Прости, що вечір цей сумний
Тобі печаль гірку навіяв.
І опустив на ніжні вії
Вуаль журливої мани.

Моя кохана, не сумуй,
Ми вже зустрінемося скоро,
Я не лишу тебе саму
Із тугою й розлуки горем.

О люба ластівко, твоє
Хай серденько заб’ється лунко,
Й палкого радість поцілунку
Тебе усю враз обів’є.

Хай смуток більше не пече,
Розвіє темряву зрадливу
Та трепетна віолончель -
Дарує звуків щастя диво!

4 листопада, 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не запитуй мене, де так пізно була
і чому діамантами очі іскряться?
Я шампанське пила із того джерела,
що дарує чаклунці божественне щастя.

Не казала нікому й тобі не скажу,
де рожеві фламінго купаються в росах,
й фантастичні наяди на туги стежу
розсипають коралі надій вінценосних.

Мерехтить на повіках блаженна сльоза,
зорепадом спалахують миті казкові,
й дивовижно небесних очей бірюза
розчиняється терпко в смарагді любові.

Де сновиддя туманні з нуги й молока
благодаттю ночей всолодитись не можуть.
Виноградна лоза й кожна жінка тремка
без кохання дурманного - глечик порожній.
29.10.2020р

Тераса муз – прекрасний Гелікон,
Навколо танці, музика і співи.
Музичний Бог – великий Аполлон
Гра на кіфарі вельми чарівливо.

Росте гора в Беотії увись.
Як виросте ще вище від Олімпу?!
І Зевс могутній блискавкою: «Блись!» -
Розгнівався у сяйві власнім німбу.

Послав Пегаса диво зупинить.
Крилатий кінь помчав, мов навіжений.
Удар копитом. І блаженна мить –
Там джерело забило Гіппокрени.

Кастальське джерело. Вода п`янить,
Вона властивості чудесні має –
Натхнення подарує нам умить,
Усим гостям цього земного раю.

Купальниця Венера понад ним
Омита чудодійною водою.
Красується там тілом чарівним,
І вродою, навічно молодою.

Жили раніше на горі Парнас
В Елладі древній Аполлон і музи.
Святилищем мистецьким стала в нас
Тепер гора ця символічна, друзі.

У Франції об`єднання «Парнас»
З`явилось в дев`ятнадцятім сторіччі.
Поети в романтично світлий час
Писали тільки лиш на теми вічні.

Мистецтво для мистецтва там було –
Краса кохання і Природи велич.
Проблем сучасних, де добро і зло
У творчості не проростали зела.

Від дійсності тікали у казки,
Себе ізолювали від суспільства…
Й сьогодні йдем у казку залюбки,
Де час немов навіки зупинився.

Були такими Теофіль Готьє,
Леконт де Ліль, Ередіа Марія –
Значні поети. Бачення своє
Несли як ту – високу людства мрію.

Античні міфи в творчості жили,
Прекрасні форми, вишукана мова…
Виводило все людство із імли
Стилом відточене до блиску – слово.

І в Україні їх відчутний вплив
У неокласиків. Зеров Микола,
Клен, Филипович. Цим Драй-Хмара жив.
І навіть Рильському близька ця школа.

…Грот Аполлона відновили тут.
Ми стоїмо в цій напівкруглій чаші.
Яку красу казкову, «ліпоту»
Ми поглядом спостерігаєм нашим!

Мов на долоні Нижній став увесь,
І Флори павільйон, фонтан б`є вгору,
Скель нагромадження, ліс до небес,
І площа Зборів. Панорама моря,

Що Іонійським зветься. Дев`ять муз
Ерато, Кліо, Галія, Евтерпа,
І Мельпомена. Терпсихори блюз,
Уранія і Калліопа в вербах.

І Полігімнія співає гімн
Красі цій неземній, її полону.
І славить радісно усіх Богів,
Й найбільше, мабуть, Бога Аполлона.

7-8 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Цей чоловік колись любив мене,
а зараз просто дивиться на фото.
Ледь впізнає, минуле мовчазне
відлунням болісним - душі скорбота.

Води багато утекло... Граки
верталися бузковою весною.
І я про нього думала ж таки
хоч інколи і фарбувала хною

волосся посивіле кожен раз,
як сподівалася, що обізветься
й затихне річка повені образ
у листопаднім шелестінні серця.

І він згадає, надішле листа,
чи серед ночі зателефонує.
А я йому скажу, що вже не та,
у мене інший є, його люблю я.

А я йому скажу, - немає меж
всім нашим сумнівам і протиріччям.
В одну ту саму річку не ввійдеш
двічі...

29.10.2020р.

Перед холодом цим-безпорадна-
Я свої зачиняю крила.
Осінь вішає мокрі рядна,
Набундючує хмари-брили,
Котить, гонить мою надію
(Не відчуєш життя без болю).
Паперовим яскравим змієм
Відборю у мотуззя волю.
Хай метеликом, змієм-в небо!
Я до нього, а там-що буде...
Мені сонця без міри треба,
Щоб мої не схололи груди.
Безпорадна...та досить сили
Перебути зимові ночі.
Я свої зачиняю крила,
Щоб весною розплющить очі.

Сам Бог водив його пером барвистим,
чудові перла сипались з небес до ніг
парчевою габою падолиста,
аби природою він надихатись зміг.

Й поет вкладав у кожне слово щирість,
перемежовуючи з крапками й тире.
То птахою злітав в безмежний вирій,
то плакав над строфою так, що серце мре.

Його душа окрилена, на злеті
складала чуйні вірші, зоряні пісні,
плела корону із вінків сонетів,
та тільки не мені, та тільки не мені...

27.10.2020р

Якщо алеєю ми далі підем,
То п`єдестал побачимо за мить.
І статую величну Еврипіда –
Поет і трагік грецький то стоїть.

Скульптурі цій вже понад два століття,
Вона ще при Потоцькому була,
А творам – понад два тисячоліття,
І забуття не вкрила їх імла.

Боги - вони істоти демонічні,
Далеко їхній світ – не ідеал!
Художні відкриття ішли у вічність,
На кращі з них чекав овацій шквал.

Трагедії ці - «Олександр», «Медея»,
«Геракл», «Вакханки», також «Іполит»
Всіх глибиною вразили своєю,
Античний чудувався ними світ.

Поставлені в театрі Діоніса,
В Афінах, у самій столиці йшли.
Його з Софоклом і Есхілом місце,
Сто п`єс, доробок має немалий.

Хоча до нас дійшло лише шістнадцять –
Лежать немовби коло його ніг,
Сувій в руці – то найсвіжіша праця…
Він смерть і ту в змаганні переміг.

2 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ніч розстелила шовк осінній
На землю, небо і повітря.
Підбитий золотом, ясніє,
Накидка мов на плечах вітру.

