Просуваються у меґагерцах,
У перекликах (мовою потисків)
Перевтілення дотику в серце...
І в душі відбиваются пропуски.

Віртуальні загачення літер,
Зависання рядків, перегруження.
Кілобайтово дме меґавітер,
Із нулів-одиничок... відпруження.

Відчиняються "Вікна" миттєво,
І крокуючи нетом в сторінках,
Гладить мишку Адамова Єва,
Зупинившись на "кусень" від лінку...

29 Січня 2007

Біліє сніг на чужім підвіконні,
Сніжинки хурделять півсонні,
Стрічають хрести помарнілі –
То віти вчорнілі й безсилі.

Підносиш там тихо молитву,
А сніг на повіки налипне
Й на очі льодово-блакитні.
Цвісти б тобі та лиш в квітні.

Горіти б тобі та й у червні,
В плодово-солодкому серпні,
Ніж мерзнути кригою в лютий,
Чи в січень той Богом забутий.

Січень – перший місяць року, середина це зими,
Водить бабу білобоку, сипле нам свої сніги.

Вітер сердитий знов виє серед розсипу снігів,
Після січня до нас в гості лютий стрімко прилетів.

Стрепенулася земля від зимового сну,
Березень за собою матінку веде весну.

Далі квітень на порозі у яскравому вбранні,
Йтиме він по цій дорозі поклонитися весні.

Травень сонячний прийде і зелений кожушок
Земля-красуня одягне під веселий спів пташок.

А про червень, про малину зозуля кувала:
„Прийде літечко в долину” – пташечка казала.

Липень, добрий, як дідусь, колос повний наливає,
До своєї внучки, липи, всіх джмелів скликає.

Серпень хлібом почастує, серпень любить труд і піт,
Він і сонечком зігріє і закінчить літній рід.

Вересень завжди дітей до школи скликає,
Працювати знов людей на поля збирає.

Жовтень деревам дарує багряне прекрасне вбрання,
Від рідного милого краю летить вдалину пташеня.

Листопад нещадно вбрання відбирає,
Пустошить поля він і зиму зустрічає.

Грудень – найменший із всіх цих братів
Під ковдрою білою землю зігріти хотів.

Перетнути межу й повернутись,
Я тобі не скажу, де я був.
Мені знову наснилися Крути,
А я думав, що врешті забув.

Та практично нічого – шпали,
Небо, ранок, дерева, тиша...
Хтось говорить, що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду, а ти?!

Підминаючи трепетні трави,
Плюючи у ранкову росу,
Наповзають ворожі лави
І в очах нашу смерть несуть...

І – нічого. Тумани білі
І страшні вогняні стовпи...
І пітьма...

„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально, кохана, спи...”

* * *
Не руш!!!
Самотність – як вода
Намочиш руки,
А мені стривожиш душу.

…ти – це назавжди,
нам ніхто вже руки не розв’яже…
…ти – це назавжди
навіть, якщо хтось тобі і скаже…
…ти – це назавжди,
сни мої з твоїми поряд ляжуть…
…ти – це назавжди
і над нами діти наче стража…
…ти – це назавжди,
болі, радості, брехня чужа й
розлуки…
…ти – це назавжди
мої теплі, найвірніші руки…
…ти – це назавжди
даль, вокзали, зустрічі й прощання…
…ти –це назавжди
…ти моє найперше і останнє…

Благословенна земле мила
Не спи, пробудься вже пора
Народ в зневірі і без віри
Існує, гине, то ганьба.

У світі бачив я багато дива
Там люди в радості живуть
Душа радіє,а не тліє
В неділю в церкву усі ідуть.

Країну ввірили злочинцям
Жінок пустили на панель
І у світі курви українські
А дома муж є імпотент.

І все, що було, розікрали
Сидять в парламенті кати
Понаїдали ситі пики
Народ у великім забутті.

У селах люди чорні, дики
І хати в чагарах
Мре Україна тихо й гірко
Бо пˇє горілку без кінця.

Вже схаменіться, досить пити
За розум взятись нам пора
Нащадки козаків і шляхти
Не будьте сміттям ви Кремля.

Осінній сон…
Негадано…
Туман спадав,
Мов ладаном,
Вмить обкурив міста.
До тебе сном
Горнулася,
Немов вином,
Впивалася.
Ти шепотів: "Моя"…
Цілунком ти
Вливав мені
Кохання-мед,
В забарвленні
Рожевого життя.

