Літаю, сестроньки! Ти ба!
Забув, коли цургикав пішки.
Пегас гарячий задовбав,
Тримати утомився віжки.

Біжить із-під пера курсив,
Папір зволожують катрени.
На хвильку б, може, і присів,
Але жеребчик геть скажений.

Вантаж піїта неважкий,
Інакше не злетиш із хвилі.
А твар застояна таки,
Хропла десятиліття в стійлі.

У бік ввігнав крутий обцас,
Мене уже не збити з курсу.
Гримить натхнення тулумбас,
У пазусі лякає музу.

Дорогоцінна кожна мить,
А світ згори здається раєм!
Брати! Зі мною ввись летіть!
Тут сонячно. І мух немає.

07.03.2018р.

Чому коли я проводжу по стіні пальцем
не з'являється лінія —
вібруюча як кордон
між миром і темрявою,
як межа поміж ніччю й війною.
Врізається промінь у скроню,
ніби хоче дати ідею,
що відрізок од серця до мозку
має занадто багато обривів.
Жодна пряма дорога,
затиснута між зубами
не покаже, де я схибив
і де здогадався здатись.
Здається, лінія на стіні таки з'явилась,
лишилось найважче — обрати
у що вірити, коли все уже знаєш.

2018

В калейдоскопи подихом вплітаю
краплини сонця, промені дощу,
цілунки яблунь,
розцвітання рук,
вагітність губ
і роздоріжжя слова,
котре полонить всесвіти.

Голублю оком дивовижні скельця:
від них скресає крига у зіницях
і воскресає сяєво світил.

06.03.2018

1

Люди упевнені - прощені.
Гайда на ринг... чи війну.
Погомоніли над горщиком.
...джин бородою війнув...

Все дозволяється: капості,
Зради, підніжки, плювки.
Хтось препарує з цікавості,
Крові калюжі... цівки...

Брехні хрестами обвішані.
Скаче смугастий хосен
Барами... кіноафішами...
Глухне дідок-Борисфен.

2

Сонце зійшло - розпогоджено.
Бростю вкривається лавр.
Душу готую до сходження
Крізь гупотіння литавр.

Плач ненароджених - високо.
Низько - театри... церкви...
Йде Персефона із мискою,
Патоку чорну лови.

2017

Лиш профіль твій в інеті промайне,
Як те весни захоплююче диво –
Неначе струм пронизує мене,
І знову я, і знову я – щасливий.

Красуня ти, овеснена уся,
Як пісня та кохання – вічно-юна,
Нічого не прохаю, тільки сяй,
Хай сльози щастя падають на струни.

Розкрилася неначе ніжна вись…
О дякую, Боги – Яриле, Лелю.
О серце, бідне серце, розірвись –
Лечу в нірвану… Чи в небес оселю!


6.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Без тебе світ зчорнів і спорожнів,
Душа неначе захлинулась млою,
Зів’яв букет невисловлених слів,
Не дочекавшись зустрічі з тобою.

Перетворились чисті почуття
На мотлох, непридатний до ужитку.
Безжально потоптало їх життя,
Брудних чобіт залишивши відбитки.

Словесна стіна межи мною і світом прозора,
Полиці ж обтяжують Бгагавад-Гіта і Тора.
У мудрості книжній інструкції та застороги:
То нащо римуємо куці канцони й еклоги?

Рясне словоблуддя збиває народ з пантелику,
Лунає фальшивий акорд, що узяв недоріка.
Співці голосисті ворушать у дланях монети,
Німих уподобую й тих, що живуть у портретах.

А праця важка. То чому б тоді не пописати?
Я - вилами, та й по воді. А тобі дам лопату.
Біжить з-під пера кровостоком водиця свячена...
Весна. Стане сніг - в борозні розкидатиму зерна.

04.03.2018р.

