Волинь. Передковічні сосни, лісові озера.
А потім пошуки у лісі Мавки.
Любов до музики, інтелігенції манери.
Духовний світ краси. Фольклорні справи.

У дев*ять років - перший вірш "Надія",
А згодом - перша збірка віршів Лесі.
У молодій "Плеяді" втілювала прози мрії.
Перекладів лилось широке плесо.

Але ж важка хвороба, муки, нелюдські страждання,
Хоча терпіла мужньо і писала.
І не втрачала віри, "без надії" сподівання,
Поезії нові її звучали.

До моря Чорного мандрівка, в Італію і Крим.
Талановита книга " Думи й мрії",
І знов поезія душі і феєричні рими.
Поеми "Місячна легенда", " Одержима".

"Кассандра"- драма, " В катакомбах" і пісня " Лісова...",
" Бояриня" і " Відгуки"... Мотиви...
" Лелія", " Три перлини" - і дітям казка ожива.
Багатогранність. Творчість - сонцедиво.

Це патріотка, мудра мистикиня України,
Це жінка-воїн, в слові її - сила.
Народу віддана, про вільну мріяла країну.
Весь світ культури Леся підкорила.

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві»…


Вона мінлива, це справжня ртуть:
ось у доброму настрої, за мить - не в дусі,
учора - там, сьогодні - вже тут,
весь час у русі.

Мов яблука, падають вірші стиглі -
просто записує, одразу нАчисто.
Стільки треба усього встигнути,
цей день - останній неначе.

Ніби сонце бачить востаннє:
закохується, мандрує, діє…
Прозора вся, ось зараз розтане,
але сподівається - без надії.

2025 рік

Усе перемішалося у світі,
брехня одежу правди одягла.
Просіяне крізь лицемірства сито,
добро – тепер уже не краще зла…

Додуматися тільки – Україну
воно винить у нинішній війні!
Сказати це могла якась тварина?
Та як не дивно, але зовсім ні…

То президент великої держави
поширює гидку олжу таку.
Лише на старті і на пі́ку слави –
уже в піке́… У «молі» на гачку!

А вітер чорні прапори колише
у відповідь на збочений екстаз.
Невже агент Краснов, як і раніше,
імпічменту уникне на цей раз?!

Затуманена серпанком
Понад обрієм блакить, –
Прохолодна свіжість ранку
Освіжає і п’янить.
Жар світання рум’яніє,
Ніби з печі коровай, –
Чи то дійсність, чи то мрія
Розширяє небокрай.
Як мережива химерні,
Наче світла й тіней гра, –
Краєвиди заозерні
Душу кличуть до добра.
25.02.25

 
у передмісті одвиклім поспіль
від стрілянини від канонад
окрай дороги пікап військовий
вцілілої шибки у нім нема
 
махне рукою тероборонцям
водій що кави зробить просив
бійці-друзяки пішли по всяке
що продається без зайвих слів
 
музик що часом тут підробляли
давно не видно не до попси
катма цікавих буденна справа
кудись пощезли й бездомні пси
 
яких сумлінь вам іще нестерпних
шляхами пекла в брунатній млі
яких історій чи побрехеньки
у згляді мертвих живим услід
 
стоять базари нуртують хмари
мов дим до згарищ за шпилі веж
а що в цім пеклі хіба розкажеш
а що почуєш хіба сягнеш
 
 
 
 
 
 
 
 

Уже де факто п’єсу написали
на сірих буднів часу полотні.
Зусиль багато ми не докладали,
сюжет знайшовся прямо у вікні…
Дуби, берізки, липи, осокори
московською – знайоме до плачу!
І теплих почуттів безкрає море
уже – До тебе птахою лечу!
Але на ранок – снігова завія
в субтропіках, небачений сюжет!
Напевне опус той мене не гріє…
Тоді до біса й зайвий етикет!

Сріблом світлим сніг малює нині.
У шовки ясні вдягає днину.
Неба сни кладе у фарби дивні:
В акварель холодну, в казку зимну.

День росте із неба одежини.
Серця сивий космос рве снігами.
Замете до тебе всі стежини.
Танці білих віхол поміж нами.

23.02.2025

Одчиніться, ковані ворота
зрячих душ — нескорених фортець!
У саду едемському Голгота,
небо підпираючи, росте.

Сіючи оману і тривогу,
ненаситні болі і страхи,
не жартуйте, окаянні, з Богом —
він іще мовчить, та не глухий.

Розчиніться, недруги лукаві,
пропадіть навік з моїх доріг —
не зринайте, як мара в уяві,
не просіться в серце на нічліг.

Бійтеся, хто каламутив води,
Стоячи за спинами вітрин!
На арену сам Творець виходить
зі своїми правилами гри.




24.02.2025

— Чи, сонце, добре там, де нас немає?

— Не знаю, любий, а чи знаєш ти?
А раптом нас по світу розкидає
й не зможем один одного знайти?

