І ні, і так – улад, не влад,
Триває довгий цей парад
Життя і смерті без упину.
І я на плац небесний злину,
Де й підкажу – везіть назад
Лафет, яким віки підряд
Тягає сонце гільйотину –
Привчати людство і до втрат.
І ні, і так –

Я маю схильність до порад,
І можу битись об заклад,
Що мовчки ні – не вмру й не згину.
За Словом бачу я людину,
Його надійний ар'єргард.
І ні, і так.

* * *
aabba, abbR, aabbaR
(рондо́)

Чи то весна звернула не туди,
Чи то вона примхлива та недужа,
Що інієм прикрашено сади
І гілочки потріскують од стужі.
Мигтять сніжинки і німіє світ, –
Лиш вітер тужно завиває в полі
І починає в голові дзвеніть,
І спина ниє від тупого болю.
Змінилася погода і навкруг
Ані цвітінь, ні випарів немає, –
Холодний квітень не підносить дух,
Весна лише в уяві зігріває.
08.04.25

Дощі на землі влаштували крамолу,
щоб замордувати осінній сезон.
Кленовий оранж опадає додолу...
У згарищі листя звучить камертон.

Ворона у ночвах хмарини полоще,
залива холодна, як лезо ножа.
В безсмертному просторі сповіді проща,
між небом й землею волога межа.

Та сповідь важка кровоточить причастям...
За вітром летять розіп'яті листи.
Закохана жінка тікає від щастя,
щоб гідність свою від пліток вберегти.

08.04.2025р.

спершу пукла сухою глиною -
перша тріщина
друга - петлями...
розгалузилась павутиною
що зміїлася
бралась вензлями
а відтак розійшлася стрілами
кожна часточка відділилася
і кавалками оболілими
пообсипалась
покришилася...
перетерлася на піщиночки
половину вітри роздмухали
потім впали дощів краплини щоб
проридатися над розрухою
та й урешті запала пусткою
задзвеніла лункою тишею
моя душе розп'ята смутками
аби вічність мовчати віршами...


2024

світ завжди навпіл
навпіл завжди світ
прогалина розлізлася у прірву
а сонце пнеться
пнеться у зеніт
допоки хтось
його звідтіль не вирвв
не вкрав...
злодії нині скрізь
падуть у смерть
а крадене - з собою
і тратить бог з руки тремтячу вісь
між "бути" й "ні"
зливається з юрбою -
в розтятий світ
на "до" і на...
коли?
усе непевне -
бог пішов між люди
де голодом наповнені столи
де душі повні згірклої огуди
де бог не бог
де кроки від нуля -
злиденний злидень
без родини й дому...

...розтятий світ
і зрадницька петля
і гирло прірви
вицвілої втоми
у світі навпіл...

споконвіку світ
єдино навпіл з
прірвою помежи
а в ній без ліку
і без ліку літ
безсмертна смерть
що світа пильно стежить


2024

Сидить сумна мала Оксана й тихо плаче.
Питається сусідка: - В чім причина?
Напевно, що образив хтось тебе добряче?
- Та ні, сама дурна у всьому винна.

Боліти стали очі, – каже враз Оксана.
При цім зітхає щиро і глибоко.
- Бо підглядала через дірку у паркані,
І хтось немудрий тицьнув пальцем в око.

- Чому ж болять обидва ока, кицю мила?
Дивується сусідка, сівши ближче.
- Зо злості іншим оком глянуть я схотіла,
Яка ж свиня мені у око тиче.

З біленьких сходинок атласних
таки змітав сміття!
Тебе оцінено прекрасно,
і ти пішов з життя.

Тебе забито на останній,
коли до пекла – крок,
аби спалити був не в стані
весь бруд од тих зірок.

Між другим поверхом і першим
у крові стіни всі.
Щоб храм не впав, його підперши,
ти мертвим трон посів.

6 березня 1995 р., Київ

В мене очі вечірнього неба, чи неба з грозою.
А твої - теплі хвилі весни з молодих ковилів.
Схожість, мабуть, шукати між нами немає резону
Ми з тобою, як погляди наші, ми - різносезонні.
Стали ж поруч, побачили, світ навкруги посвітлів.

Стали поруч, і пісня зарянки, що зиму страждала,
Розлилася по саду, розкидала нот блискітки,
А по різнофарбованих райдужках стеляться далі:
Що зелені, що сині - та з гартом негнучої сталі.
То ж відчуємо врешті у чому ми схожі таки.

Хто не пише муру, той не відає як це непросто,
Голова не гуде від кошлатих, похняблених рим.
Пегасятко моє манюпуньке, до пояса зростом,
Голосочок писклявий. В колеги ж іржання як грім.

Та не плачу, не заздрю і коси не рву від розпуки,
А моторно строчу про кохання, природу, пташок.
Це у геніїв від графоманства всихатимуть руки,
А для мене - що би не написалося - "всьо харашо".