І вітер огортає простір,
Багряне листя розвіває,
У груди ллє потоки млості -
Любові, ревнощів, одчаю.

Ці почуття такі бурхливі,
Як океан нічний у бурю -
Здіймається назустріч зливі
І трощить камені похмурі.

Цілують хвилі губи зливи,
З’єднались у падінні й злеті.
В стихійнім русі цім — щасливі,
Немов кохання двох поетів.

25 жовтня 7528 р. (Від Трипіля) (2020)

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

Мариться поезія природи,
поки ще у пам’яті жива
на свої капризи і дива –
то негода, то ясна погода...
та не цим забита голова:
на любов уже немає моди,
нині на елегії жнива.

І поети силосують книги,
вірячи всерйоз і жартома,
що на них очікує юрма,
наче неминучої відлиги –
осінню скресаючої криги,
бо зимою вибору нема.

Іній, завірюха і замети
поміняють сенсори доріг:
гальма, знаки – долі оберіг...
і у спілці вирішать поети,
що пора узятися за сніг.

Та на те і воля... у дорозі,
де еліту обирає край,
а чума рішає на порозі,
хто – у пекло, а кому – у рай.

Бо у голові – нерозбериха,
як міняти горе на біду
і не замерзати на ходу.

Та у гільдії поетів тихо.
Може їх не зачіпає лихо?

Може, я видумую біду?

10.2020

(Посвящается другу)

Улетели на юг журавли, слякоть, осень в разгаре,
облака гонит ветер - кудрявых овец череду.
Рассыпают дожди незабудки на тихом бульваре,
фонари приуныли и листья уснули в саду.

А ночной человек в ночь идет, чтобы душу стреножить,
чтоб никто не мешал мысли прятать в малиновый джем.
Собирать звездопад, как мурашки на собственной коже,
сердцем впитывать грусть и ночную тоску, а затем...

На бумагу класть фразы, обронены кем-то в подъезде,
(позаимствовать чье-то словесное - не воровство.)
Позабыл, кто он есть, но всплывают, как Аз, Буки, Веди,
те слова, что любимой писал кровью на Рождество.

Он не жил настоящим, а грезил в старинной беседке
ароматом её непослушных пшеничных волос.
И дрожал, как осиновый лист на надломленной ветке, -
не сложилось, как надо, не склеилось - переплелось.

Он страданьем лечил неуёмную страсть вожделенья
и молил небеса о пощаде, лишь ей посвящал
все сонеты, поэмы, мелодии до исступленья -
образ милой застыл в отраженье разбитых зеркал.

17.10.2020р.

Левкадська скеля поряд височить,
І про Сафо розкаже, поетесу.
Отож отут спинімося на мить…
Поезії писались їй чудесні…

Поет Алкей хмелів, як од вина,
Читаючи рядки оті чудові,
І палко їй освідчився в любові…
Та знехтувала гордо ним вона.

Чомусь дівчат Сафо любила більше
З родин багатих. Залучала їх
До гурту, і складати вчила вірші,
Співати, танцювати також всіх

Привчила подруг, і пісні творити.
Бо мала хист і ще й здоровий глузд,
Немов богині там були харити –
Служительки чарівні в домі Муз.

На острів Лесбос у Егейськім морі
Дух благодаті і краси зійшов…
Зазнало товариство дів… й докорів,
Там панувала збочена любов.

Та кажуть, що й чоловіків любити
Сафо могла й жила без забобон…
Богиню перевозив Афродіту
Звичайний смертний на ім`я Фаон.

За перевіз не взяв нічого з неї,
Її краса так вразила його.
Богиня чарівливістю своєю
Нагородила парубка того.

Кого хотів, закохувати в себе
Міг незвичайний чоловік оцей.
Сам не кохав нікого без потреби.
Й Сафо потрапила в його сильце.

І закохалася собі на горе –
Зневажив те кохання він сумне –
І кинулася в розпачі у море
Зі скелі, що Левкадською ми звем.

О дивна гра життя в богині Долі -
(І не щадить вона найвищий ранг!) –
За гордовиту пиху і сваволю,
Зневагу вдарив смертю бумеранг.

26 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В героя божа є ознака –
Усі він труднощі долав.
Он – Одіссеєва Ітака,
Для нього сповнена тепла.

Брил нагромадження величне,
Печаль і радість в нім сплелись.
На рідну землю, ой, незвично
Потрапив сплячим він колись.

Утікши з острова Цірцеї,
До феакійців так приплив,
Поневірянь зазнавши в неї…
Він тут накриті мав столи,

І зустрічали надгостинно –
Він найдорожчим гостем став.
Щедроти царські щохвилинно
Лилися просто у вуста.

І на Ітаку спорядили
Йому чудовий корабель…
Ну ось він, ось він – берег милий,
І нагромадження зі скель.

Де сонного його поклали,
І пінилась морська вода…
А феакійців на поталу
Зевс Посейдонові віддав.

Не бачить їм землі своєї,
Бо хвилі стали їх кінцем.
Бог моря – ворог Одіссея
Всіх обернув на камінь цей.

Зоветься просто – камінь смерті,
Являючи єство своє.
Чотири версії одверті
В «Софіївці» про нього є.

серпень 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Міліє швидко вечір, місяць гострить серп,
бруском скрегоче лунко, чи мені здалося.
Старається...уже до крові пальці стер -
червоні пасма скрапують на мляве сонце.

Змішалась жовта патока із вогняним
в кораловий відтінок, на бруднім мольберті.
А після все перетворилося на дим,
туманну поволоку, простирадла стерті.

Крізь павутину хмар видніється зоря,
ледь-ледь помітна у лушпі фісташки.
Зриває швидко ніч листок з календаря.
День вислизнув із рук, розбився наче чашка.

12.10.2020р.

Ти даєш мені все! Ти – мов сонце велике!
На палаючий день перероджуєш ніч
і на крилах пісень, полохливих і диких,
надсилаєш мене до божественних віч!

Верховію і я! Понад хвилями ліри
обживаю висоти фантазій стрімких,
тих, які – від землі, з протиріччями віри,
одцурались колись у небесні струмки!

Верховітиму ще! Бо стаю верховіттям
над хрестами, які вже мохами цвітуть,
бо в грайливому гомоні птиць – не помітять,
як одразу крізь смерть нарождається суть.

Ти – кохання моє! Перше ліпше натхнення,
мов поривчастий вітер, до тебе несе!
На ревучий Парнас! На пекельне щодення!
Хай читають про нас! Ти даєш мені! Все!

10 квітня 2003 р., Київ

До себе нічка-чарівниця приманила.
У теплі луки срібну стрічку заплела.
На плесі зоряне намисто променилось.
Купальське вогнище у споминах пала.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Над вогнем радісно стрибали.
Миті нам не забути ці.

