я розучилася писати листи
до тебе і взагалі
довго думаю і перекидаю слова як покоси
які треба висушити
а вони не сохнуть впиваються в землю
(або деінде)
і проростають не-листами до тебе
потім залажу в телефонну трубку
і шукаю там тебе
а вона репетує на мене гудками
довгими як потяги
якими я ніколи не доїду до тебе
а твій голос як кінцева зупинка

ти розучив мене писати листи
і відучив їх отримувати
моя поштова скринька і та
депресивно скавучить

усе що я пишу
це
не мої
не листи
не до тебе

калюжа в яку вступила
розповіла що була
позаторік снігом на
моєму підвіконні

і пам’ятає як друзі
приносили на мій стіл
таємну вечерю кожен
свою

а коли починали дитячу
лічилку жоден не хотів
Іудою виявитись
коли ж усі вивернули

кишені

на столі
33 срібних
лишилося

Окрайця щастя
вистачить мені.
А цілим буде -
то вже забагато...
Не випало
розквітнуть навесні,
Авже під осінь...
неймовірне свято.

Коли надворі січень сивий
Не снігом, а дощем стрічає,
А в хаті - холодно і сиро,
І виразних бажань немає...
Собі рецепт один затям :
Ковтни міцненького напою,
Залізь під ковдру з головою
І насолоджуйся життям!

Коли ти скандалиш на кухні
І згадуєш вголос усіх,
Хто, нібито, є винуватцем розрухи, –
Береш ти на душеньку гріх.
"…Ну, може, щось вкрали, кудись там продали.
Ну, десь помилились, чогось не вгадали.
Але ж – як боролись! Пітніли! Страждали!.."
А ти – несвідомий – на кухні скандалиш.

1
Згоріло все...І догоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі, де не глянь, одні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
Розсипалось, розбилось в мить єдину.
І викинуті в річку ті ключі,
Що нас єднали у одну родину.

Були й нема... один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну зраду!
І не розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів залишитися саду.

2
Згоріло все...Та не згоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі не побачиш ні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
З'єдналося, злилося в мить єдину.
І вийняті із річки ті ключі,
Що нас з'єднали у одну родину.

Були і є... Один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну раду!
І вже розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів не залишитись саду.

Є щось прадавнє у сімейних фото
продукції районних ательє:
старі розсілись на стільцях з комфортом,
жінки з дітьми. У кожної - своє.

Завмерли руки у незручній позі.
Краватка давить. Комірець зім'явсь.
На фоні башти, що схилась в Пізі,
знімається з Донеччини сім'я.

Я бережу давно пожовклий знімок.
На нього глянув - як води напивсь:
всі родичі мої. Разом із ними
колись мій батько в просторінь дививсь...

Погляну лиш на занімілі руки
малих дядьків, ще молодих бабусь,
і відчуваю світу непорушність,
і, як ганеби, одного боюсь:

лишитись в хліборобськім чеснім роді
байдужим зайдою, лукавим байстрюком...
Я відчуваю рівний пульс народу,
стаю, як всі на фото, селюком...

Минуть роки. І я гукну домашніх -
синів, дочок, внучат - увесь мій рід
зніматися на тлі старої башти:
онук був, син, а стали батько й дід.

Хай іронічно дивляться нащадки
на неминуче старомодних нас.
Джерельце роду б'є десь на початку -
отам ріка, до речі, почалась.

Перебудь малі й великі біди,
трохи щастя зачерпни у ківш,
бити вчись, навчись лишатись битим,
викопай криницю між пісків,

кинь сім'ю, навік утрать кохану,
сина відпусти в незнану путь,
будь тверезим, безнадійно п'яним,
спробуй таїну життя збагнуть,

дружбі вірним будь, неначе лицар,
друзів призабудь у суєті,
благородним будь, байдужим,
ницим, все спізнай у грішному житті,

а тоді вже, на вечірнім прузі,
підбери самотнє кошеня
і скажи тоді коханій, друзям,
синові: «Глядіть: воно - це я...»

Час відвіяв слів легких полову,
лиш добірне зерно на токах.
Вірші Леоніда Кисельова,
пригорщ зерен золота, важка.

«Завтра буде світ такий, як завше...»
живемо, і справді він такий.
І твоя кохана вийшла заміж,
хлібом не годує їжаків.

«Заспівайте, сестро, заспівайте;..»
Йде Шевченко, Катерина йде.
На Подолі жде трамвая Байда,
од біди собаку одведе.

«В зорянім серпневім павутинні..»
Ця потужність в сотні мегават!
Не міраж - оаза у пустині,
проростає жито, не трава.

Вірші Леоніда Кисельова...
Не забуде їх моя земля.
Коником в траві туркоче слово.
Чується: «Не бийте журавля...»

Я - купка праху. З погреба століть
від мене ані знаку, ані звуку.
...Мені з братами випало спинить
нашестя печенігів і сельджуків.

Я - геть ніщо. Доісторичний пил.
Хвіст мамута коштовніший од мене.
...Нащадок мій Василька осліпив -
князь Святополк підступний і скажений.

Я - тіні тінь. Історії міраж.
Сон привида реальніший, їй-богу.
...Богданів лицемірний макіяж
не клав я на лице Вітчизни строге.

Я - шелест вітру, вічна ковила
на залишках розораного степу.
...Сковородою з міста до села
мандрую під анафему Мазепі.

Скажи, нащадку, чи твоя земля
оця, що я давненько є вже нею?
Чи й досі тінь мордовського кромля
не скинув з неї, наче з пліч кирею?

