На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006

В осінніх звабах, останніх ловах
Упало листя і ліс змалів.
Як олениця білоголова,
У венах чую вищання псів.

Вперед - у хащі - у небо синє-
Врости у крони, у мокрий мох...
Але сміється мені у спину
Зеленоокий мисливський бог!

Хорти регочуть і плачуть коні
(найгірше - коням. вони - як я).
Червоні лови - як гріх - червоні,
І чорна-чорна - як ти - земля.

Я пахну страхом, коханням, потом -
Шалене танго крізь перший сніг...
Шляхи Господні і повороти.
Я - озирнулась.
Ти - переміг.

У човнику твоїх долонь гойдатись -
Залюблено, залюляно пливти
Крізь парки, арки, долі і мости,
Де білі зими і зимовий ти -
Пливти у сни - і вже не прокидатись.

По тій воді, загуслій, наче кров,
Ступлю на береги твої несміло -
Посивіла, заплакана Сивіла,
У білій сукні - від мовчання біла -
Німа, як смерть, і смертна, як любов.

Мене зустрінеш, поведеш у дим,
У трем тополь, під віковічну браму,
У ту хатину, що відснила нами,
Де мертве лоно розцвіте синами,
Дерева - жовтим, небо - голубим.

Зозулі в дзигарях захрипнуть - січень,
А час зійде на пси - і утече,
І я втулюся у твоє плече,
Зайдуся сміхом, а тоді плачем:
Це сорок перший день.
Уже навічно.

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.

Помаранч. Помара... Помира.
Буква. Сенс. – Що насправді змінилось?!
Смак буття. Хоч слова, як слова.
Бо все інше, здається, наснилось.

Зріє тема – нікому не вір!
Знову осінь, щоправда – тепліша.
Все витримує білий папір.
Чорне небо дедалі рідніше.

Помаранч. Помара... Помира.
Спільний корінь на грані абсурду.
Щось в душі, наче й справді вмира,
пророкуючи ніч непідсудну.

Може варто любити не так –
Не того, чи не ту...Не країну.
Може варто прожити за так,
сторгувавшись за власну провину.

Помаранч. Помара... Помира.
Серце збилося в ритмі скорочень.
Зло не зло, а відсутність добра.
Архитвір екзальтованих збочень.

Може й справді усі ми не ті.
Не герої без фальші й облуди.
Помаранчеві дні золоті
довели тільки те, що ми люди.

Помаранч. Помара… Помира.
Людям хочеться, людоньки, жити!
Вік короткий. То може пора
щось бодай в власній хаті змінити...

Ніч королева під шатром небес,
свою земну викохуючи мрію,
запалить свічку і опустить вії–
аби хоч хтось та запросив на вальс.

Аби хоч хтось торкнув її плече!
Аби хоч хтось заглянув в темні очі...
Відважних мало. Таїна жіноча
крізь призму зір не гріє, а пече.

Ніч королева знає правду снів –
твоїх, моїх, вселюдських і утробних.
Навіть тоді, коли не бачиш жодних –
вона побачить те, що ти не смів.

Подібно тіні сяде за рояль,
пригубить келих і торкнеться клавіш.
Вона із тих, що не виходять заміж.
Вона – черниця, їй не личить жаль.

Рояль їй друг. Суддя на всіх один.
Як грішна тінь осмисленого світла,
ніч королева казкою привітна,
бо знає пекло нечужих провин.

Зухвалий вальс! Натхненно біло–білий
вона зіграє, дивлячись в вікно...
Аби її цілуючи чоло,
найперший промінь плакав, зсиротілий.

У королівстві зоряних висот,
що молитовно віддані любові –
Довірте звуку несказанне в слові,
танцюючи у прихистку свічок.

За крок до Різдва – ніч предовга і грішна.
Спустошений сад оголився до дна.
До дна в задзеркаллі старої криниці,
де зорі втопились. А інших нема...

За крок до Різдва, в листопадових нетрях
шукає душа сповідальну свічу.
Щоб Бога, нарешті, спитатися – Де Ти!?
Обітницю давши, що вдруге змовчу.

За крок до Різдва так правічно і тихо
вкривають сніги почорнілі ліси...
У межах вселенських ні болю, ні крику –
лиш порух прозріння в безлисті краси.

За крок до Різдва наче є і немає
сліду, що залишив ще хтось на землі.
Поет, не смішіть!.. Він у кригу вмерзає
в полоні своїх непочутих віршів.

