Багряна бабко, пурпурова бабко,
ти нащо з хвилі відблиски пила?
Благенька риска, непримітна ляпка,
Жариночка минущого тепла.

Було ж тепло, і ткалося, і згасло.
Втекло, мала, кудись за болота.
То й ти вже кидай крильцем воду прясти…
Он бачиш – осінь, схожа на кота.

Кармінна бабко, золотава бабко,
усе мине – і ти минеш за ним.
Хіба якесь там миршавеньке ябко
впаде до тебе крізь блакитний дим.

Лежіть, ви ж бачте, наростає простір,
зникають межі неба і води…
А осінь що ж?
Сховалася за мостом –
підстерігає пізні поїзди.

Поговори зі мною, мамо,
Хоча б у сні на мить озвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Поговори зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Поговори, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Зірки упали удвох
Грудьми до білих коліс.
Хто їхав? Нібито Бог…
А де? Та певно, що скрізь...
Йому би спокій та піст.
Йому далеко – аж ген –
До наших страчених сліз,
До наших темних письмен.
Лишив журбу без числа
та ребра чорних ворин.
Розтав собі, як імла…
…та хтозна… може, й не він?..

Завмирає втомлена Земля,
нами розтривожена до краю…
І вітрила мрій на кораблях
в гавані далекі запливають…

Теплий вітер хвилі підійма -
то розбудить нас,
то заколише…
Божечку, а завтра - вже зима!
І роки у спину важко дишуть...

• •
Свыше оставлена - в чаще упрятана,
В норах и гнёздах, в закраине воронов ,
Водах, листвой прошлогодней настояна,
Мохом зелёным, ветвями сплетённая,
Корнями сдержана, светом напоена,
Тьмою обласкана, куплена-краплена -
Тайна и Явь, не оружие воину

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився  у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019р

 











 

 


 

 

Вчора відлітали журавлі,
а сьогодні ми -
по різні сторони…
Так уже бувало на Землі.
І душа перебродила штормами.

Не зникай так швидко...
Обійми.
Чи людьми, чи долею так велено...
Журавлі повернуться з зими,
але ми -
нічого не повернемо.

Сиза мряка затисла мене,
І осінні дощі обмотали,
Розтоптали каштанів опали,
Навівають у душу сумне.

І не знаю, подітись куди?
(Так радів я, що спеки позбувся!)
А тепер в монотонному русі
Із печаллю прийшли холоди.

Як від цього всього утекти?
Одректись од гіркого полину...
Я думками до тебе полину,
Бо розрадити можеш лиш ти!..

Наче купку гіркої золи,
Вітер настрій мінорний розвіє,
О прийди, о прилинь, моя мріє!
І кохання свічу запали!

22 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я занадто щасливий, щоби справді бути поетом,
Мої рани й рубці загоїлися нівроку,
Роздрукуй мої вірші й відправ у районну газету -
Ту, що вже не виходить з дев’яносто третього року.

Моя кров ламінарна, а нерви на диво міцні,
Я забув що таке безсоння, тим більше - гнів,
Мої рими до мене приходили б уві сні,
Але я уже років п`ятнадцять не бачу снів.

І не варто каратись або жаліти себе,
Закидати іншим - вони у тому не винні,
Що колись я матросом пішов на цей корабель -
Переміг соцпакет, і перемагає донині.

Ухопивши весло, підставляю чоло вітрам,
Ниють плечі і ребра - не страшно, буває й гірше,
Тільки марно чекати, щоб із цих загоєних ран
Коли-небудь іще народжувалися вірші.

Вітер дме обережно і білі вітрила не рве,
І не падає дощ із прозоро-синього неба,
Я пірнув би з корми у піну немов Орфей,
Та на щастя мені до Аїда поки не треба.

Над водою птахи чи сирени - не розбереш -
Баражують низько, тож варто чекати зливи,
Але небо без хмар, і море без хвиль, без меж...
Для поета я, що не кажи, занадто щасливий.

