У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.


Над річкою вогні палахкотять,
Осяяна яскраво вся долина.
Навкруг багать дружинники сидять,
Одні куняють, інші щось їдять.
Десь гомонять та пісня степом лине
Проста, яку співали ще батьки
Й діди, коли на битву вирушали.
Пливе вона над берегом ріки,
В ній смуток відчувається легкий
Й нестримна сила бойового шалу.
Навкруг одного із таких багать,
Що весело жаринами кидає,
Розімлілі вже дружинники сидять,
Наїлися та стиха гомонять.
Один повчально щось розповідає,
А інші тихо слухають, бува
Якесь словечко зрідка уставляють.
Що ж він за таємниці розкрива,
Які такі знаходить їм слова,
Що слухають та не перебивають?
Вже сивий зовсім, старший проти них,
То ж, мабуть, знає більше набагато.
Склада докупи спогадів своїх,
Іноді дружний викликає сміх…
Послухаємо й також будем знати.
- Олег, що б знали, і не князь зовсім,
Хоча, звичайно, княжого він роду.
Як Рюрик вмер, був Ігор ще малим,
Тож став Олег опікуватись ним
Та скористався, певно із нагоди,
Аскольда вбив і самовладцем став.
Ім’ям кагана Ігоря і правив.
Каганів світлих притіснять почав
А Київ «містом-матір’ю» назвав,
Єдиним центром Руської держави.
Тепер ні Хорсунь, ні Переяслав,
Ні ті кагани, що у них сиділи,
Не мали вільних, незалежних прав,
В русі Олег єдиний керував
І Київ набирав все більше сили.
Я знаю, бо з Олегом всі роки,
Ще з Новгорода в Рюрика дружині.
На Київ шлях пройшов з ним нелегкий.
Аскольд загинув від ції руки,
Про що жалкую, мабуть і донині.
Та річ моя сьогодні не про те.
Вам же цікаві битви та походи.
Ви ж на Царград з Олегом ідете.
Тож, звісно, ратних спогадів ждете.
Що ж, будуть вам ці спогади сьогодні.
Олег, що не кажіть, а мудрий є.
Щоб міцно Русь в своїх руках тримати,
Він русам спочивати не дає,
Весь час із кимсь воює, когось б’є,
Щоб до Русі ті землі приєднати.
І Русь росте, і воям в радість те,
Бо ж здобичі багато у походах.
Пригадую те літо не просте.
Древляни, ледь дізналися про те,
Що вмер Аскольд, зібрались всім народом
В надії хутко Київ захопить
Й свої прадавні землі повернути.
Нам удалося той набіг відбить,
Древлян біля Ірпені зупинить,
Хоча вони за річку рвались люто.
Добро, що осінь швидко надійшла,
А там зима… Древляни розбрелися.
Але загроза, звісно, ще була,
Адже древлян Олег не подолав,
Вони весни чекати узялися
Аби весною вдарити на нас,
Зібравши сили по древлянських хащах.
Але Олег не став втрачати час,
Зібрав дружину й по снігу якраз
Повів древлянськім звірові у пащу.
Поки древляни грілись по кутках
У сподіванні легкого походу,
Олег пройшовся льодом по річках,
Взяв кілька градів та посіяв страх,
Завдав древлянам чималої шкоди.
Поки вони на опір спромоглись,
Ми вже тоді й до Києва дістались.
Ділити гарну здобич узялись.
З Русі охочі в Київ підтяглись,
Які також на здобич сподівались.
Коли ж весна вступила у права,
Річки в лісах древлянських розлилися,
Здавалося – сиди, відпочивай,
Поки нова не наросте трава.
Олегові ж на місці не сидиться.
В древлянський край вивідників послав,
Щоб кожен їхній крок найменший знати.
Сам військо руське в Києві зібрав,
Навчав його, до битви готував,
Велів древлян поки що не чіпати.
Нехай вони копичать свою злість,
Тоді із ними легше воювати.
Нарешті в Київ прилетіла вість,
Непроханий іде лісами гість,
Пора його виходити, стрічати.
Перуну й Хорсу жертви принесли
Аби вони підтримали в поході.
І шлях в ліси на захід узяли,
Хоча далеко в край чужий не йшли,
Нехай древляни із лісів виходять.
Олег розумно військо розділив.
Одну частину табором поставив,
Вдавати нерозважливих велів,
Мовляв, спокійно їм на цій землі
І не лякають їх древлянські лави.
А більшість раті в лісі заховав,
Велів сидіти тихо та чекати.
Він сам сигнал до бою дати мав.
На вісті про похід древлян чекав
Аби вірніше рішення прийняти.
Аж ось древлянська показалась рать.
Сторожа їхня табір як уздріла,
Взялася все навколо оглядать
Та небезпеки не знайшла, видать,
Отож древляни кинулися сміло
Аби Олегів табір рознести,
Його самого, може, захопити.
Та поки перший із древлян добіг,
Олег вже «стіну» вишикувать встиг