Я - праху прах, я геть ніщо,
я тінь, але затямте, земляки лукаві:
ми в битвах мерли, щоб не животіть
історії своєї байстрюками.

Я - лиш фантом. Хоча й ви всі - то я:
герої, мучні, президенти, блазні...
Аби лиш не міраж - земля своя,
аби завжди і доля, й мова - власні.

Несходима українська твердь
приросла до підошов і серця.
З Канева тоді постане Тверь,
як мадяр забуде своє "сервус",

як японець ступить на поріг
дому,
не позбувшися взувачки,
як замбійський чорний носоріг
од шротини білої заплаче.

Є межа, яку не перейти,
хоч би як товклося все віками.
У Козлові мамі кажуть "ти",
в нас на "ви" звертаються до мами.

Я весело живу. Купую хліб.
Роблю що треба. З ворогом лукавлю.
З нещирим другом п'ю на розі каву,
а друга на нещирості ловлю.

Так - день у день. Та станеться колись:
піду по хліб - замало буде грошей.
І недруг щиро скаже: «Найдорожче -
то мати друзів. Де ж вони, твої?»

І прийде друг. І купить хліб мені.
Додому проведе. Розкаже правду
мені про мене (правди, бач, запрагну!)
і піде геть... Я весело живу...

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Заблукало мале віршеня
поміж трав, поміж квітів у полі.
Хлопченя ти моє, зайченя,
погуляй, коли хочеш, на волі.

Відпущу я тебе, віршеня,
будь собою, рости помаленьку.
Хай з тобою росте бусленя,
що лишилось без неньки одненьке.

Будьте друзі, маленькі мої,
хай ростуть вам до осені крила.
Як покличуть вас теплі краї -
буде крилам і розмах, і сила.

...Вітровій літаки зупиня,
холодінь - людям нікуди дітись.
На порозі стоїть віршеня.
Привело бусленя — відігрітись.

Вечоріє тихо і поволі,
ще не сплять муарові джмелі,
на обрусі неба крихти солі
хтось розсипав, ніби на столі.

Ластівки приспали ластів'яток,
солов'ї пильнують солов'ят.
Будень дня, терпкої ночі свято,
що дарує світу немовлят.

Спить кохана. Намистинку поту
у міжбрів'ї місяць відшукав.
Ноче-ворожбитко, що в нас потім
чи легка дорога, чи важка?

Ворожи на тиші і на зорях,
на воді імлавій, спориші.
Ворожи на щасті і на горі,
на своїй всезнаючій душі...

Ніч мені до ранку ворожила,
сипала із жмені світляків,
все минуле переворушила.
Танучи, таке сказала: «Кинь

марні спроби зазирнуть в майбутнє.
Жодна ніч тобі не відповість,
безпечально буде а чи скрутно,
полетиш у прірву чи увись...
Краще подивись, чи спиться милій...»

Жебонить світанку течія.
Тінь рум'янцю біля круглих вилиць.
Загадкова жінка. Нічия.

Я так відверто скучив за тобою,
що вже безсилі книги і листи.
Грудний, глибокий, наче звук гобоя,
твій голос почина в мені цвісти.

Тобою починаю день зимовий,
коли він схожий ще на пізню ніч,
далека, мовби з островів Самоа,
мені луна твоя шовкова річ.

І час, і відстань між собою в змові -
надійна охорона самоти -
і лиш твоя непогасима мова
залізні їхні прорива фронти.

Я чую в ріднім голосі далекім
утому, і зневіру, і любов -
то клекіт одинокої лелеки,
що неперекладний на жодну з мов.

Лиш я твій голос чую й розумію,
настояний на згірклому меду.
Нічим оборонитись не зумію,
на голос твій, забувши все, піду.

Яка буває врода - боже мій!
Ні сивині, ні рокам не приспати
її. Вона сліпить, мов спалах,
мов блискавка. Все видно у пітьмі.
Зайнявся день. З очей полуда пада.
Така буває врода на землі.

Такої вроди не бажай собі,
бо - як же всім красу таку збагнути?
Націляться пліток криві багнети
в обличчя боттічеллівське тобі.
Самотність стогне в золотім багеті -
такої вроди не бажай собі.

Пригальмуй, не спіши,
залиши ще хоч дрібку надії на завтра,
я так хочу з тобою
ізнову уранці побачити цей вертоград.
Стільки всякого в цьому житті
ми звертали з тобою на жарти -
хай тепер відпочине,
забудеться, врешті, відпустить
до завтра ця гра.

А весняного ранку
вертоград наш гілками магнолій
розквітлими стріне,
наче вперше в житті,
ми зайдемо туди, до Едему, ніби Єва й Адам.
З-за пухової хмари
усміхнеться нам Вседержитель
у піджачку із люстрину,
та забудемо ми, наче діти,
насторогу довічну:«... і Аз воздам».

І пропіють нам, грішним,
едемські веселі півні: «Тут не ждуть, тут кохають»,
і на весь вертоград -
тільки лоно і перса, і очі, і очі азійські цвітуть...
Пригальмуй ці літа,
що так гірко, пекельно, нестримно минають,
до останніх сурем
мені вічною грішною звабною Євою будь.

Мої найкращі друзі, не старійте!
Не виливайте з келиха вино!
В своїх долонях ви його зігрійте
І стане ароматнішим воно!

Для кожного своя налита чаша:
Кому - кисленьке, кому - терпке і густе,
Гіркою хай не буде ваша,
А дружба із роками хай росте!

19.08. Преображення Господнє.


