Нумо, пане-брате, до коша!
Вдаримо об землю цю бідою,
як немає зайвого гроша,
щоб сушити горе за одною.

Ще на цьому світі є за ким
бігати у будні і на свято.
Вдаримо і гопака, таки,
щоб за нами бігали дівчата.

Як не є, а ти ще ого-го!
Та і я ще парубок... неначе,
хоч не знаю іноді, чого
вся душа за однією плаче.

Жаль, козаче, що й тебе нема...
що усе це мариться... здається...
і, що доля мається сама,
а на все не вистачає серця.

Що усім, те і мені – не гріх.
Поки прийде мила із косою,
рано ще здаватися без бою.

Вип’ю за несуджених моїх
як не курям, то собі на сміх
і умиюсь щирою сльозою.

02.2021

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

8 квітня 1989 р., Київ

Замерзли в голові думки,
Морозом вкрилися до ранку,
Хотілося ж, щоб навпаки,
Палало серце до світанку.

А так на думі сон один,
Бажає розум відпочити,
Між збитих снігових перин,
Постали білі сталагміти.

У небі ж зорі аж блищать,
Повітря холодом димиться,
З льодових синіх коліщат,
Ріка собі скувала крицю.

Ховаються в вогні дрова,
Яскравлять полум'я і місяць,
Із світла мрія тихо ожива,
Убитий фенікс знову народився.

Переселить бы всё спиртное,
А вслед и бедность за спиртным
Смотри, и зрение б иное…
И мир казался бы иным

Неважно кто первопроходец
И кем воспета благодать,
Мир - заспиртованный колодец...
И ни прибавить, ни отнять.
05.02.2021.

Де зараз ви ? Порозлітались,
Як той осінній листопад.
Блідими тінями зостались
Поміж палаючих лампад.
Та свого часу й не гадали,
Що і для вас настане мить
Брудних діянь мерзенні бали
Замість медалей причепить.

То вже ш не ремствуйте, не зліться,
Носіть заслужене своє…
І Богу гаряче моліться,
Що справедливо воздає.
Хай буде це вам за науку,
Якої зрозумівши суть,
Ви більше не здіймали руку
На тих, що совістю живуть.

Усе обопільно.
Підпільно.
І сильно.
Стосунок єдиний.
Між нами.
Вже ними.
Коротке дрижання
в тілес поєднанні.
Зарошення цвітом.
Запліднення літом.
Вагітність осіння.
Холодна пустиня.
Безсонна і біла.
Дитина.
Могила.

А стужа, мов держално
довге крижасте.
Од жала зими
ні померти - ні впасти.
А тільки закляклому
ніч у жалобі
чекати народження
млості на лобі.
Нестиме вода
по земних простирадлах
розмерзлі хвороби, обірвані патла.
А в дотику мертво на звук скавуліла
постійно в очах ти, дитина, могила.

14 квітня 1994 р., Київ

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

ІРадіємо. Невже скресає лід?
І боїмось, аби чого не вийшло
такого, що очікувати слід...
Лиха біда... але закон – що дишло,

Чорти ніколи не бувають ситі,
а вівці не вживаються з вовками
і поки хижаки – у їхній свиті,
не зводяться у нас кінці з кінцями.

ІІЯк ниточка не в’ється, а початок
її найдеться. Рано, а чи пізно
в Гаазі буде все-таки завізно
як інде на базарі від палаток.

На лаву сядуть прокурори, судді,
злодії у законі, пуцьки-бацьки,
кати народу, піймані у блуді
нувориші, яких іще багацько.

Прийде кінець лакею, єзуїту,
і мафії, і неуків ораві,
і шукачу дурної, злої слави,
й любителю на шару пити-їсти...

Ненавидіти владу паразитів –
хіба це не законне наше право?

02/21

-1-
Живя согласно циферблату —
Подъём - работа - сон - подъём,
Пустая Времени растрата
И своего ресурса в нём…
-2-
Скажи мне старче, божий друг,
Зачем вся эта канитель,
Когда с твоих рабочих рук
Течёт в карман одна лишь хрень?
04.02.2021.