— То ридмою зайдусь до хрипоти
від болю, наче птах у гущі темній,
що втрапив у тенета навісні.

— Жахливо уявить! Міняймо тему,
бо моторошно, сонечко, мені.—
Знов оголошено повітряну тривогу —
шалено, лячно ревуни гудуть.
Давай помолимось, коханий, Богу,
щоб відвести біду, ти там, я тут.

— Не думай про погане, поки морок
не розстріляв невинний небосхил.
Допоки разом в радощі та горі,
вогонь жахіття не обпалить крил.

— Не уявляю, як без тебе бути?
Втрачати сонце — втратити себе.

— До джерела ведуть усі маршрути,
а до любові — небо голубе.

Здається, стихло все і мертвий спокій
запанував у місті ліхтарів.

— Цілую ніжно, сонце синьооке!

— Добраніч, сонечко, солодких снів!

23.02.2025р.

Нечутний рух легких сніжинок
І мляві полиски зірниць
Переплелися воєдино
Числом привабних таємниць.
Німе кружляння та світіння
Бліде в оцій імлі густій
Мене озброїли терпінням
І десь поділи спокій мій.
Дивлюся, слухаю й гадаю,
Забувши зовсім про спочив, –
Чому відгадки ще не маю
Про змінних явищ зміст і вплив?..
24.02.25

До тебе все горнусь, моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

Летіла куля напрямком на схід
і під собою поле оглядала;
доволі поганенький краєвид,
а до зупинки відстань ще чима́ла...

Ой, поле, поле, хто ж оце тебе
шматками тіл мільйонними засіяв?
Якби хоча б Дамаск чи Душанбе...
Ні, заськи, – Україна і Росія!

Летіла куля... Рівне все навкруг.
Лани, лани, ні муру, ні посадки...
Чи дійсно президент – людині друг?
Чи варто нам терпіти ці порядки?..

І куля враз подумала: «Ага,
потрібно, щоб зустрівсь якийсь паскудник,
бо Дональд Трамп, кульбаба-дідуга,
за мною пильно стежить крізь супутник!»

«Політ нормальний!» А в очах – пітьма.
Як зупинитись? Накриває одур...
А ті́ла хоч якогось – геть нема,
і куля має йти на другий оберт...

(Лютий 2025)

Ви скажете: не було москалів,
Коли Європа чехів продавала?
А таки, справді, їх туди не звали,
Але…як придивитись, взагалі
Москальський дух над Мюнхеном висів.
Хто зна, як би Європа поступила,
Якби на схід зі страхом не гляділа,
Де той москаль з дубиною засів.
Не так боялись Гітлера вони,
Як Сталіна і орди його дикі.
Бо відчували вже криваві ріки,
Як москалі запалять гніт війни.
Тож віддавали Чехію, аби
На схід нацистські орди повернути.
Хай б’ються між собою звірі люті,
Хай згинуть в результаті боротьби.
Дарма вони надіялись! Дарма!
Бо Сталін одурив їх, як малечу.
Звалив їм того Гітлера на плечі
Аби він у напрузі їх тримав.
Він вигодував Гітлера, зростив,
Щоб на Європу скоро напустити,
Його руками континент скорити,
А, коли б Гітлер те зробить зумів,
Прийшов би Сталін, аби всіх «звільнить».
Його б Європа квітами стрічала,
А уже згодом на коліна б стали,
Училися би по-ординські жить.
Так, Сталін міг би чехів врятувать,
Бо ж договір про спільний захист мали.
У Сталіна вже й плани розробляли,
Як в центр Європи будуть прямувать.
А це було за Гітлера страшніш.
Рішили: краще Гітлеру віддати,
Щоб Сталіна в Європу не пускати,
Бо то ж Європі, наче в серце ніж.
Гадали, що стравили хижаків,
Своє життя ситеньке врятували,
Поп-корн, спостерігати, зготували.
Та Сталін їх надії одурив.
І так усю ту справу повернув,
Що «миротворцям» першим же й попало.
Лиш всілись зручно…схоплюватись мали,
Бо Сталін хитру штуку провернув.
На перемови з Гітлером пішов.
Два хижаки зібралися закрито,
Щоб світ поміж собою розділити,
Європі ситій випустити кров.
На карті розділили олівцем
Кому які держави воювати,
Кому які народи підкоряти.
І так зробили потаємно це,
Що спершу так ніхто й не зрозумів,
Що їхню долю вже і «порішали»,
Що «миролюбства» жертвами вже стали.
Адже минуло лише кілька днів
Від того пакту – Гітлер і почав:
Напав на Польщу, щоб її скорити.
Йому війну прийшлось оголосити
І Англії, і Франції, бо ж мав
Із Польщею з них кожен договір
Про спільну оборону. Й почалося.
Розбити Польщу Гітлеру вдалося.
А Сталін… той чекав аж до тих пір,
Як Гітлер польську армію здола,
Йому війну Європа оголосить.
Тоді лиш Сталін свій удар наносить,
Про «визвольний похід», проте, вола.
Здавалося б, напали хижаки.
Та Гітлера агресором назвали,
А Сталіну і слова не сказали,
Хоч він був співучасником-таки.
Тепер на захід Гітлер повернув,
Бо ж там йому війну оголосили.
А Сталін тільки набирає сили.
Поки Європа зайнята, майнув
Фінляндію до себе приєднати.
Хоча отримав добре по зубах,
Країни шмат в лігво своє потяг.
В Прибалтиці узявсь порядкувати
Аж поки ті країни і скорив.
В румунів Бесарабію відтиснув.
З метою благородною все, звісно.
Та, врешті сам себе і одурив.
Бо Гітлер вже Європу звоював,
До острівної Англії добрався.
І тільки тут, нарешті, здогадався,
Що саме Сталін на увазі мав.
Аби не бути хлопцем для биття,
Він розвернув війська й «бліцкріг» почався.
Аж до Москви самої був дістався.
Уже стояло на кону життя
Ординської москальської держави.
Та ті, хто перше Сталіна боявсь,
Тепер ще більше Гітлера злякавсь,
Зі Сталіним взялись робити справи.
Все, що потрібно Сталіну дали,
Аби не зміг він цю війну програти.
Нацизм вдалося до лігва загнати,
Хоч пів Європи москалям здали.
Тож в Мюнхені теж Сталін правив бал,
Хоча і близько там його не було.
Тепер Європа про те все забула.
Уроки ті не вивчили, на жаль.
В Московії (й то добре треба знати)
Чи Сталін, чи то Путін на чолі,
Ордою зостаються москалі
Й про це не слід ніколи забувати.

