Поговори зі мною, не мовчи, коханий,
про те, як плачуть верби над рікою.
Як літепло сопілкою сумною
торкається найтонших струн душі і ранить.

Мелодія у серці проростає болем,
і спомини з глибин здіймає світлі.
Таке сполохане, тужливе літо -
черешні вдосталь, тільки спека вуглить поле.

Ти розділи печаль трагедії зі мною.
Лікують біль - любов'ю, а не часом.
Затемнення зникає, доля часто
вкриває світле небо чорною габою.

А нам би кольорової веселки, чом ні?
І милості у кожнім щемнім звуці.
Не сльози на трояндовій  пелюстці,
а крапельки роси, ти спробуй не солоні.

Треба жити, друзі… – Треба жити
Та шукати в завтрашнє доріг,
Поки шлях нетоптаний розкритий
І такий привабливий для всіх.
Треба жити, мила… – Треба жити
Та у правду вірити свою,
Попри балачки несамовиті
Родичів у щастя на краю.
Треба, Вітю… – Треба пообідні
Готуватись до вечірніх свят, –
Раз живу упевнено і гідно
Навіть після найгіркіших втрат…
27.06.19

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури
Ріже пам'ять на скалки печалі.

Думав, проживеш хоча б до ста,
Але спиш під травами-вінками.
Вирвано з родинного гнізда
Оберіг тепла, наріжний камінь.

У безсмертних закороткий вік,
Удихнув - і вже прощатись треба.
Лиш у снах я бачу мамин лик,
Наяву - пусте й холодне небо.

25.06.2019 р.

В'яли  лІта рясні спориші,
прохолодою дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тьмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись
на крутім перехресті широкім.

Міражі, алегорії снів
розчинились у вранішніх росах.
Акварельний мольберт почуттів
окропила любов -вінценосна.

Аритмія у серці щораз,
щастя ніжності - сонцем під вії.
Не з'єднає розчулених нас
інтернетний зв'язок ненадійний.

У приваті мого забуття
для кохання відчинені двері.
Ти для мене не тільки життя,
крапля крові на білім папері.

Обмаль нам залишилося втіх,
золота мить - найвищої проби.
Із мережі дум м'ятних моїх
ти не зникнеш ніколи, любове!
2019р

Г. С...
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…
23.06.19

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ты близко и за морем в одночасье.
Мне плохо без...Мне без тебя никак,
Любить тебя, какое это счастье,
мой ненаглядный, искренний чудак.

Мне свет не мил, когда тебя нет рядом,
терзает ревность и гнетет тоска.
Мне, мой хороший, многого не надо -
глоток любви и сердца облака.

Объятий плед и теплый свет в оконцах.
Внутри души - воздушный мотылек,
гроздь веточки сирени, капля солнца.
В глазах отображение, как Бог!
2019р

Дитя малює світ на площині -
Будинок, сонце, квіти і дерева,
Синіє смуга неба угорі,
Уся земля - у кольорі зелена.

Омріяне - у лінії прості,
Емоції - у кольори локальні,
Іронію і помисли складні
Уписує у обриси звичайні.

Ми бачимо, де доля наша є,
Воліємо рукою дотягнутись -
Картина малюка у даль веде
І вимагає душу відгукнутись.

Її утілює у цих речах,
Указує, які вони нагальні
А обрії міняє на очах,
Які у суєті були банальні.

І що би не шукали на землі,
Яку би долю обіцяло небо,
Цінуємо, як істини святі -
Будинок, сонце, ДІТИ і дерева.
2019

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…
20.06.2019.

Він мене рятував від пустелі,  наруги,
і жури безнадії, набридливих злив.
Простягав дружню руку над прірвою туги
і сльозу відчайдушну цілунками змив.

Дарував  зорепад, зачаровані вірші,
осипав первоцвітом зворушливих слів,
серенади співав соловейком, у тиші
очеретовій вітром вночі шепотів.

Ніс мій хрест, коли сили втрачала, свідомість,
осіняв шлях чумацький і нищив пітьму,
піднімав до небес спраглу душу. Натомість
чим віддячу йому? Чи віддячу йому?

2019р

А десь громи стинають спеку дня.
Їх чути за надривами гучними.
Здіймаюся у прислуханні я.
Та ось він, дощ - краплини, ріки, злива,
аж лячно.
В небі крешуть блискавки,
неначе змії.
Можуть укусити.