1.
Здесь нерв натянутый струной
звучит фальцетом, мой родной.
За то, что в обществе иной
возненавидим был и Ной.
2.
За дело Отче жизни всей
возненавидим Моисей.
Новый завет Отца принес
возненавидимый Христос…
3.
Пришел черед терпеть и мой
с Отцем по жизни и сумой
и слышать ропот или вой
за то, что мол иной, "не свой".

P.S.
Из чаши гнев пиющий страстно
возненавидел их напрасно.
Ребенку даже это ясно:
хороший выбор – жить прекрасно.

24.11.2020

На могилу з трав великих, синіх,
чебрецем затоплену високим,
на мохи сухі і пересрібні –
ти кладеш середньовічні кроки.

На зозулин льон сніжинки ллються,
мов кульбаби пізні облітають.
Хмари снігові за літом б’ються –
на могилу пух і прах лягають.

Ой, яка ж вона висока, мамо!
Ой, привіт, мій любий предку, свідку!
На правічний сніг, що ліг між нами, –
я кладу хоч кам’яну, а квітку.

9 червня 1995 р., Київ

Схоронивши в душі вагання
І боязні поклавши край, –
Я зізнаюсь тобі в коханні,
Тільки трошки ще почекай.
Бо розправивши ширше груди
І здолавши німий відчай, –
Я не знаю коли прибуду
В незабутній для мене край.
Приласкаю тебе на серці
Не рахуючи більш хвилин, –
Тільки сильно за те не сердься,
Що казати боюсь коли.

Не скупий на слова і дії,
Певно, мучуся недарма,
Бо кохати тебе так вмію,
Як не любиш себе сама…
04.02.21

Чому кричиш на мене зранку?
Не готувала я сніданку!
Демократичне в нас суспільство,
а ще – моральне то насильство!

Шепочеш сонно зранку чому,
увечері не стрів удома?
Обутись не допомагаєш…
Ти цим презирство виявляєш!

Тепер мовчиш як риба зранку,
на писок начіпив фіранку…
Ну, це уже занадто! Знаєш,
мене ти просто зневажаєш!

Чому говориш безкінечно
і ще й підкреслено статечно?!
Свою ти зверхність не скриваєш,
а витончено зневажаєш!

Чом каву не приніс у ліжко,
а на обличчі де усмішка?!
Та прохолода для суспільства –
один із проявів насильства!

Чому ти лагідний, слащавий,
а цукру не поклав у каву?
Кому та треба сексуальність?
Твоя де сила і брутальність?!.

І зрозумів нарешті Клим:
куди не кинь – усюди клин…
Та є одна порада Климу –
клин вибивають завше клином.

Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.

Тебе немає – ніченька росиста
Припала до вологої землі.
Світліє небо – і притихло місто,
Пливуть хиткі хмарини-кораблі.

О, саме так, і все це недаремно.
І світляки в нічийному саду
Мене проймають дивовижно тремом,
І я теперечки не падаю в нуду.

Сьогодні радість. І вона, беззвучна,
Ще не проникла у діла, слова.
Здається, знову взяв би я підручник,
Але навколо – дійсність ігрова.


Тебе нема, то чується безчасся,
А в ньому – білизнá віршів і снів.
Вони поважні, тож мені удасться
Цілком доречно не відчути гнів.

Захочеться роздолля, сонця, зливи!
Зустрінемося – підем по воді!
І будемо повторно соромливі
І неповторно – просто молоді.

Був - напівбог. А сьогодні - ізгой-ліліпут
(хтілося жити довічно у пазусі мойри).
От і отримав Сізиф покарання за бунт:
Котить гріхів колобочка важкого угору.

Може й тобі закортіло такої судьби -
З брилою - в небо, а потім із нею - до прірви?
Бог тільки вічний. А іншим судились гроби,
За шельмування - і рідним голівки одІрве.

Ні? Не бажаєш? І добре,- уже ж не дитя,
Бо пресолодка спокуса - невдала афера.
Вірують дурні лише у загробне життя,
Телепні прагнуть шляхами іти Агасфера.

Зникну? Не страшно. Немає у цьому біди,
Кожному в дар роздаю свій талант по частинам.
Пам'ять про себе хорошу, поеми, сади -
Ось що лишає для вічності смертна людина.

03.02.2021р.