Доторкнися пелюсткових вуст
і метеликом забийсь в троянді,
в трепетних руках і я озвусь
чарівною скрипкою Вівальді.
Щоб єлейний почуття мотив
поліфоній, пристрасної румби,
душу вивертав і золотив
оксамитовим цілунком  губи.
Завібрую в верхній ноті соль,
відчиню ключем скрипічним серце.
Упливе з під ніг земна юдоль
і розчиниться в любові скерцо.
В пазуху збирає ніч зірки,
стрибунці влаштовують спектаклі.
Мій, Мартіні - солодко гіркий,
ще тебе не випила  до краплі.
2019р

я знаю, коли ти сердишся у тобі штовхаються неземні сили
з любові, що тобі дісталася і ти не знала, що з нею робити
і злості, коли зрозуміла що зовсім не вмієш любити.
я знаю, блискавки у твоєму погляді спопелять мене ще до того,
як я підійду, щоб тебе обійняти, хоч ти мене й не просила.

я бачу, коли ти дивишся на місяць ти думаєш про свою планету
і ніяковієш від того, що я зриваю для тебе у дворі квіти.
ти дивишся на них і зовсім не знаєш, що з ними робити.
я ставлю квіти у вазу, ти наливаєш у неї холодну воду
і жалієшся мені на сусідку, яка сказала щось про тебе і твої сигарети

я знаю як ти, не здогадуючись що я дивлюсь і все бачу
одягаєш своє найкраще плаття, занадто відверте для цього світу.
як вдихаєш свої нові парфуми і повертаєшся на свою орбіту
а потім приходиш до мене і забираєш мене у ліжко.
я дивуюся, що ти досі зі мною, і ніколи не бачив як ти плачеш.

жінко з попелястим волоссям і темними, як небо вночі очима!
я вихопив тебе у долі випадково, майже наприкінці літа.
ти знала, що я надто закоханий в тебе щоб тебе відпустити
але думала, це пройде і ти зможеш повернутись.
не знала, що мені вистачить розуму не приборкувати твої неземні сили,
а просто любити тебе, любити тебе, любити.

2019

Хтось непомітний і терпкий як вишневий глей
ходить по вулицях міста і слухає
випадкові історії випадкових людей,
що віддають гіркотою і різкими рухами
чи сковзають шовком з засмаглих плечей

а потім котяться з гуркотом міськими мостами
і вночі, неодмінно, розбиваються десь
за рікою.
Або засинають в обіймах і туляться животами
один до одного та завжди один-на один із собою

Історії пливуть, як туман по вогкій бруківці,
стеляться і переплітаються в місцевих барах.
Хтось льодом їх вміє викалатувати, хтось видушує по цівці
а інший бере і видихає з димом чи іноді з солодким паром,
чи взагалі мовчить і не чути його слів.

Такі історії живуть в особливий спосіб:
між бровами, у зморшках, на кінчиках пальців, у розплетеному волоссі
яке вона зазвичай накручує на палець
і думає, що він не бачить цього зовсім.

Той хто ходить і слухає обережний з тими,
хто мовчить і ховає таємниці в тонкому мереживі.
Не в льоді чи в полум‘і, чи у ванільному димі
а на кінчиках пальців і цим себе трохи обмежує.
І не бере і не віддає, і дивиться в душу очима безмежними,
тримає натягнуті струни що тремтять від напруги.

Той хто слухає всіх і нічого не каже - той обережно
видихає майбутнім листопадом чи навіть груднем
і натякає, що буде холодно тільки тим,
хто один на один залишився з любов‘ю.
Хто вміє любити, але чомусь залишився один

2019

У нас віками мов під кальку ,
В тяжкі часи з мирського дна ,
Втішає люд знайома байка ,
Що нині , то не їх війна..

Чи від безволля чи зі страху ,
Знімілі в тяжбі лихолить ,
Втікти , так прагнуть бідолахи ,
В закутий у смирення світ...

А в світі тім , всі добре знають,
Ось ось настане благодать ,
Що прийде мир до хати з краю ,
Лиш треба "ПЕРЕСТАТЬ СТРЕЛЯТЬ".

Від болю хочеться кричати ,
Бо ж правду бачивши сумну
Я заперечу.. "мижебратам",
На їхнє "зупиніть війну"........

Хто сіє жито в яр глибокий ,
Змарнує зерня в бур'янах ,
Хто вірує , що в рабстві-спокій ,
У суєті помре в рабах..

А плачучи й схиливши спину ,
Він не знайде в сльозах спасінь ,
Як , не любивши Україну..
І ВІН , не України син ...

Навколішки просивши миру ,
Згорить від воєн і скорбот......
Народ що в боротьбі безсилий ,
Зі світу зникне той народ...

Олександр Квітень
м. Мукачево....