Твоєї доторкнутися руки
і, хай там що,
у піднебессі жити…
Чи в наднебессі?
Зараз, бо коли?
В рожевих мріях ніжитися зранку.
Ми – білі перевтомлені воли
чи небом переповнені орли?
П’ємо сонця, ще молоді, у дзбанках.

А десь громи стинають спеку днів
і так зухвало крешуть блискавиці.
А ми… А нам сам Бог в серця наспів.
Для почувань.
У легкокриллі.
Птиці.

Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі
Я тобою милуюся, мила.

Мовби легкої радості змах –
Личко свіже у сні рожевіє.
І усмішка на теплих устах
Розтеклася красою під вії.

Ти – мій цукор, лукум і рахат
У найкращій з кохання ідилій.
І струмує щемкий аромат
Із волосся розкішного хвилі.

Найспокійніші миті оці –
Ніби пристрасті тихе відлуння.
Відсвіт любощів там на лиці –
Щастям світиться спляча красуня.

14 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Московські зорі сяють сумовито.
«Великий вождь» у Мавзолеї спить.
Історія для неуків закрита.
Московія манкурту – фаворит.
Для них на сході не горять обози.
Вони не бачать вбитих і сиріт.
Коли русню стрічають у дорозі,
Кричать сатрапу: «Братику, привіт!»
Це сон страшний. Суцільне зубожіння.
І чорна зрада гетьманських епох.
Вогнем війни палає Україна
Та смерті не торкають багатьох.
12.06.19р.

Побачити Париж і вмерти.
Я, вам скажу така дурня.
Не те, щоби лякався смерті.
Мене дратує – маячня.

Задме вітрисько на болоті.
Сніги розбудить буревій.
Поки душа живе у плоті
Наплодить ум дурних надій.

Якщо не бачив ти Парижа
Ні уві сні, ні наяву,
Присядь, мій друже, чуєш – тиша.
В якій я років сто живу.
07.01.19р.

За мене заступися,
не дай розчинитись у ночі.
Хай гойдає осоння
найкращі хвилини життя.
Переливи пташині
співають, і вітер шепоче,
І осяюють путь
золотаві, налиті жита.
Ця дорога тяжка,
бо шляхи йдуть од себе до себе.
Підгинаються ноги,
на плечі лягають літа.
Але що у житті
ще для щастя нам людського треба?
Лиш молитва
від серця до Бога. Та Матір Свята.
05.01.19р.

За тихим шелестом снігів,
За сріблом інею – скрижалі.
Здійсниться все, як ти хотів.
Та є питання: а що далі?

Готується зійти зоря.
Отелиться, дай Бог, худоба.
Свічки горять у вівтаря.
У печі дозріває здоба.

А потім сніг спаде з межи.
Візьмеш до рук старе орало
І скажеш: «Боже поможи!» –
Отак життя бере начало.
01.01.19р.

Безпорадно холонули груди,
Та були мої кроки легкі.
Одягла рукавичку на руку
Не з тієї, чомусь, руки.

І здалося – чимало східців,
А я знала – їх тільки три!
Поміж кленів шепіт осінній
Шелестів: «Зі мною помри!

Ошукала мене підступна
Доля, зрадила, от і край».
Відгукнулась я: «Любий, любий!
Я з тобою помру. Чекай…»

Пісня зустрічі, що востаннє...
Темний дім засмутив мене.
Тільки свічка горіла в спальні
Незворушно-ясним вогнем.

2019

Як гарно, що Антон у парі.
Вже народилася Варвара!
Улюблена дружина Настя
Подарувала КЕЛИХ ЩАСТЯ!

Переливається безмежно
У море почуттів бентежних!
Із келиха воно піниться,
І не вагомі всі дрібниці,

Оточуючі, що навколо,
Бо є міцне родинне коло:
У ньому сенс життя, наснага!
Куточок затишний, повага.

Напругу геть та хвилювання!
Зростає донечка жадана.
Та й незабаром – перші кроки
У мальовничий світ, широкий!

Бажаємо добра, турботи.
Не знати горя та скорботи.
Добробуту, кохання в домі!!!
Щасливої для всіх вас долі!!!

09.06.2019
Свидетельство о публикации №119060905064

Сьогодні місяць - в аурі туманній,
Із золотистим сяйвом в небесах.
Здається, сповила його омана.
Він – ніби правда – в неправдивих снах.