Її вікно – щоразу без завіс,
щоранку навстіж дзенькає шибками,
щоб у бінокль закохано дививсь
один дивак з підступними думками.

Роздягнена – прасує білий бант,
руками плаває по тілу, по тканині,
по хвилях звукових, де нині Гайдн
розвіює її вбрання інтимні.

Вона озвучено стоїть перед вікном;
свій білий бант на чубчику, мов квітку,
з плаче́м зриває і впліта́є знов, –
бо той дивак є невідступним свідком.

11 січня 1995 р., Київ

Все те, що нині часто сниться,
Було в недавньому житті
Без попередніх репетицій
На самоті або в гурті.
Воно лягло густим порфіром
На різнобарвні схили літ
І згадки збуджує без міри
Несамохіть і самохіть.
Його шари довічним даром
Роняють відблиски слідів
Зневіри болісних ударів
І злетів віри почуттів.
До купи зібрано чимало
І добре складено уже
Того, що доля набувала,
А пам'ять пильно стереже.
Терзає й радує минуле
Уже украй дрімотні дні, –
Шукає спогадам притулок
У постарілому мені.
03.02.21

Хіба я чимось зобов‘язана ?Чи може присягала? Чи може я обітницю якусь складала?
Я вільна тілом і думками я не витримую мовчати. У світі,де невільні духом,навік приречені змовчати. Хіба це добре,що в думках твоїх сидить лихий господар,який диктує правила твоєї гри? Усе життя це гра, а як її прожити обрати маєш тільки ти.
Мабуть,найбільш образливо в житті це мати голос,який без повеління не взмозі й звуку донести.
То скільки можна жити в рабстві, в яке ти сам загнав свої думки.?

Я мовчки вдалині стояла і тільки поглядом тобі співала.
А ніжна золото-багряна осінь бриніла м’ягкий супровід мені.
Співала про минувші дні, які вже знов не пережити.
Про наші погляди смутні, які боялись відпустити.
Про ті часи скрутні, які вдалося нам здолати.
Про той момент, коли душа твоя стала не в такт моїй співати

Я дуже сильна і воодночас легко гасну.
Я плачу, я кричу...
Сміюсь, і знову одягаю маску, в якій зосталося багато нездолáнних слів.

Я не витримую, я слабну. Я падаю, і далі вже не хочу йти,та хто крім мене, зможе шлях тернистий цей пройти. Затям,Життя-не казка,сказала раз колись собі.
Хто як не ти? Збирайся з думкою, старайся, живи лиш так, як хочеш цього ти . Роби все чесно,й не ламайся ,під натиском ворожої душі.

Ці фарисеї будуть тільки зневажати, а ти все далі до мети лети.Вони ж бо схочуть крила твої обтинати, зламати пориви душі, проте не вдасться їм піднятись,на недосяжні бéскиди твої.

Лиш віск легесенько стікав додолу
А я не плачу...
лиш тихесенько кричу....
Душа моя, малесенькая пташка, яка слізьми щебече гімн життю...

Вже може годі душу мою плюндрувати? Кидати в спину тільки наклепи пусті?
Для чого нам самим себе з середини з‘їдати,і лиш шукать недоліки в собі?
Їм завжди буде недогода,і все не так,як робиш ти.
Ти пам‘ятай ,щасливий стане тільки той, хто завжди буде йти.

В душі неначе вітер віє по Сахарі,а ти не оглядаєшся, крокуєш далі, туди де нас не буде більше знов.
І Шлейфом оксамитовим лунає мій тихий сум,який все в‘ється знов і знов.
Бо ж справжній жаль насправді не гучний
А За вікном вирує там безжалісна молочно-заварна зима.
В руках гаряча кава, в думках крихкі слова.
Не знаю я, як буде далі там,можливо, скоро і в моїй душі настане Шантарам.

Романтичне розмаїття зір та тонке сплетіння поглядів, мов гір.
Струменіють вектори душі і тіл, пламеніють вітри відчуттів.
Імпульси вирують, настрої бушують,дотики зникають, подих забирають.
У повітрі аромати, запах кави,хвої,квітки-м‘яти.
Пристрасть рвется,гнів і страх,чи на рівних ми правах?
Посмішки лукаві, а можливо і ласкаві,поцілунки малодушні та безтями неоружні.
І турботи ніжний птах ходить тут на всіх правах.
Серце б‘ється, струна рветься,почуття нестримно ллється.
Наші душі немов тайні,мілдемісти незвичайні.

