Болить весна. І байдуже, що вбрана
Вона в квітчастий запашний вінок...
Болить мене, і вже не перестане,
Той перший зради весняний урок.

А промінь сонця, відблиском ножа,
До мого серця болісно торкнувся.
Твоя душа уже мені чужа,
І не проси, до тебе не вернуся.

Хоч вже не тішить убранство садів,
Барвистість світу тільки ріже очі,
Все сталось, милий, так як ти хотів,
І оглядатись назад, пробач, не хочу.

Ти ж знаєш сам, ще вчора падав сніг.
А де він зараз? Бачиш тільки сльоту.
Ось так любов, яку ти не зберіг,
Розтанувши, перетворилася в болото.

Ти ж сам мою любов і задушив,
Обійми іншої відрізали їй крила.
І скільки б зараз повернутись не просив –
Я все-одно зробити це не в силах.

Ні, я не плачу, і повір, ці сльози,
Лише від болю, що сади без мене
Таки цвітуть, їм не страшні морози,
Любов умерла, а вони зелені...

Ліхтарі гойдає вітер,
Відблиск світла на стіні,
Мов сліди шукає літа
У осінній він пітьмі.

Ще так усе попереду було!
Продавши долю через білу браму,
Дружки з дружбами сіли за столами
У шалашах...І скоро все село
Зійшлося по-свояцьки на гостину,
І тільки голос нетутешній в спину
Щось заспівав... Це молодий музи′ка
До танцю кликав – наче жити кликав!

Дурних забав невтомна круговерть
Тривала довго, нескінченно довго,
Впадаючи у ранок, наче Волга
Впадає в Каспій. Перелившись вщерть,
Текла горілка – мимо, під столи...
І ми любили, бо іще могли
Любити, і не спати до світанку
У цьому світі, схожому на п’янку.

Чуже весілля, захмеліле в дим,
Горлало “Гірко” сонним молодим,
Та наречена з токсикозом раннім
Вже позіхала, і казала: “Ваню,
Котра година? Скільки там іще?”
Ішло життя навскіс – сліпим дощем,
І стало раптом холодно і колько –
Ми відгуляли осінь, наче польку...

...Так відгуляли! – А тоді прозріли,
Що сніг довкола, наче вельон, білий,
І ні музи′ки, ні гостей нема,
І замість нареченої – зима
Нам на коня горілки наливає...
Та ні тебе, ані коня немає,
І мушу йти сама додому пішки
По кучугурах в чорних босоніжках...

Розірваний браслет
сповз змійкою по венах.
Наш одяг на паркет...
Скажи - невже так треба?
Чи знаєш ти?

Свободу вбила я,
зняла з неї обручку.
Яке в нас дивне дихання.
Покинемо цю звичку...
Звичку дихати.

Поклич моє ім"я -
це знову має бути...
Ти маску зняв з лиця
Не дай нам біль відчути.
Біль самотності.

Не заважайте!!! Геть!
Не суньтесь в наші душі.
Не кров то є, а мед
Невже вас я убити мушу??

Всі ходять
напоказ
під руку
з чужими тілами...
А ми в тіні стоїм
таємно...
Та все ж разом...

Сердится, хмуриться ночь за окном,
Мертвый фонарь обижается очень,
Крылья б украсть на немножко домой,
Даже минуты, наверное, хватит.

Сердце стучит, и стучит за стеклом,
Жизнь подстрекает ругаться иначе,
Ангелы бесятся даже с судьбой,
Но для меня это, в общем, не значит.

Хмурится, пестрится дождь за окном,
Цифры, шаги предвещают удачу,
“Здравствуй Мой Милый…” Ты снова пришел –
Значит и я в жизни кое-что значу.

Крихта птаха біля даху
Сумувала, на причілку:
- Де зернята? Де комахи?
Закружляли білі бджілки!
Побіліли ліс та ниви,
Похилились трави ниць.
Нагодує хто, як зимно?
Люди добрі, відгукнітьсь!

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем...
Вони душею ще мандрують в літі,
ЛистОпад заховався під кущем…

Сховався, поки є ще де ховатись –
Останній лист додолу вже спада,
Тіла … допоки змога є кохатись…
У скронях осінь – пара молода.