Все більше смутку в надвечірній тиші,
Все більше туги ллється з висоти,
Немов настійно хоче Усевишній
Сказати про минущість красоти.
Кажи, мій Пане, що година тане,
Кажи, мій Боже, що часу нема,
І хай смиренно на коліна стане
Моя душа, зневолена й німа.
Я знаю всі гріхи свої й провини,
І як немудро землю цю люблю,
Тому й несе ця тиша тополина
Все більше смутку, болю і жалю…
4.09. 2007р.

Дзвизне біль, ніби лезом черкне
Десь під серцем глибоко,
І за мить все життя промайне
Перед внутрішнім оком.

Відболить, відпече, відячить
І погасне всеціло.
Пів століття за мить пролетить,
Як вже раз пролетіло.

Не раз і не двічі я скласти міг
Високу подяку свою:
Мій Боже, я знаю, що рай – це не міф,
Я жив у твоєму раю.

Там сяйво любові, там янгольський сміх,
Там вічність, мій Пане, але ж
Є чорна безодня і пекло – не міф,
У пеклі я мучився теж.

Коли ж у клепсидрі життя упаде
Остання піщинка німа,
Чи я не шукатиму світ такий, де
Ні раю, ні пекла нема.

От вагона до вагона,
Шесть часов и две минуты
Быть с тобой, корнями, кроной,
Незабвенным детским чудом,

С первым словом, первым шагом
Отдаляясь понемногу,
Жечь и жить, сгорая. Плакать
Всю обратную дорогу,

Каяться случайным встречным,
Неумело напиваться,
Неуклюжей пьяной речью
Передать тебя пытаться.

Год бессонный, беспокойный
Пережить и передумать.
От вагона до вагона -
Шесть часов и две минуты.

Позбираю слова, що у небо посіяв
із торбини терпіння - хай стануть мечем.
Обіймає любов у чеканні надію,
опускаю в тривозі надійне плече.

Вигинається простір натугою лука,
і стрілою у серце направлений клич.
Я стискаю Господню, натруджену руку
і тоді вже не страшно заходити в ніч.

То мене вже нема - розчинився в озоні,
а годинник застукав, впустив тятиву...
Ту відсутність мою виповняє безсоння,
на пульсуючих скронях осонням живу.

24 Січня 2008

Мій пророк - божевільний американський льотчик,
Що погнався за Сонцем на літаку.
Він підіймався все вище і вище
В палаюче Сонце, в палаюче Слово,
І серце билось і захлиналось,
Допомагаючи двигуну.
Він помер від нестачі кисню.
Уламки літака знайшли на землі.

1968p.

Бабло и вправду побеждает зло -
К чему, скажи, на этот счет сомненья?
Скольким бабло уж людям принесло
От злых несчастий всяких избавленье!

В больницу обратился, но хоть плачь,
Лечить и не хотят, и как - "не знают"?
Сунь денежку в халат, так сразу врач
И клятву Гиппократа вспоминает.

Детей твоих гнобят учителя
И ниже, чем по знаниям, отметки?
Дензнаков дашь, и будет о-ля-ля:
Любимчиками в школе станут детки.

Чиновник не решает твой вопрос,
Несешь ты из-за этого потери?
Не стоит нервов, жалоб, крика, слез:
Решит, лишь надо баксов дать и верить.

Закон хоть за тебя, и все ж судья
Настроен в пользу стороны противной?
Фемиде мзду вручи, и знаю я:
Отсудит справедливо, конструктивно.

Борцы со злом за правду, совесть, честь,
Кто делится вот так немалым налом?
Увы, статья за дачу взятки есть -
Борьба такая пахнет криминалом.

И не от взяток ли, уж коль пошло,
Все названные трудности и беды?..
Бабло реально побеждает зло.
Но только это - Пиррова победа.

Пишу письмо, но вряд ли я дождусь ответа,
Перо аккуратно буквы выводит.
Сегодня я вновь не усну до рассвета
Бессонная ночь с ума меня сводит.


Пишу письмо я снова тебе,
Пишу, рука дрожит немного.
И тают слова в чернил синеве,
То, сея вокруг, то, срывая тревогу.


Ужасно соскучился я за тобою
И хочется вспомнить волшебные дни,
Когда играли с тобою желтой листвою
И в целой Вселенной мы были одни.


Когда мы играли с ласковым снегом,
Когда мерзли руки, но грелись сердца.
Тогда лишь счастливым я был человеком
И этому счастью не видел конца.


Когда по алее влюбленных гуляли,
Когда лунный вечер нам в ноги упал.
На небе так густо звезды сверкали -
Любимой своей я стихи посвящал.


Сейчас не хватает твоей мне поддержки.
Не знаю ли, помнишь еще ты меня
Ведь ты королева, а я вроде пешки
И нет у меня боевого коня.


Одна за одною рождаются строчки,
Но смысла они немного имеют,
Распускаются лишь как цветочные почки
И точно как люди нередко седеют.




Ну вот и все – все мысли на бумаге.
Ну вот и все, что смог я написать.
Но где набраться сил, но где найти отваги,
Чтобы тебя найти и это все сказать.


Конверт заклеен – последняя точка.
Свеча уже на столе догорает.
Она, как и я в пути одиночка,
Она лишь письмо мое прочитает.


Вот пламя бежит по строкам незнакомым,
Страницы, из жизни листая, сжигает.
То вспыхнет она, о любви найдя слово,
То, затухая, как будто рыдает.


И все кучка пепла – вот все, что осталось.
Сгорела тоска, приносившая муки.
Я знаю, навеки с тобой мы расстались,
Но завтра опять я возьму перо в руки.


