено норку,
На шиї – блищать діаманти.
Ні, ми не такі!
Ми можем спочатку почать
І душу свою
Не продати за виграшні фанти.
Куди біжимо?
Чому зневажаєм усіх?
І хліб так байдуже
Згрібаєм рукою зі столу?
О, Господи, зглянься,
Скажи, чий спокутуєм гріх?
Чому так затято
Премося до слави, угору?

Обрізані вервиці дум
Під небес ореол
Злітають надвечір,
Коли огортається місто
Бентежним, солодким,
Подекуди, навіть не сном,
А прагненням просто
Цю довгу ніч переплисти.

І ранок, мов сповідь,
Приходить у душі людей,
І топиться віск
Під сонця промінням гарячим.
І знову (як завжди)
Чекаєм хороших вістей,
А в Бога не віримо,
Віримо просто в удачу.

Все ходять по колу слони…
А ми ж не такі?..

Цей сюжет – це лиш тільки трагедія,
Цей рядок – то всього лиш покликання.
Ми боролись, щоб стати ВЕЛИКИМИ,
Мов загальна енциклопедія.

А тепер ми три крапки у реченнях,
Нас прирівнюють до нескінченності.
Два заручники слова “нікчемності”,
Нам навіки тут бути приречення...

Хотіла дивувати,
Хотіла дивом стати.
Давала диву вати,
Щоб легше їм сприймати
Мої щоденні втрати.

Не тревожь меня
Сладко мне сейчас
Ты открыл секрет…
И та пара фраз
Унесла мой сон…
Победила боль…
Видишь как …любовь
Слышишь, дорогой.
Неужели «ДА»?
Счастье жмет виски…
Я спешу к тебе!
Вою от тоски,
Когда ты - вдали.
Когда ты - во тьме,
Мне не нужен день,
Мне не мил бел свет.
Да, отмучал ты,
Душеньку мою,
Я тобой дышу,
Я тобой горю,
И больна тобой
Снова и опять,
Потеряла сон,
И боюсь дышать…

У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.

У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.

Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.

Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.

І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…

Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…

Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.

На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.

Скажу "Привіт" тобі услід,
А "До побачення" у вічі.
Ми лише раз втрачаєм світ,
А я втрачаю тебе двічі.

Прийшла і стала на межі
Поміж утраченим і сутнім.
Де ти раніш була, скажи,
Що так пройшли роки – безпутні…

Прийшла і розгорнула даль
Із цього світу в потойбіччя…
Нащо мені ота печаль,
Вона й сама вже лізе в вічі.

Проходь, не зачіпай своїм
Із рукавів – магічним світом.
Я марив ним, я вів бої…
Десь того мрійника убито.

Лишилось недобите «я»,
І дійсність вперта – курва люта.
Ми обнялися, ми сім’я.
Кружляємо її цикуту.

І тільки істина свята
Шле промінцем останню втіху:
Не те, що входить у вуста
Розставить всі крапки і віхи…

Прийшла…проходь…не йди…

,чуроп ощ, огот од юакивз Я
,юакивз іловоп
,иличв ен і “кат ьсо” иличв енеМ
,“ешкані ихорт ьсо”
,онвепан, хинбідопібос икьліТ
,їаргз од ьтюамйирп
... їаргз од учох ен Я
.ещ анив он-йилан, йахулсоП
!ьтушерБ . анитсі ж умоьн В
,ьсалунилхаз онвад ежв аноВ
аня`п – мумінім кя иЧ
,іцчяраг йіліб у ьтирам і
ясьтєажавв іцнялкс у йЇ
,алука андолог ихорт
,івереч у уклабир алавохс оЩ
.іцчаназ в ечан
,авяу яЦ .ьнічяам – янчяаМ
,мохорог унітс в ощ
оменгЯтаз ещарК !.. анов ьтирог йаХ
“... юарк йім юарК”
,“кат ьсо” иличв енеМ
,ихорт ясолубаз ежв ачох і
,чуроп ощ, огот од юакивз Я
...юакивз іловоП

P.S. (коли сон-вечеря – вже майже сніданок)
...
- Л. да Вінчі: “Слухай, йолопе, вкотре повторюю,
Поезія – мистецтво для сліпих...”
- Ну і яке ж тоді сприйняття “сліпими”
подібного вичвору, а, Льоню?”
...

Коли заводи не працюють,
Земля неорана стоїть,
Безкарно націю грабують,
А влада бачить і мовчить,
Коли закон не служить справі,
А вимагає хабаря,
Коли немає у держави
Для бідних вже й поводиря,
Коли вмирають хворі діти
Через байдужість лікарів
І сили вже нема терпіти
У найхоробріших з синів,
Коли немає допомоги
Ані старим, ні молодим,
Коли в податках грузнуть ноги,
(Віддати все знов треба їм),
Коли анархія при владі
Країну кидає на дно,
Коли одні біді цій раді,
А іншим – майже все одно,
Тоді, пробачте вже, панове,
Попросимо зректися вас,
Дамо життя Вкраїні нóве –
Майдан чекає, браття, нас!