Чи то соромлячись, ховавсь за хмари місяць.
Чи навмання їх табунцями підганяв.
Я говорив: “Пливи, русалочко, не бійся.
Адже сьогодні нас Перун охороня!”

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя зіронько кохана.
Чари нам не забути ці.

Ми не змогли усіх пісень переспівати.
Зате для нас чарівна квітка зацвіла.
Купальська ватра буде душі зігрівати.
Сварожич-вітер нашу пісню заспівав.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя ладонько кохана.
Слізонька сяє на щоці.

Якби не ти, моє кохання пізнє,
ясна зоря, мелодії струна.
Я б не була зворушлива і ніжна,
натхненна, гарна, чуйна, осяйна.

Я рахувала б днів буденний вітер,
картала долю і гердан плела,
перебираючи думок графітний бісер,
тобою не жила. Я б не була

розкутою, грайливою, мов киця,
мені б не снився справжній океан.
Як літо пахне, жито колоситься,
збирає вечір золотий шафран.

Тремтіли б рук моїх зрадливі пальці,
бентежили примари повсякчас.
З тобою, любий, не кружляла б в танці,
цей чарівний, блаженний, дивний вальс.

Якби не ти, - мій бог, блакитна мрія,
над озером дзеркальним небеса.
Моє прозріння, щастя ейфорія,
не вірила б в любові чудеса.

10.10.2020р.

Ти і я, і більш нікого
Навкруги обох нема, –
Навіть місяць криворогий
Сумовито задрімав.
Ти і я, і запах рути,
І пітьма, як мед, густа, –
Поцілунки призабуті
Не утомлюють уста.
Ти і я, і порожнина
Мовчазлива – аж дзвенить, –
І єднальні волокнини
Заплітає доля в нить.
Ти і я, і сон чи з’ява,
Чи щось інше – нічиє, –
Все сховала днів гущава,
А забути не дає…
12.10.20

Якби жили на острові безлюднім,
Я б збудував для тебе замок мрій.
І ці сумні осінні сірі будні
Не турбували тихий спокій мій.

І бути разом нам би не обридло,
І радісний навколо б чувся сміх.
Й до тебе ані жодне п’яне бидло
Не простягало рук гидких своїх.

І атмосфера хворого суспільства
Нас не топила б у болоті бід.
І дух лісів, і птаство голосисте -
Не владен тут нав’язливий ковід.

І всемогутні блискавки Перуна -
Як оберіг — все палять зло в огні,
Сміється сонцем голуба лагуна,
І Велес надихає на пісні.

І на Природи чарівливім лоні -
Лиш ти і я, і щастя навкруги.
І плескає поезія в долоні -
Любов цвіте — вінець творінь Богів!

10 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Тужить дощ за вікном,
тоскну музику грає на скрипці,
Я за білим лелекою
світло шукаю в раю,
та ховаю свій біль, як горішок
у темній шкарлупці,
щоб ніхто не розбив
необачно знов душу мою.
Скільки раз обпікала
окропом розчулені губи -
стільки й ж зопалу били
по лівій і правій щоці.
Виправдовувала та прощала
зневагу і грубість,
проковтнувши образу,
затиснувши щем в кулаці.
Не скажу вам, що я
подарунок любому на свято,
і тому мені доля підносить
троянд колючки.
Не завжди за гріхи,
за добро теж буває відплата...
а на сяйво вогню все летять
і летять - світлячки.

07.10.2020р.

Гермес в сучасності жорстокій –
Найцікавіший, певно, Бог.
Йому не притаманний спокій,
Для нього й Зевс верховний – лох.

Як він Богів дурити вміє,
То що казати про людей?!
В Аїда царство хитрим змієм
Проводить мертвих спритник цей.

Украв у Зевса владний скіпетр,
У Посейдона взяв тризуб,
У Купідона – злотні стріли,
Й корів священних хитрий зух

Зманив у Бога Аполлона…
Він кару б мав за тих корів,
Та ліру винайшов чудовну
І грою Бога він скорив.

І пояс вкрав у Афродіти,
І у Арея – меч його,
Уже дивуються і діти:
А що з людьми робив цей Бог?

Він рідко в Божу йшов обитель,
Мав на землі багато справ.
Він злодіям був покровитель
Й Олімпу волю провіщав.

Сприяв же людству безупину,
Шляхетний жив у нім порив.
Він міри, ваги і довжини,
І числа й азбуку відкрив.

І заохочував до злетів,
І спорту розвитку сприяв,
Був покровителем атлетів…
Давно стоїть ця статуя!

Уже їй понад двісті років,
Реставрувалася не раз.
Епохи лагідні й жорстокі
Минались. Мов не владен час

Над сином Зевса й німфи Майї,
Сміється сонцем нижній став.
Ще про Гермеса нагадає,
Що дідом Одіссея став.

19 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Венеція. Розкішні карнавали,
Веселі маскаради чарівні…
Під цим містком гондоли пропливали,
Ліричні в них співалися пісні.

Найбільше – про кохання дивовижне,
Як романтичний вечір надійде.
В «Софіївці» пливуть створіння ніжні –
То – лебеді й качата де-не-де.

Красива арка з каменів гранітних,
Смарагдова із хвильками вода,
Вгорі – міцні пілони ген помітно,
Тінь ворухку місток униз кида.

І ланцюги важкі поміж пілонів,
І кожен з них – із кільцями дуга.
І трохи далі – шлюз, як на долоні,
На Кам`янки вузеньких берегах.

І вабить око ця споруда вічна,
Місцевий прикрашаючи пейзаж,
В який вона вписалась органічно…
А ми продовжуємо наш вояж.

17 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я забула хто є,
де коріння моє,
під якою вербою
моя пуповина.
Місто це кам'яне
проковтнуло мене,
наче море бурхливе
маленьку піщину.

З неба схлипує дощ
і змиває із площ,
ті сліди підошов,
що лишив перехожий.
У неоні вітрин,
недолюблених днин,
я на привид ходячий,
недопалок схожа.

У потоці людськім.
загубилась, а втім,
в підземеллі метро
бачу вказаний вихід.
І прямую туди,
де грушеві сади
на долонях гойдають
осінню безвихідь.

04.10.2020р.

Як сумно без нього, мій Боже, і тоскно
торкатися музики безперестанку,
чекати на свято і плавитись воском
в багатті душевних розчулень до ранку.

Мов карти - думки тасувати й шукати
бубнового туза між чорної решти
христових і пікових дам. О, ці карти
я викину в ватру, як зношені мешти*.

І буду леліяти ніжні троянди,
що він дарував, просто так без причини,
сплітати мелодій хореї і ямби
у закутку серця зі слів павутинних.

