(кадзе - японс, - застуда,нецу - жар, лихоманка)

В мене хижа кадзе,
птах у хаті плаче,
той, що серцем зветься,
а частіше камнем,
з чарки виринаю, наче квітка
з вази
лиш куди не бачу...
А про що ідеться.
Тут, сьогодні в світі, радіо-тіві,
на роботі, вдома - лиш один тягучий
чи туман, чи ситець, в голові лиш думка -
п'ючи - утопити біль кісток сипучих.

Мабуть в мене нецу,
ненавиджу ясність,
і вікно цілую щоками частіш,
в їхній піт вдивляюсь, наче більше часу
так мені воздасться, наче так - тепліш.

Полотно, білило, вирвані розетки,
стоптані троянди, майже мертві губи,
та зате не мокрі хусточки-серветки,
на краю стояти більше вже небуду.

Ні, не хочу...чуєш, осінь, чи там хто,
мої очі очі люблять, руки хай лежать,
житиму, чекатиму черговий виток,
черговий бутон, біль і унітаз.

В мене хижа кадзе,
так буває завжди, так буває рідко,
тихше йде життя,
якщо чарки - вази,
якщо люди - квіти,
я собі чекаю, як колись дитям

Осінь. Згрібаю кургани
непотрібних листів, необхідних цигарок,
на вікнах сохнуть квіти, до вічності-мами
збираються, супляться хмари.

Лечу, як можу, срибок за стрибком,
в сади неіснуючі входжу, в завмерле не мертве,
між пальців кручу медальйон - лише б так не кинуло в сон.
Для кого ці жертви?

В кімнаті частіше й частіше,
на кухні чай скаже всю правду,
Як важко. Та знаю так ліпше.
І чорт...так було завжди.

Листя в ногах - оце констатація в гирлі емоцій.
На виході - сонце. І в вазі не пахне вода.
Ходімо і будем вже скоро на іншому боці.
Пішли. Там легшою буде хода..

Захоплені гіллям,
немов мотузками,
ми бродим між снів,
межи диких лісів.
Загоєні рани?
Лиш приспані зіллям,
а ж можна вустами,
лишень б захотів.

Украдені часом,
затоптані містом,
та швидше собою,
жорстокі малі,
без дому, без раси,
ні світла, ні змісту.
Оце й воно видно -
живем на Землі.

Відірвані в вічності,
спущені в попіл,
чекай, поживем і зіллємося з ним.
Тоді полетим і на зустріч з містичністю,
а зараз лиш гомін від неї і дим.

Самотні безодні,
давай накладемось,
обдуримо вічність
і навіть гру слів,
почнемо сьогодні,
а там як складеться,
нехай статистичність,
лише б захотів...

Сходи до води,
принеси мені роси з трави
і закутану, теплу ще суть.
Я тебе полюблю.
Все віддам. Не шукай. Не броди.
Поруч будь. Просто будь. Хочеш - тут.

Мої сльози
налякані першим морозом.
Затуляючий погляд розхристаний світ.
Є лиш подих і може є розум.
Є ще сонце, проте вже утвердився лід.

І залиш нас із суттю удвох,
будь як Бог,
десь, деінде, будь вищим, мудрішим,
незбагненним для мене, добром..
І тоді я любитиму вічно.

облизуючи лампочку
беручи у голову недорікувате
залишаючи збіднілий ра-день
метаморфоза туфельки
скочувалася по східцях
нечуваної реальности

позойкує / поцокує / пророкує
серце -
його плющить конкретно -
наостанок завнішньо
протягом виживання внутрішньо
це не настільки жахливо
вона повернеться
вона обов’язково знайде
свою тендітну затребуваність
свою
від фей фабричну досконалість
доконаність / підкованість /
закоханість / радість

кришталева ніжка
затупцяла личаки пройшлого
потроху розношує
блискучу казку прийдешнього
доки мучатимуть мозолі
голову будуть облітати
кружальця нірвани
й відірваности від земного тяжіння

не в тім печаль -
ціною високої нагороди
здобути право бути принцесою

спроба вгамувати впевненість
за велінням дотичним часові
призводить до відкочування віри у фей
втрати внутрішньої працездатности
виборювати місце під лампочкою
тому й доводиться дертися на стелю
до неї
єдиної світлої
у цьому підступному реальному
облизуючи її
розширювати свідомость

не дала б ти собі копняка
подарованою долею туфелькою

Сплітала з диму чудернацьких змій,
Вдивляючись в зимове місто сиве;
Різдва чекала чи чекала дива?...
Дні танули, ледь доторкнувшись вій,
Мов сніг... В січневім кришталі
Гірчила тиша, мов розчинна кава,
Пекла горлянку. Мрії застигали
Забутим сріблом на чужім столі...

Благаю тебе, не гортай монітора сторінки,
Не трать свої нерви на мій завіршований жаль.
Ти краще іди притулитись до іншої жінки,
А я із душі буду далі зривати вуаль.

Не треба дощем припадати до кожного слова,
Воно ж так болить після доторку наших сердець.
У пам’яті досі блукає проклята розмова,
Коли народила я пошепки слово «кінець».

Я знаю: слова будуть знову сплітатись у вірші,
І битись безвихідно в тісних обіймах рядка....
Дивлюсь на хмаринку.... Чому наші долі не інші?
Чому наша доля така по-чужому гірка?

Вчора я приходив у твій сон,
Стежив за перебігом подій,
Доки не потрапив у полон
Сповнених жаги дівочих мрій.