Є гурточок адептів, чисельна фейсбучна отара,
Є бажання і сили творити удень і вночі.
Ох, сьогодні і дам в соцмережах прихильникам жару!
Патетичних утьопаю з пафосом всім калачів!

Політаємо сполом в пустих мудромислія римах ,
Не тікайте, колеги! А лайкніть віршатко моє!
Епігоне! Не дуйся! Невдячно на мене не блимай,
А під постом пиши: " - Геніально! Ну ти і даєш!"

8.04. 2025р.

Є на світі чотири дороги, -
Напрям першої, звісно, до Бога.
Друга буде змією петляти
Від воріт і вертати до хати.
Ну, а третя така автострада,
Де підступність, жадоба і зрада.
Ти четверту обрати повинен,
Що веде до служінь Україні.
08.04.25

І суд, і осуд, й просто пересуди,
і вічний торг, і душі на вагу
між тих, хто носить горде ймення - люди,
від тих, кому хтось завжди у боргу...

Плітки батожать люто з-поза плотів
поставу тим, хто кроку не спинив,
а вперто рай будує по голготі,
в той час, як "пеклу душу завинив".

Війна довкруж... Війна...
І кулі цілять
ув умисли, у смисли, у серця...
І блякнуть рештки світла уцілілі
душевного тремкого каганця.

І студить жили суд і пересуди...
Війна тотальна: душі - на вагу -
між тих, що древнє їм імення люди,
між тих, кому і боги у боргу...

2022

Янголу боляче.
Янгол не плаче -
мовчить...
Чую...
Лиш серце у грудях
заб'ється гучніше...
Скрапне сльоза...
Забринить недописаним віршем....
Щемко струною
у вальсі життя зазвучить...
Чую - не спить.
Він пантрує моє забуття...
Гладить чоло...
Розправляє
углиблені зморшки...
Часом, ввійде мені в сни,
щоб явитись на трошки
ликами тих,
з ким були ми
з одного життя...
Янголу зимно -
він знає зневіру мою...
Теплить, однак...
То його повсякденна робота -
гріти в обіймах...
Чи, просто,
стояти навпроти
німо пильнуючи,
поки жива і болю...

2022

Де тільки не блукало, по яких стежках,
між осокорами, спориш топтало,
крутилось, гралось на стрімких семи вітрах
і не одне дістало, звісно, жало.
Але були так любі - рідне поле й сад,
пахучі різнотрав'ям і любистком,
город і виноградник, весь родинний лад
і настанови матері пречисті.
І діставало поглядом свої зірки, -
то щастя - милуватися красою.
Роки летіли, ніби пух з тополь, легкі
і кожен ранок умивавсь росою.
Тепер лиш уві сні і гріє, і щемить
теплом у серці зоряне дитинство.
Ото була в житті найяскравіша мить,
коли ловив ураз перо жар-птиці.

1.
у розби́тім се́рці -
хрест на хре́стику,
бі́льше
ніж в забу́тому селі́...
п’я́тка млі́є,
тя́гне з табуре́тика
тро́хи ви́ще ши́ї
і петлі́...

пожалі́й це се́рце -
пожалі́й...

2.
в гамівно́му се́рці
ґав лето́вище,
спо́гади дріма́ють
та не сплять...
ям нари́то там
на бомбосхо́вища,
а землі́ черство́ї
до́бра п’ядь...

гріх таке́є се́рце
покида́ть...

3.
у бенте́жнім се́рці
ві́нця кра́йнощів,
мо́жна ми́ттю
погаси́ти день...
да́йте ви йому́
вагу́ для ра́-дощів -
хай воно́
не рве́ться,
а іде́...

де ж поли́не се́рце?
бо́зна де...

4.
у холо́днім се́рці
отото́жнення -
ви́пито
усе́ до гіркоти́...
однино́ю
ми́ті перемно́жені,
во́вком ди́вляться
на світ
кути́...

надихни́ це се́рце -
посвіти́...

5.
у зігрі́тім се́рці
ве́сни бу́дяться
со́ків набира́є
те - люблю́...
хай у ньо́му
неося́жне
збу́деться
без крапли́н
оба́ви
і жалю́...

хай дощі́ любо́ві
з ньо́го люю́ть...

хай рясні́ дощі́
із ньо́го люю́ть...

Розривається серце:
ракетою спалені
діти на небесех…
Де сором, вандали?

Після ночі вертатись,
донька й син зустрічають:
-Як справи, тату?
Мовчання.

-Чи снідати будеш? -
дружини зов.
Та мерщій під душ
змивати кров…

2025 рік

Як на далекій півночі – мете…
Укрились снігом ізумрудні віти
лише за місяць до жаркого літа!
Не часто зустрічається оте…

Все утонуло в білій пелені,
накрила побережжя хуртовина,
для цих широт небачена картина –
неначе у оманнім білім сні!