І рать ворожу на списи зустріти.
І почалася січа іще та.
Древляни, наче хвилі налітали
Та русь, в червлених схована щитах,
Весь час назад юрму ту поверта.
Уже трава навкруг червона стала.
Уже древляни покотом лежать,
Своїм на нас кидатись заважають.
Та ті затялись ворога зламать,
Втомились наступать і відступать,
Все ж відступитись зовсім не бажають.
Бо ж мало нас. Так хочеться здолать.
А там і Київ в здобич може стати.
Чого ж такого шансу утрачать?
Тож раз по раз кидаються, кричать,
Навкруг уже й забули позирати.
Тоді Олег велів трубити в ріг.
Рознісся звук навкруг по всьому лісі.
І ворог озирнутися не встиг,
Як кинулись зусюди з усіх ніг
Ті, хто до часу в схованках таївся.
І вже древлянам ходу нікуди.
З усіх боків рать руська насідає.
Пробитися не в змозі крізь ряди,
Металися вони туди-сюди,
Хоч бачили, що виходу немає.
Роботи мали досита мечі,
Уже втомились руки, кров лилася.
Хотілося закінчити хутчій,
Останнього, нарешті, прикінчить.
Та ріг Олегів знову обізвався.
Його почувши, зупинились ми.
Між нас юрмились злякані древляни.
Уже й не бу́ли воями тими́,
Що йшли на рать. Здавалося, візьми,
Махни мечем і їх умить не стане.
Але Олег мудріше поступив:
Велів древлянам зброю поскладати.
Звичайних воїв зразу відпустив,
Дружину, князя й воєвод лишив
Заручниками. Слів велів послати
У Іскоростень. Все, що вимагав:
Древляни мають Києву коритись.
На роздуми седмицю часу дав.
Поки древлян чіпати більш не став,
Хоч ми і прагли гарно поживитись.
«Ще встигнете! - на те всміхався він,-
Роботи ще попереду багато!
Що візьмете від тих древлянських стін?
Чи ж рід древлянський навкруги один?
Не поспішайте – будете все мати».
А скоро прибули і посланці,
Схилились перед князем в знак покори,
Тримали гілля дуба у руці
І жаліслива міна на лиці
Посвідчила про їхню здачу скору.
А скоро і старійшини прийшли,
Щоб клятвами перед Перуном-богом
Їх обіцянки скріплені були.
Ще й данину найпершу привезли,
Поклали з сумом князеві під ноги.
Олег сказав, що відтепер вони
По чорній куні кожен рік від диму
Платити мають в виді данини,
Коли не хочуть нової війни.
З умовами погодилися тими.
Тож князь велів заручників пустить,
Забрав добро і всю добуту зброю,
Вернувся в Київ, де його зустріть
Зібрались всі, хто лише міг ходить.
Бо ж він древлян, нарешті заспокоїв.
А взимку вперше з князем ми пішли
В древлянські землі данину збирати.
До сказаного більше узяли
І не питали – скорені були.
Не треба меч супроти нас здіймати!
Древляни гамували свою злість,
Хоча щомиті ладні були вжалить.
Але поки на те не спромоглись.
А ми, немов господарі велись,
На злість оту древлянську не зважали.
А навесні знов ріг похід сурмить.
На заклик князя нова рать зібралась
Іти туди, куди князь повелить,
Якого роду- племені скорить –
Усе одно – похід-бо русам в радість.
Дзвенять по всьому Києву мечі,
Давно такої сили не збиралось.
Олег поки про намір свій мовчить.
Полянська, руська мова скрізь звучить,
Вже вої засиділись, зачекались.
Нарешті князь із терема з’явивсь,
Маленький Ігор біля ніг у нього.
Олег на рать велику подививсь,
Всміхнувся, мов отримав гарну вість,
Спитав: «Ну, що, готові у дорогу?»
«Веди нас, княже! – вої загули,-
Куди накажеш – ми туди і підем!
Древлян скорити лиш за рік змогли.
Скори́м і інших – тільки повели!»
Олег, немов задумався для виду,
А далі мовив: «Так тому і буть!
Йдемо скоряти сіверян! Готові?
Там же хозари крутяться, мабуть.
Вони так просто край не віддадуть!?»
«Готові, княже! Пустимо їм крові!»
Тоді ж бо іще плем’я сіверян
Хозарам данину щорік платило.
Десь в землях тих стояв хозарський стан,
Загін військовий там тримав каган,
Щоб справно данина ішла Ітилю.
Зачувши ледве, що Олег зібравсь
Хозар прогнати, сіверян скорити,
Хозарський воєвода не злякавсь,
Велів, щоб кожен сіверянський князь
Привів дружину ворога зустріти.
Зійшлись князі, дружини привели,
Хоч битись проти русів не бажали.
Ніколи з нами ратей не вели,
Хозарам же відмовить не могли,
Тож проти раті нашої стояли,
Постійно озираючись тихцем.
Якщо кортить хозарам воювати –
Нехай воюють. Воля їх на це.