Вже скоро розтопиться березнем скалка прозора
Нічного морозу по краю мілкої калюжі.
Бриніння повітря під звук горобиного хору
Віллється у серце, яке ще не стало байдужим,
В зими чорно-білих відтінках шукаючи зорі.

Як полудень бруньки розбудить, порушивши соки,
То квітки зміцнілий зачаток розколе лушпину
Під небом небачено синім і сонцем високим!
Та радість весняну пригнічує присмак полинний,
Пекучий такий, що, здається, і гілка засохне.

Але не засохне! Весна - то незмінно і скоро!
Надія у промені теплім пелюстя розпустить!
Примножиться поміч, як звуки пташиного хору,
А хижі союзи зрадливі зламаються з хрустом
Об нашу незламність, де думали стріти покору.

Я йду ногами в найгіршу погоду,
Саме тоді - найкраща пора
Пити з джерел дзвінку насолоду
Браком цікавості, що помира...

Жадно вдихати - на повні вітрила
Йдуть уперед грози й дощі,
Радісно мокрі розправивши крила,
Стомлений погляд забув про плащі.

Вільного серця праведний спокій
Гомін порушив і вмить полетів.
Як би хотілось пожити хоч трохи
Серед людей, а не поміж вовків.


2024

Чом холодно мені цієї ночі?
Шалений пульс призупинивсь на мить.
Душа болить, а серце кровоточить —
Ятрить.

Набридло воювати з вітряками
Доводити, що ти не бузувір.
Два янголи літають між світами,
Повір.

Один біліше снігу, інший темний —
І очі в нього вугіль і вогонь.
Як зиркне — вислизають сині вени
З долонь.

Сяйливий кличе в зоряну безодню,
А чорний суне голову в петлю...
Вдивсяюсь в небеса, не плачу, доню, —
Молюсь...

23.02.2025р.

І робити несила,
І сидіть – не моє, –
Віднедавна немилим
Світ все більше стає.
Ані зваблень красою,
Ані прагнення дій, –
Ні відради спокою,
Ні приємних надій.
Тільки болі тнуть серце
В угасання димку, –
У життєвому герці,
У годину важку…
23.02.25

Під Києвом московські танки,
а пики ласі – у Давосі!
Від золотої лихоманки
не вигадали ліків досі…

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

Ланцюг дощів тримає міцно дні.
Сховав Господь від брами сонця ключ.
Думки на варті ждуть, сторожать ніч.
Неспокій в’яже серце, наче плющ.

Насіє небо з пам’яті жури,
Холодний дощ наллє думок сповна.
Хтось відійде, зотліє, відгорить
У день, де час позначить врешті нас…

Зима у сніжних розкошах раює:
усе в її полоні, все у білизні.
І ти ідеш і споглядаєш, як вві сні:
Перед очима виростають дюни.
Ні, не піщані, свіжі, м'якотілі
занурюють злегка зимові чобітки,
і на снігу, лишаючи сліди чіткі,
на казку перетворюють довкілля.
Небесні шати у блакиті мріють.
Шарм сонячний проник, торкаючи гілля,
і пестить ніжно спини снігових гірлянд,
дрібне й ламке мережить вправно ріща...
...Лише поблажливою, зимо, бу́дь же,
злегка́ морозь, а в ду́ші холодом не вій.
Серця людські хай не засипле сніговій,
І вільно дихають просто́ру груди.