Високі пальми, півдня вартові,
свої схиливши долу лапи-вуха,
вдягли крислаті білі капелюхи,
збентежені стоять, але живі.

Сини і доньки берегів морських,
наперекір нечуваній погоді,
ідуть назустріч снігу і негоді,
згуртовані в шеренги і полки.

Засніжені, крізь хугу льодяну,
вони крокують впевнено у літо
і та повинна буде відступити.
Ніколи їй не виграть цю війну!

Квітень килим простелив,
Вишивала веснонька
Узори чудеснії,
Всі у крапельках роси.

Там медуночка і ряст
Та фіалка-крихітка,
Всі вони дивують нас,
Веснонькою виткані.

Хай засіється земля
Квітами, не мінами,
Зеленіти всім полям
Сходами озимими.

2025 р.

Поєднані бідою люди,
Украй стривожені та строгі, –
Ідуть зажурено зусюди
До дитмайданчика німого.
Приносять іграшки і квіти,
Щоб світлу пам’ять вшанувати
Загиблих від ракети діток,
У бійні цій невинуватих.
Їм доля випала печальна,
Дитинство видалось суворим, –
Жорстокий світ, війна безжальна,
Безмірна туга, вічне горе…
07.04.25

Спотворили хвороби нас обох.
І смерть уже чигає недалека.
Життя не пестить більше - бачить Бог --
А ти у нім - філософ, як Сенека.

Усе минає - і кохання теж,
Вогонь згасає у горнилі серця,
Все менше в нім лавандових пожеж,
Гірчиці в ньому більшає і перцю.

Все менше входим у емоцій раж,
І у словах - важкий миш'як іроній.
За обрій зник романтики міраж,
Поезія печальні сльози ронить.

В душі твоїй - отрута недовір,
Що язиками сіяна лихими,
Розквітнув блекотою поговір,
І щастя душить путами своїми.

І тільки мрія все ж таки живе,
До серця тулить у сльозах голівку.
Останній на планеті соловей...
Останній вибух радості на гілку!!!

6 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Відтепер в пакунку для сміття
Всі мої слова та перспективи.
Муштрувало так мене життя:
"Пам'ятай: правий або щасливий!"

Я на шию почепив жабо,
Тупотів ногою, щось доводив.
За одвічне це "або-або"
Порожнеча - гідна нагорода.

Всі переконання - міражі,
Їм на захист - оклик дурнуватий.
Щоб відчути спокій у душі,
Ну невже так важко промовчати?

Мій портрет чекає вже архів,
Зачинився отвір об'єктиву.
Я програв життю. З усіх боків
Не правий. Але і не щасливий.

На луках вогонь палає, аж від села знати.
Сидять хлопці навкруг нього, хмизу підкладають.
Щоб сидіти веселіше, щось розповідають.
Вибралися в нічне хлопці коней випасати.
Коні луками блукають, траву випасають,
Хлопці зрідка поглядають, щоб десь не побігли.
Головне, щоби від шкоди завернути встигли.
А то батьки, не дай Боже, не тільки полають.
Хлопців шестеро в нічному – і менші, і більші.
Старші «з досвідом» цікаве щось розповідають,
Ну, а менші їм у рота тільки заглядають,
Бо теж хочуть стільки знати, тож слухають лише.
Хоча Тимко і малий ще, та ж йому охота
Себе також показати – своє слово вставив:
- А я оце чув від батька, як він косу правив,
Як для себе кожен може виносити чорта.
Вони випили з хрещеним та і розмовляли,
Поки батько молоточком по литовці стукав.
А я сидів під причілком та уважно слухав.
Тож, щоб висидіти чорта, щоб ви, хлопці,
знали,
Кажуть, треба взяти зноска, який знесла курка,
Дев’ять днів його носити зліва під пахвою.
Потім взяти й закопати його в купу гною…
- Що ви слухаєте, хлопці, малого придурка! –
Сказав старший Василь, мову Тимка перебивши.-
Таке меле про те, що він і зовсім не знає.
- А що не так? – тут Степанко тихенько питає.
- Та чув дзвін, але не знає, звідки лунав лише.
То не чорта так виносять, лишень домового.
То я чув від тітки Вірки. А вона ж, всі знають,
Людям переляк виводить і кров замовляє.
Тож вона ці речі знає краще батька твого.
- А що ж далі із яйцем тим потрібно зробити?
- А що далі. З яйця того домовик і вийде.
Треба, значить, його взяти, щоб ніхто не видів
Та нагору до комина бігом посадити.
Його треба несолоним тільки годувати,
Бо розсердиться та й шкоди може наробити.
Не дай Боже, домовик щоб зробився сердитим.
Краще і зовсім такого вже тоді не мати.
Тітка Вірка розказала, що в селі одному
Жінка одна захотіла домовика мати.
Дев’ять день яйце носила, а вже на десятий
Вилупився домовик їй у яйці отому.
Поселила його в хаті, нагорі за комин.
Сама його годувала – і борщик, і каша.
І стало рости у неї і город, і паша.
Домовик сприяв тій жінці, уважай, у всьому.
Коли телиться корова – то теляток двоє,
А ягнят – одразу й троє від вівці з’являлось.
Скоро жінка збагатіла. Сама не справлялась.
Завела собі служницю. Але була злою.
Та знущалася над нею, робить заставляла
Більше того, ніж раніше із нею змовлялись.
Тож служниця і не надто для неї старалась.
Якось жінка їхать в місто торгувати мала.
Та служниці тій і каже: - Звари два горнятка
Борщу й каші ( як сама то все досі робила).
Та дивися, щоб ні разу того не солила!
Постав на горі за комин. Вже йшла, для порядку
Іще раз тій повторила: - Не здумай солити! –
Та й поїхала. Служниця ж услід тихо каже:
- Ага, чекай, зроблю все, як ти просиш, аякже!
Та й хутенько заходилась ту їжу варити.
Узяла по жмені солі туди покидала
Та й поставила на гору. Дума: «Насолила!»
А та жінка із базару скоро прилетіла.
Тільки двері відчинила та у сіни стала,
Як горнятка їй на голову та й порозбивались.
Жінка в хату, на служницю взялася кричати:
- Я ж просила?! Що ж ти шкоди наробила, клята?!
А та хитро: - Я забулась! Просто замоталась!
Вигнала служницю жінка. Але все змінилось.
Домовик уже розсердивсь та пішов із хати.
А у неї господарство стало пропадати.
І скоро та жінка знову бідною зробилась.

Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?
Чи їх таких навіть пекло не хоче прийнять?
Там же на тому майданчику гралися діти.
Ще 5 хвилин тому гралися діти.
Чи ти оглух від усіх цих ридань та проклять?

Як же, скажи, ми усі дожили до такого?
Тисячоліття прогресу й такий результат.
Ми – надто хибний продукт для твоєї будови?
Ми – матеріал непридатний для світобудови?
Світе, для чого тобі знадобився іще один кат?

04.04.25

Коли молодший трохи був,
То я, на безголов’я,
І закопилював губу,
І нехтував здоров’ям.
І папіросами димів,
І пив не тільки воду, –
І поперек за кілька днів
Не віщував погоду.
Ніколи гадки не було,
Що стану сумувати,
Як сад осінній за теплом,
За друзями у хаті.
Давно гучних гулянь нема,
Не ллється оковита, –
Тепер оселя вже німа
І трохи сумовита.
Проводжу час у ній, як птах
Поміщений у клітку,
Тому і більшає в піснях
Журливості черідка…
06.04.25

 
Зірка Терен
Тліє кришиться у темінь
Змісту клоччя
І рвуться сили геть із осі
Промінь скаче
До вад у хмарини ілюзій
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
Люстра б’ються в
Рефлексій безформову сутність
Скло руки тане
У сніг пелюсток обертання
Леді в бархаті
Зникає у ночі прощання
 
Ідемо ~ ти і я ~ скільки ще?
Через перехід ночепадних алмазів
 
 
 
 
 
 
Обертання зводу зірок, через які котяться обшарпані казки осі
Про восковий вітер, що не приводиться в рух у небутті увік
Доокола, заледве має вагу причина, як і мудреці, через яких
Зірки зведено до обертання
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Нехай біснуються, а я люблю —
переплелися ду́шами й тілами
до божевілля, присмаку жалю.
Обоє сунем голови в петлю
і за життя чіпляємось губами.

Ніколи не косила лободу,
та цього разу, як лихий попутав.
Не знала, що навіки пропаду
у тім саду, занедбанім саду,
де плід чужий — омана і отрута.

Над нами доленосний епілог,
та відірватися від чар несила.
Чом за святу любов карає Бог? —
В закоханих одне життя на двох,
на двох одна не копана могила!

Поклич у рай, аби не довелось
нам дрібки щастя кидати за ґрати.
Зірвемося з мотузочки ось-ось.
Неважко зненавидіти когось,
нестерпно найріднішого втрачати.

Тому тебе нікому не віддам,
хіба що смерть поставить крапку жирну.
Будуй у золотому серці храм,
на зло усім запеклим ворогам,
люби мене жагучу, ніжну, вірну.

05.04.2025р.

Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.
Буває, снишся ти, а, часом,
Чомусь у сни мої не йдеш, –
Коли гуляти будем разом
Уздовж Дніпрових узбереж?
Ніяк не стихнуть канонади
І люди гинуть кожну мить, –
Коли подивимося радо
У незадимлену блакить?
Проте жалітись безустанно
Не тре на складнощі життя, –
Розлука зміцнює кохання
І оживляє почуття.
05.04.25

Вінок багатийі яскравий
Із віршів я сплела.
І визнання прийшло, і слава
Уже за всі літа.

А вірші часто ластівками
З душі випурхують,
Летять до мене і ночами
І вдень також пливуть,

Наче вітрильники рожеві
Крізь легкий плюскіт хвиль
Морем життєвим та безмежним,
Я ж виливаю біль.

Висловлюю і світлу радість
У віршах та піснях.
А за підтримку щиро вдячна
Всім шанувальникам.

2025 р.

В село якось примчав дорослий внук
До свого діда врешті в гості:
- Авто я маю, хату, ноутбук.
Мене шанують на роботі.

І непогана, звісно, зарплатня.
Я, діду, програміст хороший.
До долара прив’язана вона.
Умію заробляти гроші.

Замисливсь дід. Зітхає: - Мудро ж як!
Щоб люди жили гонорово!
А в мене все життя чомусь отак
Прив’язана лише корова…

03.04.2025

— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Я пригадую лагідний дотик,
Поцілунок палкий на десерт,
Як твій сміх розливався по нотах
І стрілою летів до небес...
А сьогодні не так, тільки спомин —
Отой ранок недільний — та й все.
Сірий дощ за вікном, звук тривоги
І похмурий, холодний четвер.


03-04.04.2025

Руйнується немічне тіло, мов замок.
Руйнується плоть, як уламки сторіч.
Руйнується те, що виходить із рамок,
Немовби відлуння лихих протиріч.

І те, що цвіло, переходить в занепад.
А те, що буяло, упало в труху.
І нас поглинає ненависті невід,
Який потопає у морі страху.

Руйнується голос, сама неповторність.
Руйнується самість в холодних вітрах.
І тільки заплутана в сітях потворність
Стоїть і живе перетворює в прах.

20 квітня 2022

Нестерпілось, незлюбилось,
навіть уві сні...
Ніч заквецяла чорнилом
зорі чарівні.
Вітер хмари поганяє
пружним батогом...
Сніг пухнастим горностаєм
стелиться кругом.
Замітає тротуари,
кіптяву доріг.
Курять бовдури* цигари,
струшують у сніг
пил, мов пелюстки ромену,
ґанок побілів.
Б'ється птахою шалено
в грудях кілька слів.
Поржавіли мідні ґрати,
все під три чорти!
Хоч не хоче відпускати
туга самоти,
на таксі помчу бульваром
сяйних вітражів.
Відшукаю незабаром
світочі душі.
Розчинюся у столиці
віднайду любов,
щоб ніхто мене в криниці
зранку не знайшов.

Бовдур* — димар

04.04.2025р.

                        І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,
росія заглядає за Дунай,
ну а Європа хоче половину
усього, що у полум’ї руїни
бажає теж присвоїти Китай.
Ця візія опереджає карму,
яка нікого вже не омине
як і невідворотна Божа кара
і по заслузі буде кожній тварі,
коли Арей війною полихне.

                        ІІ
Об’єднуються нації навколо
ідей добра супроти осі зла,
та істина у тому не мала,
що поки влада набиває воло,
зомбований електорат спроквола
вже доїдає крихти зі стола
і вишиває голому сорочку...
на перемогу скинемось потрошку,
а поки роздягають до гола,
наклеюємо фіґові листочки,
якщо штани оказія зняла.
У цій неімовірній веремії
явилися новітні лицедії,
що мають індульгенції старі,
аби союз мамони й содомії
оте несите бидло угорі,
усе ще не ударене по тім’ю.
не п’яло на очиці каптурі
нової інквізиції держави.
На мапі світу є вже не одна
така, яку годує сатана...
і не одним героям вічна слава:
кому – почесна, а кому – дурна.
Закони є, але немає права
показувати, де чия вина.
Лакеї, сраколизи, маловіри,
іуди і нувориші еліт
у кузні часу викували звіра
троянського, що розділяє світ.
У світлі майже кожної події
збуваються видіння Єремії:
на свято місце сіли упирі,
у рясах біси гидять вівтарі,
престолами завідують злодії,
а тронами – юродиві царі.

                        ІІІ
У боротьбі за фейкові ідеї
не сходять із арени фарисеї,
та викине, якщо не поглине
їх час у цій воєнній епопеї
добра і зла...........................
........... не доганяє людство,
якою є причина самогубства
і хто коли порушує закон.
Та не лякає їх Армагеддон,
упевнена парафія у тому,
що і її теляті золотому
везе, коли воно двох маток ссе
та б’є поклони ідолу дурдому,
який із раю на коні блідому
її в зелене пекло повезе.