А знаєш, мамо, холодно мені.
Щоночі жалять кулі та снаряди.
Не видно краю немічній війні.
Немає тут рішучої відради.
О як же, мамо, хочеться тепла.
Сміливої свободи для країни.
І пригоршню відважного добра.
І знати, мамо, що ніхто не гине…
Зайти у дім, тримаючи кашкет.
Сказати, що нарешті – перемога!..
А поки, мамо, в холоді намет
І довга, незавершена дорога…
05.03.2018

Димарями кіпоть синя -
лютий курить люльку.
У вервечці хмаровиння
Привид-Місяць гулькнув.
Сніговиця чепуриться,
пудрить осокори.
Свитка з вовни, білолиця,
кульчики прозорі.
Замітає слід глибокий
від порога хати.
Відлітає гордий Сокіл
з Вітром воювати.
У долонях біль не тане,
попрощались хутко.
Обійняв мене в останнє
без жалю і смутку...

2018 р.

***
В руїнах летовищ,
На воєн підмостках
Не хліба й видовищ –
Хоча б хліба просто.

Душа, що бажала
«Прямого ефіру»,
Правдивіш зіграла б
Емоції миру.

Де бавляться в славу
Новітні герої.
Їх ігри цікаві:
Ні злоби, ні зброї.

Та поки минають
Краї ті лелеки.
І серце тікає
У зону безпеки.

До інших видовищ,
Видінь, декорацій.
А тіло – на обмін.
А тіло – у бранці.

2018

Я народився чистим. Без гріха.
І без гріха помру, як і належить.
Вже чую: "Ну дає! Ото пиха!
Ану зіпхнемо "праведника" з вежі.

Хіба у нього німб? Такий як ми!
Нехай чортякам голови морочить.
У нас вже є мальований кумир,
Ікони у хатах мозолять очі."

Святим рубали голови на пні,
Спасителя доперли на Голгофу.
Товпа кричала: "Крові! Розіпни!".
Сконав у муках. Як належить Богу.

По-іншому до раю не злетиш.
Попи це знають, та мовчать зі страху.
Ну, що ж,- пора закінчувати вірш:
Прийшов народ, виштовхує на плаху.

04.03.2018р.

І є вже на що озирнутись.
Горнутись до кого – ще є.
А час божевільно-розкутий
Романи свої видає.
Якби ж то вдалось зазирнути
У товщу отих сторінок.
Прожити на повну, відчути
Ще день, ще годину, ще крок…

2018

Обходитися власним глуздом звик,
Вважав, що саме так і мусить бути.
Але в житті з'явився вказівник,
Поплутались усталені маршрути.

Закліщила судьба з обох сторін,
На твердь земну зіпхнула із перини.
Жувалися еклери. Нині хрін,
Калорії змінив на вітаміни.

Дивився гордо ввись, за горизонт,
Стовбурчив одуд на гілляці гребінь.
Тепер - сапа, лопата і город,
В каструлі бачу птаха, а не в небі.

А як писав! Сміялися чорти,
Від реготу тряслись хвости і роги.
А зараз не відходжу від плити,
Від перевтоми памороки, стогін.

Обпучує жона мій кожен крок,
Прийду з роботи - допит, кара, муки.
Не чоловік - вертлявий флюгерок,
Із поглядом вмираючої суки.

Таки вернувсь на істини стезю!
Із шиї доля вистромила зубки!
Нахраписту осідлано козу:
Получку не даю красі у руки.

Із писку перейшов на рик і бас,
Самодостатність розпирає груди.
Тепер у хаті я дороговказ:
Що б не сказав, то так воно і буде.

04.02.2018р.

несказане слово, ця тиша між небом і Богом,
в краплині застиглій, здається, вмістився весь світ.
вже травами пахне і прагне тепла первоцвіт,
на клапті мізерні поділені дати, дороги.
неважко іти коли кличуть світи і світанки
по віщих слідах тих, що вчора ішли і вершили.
вже бавляться сонцем дощенту промерзлі вершини,
кошлате галуззя неначе чудні витинанки.
так легко любити, так важко утратити сили,
загублені миті ніколи не мають снаги.
про що нині шепчуть оці поминальні сніги?..
в дорозі - лелеки, такі молоді і красиві…

Десь пульсує процесор в мільйон мегагерців,
але в цьому комп’ютері, як і завжди,
знову стиснеться космос до розмірів серця
і на вічність коротку замре у груди.

Зараз вибухне. Та й від бридоти до вроди
понесе сам себе, бо і в розпач круту
механізму годинника кручені сходи
заперечують маятника самоту.