Не запихай мене в шухляду своїх уявлень.
Я задихаюсь від пороху поміж чужих знимок
І мотлоху якогось - шнурівки, ножиці, конверти давні.
На ключ не замикай заржАвілий замок.
Ще картки недописаних листів тут віднайду,
Розірвані нервово на дрібні кусочки.
Насіння пересушене з минулорічного саду,
Назбирані ще літом гербарію листочки...
Не запихай в шухляду
В якій мене ніколи не було...

Незгаданий час повертає у тишу
Із птахом що вилетів не повернувшись.
Все що проминуло не вперше залишу
Чи просто піду... Тепер загорнувшись
В слова непочуті. Поставлені в рамки
Належні рядки від істин забутих.
Роздуло вітрами піщані замки
Нестійких конструкцій колись набутих.
Залиш суперечки чи докази зимні,
Чекаючи кроку у проміжку стислім
Де звуки як маятник ретроспективні
Набоями грому в небі повислім.
Та тишою музика поміж звуків,
І поміж думок почуття краплинні
Захоплять рікою невпинність рухів
У напрямку течії. Дні швидкоплинні.
Де на глибині лиш ковток потрібний
Для чистого вдоху. І вже не шкода...
Цей день проминув у чомусь подібний
На біль, що як поштовх крізь перешкоду.
Легенями крикнути щоб нечутно.
Мені ця сторінка вже знайома...
Зігріте й відпущене так відчутно
У проміжку стислім життя невагоме.

Зустрівся випадково у юрбі.
Хапливий поцілунок, пляшка коли.
А знаєш, я пробачила тобі.
Та тільки не скажу про це ніколи.

- Ти став такий солідний.
- Ти – проста.
А скільки ми не бачилися років?!
Довкола метушня і суєта.
Лиш ми з тобою досі одинокі.

- Було колись…
Нічого. Все мине.
Настане край цій зустрічі, розмові.
І більше не згадаєш ти мене.
Втечеш від непотрібної любові.
8.09.06.

Зірвала клаптик серпантину із плечей.
Задула свічку незігрітими губами.
А знаєш, все, що відбувалося між нами
Під феєрверком оксамитових ночей
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти пам’ятаєш, як під блиском ліхтарів
Кружляли в танці на святковому майдані?
Ми вільно близько притискалися тілами.
Усі відтінки незбагненних почуттів
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти не забудь того, що сталося між нами.
24.01.07

Вальсують білі балеринки –
Оті прикраси зимового балу…
Лиш спокою їм ні хвилинки,
Крім вмілості в танці не дали.

Злітають біленькі додолу,
До тебе одної, у руки,
Зігрітись, розтанути скоро
І жодного зайвого звуку.

Тремтить твоя сильна рука,
і ложечка об вінця бється.
А я без сорому в думках
лиш уявляю як по тілу ллється

Як розливається бажання чар.
Я б тебе випила, і пила безупину.
Зіграла б я, що ти для мене цар,
а я б була просто людина.

Яка потішна! Щічки пурпурові,
Чорненькі очки, усмішка смішна,
Твоя душа ув океан любові
З моєю рівночасно порина…

Мої учинки силою тайфуну
У вир емоцій всотують мене,
А я на дно судомлю твою шхуну,
А ти благаєш коло рятівне…

Ні! Я не хочу силою здобути
Твою любов! Не прикладу зусиль…
І совістю кайданами закутий,
Дам тобі волю. І настане штиль…

Серед сухого полину, серед мокрого піску.
До зірок вночі я лину, як я вмію - так й лечу.
Серед круглого каміння, серед солі і води,
Я пірнаю вниз до тиння, вдих - і я там вже на дні.
З тисячі тих мушль чаріних, що побиті на шматки
Я знайду одну ту цілу, що розкаже все мені.
Як живе на дні цар моря, що він робить уночі,
Де блукає, що шукає, що гадає у воді?
Як русалоньки пірнають, що співають, де живуть?
Чи кохають, чи страждають, чи вони колись помруть?
Випливаю я на землю, знову лину до зірок.
Зустрічає повний місяць, небо, мушля і пісок.

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.

Я маю намір щось тобі сказати,
А ти саджаєш хіть мою за грати,
Сама ж мовчиш... А дивишся - відверто.
У кого ж ти вдалася така - вперта?

Навіщо мучиш серденько приватне?
Гостри скоріше лезо, любий кате!
Та поки гостриш слово-ніж для жертви –
Знай, мила, ти ж сама - душею мертва!

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Подаруй мені казку,
струнке світлооке дівча!
Розігрій мою кров,
порятуй від печалі та болю.
Я стоятиму першим
у стомленій черзі прочан –
Я прийду відхреститись
од тих, що були не тобою.


