***
Душа нанизує думки, немов намистинки прозорі,
На павутинку почуттів, на нитку нашої любові.
Тремтить рука і плоть м’яка у грона слів ховає зорі
І чути здалеку яка крихка моя вітцівська мова.

Не кров Христа – терпке вино так невблаганно чашу повнить.
І сумнів ходить – тінь лиха на скронях правди і свободи.
У кошик – паску, писанки, ну а під ними цвяхів тони…
У мертвім морі тільки смерть. Йордан йому вливає води.

Ховають музику вуста у соковитих плесах ранку,
І час молитву молоду вдягає днесь у вишиванку.
А журавель з одним крилом ховає голову в криницю
І хвиля серце огорта у біль святої плащаниці.

Усе не так. Усе не те. І як було – так вічно буде!
Із себе вичавиш раба – там поселяється Іуда.
І скільки вовка не годуй – баран йому найбільше милий.
Народ кричить: «Убий його!». А місця вже нема могилам.

13.04.17

...А білі сніжинки
сідали на вії
й тонули у синіх очах.
Снив Київ майбутнім,
замріяний Київ,
і синім усе помічав.

Стояли собори
в шапках соболиних,
розсіював золото дзвін.

Складались
морозним узором хвилини,
які нам видзвонював він.

Який нескінченно
величний Хрещатик,
який без кінця дорогий!
А день той впадав у замети горбаті,
в глибокі заходив сніги, -

в такі, що уже не дійти, не добратись,
в такі, що зайшлись од пурги...
Засніжений Київ.
Примовклий Хрещатик.
І синіх очей береги.


(З книги “Із тернами в серці“, 2003)

Підстригся сад, помолодів,
Весь оновився навесні він.
Лиш хмари у важкій ході
Всі спохмурніли, мов у гніві.

І лють, і лагідність ішли –
Як світло й темрява – у парі.
День залицявся до імли,
Краса ховалась у почварі.

І я радів, і я страждав,
Не знав чого у світі більше.
…Весна сміялась молода,
І плакала в цім дивнім вірші.

11.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Не зрікаюсь Тебе, мій Боже...
Лиш себе, що була, колишньої.
Застановить хтось - так не гоже.
А мені би до віри вишньої...
А мені би до правди щирої...
Хоч і зболена, й покалічена,
бо й птахи повертають з вирію
сивим мітом терпінь помічені.
Бо й життя не стоїть, а крутиться.
Бо й літа не бредуть, а - стрілами...
А мости за спиною вугляться,
світять рухам, що днесь несмілими
пташенятами вгору, д'небу все,
поміж яструбами і круками...
І не вірю, а знаю: д'Тобі се...
Натомилася я розпуками,
і метаннями, і дорогами
в стиглім болі - черлено, вишнями...
Й заборонами, й засторогами...
І... не стало мене колишньої...
2017

Весна розродилася. Грішна!
Над нею задимлена гладь —
трава догоряє торішня
й зайчата у ній горять.

Вони ж так хотіли у літо,
їх квапили свисти шулік.
О поле, ти будеш боліти
за їхній маленький вік,

за дим, за погарища сиві,
за вмерлі безвинності, за…
Покуту нестиме у зливі
сліпа квітнева гроза.

(5 квітня 2017)

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

"Хто буде вiрним до кiнця менi,
того страшна чекає нагорода".
Та вiд усiх лунало тихе:
«нi».
I лиш дванадцятий промовив:
«згоден...»

«Роби, що маєш, тiльки поскорiш,
єдиний учню, що ввiбрав науку.
Твiй хрест навiки. Ну, чого стоїш?»

I той пiшов. Свої прийняти муки.

04.04.2017

Защеміло серце, защеміло –
Де любов залишилася, де ж?
Те, що нам здавалось ніжно-милим,
Ніби злом постало без одеж.

Вже нема ні сварок, ні освідчень,
Суперечок, ані листувань.
Тільки серце трепет таємничий
Знову, як в минулім, відчува.

Ніби часом все перемололо,
Шкаралуща тріснула немов.
І на світ з`явилось ніжне, кволе –
Щось чарівне, як сама любов.

Воскресає у яснім розмаї
Почуттям клейка речовина –
Половинки дві вона з`єднає –
Що згубила в розпачі весна.


2.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Я - колос, що не дав зерна,
Пуста, без урожаю, грядка.
У цім лише моя вина,
Що Бог не дав мені нащадків.

