Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крильми голублять небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
На роздоріжжі сподівання,
не на порозі самоти.
Шлях вкаже Бог і зірка рання,
що світить зоряно, як  ти!
17.01.2020р

Повіває тепло
Як було восени.
На осонні – зело.
Ні зими, ні весни.

Щось у лісі не те.
Поздихали вовки.
Омела не цвіте,
А лоза – навпаки.

І не ті кольори,
І – у голову хміль.
Насолили майстри –
Є і рани, і сіль.

Що собі не роби –
Ні туди, ні сюди...
От пірнути б якби
За обійми біди.

****************
До Йордану сама
Доливаю води.
Ополонки нема,
Щоб упасти туди.

2020

І небо, і Земля існують у пустелі.
Галактики зірок і броунівський рух
пронизує один-єдиний Божий дух,
об’єднуючи їх законом Торрічеллі.

Природа сущого боїться пустоти.
Процеси хаосу – дорога у нікуди,
але ідуть по ній непересічні люди
на перепутті до кінцевої мети.

Цивілізація являється пустою
породою землі. Це той же діатез
на мантії Землі – і суші, і небес,
який лікується вогнем або водою.

Те, що було і є, посилює уяву
про те, що буде і повториться не раз
у просторі імли і не лякає нас,
що по усій землі орудує лукавий.

І по інерції ще котиться процес,
запущений колись людиною одною,
формуючи її заочний інтерес.
Історія не вчить, але, само собою,
окаменілості із ери мезозою
показують, куди веде людей прогрес.

01.20

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Чіпкий туман.
Розморена розлука.
Шкребе засмуток, наче кіт у двері…
Тремтливо мревом ходять попід руки
розквітлі душі
наших півмістерій.

Вечірніх зір
не плід і не підстава,
не фантазійність, — мріям заковика.
У темноти усмішка солодкава…
Веселий хаос
гріє світ великий.

Пахкий туман…
Окремішність замісу.
Думки — зворотні, у очах надійних.
У наших душ обличчям закулісся.
…Так ясно, чуєш,
у твоїх обіймах.

2020

Ти не одна, хоч нас лиш по одному,
Ховала душу у жалях і втратах,
Крапки лічила, не шукала коми,
Жадала тверді й виплітала ґрати.
Ти не одна блукала попелищем.
Уже в снігу вчорашнє, щоб заснуло.
Вгорі вітрисько дивну пісню свище.
Іди вперед і залиши минуле.
Зимовий дощ так виполоскав межі,
Що через них напнув ясну веселку.
Тобі весна з народження належить.
Вона зросте у кожнім закапелку
Твоїх гостин, твоїх плекань надії,
Що - як в дитинстві - гойдалка з горіха.
Вона в тобі промінчиком з-під вії,
Молитвою, промовленою стиха.
Іди, іди... Не хвиля на зупинку.
Попутний вітер ще напне вітрила.
Встеляє небо білістю сходинки.
Оті, яких іще ти не сходила.

Стопа за стопою в задумі чалапає доля.
Крім серця між небом-землею у кого спитати?
Ногами намацує стежку засніженим полем,
В собі на вагу й відповідність звіряючи дати.

А сніг океанів очей посріблив узбережжя
І човник тихенько гойдає-колише колядку,
Злітають Йорданські краплини з кропила безмежжя,
В польоті сплітають весь рух по спіралі з початком.

Чалапає доля, витворює в Світлі потребу,
Стопа за стопою по краплях, що виссю, як вежі,
Вростають у небо, єднаючи Альфу й Омегу...
Пречиста в Йордані змиває Христові одежі...