Надворі осінь, сіро і туманно,
Нещадний вітер рве останній лист,
В моїй душі хоч був ти ураганом,
На тебе спогад все-таки моливсь.

Пейзаж осінній… з присмаком дощу,
Хтось сірих фарб розвів багато наче…
Ти чуєш? – Я тебе не відпущу!!!
Тебе кохаю, сивий мій юначе.

Надвечір’я ясне зорековдрою падає долу.
День натомлений, сірий од мряки осінньої, стих.
Ніби віск, тануть тіні у світлі твого ореолу,
Ніби сніг, тану я від твоїх поцілунків п’янких.

Розчиняюсь в тобі, захлинаюсь тобою і млію,
диво-магія рук твоїх стрімко наближує рай.
Пригортаю тебе - чорнооку, божественну мрію.
І кричу… не від болю, кохання моє, не зважай.

В темнім небі сяють зорі,
Ніч прийшла вже на село,
Товсті миші у коморі
Гречки з’їли три кіло.

А в калюжі кіт дрімає,
Наче п’яний чоловік,
Може він не добачає,
Чи в калюжі спати звик?

Ні дороги, ні стежини,
Глина клеїться до ніг,
Повалив старі хатини
Ще зимою білий сніг.

Повалив старі хатини
В них ніхто вже не живе,
Із села зникає нині
Все розумне та живе.

В Рим, Мадрид або Афіни,
В США, Канаду, чи Париж.
- Ви не їдьте з України,
Ми турбуємося, ми ж...

Прийнялись любистком
любощі та згуба.
Не стелись барвінком,
не палай у руті...
А де той, хто любий?
Я не та, що люба.
Терням заростаю,
трунком жду в цикуті.
Як полин, гіркотна -
літо мед зібрало,
у вінку сплелися
спогади та осінь.
"Любить-чи-не-любить" -
пелюсток замало,
по стерні ступає
безголосся босе.

Як німіє птаха -
так уста змовкають,
так у серце входить
згустками кровиця.
Крилами б забила,
пір`ячко злітає...
Чом ходив ти,
Грицю,
тай на вечорниці?..
Не зірвусь в цикуті -
в серці терен квітне.
Так мені наснилось -
я лиш любку люба.
Рознеслись по слову
птахом перелітним,
запахом любистку
любощі та згуба.

7 Листопада 2007

Поки в брудній прозорій мисці
Дохли її рибки
З голоду
Вона віддавала себе за безцінь
Затхлому місту
Городу
Він брав її на сходах
Під історичними пам”ятками критими
Патиною
Брав її боляче різко і бридко повільно
Вповзаючи слизькою
Гадиною
Вона дячила напудреною красою
Нещирою посмішкою
Блядини
А краплі ставали все важчими
І падали гучно і мали запах
Падлятини
При цьому дві бабульки
Під тим домом були напрочуд
Вологост1йкими
Узр1ли її і вже замислили розстріл-
Добре що вона й сама стала
Під стінкою

Нехай живе в мені Вкраїна
І хай загине песиміст.
Я відбудую Україну,
Я - націоналіст.

В мені надія України.
В мені пульсує її кров.
Я не стоятиму у тіні -
Прийму вогонь за неї знов.

Я зложу голову в могилу,
Бо лиш її одну люблю.
Лише вона дарує силу.
Я не живу без неї - сплю!

Я принесу жадані зміни.
Збудую у майбутнє міст,
Бо я є сином України.
Я - націоналіст!

Як верби вростають у воду посіченим листям
Корінням усе ще тримаючись за береги
Так ми із тобою міцніше за інших зрослися
І вирвати з серця мені тебе не до снаги

Я музику слухати іншу не буду не кину
Того що надумала звикла до чого притерлося
Ніяк не навчуся у відповідь плюнути в спину
Тримаю тепло твоє досі в собі як у термосі

Та воду в яку опускатиму листя розшарпане
Не можу назвати своєю бо ти як ріка
Хтось буде смітити хтось гідність свою напуватиме
А третій ловитиме істину на хробака...

Поналипало на небі зірок.
Бачиш, які яскраві!
Не відриваючись від шнурівок
Лічиш очима гравій.

Я говоритиму про усе,
Тільки мене не слухай.
Чуєш, вода щось нове несе -
Символ вічного руху.