Для мене він колись воскрес
І на хресті страждав у муках.
Я ж даром знехтував небес
І відштовхнув Господню руку.

Дзвенять дитячі голоси,
На клапті рвуть моє сумління.
Намарно вірю, що даси
Мені своє благословіння.

Коли до краю добіжить
Цього життя крива стежина -
Чи встигну гріх свій замолить
Аби пробачив свого сина?

Упився доста самоти,
Віршам сповідуючи болі.
О, Господи! Мене прости!
Позбав мій рід сумної долі.

30.03.2017 р.

К. Р...
Чи з тобою зустрінуся знову,
Чи згоріли стосунки дотла?
Не вдалася такою розмова,
Щоб тебе зупинити змогла.
Заглядати безглуздо в майбутнє,
Якщо ти так далеко в цю мить, –
Коли в морок укутано сутнє,
А минуле – журбою бринить.
Зустрічалися, певно, даремно,
Очевидності наперекір, –
Бо ні вогника жданого в темній
Круговерті життя до цих пір.
Розлучаючись мовчки, як тіні,
Не лишаючи жодних слідів, –
Розчинилися двоє у піні
Необачно промовлених слів...
30.03.17

Щось нудота підступає хвилею,
ніздрі часто запахом дратуються,
вивертає, падаю знесилено,
але треба вибратись на вулицю.

Йду в лікарню, роздягаюсь догола
iз надiєю страхи ослабити.
«Ты от страха, мать, совсем с ума сошла?! –
К гинекологу да не пошла бы ты…»

01.04.2017

Ты стоишь за моей спиной
И ты знаешь: я точно выживу.
Ты всегда за меня стеной.
Даже там, где поземка выжжена,
Даже там, где горит слеза,
Где матерые волки зарятся.
Путь вперед или путь назад –
Я прошу: будь со мной, пожалуйста!..

Даже если я не права
И веду себя как ребенок,
Если набекрень голова,
Если нервы плывут и стонут,
И цепями в груди звенят,
Где кареткой повисло сердце,
Ты всегда, знаю, за меня,
Мой единственный страстотерпец!

Научи меня быть собой,
Не оставь меня в этой стуже.
Что не день – бесокрылый конь
Подбирается ближе, глубже,
Чтоб туда увезти, где стынь,
Лютый холод и медь молчанья…

Защити меня! ...Захисти
І навчи пісень покаяння.
І я знатиму – щастя ось,
Де мій прихисток і свічадо.
Сльози ріками, наче Рось,
Рвуть плотину мого мовчання.
І печаті летять в золу,
І лишаються тільки трави.
Ти – мій ангел. І я люблю.
Бог у серці єдино правий.

2016

Глуздометра немає, впереміж мудрі й бевзі.
Вершаться зліва справи... Хитаю терези.
Дожити б молодою у звихренні-бентезі.
Таланти употужнились на йоту чи в рази.

Вчорашні галаретки міняються на галас,
Вічноковтьобна траса - на житні манівці.
Місцевий Труффальдіно мережить мадригали,
Мідяк на пиво-рибку жбурнуть оті, оці.

Ростуть маленькі люди під матюки й сирени,
Чужого научаються, покотять віз проблем.
Ще ласо цмулить моню губитель Карфагена,
Злий Карабас трамбує ляльок у глинозем.

Роззявлено пащеки, ридають крокодили.
Підйом усенародний довкола паляниць.
Хоч ґулі набивали, та хащі прорідили,
Нагородили головно ікластих танцівниць.

Прогностики-чужинці виходять на арени.
Платити їм щедротно, молитися у піст.
А рідні куми ділять посади, ойкумени...
В рожевих окулярах тупцює оптиміст.

Алярми налякали всезнаючу сороку,
Наперстки полетіли у річку, на батут.
Застигли - метикують - халеписько й морока:
Куди б метнути клунки, який зайняти кут...

На нитці Аріадни ні вузлика, ні цятки.
Текла вона, струміла, згубилася між гір.
Тріщать чуби в холопів, побилися горнятка.
У кашу смаковиту халявну - вір... не вір...


2017

В безталанності є талан...
Щось було... А можливо ні...
Ми писали кохання план
Акварелькою на стіні,

Медом мазані... Та бджола
Наздогнала. Укус... Абсцес...
Може ти це сама взяла
І ганчіркою стерла все?