Творчі почубеньки на сайті інколи викликають зачудування навіть у мене – сатирика з тридцятилітнім стажем написання та читання поетичних опусів.
І все б нічого, але вигуки «Ти ніц не розумієш в прекрасному!», «Тобі ще рости та рости до глибини моєї творчості!», «Я вищий на три порядки за цього підлого графомана, який дає вказівки знаному майстру пера!», «Я не беру до уваги критичних зауваг пана Сушка, бо вони поверхові та неграмотні!» - викликають у мене гомеричний сміх. Аж до гикавки. І в моїх колег також. Дмитро Васильович Павличко, після того як я йому прочитав останній твір генія, реготав годину, Ліна Василівна Костенко сором’язливо прикривала білозубу посмішку рукою, а я, дивлячись на них, від розчулення пустив сльозу.
Всі ми не без гріха, в усіх нас – писунів із замріяними взорами святенниць, є і шкелети в шафах, і дулі в кишенях, і колоддя в очах. І талантом, звісно Бог не обділив. Але особливо багато – глупства.
Питаю у знаного лірика, який має багатотомну віршографію:
- Ти нащо на фейсбуці поставив лайк під віршем нашого спільного знайомця?
- Яким саме?
- А під оцим? – і показую вірш Сави Бусляковича. Там ідеться про плато чола, кущі брів, кирпи носиків та запахи нарцисів у вушних раковинах.
- Ой,- відповідає,- промашка вийшла! Лайкнув автоматично. Зараз зніму.
І таки зняв хутенько, аби не ганьбитися. А я кажу:
- Дарма. Постав назад.
- А чому?
- Автор вельми гоноровий. Може розізлитися і підступно цапнути заду за штани зубиськами.
- І справді! - і бац! – лайк знову стоїть під віршем.
Випили ми тоді добряче. Я квасу, а безпробудний лірик - шнапсу на ананасових шкоринках. Його потім трохи розвезло, бо тринькаючи на моїй гітарі він умудрився порвати басову струну (я з таких струн повідки для ловитви щук майструю).
Уранці прокинувся, а голова з похмілля тріщить так, що і світ немилий. Ввімкнув комп, зайшов на «Поетичні майстерні», аби розвіялася мряка перед очима, а там…
А там Сава Буслякович накатав на мою рецензію віршовану кляузу! І таку моторошну, що аж волосся на мошонці від страху посивіло. Чесно кажу. Хто не вірить – покажу якось при нагоді.
А під його кляузою - десятки підбадьорливих коментарів! Сотні схвальних відгуків! Тисячі лайків! Всі в один голос скандують: « Чави Сушка! Чави кровопивцю-невігласа!».
Чхнув я, почухав макітру і пішов вареники їсти. А як добряче попоїв, сів писати розлогу рецензію на ще одне нетлінне творіння майстра. Там тема набагато складніша – про природу. А вона, самі розумієте, спонукає до неабиякої уважності та акуратизму, бо нікому не дозволено полоскати брудні онучі власного поетичного невігластва у чистій воді пейзажної лірики.
Зізнаюся чесно – довго довелося працювати, тяжко. Півгодини часу вирвав з власного життя, аби дати належну оцінку описам дубів, кущів, трави та моху. Але сьогодні показувати цю роботу не маю права, оскільки на сайті діє правило: один анонс протягом доби. Менше можна, більше – ніззя! Навіть мені, безпринципному типсусу без ураженого самолюбством его.
Нині стало модним навіть на сайтах з підрощування майстерності вказувати не на огріхи віршоманів, а захвалювати їх, як це прийнято на фейсбуці. Один я не здався на догоду цим новим віянням сучасності. Гризу і пиляю, пиляю і гризу. Правда не усіх, бо є люди совісні, які дбають про красне письмо, як про власне здоров'я.
Свої обурливі коментарі можете залишати прямо під цією сповіддю. І не варто жаліти автора, оскільки він уже давно заслужив як мінімум кастрації. А то й гільйотини.
Парнусем лехайм!
12.01.2020 р.