Я напишу как без тебя одиноко
Как трудно, когда человека теряешь.
Я снова черкну, как мое чувство глубоко…
Но ты никогда о письме не узнаешь.

С тобой мы знакомы уже много дней,
Но я от тебя храню свой секрет.
Я очень хочу, чтоб была ты моей,
Но решаюсь сказать, тебе, только «Привет».


Я многое сделать в твою честь готов –
Моя половинка, души моей свет.
Я должен сказать о любви много слов,
Но я говорю всего лишь «Привет».


Ты счастье мое и моя ты беда,
Ты слабость моя – гордости нет.
Готов я с тобой быть везде и всегда,
Но ты моя слабость – значит «Привет».


Я знаю мне не нужно напрягаться
И все сказать, услышать твой ответ.
Собрать волю в кулак и обо всем признаться.
Вот ты как раз идешь – скажу, скажу: «Привет».


И все, как в рот воды набрал – ни слова.
Хотелось объясниться, но сил нет.
Быть может ты ждала совсем, совсем другого,
Но для приличия ответила – «Привет».


Ведь проще простого все сделать как надо -
Костюмчик, театр, огромный букет.
Все выразить в чувствах, и будет награда,
Но максимум мой – при встрече «Привет».


И так я люблю, но сказать, как не знаю
И будет все так еще много лет.
И пусть каждый день я надежду теряю
Ты даришь ее мне, сказав лишь «Привет».

Я стою на краю пропасти,
Уже жить мне совсем не хочется.
Наберусь лишь сейчас смелости
И мучения все мои кончатся.


Нет физической боли, одни лишь слова,
Ведь следов они не оставляют.
От ударов таких не болит голова,
Но в душе глубоко заседают.


От атаки такой в шрамах сердце хрипит
И его залечить невозможно.
В небе темном ангел-хранитель парит
Я не вижу его – это сложно.


Не поможет мне ангел-хранитель сейчас
Он ведь сам весь в крови утопает,
Он меня выручал уже несколько раз,-
Пусть его кто-то тоже спасает.


Я к нему лишь хочу, он меня приютит,
Я ему постараюсь быть другом.
Он ведь знает, что я не смогу больше жить,
У меня голова идет кругом.


Вот пробили часы – пришла смерти пора
И никто ничего не изменит.
Все меняется в мире с приходом утра
И меня тоже кто-то тоже заменит.


3 секунды полета, 3 секунды свободы –
Это вовсе не малое время
Я намучился лишь в отведенные годы
Пора скинуть с плеч тяжкое бремя.


3 секунды полета, мое тело лежит,
Лишь немногие тихо всплакнули.
Я совсем не грешил – это не суицид
Меня люди слегка подтолкнули.


Может кто-то меня завтра, сразу, забудет,
Может в памяти я, у кого-то останусь,
Может ночью кого-то мой голос разбудит.
Это будет, как только я с жизнью расстанусь.


Я стою на краю пропасти
И не вижу другого выхода.
Моя смерть – минимум горести.
Моя смерть – максимум выгода.

Я Ворон, я птица и небо мой дом
Летаю я там, где меня мало знают.
И сердце мое обложено льдом –
За птицу меня люди не принимают.


Мне трудно быть добрым, всего лишь снаружи
Ведь душу мою никому не увидеть;
Пусть нечистоплотен и пью воду с лужи,
Но и меня очень просто обидеть.


В народе твердят – приношу я несчастье,
Мое появленье беду предвещает.
Засуха, потопы, другое ненастье
Случиться должно там, где ворон летает.


Я черный как смоль, людям не симпатичен,
Мой голос противен, что лучше молчать.
В общении с кем-то я ограничен
И мне остается страдать и скучать.


Я вольная птица, мой друг одиночество
Смириться пришлось мне с такою судьбою.
Привыкнуть пора, что не будет мне почести,
Но снова из глаз текут слезы рекою.


Никто их не видит – вот горькая правда.
Ведь трудно поверить, что ворон вдруг плачет.
И камень вдогонку мне служит наградой,
Ведь ворон плохой - он всех одурачит.


Где б я не бывал – лишь брань только слышу,
Не брезгуют словом для меня даже дети.
Их радует жизнь, с неба я это вижу,
Они любят друг друга, им солнышко светит.



Но солнце тускнеет, лишь я прилетаю
И вдруг про любовь все как-будто забыли.
Опять одиночество – от него умирают
Всю ласку и нежность во мне погубили.


Горой на меня ложатся проклятья.
Мне больно и тяжко, но я не в обиде
Ведь мы дети Божьи, на свете все братья,
Но сторону темную во мне только видят.


Но стоит лишь ближе узнать, понимаешь:
Я черный по цвету, но я не “нечистый”.
От ворона в крике ты зря убегаешь,
Не бойся его – он ведь “мягкий”, “пушистый”.


Нас Бог создал всех существами живыми.
Кого-то красивым, кого чуть страшнее.
И право всем дал любить, быть любимым,
Масть не важна – ощущенья важнее.


Но видимо я отличаюсь немного
И чувство любви мне узнать не судилось.
Иль просто еще не нашел я дорогу
Где б счастье мое бесконечностью длилось.


Я Ворон. Я птица. Я жить начинаю.
Я жизнь полюбил чувством очень глубоким.
Надежда живет, об одном лишь мечтаю:
Безумно любить и не быть одиноким!

Надоело писать мне всякие глупости,
Надоело стремиться к высоким материям.
Захлебнулся весь мир во власти и тупости
И в банальные вещи и чувства не верю я.