Що сказати тобі про нас?
Ми любові бучний контракт,
Мегазоряний мезальянс,
Розірвали, мов мирний пакт.

Ворушити тепер старе-
Тема перших газетних шпальт-
Танцюристкою кабаре
Виконання балетних па.

Наші вибачення пусті
Запізніли, ти це затям.
Що пробачення у житті,
У якому нема життя?

Дивовижний сердець анклав
Рятувати не маю сил.
Я пробачення не чекав.
Я пробачення не просив.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117032900900

О красеню весняний, ранній,
Журби в душі моїй не сій,
Прийшов дарунок твій останній –
Чудовий теплий Олексій.

Я душу ним так спрагло грію,
Та не вгамую ненасить,
І березневу ностальгію
Я буду рік в собі носить.

Бо чи забудеш свіжість ранню
І ті невидимі стрибки,
Що зайчик сонячний кохання
В повітрі робить залюбки.

Бо в зрілості не так кохаєш,
Нехай цвітінням все буя,
О березню, ти вже минаєш,
Неначе молодість моя.

7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Фарби, музика і слова.
День напрігся і навпіл тріснув.
Як обтяжена голова,
Як у серці моєму тісно.

Фреска злущилась – помира,
Звук злетів і навіки канув.
Врешті-решт фоліант згора.
Час всміхнувся і скоса глянув:

– Я – одвічне і назавжди.
Маєш сумнів чи так повіриш?
Ти ж шукаєш свої сліди
І безодню собою міриш.

Все безмежне – воно в тобі,–
Час і простір, душа і мрії.
Що хвилює тебе в журбі?
Що бентежить твої надії?

– Не питай, защемить бува
Так, що зовсім немає спасу.
Фарби, музика і слова, –
Неміч слова і плинність часу.

Цього не вчать у жодній школі...
Могти - талан. Цьому не вчать...
Бо у юдолі мимоволі
чоло таврує нам печать
судьби
незрима, невідома,
що відо світла й темноти...
Терпиш іти...
Долає втома.
А мусиш йти.

2017

Ми з прадавніх часів поклонялись вогню і водиці,
Що текла-струменіла з холодних прозорих джерел.
Люд щоденно схилявся до неї, землі-годівниці,
Що з глибинних пластів життєдайную силу бере.

І родила вона, вся полита сльозами і потом,
Спочивала під снігом півроку остуджених днин.
А весною завжди починала щоденну роботу
Від зорі до зорі для моїх українських родин.

І шуміло колосся пшеничне від краю до краю,
Спілі яблука падали в осінь в пожовклу траву.
Йшли у вічність роди, та збирали сини урожаї,
Зберігали державу, тримали в руках булаву.
27.03.17

Ну ось і ти, мій саде дорогий,
Чарівна потаємная місцино.
Мене оберігають тут Боги,
І з волі їх сюди натхнення лине.

І душу підіймає в небеса,
І все дрібне униз летить, мов клунок.
І огортає ніжність і краса,
І свіжий подих, як весни – цілунок.

Він мов на мить усе навкруг протяв –
Пташки сміються співом превеселі…
На цьому сміттєзвалищі життя
Мій саде, ти – оазис у пустелі!

26.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад і. Г.Гришка, ділянка Криму

Якби ти знала, як мені болить
Те, що давно боліти не повинно,
В твоїй душі печаль не защемить,
Бо ти ні в чому нібито й не винна.

Я сам собі ілюзію створив,
Я сам себе загнав до лабіринту.
Я сам себе збагнути не зумів,
І що вже з того, як ти там і з ким ти.

Уже не віднайти твоїх слідів,
Не відшукати втрачених ілюзій.
Хоч я тобою ще не відболів –
Та ми вже радше вороги ніж друзі.

Ми вороги? Які ж ми вороги!
Ми як дві зірки із одного неба.
І поєднатись нам не до снаги,
І розійтись несила.
І не треба.

***
Твою осяяну красу
Малюю ніжною пастеллю,
Стелю ажурно небо Лелю,
Лелію ласкою. Несу

До тіла вранішню росу –
Кладу мазок м’якого пензля,
Шліфую вигини, мов тесля,
І руки терпнуть завчасу.

Творю тебе – себе творю.
Загоюю сердечні рани,
Веду повільно до нірвани,
Раюю в райському гаю.