Пестила очей моїх блакить,
Палко цілувала у вуста,
Гладила волосся... Щастя мить
Не втаїла сну вуаль густа.

Вдень, спинивши погляд на вікні,
Пригадалось раптом серед справ,
Як кохались ми в твоєму сні,
Як тебе я ніжно обіймав.

*
А я люблю рукавички:
Комунікабельність життєво необхідна!

**
Не коріть мене за корицю.
Ну, може (трііііішечки) і збоченка…

***
Люблю любити.
Може за це мене і люблять…

****
І це не тавтологія:
То для підсилення…
Чи для тих, хто повільніше петрає)

*****
За північ, а натхнення щойно завітало.
Сова? Чи одинокий жайворонок,
Котрий не знає кому потрібна його ранкова пісня?

******
Притрушений – явно не комплімент.
Але ж дерева взимку такі красиві…

*******
Вбиваємо на честь свята…
Жертвоприношення власному ідіотизму.

********
Ангели…
Ніколи не пізнаєш їх, коли поряд,
Щоб через тисячі строкатих митей
Зійшлися спогад з здогадом…

*********
А цікаво, секрет успіху в знанні Чогось,
Чи у самонавіюванні?

**********
На щастя, б’ючи коліна,
Ми змінюємось.

***********
Чи то добраніч,
Чи то не варто…

Нова доба
Нового року
Стара журба:
Застигли кроки
Того, хто врешті тікав
З мого контакт-листа.
Небу зичили барв
Хмарність і німота.
І наче ясніє… і наче все…
Та все у «наче»:
Уверх-униз
А як заб’юсь колись?!

Вийшов на люди, влитий
у базарні до крику тлуми...
На папері застигли миті,
заворожені летом думи.

Серце до дій прикути
та зійтися рубцем на рані,
пересіятись цвітом рути,
прорости у Тобі коханим,

косами розпускатись,
з неба громом летіти ясним,
чи пелюсткою, чи дукатом
горілиць на дорогу впасти.

На оберіг любові
промінь щастя, що мрії вкрали,
пробивається в чужеслові...
та тепла, як і світла - мало.

Вийшов на душу просто,
без парадної передмови:
"Відчиняй, час до Тебе в гості -
перевтілений, мила, знову".

4 Січня 2008

Загадковий погляд твій змушує мене страждати.
Не спокійно на душі стає від сорому…
Залишитись на самоті…
З Ворогом…

Ти мрієш про щасливе майбуття,
Засміяна, закохана у зиму,
Але признайся – це тобі не легко…
Залишитись на самоті…
З Ворогом…

Радієш, смієшся і плачеш…
Для кого… для кого…
Залишена на самоті…
Ти плачеш…
Сама…
Без нього…

Ти залишилася сама на цьому світі.
Без друзів…
Без турбот…
З Ворогом…

Не плач і не хвилюйся…
Ти не сама …
Ти з Ворогом…душі…своєї,
Не чужої, а лиш своєї…
In love for Enemy
(Закохана у Ворога...)

Епіграф:
"Вот уже который год
Из ума дружок не идет"
(З російського романсу)

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти оселилась там і обживаєш:
Порядки робиш, соваєш столи
І для портретів цвяшки забиваєш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти прописалась вже і нахабнієш:
Повиганяла всіх, що там були
І на моїй гарячці каву грієш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Але тобі цього уже замало:
Дізнався нещодавно я, що ти
І серце моє приватизувала.

Згубивши назавжди надію на світанок,
Шукаємо в смітті вологім сірники...
І ваблять упирів на шиї давні рани,
І шарпають за плащ сліпі провідники.

Коли було і ким написано сценарій?
І хто нам роздавав ганебні ролі ці?
Ковтаємо, мов хліб, зацвілий пафос арій...
Лиш номер на чолі і доля на руці.

всупереч долі
жодного слова
падаю долі
знову і знову
падаю долі
ніби у небо
я мимоволі
в тобі без тебе
я мимоволі
вільний невільник
страшачись болю
з ним нероздільний
страшачись болю
муку плекаю
і в рани солі
на ніч всипаю
і в рани солі
і в писок хліба
всі мої ролі
знаєш ти ніби
всі мої ролі
звісно невдалі
падаю долі
падаю далі

Ти ж обіцяв: “Все для народу!”
За Україну – головою!”
А сам – щоранку бутерброди
Їси з червоною ікрою.
Прощення зрадникам немає!
Ідею нашу ти заслинив!
– А що? – “панок” відповідає, –
Ікра буває жовто-синя?

Місячно.
Тіні гіллясто мережать галявину.
у голубій непорушності ліс насторожений,
часом розсиплеться
шурхотом птах потривожений,
зорі травневі прикриються хмарами млявими.

Тиші не вір,
бо ховає підступна гущавина
стриманий подих,
тремтіння руки нетерплячої.
Травами росними
слід срібним блиском означений,
тут, наче кроком по кроку ступаючи,
час минав.

Та не стискається серце у дівчини-воїна-
страх разом з кров"ю ворожою
в полі іржавіє.
Вершником у перегонах із вітром
душа її,
сім"ям звитяги на кінському поті настояна.

Але ця ніч не для бою весною призначена,
мозок туманиться
пристрастями ще не знаними,
тіло знеможене
млосним чеканням поранене,
серце тріпоче, утіхам кохання не навчене.

Юний коханець -
чужинець з ворожого племені,
очі - листочки у ясеня,
юністю зрошені,
сіють прозору блакитність,
неначе волошки з вій.
дихання, руки, проміння і погляди сплетені.

