Душу гаспид украв, я осліп і оглух, о мій Боже!
З рук упало перо, з вен порізаних витік талант.
З цього світу іду, щоб не шкодити людям хорошим,
Не лише у Спасителя є персональний Пілат.

Вечоріє. Шатрище небесне засіяли зорі,
Утомилися руки, бо довго огром цей тримав.
Нитку долі цупку обривають підкуплені мойри,
Скоро Лета ковтне - це остання між люду зима.

А небавом весна переплавить сніги на калюжі,
Заспіва соловей, змиє смороди запах грози.
Чорнорука ж мара з насолодою сни мої душить,
У лахміття пліток огортає прозористу синь.

Все однині твоє - бранки-музи, садок на Парнасі, подвір'я,
Ти мене переміг, крила зламано - просто добий.
Світ поглинула тьма, опада вогнептахове пір'я,
Мій розтерзаний труп догорає на звалищі мрій.

27.01.2019р.

Який типаж! Яка моновистава:
актор, і драматург, і режисер –
в одній особі! Що якась там кава –
червоне танго тонкостінних сфер,
терпке й сухе, як проминула осінь,
де чверть доби, тривалістю в життя.

Ще деколи нашіптуються й досі
нерозшифровані, невчуті до пуття
тендітні па словесної спіралі
і космос дна зіниць в моменті «ікс»…

Із висоти відгулих "сатурналій"
скрипить на весну спорожнілий Віз…
А у куточку, підхопивши м'ячик
пін-понгу незавершених розмов,
еґреґор кави підморгнув, неначе
на мислі має відігратись знов.

В багні рибар здіймає каламуть,
Щоб карасі не бачили підсаки.
Миряни із олжею вік живуть -
Це просто констатація, не закид.

Хто наловчився - в упряж бгає люд,
У руки батракам стромляє кайла.
А я себе загнав у правди кут,
Грабіж уздрію - підіймаю галас.

Злодюга каже: - Можеш красти й ти
В сусіда моркву - буде все в порядку!
Якщо не хочеш - погляд одведи,
Я пошурую, потім дам десятку.

Уважно придивіться до осель:
У чесних - нори, в татів - амбасади.
Філософ-голодранець корж гризе,
Прагматики дорвалися до влади.

Цей світ захланний я не вбережу,
Чудес не буде, друже мій Горацій.
Дитина хоче іграшку чужу,
Ровесника одпихує від цяці...

25.01.2019р.

Друзі та вороги

Усе життя удячний ворогам,
Без їхніх стріл не вибився би в люди.
Піддакує і каже всім "Ага!"
Лише слизняк. А мій противник лютий.

Сахається хробаччя боротьби,
Нещирості медком усіх обносить.
А я з будь-ким дружити у ганьбі
Не хочу! З мене воріженьок досить.

А друг - це друг, в біді його не клич,
Він прийде сам - із раю чи з Ереба.
А вороги ховаються під піч
Як Україну захищати треба.

Ввігнав у душі мляві правди ніж,
Із серця з м"ясом вирвав зради кусень.
Втекли камрати, їх не бачу більш,
Лишились вороги - не любі друзі

Закінчу вірш - і знов у бій піду,
Із неба стер зірки ракетний сполох.
Війна навчила зріти хто є друг,
Як на долоні бачу хто мій ворог.

24.01.2019р.

Спасибі любим, дорогим,
Кому я так без міри мила.
І хто прощає все мені,
Який би гріх я не вчинила.

Із ким у прірву не впаду,
У спеку не помру од спраги,
І відвернуть кому біду
Не бракуватиме одваги.

Хто поміж сонцехмар вита
І розбивається об скелі.
Де – не натхнення висота -
Багатокрапки невеселі.

Хто взяв мого нещастя лик –
Не сонце, сніг летів з порога.
І затаврований навік -
В очах дітей шукає Бога.

Мов тінь незрима, знає все,
Всевишнього за мене просить.
Ромашки милі в дім несе,
За усміхом сховавши осінь.

22-23.11.7526 р. (Від Трипілля) (22-23.01.2019)

Спасибо тем, кто мной любим!
Надежен, дорожит безмерно,
Кто всепрощающе терпим
И не позволит стать над бездной.
Врачует боль души и в зной
Елеем смазывает губы.
Кто заслонит от пуль собой
И вопреки порокам любит.
Парит в лучистых облаках
И разбивается о скалы.
Не вдохновением в строках,
А многоточием усталым.
Кому со мной не повезло,
Снегами, солнцем у порога,
Кому вовек не смыть клеймо -
В глазах ребенка ищет Бога.
Незримой тенью за спиной
В молитве имя произносит.
С ромашками спешит домой,
А за улыбкой прячет осень...
2019г.

Нене, знов привиділася ти!
Хочу доторкнутися руками.
Ти шептала:- Сину, геть іди!
Я в одвіт: - Навіщо гониш, мамо?

Ти пішла. Не стало кольорів,
Сонце світить, а довкола темінь...
Все шукаю потайних доріг
До душі твоєї ув Едемі.

Більше не співаю - біль пече,
Обірвались кришталеві струни.
Сплю, а сльози котяться з очей,
Пам'ять ріже спогадами юні.

Тихо в домі. Я тепер один,
Із гніздечка розлетілись діти.
Лета змила мамині сліди,
Голос чую: - Сину! Треба жити.

23.01.2019 р.

Там, на Сході

Одшуміла зелена діброва,
Залп гарматний покрови зірвав.
У траншеї землиця бордова,
Покотилась моя голова.

А від тулуба - шмаття криваве,
Не впізнають ні батько, ні син.
У кармін Україну обарвив
Кат зі Сходу. За душу вкусив.

Жінці тридцять, а вже удовиця,
Стало сивим волосся руде.
А із тилу свої - не чужинці -
Крадуть мову і землю в дітей.

В серце кулі летіли, снаряди,
З бою винесуть не на щиті.
Тільки нащо тоді помирати,
Якщо зрада обсновує дім?

Нашпиговує неньку залізом
День і ніч розтриклята орда.
За Дніпро відступати вже пізно,
Вручать жінці за мужа медаль.

22.01.2019р.

Молодість

У дитинство вже не повернути,
Дідуган зробився з хлопчака.
Бо в душі не червень - місяць лютий,
І горить кровиця на руках.

Все було - дружина і робота,
А тепер забризкав рай кармін.
На позицію крокує рота
У невтішних спогадах про мир.

Там де мрії - випалені вирви,
Сонце застеляє чорний дим.
Масть - одні хрести, немає чирви,
Оберіг - із лиха та біди.