Життя вихляючи несеться
Поміж затишшями й вітрами, -
То залоскоче коло серця,
То душу тисне ґніт, мов камінь.
Цей біг життя не зупинити
Ні яснотою, ні пітьмою, -
Не встиг натішитися літом,
Як вже наляканий зимою.
Життя і радує, і гріє,
В оману вводить і морочить, -
Лише стояти не уміє
Й назад вертатися не хоче...
22.02.25

Виплесни із серця на папір
негатив і квітни первоцвітом.
Напиши чуттєвий, світлий вірш,
щоб Планета не зійшла з орбіти,
а навколо сонця, рідний мій,
закружляла в танці полум'янім.
Присвяти життя лише отій,
що тебе зве янголом коханим.
Вишиває сріблом сорочки,
дім купає у пахучім зіллі,
у журбі торкається руки,
витирає сльози посивілі;
Ув очах шукає небеса,
пригортає до грудей, як мати,
і дитинно вірить в чудеса,
вміє віддано чекати та прощати.
Дарувати зоряні світи,
немовлят і ніжність лебедину,
бо для неї найдорожчий ти, —
сину!

22,02.2025р.

Коли на злеті відрізають крила,
Потрібні мужність й хист, щоб відросли.
В той час тримати пошматовані вітрила
І відданість досягненню мети.

З життям своїм програв я герць,
Серед поетів -- наче мрець,
Мене укрила, мов песець,
Сумна могила.
Зів'яли квіти запашні,
І не прийде ридать, о ні
Байдужа мила.

Лежу обрізаний, як дуб...
Колись ми брали з нею шлюб...
Я був запеклий однолюб.
Вона ж бо - грішна.
А корінь мій чомусь не всох,
Пробив - о диво! - й землю, й мох --
З могили вийшов.

Оцей життя мого кінець --
Такий довгастий молодець --
Дівчат він вабить, хай їм грець.
Ідуть, як в Мекку.
На нього кожна присіда,
І стогонів їх череда
Луна далеко.

Дивися, зраднице, дивись --
Я не в могилі, як колись,
А наче вдруге народивсь,
Аж розпач гасне.
Трубою мій котячий хвіст,
І корінь вже танцює твіст --
Життя прекрасне!

21.02. 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

                    І
Даруйте, я – не імпресіоніст.
Ніхто не заперечує дебати,
але не ради рейтингів і місць,
а певно, ради істини і правди.
Поета можна й горщиком назвати,
аби лише не ставили у піч
і я ще не збираюсь помирати
від скромності. Моє у повний зріст
колись не раз ще можуть показати,
якщо опублікують, певна річ.
На поводу у критики не піду.
У порівняннях відчуваю кпин,
уколи дружні теж не зайві діду,
але у Полінезію не їду
і не малюю дам і балерин.
Не зазіхаю на чужі висоти.
На жаль, верхи займають ідіоти,
яким цікаві тільки бариші
і це уже не люди, а істоти
які чужі поетовій душі,
бо їхні інтереси не чесноти,
а думка абревіатури – ШІ.

                    ІІ
Те, що було, відображає мова:
ніяка ложка рота не дере,
генетика в селекції бере,
новітній вірі − Біблія основа,
не буде інтермецо, буде знову
усе нове як вижате старе.
Щось уявити – люди не ліниві.
Аби зростало це на рідній ниві,
то працьовиті пишуть. Я ось − теж
одне й те саме про одне і те ж...
все містить небо і Його десниця:
в нежданому − жаданого сториця,
в модерні неокласиком грядеш,
у задзеркаллі лик омолодиться...
Усе − з нічого. Що не осягнеш:
нуклон чи всесвіт − все не має меж,
куди не йди, усе одно найдеш
любов тієї, що ночами сниться,
де свято-місце видиться обом,
де темрява у світла вірі вчиться.
Усе живе до неї – напролом
і кожному − незнане все ясніше,
а недоступне пізнанню − тим більше,
а необхідне... робимо гуртом.
Заморочившись над одним рядком
чужого, але наче, свого вірша,
я думаю, – це добре, що не гірше,
як вміли інші гусячим пером.

                    ІІІ
Нема нічого краще від почину,
якому передує пієтет,
аби оголосити маніфест
нової ери – прісно і донині.
Живому організму України
не заважає свій імунітет.
Але Пандора відкриває скриню.
Виною цьому − тупість і гординя,
що в чисту воду вносить каламуть,
та кожна незомбована людина
як не наглядно, то інтуїтивно
відразу відчуває справжню суть
конаючого імперіалізму...
.............................................
якщо на противагу реалізму
перемагає імпресіонізм,
напишемо у стилі модернізму –
у боротьбі за волю і Вітчизну
іде зі сцени дикий комунізм.

02.2025

Між Павлюком та Пантюком - Сушко.
Макітра лиса сяє, наче сонце.
Один малює в стилі рококо,
А інший - майстер людяних емоцій.