Зорі цікаві,
у сірість ранкову пірнаючи,
слухали пісню кохання-
творіння жіночості,
не розпізнавши таїну,
приховану в ночі цій-
до материнства їй
подарувала весна ключі.

...Роки минали.
Зустрілись два вороги віч-на-віч
голубоокі.
І схибила зброя у старості.
Юнка пришпорила,
ніби нічого не сталось.І
в батькові очі ввійшла
і лишилася вічною ніч.

Стрункий канделябре, знімай павутиння,
Не гребуй прощанням німих побратимів.
Трьом срібникам годі бряжчати в гамані
Сумнівно прекрасної, п’яної пані.
Тебе занесуть у покої розорні,
Поставлять на стіл засмальцьований жорном.
У брудно-гнилій атмосфері терзання
Пірнеш в найсвітліші у світі зізнання...

Гордощі-гори-дощі –
Карі патлаті Карпати
Чи бачили, ви ,глядачі,
Як Педро пере коло хати?

Ранок – раптовий дзвінок
Ще тільки прасуються хмари
Мультидвері на мультилок –
Рефлекс бувалої Клари.

Поруччя – поруч хлопча
Малює на стінах „стійнах!”
Заплачеш, а кіт калача
Вже місить на твоїх колінах...

Шукати долю, гукати згубу,
Так гірко вкотре стулити губи,
І не бороти лихого пана,
І не кричати, немов востаннє...
Не було так, та навіщось буде.

Здурив серденько вельможа розум,
Ще й давнім мріям одміряв дозу.
Сную сповитий чужими снами,
Сную упитий брехні губами.
Боюся правди. Прийняв погрози.

Утік у гори, чи полонини.
Вони ж бо радо приймають сина
Чи то бруківки, чи то асфальту,
Або ж героя, що жив шпальтах.
Та не навіки. Лишень на днину...

Він сумно дивився
своїми сірими очима
у те сіре
колись благословенне небо
яке не так давно
вмивало Його
цілющим
прозрінним дощем
Увесь цей "жовтий"
меланхолічний маразм
розчавлював Його повільно
але безупинно
все життя майнуло перед Ним
Він згадав
що у веселки
не вистачає кольору його очей
може Там
веселки восьмикольорові
Він дивився
у це далеке
перепоясане дротами небо
неначе навмисне
по дорозі в Рай
поставили сигналізацію
а раптом якась "чортяча душа"
захоче майнути до ангелів
І звідки такі думки
у божевільних
Хоча
світ побудований на парадоксах
тому у "найдурніших" людей
думки найрозумніші
Як Йому не хотілося врятувати це місто
Він розумів
що це неможливо
За спиною
стояла Одноманітність
і чекала
чого
Його
Небо сердилося
і супилося
чого Він думає
от Божевільний
Він стискав у долонях краплини
бо до наступного дощу
часу майже нічого
Йому набридло
все це "жовте животіння"
На забери їх назад
Він крикнув
в обличчя буйнохмарого
сіроокого неба
але люди
почули лише грім
Він щосили кинув краплини
у це колись благословенне небо
але люди
побачили лише блискавку
Одноманітність
вже тягнула Його за руку
але Йому
раптом здалося
що в Нього
виросли крила
щось гаряче
війнуло у лице здавалося
температура сягала
тисячі градусів
знову цей сон
якісь голоси
Мана
у людей крил
не буває
І від болю
небо впало на коліна
схилилося аж до самої землі
І плакало слізьми
кольору його очей
А сльози
розбивались об асфальт глухо
і розливались в калюжах
восьмикольоровою веселкою
Боже(!)вільний
А тим часом
одноманітність
ковтала не прожовуючи
у своє ненаситне черево
випадкових свідків
сірих змерзлих ластівок
що вже ніколи
не полетять у вирій
Ранок звичайної людини
починався як завжди
ОДНОМАНІТНО