А їм дивитись смерті у лице
З-за чого? Данину кому давати –
Усе одно. Чи тим, чи то другим.
Хто переможе – той збирати буде.
Отож, хозарам битися одним
Прийшлося з нами. Всі на полі тім
І полягли. А сіверянські люди
Розбіглися по селам й городам.
Поки на полі ратному стояли,
Прислали старців поклонитись нам.
Олег тоді до старців вийшов сам.
Вони в покорі голови схиляли.
Хоча Олег і радий був тому,
Але зі слами говорив сердито.
Мовляв, чого противились йому?
«За те з вас відкуп чималий візьму…
Проте, оскільки не дійшло до битви,
Щорічно данину давайте нам,
Яку хозарам до цих пір давали.
Я ворог їм, то ж нічого і вам.
Як сікатися будуть – відсіч дам!»
Лиш головами ті діди кивали.
Узявши відкуп – не дарма ж ходить,
До Києва ми повернулись знову.
Було від чого Києву радіть -
Вдалося легко сіверян скорить,
При тому не проливши майже крові.
А ще за рік послав Олег послів
Радимичам, на Сожі що сиділи,
Спитатися настійно повелів
У тих, хто в їхнім роді на чолі,
Кому донині данину платили.
«Хозарам», – ті послам відповіли,
А сли князівську волю переда́ли:
Хозарам не платити князь велить,
По шелягу, як до цих пір були,
Тепер на Київ віддавати мали.
Радимичам нема чого робить:
Хозарин де, а Київ он – під боком.
А їм-то все одно – кому платить,
Олег же, в разі чого,захистить…
Чи за непослух покара наскоком,
Як це робили руси вже не раз.
Попалять хати, продадуть в неволю.
Настав для них тепер непевний час,
Край сіверянський скорений якраз,
А він же ближчий до хозар, до поля.
Тож думали – не думали вони
Та мусили урешті-решт скоритись.
Щорік нести у Київ данини,
Дружини слати у часи війни,
А там самим в походах поживитись.
Зростала Русь. Всього за пару літ
Древлян із сіверянами скорили,
Радимичі пішли за ними вслід.
Розширився покірний русам світ,
Хоча вони ще більшого хотіли.
Тепер на південь кожен позирав,
Де землі давні втрачені лежали,
Колись їх клятий улич відібрав.
Тепер, можливо, врешті час настав -
Потесмення щоб руси повертали.
І знов скликає воїв княжий ріг,
Похід супроти уличів готує.
Зібралися охочі всі, хто міг.
Хто вже нагарбав, хто іще не встиг
Та торбу для здобутого лаштує.
Нарешті рать відправилась в похід.
Олег коня сідлає вороного.
За ним дружина княжа йде услід,
А далі рать, яку не бачив світ,
В надії мати від походу того.
Вже поле Перепетове пройшли,
Здолали Рось. На південь потяглися,
На Пересічень улицький пішли,
Там рать у полі улицьку знайшли.
Спинив князь військо. Пильно подивився.
Зібрали кляті чималеньку рать,
Нелегко буде силу ту здолати.
Полки до бою зладжені стоять.
Кому, нарешті, битву починать?
Олег не став на ворога чекати.
Знов ріг сурмить і русичів «стіна»
Долає поле стрімким ратним кроком.
Як хвиля насувається вона.
Тут хмара стріл і сулиць вирина,
Летить на руську рать із того боку.
Упали перші вбиті на траву
Та русів то й на хвильку не спинило.
Жива стіна наткнулась на живу
І вже мечі плоть ненаситно рвуть,
І сила виступає проти сили.
Ніхто й на крок не хоче відступить.
Для русів помста і жага здобутків,
А уличам - їх сім’ї захистить,
Інакше доведеться в рабстві жить.
А улич про таке не хоче й чути.
Бо ж грає в ньому древня антська кров,
Яка колись ромеїв покоряла.
Негоже, аби рус їх поборов.
Кидаються на «стіну» знов і знов,
Яка їх неупинно відтісняла.
Вже чують руси переможний клич,
Ще натиск й будуть уличі зім’яті.
А далі гнати полем, звісна річ…
Аж нова рать з’явилася навстріч.
То уличам йде тивер помагати.
Супроти двох не встояти русі.
Олегу то все зразу зрозуміло.
Велів поволі відступати всім,
Хоч ворог «стіну» зграєю обсів.
Але зламати спробуй її силу!
Тож руська рать до Росі відійшла,
Ворожим трупом устеливши поле.
Хоч уличів скорити не змогла
Та відсіч гідну ворогу дала.
За Рось він вже не сунеться ніколи.
Олег же наостанок погрозив,
Що знову прийде уличів скоряти.
Хоч уличі не чули його слів,
Але, хто бачив - добре розумів,
Що вже спокійно уличам не спати.
Тож став Олег у Києві сидіти
І землі навколишні підбирать.
Древлянами вже міг він володіти,
І сіверян, радимичів скорити,
Мав з уличами й тиверцями рать.

Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Ще осінь ходить тихо поміж віт,
Сховавшись за багряною вуаллю.
Засипала так щедро білий світ
Ясною шурхітливою печаллю.

І щемно так, і щемно так, і ще...
Така печаль ця ніжна, особлива --
На землю впала золотим дощем
Й не висохла, а зашарілась дивом.

Аж просвітліла неба сіра сталь --
Сумною чудувалася землею.
Яка чарівна золота печаль!
Чому стає так весело від неї?!

8 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

" Любите женщину за грех"
(Андрей Алейник.)

Любіть чоловіків своїх
За поцілунки незрадливі,
Скупу сльозу, відрадний сміх,
І за миттєвості щасливі.

За ніжність рук, п'янкі вуста,
Троянди й польові букети.
За літаки у небесах,
Бентежні вальси на паркеті.

За спокій колискових снів,
І благодать в міцних долонях,
За пристрасних очей вогні,
Нове життя в жіночім лоні.

Любіть за світлий розум, хист,
Відвагу і нестримну волю.
За бурштиновий світ намист,
Що сяє зорями у долі!

Чоловіки — і хрест важкий,
Й солодка мука незбагненна!
Любов, немов дурман п'янкий,
З їх уст п'ємо благословенно!

06.11.2021р.

Фігаро ти моє, "фігаро…"
І ніяких отих фаберже…
Тільки й чути услід: - де Арон?…
Я - Арон? Та ви що, та невже?…
Що змінилось? Чи вплинуло щось?
Наче й осінь як осінь… до сліз
Заспокойся, сприйму "на авось"
Сотні раз, якщо вимовиш: пліз…
04.11.2021.

Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

У віковій суєті суматохи
глас вопіющий у бубони б’є...
чуємо еру чужої епохи, –
ми менестрелі, а ви скоморохи...
вас ще немає, допоки ми є!

Відповідаю... уявно... по чату, –
ви у комуні, а ми на межі,
де оминаємо ці міражі...
чую, – не можеш не бити набату,
бий, аби чули свої і чужі.

У тарарамі не зайві тотеми.
Та не поможе уже, далебі,
соло на ієрихонській трубі, –
ви аксіоми, а ми – теореми,
поки не все доказали собі.

Ви не ховали за масками лиця
і повели у пустелі нові
босий народ, але нації сниться,
як Валаам ще шмагає ослицю...
ми – скакуна без царя в голові.

Бога немає? А небо карає...
сила нечиста веде у пітьму
ще не убиту війною юрму,
що не побачила вашого раю...
...................................................
чути кімвали... і флейта лунає...
як би іще угодити Йому?

11.2021

На струнах серця

I
Зворушливо мені зіграй
На струнах серця, піаністе,
І відведи у диво-край,
Де сяє сонце променисте.
І джерелом ясний мотив
Блаженні звуки розливає.
Де почуття від теплих злив
Цвіте смарагдовим розмаєм.

Приспів:

Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

II
Уява сяйвом золотим
Фантасмагорії малює,
Лоскоче пензлем чарівним,
Дзвінке підносить Алілуя
У неприкриті небеса,
Пробуджує мурах на шкірі,
Ліричні творить чудеса,
Саджає мальви на клавірі.

Приспів:
Танцюють пальці болеро
На чорно-білому паркеті.
Жар-птиці золоте перо
Піано падає на злеті.
Бемолів і дієзів мить
Фільмуй на спомини, Орфею!
Допоки музика звучить
Не обміліємо душею!

02.11.2021р.

Про мене знаєш, так багато,
бо кожна зморшка на обличчі
про щось говорить винувато —
хоч хризантемна осінь личить,
спроможний перерахувати
веснянки, родимки на тілі,
чесноти і природи вади.
Бач, срібло у волоссі білім
вже проглядає безпорадно,
і руки завше під прицілом,
їх не сховати в рукавички,
коли відверто обіймають
і струшують у попільничку
гарячий прах мого одчаю,
звичайних пустощів дрібнички.
Шкодуєш, що мене не бачив
цнотливою в фаті вінчальній,
та в мене очі, як у лані...
заглянеш, — душу в них побачиш,
сапфірів зорі домоткані.

30.10.2021р.

Бери її за руку і веди.
Крізь тихі айстри, десь поза городи,
Де пасмами лягають холоди
І памороззю дихають на воду.

Куди стежки – уже одна сльота,
Де я тогóріч загубила хустку.
А ви бредіть удвох собі отак
Повз очерети і тернові пустки.

Зі степом оніміло помовчіть.
О, як же скрушно він зітхає в зиму.
І облітає з голих верховіть
Грачиння чорна хмара на озимі.

Лише шипшина спомином палким
Ще догорає у красі запізній –
Та не зігріти змерзлої руки,
Ні гнізд пустих, а ні журливу пісню.

Усе на світі – тільки ця яса!
То ж відпускай. І я вже не тримаю.
Поглянь, як рясно плачуть небеса –
Це вже за пругом осінь відлітає.

Місто спить. Ні перехожих,
Ні машин уже ніде, –
Тільки хтось, на юність схожий,
Уночі з думок не йде.
Задаю йому питання:
Що в тобі такого є,
Що воно аж до світання
Серцю спати не дає?
Та ніяк не розпізнаю
Я в години ці нічні,
Хто збентежує до краю
Душу зболену мені.
Хто й навіщо серед ночі
Діда будить залюбки, –
Заглядає в сонні очі
І породжує думки?
Хоч мовчи, хоч перепитуй, –
До ранкової пори
Лиш годинник лущить миті
Й місяць високо горить...
31.10.21

Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Зігрій, Милосердний, гріхи відпусти,
єлеєм змасти зашкарублі стигмати.
Щоразу із чорних дірок самоти
відносив у небо на крилах розп'ятих.

Над чорториєм за руку тримав,
учив не тонути в бурхливім безмежжі.
Без весел і дужих вітрил не сама
долала цунамі повітряні вежі!

В рожевім дитинстві, коли бузина
губила на стежечці ґудзики чорні,
купав у любистку, а осінь сумна
вплітала у коси квітки чудотворні.