Не ображайся, якщо колись
Вискочу ген за хмари.
Витягни руку і доторкнись.
Вниз не дивися, Ікаре!

А може сьогодні нам легко так буде і панна у білому прийде
Збирати каміння із рук
А може я вам ще не все розказала мій пане
Послухайте пане
А круки летіли на захід
А круки летіли на захід
І падали падали падали
А панна у білому йшла
І світ розкривався уперше і всоте на ранок
І ми так любили те тихе мовчання душі
Коли я скажу вам усе мене напевно не стане
Ви тільки не плачте мене не вертайте назад
а панна у білому прийде
і може сьогодні так легко нам буде
і білою білою білою
вишнею стане в саду.

Медовий паркан від хмелю -
Осінь веде свій тан…
Жолудів повні жмені,
Теплий між них каштан.
В густому багровому парку
Плащ обійме мій стан,
Листя вимостять арку,
Дуб біля неї – пан,
На своєму старезному бонго
Найпрекрасніший ритм відіб’є,
Закружляю у листянім танго,
Парасолька до ніг упаде.
Ялини нагострять списи -
Закрито до скверу браму,
Павутино-димову завісу
Опустить осіння Мадама.
Почую, під сріблом неба,
Як звучить золотий орфеон,
Дуже мало для щастя треба -
Гармонійний, осінній тон.

Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Медитація ряботіння
калюж, сполоханих вітром,
шаманська меланхолія
григоріанських співів,
лист,
обірваний на півслові,
бо
....просто
.............все
.................набридло,
час 1.11…
гарна ніч
для реінкарнації
міжсезоння…

Твій крик я розірву на попіл,
А спрагле тіло прагне не води.
Я буду вірити у щастя світлі ноти,
Застряне в серці вістря самоти.

Коли мені важко і відчай у душу
Вповзає холодним смердючим вужем,
Щоб кров мою пити, і серце так здушить,
Що й сонце стає нетривким міражем, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли маловірство і сумніви точать,
Мов шашелі-черви, мій розум і дух,
А злі ворожбити вороже пророчать,
Що шлях мій трудний - лиш до безвісти рух, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли безнадії і розпачу хвилі
Мене обнімають і тягне на дно
Безодня в холодному чорному вирі,
І жить чи померти - стає все одно, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

***
Ти для мене - не ідол,
Не ікона, зчорніла від часу.
Ти - сучасник мій, любий Тарасе,
Хоч ровесники ви з Світовидом.
Що для вічності час? -
Для безкрайого степу пилина...
Смертний я, та безсмертний Тарас
І ніколи не вмре Україна.

У нас глибока осінь, друже мій Мар'яне,
Всі вулиці у парасолях і у листі,
Усе навколо мокре й сіре, місто в'яне.
Незатишно і зимно, лиш в старому місті
Ще можна соватись. З кав'ярні до кав'ярні
Перебираючись під стінами будинків.
Всі хлопці стали злі, дівки - негарні,
І тільки рясно розмальовані блондинки
Ще тішать погляд і нагадують про вітер
Який давно вже в мене по кишенях свище.
Та про сумне не буду (написав і витер)
Не переймайся й тим, що набурчав я вище.
Ми тут, Мар'яне, всі про тебе пам'ятаєм,
Ну як не всі, то все ж не менше половини,
На днях об'їлися весільним короваєм,
Та ти й без мене знаєш про такі новини.
Хоч що ти бачиш у своєму інтернеті?
От нам з Андрієм дехто хоче бити пику
А ти ж, я так гадаю, схочеш бути третім?
Приїдь, відчуй себе порядним чоловіком.
І прихопи з собою там яку москвичку,
Бо так подумалось перед концертом "Вія",
Що українство наше нам ввійшло у звичку -
Жеремо сало, помаленьку пліснявієм
І навіть нікому нам всипати по сраці...
І показати нам, які ми сучі діти.
Щось розтриндівся я... Вертаюся до праці
А ти вже приїжджай, бо ж точно будеш битий!