Здаю бажання у полон.
Вологе лагідне пелюстя
Тулю до подиху, до уст я
І відлітаю в унісон

Словам, не сказаним тобі,
Чи несказанному настою
Мелодій, сплетених тобою
У сну безмежжя голубі.

Душа згортається в клубок,
Немов дитятко, що в утробі.
Ховається в твоїй подобі
І в’є собі в тобі гніздо.

24-25.03.17

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

21.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не сперечаються в штукарстві*,
Змагаються одначе:
Моя поезія бунтарська
І надто тиха вдача.

03.02.2017

Не розумію, як так може бути –
Не раз, не два, а кожен-кожен раз:
Коли відкрию книжку – мов отрути
Солодкої я напиваюсь враз.

Мене беруть в полон стрункі рядочки,
І знов не відпускають рими. Все ж
Галопом я – аж до кипіння точки --
Лечу, не бачачи ні перепон, ні меж.

А по спині – крижинки задоволення.
Закрила очі – і усе моє:
Правічні ріки і дерева зболені—
Усе це поряд, біля мене є.

У час наш прагматичний, рафінований,
Коли так легко все «купи-продай»,
Коли торгуємо і душами, і мовами,
Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

У неї тут немає компромісів.
Де чорне – прірва. Де струмок – буття.
Об неї поламалось стільки списів,
Що би забрали не одне життя.

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає
По-справжньому. Якщо вже – то навік.
Якщо Вона його вже покохає,
Вважай, щасливим буде чоловік.

Чи то колумби, чи неандертальці,
Рогніди, ївги, нансени, папуші…
Яка сторінка не впаде під пальці –
Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

Усі оці катрени й інкрустації,
Замішані із болю і тривог,
Ще не одного уведуть в прострацію,
Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

Така в них мудрість, глибина і вправність,
Таке у них все давнє, аж нове,
Що, певно, й через сотні років правнук,
Торкнувшись віршів, серцем оживе.

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,
Ми в світі птиці – але не вужі.
… «Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі».

12.10.2010 р.

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:

Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» – прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами –
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні –
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

Дивися: надве́чір вибрунькує березень враз
на за́ході сонцем палким, наче сік звіробою.
Мов снігу весною, боюся забути про нас –
і потайці йду за тобою.

І чую: шепоче крізь тишу воскресла трава,
солодке життя прибуває березовим соком.
Росте світ природи і всесвіт моїх почувань,
безмежно яріючи, поки

міняю на віру всю сутінь, бо чорна, чужа.
Пропахле весною, пухнасте, у котиках, місто,
обплетене тісно мереживом снів і бажань,
вертає чуття і барвистість.

І небо стає мені ближчим, і сотні зірок
втрачають свою не подолану досі холодність.
Про тебе на них ворожу, мов на картах Таро,
самотньо в нічнім пантеоні.

Над місяцем – тиша, в сузір’ях – сріблистий туман.
Зітру арабесками слів цю безмовність розмиту.
Веди мене далі, на світло, веди навмання
крізь березень в ягідне літо!

2017

Це скільки часу легітно стекло,
Який тамує учорашню силу!
У вічності прояснене чоло:
Ні, Радіонa не забуло Сильне.

Степанко вчасно йшов у світ. Село
Не бачилo таку юнацьку мужність.
Війні тоді завиграшки було:
Стелила шлях, дала надію, друзів.

Повернення щемкі настали дні.
Не та Олика… Радзивіллів замок…
Оунівці і днини вогняні,
Примружені повстанcькими вітрами.

Не довго по Волині втіха йшла.
Фашист ошкірився натужно, владно,
Жадав покори, щоб іржа-імла
Тлумила правдоньки святі свічада.

Тризуб, орел і зорі з-над Москви,
Надія й мука на олицькім тракті
Спиняли серед зимньої мокви,
Але Степан ішов, за вищим знаком.

Це допомога Божої руки.
Вона відкрила превелике серце
У краї, у повстанськім, де вовки
Пили-хлебтали кров козацьку з перцем.

Покинута домівка. Назавжди.
Степанове призначення -- пустелі.
У душу закрадались холоди:
Нова земля, тропічні паралелі…

В Австралії прамову боронить –
Не в Луцьку , Львові, там, де моветони
Значущості своєї розіпнули нить
І боряться, як і жили, -- умовно.

В Австралії кокó і кенгуру –
Не рідні мальви, сонце-покотьоло…
Постив Степан, щоб не писать «муру».
Не Брут Хома – але окреслив коло.

