Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Паленіли бурштиново,
присмак ночі на губах.
Тануло в зіницях слово,
ніби хмарка в небесах.

В серці бабка дзеленчала,
а крізь крильця - чудеса,
від причалу до причалу -
човником пливла свіча.

Краєвиди снів бентежать
(не копатимусь в душі).
Від насупленої вежі -
загубилися ключі.

Обплели густі ліани
вікна, стіни цегляні.
Ти співай, співай коханий,
ту мелодію мені,

що в твоїм я чула серці.
(Звук "ля" видасть камертон.)
Нас накриє срібним скерцо
теплий місяця хітон.

Розіллєм протяжні ноти
в унісон коханню ми.
Дотик вуст на стогін дотик -
пряний запах куркуми.

Шепіт музики твоєї
хвилю розтривожить мов -
береги ми однієї
річки з назвою - любов!

Г. С...
Смієшся ти - і я радію,
Сумуєш ти - і я журюсь,-
Розчарування і надії
Знедавна ділимо чомусь.
Немов злились в єдине ціле
Озерце змушено струмки,
А там на двох і штиль, і хвилі,
І риби, й полиски луски.
І струмувати нам довічно,
Співзвучно радості й журбі, -
Раз відчуваю органічно
Себе змілілого в тобі...
19.09.19

На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить
Вчувається чийсь гомеричний регіт.

Немов повилітали духи злі
І казяться в небеснім фіолеті.
Стрибають п`яні відьми на мітлі,
Насмішки відпускаючи у леті.

…А сад - із чорносливу мов ріка –
Зіщуливсь, підібгав, як ноги, тіні.
Під співи заспокійливі цикад
Зітхають зорі тихо в мерехтінні.

22-23 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́

Це літо
багате
на дощ
і спомин,
оздоблений ромом.
У небі
загоєним громом
чалапають
залишки прощ.
Це літо
маєтне
на дощ,
що пахне гірким
полиново
і так суперечить
в основі,
де соснами
журиться хвощ.
...Це літо ―
вигадливий
дощ.
Веселки ―
у закладки книжки,
яку ми придбали,
ох, нишком.
Коли?.. Чи кому?..
Серед товщ.

2017

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

О, мій наглядачу, чи просто так - глядачу,
Постань на цій горі, і подивись туди,
Куди дивлюся я. Чи ти так само бачиш
Ці пагорби, цю ніч, мансарди і сади,
Міщан і жебраків, священиків, юдеїв,
Героїв і катів, повій і лихварів,
Циган і чаклунів, магістрів і спудеїв,
І Ринок, і шинки, і зорі угорі?
Глухонімий ландшафт, чорніше не буває:
Ні звука, ні вогню, ні лампи у вікні,
Ні гомону птахів, ні тремоло трамваю -
Лиш тіні тих, хто зник. Ти бачиш їх, чи ні?
Усіх, які жили за мурами міськими,
Там де тепер імла і обриси дзвіниць
І кам’яниць - не Рим, не Царгород, не Київ
І не Єрусалим, хоч можна пасти ниць,
Торкинутися чолом затертого каміння
Престолу вівтаря, або Стіни Плачу
І попросити... Втім, ні віри, ні уміння
Не вистачить... Тому я краще помовчу.
Вони пішли - і все. Не чути навіть кроків,
Вони пішли давно, й не з нашої вини.
Залишились лише нашарування років,
А ми? Ми - тут, але ми - зовсім не вони.
Дивися: серед хмар посрібленим уламком
Завмер півмісяць. Ніч, і темні ліхтарі,
На Замковій горі одна стіна від Замку
Мов Храмова стіна на Храмовій горі.
О мій наглядачу, мій власний конвоїре,
Мій ангел-вартовий - уже минає ніч,
На ранок буде дощ. І небо світло-сіре
Розчинить у дощі останні сім сторіч.
Не знаю - ти глядач, чи автор, чи учасник,
Мов мармуровий лев - холодний і німий,
Ти констатуєш факт, що неодмінно, з часом
Так само, як вони, колись підем і ми.
І буде все, як йшло ... У жовтні буде хмарно,
У грудні - дощ і сніг, у березні - трава...
Й лежатиме під склом в крамниці антикварній
Годинник, що колись я їй подарував.