З Адамових ребер створив перший вдих —
в очах відзеркалюють сонця краплини.
Скажи на яких полюсах голубих
на мене чекає душа горобинна?

27.10.2021р.

Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,
З пера гніздового лелеки.

Отари думок випасаю у житі,
Кульгаві поеми спираю
На милиці з кременю, дерева збиті,
Віночки плету з небокраю.

Рожеві світанки цілунками будять —
Розхлюпую щастя з цеберця,
Допоки пташиною б'ється у грудях
Блаженством розчулене серце.

25.10.2021р.

З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,
Аби ти птахом в небесах не зник.

Так мало треба пелюстковій жінці —
Ковток любові та очей вогні.
Наповнилась тобою, аж по вінця,
Твоє блаженство й досі у мені.

24.10,2021р.

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,
Впаде вже скоро перший сніг.

Були часи, коли і в жовтні
Він пухом землю лоскотав.
І лагідні трави медовні
Сріблив між виляглих отав.

Сьогодні ж у земерзлім гаю
Ще ковдри білої нема.
І тільки холод натякає,
Що не за горами — зима.

25 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова, і вражень чудова мандрівка,
сяє неоновим бра — кришталева любов.

Спогади ветхі, голубкою тихо воркую.
Явір старий пам'ятає тебе молодим —
перше побачення і полохливе: — "Люблю я",
час не зберіг, поховав під парканом рудим.

Зоряна нічка, літавицею небокраєм,
вмить затулила крильми оксамитну блакить.
Не говори, що красиво, ця осінь вмирає —
на золотім покривалі царівною спить.

21.10.2021р

Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі
переморгується з ліхтарями.

Не спиняю, зворушлива мчу
навпрошки, щоб мене ти розгледів.
Запалили бажання свічу,
побували на сьомому небі.

У безмежжі кружляли фокстрот —
розлучатись не думали зовсім.
Скільки щастя рясних позолот
дарувала на спомини — осінь.

Доторк губ... зашарілись ураз,
розплескалася пристрасть нестримна.
Кілька чуйних і лагідних фраз...
у куточку зіниці — перлина...

Хай тікає бруківка з-під ніг,
розчиняється ніжність у слові!
На рожевих устах перший сніг
білорунним цілунком любові.

18.10.2021р.

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.
Білолиця, пустотлива,
Невгамовна, як бджола, –
Ти повірити у диво
Юнака тоді змогла.
Відшуміла, наче жниво,
Швидко юність золота, –
Я, довірливий, сміливо
Покоряти став міста.
За привітами-листами
Лиш побачити не зміг,
Як подовшали між нами
З часом відстані доріг.
І з тих пір з’явився смуток
У самотності моїй, –
І незвичний серця стукіт
Серед спогадів та мрій…
18.10.21

Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці
У цей різнобарвний вмалюй коровай.

Розвій мені з серця зачаєну тугу,
Затримай цей лагідний повів тепла.
Що плечі сповив, мов обіймами друга...
І радість у душу мою потекла.

У вітах бадьоро озвалось пташатко,
А пес завиває, склика вороння.
А день усміхнувсь, і... відходить у згадку,
А сутінки — наче агонія дня.

17 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,
плекаючи суттєві зміни.
3.
Мелодія сердець тон в тон,
та всесвіт поруч, як подвір’я
і в тім все бажане гуртом –
злітай, кружи, лови сузір’я.
4.
І відчувати небеса,
і всюди бути саме вдома –
най-ней-мо-вір-ні-ша краса:
напружена солодка втома.
5.
Якщо хто бачить в тім резон
та відчуває Отчу хвилю –
по ній рушаймо всі разом
отримати країну милу .!.

17.10.2021.01:59 Чернігов

Відлітання білих журавлів
Бачиться банальним на сьогодні,
Як і все, що вчора було модне,
Нині зазвичайне й поготів.

Під ногами корчиться земля,
Що наругу змушена терпіти,
Як із цим змиритися і жити
І не утікати звідсіля?

Захопив злощасний катаклізм
Півпланети, а можливо й більше...
Лиш поети капарають вірші
Про снобізм і раціоналізм.

дівчинка виросла
дівчинка - сильне плече
плаче у дощ
і сміється
до сонця сміється
жінка у дівчинці
дівчинка в жінці
і ще...
сад між пустелі
і спека пустельна на серці
дівчинка виросла
дівчинці срібло між кіс
злото між брів
і всевидяча третя очниця
дівчинці мариться
роки - покіс у покіс
ранки все вищі
протяжніші ночі -
не спиться
дівчинка виросла
дівче тож вчора було -
бантик на тім'ї ...
(чом погляд дитячо-неюний?)
личко - усмішка
і світле невинне чоло
щастя дзвінкі
ще нічим ненадірвані
струни...

17/07/21

В саду так хороше мені,
Навколо барви пречудові -
Стоять дерева у вогні,
А в небі — фарби веселкові.

Палає, догоряє день,
То - колір чарівливий мрії --
Між вітру лагідних пісень
Рожеву ніжність він леліє.

І хай не гріє та краса,
Крадеться тихо прохолода --
Цілують сонце небеса,
Виспівують любові оду.