Про що ти думаєш, жеброто,
Якщо в буденній самоті
Житла не маєш, а роботу
Не хочеш мати й поготів?
Живеш, завдячуючи гарту
І, зрідка, – милості людей, –
За неї дякуючи жартом
Про те, що ще від люду ждеш.
Не містить заздрості й скорботи
Душа спустошена твоя, –
Про що ти думаєш, жеброто,
Збагнуть ніяк не можу я?..
03.01.20

Час не лікує, лиш далі відносить -
Серце ж до висі пришпилене міцно.
Думи гудуть, мов сколошкані оси -
Хвиля логічно пульсує у вічне.
Голі дерева закутали плечі
Неба обрусом в зірчастому колі.
Котиться місяць, гойдаючи вечір
Тихим осердям загуслого болю.
Маківка муки у кожнім "осанна",
Але й потоптаним бути несила.
Падають зорі на стежку туманну,
Наче вуглини на спалені крила.
Чаша любові у пригорщах смутку
Не опустіє, та втримати важко.
Пера розп'яті в заквітчану хустку
Запеленаю. Лети, моя пташко!

Жахливо навіть уявити:
для них цей рейс останній був.
Літак лиш тільки встиг злетіти,
ніхто, що сталось, не збагнув.

Ніхто, бо всіх забрало Небо.
На землю віддало тіла.
Якби ж хтось знав, що саме треба?
Чому ж їх доля завела

в смертельну пастку так раптово???
У вічності завмерла мить!!!
Не допоможе жодне слово,
бо серце зранене болить!

Болить нестерпно, надто в рідних:
їх відчайдушний чутно крик!
Скорбота… Виходу не видно,
Бо до таких подій не звик

ніхто… Лікує час один.
Чиясь там донька, батько, син….
Їм пам’ять світла!!! Співчуття,
терпіння рідним, сприйняття:
назад не буде вороття.
Сторінка це сумна життя.

08.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120010904594

Розлив туман волосся хвилі світлі
На плечі ночі в далі осяйні.
Очей смарагди ніжністю заквітли,
Озера чар всміхалися мені.

Плато чола – неначе полонина,
Кущами затемніли дуги брів.
Увігнута гора. Її вершина –
Була , мов кирпа носика, вгорі.

А попід нею – цілий гай калини –
Рубінові розтулені вуста.
У ямках вушок – наче дві перлини -
Нарцисів консистенція густа.

Аж занімів од щастя… Що це? Де я?
Невже то дивишся на мене ти?!
Кохане личенько понад землею
Так вабило промінням золотим…

9 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Радіє ситий люд! Христос Воскрес!
Пейсах. Дзумить Спасителю осанна.
А я чекаю кари із небес:
Ця ніч для мене, грішного,- остання.

Бо не прощав насилля ворогам,
Не вірив сліпо писаному Слову.
Від віри - присок, сажа, пилюга,
Любов до Бога - казка бірюзова

Тож від небесних брам віддав ключі,
Пішов на фронт, зі світла в чорну темінь.
Чого ж у сни приходиш уночі,
Вимолювати прощення у мене?

Бо я - твій син - загину. Як і ти.
Не на хресті - москаль заріже лезом.
Не страшно, я уже немолодий,
Але як ти, мій Батьку,- не воскресну.

Усе життя не відав отчих рук,
Обвик до самоти, отрути, скверни.
Не плач, мій Тату. Я - лише байстрюк,
Свята душа, присуджена геєні.

07.01.2019 р.

                   I
У дні Різдва, коли у високості
ярило-ладо осіняє світ,
іде Василь до братії у гості
на свят-вечерю вже багато літ.

Іде ще молодий, красивий, гордий,
несе гарячу душу на вівтар
своєї нені, у її господі
являє світу свій високий дар.

Сіяючі протуберанці серця –
палаючий і досі оберіг.
Але і Бог, як у людей ведеться,
на цій стезі його не уберіг.

Його убила партія народу
за щире слово, за любов щемку
одну-єдину на його віку
у боротьбі за волю і свободу.

                   II
Ой не одного мучили за те,
що обирали поприще святе,
молилися не ідолу, а Музі...
У казематі отруїли Стуса,
а Симоненка «вчили карате»
опричники скаженого Союзу,

І не одні ідеї москаля
на капищі, на бойні і на прощі
косили не одного Василя.
Смішили не оті партійні мощі,
а дві калоші на Червоній площі
у показній мізерії Кремля.

                   III
Незламний дух формує наше кредо,
саме життя огранює девіз –
хоча б на постать бути попереду
партійної єпархії лакиз...
..................................................
...але – куті не передати меду,
наповнюючи істиною зміст.