04/25

В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими
Вогненні і сталеві зими
На берегах м’ясце коптять.
Дими здіймаються стовпами
Прогірклий присмак в тих стовпах
Торкають води давні храми
Вціліли неприступні храми
Ретельно зведені в серцях.
Дніпро у стримуваній люті
Шипить і піниться, плює
Слова, промовлені й забуті,
Слова, важливі й непочуті,
В ім’я нескорене своє.

31.03.25

Гаптується ча́сом верета вінчальна,
вкриває гілля́ білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…

Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –
одвічні подруги, любов і розлука,
усе рука в руку ідуть.
Закляті коханки – любов і розлука,
сумну насолоду несуть.

Самі відчинили ми браму в майбутнє,
захмарних висот досягли,
і ось уже сяє велике і сутнє,
та пасма зажури лягли,
як хвилі поміж ковили…

Долати дорогу – то ціла наука!
Крізь бурю, безмежжя і час…
Одвічні прочанки – любов і розлука
завжди́ супроводжують нас.
Святі мандрівниці – любов і розлука,
по вінця наповнюють нас.

Що далі живе́мо, тим роки коротші,
солодші близьких голоси.
Лише б затяжко́ю не ви́далась ноша,
щасливі тривали часи
і божої стало роси.

То берег, то море, то сонце, то хуга,
то ангели, то бісівство́…
Два вороги вічні – любов і розлука,
без жа́лю шматують єство.
Одвічні дороги – любов і розлука
моє розтинають єство.

4 квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її Квіткою...
Цісик мала колоратурне сопрано, тембр якого нагадував звучання скрипки. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г‘юстон та інші світові зірки.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус».
Вона записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка.
«Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка», – згодом зізнається Назарій Яремчук.
Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою до Львова, але ця поїздка не афішувалася і була майже таємною. Тут вона так і не почула власних пісень.
Унікальна співачка, чарівна тендітна жінка, яку близькі порівнювали з білочкою, пішла у засвіти за п’ять днів до свого 45-річчя…


Ось двері вона причинила,
земне окресливши коло.
До сонця пішла на крилах,
залишивши голос.

Цей голос, що ллється з неба,
на часі для нас, як ніколи,
мов першочергова потреба
у ліках - від болю.

Хіба це велика тайна?
Але дізнатися звідки
про зовсім просте питання:
чи може співати квітка?

2025 рік

А душа моя безкрила
Рветься пташкою в політ,
Бо в уяві сотворила
Без наруг і воєн світ.
Чи утримати зумію
Горем змучену украй,
Раз не втратила надію
Десь потрапити у рай.
Де блаженствувати буде?..
У новинах звідусіль
Потерпають всюди люди, –
Скрізь обман, знущання, біль…
04.04.25

 
фіолет розсуд мій скрив
вихідні зовсім не ті
наче блазень & не знаю сам
із небесами цілуюся
 
фіолет наокіл
занепасти чи то зійти
чи у халепі чи радості
душа моя в руках цеї дівчинки
 
радьте
щось
радьте
о ні ні
 
стугоніння
мовить є спільні серця є
хай замовляю нещадне
чи хто недалік мовби пушина
ген за сприйняття
тут діється діється щось
 
аж аж
 
фіолетовий серпанок
не зна ніч або ранок
ти видаляєш мислезмір
іще завтра чи то кінець по всім
 
радьте щось
гей ти серпанку фіолетовий
ні о ні
радьте щось
повідай мені бейбі
хто зна як буть із цим
поймаєш аж до нестями
ні о ні-іі
о це є боляче бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Я цілу зиму спав у мрійних снах,
А на душі сріблився білий іній.
Та з ирію вернулася весна,
А з нею разом голоси пташині.

Прокинулися почуття мої!
Від радості цвітуть, неначе маки!
Освітлюють березові гаї,
Шатро небес і золоті світанки.

Берези! Плачте соком чарівним!
Пробуджуйте сердечний в грудях стукіт!
Це сльози неземної таїни!
Це спогади про перші поцілунки!

Шепоче ліс березовий казки
Про те, як ми зустрілися з тобою...
Хиталися березові свічки,
Вгортаючи нас тишею-габою..

Довкола мир! Божественна краса,
Яку зрівняти можна тільки з раєм.
А сік тече, пречистий, як сльоза,..
Берези плачуть. А весна - співає!

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Як в диню даєш
ти людині,
то це ж завдаєш
болю дині?