Серце билося так
наче їх було двоє
і сонне одноманітне місто
здригалося від Його кроків
Він йшов додому
Він хотів спати
Він хотів заснути так
щоб не прокинутись
Він проходив
повз зачинені вітрини
і на диво не згадував
що в них знаходилось
Він дійшов до свого дому
де на нього чекала
Одноманітність
вона зустріла Його сухою посмішкою
і не отримала взаємності
Він пройшов повз неї
підійшов до шухляди
і висипав у неї краплини
це до наступного дощу
Він ігнорував її
наче непотрібну зайву річ
яка в принципі не заважає
Він ігнорував безлад
накоєний Одноманітністю
Він просто знайшов веселку
вона залишилася в нього ще з позаминулого дощу
і пішов геть
Він відчував біль цього міста
хворого на меланхолійний ідіотизм
і ніхто не лікував будинки
від укусів буденності
і сиві дахи
місцями лисіли
через надмірну знервованість
Одноманітність
може й була одноманітною
але ніяк не дурною
і вона знала
що знищить Його сьогодні
Вона знала
що люди не пробачать Йому
неординарності
аж занадто зручне існування
вона їм влаштувала
аж занадто звикли люди
до своєї хворої "нормальності"
що будь-які ухили від звички
потягнуть за собою те
на що розраховувала Одноманітність
Жорстокість
Жорстокість нізвідки не береться
і нікуди не дівається
вона існує постійно
і здатна переходити
від тіла до тіла
Жорстокість
підступно залазила в людське єство
дико дивилася чорними очима на світ
і дерла у горлі
пазурами заздрості
і люди заздрили цьому Божевільному
боялись що Він зруйнує
їхню гармонію одноманітності
сиділи у своїх норах
і кусали собі сині губи
і хотіли прокусити їх до крові
тільки вона запеклася в венах
від жорстокості
Ранком
це психічно хворе місто
пахло фарбами
одночасно дзвонили будильники
і люди прокидалися
Вони відкривали очі
в яких загорялась жорстокість
Одноманітність добре попрацювала
усе місто вже знало
що Він -
Божевільний
Він порушив
гармонію одноманітності
Він запаскудив це місто
красою
а отже
Він небезпечний для суспільства
Сьогодні
був перший день осені
З тих пір як Він у "жовтому будинку"
не було ще жодного дощу
холодне сухе повітря
шмагало сиві дерева
що засинали від спраги
"Старий сноб"
потягався і скреготав зубами
від очікування чогось цікавенького
Він дивився у вікно
тихо і безнадійно
Хтось
зайшов до палати
Він навіть не оглянувся
Він звик до того
що кожного дня
приходить медсестра
і дає Йому ліки від фантазії
На подвір’ї
розгрібали гниле листя
чиясь біла рука
схопила за плече
і Йому чомусь здалося
що вона тягне Його
кудись вниз
Він пригадав
свій давній сон
оглянувся
і побачив
хто Його сьогоднішня медсестра
Одноманітність
як завжди сухо посміхнулась
Пішли
Його душа
слабко пручалася
а тіло
слухалось як дресироване
Пішли
Я тебе вилікую
Мана
Ах як важко було
усвідомлювати свою безпорадність
двоє завжди сильніші одного
тому Він
залишав це пацюче місто тим
на кого воно заслуговувало
Він знав
що Одноманітність
все одно програє
але не Йому
колись
її союзниця Жорстокість
ще всадить їй у спину ножа
хоча мітити можна було будь-куди
все ж
все одно
Однаково

І все починалося ніби з нічого
Просто він
(тоді ще не заслуговував щоб його писати з великої літери)
за звичкою прогулювався центральною вулицею міста
що виблискувала
безглуздою яскравою рекламою
на фоні старих порепаних будинків
які знудившись від щоденної рутини
тихо виношували плани втечі у провінцію
Вони на жаль не знали
що все марно
адже колись давно
коли вони були ще фундаментами
на міських кордонах
поставили сигналізацію
купу невидимих пасток
що ведуть в каналізацію
він мовчки ішов
за модним і дорогим одягом
безтолково нацупленим на городян
і заглядав у кожну вітрину
хоч вже напам’ять знав
що і де
Завтра мала наступити осінь
але ще позаминулої ночі
йому приснилася
купа гнилого листя
яку він розгрібав
і шукав щось
але раптом
якась біла рука
потягнула його всередину
і він
задихаючись і плюючись землею
опускався шар за шаром земної кулі
і врешті решт
він відчув неподалік
щось таке гаряче
що боявся відкрити очі
щоб не осліпнути
Здавалося
що температура сягала тисячі градусів
він стояв мовчки
і лише десь
ніби здалеку
з того вогню
він чув голоси
Потім хтось
як йому здалося
постукав у вікно
і він прокинувся
встав
підійшов до вікна
але нікого не побачив
зате сон
ввів його у деякий транс
і лише потім
він зрозумів значення
цього сну

Так з настанням осені
з ним траплялися
досить дивні речі
але він ходив туди-сюди
центральною вулицею міста
запоєм вдихаючи
залишки хмільного літа
Тим часом
з природою діялось
щось справді дивне
і якби натовп безглуздих людей
навіть усвідомив
що коїться
все одно плюнувши на незвичайність
пішов геть у справах
Ніхто внизу й не підозрював
що відбувалося на небі
Сьогодні Бог довго не спав
Останнім часом
Він взагалі страждав безсонням
і не від того
що до Нього часто зверталися
а просто через те
що майже ніхто не молився
і нікому
як не дивно
не потрібна була допомога
і ніхто не спокутував гріхи
Господь
сумно дивився туди
де хаотично рухались
чиїсь душі
наштовхувались одна на одну
і прямували в іншому напрямку
в результаті повертаючись
на місце старту
Бог
уже не витримував
цієї щоденної одноманітності
І перетворився звичайний сонячний день
у сірий похмурий вечір
і пронизливий вітер
шмагав очманілий натовп
і не зрозуміти було
хто з недостойних
найдостойніший
І зморщилося небо
як приморозяне яблуко
і розплакалось
і в істеричних схлипуваннях
ніхто не чув болю
і краплі як скло
розбивались об землю
а натовп у паніці
як пацюки
розбігався по своїх двокімнатних норах
лаючи цей проклятий
невчасний дощ
А Він
хапав повітря гарячими руками
цього холодного вечора
Йому було надзвичайно спекотно
Він не тямив себе
і не розумів
чому так боліло у грудях
і пекло в очах
і сльози
наче палаючі страпаті зірки
дерли Йому вогнем по щоках
Він сидів посеред вулиці
і збирав у долоні крапелі
і бачив як з Його долонь
виросла в небо веселка
А люди сиділи в норах
і дивились крізь вікна на Нього
аж нарешті
вони щось помітили
тільки веселки вони не бачили
Божевільний (?)
Стало темно
усе стихло
людям набридло дивитися у вікно
вони пішли спати
Він отямився
встав
і поніс додому
жменю краплин
сховати у шухляду
до наступного дощу
Вдома
на Нього вже чекала Одноманітність
Цікаво
коли вона встигла сюди вскочити
невже коли Він врано
відчиняв двері
Вона просковзнула всередину
з протягом
Одноманітність
почувала себе тут господинею
вона нахабно нишпорила
в Його шухлядах
виправляла щасливі посмішки
на фотографіях
виривала в книжках листки
(вона не любила читати
аж занадто часто її там критикували)
розсипала в кухні какао
повідкривала всі крани
(а тут вона прогадала
бо води як завжди не було)
і нарешті всілась презручно у кріслі
та чекала на Нього
Сьогодні
вона планувала Його підкорити
Він зажди муляв їй очі
турбував її заодноманітнену свідомість
а за вікном
сірі важкі хмари
наче ротате гайвороння
нахабно
пожирали небо
а над ними
засихала земля обетованна
Він
йшов додому
не тямлячи себе
краплі у долонях
кололи до крові
а Він стискав їх усе сильніше і сильніше
Він плакав гарячими слізьми
що падали на землю
і розсікали асфальт