І не чужинський біснувався Вій,
Псував авто і сіяв анонімки --
Зродився українофобозмій
Уже не від москальки, не від німки…

І пан Степан розчулився в листах,
Мені писав: паскудне товариство…
А сам – думками, зором, ніби птах,
Ширяв іскристо, легко, чисто.

Я мав би старості додати сил,
Про Сильне щось утішне написати...
Але у нас були дурні часи,
Коли в еліті – бевзі пелехаті.

Хто не продався – України цвіт…
Але за неї – не ішли на страту.
І без війни синам летіти в світ?
З якого боку проклинання, зрада?

Тепер так само. В домі – околіт.
На чужині – і дурнів небагато,
І крила там розправлені в політ.
Німує Україна. Сум. Утрата.
Столітня недобачена загата.

Повітря сперте в гробниці літератури,
тут замурованим бути живому поету,
чиї орієнтири -
не на чотири,
а на безліч сторін світу.
А він і не стверджував що гравець
на тимчасовості шахівниці.
Бо не наростила його творчість біцепсів накладних
з книжкових накладів.
І не оперся на точку зору
критиків короткозорих.
Але він зачекає,
бо має
за звичність
вічність.
І через якусь тисячу років
від його кривдників не залишиться сліду кроків,
розсунуться стіни,
і з подихом змін,
через мільйон світлових,
можна щось й сотворити,
роздмухати в душі із ідей світи,
подати плани на неба підпис,
звернутися до вищого правосуддя,
долучитися дописами
до галактик нових надбуття.
Щоби не зотліти
в старих книгах,
та не стати пилюкою в майбутнього ногах,
не замуровуйте, а давайте літературі дихати.

І ти помреш. Сьогодні, може завтра, –
Для цього не потрібно талану.
Життя – воно чогось, можливо, й варте,
Щоб народитися й чекати на труну.

Але для чого ці шалені муки,
Пекельні муки суміші єства
І на хресті розп’яті мертві руки,
І воскресіння Вічного Христа?

Чому в твоїх очах надмірний спокій?
Ти знаєш? Ти була, напевно, з ним.
І все, що діється ,– лиш вигадки пророків
Для нас, далеких, відданих сліпим.

І кожен сполох на твоїм обличчі,
І мертва посмішка бездомної душі, –
То тільки Всесвіту неходжене узбіччя,
Як ще тобою не написані вірші.

В окопах третю місимо весну,
"Мінськ"вичерпав усі можливі спроби.
Моя земля, одягнена в жалобу,
кладе героям квіти на труну.

Курсують ешелони по кістках –
мільйони тонн кривавого вугілля.
Зриває добрий куш на божевіллі
захланна оліґархова рука.

Гучні суди, застави грошові,
а винних не покарано і досі...
Коли ж вам буде вже нарешті досить
заробленого на людській крові?

Розбишака – ой, ганьба,
зовсім сорому нема:
у безчестя, у безслав’я
і неславу поринає.
Соромóта, осорóма,
опорóка - як оскома,
страм і стид, хула, наруга –
отака його недуга!
А без бéшкету, скандалу
добрі справи – на поталу,
страмовѝсько, страмотá
випирають без кнута,
а стидóвисько, осýда –
як бальзам йому на груди.
Без стидóвища, публìки –
без’язикий і безликий.

І позóрищем бридким
мова його ллється,
з неї нéчесть пре, як дим
з комина нечéстя.

Осудóвисько, бо в нім,
знать, живе лукавий,
оминайте його дім -
дім лихої слави!

22.02.2017

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло вже перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Ой, не плачте по мені
Так неса(у)мовито!
Я не вбита на війні –
Я війною вбита…

13.01.2015

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

Згорне вечір замріяні крила,
І з тобою залишиться ніч.
Неспокійна, пуста і примхлива–
Чорний морок по білому пліч.

Причаїться, приспить і розбудить.
Заспокоїть і знов за своє.
Поцілує в запечені губи,
Воскресить, приголубить і вб’є.

А за що, не питай – не розкаже,
Та й навіщо – одне небуття.
Міцно-міцно до ліжка прив’яже,
Розгорнувши, мов карти, життя.

І в чаклунській земній круговерті,
Без надії, в химерному сні
Ти шукаєш рятунку у смерті,
Простягаючи руку мені.