Будити свідомість ліричним сонетом,
гортаючи в затишку томик Шекспіра.
Згорать, воскресати в обіймах поета
знов умиротворена струнами ліри!

Мешти* - взуття
03.10.2020р.

Немов змія сповзла повільно з чаші,
Багато з неї випила води,
Що медицини символом є нашим,
І заповзла погрітися сюди.

Лягла собі спокійно на осонні,
Свої згорнула кільця чарівні
І позіхнула, розімлівши сонно,
І так застигла, наче уві сні.

Бог Посейдон створив немов це диво,
Примусив скам`яніти враз її,
Ударив тризубом і водограй красивий
Здійнявся вгору з пащі у змії.
(кінець легенди)

Іще у дев`ятнадцятім столітті
Це невідомий скульптор збудував…
До того з гірки каменів гранітних
Фонтанувала бризками вода.

Коли улітку нам буває жарко,
То підплисти так хочеться в човні
Під водограй – чарівний символ парку,
Щоб освіжили струмені сяйні.

16 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

На підвіконні орхідеї
торкалися душі моєї.
Лимонні, чайні, білосніжні,
рожеві, жовті - дивовижні,
цвіли і вабили пів року.
Це все, що мала я, аж поки,
тебе не полюбила, милий.
Зів'яла квітка, листя хилить,
хоч поливала я старанно.
Прийшла зима, морозний ранок
у вікна зазирає, де я?
А я цвіту, мов орхідея.

29.09.2020р.

Укрилось небо пеленою,
Важких свинцево-сірих товщ.
А серце плаче за тобою,
Неначе той осінній дощ.

А серце туги напилося -
Йому немов стекли віки,
Як пасма ніжного волосся
Твого торкалися щоки.

Як очі в тиші безгоміння
Явили сяйво неземне.
І їх смарагдове проміння
Шовково пестило мене.

Як чари кришталеві лунко
Нам щастя дзвонами гули.
Жагучі, пристрасні цілунки
Розвіювали царство мли.

Як дивовижний солод хмелю
Із нами сотворив дива.
І білосніжну всю постелю
У небо чисте піднімав.

І почуття це неокрає
Возносило обох немов
До того неземного раю,
Що ним взаємна є любов!

1 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Віра
Прожити вік, не поле перейти.
На ниві: лопухи і маки в житі.
А ти, зорею, ніжністю цвіти,
виблискуй людям сонцем у блакиті.
Твори добро з благословенних слів,
аби душі не проковтнула прірва.
Від божевілля, зла, усіх гріхів -
рятує віра! Нас - рятує ВІРА!

Надія
Коли спіткало лихо - помолись,
Бог допоможе справитись з бідою.
Могутній дуб до неба прихиливсь,
як ми до батька й матері з тобою.
Допоки чуєш біль і серця стук -
сльоза гаряча на щоках леліє.
Не опускай очей, невтішних рук -
і не помре останньою - НАДІЯ!

Любов
Іди на зустріч грозам і дощам.
З роси й води веселка в небі сяє.
Сій радість і будуй небесний храм,
щоб, хоч на мить, життя здавалось раєм.
За правду стій - основу всіх основ.
Воскресни в дітях, у коханні злеті.
Хай світом править - Бог - свята ЛЮБОВ!
Люби, немов востаннє на планеті!

30.09.2020р.

Величний і прекрасний символ парку
Ось перед нами – Флори павільйон.
Немов обличчя саду – аватарка,
Або на шиї – цінний медальйон.

Та не завжди всім сяяло це диво.
Був павільйон сільський спочатку тут,
Коли царя російського маршрут
Проліг через місця оці красиві.

Цар Олександер* Перший приїздив
Софію, удову тоді, відвідать,
Побачить в парку розмаїття див,
Помилуватися на краєвиди.

А павільйон сільський, його коли
У вісімсот двадцятім збудували,
То в сорок першому уже знесли,
Бо вабив око він страшенно мало.

І збудували Флори павільйон
У сорок другім-сорок п`ятім році
Щоб позитивних він заряд емоцій
Давав усим. Поезії крило

Над ним тоді незримо простяглося.
Глядач потрапив у казкові сни.
Осанна Флорі – дів многоголосся –
Богині квітів, юності й весни.

Флоралії у Римі святкували
На честь її. Вдягалися жінки
В яскраві сукні, йшли, немов до балу,
А на голівках – квіти і вінки.

Рука архітектурного поета
Військовика красу оцю звела.
Так звемо інженера Раппонета…
Його творіння, сповнене тепла,

Вже парку візитівкою постало –
Колон дорійських чарівливий стиль,
Акустика чудова цього залу,
І лазурових панорама хвиль,

Що сонцем пещені іскряться, грають.
О, висловіть захоплення своє
На Нижнім ставі чудо-водограю,
Що зі зміїної пащеки б`є

Угору метрів так на вісімнадцять,
І чується у бризках щастя сміх…
О досконала інженерна праця!
Веселка грає в струменях отих!

14 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Приніс лілеї
юнак дівчині,
зіниці в неї -
волошки сині.

У них поглянув,
враз оженюся.
Любив Оксану,
тепер Марусю.

Шукав чар-зілля,
дурман у житі,
щоб до весілля
приворожити.

А їй не любий,
його не хоче -
звабливі губи,
зрадливі очі.

Блукала полем,
межа тоненька.
Джерельна доля,
казала ненька,

не в тихій гречці
а біля хати,
взір на сорочці
не відіпрати.

Не вишивала -
навмисно чорним,
лиш Ярослава
до серця горне.

Яскраве сонце
здалека видко,
душі не рветься
багряна нитка.

З ним на край світу
у щасті й горі.
Любов не літо -
глибоке море!

Душевна пісня,
що серце гріє,
зоря вечірня,
крилата мрія.

24.09.2020р.

Античний стиль, підковою споруда,
З рослинами дві вази кам`яні.
Приходять, зупиняються там люди –
Привабливо джерельце жебонить.

Не вірив, що збудована недавно
Сіренька, «старовинна» ця стіна.
Дзвенить там срібнострумінь, як струна,
І сльози-перли ллються неугавно.

У три потоки падають вони…
Спинися, перехожий, в літню спеку,
Бо подолав дорогу ти далеку,
І спрагу тут свою задовольни.

Осанна будівничим. Двісті з гаком
Оцій споруді літ, напевне б, дав.
Збудована із бездоганним смаком –
Нема ще й півстоліття. А вода!

Яка вона! Скуштуйте неодмінно –
Цілюща, і солодка, і жива.
Все на цямрину кам`янисту плине,
З людським здоров`ям творячи дива.
*
12 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жила у Римі дівчина Тарпея,
Що мріяла прославитися чимсь.
І злота блиск – це щось було для неї –
Дурне дівчисько – краще не дивись.