А я ж бо - куртуазний маньєрист,
Сатирою обквецяний по вуха.
Ховаюсь за Пегасів куций хвіст,
Бо в рот летить римована макуха.

Тяжкі мої у творчості шляхи,
Баюри, рівчаки, з багном калюжі.
Колеги безупинно "Хи-хи-хи!",
Та я терплю знущання їхні мужньо!

У Пантюка є грива й борода,
А в Павлюка - з черешні довга люлька.
А в мене з цим не склалося! Біда!
Лиш гумору стирчить в руках базука.

Але її бояться лиш кролі,
Павлюк і Пантюк- ні. Вони - найкращі!
Вони - літературні королі!
А я (це правда!) звомплене ледащо.

21.02.2025р.

Не ховаю голову в пісок...
Небо не виню в своїй печалі.
До весни лишився тільки крок,
голубіють пролісками далі,

розсипають сяйво промінців
на бліде обличчя хмарочосів.
А перлини на моїй щоці —
не скорбота — життєдайні роси.

Жебонять під кригою струмки,
благодать у сквериках затишних.
На краю криштальної ріки
вруняться в обіймах сонця вишні.

За густими кручами Дніпра
вгрузли в небо маківки Софії.
У житті відрада і жура,
мов непрохана сльоза на віях.

Ніжно будить молода весна
поцілунком котики вербові,
і вібрує золота струна
в чуйнім серці повенем любові.

21.02.2025р.

Ріка напудрена добіла
Іще не радує нікого,
Адже місцями посиніла
Під гнітом холоду тривкого.
Хоч вгамувалися завії
І вже мороз не дуже лютий, –
Ріка понуро ціпеніє,
В льоди нетанучі закута.
21.02.25

Чи ти крові пив замало
Чи голодний на життя чужі
Я повинен се вклонити?
Впрягти ярма золоті?
Пропонуєш нам свободу
Зберегти свою соборність
Та чому тебе боюся?
І під страхом даю згоду?
Ти ж дитину мою вбила
А сьогодні їх вже сотня
Та за що така умова?
Хіба в чомусь я боржник?
Десь країна завинила
Що б і рід з землі наш зник?
Покидавши ті окови
Що на руки нам одяг
Ти, паскуда, мене б'єш
Заважа тобі мій стяг?
Ні в житті чоло до долу
Не вкладе жива душа
Тільки з'єднані в негоду
Волелюбнії серця
Прямо в серці України
Ти катівню нам зробив
Це хіба ціна свободи
І ти мир нам обіцяв?
Сотня душ вже не згадає
Як то неньку обійнять
І жінки будуть плакать
Як нестимуть тії труни
Бо лежать у них герої
Яких треба пам'ятать




20.02.2025

 
*прости мені господісусе днесь
подай мені грішному one more love
подальше недуги bonjour tristesse
ворожий погляд собачий ґвалт
стрінь мене боже в склепіннях слізних
як иншого будь-кого би стрів
у жили вливши схизми klein bissel
харизми дрібку & навстіж ціль
 
te deu laudabo крізь рим безриб’я
ніколи й нізащо ні разу ніде
безсмертя художнього не сотворив я
пусте щось бажав & беріг не те
дещиця хмелю словес хибна власність
гулящі бевзі кривавий бедлам
мистецтво покинуте полум’я згасле
надривне усім безоплатним вам
 
сливе усміхнеться в холодну безвість
ні комедіограф ані драматург
ексцентрик ~
що зважився на angelus
в чудернацькій тональності es-dur
 
 
 
 
 
 
 
 

Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у труну-тюрму,
Де буде без душі незатишно йому.
Спалить просив й розвіять понад степом.
Зайчатко вдосвіта щоб пораділо: «Тепло!..»

Такого не очікував ніхто?
А що іще від виродка чекати?
Брехня і віроломство – лиш манто́
від кро́ві мокре на плечах у ката!.

І руки вже по лікті у крові́,
бреде він по коліна в морі кро́ві!.
У Дональна ж – донати в голові,
пиха́ і слава, вибачте на слові…

Йому що Україна? Ласий шмат.
Багатий кусень жирних чорноземів,
який спішить украсти інший кат
і заганяє весь народ у землю!.

Такий собі недолюдків тандем…
Що ж думають самі американці?
Чи це для них лише черговий мем,
аби загнати і Європу в шанці?!

Дивує неприхований цинізм
очільника «оплоту миру» в світі!
Як це ціна – то що тоді садизм,
яке майбутнє світу нині світить?!

Ті перемовини – як у лице плювок
убитим і розтерзаним за правду!
Це по́милка фатальна, підлий крок
чи то Землі всієї ница зрада?