Сьогодні не прийде ще наше завтра...
не вистачає тями та уміння,
але із покоління в покоління
не гасне у серцях надії ватра.

Душа народу тліє, та іскриться...
у полум’ї нерівного двобою
із дикою ворожою ордою
гартується у герці наша криця.

Над нами нависає дика скеля,
де двоголовий ще довбе печінку
розп'ятого онука Прометея...
але байдужі європейські свідки.

Така нам доля випала у світі,
де вороги скажені та лукаві
украли історичну нашу славу,
яку закарбували у граніті
далекі наші пращури... а діти
сьогодні...
            у бою...
                на переправі.

02.02.2021

Звичайний день січневий. Вранці кава,
Фейсбук, сніданок. За вікном трава
Зелена, ніби восени отава.
Зима немовби втратила права

На сніг і вітер, холод і морози.
Незвично якось – сонце і тепло.
Бруньки уже попали під загрозу,
Повірили теплу. Щось зацвіло.

А пролісок свою біленьку свічку
Підставив у вразливий зимочас.
Неначе втратив ту квітневу звичку
Порадувати першим цвітом нас.

Заплуталось усе у цілім світі –
У Африці сніги, у нас – дощі.
Отак і в долі. Дні є сонцецвіти,
А є важкі, одягнені в плащі.

І я собі вирішую: ні кроку
До тебе вже віднині не зроблю.
Та все умить змінилося нівроку,
Коли почула я твоє: – Люблю.
20.01.20

На темнім фоні купола небес
Ясніє місяць парубком самотнім,
Адже зірниці догоріли десь
Чи заблукали всі безповоротно.
Учора ще так зоряно було,
Що тіні вкупі по ночах біліли, –
І радувало погляди число
Світінь надій навкіл на небосхилі.
А нині місяць, наче каганець,
Сіяє без утоми і вагання
Над згарищами зраджених сердець
Уздовж доріг, покручених коханням...
02.02.21

А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
Приходь до мене в радості
зі спо́кою в принадності.
Ось твій віник. Хату підмети.

Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
Висохла вода – і почуттів немає.
Я не знаю, навіщо тебе займаю
пеклом долонь і фалосом горя.

Ну що я тобі зробив, заразо?
Що́ ти поглядом з мене знущаєшся?!
Я маю відразу відразу
і більш не з’являюся.

Нас розл(уч)ютив гнів Богів.
Ми звірі з різних таборів.

25 червня 2005 р., Київ

Ото раніше гарно малювали -
Аж плакали розчулені дівки!
А нині у пошані (йолі-палі!) -
Нездари-чорновуси та сушки.

Як щось напишуть - дрижаки по тілу
У читачів. І сльози на очах.
Бо їх віршатка - творчості могила,
Пегаса й музу ріжуть без ножа.

На сайті ґвалт! Під вигуки "Рятуйся!"
Забився, наче миша, до кутка.
Анумо залоскочем Чорновуса,
На нуль помножим клятого Сушка!

02.02.2021 р.

Дише… астралом мертва тиша,
у всесвіті лиш я…
Тиша… Ум запитання пише –
У чому суть моя?

Сокіл… у небесах високо
долає тугу й біль.
Поки… прострація, а спокій –
у практик вища ціль.

Віхи… занурюють у вихор
думок моїх і мрій.
Тихо… пиху́ здираю, з лихом
веду в астралі бій.

П‘єса… Постійні біль і стреси
знецінюють буття.
Престо… лунає неба меса,
як пізні каяття…

Діло… Нове астральне тіло
пливе у товщі хвиль.
Сміло… страху здолає силу
медитаційний стиль.

Тісно… Меча стискаю міцно
надземного ефес.
Вісті… несу усьому місту,
простую до небес!.

Відчуваю, слова – зайвина,
Не промовлене – дуже дієве.
Ми у раї – така новина,
Ще відомо: у раї ти – Єва.