Я не верю в любовь и в дружбу не верю,
Любовь предает, а дружба корыстна.
Я не верю в возможность забыть про потерю
Пусть и мысль про нее для меня ненавистна.


Я не верю в привязанность, что ведет к антипатии.
Мой жизненный опыт во многом болью наполнен.
Надоело мне верить в миф о симпатии –
Ведь симпатия ложь, но правдой я болен.


Я не знаю минут, за которых не страшно
Жизнь отдать, чтоб узнать это чудо-мгновенье…
Только деньги и слава – вот все, что нам важно,
Остальное все миф – Сирен песнопенье.


Сложно людям поверить – когда их не знаешь,
Ведь слова как вино в голову ударяют.
Трудно верить словам, когда правду теряешь
И надежда на, свет, от тебя убегает.


Мы как стая волков – деремся за шкуру.
Мы друг другу грубим, наплевав на потери.
Я не верю в людскую – не зверью натуру,
Даже в то, что сейчас написал - я не верю.

Как странно, когда одиночество гложет,
Вокруг миллионы – они все чужие.
Беда постучит, да никто не поможет.
Вокруг только зло, да и взгляды косые.


Рассветы, закаты - потеря желаний
Тяжелое время – нехватка общенья.
В день двадцать четыре часа глупых трений
И встречи случайной слепые мгновенья.


“Привет”, поцелуи, объятья и стоны
И речи сухие скользят в неизвестность.
Права все исчезли, забыты законы
Красивая ложь, всегда лучше, чем честность.


Вопросы, ответы и мысли без смысла.
Удачи, проколы, сплошные проблемы.
Душа от бездействия словно прокисла
И мозг порождает лишь серые темы.


Намеки, упреки, напряги, обиды
И ненависть там, где царила любовь.
Всю силу мои потеряли флюиды,
Замерзла бурлящая ранее кровь.


Победы, предвзятость, глаза нараспашку.
Я плачу от смеха, смеюсь через слезы.
Меня раздавили как будто букашку,
В душе снегопады – сердечные грозы.


Веселье, печали – то радость, то горе.
Стираются в памяти серые будни,
Все реки стекают в единое море.
Пускай жизнь игра, но кто тогда судьи?


Два дня для находки и день для потери,
Возможность “иметь” к сожаленью не вечна.
Гуляет сквозняк в приоткрытые двери
И стрелки бегут – время так быстротечно.


И пусть будет все, что я презираю.
И пусть будет так, как я ненавижу.
Пускай заливают дожди – понимаю,
Что завтра я радугу в небе увижу.

Я паяц, клоун я – я для смеха лишь нужен
Если плохо кому-то – включу обаянье.
И неважно насколько я жизнью загружен
Я на помощь спешу – свое знаю призванье.


Если кто-то горюет, когда слезы градом
Платочек я дам, чтобы вытереть глазки.
Разницу я покажу между Раем и Адом,
И буду рассказывать добрые сказки.


Опять как всегда, подниму настроение
Мне скажут типа: - «Спасибо ты шаришь».
Я в ответ улыбнусь – потом лишь прозренье
Придет и подскажет, что я лишь товарищ.


Я был лишь опорой – всегда и повсюду,
Я всем раздавал любовь понемногу.
Я слишком устал, устал верить в чудо,
Я счастье отдал, лишь оставил тревогу.


Я ощущаю себя персонажем пародий,
Снаружи смешной – внутри очень страстный.
Стараюсь, чтоб были счастливыми люди,
А сам, почему-то, всегда был несчастным.


Ах, как бы хотелось узнать мне другое,
Не другом быть просто, а кем нибудь больше.
Мечтал я всегда о душевном покое,
Не просто поднять настроенье, а дольше


Мне так надоело быть добрым и чутким.
Я глупо смотрюсь – король в роли пешки.
С нуля до нуля итак целые сутки
Для многих друзей я был группой поддержки.


Хочу очутиться в чьих-то объятьях,
Хотел бы вкушать сладости поцелуя.
Чтоб вновь я поверил, что парни все братья,
А девушки даже не сестры… - хочу я.


Хотелось бы быть мне другим человеком,
Хотелось бы все от судьбы получать.
Но если в кого-то случится проблема,
Я ни за что не смогу отказать.

Кохання, що таке кохання?
Багато вже було розмов.
Де відповідь на це питання?
Чому воно хвилює кров?


Що це за почуття? Не можна розібрати,
Чи може болю, чи жалю.
Бо важко визнати й сказати
Цю фразу: «Я тебе люблю».


Це почуття не всім потрібне.
Воно як хмари – є й нема.
Рано чи пізно все ж набридне
І схопить світ вічна зима.


Це почуття не всім підвладне,
Хоч всі бажають підкорити.
Та це зробити дуже складно,
Чи варто задля цього жити?


Кохання це лише примара,
Шукати будеш, не знайдеш.
Ти тільки час втрачаєш марно,
Життя пройде – не повернеш.


Бо даний людям час, летить,
Тече неначе в венах кров.
Його не зможеш зупинить,
Якщо керує ним любов.


Зі мною будуть сперечатись,
Що я не так все розумію.
Мабуть, не зміг я розібратись,
Й цього зробить вже не зумію.


Цього робити я й не хочу.
Любов не завжди радощі приносить.
Я з жахом прокидаюся щоночі,
Болить у грудях серце, і плаче, і голосить.


Всьому виною це кохання -
Кохать не значить буть коханим.
І марні тут всі сподівання,
Собі лиш душу ними раним.