Я мав собі у сні коня -
Такого білого, як сніг:
По срібних хмарах кінь мій біг,
А вслід летіло вороння,
Як сажа чорне і крикливе.
Тремтячий я уп`явся в гриву:
Кресав кінь зорі з-під копит,
А гайвороння зле, сварливе
Летіло вслід,
З небес видовбуючи зорі.
Метнувся кінь мій метеором,
Копитом місяць засвітив,
Чумацький Шлях перелетів
І став як вкопаний в Понорі.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній вечір. Цигарка. Звичка.

Ранок. Прозріння. Згадуєш сни.
Спір. Вже зібрався. Трохи куняєш.
Тролейбус, маршрутка, автомобіль.
Прозріння? Пройшло. Усе забуваєш.

Погляди. Жести. Не пропускай.
Розкажуть. Навіють. У спогад затягнуть.
Емоції. Сила. Усе через край.
А може? Не може, а точно обмануть!

Натягнуті посмішки. Друзі. Привіт!
Як справи? Нормально? Ну добре. Бувай.
Увага. Ненáвисть. Засмічення. Гніт.
Любові? Не варто. Хоч трохи! Тримай.

Сóлодко. Щáсливо. Світло і день.
Весело. Хóроше. Навіть приємно.
Вдало. Сміливо. Постріл в мішень.
Боляче. Влучно. Все було даремно...

Холодно. Лід. Спека. Вогонь.
Вікно. Відчинив. Ступити?! Стояти?!
Спокій. Бадьорість. Тепла долонь.
Навіщо? Не варто. Не вчись відступати.

Для нас. Для мене. Для себе. Живи!
В них право – казати. А в тебе – не чути.
Ми тут. Ми поруч. Не бійся. Бери!
Усе. Що хочеш. Що бачиш. Всюди!!!

Бери. Не бійся. Життя коротке.
Друзі. Двір. Поцілунки. Кохання.
Молодість. Старість. Пожовклі фотки.
Вдячність. Сльози. Зі смертю єднання.

. . .

Безтурботність. Мир. Свобода.
Річка. Поле. Дім. Лелека.
Діти. Сміх. Ми там? Ніколи...
Ну а де? Не там. Далеко.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній сплін. Рутина кличе.

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи негадані!
Тягну цигарку і подумки - „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
То вже в капронах, і в туфлях із бантиком!
Нині на танцях із ним вишиватиме!

Осінь. А в нас би напевно наладилось.
Я і з питтям зав’язав би, і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась, -
склалось б, якби ми того були вартими.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки.
Все, що хотіла, виходить, отримала -
шубки, панчохи... І змії-приятельки!

Осінь. Прострації соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики,
й ті іще натрафаретити грації,
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! Ще горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнити - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
взятись за справжнє з малярською ревністю!
Бо раз мистецтву і дано щось значити -
це підійматись над злою буденністю!


2007

Осмысленная невзначай любовь…
Ступай, куда ступал – на ногу власти,
Ты неизбежность в чувствах превзошел,
Предпочитая боль и отвергая счастье.

Закрой глаза. Оставь меня одной
В пустынной связи, мнимую за нежность,
Я буду опечалена тобой,
Но не надолго. Даже не на вечность.

Мені байдуже,
Хоч квіти розцвітали,
Водночас плакали осінні вечори,
Когось в твоїх очах я впізнавала,
Та не тебе (і точно не собі).
Та не тебе природа чаклувала,
Магнітні бурі руки розвели –
Аплодисменти нам не зазвучали,
Глядач останній виявився – ми.
_____________________________
Черговий день.
А я і не чекала,
Я замовляла інші береги,
Тебе не знаю зовсім, але знала,
Що це не ти…

Такий туман буває тільки вранці,
Коли іще дрімає Чорний ліс,
І сни, неначе хижі сіроманці,
Яким мене у жертву ти приніс,

Вже майже розчинилися у мряці,
Ховаючи носи холодні в мох,
Мене не відпускають… Знаєш як це,
Коли ти просинаєшся удвох?

Вкотилось сонце у густий туман,
Промінням вже лоскоче босі п’яти,
Сміється ранок… А тебе нема…
Аби мене ще раз отак приспати…

Палим... шарудить -
крила в небо просять.
З нього,
мов з цебра,
поливає жаль -
в теплоті долонь
помирає осінь,
не тривож її -
подихом не жаль.
Стелиться "курли"
там, де віра ляже.
Де душа стече -
викотиться суть.
Спаленого дня
Бог здуває сажу,
надихає сон,
затискає ртуть.
Торба з тиші,
в ній -
очі та зимниця.
Вітер перебіг,
наче чорний кіт.
Долі із долонь
щастя сукровиця
скрапує теплом,
серцем
в чашу літ.