Три роки вже іде страшна війна.
Три роки ворог рідний край мордує.
А вітер долі то в наш бік подує,
То в бік москальський. Нестійка вона.
Хоч ворог сили стільки літ збирав
Та нас здолати він ніяк не годен.
Але і зупинити його годі.
Він сотні тисяч вже у землю вклав
Та пре і пре. Де стільки куль набрати,
Щоб зупинити ту страшну орду?
Союзники ж дискусії ведуть:
Давати зброю нам чи не давати.
Дадуть, як вкрадуть й результату ждуть,
Що ми тим можем ворога здолати.
Самі ж ніяк не хочуть воювати.
За спинами за нашими живуть
І думають, що доля їх мине,
Що ми не пустим ворога в Європу.
Тож нині в них такий з’явився клопіт.
Гадають, що той Путін ще утне.
А той заокеанський дядько Сем,
Що себе пупом на Землі вважає,
Напружуватись надто не бажає.
Мовляв, дамо і трохи підождем.
Тут люди гинуть, зброї геть нема,
А в них ідуть дискусії: давати
Чи, може іще трохи почекати.
Три роки Байден впроголодь тримав.
І от дорвався Трамп до влади знов.
Кричав: війну він здатен зупинити,
Лиш за добу все ладен він змінити.
Він зробить все, щоб не лилася кров.
І от засів він знову в Білий дім,
Найперше, взявся Путіну дзвонити.
Із ним узявся мило говорити.
Як видно, говорилось добре їм.
І вже у Трампа Путін рве за мир,
І так виходить, що то ми всі винні,
Що поступитись Путіну повинні,
Він такий «няшка», а не дикий звір.
Уже удвох політику вершать,
Ні в кого на те згоди не питають.
Час колоніалізму повертають.
Поділять світ та й будуть керувать.
Трамп чужі землі взявся роздавать,
Як в давній тій комедії, згадайте:
«Вам Кемську волость треба? Забирайте!»
Чому б «хорошим людям» не віддать?!
Себе також не хоче обділить.
Гренландію, Канаду йому дайте.
Канал йому Панамський повертайте.
По праву сили тепер будем жить.
Тож видно, що зберуться хижаки
І нашу долю візьмуться вершити:
Що в нас забрати, а що залишити.
І вибір у нас буде нелегкий.
Бо Трамп хижак, від Путіна не кращий.
Він прагне, мабуть, Бога замінить.
Указувати буде, як всім жить,
Роззявивши свою бездонну пащу.
І я про Мюнхен чомусь пригадав.
Там Чехію поставили на плаху.
Від тупості, можливо чи від страху
Світ її вільну Гітлеру віддав.
Шукали миру, а знайшли війну.
Гадали, що тим умиротворили.
Насправді, додали нацизму сили,
Забувши, мабуть, істину одну:
Що злого вовка скільки не годуй,
Він все одно до лісу поглядає,
Бо свій інстинкт хижацький пам‘ятає.
Чекали миру, але на біду
Прийшла війна (самі ж і згодували).
І море крові в світі пролилось.
Шість років воювати довелось,
Поки вовка у лігво знов загнали…
Як Гітлер став у німців на чолі,
Почав їм мізки чимскоріш вправляти,
Німеччину «Велику» будувати,
Бо ж німці – вища раса на Землі.
Арійці! Став всіх німців закликать
З’єднатись до єдиної держави.
Австрійцям дуже швидко мізки вправив,
Щоб Австрію до себе приєднать
А далі більше. Рейх почав рости.
Адже багато німців проживало
В сусідніх землях. В Чехії чимало.
Нацизм там швидко корені пустив.
Судетські німці скоро почали
Проти своєї влади бунтувати.
Повстання, навіть удалось підняти,
Хоч чехи подавити то змогли.
Німеччина тут, звісно, «ні при чім».
Бо Гітлер говорив всім: «Нас там нєту!»
Хоч зброя і бійці ішли в Судети,
Ламаючи єдиний чеський дім.
Вдалося владі заколот здолать.
Та Гітлер, навіть сльози взявся лити,
Просив «німцеязичних» пожаліти,
Що ж їм від влади чеської страждать?
Став зброєю він бряцати, мовляв,
Як не віддасть їм Чехія Судети,
То вже війни ніяк не відвернете.
У чехів ніхто дозвіл не питав.
Зібрались Чемберлен і Даладьє –
Англійський і французький «миротворці»
До Мюнхена у тридцять восьмім році.
Всяк дипломата з себе видає.
Приїхав Гітлер й Муссоліні з ним.
Оця четвірка долю і рішала,
Що Чехія робить надалі мала:
Чи поступитись Гітлеру своїм,
Чи опиратись. Чехів не пустили.
Веліли в коридорчику чекать.
Став Чемберлен у Гітлера питать,
Якби йому Судети уступили,
Він би спинився і не воював?
Той взявся клястись, що то вже останнє.
Він більш нічого вимагать не стане.
А сам же очі, як Сірко ховав.
- Ну, коли так, тоді тому і буть! -
Так сильні світу цього порішили.
А чехам результат оголосили.
Волання їх не захотіли й чуть.
Тож Гітлер і Судети відібрав,
А там усі укріплення, заводи
Військові. «Миротворцям» то не шкода.
Аби у них народ спокійно спав.
Що Чехію порвали на шматки,
Нікого то уже не хвилювало.
Поляки із угорцями напали,
Вхопили по шматку й собі таки.
Зима пройшла, хижак знов «зголоднів».
Забув про те, про що недавно клявся.
На залишки від Чехії напався
І всю її одразу захопив.
Словаки відділилися бігом,
Їх пастор Тісо з Гітлером злигався.
А закарпатський край тоді дістався
Угорцям, захопили ті його,
А потім Польща… та і понеслось.
Ті зрадники, які шукали миру,
Війну страшну отримали допіру.
Їх зраду заливати довелось
Людською кров’ю – ріками, морями.
Мільйони і мільйони полягли.
Здолати хижака таки змогли…
Тепер те ж саме, мабуть, чинять з нами.
Про нас без нас вирішувать взялись.
Хижак, що підло на наш край напався
І дядько Сем, що «мир спасти зібрався»…
Як не годуй, а вовк глядить на ліс.