Без імені? Та ймення є у всіх.
Заведено так, прийнято і звично.
А я б тебе назвала Пізній Сніг,
Або Туман ранковий потойбічний.

Іменувала б ще – Чумацький Шлях,
Яким щодня солодку сіль носити
І гинути в безмежних відчуттях,
І ні про що ніколи не жаліти.

А ще, а ще ти - мій дитячий сум
І зречення оманного натхнення,
Що на вівтар утіхи принесу
В хвилини каяття і одкровення.

А щодо безіменного єства
Й моєї непрочитаної суті, –
Хіба збагнеш, чому мовчать слова,
І сни мої, до ночі не прикуті.

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

Ми усі помремо. Хтось в достатку й любові,
У пишнотах бучних - марнославства сестер.
А когось проведуть вояки та удови,
Це якщо у катів невідомим не вмер.

Ми усі помремо. В забутті, на чужині,
Чи на праці тяжкій у ворожім краю.
Я ж бо, душу свою заповів Україні,
Перш ніж впасти на ній у нерівнім бою.

Ми усі помремо. Смерть зрівняє рахунки,
Вибирати не нам як зі світу піти.
Але вірність і честь - дорогі обладунки -
Мусим ми за життя в чистоті берегти.

січень 2017

***
Проходження навпомацки крізь ніч.
Шукання сну – блукання в порожнечі.
Виловлювання видив – слів лелечих
У згортках, що із вирію – мені…

Не в тому суть, що у очах пісок.
Зів’яле листя рук хапає простір.
Не все у цьому мареві так просто,
У вариві ілюзій та думок.

Липка структура сірих консистенцій,
Гнучка система гри і засинань.
Методика недихання, як дань
Чи жертва тим богам, що десь на денці

Душі. Чи суті?.. Сутності речей,
Що засинають у обіймах Фройда…
Спокуса сну – ця недоступна хвойда
Лиш обіцяє. Бреше лиш. Ачей

Очей її не бачити мені.
Не мацати її солодкі груди.
Ранковий промінь маячню остудить
І загравання неба в напівсні.

14.03.17

Як чудово на веснянім лоні,
Хоч надвечір вітер – холодніш,
І коцюбнуть трішечки долоні…
Та ворушиться під серцем вірш.

Пташеня виспівує до ночі
В голому і темному гіллі…
Тільки серце більше не клекоче,
Навіть не тріпоче взагалі.

Мов би не любило до нестями…
І немовби ти – уже не ти…
Хтось туман розвіяв над гаями,
Мов кохання попіл золотий!..

13.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не таким Ти створив, Боже, світ,
Що сусідує поряд із нами.
Смоківниця пуста - їй услід,
А вона - соловейком у храмі.

Літургія, пшенична кутя,
Біле поле марун - її кредо.
Хтось сповна брав з амбару життя,
А вона - покладалась на Небо.

Хтось розштовхував ліктями всіх,
Шкуру змія здираючи з себе.
А вона - йшла рікою у брід
По розбурханій хвилі до Неба.

Де ті блазні, що пили з ковша
Медовуху туманного щастя.
Лиш її світанкова душа
В Божім небі ніколи не згасне!

2017 р.

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Доба в Карпатах

Назубрені серпи ялини
зіжали темінь, сонце жнуть –
його, закинувши на спини,
нестимуть гори за стіну,
де молотьба, як молодиця,
і обійме, і підштовхне,
аби вторинне – у копиці,
а в міхи щастя – головне.
І хай тоді не крутить мізки
негода в темному плащі,
бо на гуцульському боїську*
ніколи світ не ледащів,
а золоті зернини взявши,
ген у світанок розсівав,
де сонце виросте, як завше,
всі перевершивши дива.

2017р.

*Слово має кілька значень. В цьому тексті вжито у значенні – місце для обмолоту.

Зима згадалась недалека…
Ледь ношу скинула свою,
І вже зітхнула так полегко
Весна в усміхненім гаю.

І так насправді вільно стало,
Війнуло ласкою здаля,
І вже пташки защебетали
І випросталося гілля –

Перетворилося на крила,
Змахнуло сум весь і жалі.
І небо просторінь відкрило,
Мов закликаючи в політ.