Бо, на жаль, неможливо
спалити в кадильниці щем,
Вгамувати роз’ятрене серце
холодною м’ятою…
Ох, як солодко марити
дотиком теплих очей,
Засинати щоночі,
промовивши тихо ім’я твоє!


Ти прийди в мої сни,
заплети свою косу у німб.
Я прошу небагато –
і ось моїх мрій квінтесенція:
Не позбутися прав
цілувати сліди твоїх ніг
І приносити квіти
з відбитками власного серця...

„Ідіть собі з миром!” –
нарешті промовив дільничний.
А ми й не збирались
іти проти нього війною!
Ніколи і гадки не мали
псувати чи нищити.
„Іти собі з миром” –
для нас це не вирок, а норма.

„Ідіть собі з богом!” –
зітхнув, утомившись, єгомосць.
Авжеж не з діаволом, батюшко!
Без варіантів.
Хоч наші питання
були непростими та гострими,
Не лайте нас, отче.
Цього ми, повірте, не варті.

„ Ідіть собі, хлопці...”(а далі хвилина мовчання) –
Сказали дівчата, об лавку бичкуючи „кемел”.
Ви ангельських наших терпінь переповнили келихи.
Ідіть якнайдалі! Зустрінемось... Краще, у чаті.”

Почувши цю лайку,
до нас наближалися хутко
Кремезні бійці
у кашкетах і формених куртках.
„Пройдьомтє!” – правицю до скроні...
Отак ми і ходимо
Між міліціянтами,
преосвященствами,
хвойдами...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

На хвилину забудеш
про мори та горе.
Теплим вітром розносяться пахощі квітня
По землі, що в задумі сумує за літом
І мрійливо чекає, терпляча та горда...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Хвилі берег зажурений раптом огорнуть
І, мов пащі чудовиськ, – аж виступить піна –
Покусають за ноги, ковтнувши каміння.

Та залижуть покуси. І рани загоять...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Тут і мертвий воскресне,
й одужає хворий.
Тут, п’янкого повітря набравши у груди,
Розпускаються квіти, добрішають люди.
Тут образливих слів не почуєш ніколи.
Тільки співи пташині лунають навколо,
Наче свят великодніх
величні акорди.

...Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Колись ми з тобою посадимо ріпку.
І внучка в нас буде, і мишка, і котик.
Собачка хвостом замітатиме літо,
Години і сонце на захід покотить.
Колись ми наловимо раків та риби.
Скуштуємо юшки надвечір. І возом
Возитимуть лебеді зоряні скиби,
Яснітиме небо до перших морозів.
Колись ми пригріємо курочку рябу,
Поставимо яйця коштовні у вазу.
І в хаті побачимо діда і бабу…
У дзеркалі ми. Доживаємо разом.

Крізь окуляри з зеленим склом
Твій ліс напевно буде теплим
Поштових марках барвистий гном
Наклеєну в роті квітковим салютом

Квітковим салютом нагадую свято
Дерева обіймах життя засинати
У лагідних травах химерами вп’яте
Дивитися небо, джерела ковтати

Крізь окуляри із сірим склом
Твій ліс напевно буде снігу
Шляхи замело, листоноша замерзла...

переорюю ніч напухшим безсонням
заливаю свідомість смолою кави
спускається темрява брудним гайворонням
у чорній оправі

простирадло гаптує на шкірі узори
густими складками
ця ніч із нашитими на лобі зорями
моя душокрадка

серце танцює на холодних клавішах
шукає мелодію
сонцем народжену туманно-вранішню
без жовтих пародій

тягну за вуха ліниве натхнення
з-під сонного ліжка
гарцюють по тілі снів олені
мохнатими ніжками

ніч насипає каміння в подушку
вітром лоскоче
душа летить наче світла смужка
із світу скорочень

Ти чуєш, як гуркоче грім?
В землі вже пересохли губи,
я будувала в хмарах дім,
де сонце поглядом голубить.

Ти знав, що перекинувсь світ?
Тепер стирчить ногами в небо.
І тмином пахне вишні квіт,
а Марс вже менший за амебу7

Ти бачив, що вагітна синь
позаторішнім зорепадом,
і в мене ціла купа скринь,
куди ховає гроші влада?

Ти йшов за мною,наче пес,
і кашляв ліс вві сні туманом.
Ти знав, що місяць їсть овес,
а осінь спалить наші плани?

В сутінках присутнє щось магічне.
В тиші парку, що стоїть віками,
час стає відчутним. Над ставками
сонно липи шелестять про вічне.