6 Листопада 2007

Я знаю-знаю, це остання осінь
таких примарних і розмитих «нас»,
Хоч вигаданий всесвіт все ще носить
на собі наші дотики – вже час.
Час на прощання: три хвилини суму
і пригорща секунд на забуття.
Залишаться лиш пустка і утома
від цього довгого до- й пост- напівжиття.
І – «нас» нема, ми вже ніхто нікому,
долоней лінії загояться як рани.
«В твоїх обіймах чуюся, як вдома...» -
неясний спогад в рештках серця зтане...
Що «нас» уб’є? А втім, яка різниця:
робота, діти, побут? Цього мало?...
Я втрачу право лиш для тебе снитись.
Та я його, по суті, і не мала....
А далі – знов напівбездомна кішка
в чумній і сірій буднів круговерті,
Знов марити і вгадувати де ти,
і знати! Божеволіти й не вмерти.
І в темряві напівпустої кнайпи
нечутно розминутись із тобою,
Щоби ніколи більш... Вмирає осінь.
Нас поховають разом. Під зимою...

Коли між пальці стелють плин
Твої напрочуд довгі коси,
Мені подобається й досі,
Як дивовижний рух хвилин

Переживає сотню змін
В твоєму темному волоссі,
А я лелію, наче осінь,
Їх дивобарвну фітосинь.

У тому плині, як закон,
Зринає радісне welcome
До твоїх роздумів і мріянь.

І я пірнаю в ту глибінь,
Щоб віднайти хоча би тінь
Твоїх до мене чайних віянь.

Поглянь, кохана, як іскриться
Небесная цариця
В озерній розкоші глибин.
Полум’янистая жар-птиця
Укрила наші лиця
Полотнищем м’яких світлин.
Моя ти зоре ясноока,
Із року в рік нівроку
Я проживав без тебе дні.
Кричало серце: „ей, пороку,
Візьми мов ненароком
Мене в обіймища чадні”.
Але, незгода обминає
Безумця, що чекає
Почути в ній солодкий спів....
Ти не повіриш та буває,
Що думонька блукає
На цвинтарі у зграї псів.
У тому „чепурному” роді
Усі живуть у згоді.
Чужого хліба досхочу.
Немовбито останній злодій,
„- Замовкни любий, годі.”
........................

05.11.07.

знайшли мене в зіллі за літа пори
за сонця шукали... в кущах шаруділи
ставком у човні за лататтям пливли...
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи
і чмихала кішка руда і пухнаста
їй добре виднівся я з неба того
де спала від ранку на білих матрацах
і лапами гріла проміння свого
мене зігрівала про світ муркотіла
про райдугу знала що після дощу...
й від жару сповитим круг голого тіла
стеблом прохолодним вюнкого плющу
мене там знайшли...
у липневому зіллі - поміж лободи
і жовтавих кульбаб...
покинула кішка руда і повільна
дитя цьому світу принадливих зваб
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи...
і муркала кішка руда і повільна
і танули разом полярні сніги

Я маю право на захопленість тобою
Бо якби ти вмів залишатись на одному і тому ж місці
Люди навколо тебе будували б свої орбіти
(з невідправленого листа невловимому другу)

Дощ за вікном заважає нам просто ходити
Біг на роботу, як інтерпретація спорту
На тротуарах запльовані сплітами плити
Стилем пасують до вже проржавілого плоту

Дихати так, ніби в пухлих легенях болото
Кашлем виштовхуєм гірко настояну зрілість
Нам би одержати хоч на довірливість квоту
Щоб не від холоду щоки чиїсь зашарілись...

...
З віком все рідше шукаємо вікон
Ховаємось в стіни
Якби ж то ми тіні,
А нам іще мало за юність
Всі наші сни про минулість –
Обманлива цінність
Всі наші кроки -
Стіна, сивина і сутулість...

Ти новий князь зболілої держави,
"Ти новий вождь народних мас."
І ти не борешся заради слави.
Ти боротьбу ведеш заради нас.