Зустрічай мене, як чужу.
Як таку, що не знав ніколи.
І окресли мені межу,
Підрубавши любов під корінь.

Не стрічай мене у дворі.
Не відводь мене до зупинки.
Хай ударить між нами грім -
Пам'ять випалить до пилинки.

Ти іди собі. Не підводь,
як за крок упаду до прірви…

Бо сказав же мені Господь:
- Я із серця його не вирву.

Обійдемося нині без присвят.
Слова знайдуть жаданих адресатів.
Відомо – час не вернеться назад.
Але його не треба повертати,

бо сходить сонце у новому дні
і музикою повняться світанки.
Тепло, що подароване мені,
примножувати буду доостанку.

Аби лиш я́́сне небо голубе
в очах бездонних не губило чару.
У тих глибинах я знайшла себе,
напоєна Любов’ю – вищим Даром.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Любов твоя накрила, як цунамі.
А я не вмію плавати, на жаль.
І я тону, розмахую руками...
Я наче захлинаюся... Біжать,

течуть крізь мене хвилі непрозорі -
Думок уламки… Господи, прости!
Мені проміння простягають зорі,
а я до них не в силах доплисти…

Ця дика боротьба між берегами...
Триматись, що є сил, чи йти на дно?
А хто розкаже світові і мамі,
що там, на дні - насправді все збулось ...

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Відведи у щастя,
де життя чудесне,
папороті рута
любо червоніє.
Де блаватні ріки 
омивають весла,
підганяє човен 
вітерець надії.

Постели парчеві
на озими крижми,
обпечи цілунком,
мудрими словами.
Прихили до неба
сонячного, чи ж ми
не ходили разом,
Боже, манівцями?

Лабіринтом думи,
а тунель любові
оминали завше
на шляху тернистім.
Скинь із небокраю
котики вербові,
у пусті долоні -
золоте намисто.

Сповивай натхненням,
віршем незабутнім,
розливай барвисту
пісню над рікою,
розмалюй пастеллю
моторошні будні,
доторкнися тіла
щемною струною.

Розгойдай все вище
гойдалкою висі.
(Злети у падінні,
у падінні - злети.)
Та не спопелити
в прілім падолисті
змучені безсонням
зоряні сонети.

Не благала в долі
ні мілкого броду,
ні веселки в полі,
бусла коло хати
не тому, що горда,
бо не знала зроду,
як до твого серця
берегом пристати.

Не візьму до тями,
нащо хмаровиння
чорною габою
огортає вічність?
П'ю сріблясті роси,
мов ігристі вина.
У душі блаженній
я плекаю ніжність...

2019р

Спохмурніли, посивіли тихі небеса,
Без голубки сизий голуб залишився сам.

І завжди розповідати друзям він готов
Про красуню темнокрилу, про свою любов.

Чи злітає десь на гілку, чи в надхмарну синь –
Скрізь його наздоганяє від голубки тінь.

«Ми отут зустрілись вперше, там – літали ми,
І голубились до рання ніжними крильми.

Бачу ось гніздечко наше – тільки голуб зна –
Про кохання воркували з нею допізна.

Пташенятко, наш синочок, ріс поміж цих віт.
Виріс, випурхнув з домівки у широкий світ».

Голуб знов гніздо будує, носить гілочки,
Ніби пам`ять про подругу, пам`ять на віки.


Щоб дивились пташенята, й поки є цей світ,
Свою пару так любили, як татусь і дід.

