Любов, мов електронна гра,
рідко закінчується додатковим часом.
Отримав сигнал: "Любити пора." –
граєш відразу!
граєш відразу
день, півтора..,
а потім знову платиш у касу.

6 грудня 1995 р., Київ

І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?

---------------------------------

щоразу
дивлячись на свої картини
розумію
вони частина мене
ця трешевість та бездарність
непромовлені страждання
туман небуття
той-що-приховує
реальність

рік 2020

Очі озер, сині моря,
а за горою – найвища гора.
Там і моя є ще світла зоря
і на зорі у дорогу пора.

Манить мене світла мета
і не дає зупинитись мені.
Знаю, що я іще є саме та,
що зачарує тебе уві сні.

Йду до зорі ночі, і дні,
поки у небі сіяє мені.
Хай лише радує і на стає,
гріє розрадою серце моє.

Зорі очей сивий туман
завуалює на плесі ріки
і заховає у той океан,
де не щезають літа і роки

Душею юні – отже молоді.
Попереду весна, а далі – літо,
а далі.. пишуть вила по воді,
що ти була моєю ще тоді,
коли обох ще не було на світі.
Тобі немає ради у житті,
мені немає іншої розради,
як бути із тобою іноді,
єднаючи омріяні путі,
де не перетиналися монади,
де нас чекає сяєво пітьми:
мені – червоне, а тобі –зелене,
мені – до тебе, а тобі – до мене...
От і цікаво, чи зійдемось ми,
коли уже не будемо людьми
і канемо у хаос безіменні.

03/21

Арканзас переміг;
етажерка; Плєханов, архаїка;
божевільна зима спростувала своє амплуа;
на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
голова попливла – колуар, колуар, колуар*;
семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
дирижабль – антипод;
на полицях великої фізики
семимильна хода набувала свого ef-em-a**;
науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
Арканзас не програв –
над Пророком процесу нема.

7 грудня 1992 р., Київ

_________________________
* від франц. couloir
** f = m∙a – другий закон Ньютона

Песик заховався в халабуду,
Виє так, що в жилах стигне кров.
Бо мене учора біс поплутав:
Пив горілку. Хочете? Агов!

Є шмурдило, тепла мелясовка
І на костомашках первачі.
До моєї спирт-бензоколонки
Лізуть спраглі вдень і уночі.

Хоч і тхне амріта препогано,
А уранці голова болить -
Заковтнеш - провалишся в нірвану,
Віруси виздихують умить.

А секрет простий: кришу до браги
Колорадів, гусінь, павуків.
Щоб душа летіла в небо птахом:
Нумо, налітайте, мужики!

Я для спраглих душ - святий душпастир
І архімандрит, і піп, і дяк.
Ну то що - умовив на "причастя"?
Хрон на закусь роздаю за так.

28.03. 2021 р.

Птица крыльями взмахнула,
Полет ей удался!
Закружила,полетела!
Полету нет конца!
Так и в жизни человек,
Ищет знания весь век!
От того сколько достал,
Свой получит «пьядестал»! 2009
На фото мои рисунки.

Мысли вслух…

Интересное общение всегда приятно!
Рождает позитив, источник знаний!
Уникален каждый человек!
Он знает то, чего не знаю я!
27.03.21
Настроение –дыхание сердца и души!
Уметь им управлять не каждому дано!
Главное желание - гармонии достичь!
Трудом, старанием наполнить жизнь!
27.03.21
Голос - букет эмоций!
Голос –настроение передает!
Голос – чувства сердца и души!
Голос –вдохновение, печаль и страх!
Оставляет отпечаток на века!
27.03.21
На фото мои рисунки.

А біди не буде як помру,
Навпаки - звільню цей світ од правди.
Нащо зазирати в цю діру?
Там - журба й буденщина без свята.

Там тривога й ніченьки без снів,
І конає совість на розп'ятті.
Я іду. А ви - не смійте! Ні!
Проживіть життя своє у щасті.