Мов пекельна машинка, стою біля хати,
об’єднавши чеканням світила й світи,
а вгорі розпадаються хмари крислаті
на чужих зорельотів туманні гурти.

І чого нам чекати від них, я не знаю –
чи польоту, чи просто стрімкого піке?..
Волохаті веселки… Два сонця із краю,
наче очі, оживлюють небо важке.

2018

*
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги.

**
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя

Ровеснику! Росію возлюби,
Так само, як вона кохає нас.
Люби за кримські гори голубі,
Змертвілий, пошматований Донбас.

За посмішку озлоблену Кремля,
За голосіння матерів, удів.
Осиротіле схлипує маля,
Ти ж уяви, що це - пташиний спів.

Люби за пограбовані хати,
За те, що в клуні порається тать.
За домовини, поминки, хрести,
І постріли, що завтра прогримлять.

Пробач наругу, подаруй ганьбу,
Віддай свою країну задарма.
Люби Росію. Навіть у гробу.
Моя ж любов згоріла. В серці тьма.

03.03.2018р.

Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.

Вдихаю пах груді з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.

Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!

02.03.2018р.

Мовчати зручно. І проблем нема.
Пиши, колего, прудко що завгодно.
Буває, що письмо - суціль туман,
Але критикувати вже не модно.

Навіщо наживати ворогів?
Скажи що не читав, іще не в курсі.
А я хвалою віддаю борги:
Осанну брату заспівати мусів.

Ура митцеві! Чом не похвалить?
Рецензія потрібна, передмова.
Нехай сатирик в руки візьме пліть,
А я розумний, не дубоголовий.

Кажу: - Творіння дивні - вищий клас!,
А книжка удостоїться медалі.
Упав до ніг оглушений Пегас,
І музи пишуть золотом скрижалі.

Все правильно. Та сумно щось мені,-
Несе на суд сонети пан багатий.
То що - мовчати будемо, чи ні?
Я похвалю. Потрібні меценати.

01.03.2018р.

Усім потрібен гарний поплавок,
Без нього важко витягти рибину.
ПееМ лелеці патрає задок,
Ану і я смикну одну пір'їну.

Та щось воно іззаду не таке,
Збиває запах тайнами хмільними.
Вимочував у хлорці і саке -
Знов гатить чорногузами незримо.

Пушок від кур годиться в подушки,
Для одягу гагачий дуже кльовий.
Лелека ж у багні слідів стіжки
Лаписьками штампує гонорово.

Хоча б один хотів поставить плюс
І штучно рейтинг птахові покращить,-
Чалапа голозадий чорногуз -
Нінащо його пір'я негодяще.

Та ну його. Смикну у гусака
З крила міцного, а не із філейки.
Оце воно! Стрічай мене, ріка!
Біжу ловити сома на уклейку!

1.03.2018р.

Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...

Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...

Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...

Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Аристократи духу вже не ті,
Письмо - і не письмо, якась гидота.
Отримую усе чого хотів
(зв'язався зі спесивим ідіотом).

Він на словах - моторний дуелянт,
Сонетні руни виплітає ловко.
Але насправді - полюбляє мат,
І дулю моцну тицьнути ув око.

Можливо я простак, в письмі - лопух,
Спесивості не покусали мухи.
Писати під хмельком - для всіх табу,
А в цього в кожнім слові дух сивухи.

Спиняти марно. Перепон нема.
Усіх під ніж: старих, жінок, малечу.
У розумі - ненависть, бруд і тьма,
Потворний карлик розправляє плечі.

Пиха митцеві - непосильний груз,
Душа чорнильна учорнила карму.
Хотів літати в славі чорногуз,
Та низько впав з горба в смердючу яму.

28.02.2018р.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.

Де мене у світі не носили
білі журавлі,
та оберігає Божа сила
рідної землі.

Поки сутеніло вечорами
небо угорі,
бачив я, що сяє за морями
полум'я зорі.

Все, що є, і все, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,

де, не «окацаплений» ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою дідів.

Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1991

Ой, джані, джані! Крики, регіт, виски -
Циганський табір сходить на перон!
Украли в мами сина із колиски:
Був селюком. А виросте барон.

Звисає з рюкзака руда голівка,
Брудна ганчірка витира сопляк.
Сьогодні гарно продавалась "ширка":
Біляш дитині змащує кулак.