А промовиш важкенькі слова –
Повернуться реальності міти.
Одуріє тоді голова
І не зможеться сенсів узріти.

То давай – мовчимо, нітелень!
Так ми будемо до понеділка.
І важкий цей означимо день –
Проспіваємо щемну гагілку.

Освіжіють нестримні слова,
Хоч і зайві, але вже інакші.
І ти будеш мадам ділова,
А я горя триматиму чашу.

Недопита вона – теж біда.
Передчасно радіємо нащо?
Отака обопільна вина.
Ми усміхнені, дивно ледачі.

І тому я плече і крило
Не підставив; напевно – пропащий.
Бо і згадки про це не було б,
Та сумнівно, що так воно краще.

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

_______________________
* ц. брама – церковна брама

21 січня 1998, Київ

Подруга і Любий вже колишні,
Чорну в душу врізали печать,
Подруго найкраща, найрідніша,
Як змогла ти любого забрать?

Зрада для Кохання, мов короста,
І якщо спроможен, то не мстись,
Помста - почуття гидке, нудотне,
Спричиняє хворобливу млість.

Ще юнак підступний повернеться,
Буде він метлятись між дівчат,
Та колишнього не сприйме серце,
Не пройти шлях спалений назад.

Хмари зради затягнули небо,
Цю сторінку не перегорнуть,
Зрадника невірного не треба,
Подругу я хочу повернуть!

Не біймося собі зізнатись,
Що нас усіх пече, болить…
Від болю цього не сховатись,
Пожеж його не погасить.

На ті пожарища забракло
Всесвітнього потопу вод…
І ми, нехай повільно, блякло,
Та все ж ідем на ешафот.

Йдемо́ у супроводі чванства,
Свого дволикого єства,
Шляхами самоошука́нства,
Зітерши образ божества.

Та вже й не йдемо, вже несемось,
Прискоривши у прірву лет,
Аж доки вщерть не розіб’ємось,
Святий покинувши намет.

У кожному із нас є іскра
Від благодатного вогню.
Та іскра ця, як в горлі кістка,
І тьма перечить знову Дню…

Нам хочеться страстей напоїв,
Нас ваблять яства зі столів
Новооб’явлених «героїв»,
Туси хмільної королів.

І так пливуть, стікають роки
Мутними руслами примар.
Невпинно множаться пороки,
Душі громадячи тягар.

І споглядаючи руїну
Свого безславного кінця,
Ми далі ллєм гордині піну
На кам’яні свої серця.

Не в Лондоні, чи Відні,
Не десь на Кайзерплац
Відкритий для відвідин
Черешневий палац.
В палаці не вщухають
Бенкети і бали,
Там радо зустрічають
Бешкетників малих.
Від їжі і напоїв
Згинаються гілки.
Спішать сюди юрбою
Шпаки-мандрівники.
Це галасливе панство,
Прибувши на бенкет,
Не дбає про "убранство"
Й придворний етикет.
Гостинні ці палати!
Принаймні раз на рік
Тут мріє побувати
Усякий мандрівник.
Для птаства і малечі,
Відкритий всім вітрам.
Зізнаюся, до речі,
Я теж бувала там.

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

За вікном, зволоженим туманом,
Потонуло в мороці село, –
Чи якась запона білизняна
Заслонила моторошно скло?
Бо в кімнаті зранку не світає
І сіріють смерки за вікном, –
І здається, що не має краю
Ця пітьма, небачена кругом.
Надивився всякої погоди,
Дивувався різному колись, –
Та не бачив, запевняю, зроду
Щоб тумани щільно так плелись.
Виникли припущення й питання
Множаться здогадкам завдяки, –
У густющій пелені туману
Губляться стривожено думки…
01.02.21

В минулому картини малювали -
Таки ж мистецтво справжнє то було.
Чи Айвазовський із “Дев’ятим валом”,
Сікстинської капели Боже тло,

Чи Рафаеля чарівні мадонни,
Куїнджі фантастичні кольори,
У казці Васнецова зором тонеш...
Да Вінчі, Врубель. Що не говори

Бездарна не була робота жодна -
Трудилися митці, як ті воли...
Чи наш Мурашко сотворив полотна -
По тілу глядача мурашки йшли.