І в’юнкі доріжки між газонів
тихо душу звуть до променаду.
Там на лаві фавн і менада
в машкарі ай-подів, телефонів...

Мов Пігмаліон в німій задурі,
непочутий небом і богами,
дух сучасний б’ється у нестямі,
та життя нема в твердій фігурі.

Рваний ритм чуттів, думки закуті
у кайданах ізмів, пост і нео...
Все уже було під синім небом -
назви не наближують до суті.

Все уже було: і неба арка,
загадковий шепіт над водою,
вечір ходить тихою ходою,
і мислитель, що гуляє парком.

У розкішний час мужів Елади
сказано й написано доволі.
Ми ж лише повторюємо долі
тих, що нам світили, як свічада.

Мудреці прадавні знали правду,
Знали, що до неї ближчі птиці,
Що на смак вона - вода з криниці,
Що від неї біль - удари граду.

Що краса у світі буде вічно,
як прекрасна жінка з діточками,
їх зустрів мислитель між стежками...
В сутінках присутнє щось магічне...

140 пульс, і наростає,
і серце наберає оберти.
Чого нервуєш?
Я не знаю!
Мене тобі вже не згубити.
Облиш слова, облиш ті погляди
закінчмо гру, ти переміг!
Навіщо флірту вічні обряди?
Моя душа у твоїх ніг!
Чого іще ти добиваєшся?
Облиш усе і пригорни,
якщо колись це все й розвіється,
не буде в тому нашої вини.

Ой, ти зимонько-зима,
Чому снігу в нас нема,
Чи то ми не заслужили,
Щоби нам ти засніжила?

Ой, ти зимонько-зима,
Просим снігу! Та дарма,
Не тримає морозець,
Чи то вже прийшов кінець?

Ні, ще буде, буде сніг,
Він простелиться до ніг
І заблискає вогнями,
Затанцює разом з нами...

Зламані квіти моєї душі,
На вітерці тріпотять.
Знову складаю сумнії вірші,
Краще було б не знать

Того величного слова „люблю”,
Краще б мовчать.
Знову цю мить я вустами ловлю,
Та не впіймать...

Лиш пам’ятати про те, що було,
Й не буде знов.
Нащо так легко розколотим склом
Стає любов?..

Як же мені тяжко
Без тебе,
Наче злякана пташка
У небо
Відлітаю лякливо
І тихо,
Бо без тебе ті крила,
Саме лихо...

Бо без тебе життя
То чекання,
Що твоє каяття
Для кохання?
Що твоє „ну пробач”?
Не вернеться
Те кохання, лиш плач
Прямо з серця...

* * *
без тебе - холодом стинуть руки
без тебе - голодом стине тіло
без тебе - музика – тільки звуки
без тебе - слухати їх не сила.

без тебе - ночі безсонно-маятні
без тебе - кава не пахне кавою
без тебе - зовсім не треба каятись
без тебе - світ весь - тюремна камера.

без тебе - я, як стерня осіння,
без тебе - дощ знов стіною хлине,
без тебе - у віршах немає рими
…тепло останнє –
кохання пізнє…

* * *
Осінь перейде мені дорогу,
а ти
мені з весни
хоч руку простягни…

Перший сніг торкнувсь моїх долонь,
Холодом він обпікає вії...
Душу назавжди забрав в полон.
Милий мій, до тебе линуть мрії.

Любий мій, зігрій мої думки,
Розтопи заледеніле серце...
Будь зі мною завжди, на віки,
Лийся піснею мажорних терцій.

Я благаю: поверни тепло,
Влий життя в моє змертвіле тіло...
Першим снігом серце замело,
Десь в душі гірке кохання тліло...

де лиш голе каміння і вічні сніги -
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки -
беззупинно біжить кудись час
ти - один...і відсутність,
відсутність всього:
сніги - профіль,
а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:
навкруги ані звуку - тиша.
І відсутність, ніхто
не чекає тебе
і листів ніхто
не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза
мужньо падає снігом в руку.
Ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжну,
безкраю
розлуку.

Зима, весна і літо за весною.
Минають роки – нам їх не спинить.
В розлуці нашій хто ж то був виною?
Чому ж бо серце ще про тебе снить?

Тужила… Сумувала я, а де ти?
Блукаєш десь, згубився у світах…
Як жаль, що долі не сплелись дуетом –
Прилинув ти на хвильку, ніби птах.

Зима, весна і літо за весною.
Спливе, мабуть, іще немало літ.
Я сумуватиму, що не лишилась тою,
З ким ти б життєвий поділив політ.