Моя нестримна течія о, як же я
не піддаватимусь спокусливій любові
і стримаю жагу, коли камелія
розсипала пилок в  пелюстці малиновій.
О, як же я, солодкий, як же я?

Ялицею перед тобою, як же ти
зумів розгледіти в мені цнотливу квітку.
В тобі розквітнути, насінням відцвісти,
дурманити чарівністю п'янкою влітку.
О, як же ти, мій вітре, як же ти?

Ділили з іншими світанки, як же ми
одне без одного розписували долі
пастельними тонами, акварелями
і пензлем лоскотали душі кольорові.
О, як же ми, художнику, як ми?
2019р

Пів земного терміну промайнуло,
Далі тільки хащі та вітровал,
Навігатор збився... Між тим, минуле
Крізь бетон пробилось, немов трава.

Власне, я поскаржитися не проти,
Розтравити пам`ять старих подій,
Як усі - нормальний міський невротик -
То герой, то жертва Пі Ті Ес Ді.

Але пам`ять - будем відверті й щирі -
Має дивний устрій, і штиб, і кшталт:
Там гуляє протяг, мов по квартирі,
Коли двері навстіж, як той гештальт,

Там декор такий, як замовив власник,
Щоб задовільнити бюджет і смак:
Радісний, убогий, сумний, прекрасний -
В кого як. Скажімо, буває так:

Клишоногий стіл, скатертина мокра -
Це вікно розбив тогорічний шторм,
На полицях - книги та різний мотлох,
Піраміди скриньок, валіз і торб,

Холодидьник «ЗИЛ» (млєко, яйка, шинка),
Під диваном - мешти ТМ «Прогрес»,
На столі - стара друкарська машинка
(Западають літери ер і ес),

На підлозі жменя барвистих гранул -
Хтось розсипав бісер... В кутку - сувій
Чи шпалер, чи мап - от і весь бекґраунд -
А бекґраунд в кожного суто свій.

Із вікна поглянеш - впадає в око
Що кому: Катéдра, чи Цитадель,
Чи фасад у стилі необароко
(У тридцятих, кажуть, там був бордель),

Кожен з нас пригадує, що захоче,
Що для нього істинне і значне:
Мідний листопад, темно-сірі очі,
Незнайоме місто - пусте, нічне,

Хтось згадає парк і черешню дику,
Написи ножем на її корі,
Універ, гуртожиток, пиятику
І на ранок - скельця розбитих мрій,

Пригадає хтось, як його до крові
Били у чотири міцні руки
У під’їзді десь на Новому Львові,
Що і дотепер дається взнаки.

Я також вплітався у зайвий дискурс -
Щось там про валізу і про вокзал,
Але «нас гартує, що б’є по писку
Але не вбиває», як той казав.

Мокрі кам’яниці й відсутність моря,
Нетривалість зим і осінній щем -
Необхідний мінімум мініморум
В мене був, без сумніву був... А ще -

Ще була гітара «Урал», а в друга -
Піаніно - коцане і старе.
Ми лабали блюзи, аж в’яли вуха
(Западали клавіші до і ре).

Я не знаю, що там беруть з собою
Інші - їм властива своя стезя,
Але я майбутнє своє знеболю
Тим минулим, що я з собою взяв.

Я узяв з собою кавалок тиші,
Що існує поруч з нічним дощем,
І свою гітару, й чернетки віршів,
І, звичайно ж, музику теж, а ще

Я узяв дерева - каштани й липи,
Контур башт, дзвіниць, водогінних веж,
Навіть напис крейдою «Не палити»
На воротах нашоі школи - теж,

Я узяв з собою нечутні кроки
По бруківці, лагідно-голубе
Небо, листопад, і фасад бароко,
І себе - тодішнього. І тебе.

Гіркота вітрів осінніх,
На лелечому крилі,
Віддалилась безгомінно,
З похололої землі.
Лиш зостався запах диму
Біля повного хліва
І не складені у рими
Ненаписані слова…
11.09.19

Г. С…
Відболіло нарешті… Відплакалось…
Відпустило з біди кабали…
Час позначив шумливими знаками
Шлях забутий до світла з імли.
Наче проліски, сонячні промені
Проростають із товщі хмарин
І теплом угамовують споминів
Нерозривний і болісний плин.
Ллється радість безмежною ніжністю
Прозрівань і шукань, і надій, –
Серце чуйне уже розманіжилось
Від струміння лиш добрих подій.
Вже виразно і чується, й бачиться
Щастя жданого бажаний світ –
Доленосних, коханням збагачених
І натхненням наповнених літ.
10.09.19