10 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С...
Як ти там, де я не був ніколи
І куди спрямовую думки
В час оцей, коли на видноколі
Збуджено спалахують зірки?..
Бачиш їх чи сонце там ще сяє
І снують довкола безпуття
Ті, кому не видається раєм,
А у рай оздоблене, життя?..
Чим тебе привабила вечеря,
Що бажання говорить нема, –
Чом ти мною більше не химериш
І мовчиш знедавна, як німа?..
Чом тобі сьогодні без учора
Солодко і радісно стає,
Бо мене розлука тільки морить
І єство розчахує моє?..
06.07.19

Усім тобі завдячую, любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.

Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.

Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
тобою влітку, як жила на троні.

За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.

За всю тебе, моя любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли ти стихла,
накривши смерть ряднинкою простою.

29 лютого 2004 р., Київ

Мені віднялася мова. Звуки, знаки і літери,
Дієслова, іменники та решта її частин
Років зо п`ять як зникли - від того страшного літа,
Коли я читав новини й зачитувався Толстим.

Це відбулося швидко. Фактично майже одразу -
Та класикові не варто ставити це у вину.
Я тоді перечитував «Севастопольские рассказы» -
Можливо, найкраще з усього, що я читав про війну.

Мені віднялася мова. Точніше, її забрали,
Мене не спитавши, привласнили удавані хазяї -
«Зелёные человечки», «Товарищи генералы»,
І інші, хто, як не прикро, також іі носії.

Мені віднялася мова - усна, потім письмова
Я вчив її з другого класу, хоч інших тоді не знав.
«Велика й могутня»? Та байдуже - але цією мовою
На наших родинних цвинтарях написані імена.

Мені віднялася мова - і лексика, і граматика.
Де я тепер шукатиму пари для своїх рим?
На бастіонах Сходу загуркотіли гармати,
Як у Толстого - у книжці, в якій ідеться про Крим.

І от я мовчу, розгублено руки розвівши в сторони
І що сказати, не знаю. Точніше, не маю як
Чомусь невимовно сумно, а часом - відверто соромно
За цю «правдиву і вільну», й за себе, як носія.

Отак онімів - що зробиш? - далі хіба засліпну,
З поводирем ходитиму по болотах і лісах.
Світ мене не ловитиме - нащо я здався світу?
Писатиму вже, як пишеться - «еже писах писах».

І може, одного разу на березі моря встану
І раптом відчую - невиразно, а потім усе ясніш
Цей берег, що повернувся до попереднього стану
І мову, що повертається у мій кострубатий вірш.

Війна за Небо. Тисячі життів
Сплюндрованих, роздавлених, розп'ятих,
Вже скінчених та знову розпочатих,
В ім'я та проти знищених богів…

Не мати почуттів,- в чуттєвім світі жити.
Не мати сенс жалю,- коханням скаженіти.
Весь Світ загине, бо загину я.
Чи Всесвіт не моя краплина крові?
А кров тече з любові до життя.
Хай це життя лише для смерті маю,
Чі пекла світ не гірший світла раю?
Все Вічність… Чи Буття, чи Небуття…
Війна за Небо. І одне моє життя.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Пеньюар шовково-ніжний
одягає ніч духмяна.
Ти пухово, білосніжно
огорни мене, жаданий.

Остигає кава чорна
в мигдалевім амаретті.
Мідний дощ  - гучна валторна,
крушить сутінки на злеті.

Губить в небесах підкови
білий кінь - Пегас надії.
В поліфонії любові -
вмиротворення стихії.

Чуйний дотик первозданний,
світ гойдає органічний!
Я люблю тебе, коханий,
і триватиме це вічно!

Доки радість безупинно
вип'є кров мою до краплі.
Доки пісня лебедина
розриває душу навпіл.

Доля райдуги малює
на сусальній акварелі.
Доки серце, що люблю я -
б'ється хвилею об скелі.

В царині земного раю,
млосній пристрасті шаленства -
від блаженства помираю
й воскресаю від блаженства!

Поговори зі мною, не мовчи, коханий,
про те, як плачуть верби над рікою.
Як літепло сопілкою сумною
торкається найтонших струн душі і ранить.