Сумніваюсь, а чи був я юним -
І вві сні вимахую мечем.
Лопнули усі мажорні струни
Та ненависть.венами тече.

Знову дзвони бемкають на сполох,
У траві звиваюсь, наче в'юн.
З-за Дінця стріляє лютий ворог,
Убиває молодість мою.

18.01.2019р.

Не кради!

У дурного, бо чесного хлопа горбак як дуга,
Тать у люду гребе і в держави сонливої потай.
Брати все, що погано лежить - в цім немає гріха,
Копійчину злупити із ближньго - це насолода.

Бідність - трута. Привчають цей напій ковтати рабів ,
Щоб сумирно з кайлом у руках працювали у ярмах.
Юнаком ще цю бовтанку мертву також пригубв
І зі світлої на темно-сіру змінилася карма.

Он, злодюга із торбою золота в Кончу біжить,
У попа в діамантах хрести гроном виснуть на рясі.
А вуста для молитви позичив у бога олжі,
Щоб мовчав трудівник і терпів над собою образи.

Для утіхи та щедрих дарів райський сад посадив
Та сусіда неситий голляки ламає щоночі.
Я кажу: - Дам чого забажаєш! Лише не кради!
Та просив я дарма - знову світяться голодом очі...

16.01.2018р.


Ліричне

Висне у лоха на вухах
Кашка рекламна і джем.
А в депутала - житуха!
Виборець-бевзь не втече.

Томосом крутять під носом
Та обіцяють Едем.
Гарні слова - тільки поза,
Віра - спектакль, вар'єте.

На булаву із геєнни
Цілиться злодій хапкий.
Прудко залізе в кишеню,
Вигорне і мідяки.

Кажуть, що. я - пришелепа,
Розуму голос умовк.
Думать не хочу. А треба -
Наймитом стане синок.

Рвуться падлюки до влади,
Знов на чолі Верть і Круть.
Виборцям краплені карти
Звично чортяки здають.

22.01.2019 р.

Ти думаєш, тебе я спокушав
Й отим хмільним поїв навмисне зіллям?
І що твоя прекрасная душа
Позбутись хоче цього божевілля?

Ти каєшся – не скоїла ледь гріх,
І у небес очищення прохаєш…
Я умлівав од пестощів твоїх
Й серед зими - весни зазнав розмаю!

Немов би світ увесь для мене зник,
І розчинився у очах коханих…
Ти думаєш, я ниций чарівник,
Підпоював тебе безперестану?!

Боги мої, благаю Вас усіх –
Нагоду дайте почуття явити.
Щоб я від смерті врятувати міг
Кохану… Впав поранений чи вбитий…

І в мить останню цілував її
І утирав сльозу гірку, прозрілу…
Нехай тобі співають солов`ї
Й розкажуть про мого кохання силу.

20.11.7526 р. (Від Трипілля) (20.01.2019)

У дитинство вже не повернути,
Дідуган зробився з хлопчака.
Бо в душі не червень - місяць лютий,

І горить кровиця на руках.
Все було - дружина і робота,
А тепер забризкав рай кармін.

На позицію крокує рота
У невтішних спогадах про мир.
Там де мрії - випалені вирви,
Сонце застеляє чорний дим.

Масть - одні хрести, немає чирви,
Оберіг - із лиха та біди.
Сумніваюсь, а чи був я юним -
І вві сні вимахую мечем.

Лопнули усі мажорні струни
Та ненависть венами тече.

Знову дзвони бемкають на сполох,
У траві звиваюсь, наче в'юн.
З-за Дінця стріляє лютий ворог,
Убиває молодість мою.

18.01.2019р.
Не кради!
У дурного, бо чесного хлопа горбак як дуга,
Тать у люду гребе і в держави сонливої потай.
Брати все, що погано лежить - в цім немає гріха,
Копійчину злупити із ближньго - це насолода.

Бідність - трута. Привчають цей напій ковтати рабів ,
Щоб сумирно з кайлом у руках працювали у ярмах.
Юнаком ще цю бовтанку мертву також пригубив
І зі світлої на темно-сіру змінилася карма.

Он, злодюга із торбою золота в Кончу біжить,
У попа в діамантах хрести гроном виснуть на рясі.
А вуста для молитви позичив у бога олжі,
Щоб мовчав трудівник і терпів над собою образи.

Для утіхи та щедрих дарів райський сад посадив
Та сусіда неситий голляки ламає щоночі.
Я кажу: - Дам чого забажаєш! Лише не кради!
Та просив я дарма - знову світяться голодом очі...

16.01.2018р.

И куда не иду, что ни делаю,
То виденье забыть не могу:
Словно вышивка – белым по белому,
Две берёзки на белом снегу…

2017

Невдатної поезії нема,
Всі -генії, померли графомани.
Від кожного піїта без ума,
А от у мене строфи незугарні.

Пишу як Біг на душу положив,
Кривульками обписую блокнотик.
Та головне - прещиро! Від душі!
Вночі строчу сонети, зранку - оди.

То мудрецям потрібні вчителі,
Редактори та критики зубасті.
В граматиці дрімучий як дуліб,
Посклеювали музи вчора ласти.

Із велелюбних вислизнув обійм
І трупи позакопував на нивах.
Ну то і що? Пегас іще живий!
Коняка - це скотина терпелива.

Між ребрами намацується пульс,
Поставив клізму, масажую анус.
Із-під хвоста моє "творіння" гупс!
Оклигав кінь! Дарма здіймали галас.

15.01.2019р.

Трави зеленіють (переклад)
на замовлення любителів пейзажної та природної лірики.

Алєксєй Плєщєєв

Травка зеленеет,
Солнышко блестит;
Ласточка с весною
В сени к нам летит.

С нею солнце краше
И весна милей…
Прощебечь с дороги
Нам привет скорей!

Дам тебе я зерен,
А ты песню спой,
Что из стран далеких
Принесла с собой…

Олександр Сушко

Трави зеленіють,
Сонечко блищить.
Ластівка-веснянка
До садка летить.

З нею сонце ліпше
Та миліш весна.
Принеси скоріше
Привітання нам.

Дам тобі зерняток,
Ти ж бо щебечи
Про весняне свято,
Журавлів ключі.

15.01.2019р.

Все буде добре!

На панно розпустилась гладь,
Міль побила вишивані квіти.
Бо товариш наслав проклять
І бажає мене удавити.

Каже: - Вірус ти! Патоген!
А укуси отруйні зміїні.
Від образи вмирає день,
Оживають у сутінках тіні.

А мені його просто жаль
(половина душі згоріла!).
Тож здоров'ячка побажав,
Хай Пегасик закусить вудила.