Перший сніг на голову
Знову несподівано,
Ніби, десь на небі там
Пóдушка розірвана.
Не радіє місто щось
Первістку невчасному, –
Перехожі, лаючись,
Бруд товчуть з прекрасного.

Я би міг потилицю
Захистити шапкою,
Я би міг зігрітися
Кавою з канапкою,
Я би міг сховатися
В офісі затúшному...
Був би я людиною,
А не псом залишеним...

Наше герменевтичне коло
Замкнулося на взаємному "сенс".
Життя, куди ти біжиш?
Між моїм-твоїм диханням
У ненашому простяцькому "се...
Тоді, коли ти мовчиш.
Квіти живуть між годинами.
У цьому хіба/що/де/як є секс?
Чом ти так тихо мовчиш?

моя квартира на четвертому поверсі
і вікна мої так невИсоко
що навіть для моєї гордості
зістрибнути не буде вироком
ночувати на підвіконні
вже стало для мене звичкою
так я бачу зірки холодні
так я бачу світанки відчаю
зістрибнути би... покалічуся
залишаюся в невагомості
на четвертому рівні вічності
на забутій межі свідомості

і шукаю собі призначення
як Ніколи в Ніде заблуджене
як програма що не пропатчена
і як дівка Нікому суджена...

моя квартира на...

На електричних дротах
напроти його малесенького віконечка
сиділи сумні
сірі ластівки
Він не чув про що вони цвірінчали
але знав напевне
що вони сперечалися
і ніяк не доходили згоди
вони то сиділи тихо
думали
мовчки проклинали
цю сіру холодну осінь
то здіймалися нервово
над засинаючим містом
кружляли
сварилися
мирилися
і знову всідалися на дроти
час від часу
хукаючи на змерзлі лапки
Він не любив осінь
вона приносила щодня
в’язанки маразму
і кошики нервозу
у життя “жовтого” будинку
але найстрашніше
осінь була жорстокою
Звичайні люди
навіть не розуміли усієї трагічності
настання осені
Так
вони захоплювалися пейзажами
що вміщували в собі
усі кольори та їх відтінки
писали від радості вірші
закохувалися
дуріли
оберемками зрізали хризантеми
і не бачили
нічого
а Він бачив
Він бачив крізь красу
жорстокість
Як Він співчував
цій осінній красі
Він бачив
як листя жовтіло
червоніло
а потім падало
чорніло
перегнивало
і зникало безслідно
як люди
Так
люди нічим не відрізнялися від звичайного листя
хіба лише
своєю наївністю
Знаєте
адже кольори осені
це кольори наших душ
Це все осінь
Вона така безпосередня
підступна
хитра
улеслива
різка
Це все вона
Щороку з’являлася по-іншому
вона не любила монотонності
але саме монотонність
була її головною зброєю
Осінь застосовувала її
десь в кінці жовтня
і люди захлиналися одноманітністю
нереалізованих планів
що зовсім не бачили
А Він бачив
як кольорові людські душі
швидко вицвітали
старіли
жмакалися
зсихалися
і шелестіли у грудях
як купа непотрібних старих газет
А за вікном
усе мовчали сині ластівки
Чомусь
вони нагадали йому
новорічну герлянду
от дурні думки
інколи лізуть у голову
але це в принципі
нормально тут
навіть швидше за все
вони повинні бути такими
інакше "жовтий будинок"
втратить свій надуманий імідж
А знаєте
цей будинок
нагадує обличчя старого сноба
у лікарському чепчику
Вікна
нахмурено з осудом
дивляться на місто
а вхідні двері
відкриваються ліниво
з огидою
але без вагань
ковтають "новобранців"
"Старий сноб"
напевне не знає правил гігієни
і в коридорах
завжди якийсь неприємний запах
не дивлячись на те
що прибиральниці
з ранку до вечора
миють
чистять
полощать
йому щелепу
Він не вважав себе не таким
просто бачив усе
Знаєте
дуже важко бути незрячим
але ще важче
бачити у світі сліпих
Ну хто йому винен
що люди звелися
вони не просто не намагалися повернути зір
а пристосувалися до світу звуків
Ранок звичайної людини
починався з будильника
пора вставати
Людина ліниво потягувалася
після мертвого сну
вірніше не сну
останнім часом чомусь
вві сні людина нічого не бачила
вставала
і йшла туди де капала вода
з невідремонтованого крана
вмивалася
і за звичкою чапала в кухню
де було чути бурчання
завжди голодного холодильника
клацання тостера і свист чайника
нагадувало про те
що сніданок готовий
Людина йшла на роботу
вслід за лайками наповпу
і нічого там не робила
а вдома на вечерю
чекали напівфабрикати
перед сном людина слухала телевізор
і так щодня
без жодних змін
усе Однаково
люди задихалися
від нестачі різноманітності
але їм навіть подобалося їхнє животіння
і в перспективі
вони нічого іншого не бачили
просто люди боялися змін
було дуже зручно
не хвилюватися за день грядущий
заздалегіть було відомо
що він нічим не відрізнятиметься
від попереднього
Одноманітність
чіплялась до Нього щодня
липла до Його одежі
рвала волосcя на Його голові
малювала чорнилом на Його обличчі
вдоволену посмішку
яка ніяк не ліпилася
до Його сумних сірих очей
набридала телефонними дзвінками
важко дихала
десь на тому кінці дроту
і раптово кидала слухавку
Вона не давала про себе забути
наче зваблива хитра сусідка
що завжди приходила
позичити склянку цукру
з притерно солодкою посмішкою
і дикими очима хижачки
Монотонність
хотіла зламати Його
але лише оті сірі очі
які бачили все
псували підступні плани
І все починалося ніби з нічого

Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!

Старі двоповерхові будинки
Дерева між ними. Дерева – вищі.
А перші других пам’ятають малими,
Зверхньо дивились на них горища.

З’являються шпари в камінні підвалин.
Згодом насіння туди потрапляє.
Нащадки дерев виростають з розвалин...
Чому ж у будинків дітей не буває?

Потанцюємо на морозі!
Голі душі свої зігріємо.
Відламаємо білі сльози
І устелимо сніг надіями

На прихильність ЗИМИ.

Потанцюємо на морозі!
Пташку крихтами погодуємо.
Заспіваємо, хто ще в змозі,
Не поскаржимось Богу всує ми

На “прихильність” ЗИМИ.

Відчуття почуття -
біль небесного роду.
Як змінити "вино",
щоб отримати "воду"?
Знак питання
простую завчас,
наголошую
в пам`яті "Вас".

День стікає у ніч
і гіллясті протоки
заколисують зір
необачному оку.
А нелічених зір
борозна
переходить
межею по снах.

Усміх спить на устах,
спогад ходить за мною -
і не впасти у жаль,
і не стати журбою,
і не вийти
сльозою на яв,
і не датися
мріями вплав.

Не тамується бій,
не холоне бійниця,
та летять невпопад
слів моїх блискавиці.
Крутить коло думок
множина,
пересовує вік
чужина.

Я у щасті згорів,
бо воно того варто,
помішались в руках
нам засвічені карти.
Повертаюсь
обличчям, де ти...
Засвіти мені,
освіти!

2 Січня 2008

Від неможливості бути разом
Рвуться найтовщі канати.
Вже не байдужість, ще не любов…
В межах цієї кімнати
Приречена швидко сконати.

Від непромовленності питань
Навіть вода палає.
Вже не чужі, але ще не свої…
На мить усе завмирає –
Знову йдемо по краю.

Від необмеженості бажань
Цукор знищили миші.
Вже не далекі, ще не близькі…
В осінній спокійній тиші
Ніхто мелодрам не пише.

Від незавершеності казок
Страждають принцеси й принци.
Ми – це не двоє, ми – ти і я…
Не забувай цей принцип,
Втомлений містом лицар.

Випав сніг Одарці на поріг -
Треба ж! - акурат у Новий рік.
Вкрилася земелька покривалом.
«Падав сніг... і ціни теж упали!» -
Голос раптом з «тєлєка» прорік.

А старій - питання нелегке:
Що за диво кажуть (ще й яке!)?
Ціни ж, навпаки, зросли синхронно
І на хліб, й на крупи, макарони...
Тьху ти, трясця: «стартовий пакет»!

Мовчки шуфлю бабця узяла,
Відкидає сніг - нервова, зла:
Впали ціни на пакет - це звістка,
Та якби ж онуків і невістку
Накормити цим вона могла!

Син Одарки розум сильний мав
І науку нашу розвивав.
Труд важкий - зарплата копійчана.
Мусив Ігор як заробітчанин
Їхати в Росію... і пропав.

А невістка - мерзнучи в ларку,
Плату геть отримує низьку.
Діти необхідного не мають,
А з Тетяни гроші вимагають
Повсякчас у школі й дитсадку...

Тиск в Одарки, голова болить,
І Тетяні болі допекли:
Органи застуджені довіку...
Ну, то подорожчають і ліки,
Бо недавно ПДВ ввели.

Так про найбідніших сіромах
Дбають посадовці у верхах.
Що їм наші злидні та хвороби?
Їм достатньо, щоб зростав добробут
У промовах, звітах, рапортах...

Ціни впали «круто» - геть не там,
Де б це щось дало простим тіткам.
Вірмо ж далі в новорічну казку,
Та облишмо віру в панську ласку -
Ніби влада жити дасть і нам.
Січень 2004 року

Ні дверей, ні сходинок у небо.
Тільки мрії – бризки кришталю.
Що лишилось? Болісна потреба:
шепотіти інколи «люблю».

Стигне кава, ліжко стигне… Вечір…
І печаль, мов сукня до землі.
Дві сніжинки загадали втечу.
Та на жаль заплутались в гіллі.