Мелодія у серці проростає болем,
і спомини з глибин здіймає світлі.
Таке сполохане, тужливе літо -
черешні вдосталь, тільки спека вуглить поле.

Ти розділи печаль трагедії зі мною.
Лікують біль - любов'ю, а не часом.
Затемнення зникає, доля часто
вкриває світле небо чорною габою.

А нам би кольорової веселки, чом ні?
І милості у кожнім щемнім звуці.
Не сльози на трояндовій  пелюстці,
а крапельки роси, ти спробуй не солоні.

Треба жити, друзі… – Треба жити
Та шукати в завтрашнє доріг,
Поки шлях нетоптаний розкритий
І такий привабливий для всіх.
Треба жити, мила… – Треба жити
Та у правду вірити свою,
Попри балачки несамовиті
Родичів у щастя на краю.
Треба, Вітю… – Треба пообідні
Готуватись до вечірніх свят, –
Раз живу упевнено і гідно
Навіть після найгіркіших втрат…
27.06.19

Тиша. Сповідь. Мій слухач - ця ніч,
Кінчиком крила стираю сльози.
Мамо! Пташеня своє поклич!
Аби разом в піднебесну просинь...

Син твій одинокий пілігрим,
З дня розлуки вогнептах-мовчальник.
Шерех суму в крапельках жури
Ріже пам'ять на скалки печалі.

Думав, проживеш хоча б до ста,
Але спиш під травами-вінками.
Вирвано з родинного гнізда
Оберіг тепла, наріжний камінь.

У безсмертних закороткий вік,
Удихнув - і вже прощатись треба.
Лиш у снах я бачу мамин лик,
Наяву - пусте й холодне небо.

25.06.2019 р.

В'яли  лІта рясні спориші,
прохолодою дихала осінь.
Не жила у обіймах душі,
не плекала дощі сріблокосі.

Смутком очі тьмяніли колись,
прісні будні бродили, аж поки
пересічні шляхи не зійшлись
на крутім перехресті широкім.

Міражі, алегорії снів
розчинились у вранішніх росах.
Акварельний мольберт почуттів
окропила любов -вінценосна.

Аритмія у серці щораз,
щастя ніжності - сонцем під вії.
Не з'єднає розчулених нас
інтернетний зв'язок ненадійний.

У приваті мого забуття
для кохання відчинені двері.
Ти для мене не тільки життя,
крапля крові на білім папері.

Обмаль нам залишилося втіх,
золота мить - найвищої проби.
Із мережі дум м'ятних моїх
ти не зникнеш ніколи, любове!
2019р

Г. С...
Це не уява і не сон,
А прозвістилась правда гола, –
Два серця б’ються в унісон,
В одну єднаючи дві долі.
Тож менш “мене” й “мені” стає,
З недавніх пір, невипадково, –
Бо тільки “ми” одвічно є
Надійним свідченням любові…
23.06.19

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ты близко и за морем в одночасье.
Мне плохо без...Мне без тебя никак,
Любить тебя, какое это счастье,
мой ненаглядный, искренний чудак.

Мне свет не мил, когда тебя нет рядом,
терзает ревность и гнетет тоска.
Мне, мой хороший, многого не надо -
глоток любви и сердца облака.

Объятий плед и теплый свет в оконцах.
Внутри души - воздушный мотылек,
гроздь веточки сирени, капля солнца.
В глазах отображение, как Бог!
2019р

Дитя малює світ на площині -
Будинок, сонце, квіти і дерева,
Синіє смуга неба угорі,
Уся земля - у кольорі зелена.

Омріяне - у лінії прості,
Емоції - у кольори локальні,
Іронію і помисли складні
Уписує у обриси звичайні.

Ми бачимо, де доля наша є,
Воліємо рукою дотягнутись -
Картина малюка у даль веде
І вимагає душу відгукнутись.

Її утілює у цих речах,
Указує, які вони нагальні
А обрії міняє на очах,
Які у суєті були банальні.