Щоб злетів у захмарну синь,
Хвилі спокою змили злостиве.
Хочеш мавки - лиш попроси,
Вона вміє одводить од прірви.

Ось побачиш - пощезне гнів,
Зацвітуть матіоли та ружі.
Був здоровий, як світ любив,
Ну, а нині від злоби недужий.

Друг потрапив старий в біду,
На сумлінні менгіром докір.
Обереги йому плету,
Розчаровую злі навроки.

15.01.2018р.

Знову болісний крик несподівано спокій порушив,
На сеанс терапії отримав жмутину заяв.
А чи мій це обов'язок - гоїти втомлені душі?
Є для цього психологи, друзі та власна сім'я.

Бачу в кожного плями на совісті, гріх у стодолі,
Той живе безголосим, а в іншого щастя катма.
Став на сповідь у чергу до мене сумлінний католик,
А за ним бачу пейси, а далі біліє чалма.

Прохачеві дарую амріту й амброзії кусень,
Розчаровую словом навроки і чорну шальгу.
Цей сізіфовий камінь котити ніхто не примусив,
Я у люду терплячого у неоплатнім боргу.

А попереду батька сердега крокує до Лети,
Самогубці гукаю: - Спинися! Життя - не тюрма!
У поезії - ліки для хворих, безсмертя рецепти,
Всі роздати устиг. А для себе уже і нема...

14.01.2018р.

Баланс

Гриміло над Парнасом: "Я тут Бог!"-
Аж читачів наляканих трусило.
Від криків світ прекрасного оглох,
Потрібен піп з молитвами й кадилом.

Хтось бринька на гітарі замашній,
А я творю на бубні й козобасі.
У лірики зачовганій лижні
Танцюємо із гумором у вальсі.

Не можу більш дивитися на мед,
Липуче все - солодкі вірші, лахи.
Для мене це занадто, бо естет,
Прихильник сатиричної віагри.

Не пропадуть важкі мої труди,
І думи не проваляться у Лету.
Пегас не товстопуз, і не худий,
Бо має збалансовану дієту.

Є хрін і перець, сіль і часничок,
Смакують страви, бо непісно в роті.
Закінчую хлебтати суп-харчо,
А віршик цей на позитивній ноті.

14.01.2018р.

Так і сяє у інеї ліс –
Як у храмі, усе урочисто.
Хто вбрання це казкове приніс?
Хто створив оце диво пречисте?

Навіть вітер, шалений пустун,
За пухким причаївся заметом,
Пустувати не сміючи тут,
Прикидався ліричним поетом.

Озираючи все з висоти,
Покружляє стривожена птиця,
Мов красу цю крихку обтрясти
Із гілля чарівного боїться.

Завмираю і тихо стою,
Аби теж не порушить нічого –
У священнім і світлім раю,
Де годиться лиш славити Бога!

2019

Оригинал стихотворения

Нинель Новикова

Иней

Словно сказочный, в инее лес –
Свой наряд получил ниоткуда…
Это диво из зимних чудес,
Белоснежно-ажурное чудо!

Даже ветер, проказник шальной,
Притаился за мягким сугробом.
Поиграть не решился с сосной,
Притворился порядочным снобом.

Наблюдая за всем на лету,
Покружит осторожная птица.
Веток хрупких щадя красоту,
Потревожить наряд их боится…

Вот и я, замирая, стою
И боюсь даже след здесь оставить…
Словно в сказочном зимнем раю,
Где лишь Господа хочется славить!

2017

Мороз міцнів, сердитий лютий,
голодомор, пусте  село.
Зима нестерпна, хижа, люта,
хатину снігом замело.
В кімнаті грубка ледве гріє,
з долівки тягне, з вікон теж,
і на шибках дубар малює
холодне плетиво мереж.
Вузенький стіл, стільці з фанери,
залізне ліжечко в кутку,
а у порожнім шифоньєрі
портрет вождя. На лежаку
маленька дівчинка, п'ять рочків.
Її матуся до імли
Латає за сухар сорочки
сусіду. - Мамочко,  коли
ми будемо картоплю їсти? -
Питає донечка мала.
В мундирі бараболя прісна
парує на краю стола.
Їх п'ять, вона рахує гарно:
- Одну тобі, одну мені
і братикам,  Сергійку, Вані,
що в школі у голодні дні.
Одна залишиться, то, мамо,
розріжем порівну на всіх?
Радіє дівчинка... - Оксано,
почисть картопельку? І сміх
лунає на усю кімнатку,
дитина чистить, лушпайки
кидає в рот, не бачить тато -
помер... І де тепер пайки?
У школі старшеньким потроху
давали висівки лишень.
Худющі, що їдять - макуху,
і то не кожен божий день.
- Дочистила картоплю, мамо!
А жінка просить...- Зачекай,
заштопаю рукав, ще рано,
іди пограйсь, терпіння май.
Дитина слізно поглядає
то на матусю, то на стіл.
Картопля швидко остигає,
сіріє на дворі довкіл.
З небес зірвалась хуртовина,
і понесла колючий сніг.
І схлипує, немов дитина,
не видно просвітку й доріг.

Вколола голкою долоню,
не дуже болісно, нехай!
- Хтось грюкає у двері, доню.
Напевно, хлопці! Відчиняй!
Вагітна жінка на порозі
упала, жебрає. - Зайди!
Підбігла мати, та не в змозі
підвестися. - Хоча б води,
мені б поїсти, в роті ріски
не мала тиждень, - голод скрізь...
І тягнеться сама до миски,
хапає з жадністю і їсть.
Запихується, підбирає
з долівки дрібки і нема
ні бараболі, ані раю...
Ридають дівчинка й зима!

Сповнені розпачу, відчаю очі
У перехресті один на один
Погляди наші: то чий же ти син?
Хто ж тобі сниться, приходить щоночі?
Мати чи батько? Чи постать дівоча?

Хлопчик в колонії зовсім недавно.
Сталося так: розум десь заблукав.
Збився зі шляху – злочинцем він став,
Жертвою підлих спокус та підстав.
Всі сподівання змінити щось – марні.
Дуже шкода: мав же задуми гарні.

Саме тому зустріч конче потрібна!
Слухай же вірш – і проросле зерно
Дасть урожай – пропаде геть багно!
Годі, топтався ти в ньому давно.
Зараз потрібно відчути: є рідні
Люди на світі і їм не огидно

Щирим, проникливим словом поета
Поспілкуватись з такими, як ти,
Може, нагода прийшла, щоб зрости,
Термін відбувши, сягнути мети!
Вчинками добрими прямо до злету!
Свіжий відчуєш ти подих планети!