За мить до Свята
помолитись мушу:
Натхнення Вам!
Колядок і пісень!
Нехай Різдво
очистить Вашу Душу!
Хай виповниться Світлом
кожний день!

Всі Роки
Потоком
Пливуть

Їх Сила
На крилах
Летить

До Бога
Дороги
Ведуть

То й Слово
Чудово
Звучить
01.01.2008р.

Гммм...
го...
голо...
голос...
голосить...
розголосить логос.
Вбирайся
у біле,
вбирай
кришталеві слововиливи
настороженим серцем,
не мовчи,
змочи душу
чорнилами космосу
та напиши
власнодушно:
- "Я" єси Істини
наповнення, оновлення,
відтаєння таїнство.
Вії - крила ангела.
З кожним помахом -
світ світлішає,
уподобається
до вищого "Я"
і стає єдиним подихом
Духу Святого.
Для того
і падає Різдвяна Зірка,
щоби йти за Нею,
залишаючи за собою
всезриму колію
недоказаного...
казаного...
го...
.......

31 Грудня 2007

А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

Сплю, а сниться лет вистави:
кінь, клейноди, стяг держави,
чорт-москаль, в руці сокира,
господиню дражнить віра.
В казані аж забагато!
Чорт облизується радо:
”Дай мені! Відкинь відразу!
Дам тобі натомість газу!”

Сцена друга. Герб держави -
три царі, в руках булави,
а за ними багряніє:
„Ще не вмерла, ще живліє!..”
От наснилися “пенати”!
Розхотілося і спати.
А за вікнами сіріє,
хворобливо рум’яніє.

І петарди: „З Новим Роком!”,
Новочассям! Ладом! Строком!
„Щоб у дім ваш ненароком
не ввійшли державним кроком!”,
„Аби доля з ніжним чмоком
не постала іншим боком,
з ліхтарем під лівим оком! -
"З Новим Роком! Новим Роком!”


2007

Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків,
а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив.
Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, — і засів на правиці величности на висоті.
Він остільки був ліпший понад анголів, оскільки славніше за них успадкував Ім'я.
Кому бо коли з анголів Він промовив: „Ти Мій Син, — Я сьогодні Тебе породив“! І знову: „Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина“!
І коли знов Він уводить на світ Перворідного, то говорить: „І нехай Йому вклоняться всі анголи Божі“ (Послання до євреїв апостола Павла 1:1-6)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Різдвяна Зірка рік Новий
Нехай до миру запровадить,
Любов дарує пломінь свій,
Ніщо хай щастю не завадить!


Різдво Христове

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

***

Мир землi, благоволiння!

Гарна місячна дорога...
Зірка вказує спасіння,
В небі Сили славлять Бога.
Мир землі, благовоління!
В яслах спить Спаситель світу,
Примиривши люд із Вишнім,
Подолавши ярмо гніту,
Що скувало душі грішні.
Поклоняємось Вождеві
Та Дитині Світла й Миру,
Всемогутньому в Отцеві,
Він Любов’ю звів зневіру...
Принесемо в дар Ісусу
Віру, скорену Сумлінню,
Довіряючи тим душу
Й тіло вишньому спасінню.
Особлива ніч... Дорога...
Зірка зве всіх до прозріння,
У життя із Спасом й Богом.
Мир землі, благовоління!

Уроборос все ближче до свого хвоста.
Скоро буде шампанське і будуть куранти.
Через сотні років у старі фоліанти
Увійдуть наші свята і наші міста.

І напишуть: вони прикрашали голкові –
Ніби символ… Ну, вічність – це надто банально.
Ну, напишем – цей символ був дуже сакральний.
І додати: ці дані, мабуть, помилкові.

Або цей ритуал: загадати бажання
За дванадцять ударів – і випити, з’їсти.
Наші предки були з чудернацького тіста,
Часто вірили в магію чисел, гадання.
І при цьому були - через раз – атеїсти.

А опісля у них починались вертепи.
Цей «вертеп» – це предмет багатьох дисертацій,
Не один науковець попросить дотацій
На теорії типів, і рухів-ротацій,
На «поліський підвид і гібрид лісостепу».

Може, все буде так – із досліджень щось вийде путяще:
Ми згори посміємось із їхніх об’ємних томів.

Ми прожили цей рік – кожен так, як хотів чи зумів.
А наступний, можливо, удасться нам трішечки краще.

V. Nabokov
What is translation...

1.
Що є переклад? На тарелі
Несуть нам голову митця,
Папуги верескливі трелі,
Кривляння мавпи круг мерця.

Простити можна паразитів,
Аби міг ТИ мене простити…
Роками спокою не мав -
Секрети творчі пізнавав.

О Пушкіне! Я без упину
Снагу з твого коріння пив,
Троянду старанно ростив,
Та виплекав просту шипшину:

Квіток різняться пелюстки,
Як проза і пісень рядки.

2.
Що є переклад? Бляклі тіні,
Всього лиш відблиски крихкі,
Далеких вогників тремтіння
В туманнім дзеркалі ріки.

Чому і досі − сам не знаю −
Тетяні сèрги я шукаю,
А дивний твій герой сумний
Повсюди вже супутник мій.

Милуюсь римами відверто,
Красу алітерацій п’ю.
Як восьмий розділ я люблю,
А особливо вірш четвертий!

Моє ж творіння довгих літ −
На монументі лиш послíд.