Тобі послала доля біль і муку
І ти стерпів! Ідеш по свій престол.
Народ візьмеш ти у дбайливу руку.
Ти вірою хрещений наш король.

З тобою правда, честь і сила,
З тобою І Хмельницький, і Кобзар.
Ти лідер наш, ти наші крила,
Що Україну вознесуть до хмар.

Ми завжди підем за тобою,
Куди б не повела твоя дорога.
Стоятимем за тебе ми горою
І буде нашою жадана перемога.

Бо ти є князь зболілої держави,
"Бо ти є вождь народних мас".
Ганьба бандитам! Україні слава!
Прийде щасливий для державі час!

2.12.2004р.

Правознавство - це наука,
Що потрібна всім в житті.
А життя - то дивна "штука",
То ж старайтесь в майбутті.

І коли у вас проблеми -
До юристів ви ідіть.
Вони розв'яжуть всі дилеми,
Лиш ви гроші покажіть.

Лиш копійок не давайте,
Прожене за це юрист.
На майбутнє добре знайте,
Що юрист - авантюрист.

Вогні!
Я, наче з фільму "Хаві"*
Минають дні
Щасливі, трохи мляві.

Мені
Життя дало у руки
Воні
Заради болю й муки.

Ясні
Її прекрасні очі.
Мені
Являються щоночі.

Та злі
Прекрасні почуття
На тлі
Бажання й каяття.

А дні
Пливуть із часом вногу.
Вогні
Затемнюють дорогу.

Мені,
Закоханому "Хаві"
Всі дні
Щасливі, трохи мляві.


"Хаві" - герой фільму.

Що б не сталось - намагайся
Йти вперед в своїм житті.
Свого друга не цурайся
І не плач на самоті.

Пам'ятай, що є десь люди,
Для яких ти дорогий.
І ніколи ти не будеш
Сам, єдиний і чужий.

Ти довірся свому другу -
Зрозуміє він тебе.
Вилий з серця свою тугу,
За сльозою сміх іде.

І не бійся ти любити,
Бо душа закам'яніє.
А без дружби важко жити.
У самотніх серце мліє.

Разом легше бігти шляхом,
Що нам даний небесами.
Разом! Горе впаде прахом
Перед нашими ногами.

І хоч доля залишає
На шляху нам перепони,
Та ми разом все здолаєм
І дійдем до перемоги.

Любий, друже, я з тобою.
Пам'ятай, що разом ми.
Станем разом ми горою!
Станем справжніми людьми.

Ким би ви в житті не стали,
Все старайтесь гідним бути,
Скільки б ви зв'язків не мали,
Вам проблем не оминути...

Важка чекає нас в житті дорога
І ми по ній повинні впевнено іти,
Щоб в серці лиш палала змога,
Щоб досягти жаданої мети.
Нехай пожертвуєш ти спокоєм своїм,
Віддаш ти свого сну годину,
Та станеш сяйвом у житті усім,
Досягнеш знаменного чину.
2003р.

Чужими словами
вбивай мою душу
Візьми моє серце
і кинь у пітьму
Чужими руками
закрий мої очі
Чужими вустами
скажи
не люблю
Про смерть про життя
чужими думками
Чужим почуттям
дійти до межі
Від когось чужого
раптово почути
Що я не твоя
що ми просто чужі....

...А в провінції осінь не тішить знервований люд.
В моді знову печаль і парфуми "Задимлені сквери"…
De bon ton - архаїзми, - слова,
щось на кшталт - "я люблю" -
Різноплем'я бухгалтерів, все-таки, вірить в химери.
Час рахунків-фактур монументить практичну ходу
Та в масштабах історії, що там якесь покоління...
...А вітри заганяють, неначе лисицю руду,
В опустілі сади закоцюбле надвечір осіння...

Любов - бажання й благодать,
не радує на світі,
як мусить хлопець жінку брать у дні «червоних квітів»,
коли сорочка у лайні, то не кортить йому й мені.

Не приховаю, а скажу тобі о німфо бруду –
помийся гарно,і в цю ніч з тобою знову буду.
Папером зад свій підітри,
ще й губкою чистесенько свій передок протри.

Щоб не згасить кохання шал,
після любовних втіх
покинуть «вістря» мусить бій
без тих «кривавих віх».