Лише якусь її частину бачиш,
Котра являє істини сумні,
Серпанком всі спеленані неначе –
Красивою обгорткою брехні.

8 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я згадую її чарівні очі,
Рахую дні і їм втрачаю лік.
Душа, неначе рана, кровоточить,
І жити набридає взагалі.

Коли коханої не чую сміху,
Не бачу ніжних, сяючих зіниць.
Стають нікчемними життя утіхи,
Дощі ридають, впавши горілиць.

І туга стискує дедалі більше,
Дарма звучать римовані слова.
Усі на світі присвячу їй вірші…
Душа, як вовк, все ними завива.

Хоч днів отих залишилося мало,
Та у розпуці тягнуться німій.
Коли б вони, як молоко, збігали!
І розпач порозхлюпували мій!

7.06.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Є люди,
які ніколи не будуть зайвими.
І навіть в негоду -
сяють для тебе знаково.
Вони ніколи
не стануть твоїми ранами
і заповнять собою,
коли необхідно, вакуум.

Ці люди - безцінні скарби
у твоєму сховищі.
Вони - твоя пісня,
предивна,
багатовимірна.
Вони - твоє небо,
сприятливе середовище,
тому, ти готова
довіку їм бути вірною.

Вони не чужі,
не приходять в твій день
туманами.
Вони гріють на відстані.
Пускають у серці корені.
Виростають в тобі
надглибокими океанами
світла,
якому ти
з першого дня підкорена.

Видихають любов
і вдихають усі твоі дивні вибрики.
Конвертують усе це
у серці своєму в музику,
щоб вберегти тебе
від всесторонніх вивихів.
Ти можеш за них триматись,
не будучи, навіть, друзями.

Ці люди, як треба,
навчать тебе знову дихати.
Вони - твої ангели,
сяють для тебе знаками.
Вони вірять у тебе
і вкажуть можливі виходи,
без осуджень,
без докорів...
просто вірять у тебе
...ДЯКУЮ.

Я все слухаю тихо і млію –
Під чарівної палички змах:
Ти – моя, Золота Ностальгіє,
По прекрасних у людства часах.

Ти – мов голос умерлого царства,
І відгомін священних ідей,
Де закони шляхетні лицарства
Домінують в суспільстві людей.

Де сидять злодіяки по тюрмах,
І ховають у таврах лоби.
Де волхви – доброти деміурги –
Жити вчать без пихи і злоби.

Де ворони не каркають люто,
Й не плазують, як змії, людці.
Де краса – ідеал абсолюту
У стосунках незаздрих митців.

Де не швондери правлять – таланти,
Прометея вогонь не згаса.
Й трударі, як високі атланти,
Підпирають святі небеса.

І по хмарах – дорога до раю –
Там де мир, там де мир – без війни.
І від пострілів не умирають
Найпрекрасніші доньки й сини.

У містах – як Венеції ера,
Золотої то відсвіт доби.
Чарівні, лебедині озера
І воркують вгорі голуби.

Тонкий слух, як мембрана, антена,
Ловить все наяву, не вві сні –
Вальси Штрауса, вальси Шопена,
Під бандуру – народні пісні -

Ті, що славлять козацьку свободу,
І ридають в гаях солов`ї.
І буяє навколо Природа,
І побожно шанують її.

Де трояндове благоухання*,
Канделябри свічок золоті…
І співає поет про кохання
Так, неначе востаннє в житті.

Так уяву збудив таємниче,
Розтягнув її всю – до межі –
Це піснями Іглесіас кличе –
Ностальджі, ностальджі, ностальджі!

*Благоухання – від рос. Благоухание – даруйте за вжитий русизм.
Здається він непогано вписався в українську мову.

3-4 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перетікає вже весна у літо,
Кульбаби сиві – в тополиний пух.
І смутком чарівливим оповито
І ліс, і гай, і поле – все навкруг.

Стоїть дозріла зелень ув обнові,
І марево пресвітле у очах.
Немовби жінка в сукні смарагдовій –
З туманом білосніжним – на плечах!

Немов би розквіт і немовби старість
Змішалися, з`єдналися в одне.
І по життю ідуть собі у парі,
Як ніч і день, веселе і сумне!

2 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У Париж твій проляже маршрут,
Будуть враження в тебе нові,
Ну а я сумуватиму тут –
Се ля ві, се ля ві, се ля ві.