Г. С...
Зберу в єдине відчуття
Усі солодкі та солоні, -
Люблю тебе, немов життя
За мить цілісіньку до скону.
Люблю тебе без каяття
За кожен крок і всякий вчинок, -
За те, що йдеш без вороття
На глум рідні і друзів кпини.
Люблю без страху забуття
І жаху болісної згуби, -
Люблю за те, що без пуття
Мене, закоханого, любиш...
09.09.19

Краса ні, не позбавлена гниття.
В красуні-поетесі – відбиття.
Обійми графомана їй дорожчі,
Ніж справжнього поета почуття.

О скільки зарікався: мудрість май,
В любові на дрібниці не зважай!
Бо підведуть же під дурного хату!
О ні, безмежна дурості межа!

О Боже мій, як добре нам було –
І душ і тіл єдналося тепло!
Які короткочасні миті щастя!
Куди тепер усе те загуло?!

Чому усе так сталося, чого?
Всевишнього це воля чи кого?
Самі породжуємо велич у коханні
І знищуєм дрібницями його.

6 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Пахтить димами вересень затемна
І тиша заворожено стоїть, –
Пропахчена, удавана, непевна,
Спокійна та замислена, як світ.
А вересень, мабуть, не помічає
Безмовних та прокурених полів,
Коли радіє щедрому врожаю
І поділяє втому трударів.
Пахтить димами вересень , як горно,
І, наче пес, линяє край воріт, –
А тиша, неспокійна та мінорна,
Наповнює повільно Божий світ.
04.09.19

• •
Встревожит память одиночества черта,
Ищи не в зеркале, что ты ещё всё та.
И не суди свои дороги слишком строго,
Ведь в счастье правосудия немного,
Да будет неподсудна теплота...
Жива в желаньях века золотого?
Так радуйся тому, что не свята!

Замріятися ув обіймах тиші,
Як хороше, як затишно – в саду…
Не знати звідки тут приходять вірші
І легіт пестить душу молоду.

І у задумі, наче сон, глибокій,
У цій святій природи чистоті
Знаходжу лагідний жаданий спокій,
Дорожчий за монети золоті.

І під шатром смарагдового схову
Ген виростають, як з води й роси –
І острови і пам`ятки духовні –
Материки духовної краси.

Найпотаємніші куточки дальні,
Де їжачки і вивірки живуть –
Поезії тремтливі сповідальні,
Що мудрецю життя являють суть.

Ізвідси йду, вчарований щоразу,
Несу здоров`я, щастя у собі.
Безцінні подарунки дав оазис,
Що небеса гойдає голубі.

31 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Отут, в саду, поміж беріз привітних,
Коли поблідли зорі уночі,
Прийшла тихенько осінь непомітно,
І задрімала в мене на плечі.

А я її тривожити боявся,
Укрив легким - з вербових віт - плащем.
Зів'ялим листям пахнула вона вся,
І в душу змерзлу навівала щем.

Й коли міцніш хотіла оповити,
Я встав, їй уклонився і пішов...
Вона дощем ридала сумовито,
Аж краплі били поміж підошов.

Немовби-то Цірцея в Одіссея
Так закохалась, втративши навік...
А я все думав: "Зла чи добра фея -
Ота володарка жовтавих щік?!

1 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С...
Мигочуть зорі світоповні
На скаламученій воді,
Та хтось пітьмою переповнив
Хисткого човника надій.
Ріка повільної розмови
Шумує й більшає углиб, -
Про що іще, моя любове,
Поговорити ми змогли б?
Бо тільки піняться сріблясто,
Неначе хвилі, звуки слів,
А берег бажаного щастя
Чомусь ізнов подаленів.
Чи стане в нас терпіння й сили
Не скніти й скиглить без ладу, -
Здолать обмов підступних хвилі,
У зір яскравих на виду?..
28.08.19

Поет помирає від прози життя,
каштани і клени запалюють свічі,
бо не до значних поетичних звитяг,
якщо «Київстар» попередила двічі.

Його не тривожить артрозів шантаж,
його не лякають неврозів погрози –
Поет помирає від прози життя,
Поет помирає від побуту прози.

Зів’яли пісні, засихає сонет,
якщо негаразди обсіли всілякі.
Поета обличчя пісне і сумне:
томати чомусь несолоні в салаті!