Пополювали вдатно людолови,
На росяній траві зникає слід.
Нехай несуть слов'янки чорноброві -
Без кровозмін вироджується рід.

Були ромали знані конокради,
Тепер - новий товар, новий закон.
А, може, дитинча програли в карти,
Чи батько поміняв на самогон?

Чи благо це, а чи небесна кара -
Ніхто не зна, усе поплутав чорт.
Співати буде рома під гітару,
Не знаючи ні букваря, ні нот.

Я знаю істину. Це просто сорок шість.
І три лежить у мене на долоні.
Я вивчив рух всіляких електронів.
Цей шлях веде в періодичний ріст.

У цьому світі я досмертний гість.
А що ж будé після самої смерті?
«Нейтринні осциляції», – дотепно
Галактика за мене відповість.

20.02.2018

Йдуть у владу тільки шахраї?
Ледарі брехливі та підступні?
Ну то й що? Хай гавкає зоїл,
Теж знайшовся - лицар непідкупний.

Хай мозолить рало бевзю длань,
Поціляє снайпер у аорти:
В час важкий сховає Іордань,
Не у моді жанни й донкіхоти.

Одберу у лохів коровай,
Наплету указів і законів.
Потім хоч до гробу проклинай,
Та роняй в поділ сльозу солону.

Нині управитель непростий,
Чинш ховає в тридев'ятім царстві.
Праведники розкидають гній,
Панові коритись варто пастві.

Скоро віче, випустимо пар,
Звично люду тицьну дулю в пику.
Бюлетень міняю на сухар
Й пару гривень на тютюн-горілку.

Язицюра молотити звик
Отченаш і заповіді Божі.
Йди, працюй, трудящий чоловік,
Я тим часом попакую гроші.

26.02.2018р.

Не писатиму усе підряд,
Гонорари дуже мені любі.
Ставить видавець дезидерат*:
Казочка дитяча - з морем трупів.

Хай од жаху гикає читач
І ковтає безупину ліки.
Зароблю тоді лише на харч,
Як упир залазитиме в шибку.

Тож чіпляю клешні, моцаки,
У рови наплескую отрути.
Проти мене Стівен Кінг м'який,
Стиль у мене сатанинський, лютий.

Буратіно татка загриза,
А Мальвіна смажить Карабаса.
Хвостиком вимахує коза,
Цілиться в опуклості, зараза.
.
Казочка шалена! Вищий клас!
Персонажі - у страшних укусах.
Та регочуть Галя та Юрась,
А дядьки всміхаються у вуса.

Видавець од люті сам не свій,
Муза не сприймає кон'юктури.
У сатири вовкулаки й Вій -
Це лише смішні карикатури.

24.02.2018р.

Бабця ще нівроку, молода,
Має кабанця, хазяйновита.
Я б узяв, та є одна біда -
Любить вірші, а не оковиту.

Зранку вже літає в небесах,
Плаче, мабуть, пише щось дівоче.
Майталає над столом коса,
А мене утішити не хоче.

Я вже їй полагодив паркан,
Гусакам щодня приношу ряску.
Думав, що віддячить, погука
Аби зняв увечері запаску.

Гаманця би любоньці віддав,
На руках щодня носив би в баню.
А вона: - Душа моя рида,
Гекатомба зріє про кохання.

Є така хвороба в зрілих дів:
Не живі, - мальовані їм любі.
Рученьки за спину їй завів
І поцілував усмак у губи.

Ох і гарно я її учив!
Каже, що відкрив шляхи до раю.
Спить моя голубка на плечі,
На писання часу вже немає.

23.02.2018р.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховалось сонечко між хмар,
Захрумтіло інію мереживо,
Заглядає вітер у димар.

Мружаться дерева, позіхаючи,
Загорнувшись у солодкий сон,
Завірюха сіє, ніби граючись,
Захололі іскри за вікном.

Заквітчалась снігурями вишенька,
Залунав синички голосок,
У зернятку, снігом запорошенім,
Зачекався літа колосок.

Замело, завіяло, засніжило,
Заховався вітер у димар,
Захрумтіло інію мереживо,
Виглянуло сонечко з-за хмар.