                 Епілог
Його іще живого поховали
у карцері серійні канібали,
але і досі небо, і земля,
і неземні Маріїні хорали
озвучують ідеї Василя,
винищуючи іродові зали.

06.01.20

Дощі у січні - вже не дивина.
А мариться хмільною хуртовиною!
Де під пахвою втомленого дня
Чуттєвий щем накриє нас лавиною...
Нехай би засніжило, замело!
І ну їх - ті блютузи із вай-фаями! -
Лиш ти і я.
І сонце, що зійшло...

Передріздвяним сяєвом світаємо...

Вона була мудрішою за ту,
з якою зустрічався у неділю.
Добрішою за щиру простоту,
що при надії - пестила надію.
Гарнішою за чарівну куму,
світлішою за багатьох білявок.
Та він весь час їй зраджував тому,
що не могла терпіти чорних п'явок.

5.01.2020р.

А вам єлеєм чи пекельним болем
Я озовуся у душі глибинах?
Доволі різні випали нам долі,
Та брав Господь із однієї глини.

Плекаю радість чи вражаю гордість...
То що я вам? Осяяння? Омана?
Я ошуканства не ношу у торбі,
А дар знайти планиду безталанну.

Вмирай уже, коли торкався згуби!
НащО грімниць пора несамовита?
Та не вмирає той, хто справді любить,
Бо, перш, ніж вмерти, треба вміти жити.

Ледь вітерець гілки колише….
Сад зачаївся відалік.
І мовчки, у зимовій тиші
Веде ударам дзвонів лік.

І пролітає понад садом
Далеко в темряві літак.
І знову очі дивом надить
Сяйна вервечка золота.

Аж затремтіла тихо ліра,
Краси вбираючи огром.
Коштовності од ювеліра
Хтось виставив поза Дніпром.

Переливаються вогнями,
Щораз приваблюючи зір.
Мов небо впало перед нами
Й розсипало жарини зір!

2 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

У країні - чума, 
віри, сонця нема,
б'юсь у кліті
пташам безголосим
об ґратину стальну,
голубу сивину
заплітає журба
у волосся.

Надломилася вже,
день під корінь стриже,
ніч нашіптує
мантри сакральні.
Веремія в душі,
розповзлися вужі
непокорою
у сповідальні.

У сльоті самоти
небо із висоти
миє ноги
дзвіницям і людям.
Розболілись рубці,
правда у кулаці,
дужче бий -
переможців не судять.

1.01.2020р

Ти для мене – квітка у саду,
Я тебе так ніжно доглядаю.
Одверну напасті і біду –
Квітни вічно у моєму раю.

Чарівлива, свіжа, як весна,
Що мені аж відбирає мову.
Ти цвістимеш, вродонько ясна,
І в моєму - у саду зимовім.

Бо любов – як сонце весняне,
Життєдайні в небі креслить кола.
І в серцях аж доти не мине,
Доки нею дихає довкола!

30 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Бережи, коханий,  від біди,
Від сторонніх поглядів і фальші.
Ти для мене соловей найкращий,
тож співай, для нас цвітуть сади!

Хочу сяяти для тебе я,
дарувати запахи медові.
Від любові ожива земля,
квітне все навколо від любові.

І роса додолу не впаде,
і не визріють травневі луки.
Від любові оживають звуки
і кружляє сонце па-де-де.

Тягнеться до ясеня сосна,
Джміль до оксамитової бджілки.
Бо любов, як пісня осяйна
огортає ніжністю сопілки.

Почуття дарують небеса
кожному, хто вірить у це диво.
Щоб жилося сонячно, щасливо,
погляд у любові воскресав.

Океани мрій в собі знайшов,
подихами повнились вітрила.
Про безмежну зоряну любов
серце із душею говорило.