Дай вам, Боже, хмару діточок
І спокійну, без болЯчок, старість.
Все. Пора. Один лишився крок -
Й я у Леті. Непотрібна жалість.

Тож кажіть, полегшено: - Бувай.
Й попаліть мої книжки у грубі.
Хай могилу огорне курай,
А пирій стирчить, мов шерсть на шубі.

27.03.3021 р.

Не хочеться додому йти.
Та я – родинний, як лелека.
Не відчуваю самоти,
Гадаю, що вона далеко.

Удома дивного нема.
Ходити зручно і босоніж.
Не коле безвістю пітьма,
Не помічається безсоння.

Як можу, так собі живу.
І тимчасово хочу втечі
На пустирі, у кропиву,
А повернутися – під вечір.

І хай за мною самота –
Осмислю нібито жадану.
Якась незнана і свята
Округа оптикообману.

Я не скажу: мені болить
Душа чи серце. Сенси інші.
Додому завжди в’ється нить,
Її осяє віща мить,
Яка – в родинному затишші.

"Люби ближнього, як самого себе" (Святе письмо).

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

27.03.2021 р.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У трав весняних сварка
Штовхаються до сліз
І ворон сірий гаркнув
Цікавенький ескіз…
А сонечко дбайливе
Все манить з-під землі
Зимою дні ліниві…
Ну хто бува не млів?
І ліжко й подушини
Із рук біжать на двір...
Піду зірву калини
І зляжу на папір…
26.03.2021.

ІКоли не дуже весело усюди,
сумують дуже одинокі люди...
а уночі ніколи і ніде,
аж поки повновидий не зійде.

ІІЇм виїдає очі не роса
на сонці... вранці, а рясна сльоза,
що миру і добра уже не буде,
якщо усі готові до війни
і що усі ми винні без вини,
що де-не-де ні се, ні те панує,
а десь-не-десь народ чекає всує
кінця... чи то війни, чи то зими,
але... весну очікуємо ми.

ІІІО! Місяць тінню обіймає землю
у небі – невагому та живу –
і висіває зорі у траву,
і магію, і сепію пастелі,
і чари неземної акварелі
усього, що існує наяву.
А ранками, міняючи палітру,
мокає пензлі у прозорі дні
і поки ще нема дощу і вітру,
щезає у ясній височині...
лишаючи барвінки, первоцвіти,
фіалки і веселі, і сумні...
Ось-ось... і намалює синій квітень
дорогу наступаючій весні.

03.2021

А весна. а весна,
Ніжна зелень запашна
І така приємна свіжість
Перших квітів-первоцвітів.

Білі бантики у вишні,
Соловей порушив тишу
Диво-трелями своїми,
Зачаровуєшся ними.

І черешня зацвіла,
Мов парфуми розлила,
Що розносяться навколо.
А букети калинові

Теж сплітаються віночком
Над парканом у садочку.
А бузкові оченята
Пильно дивляться на хату,

Що сховалась в буйноцвітті.
Ось такі чудові миті,
Коли в купелі весняній
Все навколо потопає

Заворожують, чарують,
Радість серденьку дарують.
Веснонька ж усе співа
Й сипле цвіт із рукава.

2020 р.

Огорнула ніч легкою шаллю,
Роздуми кладе на терези:
Без труда не буде урожаю,
А без віршів - миру і краси.

Ось тому писунка - нездоланна!
Світ рятую, аби він не зник.
У ронделях - лірика нірвана,
У сонетах - запахи весни.

Баркароли - ліки від печалі,
Пастурелі - трунок від тривог.
Муза крутить гумору педалі,
А Пегас із неба "тьох!" та "тьох!".

Ну, а я за хвіст його вчепився
І лечу! Лечу! Лечу! Лечу-у-у....!
Бо в літературі я - гульвіса,
Майталає над Парнасом чуб.