За крок до Різдва наче й знаєш дорогу,
та щораз падеш на обмерзлу ріллю.
До Бога і справді високі пороги,
як маєш на серці так много жалю.

За крок до Різдва – усе чорне і біле
зійшлося на вагах великих начал...
І щось незбагненне, від сліз уціліле,–
вкотре за любов нам наповнить бокал.

За крок до Різдва по ялинових зрубах
той ангел, що вчора злетів нам з плеча,
вертає додому... Бо де, як не в людях –
усе, що зачалося Божим дитям.

У дзеркалі неба
Птахи відлітають геть,
Із їхнім маршрутом
Звіряюся на бігу...
Я знаю напевно:
Життя - це хода на смерть,
Лишаються тільки
Сліди на оцім снігу.

Лишаються коми
На тілі одвічних зим,
Лишається стати
Собою і на крило,
Лишається трохи
Отих божевільних рим,
В які заримовано все,
Чого не було.

Бо що вже там буде
І хто кого не долюбив -
Чи нам перейматися тим,
Ідучи навмання?
...А я розірвусь, мов граната,
Осколками слів
В окопах свого
Безкінечно
останнього
дня...

Було боязко -
стрімно з полиском,
Поза вікнами шаль грози.
Напросилася -
перелилася
За марусині пояси.

В трансі дикому
гість некликаний
Перехоплював мить пори...
Серце билося -
наживилося
Неба стрілами на вітри.

Хай же збудеться
все що судиться...
І пульсуюче гнало кров-
З кожним подухом,
з кожним подихом
Рвались спогади на любов.

9 Травня 2006

Стихло все на світі,
Спати хочуть діти.
Лине колисанка,
Спи, моя Оксанко.

Хай тобі присниться
Золота зірниця.
До самого ранку
Спи, моя Оксанко.

Завтра знов для тебе
Сонечко на небі
Зійде на світанку.
Спи, моя Оксанко,
Спи…

Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

***

В дім молитви не кличте мене й на поріг,
Я - в гріхах. Чи не бог мені в цьому поміг?
Я - немовби повія, що вірить у гріх,
А до раю не йде, бо не знає доріг.

Сльози мої умивають долоні,
Я плачу від радості - диво!
Білі сніжинки цілують у скроні -
Це так неймовірно красиво!

Я чую ту пісню, що в небі летить,
Підспівую мовчки, - я вмію!
Вдихаю повітря, що серце пянить,
І видих зробити не смію!

Я бачу у небі найлершу зорю
І з нею вітаюся - щиро!
Я все це тепер так безмежно люблю,
Що змовчати просто несила!

Очі вікон читає вечір -
Чують ті, хто кохає захід.
Подолизував промінь плечі,
Мов малеча цукрових птахів.

Чим тяжіють дорожні сумки,
Незнайомі нам перехожі?
Від набитих по горло шлунків
Подобрішають лиця... може?

Повертаючись повертаю,
За думками дороги кроки.
Погляд ближніх мене стрічає,
Щоб провести на довгі роки.

Погляд ближніх стає далеким.
А збагнувши, не дай... останнім.
Не вертають у дім лелеки -
Лиш клекочуть про відлітання.

Менше клекоту - гнізда більші,
Лелечата - не лелечата.
Виривається серцем біль ще -
Повертаючись повертати.

Жде залита по вінця втома.
Замоливши на схід коліна,
Емігранту найкраще вдома...
Тільки вдома - чужа країна.

18 Серпня 2006

1
Мед і груші
обліплені злющими осами...
Слухай, Спасе,
земля завагітніла осінню.
Я спочатку не вірив
вільховим пліткам,
На продовження літа
надію плекав –

Марно... Ранки вітають холодними росами,
Залізниця чекає зимового розкладу.
І жовтіє,
жовтіє,
жовтіє в гаях.
І вмирає
надія химерна
моя.

2
Час розкидати
зібране щойно каміння.
Ми свої золоті розміняли на мідні
на мітингах.
Надто рано
відчули себе переможцями.
Нас годують –
і навіть при цьому не морщаться –
міфами.

Небеса вже похмурі
і сповнені схлипами.
Галасливі базари заманюють сливами
стиглими.
Залишилось півкроку,
пів крику до вересня –
І тому нам, ровеснице,
дуже невесело. Скиглимо...