І пестощі сяйні заграв
Наснажують вогонь кохання.
Мов почуття прийшла пора -
Велика справжня і... остання!

10 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відсалютували зорепади,
і тамує осінь зайву хіть,
хоч і літо, що уже позаду,
іноді вертається на мить.

І щоразу затуманить очі,
заховає сльози за вуаль,
тугу – у тогу цариці ночі
і розвіє у людей печаль.

І щороку до її палітри
додає нечуване поет,
і щоночі розбишака вітер
роздягає денний силует.

Та вона й сама... і на прощання
скине найновішу із одеж
у заграві лісових пожеж
і піде у подорож останню –
сива, одинока і печальна –
полинами зледенілих меж.

10.2021

Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Є та любов, що нас єднає
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є сяйво музики і слова,
Що сіє в душах доброту.
Є, врешті, ти і я – ab ovo* –
Тепер і тут,
Тепер і тут.

Є та поезія у прозі,
В якій буття предвічна суть, –
Як Бог у нас, як ми у Бозі.
Тепер і тут,
Тепер і тут.


____________

* Від самого початку (лат.).

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ти віриш в Бога! — ну то й що?
І сатана у нього вірить.
А що зробив ти за ніщо
для інших, ниций лицеміре?

Поклони бити лиш мастак,
до церкви бігати з розпуки.
Але ж і Юда за п'ятак
Христа спроваджував на муки.

Твоя мольба лиш: "Боже, — Дай
мені здоров'я, щастя, статки!
Створи земний для мене рай,
прекрасне майбуття нащадкам".

Благаєш — "Дай!"... А що ти дав:
голодним, немічним, невдахам?
Я впевнена, що б не поклав
своєї голови на плаху

заради Господа й людей,
що підпирають світ собою.
Зло, заздрість вирви із грудей,
чини добро, світись любов'ю.

І дякуй небу за усі
солодкі крихти короваю.
А що потрібно для душі —
Бог знає все... Він добре знає!

5.10.2021р.

Потрібно жити попри негаразди
І годі скніти в злиднях та журі, –
Давайте усміхатися на заздрість
Нам долею вготованій порі.
Давайте поховаємо тривоги
В любові повсякденній до життя,
Молитвами віддячуючи Богу
За змогу пізнавань і набуття.
Давайте вік не прикрощами мірять,
Коли роки доорюють чоло,
А в краще завтра не втрачати віру,
Чого б лише у дневі не було.
05.10.21

Впала ніч на призьбу хати тінню,
увібравши неба оксамит.
Зазирає в шибку безгоміння,
рубанець у грубі палахтить.

У кутку на різьбленій полиці
коливо і вишитий рушник.
На столі свіча і паляниця.
Плетені цибуля та часник

на цвяху від нечисті лихої.
Підвіконня чепурить герань.
На софі в лещатах супокою
жінка й чорна кішка, ніби - твань,

примостилась біля ніг ґаздині,
муркотить і бачить треті сни.
Та не спиться жінці, очі сині,
мов ріка, хоч зорі зачерпни.

Поховала матір позавчора...
викине на згарище старе.
Праху біль розвіє понад морем...
тільки кішку в місто забере.

04.10.2021р.

Погожий день за обрій закотивсь,
І нетривке тепло забрав з собою.
А сіро-біла сталевидна вись
Війнула ледь помітною журбою.

І владно вечір простір оповив,
І сіть свою від сутінок накинув.
І угорі листочки — ледь живі --
Тремтіння пробирає безупинно.

А ще недавно літечко було,
І відсвітом смарагдовим сміялось...
Розвіялися спека і тепло
Від холоду брутальної навали.

2 жовтня 7529 р. (Віж Трипілля) (2021)

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Сон томится в объятьях ситца,
до утра не уснуть ранимой,
Пусть тебе незабудка снится
в эту лунную ночь, любимый.

Бусы неба в степи лучатся,
каплей солнца на дне колодца.
Каждой хочется жемчуг счастья,
в алтаре золотые кольца.

Подвенечного платья, чуда —
облаков белоснежных в рюшах.
А мне нужно — синь незабудок,
и что б ты моё сердце слушал.

26.09.2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Народ вкраїнський схильний до краси,
І радо помагав своєму пану --
Аристократу духу, не тирану
Перетворить на казку ці ліси,

Гаї, діброви, схили кам’янисті,
І річку Кам’янку, раніш — Багно,
Постало диво справжнє тут, воно --
Плід фантастичний генія і хисту.

Видовбували з каменю стави,
Підземну річку, гроти таємничі,
Творили колективно будівничі,
З землі там насипались острови.

Проклали шлюз на Верхній став потужний,
Альтанки будувалися, містки...
Робили все там панські кріпаки --
Ці водоспади, водограї дружно.

Пересували брили в сотні тонн,
Утілили в життя легенди вічні.
Для багатьох закінчилась трагічно
Робота. Бачим камінь смерті он.

Це — острів Лесбос, що на ставі Нижнім,
З возів, зі скелі в воду він впаде.
І покалічить і уб’є людей.
На нім Сафо творила вірші ніжні.

А скільки тут насаджено рослин --
Дерев, чагарників, кущів і квітів!
Півтори тисячі з усього світу
Найменувань в “Софіївку” звезли.