Проблем завдяки надважкому ярму,
не просяться рими в поему чи в оду,
бо треба негайно зробити йому
у полудень літній гарячою воду.

Поет помирає в страшній німоті,
серпнева краса неоспівана плаче.
Мотив патетичний, токсичний мотив
збудив, засмутив: «Забодав! Я неначе

в пустелі безкрайній!» − Поет закричав.
«О, друзі! – в облозі ворожої прози!»
За Музою і за Пегасом печаль
погаслу рясними сльозами зволожив.

Поет помирає від прози життя.
Щоб дару з нуждою в бою не померти –
пришліть саквояжі взуття і шмаття
і в крупних купюрах валюту в конверті!

Щоб творчість його про квітучі сади
над буднями й нами сіяла зорею –
потрібно державі Поета завжди
в теплиці тримати чи в оранжереї!

2019

Знову літо залишило осені
чорнобривців серветки тернові.
Ми по стернях босоніж - зурочені,
розтинаємо душі до крові.

Купіль чиста моя, свіжий вітер надій,
що любові наповнює крила.
Як до тебе віночком пливти по воді?
Доля іншого не присудила.

Не буди в мені звіра, я кішечка -
гострі нігті, а шерстка шовкова,
їх не випущу доки ця нічечка
буде лагідна...більше ні слова.

Наречена, блудниця, свята водночас,
колючки і троянди бутони.
Закружляли на пристані Шуберта вальс.
Роз'єднають лиш армагедони.

В поцілунках палких квітну маками,
у очах перламутрово - сірих.
Я - твоїх берегів білий птах, хоч ти
в мого Бога ні краплі не віриш.
2019р
 

Фантазії вплітаєш у любов,
А щастя береже моя підкова.
Химери аж від неба й до основ…
Кохання це для мене – загадкове.

Вже вигадки обплутали мене,
Мов на коня вдягли новеньку збрую.
Чоловіки, веселе і сумне…
І я тебе - до кожного – ревную.

І мчать уяви коні вороні,
Немов птахи з землі – у далі сині.
Ти іншого цілуєш при мені –
Моє так випробовуєш терпіння?!

Зрадливі ці красуні - вчив Хайям.
Замріялась про іншого наразі?
І норовиш наліво йти. А я?
Усіх іще не втілила фантазій?!

Куди ж мене ця доленька несе,
Невже тепер найкращі дні – позаду?
Затуркуєш історіями все,
Немов султанова Шахерезада.

…Чарівні коси пестив я твої,
Неначе наяву тобою марив.
Розвіялися сумніви мої,
Немов у небі тім – химерні хмари.

Посивів я, та ще не облисів.
Вдивляюся в реальний наш ужинок.
Зрадливі є красуні, та не всі.
Й найменше, кажуть, їх – між українок.

Твоя любов – як небо те - без меж,
Як ліки, що сердечні рани гоять.
З болота витягнеш або впадеш
Туди, аби умерти ізі мною.

Коли ми разом – заздрить нам Ерот,
І Афродіта вчиться буть в екстазі.
Найвища з еротичних нагород –
Ця гра розбурхана обох фантазій.

Я в чудеса повірити готов,
Для нас тепер ця справа вже є – звична.
Фантазії вплітаєш у любов,
Бо ця любов насправді – фантастична!!!

28 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Поміж обставин, вітрин і книгарень
вперто ведем на забаву м’яча…
Осінь — простецька, та курить сигари,
хвацько вбирає мале горіша.
Потім провадить неспішно і чинно
хай і куценьких, та з мудрим зерням.
Листяний шурхіт — правдиво-причинний
натяк на мірку і втіхи, і дня.
Бігають зрання гурти і вокзали,
перебирають десь віхи старі.
Осінь кепкує — багряні скрижалі.
…Бамкають мирно її дзиґарі.

2019

Аби мене ніколи не забув,
твоє я серце кутаю у ніжність,
бо день без тебе, то марудна вічність -
стелю у маках золоту габу.

Печаль марнує час у молитвах,
та вулканічна ніч сльози не зронить,
вдихатиме любові феромони -
молозиво  кохання на губах.

Розхлюпає мільярди світлячків
тернистий небозвід на Божі луки,
та не знайде на пристані розлуки
сліди відлуння наших голосів.

Ми тонем один в одному, тримай,
на гребені морськім у вир не впасти б.
І пробуєм на смак життя контрасти -
жага заварює  імбирний чай.