Даремно пестиш ним уяву хвору,
І мрієш ти про нього кожну мить.
Воно блищить лише тобі на горе…
Та грішного бажання не спинить.

Рим заснували злодії, бандити…
Ромул і Рем очолювали їх.
Жінок не мали й хіть удовольнити
Бажання те подвигнуло на гріх.

І влаштували ігрища святкові
На честь морського Бога Нептуна.
Й своїм облесним запросили словом
З жінками йти – сусідів сабінян.

І ті прийшли довірливо на свято,
На підступ не чекаючи ніяк.
Дочок, дружин зуміли відібрати
Ватаги римлян – злих заводіяк.

І сабіняни, як один повстали,
Щоб покарати злодіїв гидких.
На лівих, на руках вони всі мали
Прикраси із браслетів золотих.

Тарпея з римлян – донька полководця –
На золото пожадлива була.
І Рим, і батька зрадила та доця,
Як огорнула темряви імла.

За золоті браслети, ох, Тарпеє,
Міські ворота відчинила ти.
Прикраси чарівні летіли в неї,
Та полетіли й воїнів щити.

І від щитів ударів полягла ти,
Тобі зневагу воїни несуть.
Страшна покари Божої ця суть –
За зраду і зажерливість розплата.

11 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

- Там болить а там пече -
подруга жаліється:
то викручує плече,
то щемить голівонька.
Ноги ватні, хоч не встань,
і не йди нікуди.

- То чому ж про тебе, Мань,
вже пліткують люди?
В понеділок за ставком
ти була з Іваном,
у вівторок із Петром,
в середу з Степаном.
Бачили тебе в четвер
з Василем, так близько!

- Щоб тим людям хтось запер
рота і очиська!!!
Хай їм грець, немає мови,
от - ядучі гади.
Орган лиш один здоровий,
а вони ще й заздрять!
25.09.2020р.

А ми ще вірим дотепер
В неукраїнського Ісуса.
І забуваєм, хто помер
За Україну саме. Стуса.

Простого хлопця, Василя,
Що виріс поряд, в Україні,
Якому рідна ця земля
Була і дорога, й єдина.

За неї вірші й молитви,
Страшна в’язниця – теж за неї.
За кожну квітку сон-трави,
Кульбабу, неземну лілею.

За слово мамине в саду,
І колискову в тихий вечір.
Усе це щастя на біду
Лягло Василькові на плечі.

На серце синове лягли
І біль, і сльози України.
Тому і вороги взяли
Його життя одне-єдине.

Щоб не горіло й не вело
Народ на захист від чужинців.
Засипали і джерело,
Щоб не пили там українці.

Щоби забули Василя
Ліси і небо, сонце й ріки.
Але не втратила земля
Його слова, які довіку

Ітимуть через всі часи,
Світитимуть зорею з неба.
Повторять інші голоси
Його слова уже для себе.
04.09.20

І
Все було занадто вже чудово -
Вірні почуття жили в мені.
Я тебе любив, леліяв словом,
Чарівні такі складав пісні.

Я тебе возносив, як Богиню,
Квіти клав на світлий п’єдестал.
Звідки те взялося баговиння,
І думок огидних дикий шал?!

Ми були... були такі щасливі,
У раю жили ми на землі.
Та упали яблука червиві -
Безпідставні ревнощі гнилі.

Знову ти собі науявляла,
Що без тебе я із кимось десь...
Бачить Бог, я чистим, як кришталик,
Був під цим склепінням піднебесь.

І благав Богів за дрібку щастя,
І беріг, як міг, любов святу.
Відбивав, як лев, усі напасті,
Почуття плекав я чистоту.

Хто твій розум так затьмарив, люба?
Бруд увесь в минулому лишивсь...
І яка Мара наслала згубу,
Зачорнила святощі душі?

Вибухать у праведному гніві?
Чи шукать у друзів співчуття?
Ті підозри яблука червиві
Отруїли чисті почуття.
ІІ
Ти не піддавайся на облуди,
Заздрість провокує їх гидка.
Бо навколо — нещасливі люди,
Хочуть, щоб і в нас була така

Нещаслива і плачевна доля...
І поспівчувають всі тобі.
І “розрадять” у тісному колі -
Селя ві! Нам жити у журбі.

Ну а може так не варто жити?
Знову ніжності змахнем крильми,
І на здивування всьому світу
Будемо щасливі знову ми?!

22 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не питайте чому я покинула весни бузкові,
абрикосові сни і мережаних мальвів шиття.
Не збагну дотепер, досі не усвідомлю, панове,
чом летіла на ватру метеликом до забуття.

Хмарочоси торкаються сонця - душі не торкають.
У мурашниках люди, за вікнами сутінь імли.
Пахне батьківський дім. У саду матіола розмаєм
і малинові грона з трояндами переплелись.

Не заснути вночі, у великого міста - безсоння,
вічний гуркіт і кіптява із вихлопної труби.
А в селі супокій синім ситечком на підвіконні,
у плетеному кошику папороть й білі гриби.

Не стрічаю знайомих, а тих кого бачу не знаю.
Може, хто помирає і нікому дати води?
Те не чую крізь біль. Переконана за небокраєм
залишила пів неба, пів серця і щастя сліди.

20.09.2020р.

У нас все, нібито, гаразд,
біжу до тебе, як на свято.
Та сірі думи повсякчас
не хочуть в спокою лишати.
Як миші, сумніви гризуть,
в норі заховані зернини.
Дощей - печалі каламуть,
задуха в серця порожнині.
Снує тихесенько павук
туманну нитку з веретена.
Не помічай холодних рук
і туги у очах зелених.
У двері стукає ця ніч,
неначе на порозі гості.
Скажи, мій любий, в чому річ?
Напевно - осінь... знову осінь..

17.09.2020р.

Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так швидко,
хотіла б вернути - не з'їсти пуд солі.

Кувала зозуля, а зараз не чути,
не зойкне "куку"- скільки неба лишилось?
В долонях тремких щастя синього жмутик,
де сіяла жито - волошка вродила.

Хлопчина чорнявий, що смикав за коси
посивів, як лунь і плекає онуків.
Ридає дощами зажурена осінь,
збирають врожай ненажерливі круки.

Вже жовтень гаптує парчу золотисту,
вертає на захід стежини вузенькі.
Зітліє життя, наче плаття з батисту
у цяточку жовту - мережила ненька.

17.09.2020р.

Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,
Що повні смутку, розпачу і сліз.

Повідають нам скелі ці похмурі,
Легенди розгортаючи сувій
Трагедію і Кольми і Даури…
Вони у ворожнечі родовій

Загинули од підступу й розбрату.
У Кольми в міжусобному бою
Убито нареченого і брата.
Вона ж бо, долю клянучи свою

Од горя вмерла, а її подруга
Зійшла у царство вічної імли
На скелі в морі. Й не допомогли
Коханий, батько, брат. Всі їх потуги.