Олені, лані ходять у Звіринці,
І скрізь в озерах — лебеді й качки.
І фазани, і павичі таки
Були ще при Потоцьких — спогад зрине.

Заремба, Чорнокриленко, Троян,
Герасименко, Закуренко з ними
Діброва... Над гаями чарівними --
Вкраїнських будівничих імена.

І Людвік Метцель, польський інженер,
І Оліва — французький садівничий --
Творили нам “Софіївки” обличчя,
Його краса чарує і тепер.

У різні роки їм допомагали
Ферре, Боссе, Пашкевича труди,
Аби хотіли ми прийти сюди,
І не було чудових вражень мало.

Були стихійні лиха, з них одне --
У році дев’ятсот восьмидесятім,
Як повінь позривала всі загати.
Руйнації видовище жахне

“Софіївку” усю заполонило,
Брудні потоки йшли за горизонт.
Та піднялися уманці разом
І працювали день і ніч щосили.

Новий директор цей очолив здвиг,
Подбав, як слід, про порятунок саду.
І за чотири місяці порядок
Навести у “Софіївці” він зміг.

Відтоді парк при ньому процвітає,
Національний статус він здобув
У ренесансу золоту добу,
Вже понад сорок літ у цьому раю

Вона триває. Скільки за цей час
Всього тут зроблено, о Боже милий,
Нових чотири там стави відкрили
Щоб вродою зачарували нас.

Гектарів десь на двадцять парк побільшав,
Відновлено в нім Аполлона грот,
Звіринець також між його висот...
І мрії втілено найсміливіші

В “Новій Софіївці”, які дива,
Ви тільки подивіться, нас чекають --
Сади, як у Японії й Китаї,
І Україна в міфах ожива.

Спиняється немов тут часу лік,
Рухливі динозаврів є скульптури
І птеродактилів, що як в натурі
Вертають нас в доісторичний вік.

Парк-фентезі, і він — не одноденка,
Чарує у вечірній час найбільш
Неоном-дивом... Я б назвав скоріш
Парк імені Івана це Косенка --

Засновника, утілювача мрій...
І гомонять: тримає Умань марку,
Неначе світова столиця парків --
Постане скоро в ролі цій новій.

Навколішки стаю, так небо кличе --
За ці, навічно створені дива,
Уклін земний, цілую руки Вам,
“Софіївки” прекрасні будівничі.

Завершую поему цю, натхненний,
“Софіївко”, творіння осяйне,
Поїли, як Трембецького, мене --
Твої чарівні води Гіппокрени.

(закінчення)

23-24.04.7519 р. (Від Трипілля) (2011) — 9 вересня 7529 р. (Від
Трипілля) (2021)

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Напиши, мій коханий,
що без мене погано,
що сумуєш й чекаєш
ти хоча б на дзвінок.
Соком літо крізь пальці,
пам'ятаєш в альтанці
говорив: "ти найкраща
й наймиліша з жінок".

Що у сіть, як рибини,
потрапляли невпинно,
і мозолили очі
на світанку щодня.
Готували яєшню,
мармелад із черешні,
молоко додавали
в чорну каву з горня.

Й дуже швидко набридли,
як із ябка повидло,
бо не бачили світу
у тобі, рідний мій.
Білих крил лебединих
у очах - неба сині,
в неслухнянім волоссі
хуртовини завій.

Напиши, моє Сонце,
що не скінчиться сон цей,
хай обтрушує небо
зорепад у траву.
Скільки нам не судилось,
доки світить Ярило
у блакиті натхненнім —
я тобою живу!

10.09.2021р.

Коханий, вибачай сьогодні, певно,
Моє бажання спить, немов дитя.
Ти в змозі сам згадати достеменно
Усіх наяд, що скрасили буття.

Голивсь... Щока не колеться, це добре,
І руки не холодні, та дарма,
Ховаю носика у теплу ковдру,
Мене для тебе, поки що, нема!

Тремтять блаженством губи соковиті,
Ще й до грудей прилипли, мов реп'ях.
Стривай, горобчику, вчорашня оковита
Вилазить боком і зриває "дах"?

Рукою сон зняло, буравлю стелю.
Теляча ніжність серце гарячить.
Скидаю пристрасно шовкову льолю!
Зусилля марні, мій горобчик спить.

Де ти, радість?.. Німотно і темно
Уночі за спітнілим вікном, –
Усвідомлюю вже, що даремно
Я чекаю на тебе давно.
Тонуть думи у тиші безкраїй
І безслідно зникають у ній, –
Усвідомлюю вже, що немає
Ні на що аніяких надій.
Час від часу зриваються з даху
Росні каплі і никнуть тихцем, –
Усвідомлюю вже, що невдаха,
Та сказати соромлюсь про це.
Крізь краплинок неквапні удари,
Добре чується серцебиття, –
Усвідомлюю вже, що я зараз
Жду наївно слівця співчуття.
То ж навіщо допитливо гладить
Мрійним поглядом темне вікно, –
Все одно не розгледіти радість
Там, де світла немає давно.
08.09.21

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

8 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Потоцький Фелікс Щенсний граф Станіслав
Найбільший в Польщі був аристократ.
Над нами тінь шляхетна ця нависла,
Запрошує у парк! Віват! Віват!