О мій смутку, залиш, не тривож.
Ще не рушила мила у даль.
А чому ж то на віях ця дрож?
І печаль, і печаль, і печаль…

Ще попереду стільки розлук!
О не рвися, ти душе жива!
І стискають лещатами мук
Ці слова, ці слова, ці слова.

Я душею в тобі – кожну мить,
Виллю тугу смертельну дощу.
Наче поїзду біль стукотить:
Не пущу, не пущу, не пущу!!!!!!!!!!!!

…Їдь, кохана. Забудь про сумне
Ще попустять ці муки мої.
У розлуці розрадять мене –
Солов`ї, солов`ї, солов`ї!

*Се ля ві – таке життя ( фр.)

1 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вона в мене краде кохання і жде,
коли зашаріється вечір.
Її неслухняне волосся руде
лягає любистком на плечі.

Помада  багряна  вкриває вуста
пекучим цілунком щоразу.
Розбещена, втішна, свята простота -
ця імпровізація джазу.

Усі вдовольняє потреби його,
вітрила наповнює морем.
Лікує від стресів, депресій, всього
тілесного й душу відмолить.

Частує чар зіллям, *ратундою чвар,
і сни навіває чудові,
сонети фарбує, кладе на вівтар
освячені ризи любові.

Як тільки стемніє, троянда-зоря
за їхніми шторами стежить.
Можливо, то я краду? Може, то я
беру, що мені не належить?

*ратунда - солодко - гіркий перець
2019р

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

В палких обіймах терпну, млію,
цілунком зваблюю вуста,
плекаю стомлену надію -
ввіійти в альков любові. Та -
нічна зоря не згасне в небі,
а нам ряхтітиме весь час,
хай Ероса чутливий лебідь
оголених укриє нас.
Антуріум розквітне ще раз,
бажання - колотий горіх -
розкриє таїну печери
для насолоди, млосних втіх.
І потечуть блаженства соки
нектарами, і камертон
розбудить водограй в глибоких,
цілющих надрах, стогін-сон
зірветься з губ кармінних
ніжно,
заб'ється пульс. Іще... Іще...
Прискориться, натягне віжки,
і понесеться жеребцем
до ароматних феромонів,
п'янких грудей, медових сот,
до пристрасті - жага уповні -
не вичерпала наш цейтнот!

Антуріум - чоловіча квітка.

Дзвеніла музика в саду
Щемким і невимовним горем.
Так свіжо й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Сказав мені: « Я вірний друг!» –
Торкнувся сукні переможно.
О, як з обіймами не схожі
Ці дотики жаданих рук.

Так пестять кішку або птиць,
На вершниць дивляться граційних…
Лиш сміх в очах його спокійних,
У війнім золоті зіниць.

Тужливих скрипок голоси
Співають над нічним туманом:
«Ти Небу дяку вознеси,
Бо вперше тет-а-тет з коханим».

2019

Вечора відсвіт червоний
Тоне в багровій воді, –
Берегом тупають коні
Сірі і темно-руді.
До прохолодних влоговин,
Чуючи дзенькіт відра, –
Сходять слухняно корови
З пагорбів ситних Дніпра.
Чайки півсонні повільно
Плинуть на гребенях хвиль,
І жабуринням окільним
Тхне, мов колись, звідусіль.
Зовсім життя не змінилось
Біля струмка між калин, –
Дякую Богу за милість
Змалечку любих місцин.
26.05.18

Людям, вічно набурмосеним,
Видається все не так.
Набурмосені відносини
Дошкуляють, як чиряк.

Ні нещирі перепросини,
Ні фальшивість обіймань,
Не поможуть набурмосеним
Перейти бурмосну грань.

Моя любов, моя печаль,
Моє кохання чарівливе -
Крізь тиху вечора вуаль
Просвічує сяйливе диво!

І як до нього не спішить,
Й у сні мені цей рай не сниться –
Те тихе полум`я душі,
Красою сповнене по вінця.

Немов неонова ріка,
Що у Дніпрі палає тихо,
Торкається щоки щока,
В очах коханих – іскри сміху…

І ніжні пестощі руки,
Солодкі вустонька кохані,
Цілунки пристрасні щемкі
В запаморочливому стані…

Пругке єднання інь і янь
І повне море насолоди,
І вибухи вулканні коди,
І гіркота німа прощань.