Велич її дасть можливість творити,
Вчинки свої шліфувати і жити
Далі, із вірою в краще життя!
В прірву злочинну нема вороття!

13.01.2019
Свидетельство о публикации №119011306644

Як правило, кортить писати зрання,
Але обсіли думоньки сумні:
Не справдилися люду сподівання,
Не вилупився з мене геній! Ні!

Опуклі музи вабили ізмалку
І збуджували хтивий інтерес.
Моє ж письмо важезне, мов ломака,
Пегаса по хребтині грубо "Гепс!".

Злизав котко у глечику сметану,
Упав з небес наляканий Антей:
Тонка це грань - між бевзем і титаном,
Розсудливе писання непросте.

Малює муж пейзажі, натюрморти,
Нірванно-пасторальнії хмарки.
А я, лопух, описую городик,
Дружину, що сапає буряки.

Не виклянчив у читача пошани,
Усю загамав лірики акин.
А за вікном клубочаться тумани,
Неначе у голівоньці думки.

Не здатен римувати лози-сльози!
А на додачу - наче і немов!
Хоча добу в блокнотику ялозив,
Словес ліричних купу намолов.

Трагедія! Безсилля мучить душу!
Терзають вуха жінки хропаки.
А може, друзі, в прозі надолужу?
Писну щось патетичне! На віки!

11.01.2019р.

Теща

Зобидили. Укотре сльозотеча,
У роздумах - чи жити, чи не жить...
Бо глипнула спросоння люто теща,
Лечу на працю хутко, аж курить.

Вона зучора чорна від обиди,
Яга ще та - попробуй догоди!
Забув учора пса її помити,
То вирвала жмутину бороди.

За те, що випадково стукнув лобом
По носі тиждень лускала мене.
Гризуть жінки, і добре хоч не скопом,
Дружинонька вночі сіднички мне.

Розумна теща. В мене ж ніц кебети,
Між звивинами січка, пилюга.
Позичила півсотні під проценти,
Вже десять тисяч їй заборгував.

Забув коли жував востаннє курку,
Гризу лише хрящі та мослаки.
Ісхуднув, козаки, на шабатурку,
Крізь ребра світять місяць і зірки.

...Прокинувся в раю, в опочивальні,
Упала з пліч безвиході плита.
Це просто сон! Моя душа в нірвані,
А теща в мене кльова! Золота!

11.01.2019р.

Пахана пов'язали вранці,
Порішили всю охорону.
Ні бельмеса він не второпав,
Тільки трясся і воду пив
Він витав у захмарних висях
І катав по старих шаблонах
І ніхто не прийшов на поміч,
І ніхто його не любив.

Це кумедним, либонь, здавалось,
Як усе, що вважалось вічним,
Пощезає неначе порох,
Мов крижинка в чужій руці.
Секретарша в стіну ридала
І папери жбурляв зі столу
Їх очільник на кокаїні,
З білим бантом на піджаці.

Генерал застрелився першим
Як належиться генералу
Він був завжди прямий, як шпала –
Вірнопідданий ідіот.
Заграницю чкурнули троє
За зелені повідкуплялись,
Чи пронюхали щось зарання
Про майбутній переворот.

А по вулиці йшли народи
Майоріли у небі стяги
Хтось нестямно кричав "Свобода"
І котилась луна "Ура"
І, як в давні часи, здавалось:
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і правда!
Торжествують добро і пра...

Президент на залізних нарах
Не чекав свого адвоката.
Погуляли добряче, годі –
Відпочинем в сирій землі.
Та все думав: «Наївні люди!
Ви купилися знов на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі.

Ох, наївні, наївні люди
Як ведетеся ви на щастя!
І побачите ви те щастя
В білих тапочках на столі...»

Я не того тебе жадаю,
Поставить галочку аби.
І не доведений до краю,
Й не хочу втіхи від журби…

Тебе жадаю не для того,
Мов Казанова молодець,
Аби додати перемогу
До списку скорених «фортець».

Не хочу, ні, упасти низько,
Бо течія то не моя!
Відчув твою – ДУХОВНУ близькість,
І рідну душу в тОбі* я.

І не потрапив у тенета,
Що їх сплела Цірцея** зла.
Ми – два крила одного лету,
Одного тіла – два крила.

Немов два промені в імлі є,
Які до сонця потяглись!
І хто мене так зрозуміє,
Мені красу відкриє й вись?!

Хто серед холоду узимку
Дарує душу золоту?
І щастя дружньої підтримки,
І свого серця теплоту?!

Гармонію єднань любовних
Створити можеш тільки ти.
Хіба жадання те гріховне,
Що прагне щастя повноти?!

12.11.7526 р. (Від Трипілля) (12.01.2019)

Эта симфония снега
Околдовала сады…
Рыженький пёсик с разбега
Вышил узоры-следы.

Белыми струнами ветер
Тихо играет в ночи…
И, словно ноты, на ветках
Чёрные сели грачи.

В сказке серебряной – нега.
Ты помечтай, не спеша…
В белой симфонии снега
Пусть растворится душа!

2017

Склювали глід червоні снігурі
на білосніжнім полотні у сквері.
Розсипала намистом на папері
і я свої думки - сніги вгорі.

Внизу парчі чеснота світова,
пишу на ній, ще поки сніг не витер,
допоки вистачає срібних літер,
в мелодію складаються слова.

Сніжниця мрій розрадою мені,
єлеєм, амброю у ці хвилини,
хоч небеса ховають морок синій,
врунисті хмари, місяць у човні.

Зникає пульс за обрієм зими...
Моя душа збентежена, свавільна
чекає на світанки... Сніг на віях
тремтить сльозою… Боже, обійми...

2019 р.

вдих-видих-вдих –
вітер стих,
під стелею висне морок,
мені далеко до сорок,
свій диптих,
а то й триптих –
я ще напишу не раз...
багато думок,
менше – фраз...

я вдячна тобі за те,
що ти відштовхнув мене...
тоді б я не втрималась – втримав,
не я, і не ти на колінах,
про тебе жену думки...
як добре так, не навпаки!

гартований сумом й слізьми,
і криками, й ляпасом долі –
отой, що кохає – той поряд.

а той, що лиш «хоче» – хрін з ним!

я вдячна, що ти відштовхнув,
звільнилась від дум я лукавих,
ранкову заварюю каву тому,
кого тихо люблю...

я вдячна за все й не тобі,
а тим, хто плітки і образи,
і тим, хто без дяки щоразу,
вони – колами на воді...

вдих-видих-вдих –
вітер стих,
під стелею висне морок,
мені ще навіть не сорок,
свій диптих,
а то й триптих –
я ще напишу не раз...
багато думок,
менше – фраз...