2019р

Знов печаль, але така пресвітла
До душі моєї припливла.
Наче сиво-білі хмарні мітли
Вичистили небо для тепла,

Що на землю сходило і мліти
В ньому починало все живе –
Зорі й трави пестощами літа
Тішилися й з ними – світ увесь!

Ніби з охололої плавильні
Подих увостаннє обігрів.
Ласки ті – прощальні, ностальгійні…
Скоро осінь стане на порі.

25 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С...
Не шукай у дальнім світі
Від осінніх днів рятунку, -
Я тобі продовжу літо
Шквалом теплих поцілунків.
А коли, немов дитину,
Стану пестити старанно,
То дух осені відлине
Чи розчиниться в коханні...
17.08.19

Г. С...
Коли, всміхаючись привітно,
Ти віддаєш себе мені, -
Я, наче сад весняний, квітну,
На подив друзям і рідні.
І вже ніяк не приховаю,
Найзаповітніше моє,
Те почуття одне безкрає,
Що сил і віку додає.
Тож прагну втілити у слові
Яскравий блиск і звук дзвінкий
Цієї дивної любові
На всі серця, на всі віки...
15.08.19

Чи долею обом так суджено?
Як довго буде це тривать?
Вона – заміжня, він – одружений…
Під ними вже горить… трава.

Життя усе – неначе танго їм.
А він рвучкий, вона – легка.
Сплелися пристрастю останньою…
І закипає океан.

Немов нога ступає голая
У смерч роздмуханих вугіль.
Й спалахує раптово полум`я
В очах в обох – жагучий хміль

Відлунює солодким стогоном…
І світ немов навколо щез.
Зіниці голубіють вогником,
Ним прискають аж до небес!

21 серпня 7527р. (Від Трипілля) (2019)

Де я тебе чекала -
танув сніг
у снах моіх,
у сонячному герці...
У кожному такому
дивосні -
зорею сходив
у моєму серці...

З усіх світів чекала
одногО -
спліталися дороги
в перехрестя...

Хай спалахне
Божественний вогонь
твого непроминущого пришестя!

Любий мій, не хворій, я для тебе, що хочеш, дістану.
Із душі - спориші, а із серця - жагу океану!
Подарую тобі перламутрову моря перлину
і на крилах любові натхненна до тебе прилину.
Мій сумний, не тужи, витру тугу цілунком шовковим.
Напою чебрецем і мелісою, медом любові.
Зорепад назбираю, загадуй, мій вірний, бажання!
Хай трояндою квітне земне і небесне кохання!
Світанковий, на мить подивися любові у вічі!
Небеса, лиш для нас, запалили каштанові свічі.
Обійми, так жагуче хай серце від ніжності тане.
Мій єдиний, зворушливий, щемний, духмяний, жаданий!

Так хочеться любові і жури,
Так хочеться печалі й просвітління.
Ти говори зі мною, говори –
Я ладен слухати до оніміння.

Ти говори, а я – враз уявлю,
Як лагідно рука мене торкає.
І щось затисне груди від жалю…
Від радості злечу до небокраю!

Як хороше на відстані - тебе
Любити палко, доброту відчути.
Мов небо заясніло голубе
Й скували водночас розлуки пута.

Та вже розрадою – твої слова,
Пестлива інтонація – жагою…
Раптово затремтить душа жива
В передчуванні зустрічі нової!

15 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Від судьби не втечеш, борг до неба розставить акценти,
За несплату пеня невмолимо росте і росте.
За утрачений час і за байдуж набігли проценти,
Хоч не хоч, а плати. Перший внесок - майбутнє дітей.

Другий внесок - земля. Бачиш чергу торгового люду?
Грошовитий кагал на добро має виключний нюх.
Будеш Мойші за пса. Подарує тобі халабуду,
Щоб добро сторожив, оселедцем лякаючи мух.

Третій внесок - душа. Віддаси за срібляник на пиво,
Щоб забув про свій рід, ратні подвиги сивих дідів.
Упадуть небеса, під ногами розверзнеться прірва:
О, мої земляки! Озирніться! Бо ви у біді!

Те, що сталось в раю - це моя персональна провина,
Суд страшний вже настав, серце рвуть двохголові орли.
А за пусткою тьма, ще учора була Україна..
Гасне слово моє під склепінням ядучої мли.

14.08.2019 р.