Нехлюйство напоказ не виставляли,
Його не вставиш в рами золоті.
У виставкові велелюдні зали
Художники ішли, немов святі.

Тепер чи не на кожному будинку,
У ліфті, на асфальті чи містку -
Побачити ми можемо картинку,
Що викликає посмішку гірку

У кращім разі. Письмена таємні
Заповнюють із низу догори -
Всі світлі вулиці й провулки темні...
Бери собі балончик і твори.

Доступно нині все й демократично...
Поблідли вікна галерей чомусь,
І на портретах постаті величні...
І я також ніяк не усміхнусь.

Обписані і лави, і вокзали,
Здрібніле людство вже не бачить вись.
І те, що в туалетах малювали,
Тепер малюють на будинках скрізь!))))

1 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Розгулялась «дияволиця»,
Та залізні серця не б’ються.
Я лежу посеред столиці -
Люди дивляться і сміються.
...
Наче кров’ю чи молоком,
Я стікаю, як слід, віршами.
Вже завівся, «тік-так» - «бім-бом»,
Механізм, що руйнує храми.

Ниє рана, бурчу на смерть,
Що від неї нема спасіння,
І почалася круговерть -
хто там перший кида каміння?

Я очима веду рядки,
В небесах. Бо настала тиша.
- Закидати? Нести квітки?
- Почекайте, нехай допише.

В її душі запалена свіча,
Із уст злітає пошепки молитва,
Надія й відчай в стомлених очах
Злились в одне після тяжкої битви.

То гріють серце, то жахають сни...
Якою буде зустрічі хвилина?
Чекає мати сина із війни.
Своїх дітей чекає Україна.

2014 р.