У тих роках - буденних і блаженних,
У тих гріхах - твердих, немов горіх,
Сплітала руки на твоїх раменах,
Плющем цілунків обвивала їх.

Ішли сніги - куди ішли? По кого?
Пливло мовчання, вчаєне, мов дим…
Довічна пам’ять - як брудна підлога.
Доречна мрія - вмерти молодим.

Замерзле місто куталось у шалик,
Вино причастя наливалось вщерть.
І ворони під хмарами читали
Старий апокриф про любов і смерть.

Смерть від любові, чи любов до смерті,
Чи смерть любові - перебути все…
Де тіло - біля тіла - розпростерті…
Де час несе сніги. І не знесе.

Поспіла в небі біла хмара.
З останнім подихом вітру,
Тихенько впала на місто,
Омивши його від життєвого бруду.

Дітлахи хутко дісталися чуда,
Що зима принесла у жертву,
За ради чистоти їхнього серця
І очей щасливого блиску.
Поставили пам’ятник - в знак подяки
З морквяним носом - для краси.
Взялись за руки довкола нього
І закружляли в танці голоси.

Так тепло стало на душі,
Щастя гучно закликало жити.
З язúка рвалися вірші
І негаразди дім мій залишили.
Всі навкруги раділи снігу,
Він дарував людям надію,
Тягнув впевнено за руку
В багнюку втоптаную мрію.

…мов гола жінка
при світлі
сполохані осінні айстри
на морозі…

* * *
Не перейти ріку назад
так не буває, як не дивно
останні журавлі призивно
мені з твоїх років кричать.

почекай ще трохи, світила вже вказують знаки
і цей лабіринт незабаром скінчиться й пройде
закінчиться страх, і депресій потужні атаки
і ти піймеш сутність зустрітих тобою знамен
не скупися на дотик, він має ще здатність зігріти
зараз, власне, комусь так доречне й потрібне тепло
ви підете разом... бо доста вже того боліти
а вкупі потрібне вам буде вже зовсім не то
не трать поміж свинь набуті тобою перлини
навчися різнити між псевдо і дійсно, як є
шліфуй своє серце й осягнеш всю справжність Людини
готуй своє серце зуміти побачити день

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

Коли від торкань туману
Листя зашаріється,
І коли з раненька - рано
Рій тепла розвіється.

Коли раптом розпочнеться
Сезон фруктопаду,
Й вороння коли збереться
Засідати в Раду.

Коли птахів колонії
Блукатимуть світом,
І коли земля в агонії
Заяскравить цвітом.

Коли буде плазувати
Сонце навколішки,
Тоді літо ляже спати.
Осінь прийде. Пішки.

* * *
…ви мій чарівний сон
я вас іще не знаю
хоча надія десь
в душі уже світає…
…ваш смуток і мій жаль
в дорозі не стрічались
лиш поглядів печаль
в юрбі життя торкалась…
…о, як далеко ви,
між нами незнайомство,
дороги і мости,
пісні, листи і тости…
…ви тут, а я ніде
ви там, а я де? – Всюди!
нам сонце не зійде
не нам сміються люди…
…ви стільки років там
я стільки тут без ліку
та все це суєта,
роки, дороги, ріки…
…суєтне все в житті
не вперше й не в останнє
все тоне в суєті.
лиш погляд ваш печальний…

Осінь чекає згуби,
наче підбитий птах.
Точить об душу зуби
непереможний страх.
Осінь стара. Вмирає
Тихо крадеться сніг.
Душі бредуть до краю,
поки не спинить гріх.
Хтось, щоб зігріти руки,
палить вологий хмиз.
Серце в полоні муки
котиться стрімко вниз.
Небо готує вечір,
хмари повзуть на схід.
Падає час на плечі
і залишає слід…

9 трав.”99

В долонях спить тепло.
Його б комусь віддати,
забути дні і дати
і все, що вже було.

Забути і ... втекти.
Ламає дощ гілляку
і мерзнуть з переляку
незаймані світи.

Куди піти? Дощі...
Хапає біль за п`яти
і хочеться літати
зґвалтованій душі.

А небу все одно.
Його завжди замало
для тих, кому віддало
своє тепло воно.

лист.”01

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

він часу цілу жменю назбирає
біля моря твоєї відсутності
де стан "небіль" тотожниться до раю
а невагомість інший вимір сутності
серця від якого втекла колісниця
з пунктом зупинки "Гармонія"
і повз уста із запахом кориці
повзуть вже перші присмаки агонії
слюна німа і схожа на пісок
у роті розірвалася клепсидра
ти не прийдеш... бо Він тобі Ніхто
а час набув вже липкості повидла