І що би не шукали на землі,
Яку би долю обіцяло небо,
Цінуємо, як істини святі -
Будинок, сонце, ДІТИ і дерева.
2019

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Мовчу як тінь після дощу
Вчорашнє вкопую
І згоден вже на нічию
Думками пробую…
Усі живі біля ставка
Соми підплигують
А липень жарить… близько ста
Мовчу відлигою…
20.06.2019.

Він мене рятував від пустелі,  наруги,
і жури безнадії, набридливих злив.
Простягав дружню руку над прірвою туги
і сльозу відчайдушну цілунками змив.

Дарував  зорепад, зачаровані вірші,
осипав первоцвітом зворушливих слів,
серенади співав соловейком, у тиші
очеретовій вітром вночі шепотів.

Ніс мій хрест, коли сили втрачала, свідомість,
осіняв шлях чумацький і нищив пітьму,
піднімав до небес спраглу душу. Натомість
чим віддячу йому? Чи віддячу йому?

2019р

А десь громи стинають спеку дня.
Їх чути за надривами гучними.
Здіймаюся у прислуханні я.
Та ось він, дощ - краплини, ріки, злива,
аж лячно.
В небі крешуть блискавки,
неначе змії.
Можуть укусити.

Твоєї доторкнутися руки
і, хай там що,
у піднебессі жити…
Чи в наднебессі?
Зараз, бо коли?
В рожевих мріях ніжитися зранку.
Ми – білі перевтомлені воли
чи небом переповнені орли?
П’ємо сонця, ще молоді, у дзбанках.

А десь громи стинають спеку днів
і так зухвало крешуть блискавиці.
А ми… А нам сам Бог в серця наспів.
Для почувань.
У легкокриллі.
Птиці.

Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі
Я тобою милуюся, мила.

Мовби легкої радості змах –
Личко свіже у сні рожевіє.
І усмішка на теплих устах
Розтеклася красою під вії.

Ти – мій цукор, лукум і рахат
У найкращій з кохання ідилій.
І струмує щемкий аромат
Із волосся розкішного хвилі.

Найспокійніші миті оці –
Ніби пристрасті тихе відлуння.
Відсвіт любощів там на лиці –
Щастям світиться спляча красуня.

14 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Безпорадно холонули груди,
Та були мої кроки легкі.
Одягла рукавичку на руку
Не з тієї, чомусь, руки.

І здалося – чимало східців,
А я знала – їх тільки три!
Поміж кленів шепіт осінній
Шелестів: «Зі мною помри!

Ошукала мене підступна
Доля, зрадила, от і край».
Відгукнулась я: «Любий, любий!
Я з тобою помру. Чекай…»

Пісня зустрічі, що востаннє...
Темний дім засмутив мене.
Тільки свічка горіла в спальні
Незворушно-ясним вогнем.

2019

Як гарно, що Антон у парі.
Вже народилася Варвара!
Улюблена дружина Настя
Подарувала КЕЛИХ ЩАСТЯ!

Переливається безмежно
У море почуттів бентежних!
Із келиха воно піниться,
І не вагомі всі дрібниці,

Оточуючі, що навколо,
Бо є міцне родинне коло:
У ньому сенс життя, наснага!
Куточок затишний, повага.

Напругу геть та хвилювання!
Зростає донечка жадана.
Та й незабаром – перші кроки
У мальовничий світ, широкий!

Бажаємо добра, турботи.
Не знати горя та скорботи.
Добробуту, кохання в домі!!!
Щасливої для всіх вас долі!!!

09.06.2019
Свидетельство о публикации №119060905064

Сьогодні місяць - в аурі туманній,
Із золотистим сяйвом в небесах.
Здається, сповила його омана.
Він – ніби правда – в неправдивих снах.

Лише якусь її частину бачиш,
Котра являє істини сумні,
Серпанком всі спеленані неначе –
Красивою обгорткою брехні.