- Ой, мамо, глянь яка комаха дивна:
Зелена, довга, голова мала
Ще й лапки свої склала так, все рівно,
Молитися до Бога почала!
- Комаху, синку, богомолом звати.
Вона єдина із комах усіх
Спроможна головою повертати.
А ще про богомолів кажуть тих,
Що богомола убива самиця.
- Невже і правда? А чому то так?
- Я чула про то різні небилиці,
Але запам’яталася, однак,
Історія, що мій дідусь повідав,
Коли я ще маленькою була.
- Була така цікава вона, видно,
Що ти забути й досі не змогла?!
Тож розкажи й мені. Я хочу знати,
Що саме твій дідусь розповідав.
- Ну, слухай. Буду я розповідати,
Щоб ти своїм онукам передав.
Було то, кажуть, у часи далекі.
Жила в якімсь селі сім’я одна.
Жилося їм, так, як і всім, нелегко:
То засуха, то мор, а то війна.
Усю роботу жіночка тягнула –
У полі і у хаті, і в дворі .
До вечора, бувало й рук не чула,
Щоденно від зорі і до зорі
Звести кінці з кінцями намагалась.
А чоловік? Чи ледар, чи дивак.
Поки вона полола чи вправлялась,
Варила йому їсти, він, однак,
Не брався, навіть, за холодну воду.
Проте, із себе хитруна вдавав,
Казав: людей нещасних йому шкода,
Що попереду Суд страшний чекав.
Хтось має грішні душі відмолити
Аби від пекла їх уберегти.
Щоб, коли прийде, врешті, кінець світу,
Людей від кари Божої спасти.
Тож він і візьме цей тягар на себе
До Господа звертатись в молитвах.
Щоб Бог прийняв усіх людей на небі
І, навіть того, хто загруз в гріхах.
Тож, доки жінка втомлена робила,
Він, на коліна вклякнувши, бубнів
Якісь слова усім незрозумілі.
І так минали в нього день по дні.
Бувало часом втомлена дружина
Про поміч хоч маленьку попроха.
А він їй: «Я молитися повинен,
Бо ж людство потопає у гріхах!
А ти мене від справ відволікаєш.
Не до дрібниць мені. Сама роби.
Хіба я винен, що ти не встигаєш?
Бо ж Сам Господь мені велів, аби
Щодень я за усіх людей молився.
Іди з очей! Не заважай мені!..
А їсти – їв за трьох і не дивився
Звідкіль береться. Важко їй одній.
І господарство на плечах тримати,
І в хаті все в порядок привести́.
Ще й ледаря такого годувати,
Що людство все збирається спасти,
А жінці помогти і не подума.
Копичилось у ній поволі зло,
Що пробива іноді, наче, струмом…
А якось, мов на неї щось найшло.
Біля плити обіда готувала,
Не встигла вчасно з поля прибрести,
Дожати врешті клаптик жита мала…
А чоловік на неї напустивсь,
Що він голодний, дуже їсти хоче,
А вона повза десь... Скипіла тут
І врізала пательнею між очі
Аж відлетів він у далекий кут.
За серце з переляку ухопилась,
Побачивши, що скоїла… І ось
Їх душі перед Богом опинились.
За все, що учинити довелось,
Тепер обом самим відповідати.
Господь проглянув Книгу їх буття,
Щоб милувати їх чи покарати,
Залежно від прожитого життя.
Нарешті мовив спершу чоловіку:
- Ти все життя усім навкруг брехав,
Що робиш справу, начебто, велику,
А сам їм’ям моїм лиш менжував.
Ти не молився - молитов не знаєш,
Тож рано тобі в пекло чи у рай.
Комахою тепер прожити маєш.
Людиною щоб стати, пам’ятай,
Навчись спочатку близьких ти любити,
Навчись молитись від душі, тоді
Людиною ти зможеш знову жити.
Ледь прозвучали ці слова Судді
І чоловік ураз став богомолом,
В траві сховався від людських очей.
Та винен сам, обравши таку долю,
Міг би прожити і не так, ачей…
Тим часом Бог до жінки повертає:
- Ти учинила непоправний гріх.
Хоч тяжко працювала, то я знаю,
Але твій хрест по силах був твоїх.
Ти ж, замість того, щоб нести смиренно
Той хрест, в душі своїй збирала зло.
Копичила його в собі щоденно
Й на тому злі ти бачиш, що зійшло?
Життя ти в чоловіка відібрала.
Хоч як паскудно він на світі жив,
На те ти права, все одно, не мала.
Найгірший із порадників – то гнів.
Аби навчилась ти без гніву жити,
В комаху, таку ж саму, як його,
Я думаю тебе перетворити.
Як гніву ти позбудешся свого,
Людиною тоді теж зможеш стати…
От богомоли з тих часів живуть.
Він молитви береться все казати,
Та досі не сподобиться, мабуть.
Складає лапки для молитви, наче,
А далі вже й не знає що робить.
Травою тихо то повзе, то скаче.
А жінка також десь в траві сидить.
Ніяк йому простити то не може,
Що через нього в рай не попаде.
Забула зовсім наставляння Боже:
Що гнів же до добра не доведе.
Від того чоловіка і вбиває…
Хоча тому дивуємося ми.
Тож досі ні вона, ні він не мають,
Можливості, щоб знову стать людьми.

Там, де щирості – біля відсотку,
а любові до ближнього – zero,
я ніякій мані не повірю.
Маю пам'ять не дуже коротку.

До піїтів пошани – без ліку,
та у мене характер поганий,
як побачу між лицями «лики»
чи гяура на задньому плані.

Хоч убий, оминаю совкову
від людей ізольовану касту,
де – зачепиш священну корову,
будеш клячу на вигоні пасти...
Вибачайте, що зовні, панове,
ви таке недоторкане панство.

01.2021

Листя покручене, сіре, останнє
натиском зносить чимдуж буревій!
Пристрасть шалена, не чує прохання.
Віти шепочуть, згинаючись: стій!

Ну, й розходився, завзятий бешкетник!
Плани важливі мерщій скасував.
Далі накручує швидкісні метри!
Отже, сьогодні уже не до справ.

Швидше б додому! Там затишок, спокій.
Кроків залишилось кілька! Вперед!
Почервоніли, замерзлі вже щоки.
Доберемось до оселі ледь-ледь.
***
Лютий від Січня візьме естафету!
Трішки лютує, йдучи до Планети.
Мріє, мабуть, до високого злету!
Тільки боїться Небесного «вето».

31.01.2021 11.00 - 12.15

Имея пару «фаберже» -
Нужна и курица-наседка!
И между-ногий неглиже
И чисто убранная клетка….
31.01.2021.