Удвох плекаємо цей сад,
В якому сакури проміння!
Й не осипається краса,
Як вічної весни цвітіння!

25 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не по мені,
як намір обганяє розум,
як зверхницька мета
здоровий глузд зміта...

В час, коли співають солов`ї,
І черемхи китиці пресвітлі
Розливають пахощі свої,
Це кохання диво в нас розквітло!

Я забув од захвату слова,
Розтопилися страждання гори.
Бог Ярило нам подарував
Любощі у цю – найкращу пору.

Крізь пташок мелодію в`язку,
Музика лилась хмільного шалу.
Пелюстки магнолії й бузку
Пестощі п`янкі переплітали.

Чашечка розкрилася твоя,
Мов троянда зашарілась ніжно.
Млів од погляду палкого я.
З нього щастя промінь білосніжний

Все єство блаженством огортав,
Різні дарував його відтінки.
І єднав, мов нитка золота,
Дві – кохання спраглі – половинки.

Обвивав так лагідно, як плющ,
Старовинні замки обвиває.
Дякуєм! Ти, Боже, всемогущ,
Дарував леліяння розмаю!

24 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Голубий серпанок спрагло із цеберця п'є
прохолодне, білорунне молоко туману.
Дай напитися любові, джерело моє,
і медовим поцілунком причасти кохану.

Загубилися у травах весни осяйні,
та душа заголубіла в волошковім раї.
Залюби мене до млості, подаруй мені
ту мелодію кохання, що гітара грає.

Доторкнися лебедино до чуттєвих струн,
ось послухай калатає серце безупинно.
Ти мій легіню сердечний, -пристрасний чаклун.
Ділим яблуко спокуси на дві половини.

Зашарілись на раменах маками вуста,
в срібних росах стелить літо килими парчеві.
Царини ясна кульбабка - зірка золота,
вік би квітнути жасминно у твоїй любові.

Г.С...
Може щастя побачу,
Може стріну біду,
Як не буду ледачим
І до тебе піду.
Ти така балакуча
Й так співаєш увись,
Що і я неминуче
Заспіваю колись
Про світання й смеркання,
Про Пегаса й Парнас, –
Про надію останню
І уперше – про нас…
19.05.19

Недолугі хохли
Віддали і меча, і кресало,
І коня пропили,
І свободу зміняли на сало.
Стогне, плаче земля
Її душу ізнов розіп'ято.
Чути сміх москаля
України довічного ката.
20.05.19р.

А небо знов таке сумне,
Укрите сірою габою.
І огортає враз мене
Вселенська туга – за тобою.

Вистрілює Амура лук,
Стріла у серці, у моєму.
Кривавлять рану сто розлук
І тьмарять неба діадему.

У океан сумний одчаль,
О душе моя, в поміжгроззя,
Немов прибило цвіт мороззя,
І навкруги – сама печаль.

Куди поділася, красо?
Чому у серці стільки муки?
Я поринаю в мертвий сон,
Щоб швидше час минув – розлуки!

18.05.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Будь зі мною, коханий,
Зачаровуй мене,
Хай блаженство відрадне
Щастя не омине!

Затріпоче метелик
У душі золотій,
Теплі ковдри постелить
З пелюсткових надій!

Чарівливо у грудях
Залоскоче любов,
Милуватися будем
В колисанці дібров!

Незабудки розквітнуть
В небесах, милий мій,
І завруняться квітнем
У любові живій.

А сколошкаєм трави,
Ніжність вип'єм з роси,
Ти на небо, коханий,
На руках віднеси!

Де червоні вітрила
Огортають серця.
Де любов посріблила
Світ безмежний  Творця!

Ти - неба очі голубі,
а я - квітуча нива.
З тобою в радості й журбі -
щаслива!
Дарує доля нам любов,
надію, віру!
Сьогодні зранку дощик йшов
крізь серце... Віриш?

Ти птахом в небеса гайнув
і зник у синій висі.
Я за тобою, а в саду
цвіт вишні.
Марелі - роси із яси
п'ють бурштинові.
У вирії лелек баси -
мов клич любові.

Ти ніжний, райдужний мотив,
відлунням понад гаєм.
Душа метеликом тремтить -
кохає!
Шукати де б не довелось
життя маршрути -
весни калинової брость
нам не забути.