***
Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
Наче химерний буддист освоюю рим добування,

Грона гарячих намист, грона калини до чаю.
Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає.

Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі
Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

Кинуто на міста, просто під білі ноги,
Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.
Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.
Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

Ти озирнешся на них через дими осінні.
Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.
Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:
Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,
Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

Будда стоїть як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.
Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
Й стан цей зоветься дзен, і - августійша тиша.

З книжки"Вірші з осені"
(видавництво "Ярославів Вал")

Мій скульпторе, ліпи мене із глини,
Із крейди, алебастру і піску!
Оголену душею, серцем, тілом,
байдужу, мовчазну чи говірку.

Твори з води - звабливою, як море,
що огортає плесо берегів.
Огранюй - кришталеве, мармурове,
крихке, піддатливе, ти ж так хотів

мене ліпити, що тепер змінилось?
Венери постать зір заволокла?
Холодна, бездоганна і безкрила.
Ти висічи із неба два крила.

Формуй з кори, із відчаю і зливи.
З цукатів, вітру, з повені ріки.
Сумну, розбещену, заплакану, щасливу.
з живої ніжності твори... ліпи...

2019р

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Мені наснилось: я - не вибравсь із Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)
еееее

Жовтіє зелений подекуди лист.
У Серпня осінні з'являються ноти.
Дозрілі плоди дарувати є хист.
Охочий та справний завжди до роботи.

Сьогодні журливий, у зморшках чоло.
Вітрами навіяні думи мінливі.
Заплакані очі дощем залило.
А тиждень тому почувався щасливо!

Збігають нестримно краплини з повік:
На жаль, саме Він має літо закрити.
Осіння пора переступить поріг.
Закони незмінні панують у світі!

…Холодні ранкові тумани та ночі,
Серпневі ж вуста, як весняні, шепочуть…

03.08.2019
Свидетельство о публикации №119080308868

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

На моїй парасольці
осіла
осіння
роса ―
дрібки меду
з комори,
де бджоли
уквітли, як брами…
Запитально-зухвало
тендітна
привітна
краса
прилаштовує
зорі
прозорі
в живім інстаграмі.

2017

Так без тебе погано,
Ніби кисню нема.
Душить мене, кохана,
Туга всього німа.

Кляті сльозяться очі,
Болю стовпом стою.
Ніжно попестить хочу
Руку хоча б твою.

Доля немов зв`язала
Нитями смутку нас.
Тішить в житті так мало
Даний коханню час.

Ніби ворота раю
Геть зачинила ти.
Я без тебе вмираю,
Й саду вже не цвісти.

О заберіть од прірви,
Рідні мої Боги.
Ти мене в смерті вирви,
Щастя хлюпни снаги!

29 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Паленіли бурштиново,
присмак ночі на губах.
Тануло в зіницях слово,
ніби хмарка в небесах.

В серці бабка дзеленчала,
а крізь крильця - чудеса,
від причалу до причалу -
човником пливла свіча.

Краєвиди снів бентежать
(не копатимусь в душі).
Від насупленої вежі -
загубилися ключі.

Обплели густі ліани
вікна, стіни цегляні.
Ти співай, співай коханий,
ту мелодію мені,

що в твоїм я чула серці.
(Звук "ля" видасть камертон.)
Нас накриє срібним скерцо
теплий місяця хітон.

Розіллєм протяжні ноти
в унісон коханню ми.
Дотик вуст на стогін дотик -
пряний запах куркуми.

Шепіт музики твоєї
хвилю розтривожить мов -
береги ми однієї
річки з назвою - любов!

Г. С...
Смієшся ти - і я радію,
Сумуєш ти - і я журюсь,-
Розчарування і надії
Знедавна ділимо чомусь.
Немов злились в єдине ціле
Озерце змушено струмки,
А там на двох і штиль, і хвилі,
І риби, й полиски луски.
І струмувати нам довічно,
Співзвучно радості й журбі, -
Раз відчуваю органічно
Себе змілілого в тобі...
19.09.19

На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить
Вчувається чийсь гомеричний регіт.

Немов повилітали духи злі
І казяться в небеснім фіолеті.
Стрибають п`яні відьми на мітлі,
Насмішки відпускаючи у леті.

…А сад - із чорносливу мов ріка –
Зіщуливсь, підібгав, як ноги, тіні.
Під співи заспокійливі цикад
Зітхають зорі тихо в мерехтінні.

22-23 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́