За пихату зневагу і купу образ аз воздам,
Недовіри вручаю заочно віршований вотум.
Ви мене знецікавили повністю, мудра мадам,
І читати творіння безсмертні убили охоту.

Це - розплата за підлий і мстивий у душу плювок,
Руки друга в кишенях, не хочуть здоровкатись навіть.
Розбігаються пахолки і цілувальників полк,
Від шматочків пітьми поступово очиститься пам'ять.

Пробачаю усе. Огортаюсь у зоряну шаль,
Прохолодою ночі споліскую думи гіркаві.
Нащо тиснете й досі на серце, немов на педаль?
Краще йдіть у садочок свій кинутий сіяти мальви.

Відпочити бажаю од вереску хвильку одну,
Від мурашок вельбучних втомивсь одгризатися велет.
Зняв навроки гаргарячі, тишею в тирло хлюпнув
І на місяць пожбурив за коси настирливий шепіт.

Я для вас недосяжний. Звільнився урешті від пут,
Забирайте і вірші, і торби з грошима, і лахи,
І чалапайте далі, полюйте деінде - не тут,
Місце зайняте сонцем і мною - обпаленим злом вогнептахом.

09.01.2019р.

Приходжу знову я сюди
Немов у пазуху до Бога.
І тут милуюся завжди
Красою Києва нічного.

Спостерігаю вкотре он
Як грає барвами ліниво,
Переливається неон,
Мов усміхається мені він.

Давно поганий настрій зник,
Розкішне видиво розквітло –
Сяйний неоновий квітник,
Розливши золотаве світло.

І я від подиву німів,
І завмирав, як вітер в гаю.
Бо ця краса – без зайвих слів –
І темряву перемагає!

7.11.7526 р. (Від Трипілля) (7.01.2018)

Словно сказочный, в инее лес –
Свой наряд получил ниоткуда…
Это диво из зимних чудес,
Белоснежно-ажурное чудо!

Даже ветер, проказник шальной,
Притаился за мягким сугробом.
Поиграть не решился с сосной,
Притворился порядочным снобом.

Наблюдая за всем на лету,
Покружит осторожная птица.
Веток хрупких щадя красоту,
Потревожить наряд их боится…

Вот и я, замирая, стою
И боюсь даже след здесь оставить…
Словно в сказочном зимнем раю,
Где лишь Господа хочется славить!

2017

Коли життя ламає долі щит
І хмара застеляє промінь сонця,
Шукають люди захисту від бід,
Вимріюючи бога-охоронця.

Шаманять і кадилами трясуть,
Воскурючи з жиру фіміами.
Але в душі злостивця каламуть,
В кишені - ніж на ближнього чи камінь.

Молитви тільки дві: "Подай!", "Пробач!",
Від глупства розум у кебеті висох.
Уклякнув на колінах раб-прохач,
Цілує руку грішнику у ризах.

Сусід сусіда вкинув у ставок,
Зоп'яну матір син влупив обухом...
Якщо і є всеблаге божество,
Воно від криків жертв давно оглухло.

Вина із бару сулію дістав
(двохтисячне Різдво стрічають люди).
Увірувати важко у Христа,
Якщо його в душі нема й не буде.

07.01.2019 р.

Зима у розпалі, зима
І сіє чарівний сніжечок
Землі – на очі, груди, плечі.
І, ніби рідну, обійма.

Сховалися морози строгі,
Легка завія моросить.
І сад принишк біля дороги…
І вітер задрімав на мить.

Така ідилія зимова –
В клубок мотає білу нить.
Лиш угорі пташина мова
Струмком весняним жебонить!

6.11.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Шановні друзяки-поети,
Дарую востаннє привіт.
Ще трохи - і кану у Лету,
Зітхне із полегшенням світ.

Не буду мозолити очі,
Лякати талантом невдах.
Життя залишився шматочок,
За хвилю з пістолі бабах!

Не звикнув писати олжею,
Не стачило, мабуть, ума.
Існую і так за межею,
Мене поміж вами нема.

Затримався надто у світі,
Між геніїв труся як в'юн.
Прекрасних пейзажів лахміття
Засмічує душу мою.

Порвалася нитка у мойри,
Фарбує долівку рубін.
Мій попіл - із урни - у море.
А пам'ятник ставте собі.

06.01.2019р.

Я згадую ту зустріч-дивину,
І спалахи неону, мов гліссандо*,
Коли тебе побачив осяйну
І ті жагучі дарував троянди.

Здавалося, розвіялась імла,
Як засвітилося твоє обличчя,
Аж вечір зашарівся таємничо,
Зима розтала від твого тепла.

Я надивитися не міг ніяк
На ріки-хвилі звивисті волосся…
І лився в душу хміль, немов коньяк…
Чи в неї почуття нове влилося?!

Я пам`ятаю музику очей,
Грудей і слів дозрілі виногрона.
Здавалося, всього ось-ось огорне
Та ніжність, що схилилась на плече.

І дефіле я згадую, коли
Немов засяяла велика зала.
Ми тротуаром так поволі йшли,
І вулиця світилась й усміхалась!



5.11.7526 р. (Від Трипілля) (5.01.2018)

Можливо, сніг засипле слід,
в душі залишений тобою...
Порозгортала знов у світ
тканини білої сувої
всевладна в просторі зима.
Ступає гордо в довгім шлейфі,
що сріблом вишила сама.
Сумну мелодію на флейті
їй тихо вітер награє.
Складають модні "па" сніжинки,
а вечір зорі дістає
з бузково-синьої торбинки,
давно вже втративши їм лік,
так легко й вправно ним початий...
Без тебе кожна мить, як вік,
та жодну з них не наздогнати.
Де ліхтарів засяяв цвіт,
сніжинки крутяться юрбою.
Біліє світ... Чорніє слід,
в душі залишений тобою...

Десь у Плеромі тихо та огрійно...
Немає конкуренції, війни.
Там пахне портулак і жовте сіно.
Мотається і рветься сонценить...

Сидять вчорашні недруги у колі,
Попихкують, підкашлюють, гудуть.
Не треба амуніції та солі.
Вирішують: у чому ж смерті суть?

Так довго не приходить Мати Божа.
Так гірко, несусвітньо в далині.
Комп зависає... Щит на огорожі.
І ніде наловити щук, линів.

І кожному відкрилося дитяче.
І виходу немає у пітьму.
Плерома набрида – жовтогаряча.
Хоча – нарешті – просторо уму.

..........

2014


Стерео

Є три кінозали і кілька валют.
У кожному - стрічка.
Повтор чи дебют.
І люди заходять... І гасне екран.
Присутній отримує декілька ран.