А колеги мудрі (nota bene!)
Дописали, врешті, прози том.
Читачі! Приєднуйтесь до мене!
Усмішки шукатимем гуртом.

27.03.2021 р.

Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.

Актор вимагає себе, а інших – дратує.
З актором трапляються дивні метаморфози.
Він для вас – рятунок, собі ж – загроза,
себе калічить – вас демократує.
Бо щастя від горя рятує.

29 березня 2004 р., Київ

Установки, мысли дня…

Поддержка для меня важна!
Сейчас, как никогда нужна!
Тепло на сердце и душе!
Жизнь интересна, дел полна!
Боль пройдет и грусть уймется!
Всевышнего благодарю!
В гармонии, любви живу!
27.03.21

Дружба - бескорисна!
Чувства сердца и души!
Отдать, не требуя взамен!
Улыбнуться, поддержать!
Здоровья, счастья пожелать!
27.03.21

Звездочка вечерняя,
В окошко улыбалась!
Чудесный и прекрасный мир!
Всевышний чудо сотворил!
Для живущих на Земле старался!
27.03.21

Весенний аромат и свежесть!
Природа оживает!
Голубки во дворе воркуют!
Гармонию в природе чуют!
Благодать!
Благодать!
27.03.21
На фото мои рисунки.

Запізнивсь у школу Вася.
Строга вчителька питає:
- В чім причина? Признавайся!
Очі вниз. Лише зітхає:

- Правду кажу. Чесне слово.
Бо пригода зранку сталась:
Вмить на голову раптово
Звідкись враз коробка впала.

Бац на голову! Я в шоці!
В ній нічого! Пусто, хлопці.
Тихий регіт на уроці:
- Ясно це. Ну а в коробці?

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була, як сніг, як перший сніг.
розтанула і все ... без права на світання
тамую подих вірі - на видих і на вдих.

я падала, як птах, я знала ти згадаєш,
які колись цвіли підсніжники для нас.
очей не відведу, спокійно привітаю,
хоча не відбіліло, та вже нема образ.

а березень бринить, готує гойні шати,
слова, як молоко, приходять до гостин.
а жовтень золотий усміхнено - вусатий,
подарував синочка у золотавий день.

що посміх по мені? що по мені зітхання?
така любов була розпатлана, без снів...
як поєднати все-- колишнє та останнє...
сестричок- катеринок і братиків-братків.

не оскверняй мости, по них іти додому,
золочений дукач не не обхитрує час,
бо виростають діти, тікають від полону...
хай обирають пару,
що б не було як в нас…

колір коричне́вий
має сніг,
березневі реви
на поріг,
дівочі-парубочі –
сміх,
а мої-пророчі –
гріх…

5 жовтня 1992 р., Богдани́

Заховавсь під ліжком (це не жарти!),
Ох, тяжке в любовника життя!
Зверху піп улігся вайлуватий,
Поруч - розімліла попадя.

Хекаю в рукав сорочки тихо -
Це пеня за хтивий мартопляс.
Піп почує - буде мені лихо:
Сповідатись не допустить! Зась!

Протягом в розстібнуту ширінку
Намело з цеберце пилюги.
От скажіть: попові нащо жінка?
Аби спокушати на гріхи?

Хай би скнів монахом бородатим,
Бубонів з амвону отченаш.
Але ж ні! Жона - пахка троянда!
І така, що йой! І аж-аж-аж!

Піп сопе. У сні до неба лине,
А жона втрача від хоті ґлузд.:
Звісила стегенце із перини,
Аби притулив до спраглих вуст.

Я й цілую литочку, мов персик,
Бо любов - не гріх страшний (о ні!).
Піп забув, що муж це не облесник,
А слуга і Богові, й жоні.

26.03.2021 р.

Візьму твій силует і загорну в серветку…
І аквареллю все це відтворю
І сонце розтече із вітром на абетку
Дізнаєшся, як глянеш на зорю…

Це музика ікон усіх на світі відьом
Проблема є для нас, чоловіків
Бо ось вона, своя… своя Семіраміда
Але живе чомусь серед вовків…
26.03.2021.