Завжди було так і так буде,
Для цього в світі живемо:
Кохають нас – то ми не любим,
Не люблять нас – ми любимо.

Я тебя люблю, а ты меня нет
Я люблю тебя, но нет твой ответ.
Я мучаюсь сильно, но не обижаюсь
Слова близко к сердцу не брать я стараюсь.
Любовь в твоем сердце еще не родилась,
Душа для меня полностью не открылась.
Ты хочешь со мной быть,
Но трудно признаться,
Постыдного нет здесь – не надо бояться.
Не надо бояться дать волю словам
Хочу пару слов прочитать по губам.


Я тебя люблю, а ты меня нет
Я люблю тебя, но нет твой ответ.
« Да не люблю, но ты не обижайся,
Ведь время пройдет, ты дождаться старайся ».
И я буду ждать, жизнь с тобой хороша
Ведь частью меня твоя стала душа.
А раньше я думал - любви нет взаимной,
Глупец тогда был, мальчишка наивный.
Как можно было мне так ошибиться?
Ведь без любви я не смог бы родиться.


Быть может, я слишком уж оптимистичен
И в будущее взгляд мой совсем не логичен.
И пусть через годы я в этом раскаюсь,
Но от любви своей не отрекаюсь.
Ведь знаю я точно – все будет иначе
Признанье в любви для меня много значит.
Его я дождусь, и когда скажешь мне
Я буду счастливее всех на земле.


Я тебя люблю, а ты меня нет
« Не спрашивай, лучше дождись!»
- твой ответ.

Сегодня твой праздник, я приду к тебе в гости.
Постою у двери и исчезну поспешно,
Чтобы не было во встрече ненужной нам злости.
Ты меня не увидишь в день свой, конечно.


Букет скромных цветов положу у порога,
Положу и уйду, огорчившись слегка.
Ведь быть гостем твоим мне закрыта дорога
И нет права, сейчас, нажать кнопку звонка.


Я уйду, не поздравив тебя с Днем Рожденья.
Никаких теплых слов, лишь цветы оставляю.
Ты понюхаешь их и разгонишь сомненья
Ты поймешь, что тебе я лишь счастья желаю.


Я с собой заберу все твои неудачи,
Все ненастья, невзгоды, проблемы и беды.
У тебя зло куплю – добро брошу на сдачу,
Чтоб в дальнейшем ты видела только победы.


Ты люби так же сильно – как только мечтаешь
Не плачь никогда, разве только от счастья.
Со счастливой звездой душу, ты обвенчаешь.
И все мелочи жизни в твоей будут власти.


Я уйду, чтоб тебе было приятно,
Я уйду, чтоб сгорели безумные мысли,
Чтобы снова когда-то вернуться обратно
И быть гостем желанным на празднике жизни.

Ми дружим давно, чи лиш просто знайомі
Ти можеш любить мене, чи зневажати,
Ти можеш робити все, що бажаєш.
Я прошу лише мене не ображати.


Не ображай мене, бо я наче сонячне небо –
Я раде усім і мені всі радіють,
Якщо хтось погане, щось скаже про мене
Мене назавжди темні хмари закриють.


Не ображай, бо я теплий вітер весняний –
Я добрий, я ніжний цілую повіки,
Якщо поважать хтось мене перестане
То я прохолону назавжди, навіки.


Не ображай, бо я наче місяць вечірній.
Закохані мріють про зірку єдину.
Якщо я піддамся ганьбі недовірній
Я просто погасну і небо покину.


Не ображай мене, бо я наче квітка у полі.
Щороку я квітну і сонцю радію,
Та якщо зірвати й тримати в неволі
Я просто засохну – від горя зомлію.


Не ображай, бо я пташка, що в небі літає.
Я маю усе, в мене друзі веселі,
Але якщо хтось зла мені побажає
Я безсила впаду й розіб’юся об скелі.


Не ображай, бо я річка, що в море впадає.
Дарую я всім прохолоду жадану,
Але якщо хтось в мене брудом кидає
Вода забрудниться й болотом я стану.



Не ображай мене прошу, бо я немовля,
Бо хочу я пить молоко материне.
Не ображай мене – я плодородна земля
Врожай від образ в’яне тільки і гине.


Не ображай мене квітку, не ображай мене небо,
Не ображай мене ким би я зараз не був,
Не ображай я не бачу в цьому потреби.
Навіщо? Я це до сих пір не збагнув.


Не ображай мене, бо попереду ціле життя,
Не ображай, бо станеш схожа на свічку.
І воском тектиме сльоза каяття,
Якщо ти образиш мене – пташку, річку...


Навіщо слова злі? Без них обійдемось.
Навіщо когось ображати? Не треба.
Давай все забудемо і посміхнемось,
Повір я постояти зможу за себе!

200 років моєму безсонню
не знаю звідки чекати ранку
скажеш ХОЛОДНО
і вмочиш пензлик
у фіолетову фарбу
малюватимеш подив
Позуватиму
нудно стояти мовчки
переповнюючись фанатизмом
з очей навпроти
важко зображувати подив
коли всім все зрозуміло
скажеш ХОЛОДНО
і на фоні подиву
почнеш малювати янгола
з натури
майже копіюючи зовнішність
майже заглядаючи в душу

намалюєш святість
пунктирною лінією
боячись зачепити хвору уяву

боляче стояти
на холодному кафелі босою
по коліна врісши
в болото власних думок
і зображувати світло
коли в душі чорно

скажеш ЗАЛИШИЛОСЬ НАМАЛЮВАТИ
ТІЛЬКИ ОЧІ
і вмочиш пензлик
в пусту ніч
не помітивши
що ні фарби
ні змісту
в ній нема