8 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я згадую її чарівні очі,
Рахую дні і їм втрачаю лік.
Душа, неначе рана, кровоточить,
І жити набридає взагалі.

Коли коханої не чую сміху,
Не бачу ніжних, сяючих зіниць.
Стають нікчемними життя утіхи,
Дощі ридають, впавши горілиць.

І туга стискує дедалі більше,
Дарма звучать римовані слова.
Усі на світі присвячу їй вірші…
Душа, як вовк, все ними завива.

Хоч днів отих залишилося мало,
Та у розпуці тягнуться німій.
Коли б вони, як молоко, збігали!
І розпач порозхлюпували мій!

7.06.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Є люди,
які ніколи не будуть зайвими.
І навіть в негоду -
сяють для тебе знаково.
Вони ніколи
не стануть твоїми ранами
і заповнять собою,
коли необхідно, вакуум.

Ці люди - безцінні скарби
у твоєму сховищі.
Вони - твоя пісня,
предивна,
багатовимірна.
Вони - твоє небо,
сприятливе середовище,
тому, ти готова
довіку їм бути вірною.

Вони не чужі,
не приходять в твій день
туманами.
Вони гріють на відстані.
Пускають у серці корені.
Виростають в тобі
надглибокими океанами
світла,
якому ти
з першого дня підкорена.

Видихають любов
і вдихають усі твоі дивні вибрики.
Конвертують усе це
у серці своєму в музику,
щоб вберегти тебе
від всесторонніх вивихів.
Ти можеш за них триматись,
не будучи, навіть, друзями.

Ці люди, як треба,
навчать тебе знову дихати.
Вони - твої ангели,
сяють для тебе знаками.
Вони вірять у тебе
і вкажуть можливі виходи,
без осуджень,
без докорів...
просто вірять у тебе
...ДЯКУЮ.

Я все слухаю тихо і млію –
Під чарівної палички змах:
Ти – моя, Золота Ностальгіє,
По прекрасних у людства часах.

Ти – мов голос умерлого царства,
І відгомін священних ідей,
Де закони шляхетні лицарства
Домінують в суспільстві людей.

Де сидять злодіяки по тюрмах,
І ховають у таврах лоби.
Де волхви – доброти деміурги –
Жити вчать без пихи і злоби.

Де ворони не каркають люто,
Й не плазують, як змії, людці.
Де краса – ідеал абсолюту
У стосунках незаздрих митців.

Де не швондери правлять – таланти,
Прометея вогонь не згаса.
Й трударі, як високі атланти,
Підпирають святі небеса.

І по хмарах – дорога до раю –
Там де мир, там де мир – без війни.
І від пострілів не умирають
Найпрекрасніші доньки й сини.

У містах – як Венеції ера,
Золотої то відсвіт доби.
Чарівні, лебедині озера
І воркують вгорі голуби.

Тонкий слух, як мембрана, антена,
Ловить все наяву, не вві сні –
Вальси Штрауса, вальси Шопена,
Під бандуру – народні пісні -

Ті, що славлять козацьку свободу,
І ридають в гаях солов`ї.
І буяє навколо Природа,
І побожно шанують її.

Де трояндове благоухання*,
Канделябри свічок золоті…
І співає поет про кохання
Так, неначе востаннє в житті.

Так уяву збудив таємниче,
Розтягнув її всю – до межі –
Це піснями Іглесіас кличе –
Ностальджі, ностальджі, ностальджі!

*Благоухання – від рос. Благоухание – даруйте за вжитий русизм.
Здається він непогано вписався в українську мову.

3-4 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перетікає вже весна у літо,
Кульбаби сиві – в тополиний пух.
І смутком чарівливим оповито
І ліс, і гай, і поле – все навкруг.

Стоїть дозріла зелень ув обнові,
І марево пресвітле у очах.
Немовби жінка в сукні смарагдовій –
З туманом білосніжним – на плечах!

Немов би розквіт і немовби старість
Змішалися, з`єдналися в одне.
І по життю ідуть собі у парі,
Як ніч і день, веселе і сумне!