П‘ять сантиметрів – взяти неможливо.
Сім з половиною – яка там насолода…
Десяток – щось, але ще неважливе.
Дванадцять з половиною – то шкода…

П‘ятнадцять – значно краще, та не досить,
з цим розміром погодитись не можна.
Сімнадцять плюс – такий люба попросить,
а двадцять: «Це чудово!» – скаже кожна.

От двадцять два із гаком – завеликі,
та з ними впоратися може чоловік.
А двадцять п‘ять – то невимовно дико,
бо тисне на живіт і кишківник.

Доволі було зібрано думок
у різних представниць кількох народів –
це результати опиту жінок
про розміри звичайних… бутербродів.

Три версти до похмурих тополь,
А за ними – мовчання і поле.
І ще далі двірця жирандоль,
На шляху, де промчали монголи.

Густотравно літа проросли,
Переклично погукують сови.
І на місці старому бусли
Зажили та виходять на лови.

Не помітити можна прогрес,
І не легко, не соромно буде –
Недоречно, як той енурез
Для печальних осіб на етюді.

Ліс велично зітхає, бо степ
Наступає і стогне підранком…
Це відомо. Тривога росте,
Не спроможна заснути до ранку.

Самоплив, де сміливці жили.
Не поступиться диву, прогресу.
Так, немовби я взув постоли
І читаю совєтськую пресу.

Пoгоноблю довкільну печаль,
У якій – і татари, й монголи…
Хай ще досі шукаю Грааль,
Та наразі візьму і медаль –
Поселюся на цім суходолі.

Вдохновение –дар небес! Романс.
Вдохновение –дар небес!
Принять суметь!
Принять суметь!
Жизнью, дружбой дорожить!
Жизнью, дружбой дорожить!
В гармонии с природой жить!
В гармонии с природой жить!
Главнее нет! Главнее нет!
Улыбка, нежный добрый взгляд!
Улыбка, нежный добрый взгляд
Расцветает человек!
Расцветает человек!
25.03.21 18.48
На фото-мой рисунок.


Мелодия звучит и манит! Романс.
Мелодия звучит и манит!
Манит! Манит! Манит!
Взять в руки кисть или перо!
Взять в руки кисть или перо!
Нарисовать и написать!
Нарисовать и написать!
На сердце так легко, тепло!
На сердце так легко, тепло!
Вдохновение пришло!
Вдохновение пришло!
Детство в гости позвало!
Детство в гости позвало!
Бальзам для сердца, красоты!
Бальзам для сердца, красоты!
Не уходи ! Не уходи!
Благодарю! Благодарю!
Жизнь люблю!
Люблю! Люблю!
25.03.21 19.00
На фото-мой рисунок.

Істина гурцикнулася з воза
Й по главі ушкварила веслом:
Хто у циці не стромляє носа -
Пахітоски палить й дудлить ром.

А щетина на щоках триденна,
Зачіска - солом'яний бурун.
Ну, а хто кохається щоденно -
Виголений, митий чепурун.

У жонатих сало значно товще,
А сназі завидують кролі.
І живуть на років двісті довше,
Ніж самотні, злющі бобилі.

Геть аскезу! Ліпше йди до дами,
Наче до левиці хтивий лев.
Єви народились для адамів,
А адами - для опуклих єв.

26.03.2021 р.

Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Не впускай нікого у свій космос.
І сама рахуй свої зірки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не будуй безмежні хмарочоси.
Став в минулому "жирні" крапки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не чекай, що будуть феєрверки,
А сама твори якісь дива.
Сяй, як зірка на нічному небі,
Бо ти - жінка, ти - спокуслива.

13.02.21

Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.