Стихне біль. Відлетить журавлиною зграєю.
Ми собі не дозволимо –
й іншим розраємо
бідкатись.
І воскресне
дощами затоплена сірими
Златоверхим дібровам
і світлу осінньому
відданість...

Просто перестало битись серце...
Просто музика звучати перестала...
Відзвучала...
В жорнах мукомельців
Запісочилось. Життя прийшло в начало.

Просто... О! Як, Господи, непросто!
Лізуть в душу вовком спогади роздерті.
Долю стерто...
Тіло духом постить.
Вік народження накрила хвиля смерті.

Страшно... Очі склом і тиша в грудях.
Як зізнатися собі – тебе немає.?!
Відсихає
Час. Мерців не судять.
Чом нестерпно відпускать в тенета раю?..

Просто спи. Пізнай душевний спокій.
Серце в силі пам’яті проб’ється двічі.
Ставлю свічі...
Там, в світах високих,
Жди. Чекає всіх один маршрут у вічність.

Я вимріяв тебе.
Я викрав у зими
Вогонь твоїх вагань,
Тепло твоєї згоди.
Тремтить, мов клена лист,
душа в чеканні змін,
Тріпоче, наче Рим,
наляканий вестґотом.

Затягне у танок
лютневий чорторий,
Світитиме у ніч
неон рекламних літер.
Ми будемо удвох
поміж обмерзлих ринв
І сонних кам’яниць,
закоханих у літо.

Твоя рука – в моїй.
Підтримаю тебе.
І стану я тобі
і вартою і почтом.
Слизькі земні шляхи
долати відтепер –
Долати нам удвох.
Іти нам далі – поруч.

Ось вона і настала –
пора Терезів та вагань.
Горобинові ягоди –
ніби ченцеві чотки...
Прохоплюся ще поночі –
і, зголоднілий, у гай:
Цілуватиму осінь
в багряні
вологі щоки.

Пригублю я світанку,
чолом притулюсь до землі,
Захмелілий від променів
сонця й солодкої тиші,
Ворогам найлютішим
назичивши тисячу літ
І себе за минулі гріхи
малодушно простивши.

Золоте, нетривале,
а ти ж закінчишся колись,
І зима-витверезниця
снігу насипле за комір...
Я поставив три крапки
з метою уникнути коми,
Не сполохати свято –
я ж довго на нього моливсь...

Ну, здрастуй, наполохане моє!
Давно тебе не бачив... Каюсь, винний.
Хоч був я невмолимо невловимим,
Та не забув, що ти у мене є.

Твоя печаль у мій тривалий сон
Пірнула, щоб її відчути міг я –
І ось я тут, осяяний промінням,
І крапле час, як сльози у пісок.

Таке легке – і водночас вагоме,
Ти завше гріло, нині – обпекло.
Живу твоїми болем і теплом,
Сумне моє,
земне моє
і горнє...

вітер човгає.
я - засинаю.
вітер на кухні
в халаті і капцях заварює чай.
старий Ханасака їде самотній
верхи на віслючку.
Ханасака всміхнеться - і вишня заквітне
в зимовім саду.
у Ханасаки на вусах крижинки
і рисовий коржик в торбині.
вітер тихенько двері причинить.
я сплю.

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом - все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Не вір снігам -
Вони такі холодні.
Не вір словам -
Вони такі пусті.
Не вір очам
Моїм,
Вони - безодня.
У тиху казку,
Серденько,
Не вір.
Не вір теплу,
Бо кожна мить
Минає.
Не вір весні,
Не вір, не вір, не вір...
Не вір собі,
Коли чогось
Чекаєш,
Й мені не вір,
Бо я тебе
Люблю...

Раптом сніг.
І здається,
То падає небо...
Біле-біле, як сон.
Як обман.
А тобі вже тепер
Голубіні не треба -
Ти собі намалюєш
Туман.
Ти собі намалюєш
І друзів, і каву
(бо тепер вже
і друг - то не друг).
І заквапишся геть
Із думками про славу,
І про те, що цей світ
оглух.

Мої пророцтва -
сховані в рукописах,
мої слова -
блукають таємницями
поміж волошок синіх і з суницями
розмову про романтику ведуть.
Твої слова -
літають дивоптахами
поміж зірок освячених Озирисом
і падають вагомо на папіруси
премудрість ясну в мою душу ллють.
А наші долі
сховані в літописах
поміж небес величних зустрічаються,
в усіх віках закохано вінчаються,
коли дзвіниці гучно в дзвони б'ють.