30.12.2019р

Ви не подумайте про те,
що я спесива.
Моє життя таке просте,
як сонце й злива,
непередбачене, складне,
нетривіальне -
я позувала ще Моне
в його вітальні.
І танцювала полонез
на балі в Відні,
несла за Господом свій хрест,
і трумни* рідних.
Від осуду і дорікань
ховала тіло,
(чорнильних ще татуювань
слізьми не змила).
А на порозі чужини
мішок містерій,
хтось наумисно відчинив
до раю двері.
В калюжі зоряний декор
душа малює.
Йду на червоний світлофор
і Алілуя.

трумна* - домовина

29.12.2019р

В білій радості - темний смуток,
В горі чорному - ясний блиск.
Із усього цього набуте
Котить небом світила диск.
Заскрипіли чумацькі мажі
Під вагою рясних поклаж...
Чи тобі хто напевне скаже,
Чи то правда, чи то міраж,
Що в молочно-туманній тиші
Котить колесо у часи
Спраглу волю від нас колишніх
І співзвучності голоси?
Чи тобі хто відкриє щиро,
Скільки згоди прийме зима,
Щоб життя одягти порфіру?
(Бо погуба росте сама.)
Хто тобі прояснить по суті
Серед вирів життєвих рік,
Що акорди твої почуті
Дням твоїм прибавляють вік?
Тропарями співає небо
Путівцям, що лягли туди,
Де зливаються "будь-" і "-небудь"
І довіри ростуть сади.

Не бійся, довіряй, і буде все гаразд.
І кінь спіткнеться враз не кажучи про жінку.
Спокус в житті багато швидкоплинних зрад -
оса нектари п'є із яблука й барвінку.

А ти мене, ласкавий, чуйно обійми,
повіки тріпотять від щемної любові.
Краса вражає всіх,  немає втім вини,
та зводять з розуму не очі волошкові.

Потонеш в них навіки - випливеш, колись,
сама у них не раз топила душу з горя.
Лише на мить зірниці десь пересіклись,
але гроза скінчилася і стихло море.

Від заздрощів, оман - зірви чортополох,
цвітінням синім радує колючка пізня.
У нас з тобою не життя одне на двох,
одна душа і серце, й лебедина пісня.

25.12.2019р.





 

Г. С...
Напевно, в мене настрою нема
Тому, що й ти десь нудишся так само,
Як за вікном заплакана зима,
Себе щодня втираючи вітрами.
Її страждання спричиняють щем
І душі наповняють гіркотою,
Бо йдуть дощі узимку день за днем,
Час для побачень зменшуючи вдвоє.
Мовчить чомусь бездушний телефон,
Давно не чути гавкотню собачу, –
Нудним дощем вколисаний у сон,
Змикаю очі, щоб тебе побачить…
25.12.19

Тепла у слові та жаріння в серці,
Беззастережно розчинивши груди,
Воліла. Вітер увірвався впертий,
Стрілу явивши стужею огуди.
Невже цей дощ, оця зимова хвища,
Вкраде усе, що для душі, як ліки?
Я вже брела по цьому попелищу...
Вже рвали рани спогади-шуліки...
У середмісті сіра туга свище
І сірий сум клубиться за трамваєм.
Вітри, з яких розхресть ви знов? Навіщо?
Я вас, холодних, в гості не чекаю.

А дощ іде, німий жебрак,
Стежками-долами,
Змиває в торбу, що "не так",
Струмками голими.
Всі найважливіші слова
Зберігши чистими,
Покриє хуга снігова
Як давню істину.
Полинуть сумніви в тісні
Обійми віхоли.
Спімнуть загублені пісні,
Як бути втіхою,
Теплом душі проймуть яву,
Сповиту стужами,
Напнуть любові тятиву
Для слова дужого.
Хай дощ іде, німий жебрак,
Стежками спілості,
І вмовкнуть втомлені "не так"
В полоні милості.

«Тільки вверх!» – цей маршрут він для себе намислив.
Вище хмар – Еверест – саме та височінь.
Не спинити його ні нестачею кисню,
Ні вітрами, що виють як звірі вночі.

Він без шерпів, для нього приємніше соло,
Підкоряючи волю, приборкує схил.
У легенях печер і усюди навколо
Ті, для кого розколини замість могил.

Їх немало і більшає кожного року,
Їхню висохлу плоть роз’їдають вітри
І не треба тут бути якимось пророком
Щоби знати – фінали лиш два, а не три.