ледь-ледь стукотить
в тісній капсулі рятувальній
серце
а вібрація у мільйон
герців
в чорній прірві бомбардувальній
туди струменить
де немає жодних орбіт
жодного світила
лише луна пульсує скорбот
наче хтось із середини змерзлого тіла
намагається достукатися до тих істот
що схилили зовні над ним
чуприни туманностей
і зореплавця апогей
в архей водоростей
сузір’їв і планетних самотностей
уходе з вигуками людей
які викинули капсулу в безмежжя
обезлюднень
де малесенького серця зранений квант
раптом вибухає скривавленим збіжжям
просторів дальших змін і констант

2021

Мамо, наліпи вареники
Під'їжджаємо до Жмеринки.
Хочеться з суницями,
вишнями, чорницями,
лівером, картоплею,
з шварочками й морквою.
З сиром і родзинками,
з різними начинками.
Я приїду з кумом,
ти ж дурниць не думай.
Не забуть про м'ясо,
збігай, мам, за квасом
і пивком холодним,
дуже кум голодний.
Набери із бочки
солені грибочки.
Та дивись, щоб сало
кошеня не вкрало,
бо без сала радо
кум за стіл не сяде.
Націди з бідона
пляшку самогону,
краще, мам, дві склянки.
Запечи кров'янки!
Що сидіть без діла!
Блін... мобілка сіла...

Посмотрю в твои глаза! Романс.
Посмотрю в твои глаза!
Отразится там душа !
Отразится там душа !
Сердце трепетно забьется!
Сердце трепетно забьется!
Тук! Тук! Тук!
Печаль и грусть!
Печаль и грусть!
Уйдут! Уйдут!
Любовь проснется !
Любовь проснется !
Жизнь коротка!
Жизнь коротка!
Наполнить радостью сполна!
Наполнить радостью сполна !
Любимым делом вдохновляться!
Любимым делом вдохновляться!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Всевышнему хвала!
Всевышнему хвала!
24.03.21 20.13

Цигарки.
Пива пляшка.
Порожні тарілки.
Арахіс.
Сіль.
Радіо.
Кухня.
Зошити.
Авторучки.
Рукою пишу.
Запальничка.
Попільничка.
Салфетки брудні.
Повечеряли.
Хліба окрайці.
Цукор.
Банани.
Три.
Ха-ха-ха.
"А-ХА" – група така
західна.
Пива наллю.
Чекаю бабусю.
Голодну.
Холодну.
Мою.
Свято Пасхи минуло.
Попереду День Перемоги.
Подзвоню вночі тобі?
Чи не так оп’янію?
Гавкіт.
Музика.
Інша.
Не "А-ХА".
Стан тупий.
І вологий від пива.
Ще трохи – і сон.
Друга година ночі.
Усе.
Не вистачає
паперу.
Але на полях
напише
рука:
/арабськими
літерами/:
Хочу в пустелю.
Де без цигарок
спрагло.
І без пива
сухо.
І не росте
арахіс,
а смажиться.
Де радіо – сам
собі.
Де пише міраж
обстановки.
І бабуся
в Україні
під гавкоти псів
засинає
о другій годині
ночі.
Усе.
Не вистачає
пісків,
щоб арабом
лишатися
стільки.
Я хочу тебе.
Я голодний.
Стан тупий
і вологий від пива.
Але ти по руках…
Не вистачило
паперу.
Цигарки.

6 травня 1995 р., Київ

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

Були відомі старт і ціль,
прогноз погоди, землетрусів,…
Все по поличкам: радість, біль,
а сенс життя - у русі.

Та враз на голову капшук:
як той папуга затихаю,
нога зависла, глухий кут -
де та дорога, що до раю?

Ой, як лякає невідомість:
неначе враз навік осліп,
жахіттям марить підсвідомість,
по тім`ю лупить тиску ціп.

Наосліп бігти? Крокувати?
Не кажани ми, мо - кроти.
В долонях страх, ступні із вати,
в пов`язці по канату йти…

В уяві прірва вже за крок,
навколо пустка, не перила,
повітря подих – в тілі шок:
такими нас життя створило.