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

Ось, щойно випив я вина,
Згадав Тебе, моя «кохана».
Можливо, зараз ти одна -
Може твереза, може п`яна.

Згадав «кохання», що було
В гуртожитку. І так не довго
У серці сіпало й пекло,
Коли прощались ми надовго.

Вірніше скажу не надовго,
Вірніше скажу назавжди.
Було в душі печалі повно,
Живи собі, - мене не жди.

Я збаламутив Тобі спокій,
І може, серця краплю вкрав.
Як ріже пам`ять «передпокій»
Де палко так Тебе кохав!

Нам стіну заміняла шафа,
За нею подруга спала.
По кілька раз був чай і кава,
Ти врешті-решт мені дала.

Дала обіцянку, що зустріч
Та наша тайною була.
Лиш Ти та я, та темна ніч,
Й подруга котрая хропла.

Минає час, пройшли роки,
Відтоді як захлопнув двері.
І зараз з легкої руки,
Пишу ці рими на папері.

Наллю но, ще собі вина.
Не спиться щось, думок омана.
Скоріш за все, Ти не одна.
А разом з ним, твереза й п`яна.
2006

Колючих слів навіяло, як снігу.
Дрібних образ нам вистачить якраз.
Холоне десь в чужім, ворожім лігві
Ота любов, яка цвіла для нас.
Ота любов, яка не стала щастям...
Чи винен хто, що винного нема?
Мені не жаль, що все було б інакше.
Не жаль мені. І я іду сама.
А за вікном танцює легко січень.
Йому знайомі ритми наших втрат.
Не видно днів. І час - маленький відчай
Жбурляє снігом-болем невпопад.

Ці лінії відточені, мов ніж.
Сплетіння бездоганне. В ідеалі.
А сумнівів канати переріж.
Зайди на другу сторону медалі.

Допоки я гадаю по руці,
блукаю по безмежності таємній,
засни цілунком на моїй щоці.
Впізнай себе в пророчості тотемній.

Ці лінії розказують дива.
В передчутті нестримності прибою
Твоїх бажань, я спалюю слова.
Зриваю маску. Дихаю. Тобою.

19 листопада”06

...12...

(завершення циклу)

Збулося те, що на долоні
давно розписано. І так
тепер спокійно лине час
у вікна раннього тепла.

Везе хвилини срібний поні
і захищає від атак
чужих приречень, щоб від нас
у Небо вдячність перейшла.

Цей світ ще ясний та святий.
І пильно схований від ока.
Любов’ю пише по мені,
бо я для нього – полотно.

І поряд – Ти...Єдиний Ти...
І Таїна – така глибока,
аж з Неба котяться вогні,
щоб подивитись, чи є дно...

17листопада”06

Моя Аланіє, небачені твої
Виразні очі проковтнули вії.
Святих фортець освячені вогні,
А брам твоїх - оголені стихії.

Ти не гостри ні списа, ні образ,
Коли ж загинув у штормах пекельних.
Довічно будь у мареві прикрас...
Я ж - флот тобі, а ти мене – до скелі.

На ешафоті – й прапор на чоло.
Ти пригадай: лилась вода в шолом,
Й життя немов узором на сорочці.

А все ж було похрещено до бою,
Коли жили без тіні під стрілою
В твоєму? Яничара оці.

...11...

Ці межі замалі.
Душі затісно в тілі.
Я в Тебе на крилі
у довгій сукні білій.
Прийми і огорни
у сяйво неосяжне.
Розплутуються сни
без суддів і присяжних.
Цю зустріч tet-a-tet
вінчав магічний вечір.
Твій зоряний букет
теплом цілує плечі.
Прости. Благослови.
Помилуй...Хай воздасться...
Останній крик сови
в епіграфі до Щастя...

Нам говорять:
Як самого себе любіте,
Нас навчають
Змалечку поважати старших,

Нас привчають
На могили носити квіти,
Вимагають
Полюбити святкові марші.

Правду кажуть,
Але, ВИТЯГНУВШИСЬ НА ПАЛЬЧИКАХ,
Відчуваю
Як у скроні шалено гупа

Щось червоне,
Щось, від чого нестерпно гаряче:
Що робити
З двадцятьма мільйонами трупів?!