У трупа раптом відновився пульс,
Букетами себе назвали мітли:
- Тепер я дятел, а не чорногуз!
Довбати хочу! Жабки остогидли!

Чимало є у живності хвороб,
Та лікувати глупство неможливо:
Застряг в сусідськім тині довгий дзьоб,
Сміються кури, і регоче півень.

Із пастки ледве вирвався живий,
І каже: - Стукіт - це така рутина.
Тепер я - голосистий соловій!
Співатиму у три октави гімна!

В тьохкотуна не одібрали хліб -
Не вийшло із лелеки вокаліста:
Летів у висі барабанний дріб:
До трелей і рулад - немає хисту.

І знову щоки надима хвастун,
Хоча брати покликали у вирій.
Промовив: - Я однині - Гамаюн,
Ходитиму у павичевім пір'ї.

Лети, дурненький, на зелений луг,
Змудріти б варто у такому віці!
Ковтай товстих в бородавках ропух,
Тобі далеко дуже до жар-птиці.

22.02.2018р.

А кохана сьогодні гаряча,
Шалом дихає від божества.
Обціловую їй кожен пальчик -
І змертвіла душа ожива.

Ми навчилися щиро любити
Без щитів, без брехні та одеж.
Одізвались луною бескиди:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Зачаровує голос наяди,
Звів з ума та проторених стеж.
В унісон шелестять водоспади:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Солов'ї облаштовують гнізда,
Ми в своєму газдуємо теж.
А діброви нашіптують листям:
- Не кохаєш - то і не живеш!

Крилець ангелів чується шерхіт,
Щастя кличе в зелену траву.
Поринаю у сонячний легіт:
- Я кохаю! А отже - живу!

22.02.2018р.

Всім відомо: кожному - своє,
Графоману - сіра базгранина.
Безупину черевань жує -
Не дивися, це сумна картина.

Настрочив сонетика на пні -
І одразу читачам у лоба.
Буслик жабку упіймав на дні,
Визира перетинка із дзьоба.

Що ж, давайте, браття, тет-а-тет,
Бо інакше стане тільки гірше.
Лірику строчити - це святе.
З гумором історія складніша.

Ось, приміром, квітка є - будяк,
З виду - кожен скаже - неказиста.
А незграба зажене шпичак
В руку, язика, причинне місце.

А розумний наварив декокт
Та лікує голову і нирки.
Уживають кропиву й осот,
Як немає молока у жінки.

Їсть теля отаву молоду,
Пиріяку розтирають зуби.
А троянди гарні у саду,
Посадив уже чотири клумби.

Дме сатирик в гумору дуду,
Лірики сплітають мусі-пусі...
Так до чого думку я веду?
Тьху, забув! А ви, шановні друзі?

21.02.2018р.

Потворний світ, коли ячить війна –
Розруха душ, свідомості гармидер:
О, де віками вимріяний лідер,
За ким постане месників стіна.
Ряди зімкнуться – голці впасти ніде,
І не страшить їх навіть сатана…
Наразі – ще жирує сарана.
Не тратять апетиту дармоїди.
Ятряться рани. Множаться гроби.
На фронті виють канонади вражі.
АТО – різня на смерть у макіяжі…
Цабáнить люд всевладнії лоби:
«Ілюзія безкарності – омана,
Їдка тоді чекає вас осанна!..»

20.02.2018

Дитинко, ховайся, бо грім,
гуляти не смій в цій порі:
небесний вогонь тріскотить.
І дощ косарює за ним,
і світ розважає, німий
в цю мить.

А потім веселка ген-ген,
і радісний подив легень,
і пташки лунке цвінь-цвірінь.
І наче намоклий статист
лягає здивована тиш
на рінь.

20.02.2018

А що змінилося відтоді...
Де влада, там і кримінал,
Гуляють вбивці на свободі,
Неправосуддя править бал.

Над краєм паморозь і сутінь,
Усі стежини – в закордон.
Щось лиховісне, наче путін,
Наврочує армагеддон.

Потріскують дрова в печі
У полум"ї бажання,
Сердитий вітер за вікном
Вимолює зітхання...

Душа зігріється у снах
Теплом твоїх долоней
І не котитиметься дощ
З очей слідом солоним...