Не вір, коли кажу: журба
десь причаїлась за дзиґариком,
як миша з тріснутим сухариком,
трясе згасаючим ліхтариком
на віражах крутих гарба...

не вір, коли дивлюсь на скло
так довго, тупо-зацікавлено,
що тишею, здається, зваблено
і світлофорами скривавлено
у каві тепле молоко...

не вір, коли мовчу про те,
що снами все уже оплачено,
і нами світ наївний втрачено,
і Птаха чарівного страчено –
не вір мені, не вір... Проте...

Стільки світла у світі!
Взяти б дзбанком долоні
Зачерпнути та й вмити
Розпашіле лице...
Будуть весни вагітні,
Будуть зими ще в стійлі.
Все минуще, прокажеш?
Все. Та тільки не це.

Доторкаються руки
До прозорої сині –
Зацвітає світанок.
Буде квіт на гільце.
На стернові малюнки
Постирається нині.
Все забудеться, згодна,
Але вір, що не все.

Якби утікати, то певно втікала б з півнОчі
В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.

Якби народитись удруге, то тільки собою.
Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
За всі відкриття десятину сплативши сльозою. –
Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлеєм.

Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
Ніщо не просити дозволити розкіш собі
У теплої осені в жовтому храмі гордині
Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.

Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись...
А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?

Гукають півні ранок з потусвіту
з зими до літа,
Горлають вперті півні до Білбога
без остороги.
На клаптику душі, немов санскрити,
слова молитви,
А далі – тільки ніч, свічок чесноти
й шлях за ворота...

У дзеркало небес із трав у росах
душа йшла боса,
Крок в мілину зірок із виднокола –
і кола, кола...
У льолі зі снігів, яким ще – в повінь
сама, – як сповідь,
Питати у волхвів нічного неба
ішла про тебе.

Ішла, як до причастя, як на плаху.
Не вір. Без страху.
Боялась лиш прокинутись до строку
з небес глибоких.
А місяць жовтим колесом, як проза,
скрипів у воза
І доля обізвалась, мов до рівні.
...Кричали півні...

Біла лошиця в тумані із білої думи
В центрі Усесвіту, десь поміж гуків зірок
Скуба траву і вухами пряде, вчувши сурми
З далечі, з праху, із днів, що минув вже їм строк.

Звуки притишені, звуки самі собі лячні.
Хтось на планеті простивсь, десь розквітнув шафран...
В білому коконі – доки віки ще не зрячі –
Скуба лошиця траву, а згризає туман.

Напередодні поля,
Напередодні слова,
Де сонця переправа
Над часом, що тече,
Впав сніг у світ, як доля,
Й душа безхитра й гола
Стояла і мовчала
Як їй той сніг пече...

Клинопис слів на глинянім череп’ї –
Сонця і духи, вроджені із ліній –
Й хлібина сходить Богом на черені
В трипільській хаті за тьму літ до нині.

Гончарне коло, а в нім – світ чи Всесвіт,
Гарячі руки, б’ється пульс в аорті...
...Там і мого ім’я ніхто не стер слід
На тлі вселенськім глиняної плоті.

Десь там моя душа ще не надвоє –
На черепки ще сонця не розбито –
Тумани табуном і сосни строєм
Десь там, де не забута я.

Якби ж то

З води й землі, та – на гончарне коло
І у вогні, як вперше, освятитись.
І ні в думках ні в серці ще – нікого,
А всім словам – ще тільки народитись.

І хтось клинопис чинить обережно –
Мойого щастя формулу складає:
Червоне, чорне, злато... Мчи, мережко!
Нехай допише майстер, хай пізнає.

І я пізнала б, тільки ж – безталанна,
Від того, чому буть, не відкупилась:
На почереп’ї душу написала,
А половинка з того – загубилась.

Відлітали ластівки до сонця сходу
З віку-роду,
Залишалась резеда по згині літа,
Як сирітка.
Відлітали ластівки і замикали
Світ ключами.
Буде важко. Ворожеї прийдуть скнити,
Схочуть жити.
Відлетіли ластівки в сльотавий ранок.
Тиша ранить.
Посповзалась до порога з попідтиння
Мла осіння.
Я би крикнула, нагнала поторочі
Світ за очі,
Та птахи – як відлітали –
Голос вкрали.

Нанизане сонце у разки в коралях на шиї.
Гукають брати мої гучно до прадіда-вітру.
В їх кронах літують світанки і зграї пташині.
А я із травою спинаюсь до величі світу.

Підмішане сонце солодке у німб паляниці,
Ламаються скибки гарячі на зими та літа.
Дітей моїх лики вростають в дощі срібнолиці.
Їх діти – веселками сходять, що в пісню одіта.

Розділена доля на ймення і тихі кургани.
Прописана доля у бібліях, ведах і торах.
Зарубки на стовбурі пам’яті – навіть не рани,
А ми, ті ж безпам’ятні, роджені вже у повторах.

Все вросле у все. Навіть поділ між нас – символічний.
Навчивсь хтось літати, а хтось – бути небом навчився.
Лиш вірить, як в сонце, в камінчик той дуб віковічний,
Який сто літ тому за нього корінням вчепився.