Він заснував його в ім’я кохання —
Такої вроди ще не бачив світ.
Дружина то була його остання --
Гречанка на ім’я Софія Вітт.

Вона непереможну мала владу,
Всі, як Богиню, слухали її.
В честь неї тут збудовано Елладу,
Легенди все нашіптують гаї

Про те, як воювали греки Трою,
Як Одіссей морями мандрував...
І статуї Богів, Богинь, героїв
З’являються на очі, як дива.

Рослин, дерев і квітів розмаїття,
Альтанки, гроти, Критський лабіринт
Дивують людство не одне століття,
І водоспадів, водограїв світ.

Річки, моря, громади ці каміння,
Поля, амфітеатри і сади --
Найкраще в світі паркове творіння --
Потоцького зусиль ясні плоди.

Він од природи був ідеалістом,
Плекав букет платонових* ідей,
І Щенсним** звався, володів бо хистом
Робить щасливими усіх людей.

Бо їх любив, і дарував їм ласку,
Позбавив панщини селян своїх.
Й вони допомогли звести цю казку --
“Софіївку” - вмістилище утіх.

Якби поляки королем обрали
Потоцького, самотнього орла,
То, може б Польща довго ще не впала,
А наче квітка в розкоші цвіла...

На сеймиках міщанство і плебеї
Аристократів знищили права.
Від ницості і пихи отієї
Річ Посполита стала нежива.

І світ здрібнів, духовності позбувся.
(Невже армагеддон — це майбуття?!)
Став торжищем суцільним, в ницім дусі
Чуть запахи огидного гниття.

Лиш паркові Потоцького — осанна!
Живе ще Божа сила в небеси.
Дарує почуття нам ренесансу,
Надію на відродження краси!

*Платон — грецький філософ-ідеаліст.
**Щенсний — щасливий (польськ.)

7 вересня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Не прошу… Не вірю… Не боюся…
Не брешу… Не каюсь… Не мовчу, –
Закриваю очі від спокуси,
Хоч набідувався досхочу.
Ні жури… Ні віддиху… Ні гніву…
Ні жалю… Ні спомину… Ні мрій, –
Не хилюся вправо чи наліво
В штовханині спокою й подій.
Ні слізьми… Ні зойком… Ні відчаєм…
Ні ножем… Ні льодом… Ні вогнем, –
Силу волі я не утрачаю,
А міцнію духом з кожним днем.
05.09.21

Виріс в полі повзучий пирій,
проявляючи сутність ворожу.
Не чужий ти мені та не свій,
чом душі у тобі не знаходжу?

Нижче плінтуса падала ниць,
через гордощі переступала,
і пливла, як вінки чарівниць
по ріці на Івана Купайла,

лиш до тебе, моя самота,
в пелюстково-лавандові ночі.
Кажуть люди, що я: золота,
божевільна і грішна воднОчас.

Та яке кому діло до нас?
Розберемось самі, без поради.
Небо творить чудовий романс —
в кожній зіграній ноті — відрада.

Не глухі, щоб не чути слова,
не осліпнули від зоряниці.
Жалить боляче тих кропива,
хто шукає у ній полуниці.

Обпеклася, хоч дуже болить —
ласа ягода варта і болю.
Полікує коханий умить
шипахи* на долонях— любов'ю.

Шипахи* - опіки від кропиви

3.09.2021р.

Тридцять літ у дорозі,
У журбі – тридцять літ.
Напівголі та босі
Переходимо світ.
У світи вишиванку
Одягає душа,
І від ранку до ранку
Гріє правда чужа…
І від року до року
Пісню чуємо ту,
Про красу синьооку
І високу мету.
Тай радієм злиденні,
Що ще досі живі,
Що на нашій арені
Вже обличчя нові.
А на нашій арені
Вражі залпи гудуть…
З неба зливи вогненні
Смертоносно падуть.
І ідуть ешелони
По країні на Схід –
Патріотів колони
Боронити свій рід.
Та якого ми роду,
Пам’ятають не всі,
Чавлять кров із народу,
І душа у росі
Богу молиться слізно…
Вже серця б’ють набат.
Ренегати пруть грізно
На наш устрій і лад.
Мчать літа за літами,
Та просвіту нема…
Нові множаться драми,
І лютує зима
Між своїми й чужими.
Кулі свищуть зі стріх…
Грабежі та «віджими»
Уже ніби й не гріх.
Словеса, обіцянки
Чути тут, чути там.
Гомонять, як циганки,
Про украдений крам.
Гучно мовлять про славу,
Але слава у тих,
Хто рятує державу
Від кремлівських «бариг».
Хто засіює ниви,
І плекає жита,
В кого чисті мотиви
І правдиві уста.
Хто не зрадить, не кине,
Ні в труді, ні в бою,
А відважно ітиме
За Вітчизну свою.
В нас таких пребагато,
В цьому наша могуть.
Тож разо́м, заповзято,
У щасливу майбуть
Через урвища й терни
Віднаходьмо путі
Чисті, вільні від скверни,
Непорочні, святі...
Пам’ятаючи давнє,
Сьогодення творім.
Хай розквітне у травню
Наша доля, наш дім.
Де назавжди зникає
Безталань колія,
Де на тебе чекає
Україна твоя!