Він, примруживши очі, здіймаєтеся вгору
За межею можливостей і на межі,
У відлунні лавин і небесного хору
Вже не видно, де люди, а де міражі.

І стає йому тепло та навіть спекотно
На снігах позахмарного даху землі,
Хоч здавалося, часу є скільки завгодно,
Що дозволено все, та раптово зімлів.

На вершині величність – страшніше отрути,
А секунди на холоді варті годин,
За дорогою вгору так легко забути,
Що здіймання наверх – половина ходи.

Десь там вгорі Господь прорік ще рік...
В очах-озерах знову світлом - зірка...
Ідеш, пливеш, летиш... Позаду - вік,
А спереду - запряжена четвірка...
Гарцюють коні, їм немає меж...
Безмежне щастя, в неосяжність влите!
В твоїх долонях - віжки... Жде кортеж...
І цього року непочатий звиток.

«Клондайк» – на яскравих афішах.
Не так – на арені:
гниле павутиння ілюзій,
кліше клоунади…
Від сорому купол палає!
Роззявам – «до фєні».
І замість спасенного
виску сирен –
серенади.

Захоплених оплесків луни.
Льодяники, жуйки…
«Майстерно! Чудово!» –
народна любов до нестями.

– А після антракту – сюрприз,
любі тітоньки й вуйки!

…Вклоняється Джокер:
за спиною руки
(з ножами).

24.12.2019

Г. С...
Не надійся – не відстану,
Не забуду, чуєш – ні!..
Присягаюся зарані
На твої всі ночі й дні.
Видивлявся недаремно,
Адже звали звідусіль, –
Наче сила потаємна
Спрямувала очі в ціль.
Відкидаю неможливість
Розуміння віщих снів,
Бо якою ти наснилась, –
Отаку тебе й зустрів.
Довгождана і жадана
Вже з’явилася не в сні, –
Не надійся – не відстану,
Не покину, чуєш – ні!..
23.12.19

Миші в хижі танцювали.
Мишам хижі стало мало.
Розгорнули сіроманці
В баби в хижі справжні танці.
- Еге-гей, - кричить бабуся, -
Я вас, миші, не боюся.
Ось додам коту охоти
Завітати до босоти.
Припасла я грудку сиру
І подякувати щиро
Я муркотику бажаю -
В хижі хочу собі раю."
Ох, здійнялася завія!
Кіт полює! Вітер віє!
Чи то сир, чи хуртовина
Замітає всі шпарини!
Пощезали миші з хижі -
Сир смакують у Парижі.
Ще у них багато сили:
Он і місяця над'їли! )))

Вона вірила в крила, бо ними плекала світанки,
Їх теплом огортала дітей, чоловіка і долю,
В ніжність їх сповивала, мережачи яв-колисанку...
Вона вірила в крила, у силу натхненної волі.

Вона вірила в крила і в неба блакить незрадливу.
Вона вірила в них, коли землю встеляли тумани.
Зачіпаючи струни веселки, купалась у зливах
І крилом затуляла щемливі в незгойності рани.

Вона знала: в осерді цих крил наливається зерня,
Дозріває, зростає, злотиться, ясніє дарами.
Тихим помахом їх підіймалась над прірви і стерні
І шукала, шукала, шукала відчинені брами.

Вона вірила - є шлях новий у стокрилості світла -
І трималась, трималась за ніжний ранковий промінчик,
Проростала у небо, у нім сподіваннями квітла,
І злітала увись, і цю вись дарувала всім іншим...

Гіркота зі спогадів - гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.
Береги торкають хвиль стебелиною,
Де пробився слізний біль самотиною.
Плине доля річкою, небо - зорями.
Відтінили стрічкою ниву зорану.
А пороги пам'яті між потоками
Зманюють дорогами неширокими,
Зваблюють минулого обіцянками,
Що серпанком росяно слались ранками...
Скільки в плині пам'яті збуриш кроками,
Не вернеш минувшини - вже уроками
Гіркота зі спогадів, гострим каменем.
Не звучать на сто ладів труби зламані.