Евтаназію для порядності!
Щоб не мучилась, живучи…
Щоб не корчилась від безпорадності,
В оглупіле буття йдучи.

Щоб не глухла в словах збазарених,
Не продавши себе на глум.
І в чуттях не почутих, ранених
Не картала любов за ум.

Евтаназію – як жест милості!
Щоб не всує уже ім`я.
Щоби яві вже тільки снилася
Світла пам'ять брудного дня.

Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне,
Пам'ять зітру в минувше,
Листя біду відчувши.
Жовто у світі, тихо –
Небо без птиць не диха.
Небо під ноги впало –
Вдосвіт землею стало.
Кублиться днем негожим,
Морщиться перехожим…
Небо старе, як спомин,
Хоче з землі додому.
Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне.
Листя – в кострах осінніх,
А я для нього – рівня…

Одвічна мелодіє, я у тобі лиш молекула.
Пливу безупинно по руслу артерій і вен.
Заблудла біда над гніздом повесні відлелекала
І сперлась на подих, де рухнули стіни імен.

Мій добрий Хароне з вустами усміхнено-тихими,
На березі весла. На березі у самоти.
Ми вже не були. Ми за звичкою просто ще дихали
І міряли душу: від прірви і до висоти.

Склепіннями небо у старість свою піднімалося,
Вдягала обручку на палець зелена трава.
Ти чув, Одісею, як море життям називалося?
Ти вірив йому так, як вигадка вірить словам?

Крутились тобі водовертю розбурхані спогади?
Боялось тобі зайве голос впустити у світ?
Шекспіре і Нансен, Гомере й Копернік, хоч здогадом
Прийшлося відчуть, що й з каміння стирається слід?..

…Одвічна мелодіє, скрипом коліс перевіяна,
Розбита до істини, стверджена до забуття,
Ти згадуєш Єву постарілу… Ти їй повірила.
Молекули збились в звучання. І було Ім`я…

Я йшла в життя, а думала, що в сад,
Де пахнуть медом руки деревцят,
Де спілих яблук вощені боки
Потріскують й не гупають в роки.

Я йшла в життя з телесикових крил,
В оте, де ранок в ночі день купив,
Де портитури райдуг в небесах
Дощам рефрени пишуть по словах.

Де гуркотом коліс від станцій вдаль
Хтось на долоньці креслить пектораль
І сніжниці заплакане лице
Цілує жовтий котик вітерцем.

А говорили: „Стрінеться хурділь
І постіль забуття з нічних весіль,
І крик ворін на мертвих древесах,
І тиша, що в відлигу воскреса...

Куди ти йдеш?”
...Сама обрала путь...
Шипшин колючі очі проведуть,
Жалем жалючим зціпляться рови,
Змахнуть крильми під небо корогви...

...Життя, в дорогу втоптане стократ,
Де можна уперед лиш. А назад
Втікають тіні, провесні, громи
Ті, що до нас. А, може, то і ми?..

Життя, де на стрічання – сто розлук,
Де борошно просіюється з мук,
Де, мов людськії, очі у садах
І запах, запах яблук на руках...

Я народила б для тебе сина…
Ти б садовив його на скакуна…
Натомість – ніч безпробудно-синя,
Сухими квітами повна скриня
І у колисці з долонь – тишина…

Я сотворила б для тебе пісню…
Вістю ту пісню. На всі віки.
Але мовчанню у грудях тісно,
Місять слова день прийдешній тістом
Й пішли музики за три мости…

Була корінням я і корою…
В сокири пристрасть – до каяття.
А я наткала б для тебе долю.
Твоєю кращою стала б роллю…

…Як пахли квіти ті за життя…

Відцвітає кульбабка
Туманцем білих сфер,
Розжбурлялась у літо
Знов десантом щорічним.
Три рядочки і – крапка,
Далі дощ усе стер.

Треба бігти на світло.

- Де побачимось?
- В січні...

September, October, November
They are beautiful months of my life.
Forgiven my heart and remember
I'll never forgotten your smile.

The rains all the day, gusty wind
Thought winter has come in the street
And there are no songs, not the birds
And evening in my mind is as a beat.

You told me that you don’t have doubt
But something has crushed our dreams.
And now you’re shorting cry out
I don’t know what does it mean.

September, October, November.
You‘re sorry by me. I remember.

Розверзлося небо - зима не шкодує сили.
Нуртує тигрицею ху́га - шаліє в хащах,
Нехай собі віє, нехай зітхає і квилить.
Для нас і віхола втіха, й зима - найкраща.
Розкутаю серце й зігрію твої долоні,
А потім розтану повільно - у ритмі блюзу,
І нас понесе кавалькада зірчастих коней,
Пелюсткодощами троянд заголублять музи.
Розквітне медами п’янлива наша оаза,
Арома –свіча розтопить небо з торосів.
А віхола стукає в шибку – то просто заздрість,
У неї хоч комір із ху́тра, а ноги ж босі…
Їй хочеться за́тишку в світі, я знаю точно -
Про ніжність і затишок мріється кожній жінці...
Нехай стугонить до ранку, нехай туркоче,
А ми їй наллємо кохання свого по вінця…