поставиш підпис
накажеш летіти
а я дивитимусь
крізь тебе з мольберта

і ти зрозумієш
що створив
банальне зображення
для настінного календаря
адже щоб зробити мене вільною
потрібно подарувати пару крил

Я мрію, знов, про нашу зустріч,
У світі де лиш зорі й квіти.
І ми удвох, нікого поруч,
Тепер назавжди лиш моя ти.
Тихо музика заграє
І погляд твій мене обпалить,
Ти прошепочеш: «Я кохаю»
І серце солодко зажалить.
І я відчую, як вуста
Твої зігріють мені очі,
І вже ніхто не пам”ята,
Що в нас було тієї ночі.
Я небо про одне благаю,
Хай буде так завжди казково;
Мені не треба навіть Раю -
Лиш ти, і я, і більш нікого.
Хай буде так, що вічно разом,
Й ніколи ми не розставались.
Ніхто нікого не образив,
То людям все лише здавалось.
Хоча, мабуть, пам”ять про мене
На тріски скоро розпадеться
Так хай вона, всупереч долі,
Хоч на папері збережеться.

Ні, сьогодні не свято,
Кричати в захваті не треба.
Подібних днів дуже багато,
Коли я думаю про тебе.


І в цей звичайний, як всі, вечір
Тобі щось хочу подарити.
Та важко вибрати доречі
Який сюрприз тобі зробити.


Я подарую тобі сонце,
Його чарівні промені.
Хай світить лиш тобі в віконце,
Одній тобі на всій Землі.


Нехай тебе щодня голубить
Своїм промінням золотим.
Нехай одну тебе лиш любить,
Вогнем палає хай святим.


Ти будеш ним щоразу гратись
Як смуток прийде в твої думки.
Неначе немовля сміятись,
Від радості пектимеш руки.


Ним розвеселиш собі серце
Та все ж воно колись набридне.
Я подарив би тобі сонце,
Та чи воно тобі потрібне?


Я місяць тобі подарую,
Щоб не давав вночі заснути.
Якщо захочеш – розфарбую,
На ньому намалюю квіти.


Щоб в ці безсонні, світлі ночі
Ти думала завжди про мене,
Щоб не могла заплющить очі,
Якщо любов наша мине.


Кататись ти на ньому будеш,
Коли тобі буде погано.
Одразу горе все забудеш,
Самотності залічиш рани.


Усе, що хочеш з ним роби,
Бо він до іграшки подібний.
Я місяць тобі подарив би,
Але чи він тобі потрібний?


Я подарую тобі зорі,
Чумацьким шляхом хай вітають
Тебе у радості і в горі,
Нехай вони не покидають.


Щоночі рахувати будеш їх.
Хай блиском чарівним сіяють.
Ти будеш відчувати заздрість всіх
Людей,бо зірки жодної не мають.


Вони всі в тебе, власність це твоя,
Вони назавжди поруч із тобою.
І ти щаслива – це вже бачу я,
Навік ти попрощалася з журбою.


Але забудеш їх поволі,
Набриднуть ті сузір”я срібні.
Я подарив би тобі зорі,
Та чи вони тобі потрібні?


Я подарую тобі небо –
Безкраю ту, незайману блакить.
Руки людей потянуться до тебе
І сотні пар очей тебе будуть любить.


Бо ти Богинею краси
На трон піднімешся небесний.
І людям щастя віддаси,
І стане світ ще більш прекрасний.


На ньому будеш ти сидіти,
Дивитись зверху вниз простіше.
Не можна завжди там радіти,
Там роки йдуть твої скоріше.


Та все ж на землю тобі треба,
Хоч ти і житимеш там бідно.
Я подарив би тобі небо,
Та чи воно тобі потрібне?


Так, все не те, що ти хотіла,
Але тепер, я, мабуть, знаю.
Я хочу, щоб ти зрозуміла
Як сильно я тебе кохаю.


Любов свою я подарую –
Надію маю, що приймеш.
Бо за тобою лиш сумую,
Кохання мало де знайдеш.


Я хочу так, щоб ти раділа
І в усмішці тремтіли губи,
Щоб ти замріяна ходила,
Бо знаєш, що тебе хтось любить.


Щоб ти хвалилась, що: «Кохають,
Мене одну на всьому світі.
Мені одній вірші складають,
Одній мені дарують квіти!»


Тобі скажу все це, звичайно,
Не буде вічно це таємним.
Я подарив тобі кохання –
Та чи буде воно взаємним?


Я подарую тобі все,
Чого лиш зможеш забажати:
Вулкани, гори, озерце –
Одній тобі лиш хочу дати.


Взамін я не прошу нічого.
Тобі присвячую романс.
Хоч ні – я хочу лиш одного
Ти дай мені останній шанс!

Птахами римськими

На протертих шинелях…

Індуськими знаками

Спотвореними дзеркалом

арійських гієн… Пактами…

вони змушують нас мовчати!

А Вам треба

Спати!!

Ви чуєте мене?!

Ха… Ха…

Ха… Ха…

Спати…



Почнемо з тебе, Старшенький?

Щоб потім не було боляче –

Поцілунком у лоб

З капсулою ціаніду…

А на ранок – в мішок,

Щоб не було і сліду…



Ну, нічого, тихіше…

Не бійтесь, малята…

Вкриє Вас тепла ковдра,

Буде чим… загортати

вранці, холодних,

Поки в коконі рейд…

Не зупинить гестапо

Ні Зиґмунд, ні Фрейд!