Летять сніги... О, як летять сніги
На береги, що кригою обкуті.
Завіями із Божої перги,
Жаринами торкаються до суті,
Що тремко так пульсує і щемить,
В найменший день, на веселковім мості.
Летять сніги. Їх лет - то мрії мить,
Котра початком наповняє простір.
Між берегів - народжена Любов.
І сивий віл - теплом посеред тиші.
Співає серце мовою основ
І Богомати всенький світ колише.

Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов причастя,
Найдорожчим статком переллєш. Чи віршем.
Трепетом озветься дня твого стежина -
Новизна вже мріє прорости натхненням.
На долонях - благість. Нею ти - єдина.
То якого треба ще тобі знамення?

Та адамашка, підбита вітром,
Що землю й небо твої з'єднала,
На шрамах серця сльозину витре,
Сповиє світлом, де болі - жалом.
Проб'ється зіллям і спозаранку
Росою вкриє забуті мислі.
Запахне щастям бузок на ганку,
Дощем проллються бажання стислі
Там, де снігами зима накрила,
Пречисто-срібно, що снам молочно.
Почута духом, розправить крила
Надії птаха пренепорочна.

ІЩось і було, а нація не знає, –
що то воно у Франції було?
У злодія на голові палає,
а виглядає, наче еНеЛО.

І наче упилася наркотою
Московія великого Пуйла.
Ні спокою немає, ні покою.

На бестію не вистачає зла.
Усюди п'янь, а лізе у герої
і на Олімпі «шороху дала».

ІІНемає світу ні кінця, ні краю.
Бери за даром райдуги дугу.
А їй усе іще... не вистачає
чужої хати у свою тайгу.

Освоєні на суші і на морі
усі скарби Великої Ріки,
а Раші мало. На біду і горе
освоюють її бойовики.

Майбутнє обікраденого люду
до самої окраїни землі
віками завойовують приблуди.

З червоною зорею на чолі
вони були однакові усюди.
Ідуть на мир війною москалі.

ІІІЯкщо Гаага обіцяє ґрати,
ніхто не розуміє, – в чому суть?
Йому ще, може, й Нобеля дадуть,
хоча пора по шнобелю давати.

Анжела ошелешена Пуйлом,
Емануель її не розуміє...
І, – «цо то буде»? Наркота у дії.

Нормандія поїхала умом...
Узгоджені «галюники месії».
Домовилися майже «ні о чьом».

..............................
Качають газ із Комі, Вєсі, Мєрі...
А, чокнутий на імені Бандери,
уже не розуміє аксіом.

Йому давай границі СеРеСеРу,
але коли показуєш на двері,
орда у вікна лізе напролом.

12/19

1.
Виправдань крайнощі.
Розпуки обнулення.
Течії радості.
У спогад занурення…

2.
Хвилі зневіри.
Тривоги маневри.
Слово – покірне.
Натягнуті нерви.

3.
Шквал безголосся.
Напруга параметрів.
Вибух емоцій!
Контузія пам’яті…

12.12.2019

У осердях негоди і хуг,
На розхрестях туги і завії
Щемом нив не засію під плуг.
Хай приймається зерня надії.

Що живе, те лишає ясу.
Я її не ховаю між ребер:
Звикла дневі віддати красу,
Тіні ночі відклавши для себе.

І шукаю смаку в гіркоті,
Як дитя, вчуся наново кроків,
А плече підставляють оті,
Хто цінує життєві уроки.

І запалений промінь щомить,
Крізь тумани знемог і вагання,
Амальгамою сили дзвенить,
Коли стежки торкає світання.

То, хто ж я, сестри? Штепсель? Тарапунька?
Беззубий пень? Із вусами хлоп'я?
Не дід і не юнак, а лисий вуйко,
Ні бе, ні ме! Ні риба, ані м'я!

- Йди в монастир,- збиткується сатира,-
Пракорінь спить - таких беруть у скит.
Для музи ти, немов на шиї гиря,
Підтоптаний, невизнаний піїт.