Співа в мінорі бардівська гітара
Про житло затісне між брил отих
Героя превеликого – Морара,
Тепер навіки він в могилі стих.

Наскільки інженерно точно, вдало
Багатотонний камінь спертий от
На дві опори. Це є грот Фінгала,
Шотландії король то й патріот.

Він був у вісімнадцятім сторіччі…
Хто стане в гроті, тому й заспіва,
Глибокий звук дзвенить, мов тятива,
І дух віків сюди прадавній кличе.

Наскрізний коридор там утворився,
Лякається, хто вперше там спинився.

Джон Макферсон поеми ці створив,
Аж Оссіан Гомером став північним
І передромантизму він відкрив
Епоху у письменстві історичну.

Сентиментальна лірика його
Таланти європейські надихала.
Тут Гете, Байрон, а також Гюго,
Державін, Пушкін, Лермонтов – чимало!


10.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

О. С…
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги
За їхню відвертість, якусь таїну.
Брехнею бруднити вуста не умію.
(Мене не здивує читацьке: Овва!) –
Судити людину потрібно за дії,
А також за сказані нею слова.
Породжене думкою слово не згине
На правди дорозі чи стежці брехні, –
Про це пам’ятатиму звично до згину –
Не хочу горіти на грішнім вогні.
17.09.20

Сидить старий на лавці попід пло́том,
На сонці гріє кісточки свої,
Колишні, мабуть, згадує бої.
Які іще на старості турботи?
Заплющив очі й ду́мками вита
У тих часах, коли був воїн бравий,
Ходив для князя добувати славу,
Степами на баскім коні літав…
І раптом крик: «Дідусю, ти вже чув?
Наш князь верта із вдалого походу.
Поганих, кажуть, і догнати годі.
Князь їхні вежі без крові́ здобув.
Полон женуть за військом чималий.
Там люд уже збирається стрічати.
Так їм і треба, тим поганам клятим!
Вони ж не здатні стати і на бій
Супроти сили руської дружини.
Ми їх без бою можем пов’язать!
Яка із тими половцями рать?
Весь степ поставим скоро на коліна!..»
Старий всміхнувся гірко на оте
Онукове невпинне щебетання,
А, особливо, на слова останні…
Скорити степ – то діло не просте.
Хто, як не він, те дуже добре знає…
«Сідай, онучку, поряд, посиди.
Поки ще князь дістанеться сюди,
Повідати тобі про дещо маю».
Старий заплющив очі, наче знов
Поринув у часи минулі давні,
Напевно, битви пригадались славні
І молодість, коли буяла кров.
«Так, половці – то ворог,- розпочав
Неспішну мову дідо до онука,-
Та гудити його – нехитра штука.
Але я хочу, щоб ти добре знав:
Не треба зневажати ворогів,
Не треба слабаків із них робити,
Бо потім доведеться пожаліти,
Пізнавши на собі їх силу й гнів.
Так, князь Мстислав – достойний батька син,
Науку ратну добре він засвоїв,
Тож недарма його так люблять вої
І на Русі Великим зветься він.
Але, онучку, ще часи були,
Коли погані нас добряче били,
Немов голодні круки налетіли
А ми нічого вдіять не змогли.
Князь Всеволод якраз помер тоді,
(Останній син від князя Ярослава).
Без князя залишилася держава,
Бо ж Києвом ніхто не володів,
Аж поки Святополка не звели́,
Що небожем покійному доводивсь.
Син Володимир на Чернігів згодивсь,
А Перея́слав братові дали.
Поки князі ділили отчий стіл
І визначали – де кому сидіти,
Кому яким князівством володіти,
Заворушились половці навкіл.
Вони прислали в Київ посланців,
Які від князя плату зажадали,
Щоб половці на Русь не нападали.
Зачувши ледве про вимоги ці,
Князь Святополк зібрав свою дружину,
Яку з собою з Турова привів,
Порадився і тут же повелів
Схопити посланців і в поруб кинув.
Вони отам у Турові своїм
Із половцями досі не стрічались.
І немічними ті чомусь ввижались,
З якими легко справитися їм.
Нас не спитались, батькових мужів,
Ми б їм розумну подали пораду.
Так ота їхня турівська бравада
Поставила зі Степом на ножі.
Не так багато і часу́ пройшло,
Як торк у Київ прилетів із вістю,
Що половці по всім степу знялися,
Їх військо уже Торчеськ облягло.
Тут розуміти Святополк почав,
Яку дурницю він устиг вчинити.
І посланців велів всіх відпустити,
І відкуп заплатити обіцяв.
Та ложка, кажуть, добра під обід,
А після – що там користі із неї.
Уже ордою Степ прийшов всією,
Чого ж би мав переривать похід?
І запалали села і міста,
«Живий товар» орда в степи погнала.
А в Святополка воїв зовсім мало,
Дружинників не більше вісім ста.
Але почав збиратися в похід,
Киян до війська до свого покликав.
Ми відмовляли: військо ж невелике,
Других князів покликати би слід.
Послухав князь, усе ж, послав гінців
В Чернігів, Володимира просити.
(Ех, ко’б йому у Києві сидіти
У ті часи. Можливо , біди ці
І обійшли б тоді нас стороною)
Тож Володимир швидко рать зібрав,
І брата з Перея́слава позвав.
І повели вони дружини сво́ї
До Святополка в поміч. Хоча той,
Сказати правду, ратник був ніякий,
Хоч гонору, як Ізяславич всякий,
Мав о-го-го! Ото ж, його ніхто
Не зміг умовити ще трохи почекати,
Поки дружини з дальніх міст прийдуть.
Велів збиратись і рушати в путь,
Аби на рать зі Степом швидше стати.
У Треполі зібралися усі
Та стали раду радити, рядити.
Князь Володимир радив мир вчинити,
Мав на підтримку доста голосів.
Та Святополк уперся: «Перейдім
За Стугну, хоч вона і розлилася».
Й дружина на слова ті піддалася.
Хоч, краще б Стугну не долати їм.
До бою зготувавшись, почали:
Одесную – князь Святополк з своїми,
Ошуюю - чернігівці, між ним
Переяславці з Ростиславом йшли.
Здолали Стугну, вийшли між вали.
Аж ту назустріч половецька сила.
Стрільці тут наші хмару стріл пустили
Аж сутінки навколо залягли.
Та половці теж стрілили в отвіт
І темрява від їхніх стріл настала,
А далі сила половецька впала
На Святополка. Зупинився світ.
Ми бачили, як мчить орда на нас.
Міцніше вперли ратища, стояли,
Аж поки під коней копита впали,
Хоча іще тримались якийсь час.
Та першими побігли молоді,
Які на рать ще досі не ходили.
В них не було ні досвіду, ні сили.
Князь Святополк іще стояв тоді,
Хоч половці вже обійшли його,
Відрізати від Стугни намагались.
Тоді уже і туровці злякались,
Пішли і князя потягли свого.
Ми ж відійшли під руку Ростислава,
Бо добре знали – кинешся тікать,
То голови одразу й полетять,
Орда тоді потішиться на славу.
Погані ж за чернігівців взялись,
Натисли на них силою всією.
Чернігівці не справилися з нею,
Спочатку ледь помітно подались.
Рубалися ще люто та багато
Супроти них постало ворогів.
Одних побили, налетять другі…
Ми почали поволі відступати.
Та половці натисли ще і ще,
І вже не відступ – втеча почалася,
До Стугни колотнеча подалася,
Що досі іще повнилась дощем.
І річка здобич теж свою взяла:
Збивала з ніг стрімкою течією,
Не кожен сили мав змагатись з нею.
Вона ж червона від крові була.
Кінь Ростислава серед річки впав,
Мабуть, стріла поцілила у нього.
Напевне, князь не встиг звільнити ноги,
Бо зник у хвилях і уже не встав.
Хоч Володимир кинувсь рятувати,
І ми йому у поміч надійшли,
Та Ростислава так і не знайшли.
Тут половці нас стали настигати.
То, щоб не стати здобиччю для них,
Нам довелось зі Стугни вибиратись,
Гадаючи: куди тепер податись?
Й помчали на Чернігів з усіх ніг…
Багато на тім полі полягло.
Нічого з війська майже не лишилось.
А половці ще більше напосілись,
Бо їх кому спинити не було.
Отож, не треба гудити дарма.
І половці уміють воювати.
Добро, як князь на рать уміє стати.
А кеби, бачиш, в декого нема».
«А Святополк? Що сталося із ним?»
«Відсидівся у Треполі до ночі,
А там на коні, з ким лишився, скочив
Й галопом аж до Києва стрімким.
А половці землею розбрелись.
Одні міста і села грабували,
Другі на Торчеськ знов-таки напали.
А Святополк нічому не навчивсь.
Зібрав, що зміг та і подавсь на рать.
А ж під Желанню половці зустріли
І Святополка в другий раз побили.
Знов довелось до Києва тікать».
«А Ростислав?» «Того пізніш знайшли
І у Святій Софії поховали».
«А чим же закінчилась та навала?»
« Таж половці і Торчеськ узяли
І міст, і сіл тоді пограбували,
В полон людей багато повели,
Що не забрали, те вогню дали.
Князі ж, то зупинити, сил не мали.
Тож, Святополк був змушений тоді
І мир ганебний з ханом підписати,
І дочку хана собі в жони взяти,
Аби якось зарадити біді.
Отак, онучку у житті бува.
Не знаєш броду, то не пхайся в воду.
Усяка самовпевненість – на шкоду.
Запам’ятай як слід оці слова.
Ну, а тепер давай, біжи хутчій.
Он чуєш, ріг князівський вже лунає,
Мстислав, мабуть, до Києва вступає.
А я посиджу, хочу відпочить.