Коханий мій, я не цвіла б
на світі цьому.
Якби не мала два крила
невтомні,
що піднімають до небес
в обіймах дужих.
В твої очах мій погляд щез -
зорею мружить!
2019р

Це дівчатко мале бур'яном на околиці,
кропивою посічене, різками бите.
Із-під лоба дивилися очі шовкові ці,
на губах кров запечена, личко немите.
І голодна й налякана, пестити нікому,
безпросвітно матуся всміхається пляшці.
Татуся Бог прибрав на Купальську ніч рік тому.
В халабуді собачій сидіть бідолашці.
І бувало засне там, а мати не кинеться,
аж до ранку з коханцем горілку пиячить.
До обіду проспиться з синцями на вилицях,
і не соромно, зморена, привид ходячий.
Пригорне до грудей свою доню нечесану
і відправить жебрачити. Люди хороші -
нагодують, з собою дадуть, гидко декому
рахітичній сирітці вичісувать воші.
І одЕжину знайдуть, пригріють і виженуть,
як дворняжку на вулицю - та не заплаче.
Оченята збентежено дивляться, не змигнуть,
не відводячи погляду, в душу неначе.

Як настали зими олов'яні хурделиці
в дитбудинок забрали, там всяке бувало.
Підросте і забудеться, все перемелеться...
Не забулося, в нічку колючу не спала.
Пригадалось, як мати кричала од відчаю,
не віддам я нізащо!  Град - сльози невтішні.
І палила й кусалась, і вила вовчицею.
Цілувала в останнє...Прости, доню, грішній!
Пригадалось, як ляльку украсти хотілося,
як лайном намастили окраєць хлібини.
Не донесла до рота, хтось вибив, тремтіло все
від образи, жорстокості серце дитини.

Крізь роки промайнуло, не стерлося ластиком.
Залишилось цвяхом у душі вже дорослій.
Чоловік непоганий і донечка ластиться.
А на серці нудьга, тож зібралася поспіль
і поїхала в селищну раду дізнатися,
де болюче дитинство ставало на ноги.
Чи стоїть її хата, жива іще мати ця,
що незнала до рідної доньки дороги?

Ось знайома хатина і хвіртка й околиця,
халабуда в садку, запорошена млою.
Все впізнала миттєво, до Господа   молиться,
щоб не впасти на мамині груди малою!
2019р

Надворі літня злива
Розкрива пелюстки.
Будь зі мною щаслива,
Як ніколи, ні з ким!

Будь зі мною, як пісня
На вустах співака.
Як веселка, що висне
В ніжнім небі легка.

Поцілую у очі,
Ти – моя золота.
Хай метелик тріпоче
Унизу живота.

Хай жага, як у раї,
Розквіта навесні.
І любов огортає
В найчарівніші дні!

14 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Розцвітає черешня у нашім саду,
Білим цвітом траву навкруги засипає.
Я думками до мами прилину, прийду,
І її у весняному сяйві згадаю.

Сяде рідна за стіл під черешню оту,
Ляжуть руки її на худенькі коліна.
Зніме болі й жалі, і душевну сльоту,
І думками до діток-онуків полине.

Ми розбіглися всі по далеких світах,
І шлемо їй листи, а частіш — телеграми.
Із черешні в саду білий цвіт обліта,
Пелюстки, наче діти, злетілись до мами.

Бджолиний рій
Заплутався у платті
Бузкового куща
І так гуде!
Троянда квітне
Золотим багаттям
І хвіртка хлипа —
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить
Мозок охололий —
Ти де, коханий,
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка.
Питають квіти, яблуні —
Де ти?!

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

О, Боже, мій Боже,
що сталося, знаєш?
Над степом лечу -
ковилою згораю.
В ліщину вростаю 
корінням, корою,
ридаю над світом,
нуджуся любов'ю.
Терпіння шукаю
в зажурі, та долю
я не проклинаю,
під  небом  не встою.
Впаду в свіже сіно
зануривши тугу
од відчаю - тліном,
дощем від - наруги
а сонцем від - мрії.
Збуди мене, любий,
зціли від застуди,
цілуй стигми, груди!
І дихай зі мною
гірким естрагоном
і трунком сп'янілим
невтомні - невтомно,
щоб жити хотілось,
в обіймах - померти...
У краплі сльози - 
відбивається всесвіт! 





 
 

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018