Від зморшок не зарадить санаторій
Та поцілунки мавоньок палкі.
Жуй сухарі. Але memento mori
Й майбутній трем старечої руки...

Плету зі слів мальованки ажурні,
Відшукую гармонії портал.
Думками - ще у юності безжурній,
А грішним тілом - вже давно не там.

11.12.2019 р.

Memento mori - пам'ятай про смерть (лат.)

Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись
В зіткану хустки основу
Із молитовних суцвіть.
Ними дівча під Покрову*
Крону і світ, що стоїть,
Вкрило. І вишня всевишню
Тихо колише яву,
Мовби неспівану пісню,
Світлу, жадану, живу.

Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді
Без глуму сміху й страху зрад.
І горе стало б щастям нині,
І ти казала б: Я – це ти!..
Якби в собі свою гординю
Змогла навік перемогти.
Адже благав, зборовши сором:
Іще дві букви напиши!..
Та ти мене вважала хворим,
І я ним став уже – в душі…
Твоя байдужість поховала
Мене в мені без мук і сліз, –
Отож і житиму помалу
Тепер без обрисів і рис…
09.12.19

Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
Тихий і лагідний вечір.

Пристрасно так цілував,
Груди налиті він пестив,
Ніжні промовив слова,
Вдяг їй намисто чудесне.

Аж затремтіла уся…
Ось де – зворушення сила!
Нічка розчулилася
І… потепліла!

8-9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чи не тому, що я тобі - ріка?
(Дорога? Перепона? Бездоріжжя?)
не знаєш сам до часу. Але ніжність
росте крізь ніч, що мов земля, глевка.
Що мов вода, якій немає дна.
Пребілий день пресинім снігом
повен.

Мовчать ефіри, музи і весна.
І Бог мовчить.

А ти - будуєш
човен.

Бузок біліє в сонячнім саду,
і небеса прозорістю дивують.
Весні назустріч нареченим йду,
тебе обожнюю, її - люблю я!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка зворушлива, жадана мить
з коханою триматися за руки.

Ти не ревнуй до пелюсткових чар,
чарівністю мене заворожили.
Лише від тебе голову втрачав
і від обіймів божеволів, мила!

Рапсодія любові нам звучить,
і водограєм розливає звуки.
Яка прекрасна, неповторна мить
Єднати поцілунками розлуки!

В зіницях відбивається весна
(смарагдова палітра притаманна).
О, дай насолодитися сповна
тобою і природою, кохана!

Яка солодка і натхненна мить -
душею відчувати серця стукіт!
Рапсодія любові нам звучить
і водограєм розливає звуки!

2019р

По льодах розлук, на хиткі мости,
По стежках думок тужних
Я до тебе йду, йдеш до мене ти.
І пощо зими стужі?
Зі світів перги залягли сніги,
А зимі їх все мало...
На кругах туги не знайшла снаги,
Послизнулася, впала.
Запалю вогонь у пітьмі бездонь,
Підніму на вись звуку.
Між нічних безсонь серцем не схолонь
І подай мені руку.

Зав'язала хустку так святочно.
На плечах - коромисло з роками.
Силуету лінії жіночні
У свічаді неба, між зірками,
Міряєш, немов звіряєш долю.
А вона хлюпоче у відерцях.
Ранок дневі вигаптував льолю,
День у ночі топить своє серце.
Закувала смутки у намисто,
Одягла на шию баламути.
Звівши погляд сяйвом променистим,
Чи зумієш сонця не минути?

Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.
Любов, що ллється через тишу,
Мережить яв до небокраю.
В сніжинках білих світ колишу
Й про тебе пам'ять обіймаю...

Г. С…
Ти стільки раз вже снилася мені,
Що міг би збожеволіти від щастя,
А я рахую безутішно дні
Від розставань до зустрічей нечастих.
Бо що тих снів ростуча суєта,
То забарна, то дуже швидкоплинна, –
Коли спросоння нудяться вуста
І повнить рот лиш гіркота полинна.
Без мук розлучень так би я не снив
Щоніч тобою, радосте журлива, –
І веселіше зазвучав би спів,
Адже щасливим тільки він властивий.
04.12.19