Вересневі калинові брості
напилися вже крові землі.
Поки промені у високості
і душею ти не обмілів,
не віддай мене, любий, нізащо
ти ніколи нікому і я,
більш не втрачу рубінове щастя -
купиною буяє здаля.
Грона інші захочуть зірвати -
маслянисті, терпкі, навісні.
Посаджу в серці зорі лапаті,
хай квітують для нас навесні,
літом спраглим, в осінню негоду,
і на заздрість зимовій сльоті,
нам пахтять. Не віддам тебе зроду
теж ніколи нікому в житті.

12.09.2020р.

То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.
Та розтанули й збігли водицею
Мрій наївних солодкі грудки, –
Осамотнений вкрай молодицею
Воєдино збираю думки.
Божевіллям, коханням чи зрадою?..
Як назвати іще можна це?..
Мов кросворд непосильний розгадую
І ніхто не підкаже слівце.
13.09.20

Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,
Філософські пише мемуари.

І “легато”* тягнуть скрипалі
На химерно-хмарних диво-струнах.
Флажолети, паузи малі -
Мов різкі і пристрасні цілунки.

Як ударні, барабанить дах,
Ніби черги строчить з кулемета.
Дощ гойдається на всіх вітрах,
Мов чергуючи падіння й злети.

На “димінуендо”** тихий стук -
Поять краплі темінь асфальтову.
Шумовиння чарівливий звук
Навіває пісню колискову.

*Легато (зв’язний звук) — італ. муз. термін.
**Димінуендо (затихаючи) — італ. муз. термін.

14 вересня 7528 р. (2020)

Бог бачив її і такою,
якою не бачив ніхто.
Як куталась взимку журбою,
бувало в стареньке пальто.

Коли пришивала торочку
і ґудзик в Різдво, як на гріх,
червоний на синю сорочку,
знімала з грудей оберіг.

Плескалася рибою в річці,
закохувалась навесні,
а після в подертій панчішці
щасливою йшла по стерні.

Ретельно ховала пухлину,
(злоякісну рану в собі),
від матінки, донечки, сина
втрачаючи глузд. Далебі,

палила, коли було важко,
боротись зі смерті ножем.
Бува зазирала у пляшку,
щоб хмелем затьмарити щем.

Він знав її думи крилаті,
надії й осінні жалі,
депресії безлад у хаті,
всі схованки в серці-дуплі.

І те, що вона недолуга,
хоробра, слабка водночас.
Що долі її чорна смуга
вела на Голгофу не раз.

А світла - до райдуги в небі,
краси пелехатих беріз.
Тому, що вона білий лебідь
на чорному озері сліз.

Всі родимки, зморшки на тілі
не треба лічити, бо знав,
що весни її посивілі
туманами поміж отав.
08.09.2020р.

Коли пелюстя життєвих ролей
Летить до глибу небесних плес,
Душа пригадує всі паролі,
Свої ключі від земних чудес.

Бо річку часу вінчає осінь,
Танцює листя, мов конфетті.
Гойдає вітами жовтокосо
Верба в розлуки передчутті.

Затихнуть співи, намріють квіти
Нові веселки нових вершин.
Залиш у серці своєму літо
На перехрестях своїх стежин.

Цінуй цю зміну, збери набутки
Любові й радості відчуття,
Зірницю мрії, дарунок смутку -
Усе це разом і є життя.

І, як заквітне нове суцвіття,
Обнявши діючі полюси,
Всміхнися щиро, як вміють діти,
І в Неба світлості попроси.

Тебе люблю, тебе люблю,
І ні про кого більш не мрію.
З невиліковного жалю
Сльоза скотилася з-під вії.

Ізнов не бачити тебе,
Чи є на світі гірша мука?
І блідне небо голубе,
У грудях болем серце стука.