2025

Чому отак ведуться москалі:
Приходять, усе нищать і вбивають?
Чи зовсім Бога у душі не мають,
Не вірують у Нього взагалі?
Про їхню віру важко говорить.
Вони, хоч люду втричі більше мають,
Про свої храми все ж не надто дбають,
Не поспішають в храми ті ходить.
Бо ж православних, кажуть, в них громад
Ще менше, навіть, ніж у Україні.
Як наші церкви еРПеЦе покинуть,
То буде їм, сказать культурно – «зад».
Бо ж звідси еФеСБешники-попи
Грошей везуть в Московію вагони.
Їм наплювати на якісь закони.
Без цих грошей віз еРПеЦе скрипить.
Вже звикли – нам московську локшину,
А ми на церкву несемо й останнє.
Не знаю: чи дурні то ми, чи п’яні,
Бо ж подаєм кацапам на війну,
На сатанинську, а не Божу справу.
Вчепилися у той москальський храм,
Який, насправді-то, належить нам.
Й немає на фанатиків управи.
А москалі й не надто в церкви йдуть,
Аби лише комусь чогось довести.
Туди не поспішають гроші нести,
Застосування краще їм знайдуть.
От і виходить – проти нас війну
Самі ж, насправді ми і фінансуєм.
Ні Бога, а ні розуму не чуєм.
На когось перекладуєм вину.
Для українців церква – то є храм,
Для москалів нічого то не значить.
Що скаже влада, то він і побачить,
Подумати над чимсь не здатний сам.
Москальська ж церква – покруч то такий –
Вона не Богу служить, а державі,
Тож віруючим має мізки «вправить»,
Щоб владі вони вірили своїй.
І віра якась дивна в москалів.
Як патріарх розмахує кадилом
Та заклика, аби ішли, убили.
Як з Богом поєднати взагалі,
Коли давав він заповідь «не вбий»?
Як заповіді так перекрутити,
Щоб закликати знищувати, вбити?
Там править, певно, Сатана, який
Прикинувсь Богом. З пекла підірвавсь,
Коли Господь був зайнятий, напевно,
Та й заходився верховодить ревно.
Зрадів, що люд такий тупий попавсь,
Що вірить слову кожному його.
Готовий йти вбивати і вмирати.
Тепер він може душ у пеклі мати,
Всі казани наповнити бігом.
У їхніх храмах верховодить Сатана
І правлять службу еФеСБешники у рясах.
Вони страшенно до чужого ласі
І вчать, що шлях до Бога – то війна.
Той Сатана там править вже давно
У церквах їхніх та народ збиває
На нечестивий шлях. Із того має.
Отак в сусідів повелось воно.
Згадав оце «Великого» Петра,
Що москалі з ним носяться і досі.
Від славослов’я того крутить в носі.
Відкрити б очі, може вже пора?
Бо ж не Петро то, а Антихрист був,
Який з’явився у людській подобі.
То вже була його не перша спроба,
Він слабину у вірі тут відчув.
Тут Бога мало хто і шанував.
Ходив до церкви, але не до Бога.
Таким до пекла перш за все дорога.
Отож царем Петром Антихрист став.
Те, що Петро із церквою творив,
То можна цілий трилер написати.
Та хочу я Собор один згадати.
Не той, що Богу той Антихрист звів.
А Всеблаженнійший і всеп’яніший та
Найшалапутніший. Чи ви про такий чули?
В Московії ж таке не дивним було.
Чого не зробиш, як душа пуста?
Замолоду в Москві ще той Петро
В німецькій слободі весь час проводив.
Горілку пив, говорять, наче воду
Та чорне виполіскував нутро.
Звідтіль багато нахапавсь ідей
Дурних. І це також пішло, напевно, звідти:
На церкву взявсь пародію створити.
А цар велить – не дінешся ніде.
Та й хто б, скажіть, ото із москалів
Був проти, щоб до смерті упиватись,
З повіями злягатись, матюкатись?
Чи є москаль такий узагалі?
Отож і сотворили той Собор.
Все чин по чину. П’яні «кардинали»
«Князь-папу», наче в Римі обирали,
Зачинені в кімнатах на запор.
Як «папу» вже обрали, то його
Тоді в ковші великому саджали,
Несли в будинок, де Собор збирали,
Знімали з нього одягу всього
І голим в чан великий опускали,
Що повний був і пива, і вина.
Збиралась «гоп-компанія» одна,
Без сорому всі одяг познімали
І пили з чана пійло всі підряд
Та безсоромні все пісні співали
Аж доки чан до дна той випивали.
Антихрист, звісно, був такому рад.
«Князь-кесаря» Петро сам призначав.
Й Статут Петро узявся сам писати.
У тім Статуті через слово – мати.
Та й кожен член Собору кличку мав,
Аби у ній обов’язково мат.
Отак один до одного й звертались.
На «сходках» «до всирачки» напивались.
А в п’янці москалю сам чорт не брат.
Співали сороміцькії пісні.
Хоча у ризах, начебто ходили
Та на «офені» лише й говорили.
Тож звідти, мабуть і до наших днів
Злочинна «феня» так і дожила.
Жінки теж участь в оргіях приймали.
І не прості, бо титули всі мали.
Найперш, «княжна-ігуменья була.
Петро «протодияконом» вважавсь,
Тримався в стороні. Хоч напивався,
Сивусі ж Сатана не піддавався,
Тож, мабуть з того всього реготавсь.
Всі разом напивалися вони
І по Москві саньми кругом літали.
«Богослужебні» з матами співали.
Розлякували видом всіх одним.
А потім завертали в чиїсь дім.
Багато там жило аристократів.
Велів столи господар накривати,
Щоб догодити «соборянам» тим.
Як напивались - оргія була,
Без сорому злягались, наче дикі.
У них гріхом то не було великим.
Московія давно вже так жила.
Поки й Петру вмирать прийшла пора,
В Московії Собор той верховодив.
Недарма ж між москальського народу
Шептались про «Антихриста – Петра».
А скільки тих правителів було,
Які народ від Бога відлучали.
Тож москалі з того такими й стали –
Несли у світ все сатанинське зло.