Якщо ж насправді ти мене чекаєш для утіх,
будь мудрою, і пам’ятай буть чистим має гріх.
« Вістря» коханців не встають віддавна і донині
на, Філліс – дівку нечупару, в брудній не праній полотнині.

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers


John Wilmot, the second Earl of Rochester,
(1647-1680)

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers

By all love's soft, yet mighty powers,
It is a thing unfit,
That men should fuck in time of flowers,
Or when the smock's be shit.

Fair nasty nymph, be clean and kind,
And all my joys restore;
By using paper still behind,
And sponges for before.

My spotless flames can ne'er decay,
If after every close,
My smoking prick escape the fray,
Without a bloody nose.

If thou would have me true, be wise,
And take to cleanly sinning,
None but fresh lovers' pricks can rise,
At Phyllis in foul linen.

Коли тихий, заплаканий
Сонячний звір
Зарепенить на весь світ
Вітрилами вітру,

Тоді встань, подивись мужньо
В темряву зір,
Бо не буде вже в грудях
Боліти.

Коли Сонячний звір закричить,
Розірве
Мертву душу на сотні
частинок –

Зачекай іще мить –
Скоро міць зареве
І розкидає в душу
Жаринок.

Зачекай іще трохи,
Бо Сонячний звір
Вже не плаче,
А зброю ладує.

Прийде, може, із неба,
А може, із гір.
Серця променем
Світ закодує.

9.10.2007

Ми летимо, ми летимо,
Розмахуючи крилами.
Ще трохи буде – й згоримо.
Проштрикнутими. Вилами.

Ми думаємо, що живі,
Як вічне сонце десь у небі.
Але безодня в голові
Засмоктує. Бо так нам треба.

Ми летимо, неначе світ
Вже догорає під ногами,
І думаємо, що політ –
То боротьба із вітряками.

Вперед – там – ноги з голови
Назад – там – ноги між ногами.
А знизу – злісні кулаки.
Лиш зверху – ангели понад тілами.

Ми летимо між тисяч слів
І злих, і тихих , радісних.
А я сказати не зумів
Розпечених і жалісних.

Лиш Дух веде до Сонця шат,
Хоч ми його не чуємо.
І потім нам поставлять мат,
Коли свічу задуємо.

Ми летимо, ми летимо,
Розмахуючи крилами.
Ще трохи буде – й згоримо.
Проштрикнуті ми. Вилами.

Ніч на 4.11.2007

Привітай мене,
із закінченням нового дня
Я дивуюсь,
як він спритно перескочив поріг

Привітай і його,
за сміливість пройти
за межею,
до перехрестя цнотливих доріг

Він пішов в нікуди
Й своїм покірним мовчанням
Дав таку необхідну згоду мені
начертити пером знов на чистім листі
кілька слів,
що утворять майбутні шляхи.

На лінії смерті Світила
лиш тінь його мерехтить
він мимохіть залишає останній спогад по собі
й зникає зі спалахом свічки на старім папері
де горять вірші

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Він йде, прямуючи за обрій,
де пеклом манить рай
Звільняючи місце чи трон нетривалої влади
юному, який не сивий на скронях,
наступнику, доля якого в короні

Я відчуваю,щось смуток у мені торкає
із кожним кроком, що нас розлучає
Із теперішнім днем,з його блідим лицем.
Мені страшно,як спокійно він нас покидає..

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Можливо під пологом ночі,
коли ще не змінились вартові
Я кілька раз схлипну вві сні
Й згадаю страчені свічою дні

Один за одним..
Які ж відповідальні вартові,
вони мов вірні пси
стережуть небесні ворота

У них не забракне сил дійти
туди, де перехрестя цнотливих доріг
кличуть снами солодкими

Ладує поштовхи в бійницю серця "так" -
заходиться від зрозуміння кожна втрата.
Щодня, по спогаду, старе в думках сплітати,
вбирати сенс життя та тамувати смак.

Як світ свінув мені - колиска болю тут,
що небо змайструвало з крику та розради.
Який терпець - така і лада. Бога ради,
доп`ю, не кривлячи душею, смутку брут.

А бруд не захлесне мою світлицю. Стань
мені, покоро, правди та покути свідком -
не та вготована була та впала світка,
та з тих святців перегортає світ світань.