10.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад

ти – слово а я – означник
що вміст намахує:
з дощу – та й під ринву
і авгіїв винаймай…
ти – гойне створіння
із дантових кіл під маками
дієве – асклепія згейниш до лореляй…

повільне й важке –
аж мильні кити хитаються
захмарюють видихи
цівками мінних фраз
і хвоя пахтить
і лета несе літавицю
і мариться-мавиться –
хоч би ба в мавпу влазь

і тихо означуй –
кокоси
бубняві шепоти
незнаних шаманів
кумедну ошатність шкір
аж доки поріз
не почне як сльоза рожевіти
ковтаючи прірву ер
мов корисний жир

але то – дарма
розарії – на гербарії
ти гоїш
звірят – не тритонів
струмки – на мул
нас парило
нас розпарило
злихоманило
зангінило
так що клей ряст
і суши улун


на лезах ріки
що впада у дрімучі безвісти
пасеться бізон-робінзон
і жує бузок
розстріляних темних таїн
про гравця в миттєвості:
кому – ту що мертва вода
а кому – пісок?

Дощем весна бринить у місті, втішно
бере зимову тишу
у полон,
і вже не знати, чи святе, чи грішне
це перше перед березнем
тепло.

Готуйся до її апофеозу:
повітрю свіжо –
холод боязкий,
і навіть сивий сніг уже не в змозі
замаскувати пролісків
рядки.

А далі – в я́сну синь висо́ко жайвір:
для духів предковічних
давній знак
зеленим шовком вишивати трави.
Дощем на місто падає
весна,

на монотонність присмерків, у спрагле
на світло серце, пристрасна,
проста,
мов невичерпний водограй наснаги,
як осягання справжності
буття.

2017

Правда ця не для всіх, а лише для мене.
Слово оце для всіх, але не для правди.
Їм не потрібне лезо її студене.
Їй не потрібні жалі ні чиясь порада.

Гостра наточеність, дотики і порізи.
Крівці краплини, присмаки нудкуваті.
Тиша, що кришить думку дрімливо-сизу.
Втеча від себе в ніч у безсонній хаті.

Правда оця є про те, що немає правди.
Є тільки час доби і лише події.
Є лише болю хвилі й нема їм ради.
Є тільки те, що напливами серце гріє.

2017

Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

Радість – людям, сум – наспід…
Скрути повна скриня…
Збудить час, догляне світ
Жінка-господиня.

Негаразди і громи…
Знов лиха година…
Прикриває рід крильми
Жінка-берегиня.

Сіль і скиба. Хрест і кріс…
Хистко Україні…
Жде синів, тримає вісь
Жінка-героїня.

Череда всесвітніх чвар…
Спокою часинка…
Богу вишиє кептар
Жінка-українка.

06.03.2017

***трохи дивне)))***

Як світить місяць вдалині,
СИГНАЛОСИНГЛЯЧИ мені!..
Оце писатиму про віти,
Які коханням враз освітить,
І про якесь метафоряче...
Наче...
ТЬФУ БЛІН!..
Та встань!
Та встань уже з отих колін,
Бо буревієм дах зірвало,
Бо час ще є. Та часу мало...
.....................................
Лайно в поетоіпостасі,
Ти знаєш, як скавчать на пласі?
Що? Не здогадуєшся? Жуть...
Тобі я дещо розкажу...
.......................................
Він був поет. Все наче просто.
Коли вели його на розстріл,
Він вже не нив... (раніше нив...)
Вдихав чарівний смак весни

І все бажав (стрілять- не вішать)
Аби усе здійснили швидше,
Бо насолодою для ката
Дивитись, як комусь чекати

Приходу Мороку... І Діва
(комусь ще є до нього діло?)
Десь заголосить, Сонцесяйна...
Принаймні, виглядав охайно.

А як його Душі Нетлінній
На розстріл встати на коліна?..
І тут... Помилування... -Кате!..
Тебе волів би розірвати!..

Чи не тебе... Ти ж виконавець...
Ми десь брати з тобою навіть,
Бо виплеснем у світ із шалом
Усю ненависть до "рішали",

Що нас обох лишив "настрОю"
(поет і кат не ходять строєм)
А дівці що ж? Не голосити?
Іти вареники ліпити?

Це замість, щоб ото з піаром
Упитись трауру нектаром?
І скиглить потім повсякчас
"Як я... Як я любила вас!!!..."

Отак... Поламані прожекти...
...........................................
Та ти, ПОЕЗІЄЕЖЕКТОР,
Не розумієш, що кажу я...
Іди... Бо ПОМ"ЯНУ "У СУЄ..."




© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030700977