Як не буває вічної одежі,
і у життя існують свої межі,
але за вічне пам'ятати треба,
аби в кінці уникнути пожежі…

Свої скарби, і навіть немалі,
усе одно ти ли́шиш на землі,
а сам до неї ляжеш неодмінно,
розчинишся навіки у імлі.

Нікому не уникнути тих меж.
Тож не доволі розганяти треш?
Життя душі у Вічності залежить
од слави, на Землі що заживеш!.

В філіжанці плаває чаїнка,
недопитий біль — відвар міцний.
У кривому люстрі лиса жінка
відшукала кучер золотий.

Полиновим зіллям пахне хата —
трав'янисті зорі на столі.
Зашарілася дивакувата,
на щоках розсипала жалі.

Розпливлася усмішкою, наче,
качечка на плесі бистрини.
Хто ж цій дивній жінці розтлумачив,
невиразні чорно-білі сни?

Ще надія в жилистій долоні
жевріє лискучим світлячком.
Та вже мчить у небеса бездонні
очманіла доля за хрестом.

Не боїться жінка, добре знає —
всі дороги у одну зійшлись.
Вірить, що блаженною до раю
добереться пішечки колись.

Та біда на голову змарнілу
благодать розхлюпала з ковша...
Білою кульбабою злетіла
у ворота вічності душа.

Куль* — обмолочений сніп

20.02.2025р.

Переспіє ніч снігами.
Ліхтарі ворожать мовчки.
І сніжинками – зірками
Морозець плете віночки.

Заховалось небо в тишу.
Світло - сива даль снігами.
Нічка сріблом вірші пише,
Стелить путь нам рушниками.

Сам себе шукає вітер,
Посипає перли білі.
Вікон ранні першосвіти
Нічка щастям щиро білить.

18.02.2025

Вже недалеко до весни,
Хоча сніги іще глибокі
І сірокорі ясени
Не налились цілющим соком.
Вже недалеко до тепла,
Хоча мороз іще мережить
Сріблястим інієм гілля
Обвисле сонної берези.
Уже недовго до пори
Дзюрчань і клекотів струмочків,
Коли здіймаєшся без крил
Поверх зелених бересточків.
І плавно плинеш, наче птах,
Весну стрічаючи, як свято, –
Іще недовго у снігах
Землі безклопітно дрімати.
20.02.25

Хай шаліють грози-буревії,
Та Вкраїна вистоїть в борні.
Хай мовчать америки й росії –
Гріш ціна мерзоті і брехні.

І
У сатани іще триває бал.
Очільники безглуздої руїни
турбуються за долю України
і за її копалини й метал.
Європа умивається сльозою
скупою явно... і само собою
ще уповає на кінець війни...
Америка готується до бою,
і ублажає ірода-ізгоя
московії... та, Боже, борони
від шалапута в ролі патріота,
коли ідуть у засвіти сини
зі злої волі іншої мерзоти,
щоб єрмаки й корисні ідіоти
винищували винних без вини.

ІІ
У титульної нації є квоти
коронувати клоуна на трон.
Такий у демократії закон
совковий, що допомагає доти,
аж поки непрострочений паяц,
що упіймав кадирова і Київ
сам уберіг і поки не відсидів
за це, удруге лізе у палац
Маріїнський. У голові ґаранта
є й інші плани. Може утекти,
якщо пуйло не випалить мости
і до Оману, і на Емірати...
бо де йому подітися, найти
надійну ничку у лиху годину
і не упасти зі щабля драбини,
що тріснув на путі до висоти.

ІІІ
Не дійде до сценічного дебіла,
як до жирафа унція ума,
цей наратив абетки і письма...
нема душі, то де шукати тіло
і положити, бо на те й війна...
і чухають боки колаборанти,
яким також нема куди тікати,
коли є очевидною вина...
...........................................
бавовна діє, є багато вати,
якій давно пора уже палати
і в шию гнати унтер-барана...
нема чого очікувати дива –
покаятись не дорого спесивим,
та дорога дешевому ціна.