Згадати варто: знать не зна
ніхто, що буде завтра.
Є річка; човен, що без дна;
людина – гола мавпа.

2020р.

Об'єм учили в школі діти.
Один хитрун, що звавсь Андрієм
Схотів на сміх усіх підняти,
Бо він мудріш. І мислить вміє.

Хитрун у вчителя питає:
- Чи чудеса таки існують?
Доведу, що в житті буває,
Закони фізики не діють.

Порожню банку можу взяти,
Нехай три літри в неї входить,
Але ні всипати, ні вляти,
Ніяк наповнить не виходить.

Сказав учитель всім відкрито:
- Не знаю, як таке утнути,
Якщо порожня й не закрита,
То це ніяк не може бути.

- Ось приклад вам ще свіжий досі:
В житті є правило залізне:
Як голова порожня зовсім,-
Нічого в неї не залізе.

Кружляє листя у швидкому вальсі,
І осінь вже відходить в небуття...
Але я до сонця простягаю пальці
Й прошу у нього вороття.
Воно ж з мене сміється гірко,
Своїм промінчиком цілуючи чоло,
А потім утікає швидко,
Вставляючи в душі п'янке жало...
Небесне тіло так безжально
Забрало теплі спомини собі,
Щоб потім, зовсім безпохвально,
Віддати їх усі воді...


2017р.

Між нами – прірва часу і питань…
А ватра-пристрасть обпікає розум.
Шукаю вірші між рядками прози.
Скрипить дверима болю самота.

І знов Амур націлився всліпу,
Твою ж броню не візьмуть жодні стріли.
Душі-Ікара обгоріли крила.
Завмерли мрії в обрисах скульптур.

До ран любові прикладаю ніч.
Заварюю із літер тиші ліки.
Фантоме мій, прекрасний і столикий,
Заграй мені на порваній струні,

Щоб вічність затремтіла поміж нас,
Чорнила переплавились на пристрасть.
Та за нектар, жагучий та іскристий,
Одвічна спрага – жертва і ціна.

Україно, хіба створена ти
На наругу, паління, руїни.
Тебе гнобили свої і кати,
Кров'ю людською тебе поїли.

Народ захищав своє буття,
Землю, майно і свободу.
Нескорений, віддававши життя
На процвітання майбутньому Роду.

Віра й довіра нам Богом дана,
Ми довіряли, як самі до себе.
Мова священна і віра свята,
Лине по світу й до неба.

Та наша довіра, як Дамоклів меч,
Зависла над нами тлінням.
Чи є воріття, путі-шляхів втеч?
В нашій довірі гинуть покоління.

Тернистим шляхом на волі біжім,
І в пам'яті предків шукаємо рятунку.
Обнявшись в довірі з обранцем чужим.
Летимо в нікуди, в смертельнім поцілунку.
2021.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Горами хвилю підійма,
Бо в Україні мертвий спокій -
Громада вижила з ума.

Дідівська мова - бита карта,
В ціні не гривня - євро, фунт.
В Європу пруться потерчата
З чужих задів змивати бруд.

Лишилися одні невдахи
І ті, хто краде все життя.
Ця дійсність - гірша фільму жахів:
"Веселий Роджер" - ось наш стяг.

І хай на трон хоч йолоп сяде,
Такий, що "Ух!" і навіть "Ох!" -
Весь вік хвалю нікчемну владу,
Бо я розумний, а не лох.

24.03.2021 р.

Чому я гостро чую твій прихід
тепер, коли минуло все з тобою?
М’які вуста, зневоджені, мов глід,
з’явили спрагу, прагнучи́ двобою.

Тернова гілка у моїй руці
цвіте нестямно, довго і болюче.
Це ти зламала протиріччя ці,
якими сон твоя поява мучить.