Теше дошки, а сам -
Неотесаний хам.

31.01.21

Маю сотні речей непотрібних, але дорогих;
Всі позначені часом, який не вмирає ніколи.
Може, після відлиги стече, відбіжиться зі стріх,
Врівноважиться тихо у травах до Свята Миколи.

Чом думки появляються саме про це? Не скажу.
Що відкинути важко – у часі ймовірно зависне.
За селом за моїм он чортяки проводять межу,
Зафольклорений дідько заводить оновлену пісню.

Пісно, голодно буде мені, та не дінусь ніде.
Учорашнє зі мною і, знаю, воно не на жарти.
Та не маю жаги, одкровення для добрих людей,
І вина чи біда це – не думаю, бо і не варто.

Непотрібних речей позабути хоча би на рік –
То минуле моє відпочити змогло б і радіти,
Що я був і ще є – отакий, не пустий чоловік,
Інтернет мені пише, приносить окличні привіти.

Так, це тільки бажання, воно пропаде.
У життя увійду, як заходять у космос відкритий.
І якщо – уявіть – отоді не впізнають мене, –
У минуле заглиблюсь, на більше не матиму сприту.

Вийшла з тільця білої кицьки
душа інша.
Мудрість її невимовна
зачаїлася, наче миша.
Розпливлися зіниці –
й немає різниці,
чайне перш?.. чи блакито́вне?..
згасло вічко моєї киці…

Снігом падай – і не лякайся,
і не кайся.
Ще раз, хоч як, повернися,
пригорнися – й зостанься.
Замурчи біля серця –
й на мене не сердься…
Хмарко біла, ген, у висі!
На цій грі зосередься!..

19 липня 2006 р., Київ

Зимовий день!
Мій інієвий день!
Яка прикраса для людського ока!
Ба,цілу ніч викрешував олень
З-під ратиці сніги в обидва боки.
На кожну гілочку
І голочку дзвінку
Скрипаль підвісив на промінчик ноту-
Я чула тиху гру березняку,
Так схожу на снігів лискучу цноту.
Ні лапок птиць,
Ні хвостиків куниць -
Лише тремтіння на морозних струнах.
Ось упаду в замети горілиць...
А олень ,десь під вечір, сурмить в сурми

Боротьба у протиріччі:
сонце, зливи, снігопади.
Найзапекліші до влади!
Ще й бувають пересічні.

Завітає дощ у січні.
Потім – сніг та хуртовини.
Змінюємо одежину.
Бо ж не вперше – справа звична.

Зараз сніг мете в обличчя!
Ковзають по кризі ноги
до безпечної дороги!
Не впадаючи у відчай,

вкотре в пошуках стежини
пройдено шляхів багато.
А часу ж бо не здогнати!
Знов завершується днина.
***
Вечір, ніч, втомились очі.
Відпочити дуже хочуть…
Вечір, ніч, наступний ранок.
То ж готуємо сніданок!

Далі у життєві зливи!
Всі вони такі мінливі!

30.01.2021
Свідоцтво про публікацію №121013007263

Возлетіла птаха
сама
не у вирій.
Розгойдала крила
і лягла на небо.
Возлетіла птаха…
Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер
коси травам чеше,
за мої пристріти
ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде –
де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі,
вирви мені серце –
сам пісень наврочив
серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо:
сам не заспіваю,
як немає птахи –
то й пісень не маю.

11 листопада 1992 р., Київ

***
осінні коти
линуть
до рук
мов риби
при березі
мілкої річки
шукають
ласки
хвостами зачіпають
щоки і ніс
ти як вони - безпритульний
і не вписаний жодними рамками
в місто
будуєш для них
дім зі своїх долонь
а коти
пухнасті
і теплі
муркочуть
муркочуть
муркочуть
тобі
на вухо
цю розмірену симфонію
осені
мур-р - жовтопад заливає обличчя
мур-р-р -пожухле сонце звалилось на віття
мур-р-р-р кричиш у водостічні труби у відчаї
мур-р-р-р-р - співаєш під мелодії покручених дерев.
і коли ти ідеш
двійко котів біжуть перед тебе
плутаються між ногами
чорний і білий -
Михайло
Габріїл