Озирались Йому призабуті слова.
День покірно мовчав, помираючи вкотре.
Похитнулась стеблина в німому акорді,
Не забулась дорога, бо вічно нова.

- Помирати, - сказала, - запізно. Ожин
Ти усіх не зібрав. Не здолав всіх кордонів.
Після вічних доріг повертайся додому,
Де чекає Вона на початку стежин.

Такі солоні пасма берегів
Прийдуть вночі, мов зоряна утома.
Я на землі Гомеровій, не вдома
Пізнав твої чесноти, не гріхи.

І, як колись, крізь марево доріг
Прийти незнаним шляхом й загубитись.
Крізь твердь землі, глибини таємниці
Знайти тебе і доторкнутись ніг.

У променаді – мовби на вітрах.
Коли чола торкнеться синій птах,
Та на пастелі Середземномор’я

Немовби сніг воскресли хмарі ті,
Які були, мов крила золоті,
Тепер – екстракти мандрівних історій.

Вимела сонце з хати:
„Іди, погуляй по світу!” –
Вигнала конопате,
Промінням тепла сповита.
Бачте, лиш заважало –
Вкрадалось у дім крізь вікна,
Гризло повіки жалом,
Допоки очі не звикнуть.
Збудить було зарано,
Тоді давай підглядати,
Як мій ніжний коханий
Мене голубить завзято.
Хоч би згадало сором!
Та мовить, що не розкаже,
Як в кімнатних просторах
Малюють тіла пейзажі,
Як стираються грані,
Як пристрасть вирує звірем,
Прагнучи воз’єднання...
Пробач, але я не вірю!
„Геть всюдисущі очі!” –
Волаю... А мій коханий:
„Завтра приходь.” – шепоче -
"Повторимо мить нірвани."

У Львові був дощ – і у Львові не було тебе…
Брудних парасоль ластовиння іржаво-руде,
В гондолі трамваю, прилиплі до своїх вікон –
Я, кілька сновид і похмурий кондуктор Харон.

І Лета по сірій бруківці витляє гадюкою,
І хочеться кави гіркої з солодкою мукою,
І мріється-мариться, та отверезлює страх –
Ми в різних гондолах на різних крутих берегах.

І докір регоче Цербером у три голови:
“Куди ж ти у зливу поперлась, кобіто, куди?!
Потонеш, вар’ятко, в холодних калюжах прозрінь!!!”
У Львові був дощ. А у серці – веселка.
Амінь.

І дзвіниця захрипла на рання від пізніх дощів.
Чорнобривна печаль пелюстки недопалені губить.
За один телефонний дзвінок білий день почорнів...
....Він не любить тебе, мудра жінко,
Не любить. Не любить...

Відійшли всі плачі. Ти по нотах збираєш слова.
Осінь дихає в руки міцним перегаром готелів.
І слова, як по вервиці, лізуть у мозок – Сама....
Він не хоче твоєї холодної, жінко, постелі...

Крила спину натерли. В кімнаті вовтузиться мати.
Чорні краплі, як груші схололі, прокрапали дзвінко...
Пів на другу пробило, а ти все боїшся лягати...
...Це іще одна осінь минула, маленька жінко....

Останнім, хто бачив її і... востаннє -
Був сивий, старезний дідок-домовик.
Тривожно здригнулися коні у стайні,
Ледь тільки ступила вона за поріг.

Пішла, залишаючи сонну господу
Синам і дружині. Прозора, німа
І раптом згадала: від власних народин
Вона не виходила з хати сама...

Підвладна турботам і радощам того,
Хто сіяв і жав, будував і беріг.
Хто власним жалем не обтяжував Бога,
А ранком ледь чутно зітхнув і... затих.

А сонце червоним підводило стріхи...
І вже відлітаючи в край прабатьків,
Вона посміхнулася щасно і тихо.
А так тільки він посміхатися вмів.

My Sandy gied to me a ring,
Was a' beset wi' diamonds fine;
But I gied him a far better thing,
I gied my heart in pledge o' his ring.

Chorus.-My Sandy O, my Sandy O,
My bonie, bonie Sandy O;

Tho' the love that I owe
To thee I dare na show,
Yet I love my love in secret,
my Sandy O.

My Sandy brak a piece of' gowd,
While down his cheeks the saut tears rowed;
He took a hauf, and gied it to me,
And I'll keep it till the hour I die.
My Sand O, &c.