Ти одягла́ся в рясу голубу
і зникла в монастир, чий скит у хмарах.
Утішся тим, що я твоїм побув,
бо то була вкрай несумісна пара.

Є самота́, якої не збагнеш.
Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
коли додому на́ ніч не ідеш,
коли цілуєш не жону, а брата.

І звикнути до неї – півжиття,
яке ножем іржавим відшматаю.
Але ще гостро чую, чую я –
як ніжно шовк до наших ніг спадає.

16–17 вересня 1994 р., Богдани́

- Це - парадокс,
чим старшою стаю
тим більше, Мань,
цікавляться мужчини.
В метро заходжу,
зразу всі встають,
на зебрі переводять
без причини.
Підносять сумки
до під'їзду. Мань,
раніше не було
такого зроду,
і в молоді роки,
таких зізнань
в симпатії...
вже не дають проходу.
Ще створюю
фурори дотепер.
(У санаторії
була інтрижка).
Крутився біля
мене кавалер,
і все вмовляв,
щоб не вставала з ліжка.
Тримав за руку,
інший, як в кіно,
про біль сердечний
натякав щоразу.
Свого старого
кинула б давно!
- То лікарі, Петрівно!
- От зараза!

Ти виведеш мене крізь роси на дорогу
І сонце на безлюдді світитиме услід
Ні людям ні собі, та що мені до того —
На музику покласти, навряд чи буде хіт…

Ти виведеш мене крізь правди на узбіччя
Я згоден зачекати в обіймах кімано…
Допоки догорять запалені кимсь свічі
Це навіть не вистава, і навіть не кіно…

Сьогодні день троянд… любови і покори
І він ось-ось зів’яне… у безвість відпливе
А всі хто не любив, підуть за щастям в гори
А я залишусь поруч… Оле-оле-оле!
24.03.2021.

О, нерозумний Квазімодо,
я не люблю... гірку сльозу,
коли показую народу
свою розумницю козу.
А як побачу мого Феба
на білогривому коні,
то я готова і на небо...
хоча і жаль тебе мені.
Ти щирий, вірний... та упертий...
і рятував мене не раз...
але судилося померти
всьому народу напоказ...
зате у храмі після смерті
ніщо не роз’єднає нас.

Я знову хочу... до Парижу,
де Есмеральда... la franсе...
намилюю туди і лижі,
і la Amour... нехай несе,
аби фанерою летіти
до неї... бути до зорі
із нею і її зігріти
у цьому Notre-de-Pari,
де кам'яні високі мури
увінчують сліпі амури,
серця яких – неначе лід...
у храмі ні душі немає,
а за воротами до раю –
лише дорога у аїд.

03/21

«Я не люблю» ‒ емоція, слова,
А « Я люблю» ‒ своє, відповідальне.
Якась шалена правда світова,
Щемке засвідчення у сповідальні.

Почується й за тридев’ять морів,
Де ніч у шовкові та кипариси.
І я не знав, чому туди забрів,
Бо мріялося бути у Парижі.

Кого люблю в отім чужім кафе,
В якому зазирають у люстерце?
Вона ‒ за столиком, де кілька фей
Смакують, посипають сіллю, перцем.

А я? А я ‒ кохаю і люблю!
Завжди із нею разом бути хочу.
І кілька на серветочці карлюк
Вона лишила, глянувши пророче.


І я слухняно, нібито малюк,
Гортав листки серветки білотілі.
Сказав та й дописав: «Тебе люблю!»
І ті слова між нами тріпотіли.

Нелегко в світі всім живеться нині:
Хвороби, війни і турбот потік.
Але коли є дружною родина.
То негаразди десь відходять вбік.

Коли підтримку рідних відчуваєм,
Надійне і міцне друга плече,
Тоді всі біди легше ми долаєм
І горе не так в серденьку пече.

І радість навпілтеж треба ділити
Із друзями, батьками та дітьми.
Тоді усім нам краще стане жити
Та запанує в наших душах мир.

2021 р.