27−30.12.2007

Укради мені півночі -
півжиття тобі віддам
Хоч півдотику...охочі
теплі губи півмадам
Піввесни закапай в душу -
півлілеї проросте
Лиш півнорми я порушу -
піввини, а це - пусте
Ще, півподиху дарую,
півковтка тяжких думок
І півслова, наче збрую,
запихаєш в півзамок
Півкохання - ефимерно,
півбуття - тобі до ніг
Півмене скуштуй майстерно,
твій - півмісяць - оберіг!

25.12.07.

Злітають з уст слова — пусті слова,
Запалюють в душі гарячі почуття…
Душа летить, об кригу б’ється,
А Він, ненависний, сміється.

Злітають з уст слова — чужі слова,
І ти хотів, щоб дійсність то була…
А мрія в віхолі кружляла,
Холодним вітром пролітала,
Сонати їй на лихо все співала,
Тебе, сердегу, забавляла.
Злітає й падає душа
І крил розправити не в змозі.

Для мене в світі лиш ти одна.
Забуті кроки на чужім порозі.

Сніг під ногами тихо скрегоче,
Радужний іній очі сліпить.
Щастя всміхнутись чомусь не хоче,
Не помічаючи, мимо летить.

Сніг під ногами білий, іскристий.
Жалко на нього ступить.
Життя – листок фоліанта чистий,
Та вже нема коли жить.

Ранок надією душу наповнить,
Вечір надію приспить,
День промайне і сніг припорошить
Твій слід ледь помітний.
І холод уже не відчутній,
І в цьому житті ти неначе відсутній…

Не те, мій Боже. Всі слова не ті,
Зриваються із язика із тріском,
Як кольоровий розсип конфетті.

Моє дитинство – як стара валізка,
Десь на горищі пам’яті чаїться –
І шкода викидати, і громíздка.

Я забуваю вулиці і лиця,
І пам’ять – як старий затертий запис,
Чи звук поганий, чи напів насниться .

Я пам’ятаю смак святкових трапез:
Цукерки. Мандарини. Лимонад.
І «З Новим Роком!» кривуватий напис.

Це я писала – з маминих помад.

***
Не те, щоб все змінилося – деталі:
В останню мить вбігаю з електрички,
Летять в куток пальто і рукавички –
Мене чекали. Решта – це дрібнички.
Я повернулась. Можна жити далі.

***
Отаке повертання щороку до своїх основ –
Я закінчила коло. Я скоро почну його знов.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

І небеса блаженство розпросторять,
Просякнувши мажорами тридзвону.
І рокотанням янгольського хору
Розірвуть нечестивості запону.

Як хороше стояти на дзвіниці,
Душею ловлячи тремкі здригання міді,
І бачити, як люди милолиці
Стають ураз просвітлено-погідні.

Ген галайда, що збився із дороги,
Удари чуючи, направив путь до храму,
Спочине тут од скверни і знемоги,
Наповниться небесними дарами.

Колись мені служило тут клепало,
Допоки ми на дзвони розжилися,
Воно також до вічності взивало,
Як шемріт листопадового листу.

А потім я озвучив благовістом
І церкву, й благовірних на притворі,
Наповнивши служіння вищим змістом,
Себе збагнувши в дзвонів переборі.

Коли торкнуся „серця дзвона” – била,
Мене самого огортає острах,
Немовби я в політ лаштую крила
Чи впевнююсь: леміш достатньо гострий?

Бо хліборобського я єсьм приділу,
Дзвонарствую не в славу і не в плату.
Ось чересло кріплю я до гряділя –
І нумо плугом скиби батувати.

Ось мій удар – збудися од дрімоти...
Ось перебір – не оминути скону...
Від смутку, безнадії і скорботи –
До євхаристії високого канону.

Ось ще удар – і дійство почалося...
Ось перебір – і знову все до скону...
То майстер-дзвінник це многоголосся
З металу вивів - з мертвого полону.

Щоб рятувало з приступів мерзоти,
На зламі Боговіри й самострати –
І дух Щезун пощезнув без звороту,
Ані душі не владен подолати.

Вже дніє. Закрадається надбілок...
Ось-ось у храмі гряне: „Слава в вишніх!..”
А третій дзвін всеношні мов розділить
Весь вік на час прийдешній і колишній.

Загарчав автомат,
люто харкнувши полум’ям,
Роздираючи тишу святу.

І неслася Земля
По страшній траєкторії
В здичавіло-німу
Пустоту.

Вибухала Земля
Болем в розпачу кратері,
До кривавих тулилась грудей.

...І кричало дитя
Біля вбитої матері,
Рученята тягло до людей.

Dzieci stoją przy oknie

Słychać szepty w oborze

Nieproszony nie moknie

Szczęść Boże!



Pierwsza gwiazdka na niebie

Cicho czysto na dworze

Jest nakrycie dla ciebie

Szczęść Boże!



Sąsiad już się nie gniewa

I w potrzebie pomoże

Świat kolędy już śpiewa

Szczęść Boże!



Zakończone adwentem

Moje oczekiwanie

W mojej duszy już święto

Wejdź Panie.



Stół jest pełen pyszności

Posprzątane mieszkanie

Jezu bądź moim gościem

Wejdź Panie!

Зійди до мене, неземна поетко,
зрони зманіжене: - "Ах, как здесь мило!"
Я посміхнусь у відповідь, грайливо
до диво-шийки прикладу серветку,
і білосніжно розчахну пащеку
("ах сколько их упало в эту бездну!") -
і питиму за вас, таку чудесну,
і за мере́жеву бібліотеку.

2008