І самота, і німота,
І горло тихо спазми душать.
Моя ти квітко золота,
І золота моя ти душе!

Години тягнуться сумні,
Похмурий вечір в ночі тане.
І світ без тебе почорнів,
Мов день згубив свій і світанок.

І все в житті - не те, не те,
Ридає дощ безперестану...
Коли ж проміння золоте
Очей твоїх загоїть рани?!

30 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У гридниці князя Володимира переполох. Він і так був завжди, наче вовкулака: ні з того, ні з сього міг угатити пудовим кулаком у груди рабині, яка прибирала на столі наїдки та питво після нічної пиятики з близькими гриднями.
Це ж треба! - рідний брат Ярополк охрестився у католицькому храмі! А я ж минулого року привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці голову четвертого Папи Римського Климента Першого. І тіло його учня Фіва також. Назвав ім’ям цього папи аж чотири села - Климентове, Климентовичі, Клементіївка, Климани. Хотів бути першим!
Гаразд, брате. Буде тобі потеруха! Випер мене з Києва, випер з Новгорода. Ти думаєш, я тобі таке прощу? Ніколи!
973 року Ярополк приїхав до імператора Оттона шукати союзу , оскільки мав напружені стосунки з Візантією. Та й братня міжусобиця висотувала всі сили. 977 року переміг брата Олега, який штурмував стольний град Вручию, душив місцеве повстання. А вже 979 року приймав у Києві послів Папи Римського.
Ну, що ж, є вірні люди, є досвідчені зарізяки. Годі терпіти твоє панування. Планував захоплення влади довго, але скрупульозно. І як тільки Ярополк відійшов з військом від Роденя - заманив його на персональну зустріч.
Мої гридні все зробили гарно. Обидва стануть сотниками. Ну, і воєвода Блуд, який зрадив свого князя, теж в накладі не залишиться. А жінку Ярополка беру в наложниці. Народить мені сина, або й п’ятьох, там побачимо, чи витримає.
Таки витримала! От молодець! Підростає байстрючатко - син Святополк!

Три роки пролетіли як один день. Боровся, купував, бився, труїв, душив, відтинав голови і торгувався. Постійно і з усіма. Це - основна роль влади.
І негайно треба щось робити з вірою. Я хоч і язичник, маю гарем з кількасот молодюсіньких дівчаток, але в міждержавній політиці язичництво - собачий хвіст. Воно нелигітимне. Дивляться як на варварів. Кожна держава має право оголосити війну, повбивати усіх жителів і ніхто не скаже ні слова. Це вважають нормою.
Іслам відпадає. Стосунки зі Сходом хоч і гарні, але занадто витратні: далеко їздити. Чорт з ними.
Юдаїзм майже убив мій батько Святослав, розгромивши Хозарський каганат, отже зі слабаками зв'язуватися не варто.
Польський князь Мєшко нерівно дихає на Червону Русь, яку я захопив 981 року, відгризши шмат Моравського князівства – Холм та Перемишль. Я б ці землі втратив, але польський колега був так зайнятий своїми внутрішніми проблемами, що вирішив плюнути на шмат цієї території, аби тільки втримати владу всередині країни. І цей вилупок має аж занадто гарні стосунки з Тевтонами: якщо покличе їх допомогти - прийдуть і допоможуть. І зроблять з Києва купу гною. Поганий варіант. Та й Рим поставить умовою навернення до християнства - повернення Моравії законним власникав. В дупу Мєшка. Нічого не віддам.
- Агов, брати мої! Потрібна порада! Яку віру прийняти? Га?
Піднявся Олаф Трюггвасон - друг Володимира, зарізяка з дуже сумнівним минулим.
- Княже! Йди до Константинополя, не прогадаєш.
А як іти, якщо впливу мало?
Здійснив похід на Крим, віддяпав Корсунь, поставив там свого тисяцького. А перед цим завоював в'ятичів, ятв'ягів, радимичів, білих хорватів. Рвав зубами поляків, вірменів, булгар та печенігів. І дав шість тисяч війська імператору Василію на війну з Вардою Фокою.
Ну, а потім вже написав листа в Константинополь. І шо ви думаєте? Не відмовили! Хоча спробували спочатку отруїти. Імператор Василій Другий ледь не обпудився, коли дізнався, що спроба вбивства не вдалася, думав, що я піду за цю підлу витівку війною. В союзі з норманами. А імператор нині слабий, бо узурпатор Варда Фока з нього стружку знімає. І невідомо – чи не покотиться завтра голова самого імператора східцями храму Святої Софії.
Я б так і зробив, пішов би спочатку на Болгарію та загамав її з потрохами, хоча там князь Борис уже вводить християнство у ранг державної релігії. І Трансільванією не погребував би. Чом би й ні! Але знову підказав Олаф Трюгвассон:
- Ніякої війни! Це - майбутні союзники. Кажи - давайте за дружину царівну Анну Палеолог.
От голова! Рано чи пізно стане святим! Чесно кажу! (до речі – Олаф Трюггвасон через десятиліття став володарем Норвегії, а згодом християнська церква його оголосила святим).
Правда з християнізацією в Києві якось не дуже добре вийшло. Як скотив у Дніпро бовванів Дажбога та Сварга - піднявся гвалт. Довелося вирізати майже сорок відсотків населення столиці. А волхви прокляли Русь на тисячу років за зраду віри. От дурні! Я ж добро роблю!
Прикро, але гарем довелося розпустити, але не з причини моєї набожності: заразу підхопив. І таку, що прутень став підгнивати, а чоловіча снага зникла, мов ранковий туман. Тож довелося зосередитися на державній політиці. А гарем розібрали гридні. Сотник Микола забрав двісті дівиць, воєвода - ще двісті, ну а решта сама розбрелася - хто куди.
А бастрючатко моє - Святополк, щось занадто грізно на мене блимає, наче вовченя. Ох, чує моє серце - доведеться його колись зарізати. Ну, то таке, справи буденні, родинні. Головне, що рано чи пізно і я стану святим. Наче.

08.09.2020р.

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

Лицар вірності, мій, командоре,
неймовірна жага почуття,
світла думка, незвідане море,
затамоване серцебиття.

Ти даруєш нічні серенади,
океани лавандових мрій,
наді мною зорієш лампадно
в трав'янистих очах безгомінь.

Колисаєш пелюстки лілові
за вологими віями, мов
в кожнім погляді, зроненім слові,
беладоною квітне любов.

Огортаєш чар-зіллям купави,
задивляючись в неба блакить,
де блаженство на маківці мальви
органзовим метеликом спить.

Доторкнешся - злітає, тріпоче
благодатно на інший бутон.
Як піймати? Планида пророчить:
"Мить прекрасна - сапфіровий сон".
03.09.2020р