Є ті, що не вміють нести у світи.
До кого належиш, дружбане мій, ти?
Чи лихо троюрідне серце пече?
Чи плюнеш "баласт" - на старече плече?
Чи сняться по фільму війни голуби?
Ти просто дивився крізь цівку доби.
Тебе заманили.
Сценарій не твій.
Лушпайки змітаєш між цноти повій.
Пітнієш, бинтуєш...
Блюють слабаки.
Не бачиш дороги, свічада, руки...

Хтось каже "баталія", мати - "молись".
І шкіриться зранена стереорись.

Забілює дощ на афіші число.
Ти лиш споглядальник афер, НЛО...
Поміж ампутацій, сирітства і зрад
Клади свої мідні на чийсь мармелад.

2015

Дилеми

Стоїть бабуся. Дивиться на хату.
Була гніздом, колискою...
АТО...
Тепер за стелю - неба зорний батик,
У кожного свій жереб, враг, жетон...

Війни старе дитя.
Курні дороги...
За ласощі - калина, бузина...
"Таки вціліла..." - шепче. Від порога
Ітиме по заковах, письменах...

Кому вона потрібна? Відтремтіла...
Перевела козу, годинник... дух...
Плевели з кров"ю...
Сонце в попіл сіло...
А я старих жалію.
Підійду.

Згорьовані полільниці-бабусі.
Нам довго йти до їхніх мозолів.
Отямтеся, біляві, чорновусі!
Врожай смертей збирається з полів.

Нема вини, яку б не спити разом.
Нема такого дідька, щоб палав.
Повзе-звивається війни змія-зараза...
Шкварчить надії жирна пахлава...

Свої - чужих. Свої - своїх.
Дилеми...
Двигтять дерева лісу і родин...
Маразми юних, олігархів схеми...
А я - у схизму.
Боже, пощади...

Ти Всевидющий, Триєдиний.
Чадно.
Вкажи яскиню. Гіркне фіміам.
Дала клубок Тезею Аріадна...
Ну що усім заблудлим нині дам?

2014


Пацифістське-2

Косять буйну траву...
І ніхто не спитає – навіщо.
Там і сям – стовбурці... Пронеслася травнева гроза.
Шкутильгає бабуся Мінерва... Утупиться віщо,
Пробубнить шепеляво:«...не буду ні проти, ні за»...

Розцвітає жасмин – і зарано, і пахко, і пишно.
Підміта дітлашня біля лави агітки й бички...
І смердить учорашнє – мов риба стара з попелища.
І майбутнє циганить «зелені» з лихої руки...

У сусіда – ремонт.
Скреготить... піднімається... пада...
Хочуть всі перемін. І міняється шило на ми...
І Георгій застиг на іконі: прохромлює гада...
І гадаєш собі.
І вкриваєш набуте крильми.

І мабуть, доживеш. І лишишся терпкою, чужою
Серед цих краєвидів, де бути – мудріше за бунт.
Захрипає мій голос: війна... І не випити лою,
І не сходять, мов плями родимі, іуди з трибун...

У столиці казкар вимережує заклики й тези.
Колобок лівий бік припалив у Луганську вночі…
На бальзамі з кульбаб можна жити доволі тверезо –
Між отими, що груди підставлять під кулю і чіп.

Як не хочеш у кров, залишайся в акації пінній.
Як не маєш ножа, відламай від хлібини шматок.
Ну невже зупиню бронебійно-трасуючі... міни?
Наутилусом серце пливе – повз ЧАЕС і АТО...

21 травня 2014

Ну хіба у тому є вина,
Що мій муж не воїн, а амеба?
Сестроньки, скінчилася війна,
Мужикам ховатися не треба.

Крим і так давно вже був не наш,
А Донбас - хіба це Україна?
Чоловіче, половкіше ляж,
Хоче сексу ранком жінка вірна.

Кинуть нас і НАТО, і ПАРЄ,
Попрошайка ми для них капризна.
Хай москаль собі усе бере -
В нас землиці зайвої до біса.

Нині у ціні нейтралітет,
Чорна зрада, чоботи зимові.
Ноженята кутаю у плед:
Як же гарно жити безголовій.

05.01.2019р.

А ти про мене
думаєш хоч
інколи?
Коли душа
з небес формує
віхоли.
І галки
кружеляють над
смереками.
Я знаю, що
не говори,
а деколи
тобі ввижаються
обійми
пристрасні,
коротка сукня
в рисочку
на пристані,
на ртутнім
небосхилі -
біла лінія,
стійкі парфуми
з ароматом
лілії.
Чи ти за
нею тужиш?
Ніч минає ця,
коли не я,
вона тебе
торкається
і на підлогу
падає
туман вагань,
панчохи
в сіточку -
обгортки
Інь і Ян.

2019р.

***
Тривожних снів заплутаний клубок
І днів пекельних непомірні втрати.
І непохитна віра: з нами Бог.
Тримайся: батьку, сину, брате.

НелЕгка ноша на твоїх плечах,
Її ні зняти, ні подарувати.
І всесвіт болю в стомлених очах.
Тримайся: батьку, сину, брате.

Своїх переконань не здай за так.
І зовсім скоро вже почне світати.
Знайде відплата Юду за срібняк.
Тримайся: батьку, сину, брате.

2019

Ох і лютий поетів гурт!
Той сокиру несе, той лопату.
Критикана загнали в кут,
За пиху надійшла розплата.

Ухопили мене за хвоста
Та із неба жбурнули в яму:
- Хай очуняє "суперстар"
Та почистить зубиська й карму!

Із Парнасу в болото"Плюх!",
Злиплась шерсть на змокрілій шубі.
Зустрічає дзуміння мух
І сестричок період шлюбний.

Хоч усіх і переказив,
Обійшлось цього разу без яду.
Більш не буду - клянусь усім -
Підгризати поетів ззаду.

01.01.2019р.

Кровосис

Не можуть критикани жить без крові,
І я сьогодні декого вкусив.
А поетеси вельми гонорові,
В усіх у стелю встромлені носи.

У їх творіннях ніц немає вади,
Бо кожне слово - вічності ковток.
Тому до них підкрадуюсь іззаду,
У дар небес встромляю хоботок.

В живиці є усе: Ерато стогін,
Хвалебні гімни, лірика щемка.
Обкусані у сонетярок ноги,
В ронделеплеток гузна у дірках.

Сисун ще той! Труйний язик в щелепах
Щоденно плеще гумором усмак.
Летять прокляття та плачі до неба,
Свербіж пиху до сказу аж дійма.