02.2025

Світ, вважаю, давно збожеволів.
Справедливість – порожнє слово.
Кляті москалі брехнею
заражають залишки демократії.
Хто тепер зможе покарати їх?
За океаном більше нема ковбоїв.
Але у цьому нічого нового.
Ми вже вмирали, козаче.

Я напишу сотні нот українською.
Я залишу сльози на спомин,
i повірю, що все скоро зміниться.
А ще змінимось ми з тобою.
Я навіть не наважусь прогнозувати...
Але хай завжди буде рушниця та порох,
бо поки існує москаль проклятий,
він завжди підступний ворог.

Сніг біліє, іскриться, блискоче
Так, що меркнуть всі інші вогні, –
Переповнились світлістю ночі,
Золотяться привабливо дні.
Кришталево прозоро і чисто
Під блакитним наметом небес, –
Манить гарною свіжістю місто
В світ наявних природних чудес.
19.02.25

Який же він, даруйте, всемогутній,
якщо диявола не може побороть?
Звертаюся до вас, панове трутні,
до тих, хто ще смакує кров і плоть!

Який же він, даруйте, милостивий,
якщо невинних віддає катам,
потворам потурає нечестивим?
А може він один із них і сам?

Який же він, даруйте, справедливий,
якщо за правду нагорода – смерть?
Моєму Богу все це – не властиво,
я цим уже наситився ущерть!

Укласти мир воно готове,
не відновивши статус кво,
а пістолет – напоготові
і знову суне кулю в ствол!

Та «міль» несе всьому народу
ідеї братнього злиття:
кайдани миру і свободи,
а ще – петлю для забуття.

Бо сіє прутень в Україні
лише біду і люту смерть,
але очікує скотину
болотяна мокшанська твердь!

По всіх кутках, де зойк мовчання,
Де стогін тиші, крик сльози.
Без тебе в мріях є стрічання,
Є плач дощу після грози.

А тобі тридцять п’ять тільки вдруге?
Починаєш по новому кругу!
Ніби миті роки пролетіли,
щедро скроні-виски забілили…

Так тобі тридцять п’ять лише двічі
і труба ще світанками кличе?
Не до дівки, то хоч до вбиральні?
Не цурайся жіночої спальні!

То тобі тридцять п’ять нині знову –
так живи і радій, будь здоровий!
Щоб онуків, дітей прихистити
і чарчину за це пропустити!

Я чую тут і там: "Життя прекрасне!"
Дурня солодка ллється повсякчас.
Почнеться дощ. На небі зірка згасне...
Дивлюся на дорогу без прикрас.

На тім шляху - мінорна лакримоза...
Узимку квіти я не зустрічав.
Я маю право римувати сльози,
Бо це тепер єдине з інших прав.

Для мене чорні хмари - чорні хмари.
Немає поряд брата чи сестри.
Я не ношу рожеві окуляри!
Ношу свої. Для зору. Мінус три.

Знову летять на Чорнобиль ракети,
дрони залізні — провісники горя,
атом сумирний у бронежилеті
котиться світом перекотиполем.

Вітер повіє в ту сторону, звідки
зло надсилає катів на полісся,
поки тремтять саркофаги і віти
радіаційних дерев чорнолісся?

Де небеса п'ють парцели* затишні,
лис у норі причаївся терпляче.
Хто в тому винний, розсудить Всевишній, —
янгол чи кат у судилищі плаче?

Вгрузла Планета по шию в болото,
стогне земля від душманів народу.
Бідним керує бездушна сволота,
та не сховати кінці в чисту воду!

Доки ми будемо скиглити ницо —
вівцям не вибратися із полону?
Жертва сама вибирає убивцю,
пута кріпацтва і п'яту колону!

Парцела* — поле, земельна ділянка

Побілила хуртовина
Почорнілі береги, –
Непривабливі картини
Зафарбовують сніги.
Тоне в білості безкраїй
Безшелесна далина, –
Яснотою засліпляє
Світлоносна білизна.
18.02.25

 
сталево-сині хмари вирують на захід зі сходу
висока вогкість із присмаком згару та креозоту
& буттів проминулих неспішний калейдоскоп
переоцінка згуб або втрат наче це про свободу
 
звично простий білий хліб що несильно тобі смакує
географічна ржа плям умивальника прямокутник
недостеменні дні як-от валиться все з рук
темна скриня речей твоїх ретроградний меркурію
 
взаємини як самоціль необережні занадто
нагадуючі атб-шну суміш кільки з томатом
ніби надмірно обтяжлива істина врапт
не заперечить жоден таке забереться на вахту
 
де харон ахеронтом гребе мов галерник прикутий
притуплено контури невагомо цідиться сутінь
& друг котрий в сірій зоні й не вижив мабуть
знов приходить у сни розмовляє однак
 
ніц не чути