5 Листопада 2007

Пастель осіння... Подихи розмиті...
Тіла сплелись плющем - і під дощем...
Кохаються, палкі й несамовиті,
Мов нічиї собаки за кущем.

Всіх розігнала по домах погода,
Тому чужих очей нема довкіл -
Відсутня найсильніша перешкода
Для шалу на повітрі голих тіл.

Але цей дощ! Мов Путін у сортирах,
Безжально мочить, пада без кінця...
Якщо в тих двох весь час батьки
в квартирах,
В під'їзд зайшли б! Любов щось дивна ця.

Чи раптом не забута сильна ланка
У цім пейзажі з елементом ню?
Між тіл плющем й дощем, либонь, альтанка
Любові згаснуть не дає вогню.

Ті двоє на сухому склали й одяг -
Вони охайні люди й не бомжі.
А холоду тілам боятись годі
Тому, мабуть, що парочка - "моржі".

Пастель осіння, подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем.

А журавлі летять. І ти летиш.
І осінь відлітає із тобою...
Стривай! А до якої ти мети?
Ой, вибач - із якою б це метою?

"Летиш" - бо тільки тлієш, не гориш:
Така твоя в поезії манера?..
Летиш?! На Хацапецьк чи на Париж?
Смішне питання: ти не є фанера.

Летиш! Не їдеш по автошляху
"Запором", бо негусто у кишені,
А скрізь ДАІ перевіряє хук,
Що й оспівав прегарно Збиток Зеньо?

Летиш зиґзаґом - добре погуляв,
За це даішник, власне, й оштрафує?
Не збий же всмерть тараном журавля!
В курсах - Павлюк у нього наймитує!*

Летиш на схід Вкраїни, за Дніпро?
Гляди лишень, не збийся з курсу, брате!
А то нарвешся в Чехії на ПРО -
І буде нам тяжка поета втрата!

А журавлі все - чуєш? - "КРУ! КРУ! КРУ!"
В корупції доланні - обмаль зрушень,
Зате ж бо нашукало ГоловКРУ
У відомстві Луценковім порушень.

Журавлики, ну як же вам не фе?
З "один для всіх" властивістю закону
Так чи інакше силовий портфель
Знов візьме лідер "Самооборони"...

А ти летиш - і свистом рукокрил
Злякав, мабуть, не одного зіваку.
А слідом - малиновий крокодил.
Скоріш лети, щоб не схопив за лоба!

[Постскриптум]
От "наваляв" (не навалив) рядків!
Виходить, як багато, так і радий?
Та не люблю страшенно літунів:
Директор я, й нема на теє ради.**
_______
*Сподіваюся, всі згадали вірш
Ігоря Павлюка "Наймит журавля"?
**Гра слів: літунами спершу називали льотчиків,
потім - тих, хто часто змінював місце роботи.

Дестабілізація/деструкція
Наведена у двох штрихах.
В житті імпресія, і ти – малюєш
Стосунки наші на старих устах,
Якими місто з нами розмовляє.
Легкі мазки незрозумілі
Пригріли пам'ять, затягнули час.
Хотіти бути.
Мати сили.
Знайти слова, які про нас
І не почути дисонанс.

У наших душах і думках
Відбиток совісті в затінку хіті.
Повернення? Куди? Нема.
Це картина, яку нікому не скінчити.

Залишимо

Негативи сині і зелені –
Спіральний час і вічний секс
при музиці, де щільно грає
гітарні соло Джиммі Пейдж,
а на вокалі – Кавердейл.
Що я сказала? Ну так, маразм, не спиться,
Не та тональність вже
і інший стиль, я з ритму збилась,
пивом обпилась
і пізній час модерну так властивий,
на колії стою, чекаю,
може хто зіграє слайдом блюз.
Ми є, та нас немає.
Так як коханці є,
та мало який вогник про них знає.
Бо як вони удвох, то вогні вони вимикають.
До біса це!
Поклич митця!
Хай назове це «Авангард»

Краєм ока, краєм вуха,
Ніч осіння - темно, глухо,
Я побачив, я підслухав,
Як тре вічка миша-сплюха.

Тільки, може, це не миша?
Вітер дихає у тиші,
Натягнувши укривало,
Те що з листя осінь ткала?