Україно, в тобі є ще сили,
хоч обсіла давня мошкара.
Розженеш, я вірю,дій сміливо,
бо закваска в тебе ще стара.
Тлінь візьме розбещених і ситих
(Кожен, ніби п'явка ссе і ссе).
Пересіє згодом Боже сито,
Ще почуєш голос із небес.
Тяжко серцю, але ти тримайся.
Ворог прагне крові і землі.
Українці із тобою, мамо,
не в краях чужих і не в імлі.

Час покинув свій,
долаючи втому…
Я - у Києві
сто років тому.

Усміхнені квіти на клумбах.
Трамваїв густоголосся.
Міліціонери на тумбах
завмерли, як колОси.

Ось ця чарівна пані,
яка вибирає буси
прямо з вітрини - останні,
можливо, моя прабабуся.

А з цим малюком у колясці,
що так зворушливо плаче,
ми розминемось у часі…
Пробач, не до побачення!

Володимир, на хрест спершись,
як то кажуть, камо грядеши,
здається, побачив першим
нас - прийдешніх…

Вночі на дніпровські схили
падає срібне намисто…
Валер‘ян Підмогильний
«Місто».

2025 рік

Молоденька вишня
Погуляти вийшла
Зранку у садок.
Одягла обнову:
Сукенку святкову
З білих квіточок.

А іще віночок
З ніжних пелюсточок,
Що усе тремтить,
Ніби крильця бджілки
Крихітні на вітрі,
Ніколи й спочить.

Згодом облітає
Й на траву лягає
Легко той вінок.
Красується вишня,
Що гуляти вийшла
Зранку у садок.

2020 р.

Зі сном розлучаюся важко
І легко, і радо, коли,
Неначе бабусина казка
Він є не тягучий, чи злий.
Коли проклинати не варто
Все те, що примарним було, –
Коли обернулося жартом
Цілунків уявне число.
Коли сподівання на чудо
Нема опісля сновидінь
І тьмарити совість не буде
Моєї невірності тінь.
Коли полонити брехнею
Мене уночі не змогла
Наповнена пристрастю фея,
З сусіднього майже села.
Зі сном розлучаюся швидко
Та легко доволі, коли
Стає і приємно, і бридко
Від видив, що в безвість пішли.
03.04.25

Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Ми - уламки війни, що усіх розтоптала.
Ми - уламки споруд, що у небо звелись.
Ми - уламки броні та важкого металу.
Ми - уламки сумління і зламана вись.

Ми - будинки, що бомби ущент розметали.
Ми - той крик стоголосий над містом проклять.
Проривається тихо над снігом розталим
Гнів століть понад гомоном сиплих заклять.

9 квітня 2022

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Свята любов знайде як втішити образу,
та припинити колотнечу навісну.
До рідного гнізда вертаємось щоразу,
щоб не розбили чвари вежу кам'яну.

— Давно не чулися, як справи, білокрилий?

— Нема чим вихвалятися, та все ж,
бузки галузками міцний асфальт пробили,
овець на небосхилі сонечко пасе.

— Як був романтиком, таким і є донині —
жартуєш образно про хмари вдалині.

— Бо у твоїх озерах незабудки сині —
втопитися неважко, врятуватись ні.

— А я подумала, що ми уже не пара —
роман скінчився на банальному тире?

— Та я, моя красуне, лиш тобою марю —
не бачу кілька днів від туги серце мре.

— Мандруємо назустріч долі берегами.

— Одне на двох блаватне божевілля, бач,
весільний полонез Огінського між нами.
Пробач, лебідонько!

— І ти мені пробач!

— Все добре, птахо, просто пісня давня,
хотіла зруйнувати наше щастя вщерть.
Ми нерозлучні доки палахтить кохання!
Життя без тебе — смерть.

— Життя без тебе — смерть!

02.04.2025р