Від мене харапудяться таланти,
Не кличуть читачі "Віват! На біс!".
А, може, браття, досить кров смоктати,
Водицею із крана обійтись?

04.01.2019 р.

Я вишиваю ниткою безсоння
цнотливий ранок, знову наче вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь -
хрупкий, сором'язливий і тендітний.
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістав ключі Дажбог золоточолий,
розчісує ланам пшеничні вуса.

Я вишиваю нитками...

1

Без ноги йде вояка із посохом,
Сивий чуб замітає чоло.
Оминаю каліку із острахом,
І веселощів як не було.

Для держави солдатики - гвинтики,
Той - з Таращі. а той - із Прилук.
Йду до лазні. Під пахвою віники,
Треба змити кровицю із рук.

Думав, душу очорнену вимию,
Взяв із церкви святої води.
Та прикутий до спогадів линвою,
Де в бою умирали брати.

На стільниці калинова китиця,
Друг на фронті лежить у рову...
Льодом вкрилося озеро Вирлиця:
Я під кригою, мертвий, живу.

2
Не дивлюсь крізь рожевії скельця
На цей світ, бо уже у літах.
Колючки виростають із серця,
Бо там біль зачаївся і страх.

А на Сході орда виє люта,
Рве неспокій (у цьому вся суть)
За майбутнє, якого не буде,
За минуле, яке украдуть.

04.01.2018р

Біло, запорошено
У  саду моїм,
Не чекала осені,
А узимку втім
Розцвіла черемхою
Білосніжною.
Стала, милий, тихою,
Сонце-ніжною.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!


В небі захурделило,
Золоте руно.
Вогнище розпалимо,
Не загасимо,
Черемшина піниться -
Ти не обривай.
І куди подінеться
Та любов жива.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!

Сьогодні дотліють мости,
лід у твоїх очах.
Колір байдужості
в сірім слові "прощай..."

У цих привокзальних вогнях
відповідь не знайдем.
Кожен шукає свій шлях
в новий прийдешній день.

Чи небо їх перетне
на перехрестях доль?
Ти не пізнаєш мене -
в мене вже нова роль...

Хтось інший візьме за плече
і поведе у світ.
Ніби не було ночей,
ніби не було слів!

По рейках повзуть вогні,
скрегіт вагонних коліс.
Руку стискаєш мені,
як вперше, давно колись!

Цей потиск, як спогадів щем,
гріховідпущення!
Впала полуда з очей,
наче одужання.

Цей потиск - вина ковток...
Що то за штука - любов!
Зім'ятий на рейках квиток,
потяг без тебе пішов!

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

Від холоду зіщулилися віти
І вітер употужнив свій повів.
І від морозу тихо бронзовіти
Почав неон, що досі мирно снив.

Вібрує сад судомно дрижаками,
Скував мороз і порухи малі.
І сяє ніч поблідлими зірками
В замерзлій закоцюбленій імлі.

Зима іде andante maestoso*,
І заганяє людство до осель.
І розсипає пестощі морозу,
Як музику чарівну – менестрель!

31.10.7526 р. (Від Трипілля) (31.12. 2018)

усе починається
з кроку до тебе
і те що назустріч
і поштовхи в небо

і сіль на губах
і пісня в колисці
хрести на гробах
та спогади чисті

надія на сон
де мрія крилата
п’є світло вікном
і рветься літати

наповнення слів
у стислі легені
ще вірш не згорів
а рими зелені

ще хочеться сліз
вмирати від щастя
і поле – не ліс
і серце – не вкрасти

стіни не знести
бо винести можна
кути самоти
свою нетотожність

усе відкриваєтся
з Богом у серці
і те що раниме
і те що без терцій

і сонце – здається
долоню цілує
душа одірветься
ніхто й не почує

і стане летіти
пелюстям тендітним
любов'ю над світом
і піснею гріти

19 Січня, 2017

Чарує розум самота зваблива,
Сплітає сіть підступна плутанина.
Зимовий дощ, прозорий, нежурливий,
Непроханим приходить на гостину.

Кудись поділось почуття провини,
А час до мене довготерпеливий,
Не дорікає за безглуздий вчинок,
Неначе лік утратив похвилинний.

І ранок посміхається нещиро,
Легкий сарказм приховує старанно.
Прийдешній рік благає про довіру,

Дає надію, мов різдвяний пряник,
А рік старий, як невиправний лірик,
Усіх благословляє наостанок.

2018

Сонце зосеніле. Філігранні крила.
Дідові Морозу пишуться листи...
Зайчики махрові, мари і мірила.
Сніговик торішній шаплика впустив.

Котить кіт клубочки серпантином буднів...
Кошик без чернеток, білизна зізнань.
Між київ більярдних лежень неосудний
Гомонить на хінді про шляхи в Шампань.

Бісики, інфанти, сови на горгошах.
Торти-напівправди, пелех мішури.
Передноворіччя.
Світ ясний, хороший.
Складено кадастри... ділено на три.

Віяла соснові, хвилечки зефіру.
Сіється задармо синє конфеті...
Між оман-горішків, масок брудно-сірих
Фокусники тягнуть вушка золоті...

2015


Ялина

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі – родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс.
Замерзли руки в муфточці рудій.
– “Дванадцять місяців” читала, бджоло? –
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дістав пакунки із цупкої торби:
Шлейф…
діадема…
конфеті…
дива…
Ялиною росту. Геть, муже-норде!
Не смій дзвінкі прикраси обривать.

Не плутай снів, не торсай мішури.
Літав далеко. Гув… Поговори.

2015

Завія

1

Ти просиш: "Наснися -
Тигрицею... морем..."...
Паркани... замети...
Немає опори.

Іду, бо набридли
Вертепи, кав`ярні,
Буденні канапки...
Обіцяно гарне!

Тигрицею? Добре...
А морем не вмію...
Обходжу Гребінку.
...завія... завія...

2

У крайній хатині -
Незамкненій - блищик.
Чекаєш... хмелієш...
.................................
Я - променем - вище...

3

Ось яблуко - тепле,
Червоне, із літа.
Павучі тенета.
Любов розмаїта.

Дістанеш?
- Аякже.
Зобачення... танці...
Квадратом Малевича
Шиба у склянці.


2017

Упав до ніг вінок зів'ялих снів,
Чуби хлоп'ят вгортаються ув іній.
Прелюдією братньої різні
Лящать у вухах заклики до бійні.

Цінується удар у пах ножем,
Майстерна пастка, спілка з людоловом.
Цей світ краса навряд чи збереже,
Якщо не порятує мудре слово.