Помер, як Ви…



Хто доб’є Ваших Янголів

арканом слюди?

Я до Вас повернусь,

Але вже не сюди…



«На добраніч» скажу,

Не закривши дверей…

А у відповідь, Ехо:

«Татусю,

ARBEIT

MACHT

FREI? »

ЛЮ

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тужно уві сні
солов’ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер?
Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сині,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів...
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам’яті воскрес?
І намарилося боляче мені —
як тобі в холодній чужині?

“Стояла жінка на семи вітрах”
(Ірина Дем’янова)

Стояла жінка на семи вітрах,
і падав їй у ноги подорожник.
І серце чисто метене, порожнє
забуло, що є біль, і що є страх,
лиш прагло вітру.
Гострого, мов зойк,
і чистого, мов березневе сонце.
Стояла жінка пильним оборонцем
того, що їй у спадок принесло
доріг суцвіття.
Подорожній цвіт.
Єдине непорожнє у тривожнім
цім світі.
Суєта.
Ловитва вітру у тенета віт.
І віри вир у темряві безвір’я.
І камінь струн Орфеєвої ліри.
Сльота осіння. Вітер і сльота.
Сльота і сльози на семидоріжжі...
І вітром перехрещена так ніжно,
вона росі і сонцю помолилась
і відійшла від схрещення доріг.

Осінніх білих хризантем
Зів'ялий присмак гіркоти
І груди так стискає щем
Мені тепер нема куди іти.
Кружляє листя в вихорі дощем,
А я шукаю сховку з самоти
І у поривах кутаюсь плащем -
Я ж так боюся темноти…

Міцно стискай руку,
дуж сльози в коричневий вечір
із запахом кмину.
На кроки твої реагую,
на стукіт повік,
а у них порожнеча бензину.
Не заливай більше себе дурманом.
Тікаючи в Космос, а не до коханок,
вже дужче не люблять і більшої рани,
з якою живуть - не існує. Й не стане.
Ніколи. У теплій весні не сховаюсь
з тобою. Я знаю як добре, то фініш.
Поволі уже вислизаю назад, в свою зграю.
Ти сам. Ти умієш. Ти дишеш.
Без крові. Із болем як ріжачим згустком,
в мені хаотично співають лиш вірші.
Так ніжно. Не ти...Вони вічно зі смутком,
і я хочу більше...

…І написав тестамент, і пішов,
І сніг летів йому з-під підошов,
І пляшка у кишені гріла серце
(Вона – як я. Вона також із перцем).
..................................
Хустинка біла...Стримую ридання…
Феніта ля комедія…Востаннє
З-за рогу бачу, як у цю завію
Ти трепетно скляну цілуєш шию,
Як обнімаєш талію, і гордо
Вливаєш сурогат у спрагле горло,
І ніч без мене губиться поволі
У випарах чорнявих алкоголів…

На мою власну в’язницю є два вікна,
Ліплені стіни із воску, квадратні метри...
Найманці кажуть, що скоро буде війна –
Я не готуюся - в мене смугасті гетри.
Названо буде чиїмись вустами ціль;
Прийдуть валити стіни чиїсь накази –
Я не радію, я знаю: за ними – цвіль,
Світ божевілля і хворі ідоломази...

на кріслах триногих
без рими як дощ без води
у ломбарді лежу без "залогу"
постій подивися і йди

бо купиш мене як прокляття
а я проросту без води
у дітях твоїх незачатих
не стій
не дивися
і йди

5
Добре стояти в осінню сльоту
Перед вікном, що ридає.
Думати терпко про віддану, ту,
Що при житті тримає.
Звітрені липи за крок до зими, –
Ані листочка на вітті.
Так, моя мила, з тобою і ми –
Зовсім беззахисні в світі.

6
Чи Бог мене осудить, чи простить
За ту палку любовну ненасить,
За те, що й нині, як сивіє світ,
Я ще такий, як був у двадцять літ.
У пахощах прим’ятої трави
Тебе цілую всю – від ніг до голови –
Найменшої клітинки не минаю.
Чи Бог простить, помилує… Не знаю.
Скажи мені, о, Господи, чи тіло
Повинне в тім, що в пристрасті горіло?
Й хіба душа брудниться тим вогнем,
Що на землі дарує нам Едем?

7
Закам’янію. Ні душі, ні серця.
Впаду в траву.
А ти прийдеш – легенько доторкнешся –
І оживу.
І засвічуся весь, і запалаю –
Зоря в імлі.
Мій янголе, що не утратив раю
На цій землі.
У безмірі солодкої пагуби
Твого єства
Згорять мої несамовиті губи
І всі слова…

8
Забракне, бува, мені губ і очей
Щоб cпити всю радість утіх
У прихистку рук твоїх і грудей,
У білому полум’ї ніг.
Коли преображена ти стаєш
Світлом, що з неба б’є,
Тихо зітхаю й питаю – а де ж
Тіло зникає твоє?
В безсмертя душі я повірив, як міг,
Відкинув всі сумніви, та
Чому не безвічне розхристя цих ніг,
Ця випуклість живота?
Ці очі під зламами брів молоді,
Цих спалених губ анаша.
Якщо це помре і зотліє, тоді
Чим житиме бідна душа?

я та котра
лежить обручкою
у тебе на правиці

я та котру
твоя дитина
кличе мамо

я та що
пророкує
твої сніданки і вечері
і пахне
вранці кавою
а ввечері
прочитаною книгою

я та що
розітнула себе
навпіл щоб
бути твоєю
половиною

а жінка
що була в мені

колись

подалася в поле

квіти подаровані
зривати