2 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У Париж твій проляже маршрут,
Будуть враження в тебе нові,
Ну а я сумуватиму тут –
Се ля ві, се ля ві, се ля ві.

О мій смутку, залиш, не тривож.
Ще не рушила мила у даль.
А чому ж то на віях ця дрож?
І печаль, і печаль, і печаль…

Ще попереду стільки розлук!
О не рвися, ти душе жива!
І стискають лещатами мук
Ці слова, ці слова, ці слова.

Я душею в тобі – кожну мить,
Виллю тугу смертельну дощу.
Наче поїзду біль стукотить:
Не пущу, не пущу, не пущу!!!!!!!!!!!!

…Їдь, кохана. Забудь про сумне
Ще попустять ці муки мої.
У розлуці розрадять мене –
Солов`ї, солов`ї, солов`ї!

*Се ля ві – таке життя ( фр.)

1 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вона в мене краде кохання і жде,
коли зашаріється вечір.
Її неслухняне волосся руде
лягає любистком на плечі.

Помада  багряна  вкриває вуста
пекучим цілунком щоразу.
Розбещена, втішна, свята простота -
ця імпровізація джазу.

Усі вдовольняє потреби його,
вітрила наповнює морем.
Лікує від стресів, депресій, всього
тілесного й душу відмолить.

Частує чар зіллям, *ратундою чвар,
і сни навіває чудові,
сонети фарбує, кладе на вівтар
освячені ризи любові.

Як тільки стемніє, троянда-зоря
за їхніми шторами стежить.
Можливо, то я краду? Може, то я
беру, що мені не належить?

*ратунда - солодко - гіркий перець
2019р

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

В палких обіймах терпну, млію,
цілунком зваблюю вуста,
плекаю стомлену надію -
ввіійти в альков любові. Та -
нічна зоря не згасне в небі,
а нам ряхтітиме весь час,
хай Ероса чутливий лебідь
оголених укриє нас.
Антуріум розквітне ще раз,
бажання - колотий горіх -
розкриє таїну печери
для насолоди, млосних втіх.
І потечуть блаженства соки
нектарами, і камертон
розбудить водограй в глибоких,
цілющих надрах, стогін-сон
зірветься з губ кармінних
ніжно,
заб'ється пульс. Іще... Іще...
Прискориться, натягне віжки,
і понесеться жеребцем
до ароматних феромонів,
п'янких грудей, медових сот,
до пристрасті - жага уповні -
не вичерпала наш цейтнот!

Антуріум - чоловіча квітка.

Дзвеніла музика в саду
Щемким і невимовним горем.
Так свіжо й гостро пахли морем
На блюді устриці в льоду.

Сказав мені: « Я вірний друг!» –
Торкнувся сукні переможно.
О, як з обіймами не схожі
Ці дотики жаданих рук.

Так пестять кішку або птиць,
На вершниць дивляться граційних…
Лиш сміх в очах його спокійних,
У війнім золоті зіниць.

Тужливих скрипок голоси
Співають над нічним туманом:
«Ти Небу дяку вознеси,
Бо вперше тет-а-тет з коханим».

2019

Вечора відсвіт червоний
Тоне в багровій воді, –
Берегом тупають коні
Сірі і темно-руді.
До прохолодних влоговин,
Чуючи дзенькіт відра, –
Сходять слухняно корови
З пагорбів ситних Дніпра.
Чайки півсонні повільно
Плинуть на гребенях хвиль,
І жабуринням окільним
Тхне, мов колись, звідусіль.
Зовсім життя не змінилось
Біля струмка між калин, –
Дякую Богу за милість
Змалечку любих місцин.
26.05.18

Людям, вічно набурмосеним,
Видається все не так.
Набурмосені відносини
Дошкуляють, як чиряк.

Ні нещирі перепросини,
Ні фальшивість обіймань,
Не поможуть набурмосеним
Перейти бурмосну грань.