А чи кому потрібен мій талант -
Є ж томос і домовленості мінські...
Не мир у тренді нині, а джихад,-
Клади, солдате, міну до колиски.

Злякався чорт, до пекла хутко втік,
Не хоче й сатана приймати жертви.
В окопах зустрічають Новий Рік
Вже не живі, хоча іще не мертві.

Іде війна. Гримлять щити, мечі,
У жінки син пропав, забрали мужа.
Поете! Не відчаюся, світи!
Розтоплюй лід ненависті у душах.

31.12.2018р.

Мелодія для флейти

Упали планка, настрій і вольтаж,
В орієнтирах розхиталась клепка.
У стилі бохо торба - ось мета,
А ще нова у квіточках сукенка.

Синок дрімає. Тепло на печі,
Укутую кота пухнастим пледом.
Мене, холодну,- жити не учи,
Відгородилася нейтралітетом.

Диванна жалість - це усе, що є,
Заочно підгодовую каліку.
Синичка за вікном зерно клює,
Лежу і мрію з мужем у обнімку.

А совість вже протерлась до дірок,
Підніжку другу ставити не вперше.
Одважую поради, мну перо,
Чужі думки вивалюю в мережу.

Пегас колегу знов збиває з ніг,
Відмовитись не можу від вендетти.
А візаві не сердиться,- о ні!
Подарував мелодію для флейти.

31.12.2018р.

Життя-графіті уві сні,
ілюзій формули і догми.
Крива ховається на дні,
маскує горб у ситі форми.

А на поверхні сто ідей.
І сто руїн – дорога зречень.
Пустеля щастя без людей
і дрібка хибних заперечень.

А далі небо-висота.
Світ затуляють чорні крила.
Де скорбно стулені вуста,
ідея вічності безсила.

А вище неба тільки ми –
чергова правда без омани.
І гріш останній із суми.
На свято кари, може, стане…

12.2018

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Сивенькі очі сніготалу
Сміються чарами в гаю.
Невже кохання завітало
У душу змучену мою?

Мов затремтіли струни ліри,
Теплом забутим обняли.
Я відчуттям своїм не вірю,
Коли прийшло воно, коли?

Коли воно єство зігріло?
Від болю стало боронить?
Так ненав`язливо й уміло
Проникла в мене щастя нить?

Мов спалахнула і не гасне
Легенька іскорка живла.
І щось невидиме й прекрасне
Бальзамом в серце пролила.

Наповнила його снагою
І світ одкрився і воскрес.
Я відчуттям цим рани гою
І знову рвуся до небес!

29.10.7526 р. (Від Трипілля) (29.12.2018)

Хоча з пієтетом природу не раз описав,
Аж серденько мліло від виряджених краєвидів.
Та нині від овиду сірого зріє сльоза,
І настрій сльота намагається враз отруїти.

Сяйливого й теплого літа зимою схотів,
Аби розцвітали під вікнами астри та рожа.
Натомість - під тином вервечки сорочих слідів
Не може од світу сховати злостива пороша.

Сусідський блохастик без буди, лежить на землі
І виє протяжно на пущу, де зайчик сховався.
Парнас нетверезий, гуляють його королі,
Жбурляють у мене шкоринками від ананаса.

А чай вже холодний, у ньому акація, глід,
У комині вітер гуде із собакою в квінту.
Погода капризна, така як і втомлений світ,
Заплющую очі і бачу усміхнене літо.

29.12.2018р.

…Кермо поламане і щогли всі підперті,
Вітрила пошматовані не раз,
Чи полюси змістились на планеті? -
Неначе чорт, вибрикує компас…

У хвилях світового океану
Ми на хиткім, підбитім кораблі,
Штурвал ми доручили капітану,
Щоб вивів нас до твердої землі.

Ніхто не знав ні курсу, мап не бачив,
Наш борт до цього мало не тонув,
Туристи - мавпи, капостять, ледачі…
Ледь не створили з корабля труну.

А капітан, все ж, знається на зорях,
Чумацьким Шляхом корегує курс,
Човна латає попри хвилі, в морі
І заощаджує збережений ресурс.

Та в’їлись мавпам і вітри, і шторми:
- Чому він не припинить їх слівцем?
Не створить із глибин буремно-чорних
Нам сушу?! Зараз хочемо Едем!
- Давайте переміним капітана!
І оберем любого горлопана,
Що нас сюди завів і пам’ятає
Як від землі дорога виглядає!
Не відає він курсу й навігацій?
Баластом скинув весла і кітви?
Ми в захваті від тих інсинуацій,
Як він без плоту море переплив!
- Ні, цих почуйте! - Берег прийде сам!
А мавпи мають просто сподіватись!
Невпинно вірити гучним словам!
Не треба мізкувати й перейматись!
Вітри затихнуть! Більш не буде хвиль!
Проміння враз засвітиться зі Сходу!
Газовану ми питимемо воду!
І буде сонце, мир і вічний штиль!..

…І всі ми в тім липкім, міфічнім штилі
Навік зав’язнемо, як жаби у багні,
Як кріпаки без волі і землі,
Як віслюки в довічному ярмі
З обіцяною морквою на рилі...

…Як витребеньки мавп перемагають
Їм і президії бувають замалі -
Аби хоч друзки суші досягли...
Далебі, на завзятім кораблі
Команда з капітаном курс тримає
І шторм не час для зміни на стерні,
І доля визначатись вимагає -
Чи хочемо ми плисти у човні,
Чи бути в морі кормом… Час спливає…

© 12/2018

Осіяла істина проста,
А до цього був як пришелепа:
Не тягніть корівку за хвоста!
Слоника за хобот теж не треба!

Склалися, нарешті, два плюс два,
Сіроманці ситі, цілі вівці.
Хай дзвенить над кашею мушва,
А комарик п'є із вас кровицю.

Про сумне усе вам розказав,
Обираю радість, а не стреси.
Кашу варить жінка з гарбуза,
Я в нірвані! Настрій пречудесний!

Аж співає все моє єство,
Майбуття - безхмарні високості.
Радісно стрічатиму Різдво,
Служба починається о шостій.

Списано із совісті гріхи,
Все тіп-топ, гризу цукерку "Тузік".
Буде томос, будуть пироги,
Погуляю ніченьку без музи.

28.12.2018р.

Мій погляд у висі кане,
Здається, там дна і нема.
Пороша летить рахманна –
Білесенька ген бахрома.

Чарівно укрила віти –
Як шуба шовкова легка.
В обіймах її сивіти
Береза стрункенька звика.

Пускає ув очі оману
Сяйна молодиця зима.
Важезні крила туману
Укрили усе крадькома.

24.10.7526 р. (Від Трипілля) (24.12.2018)