Потріскують дрова в печі
І зігрівають небо
Тепло душі в полоні рук -
Блаженніше й не треба.

И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянущий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над всеми, как тень вездесущий,
Застыл в удивленьи, улыбку тая, –

Кто скажет, что он и бесчестен, и гадок,
Что предал, не ведая чувства вины,
Что мир совершенства – преддверие ада?
Кто сможет отважиться? Я или Ты?

Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл
Кинджал із серця вийняти безсилий.

Не допоміг матусин оберіг,
Скотилась крапля світла крутояром.
Від смерті не очікується пільг,
Гребе її долоня душі тралом.

А я живий. І тема ця сумна.
Учора снився молодий небіжчик.
Дивлюся як майструється труна:
Моя вже є. Дрімає на горищі.

17.02.2018р.

Переболить.
Перегорить.
Мине…
А може й ні.
Не впевнений.
Не знаю.
Коли тим болем випалене все,
Що залишилось ?
Крихти існуванню ?

17.02.18

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.
 

З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:
У тебе - чоловік, у мене - жінка.

Долину світла зайнято не тим,
З чужинцем рідним розділила ложе.
Я кликав: "Вже пора, з сім'ї іди!",
А ти сказала: "Милий, ще не можу!

Дитина любить батька як мене.
Тебе ж - навряд. У цім не буде чуда.
А муж терплячий. І не прожене.
О, як же важко розірвати пута."

16.02.2018р.

Народ у нас увірує в усе:
Добрезну тещу чи чортячі роги.
А нас учили в бурсах й медресе
Із пастви кревні зціджувать потрохи.

У мене апетити о-го-го!
Й товар продати нині вельми трудно.
Брешу з амвона звично аж бігом,
Виходить ловко, бо у лавці людно.

Йде "на ура" відпущення гріхів,
Цього добра у грішників чимало.
Несуть у вуха сповіді лихі,
А разом з ними гроші, яйця, сало.

Є для татьби надійний інструмент -
Святе письмо. І довга язицюра.
О, як же гарно пахне свіжий мед!
Пора іти: у церкві клієнтура.

17.02.2018р.

Кинуті лани, розбиті житла...
Вожаки лишили без гнізда.
О, як хочу я краплини світла,
А прийшли жура і чорнота.

...Шельваги вантаж поворушили,
Запитали: "Хто ти за один?".
- Бачте, вої, он - хрести, могили?
Йду пирій сапати і полин.

Ось ладунок: заступ, оковита,
Трохи є свяченої води...
- Хутко розвертай оглоблі, діду,
І сюди ніколи не ходи.

В неживих надійні охоронці -
Міни і " розтяжки" від рідні.
І горить сльоза в старечім оці,-
Навіть мертві нині на війні.

Руки не дрижали ще ніколи,
А тепер і день, і ніч трясе.
Ось воно - прокляте Дике поле,
Край Орди. Без люду і осель.

15.02.2018р.

Заробила я лише на спред,
Цілий вік жила на шиї в нені.
Із чарунків висисала мед,
Нині мужу патраю кишені.

Так приємно жити без турбот,
Спати, малювати акварелі.
Хай працює муж мій, ідіот,
Бо не дам поторсати бретелі.

Чоловік хоча й неговіркий,
Та міцний, з волячої породи.
Хай іде сапати буряки,
Відпочине опісля роботи.

Бур'яни жбурляє на межу,
Огірки прив'язує до жерді.
Ну, а я - у ліжку полежу,
Клацати втомилась на планшеті.

На вечерю те, що й на обід -
Чистої водиці повна кружка.
Для дурних - робота, втома, піт,
Для розумних - із пера подушка.

Вечір. Зорі. Пусто в животі.
Хочу до цибулі оселедця.
Щезнув мій коханий. Десь утік.
Та, боюсь, уже не повернеться.

14.022018р.

1

Наснився лабіринт... І муж пішов.
Оксана дивувалася - послухав...
Нема відбитків (сніжно) підошов,
охайно... тихо... ілюзорно... сухо.

До кого - не турбує. Іпостась
ним вибрана. Лишив будинок дачний.
І мерла розповита... й вознеслась
у віртуальну храмину побачень.

2

Просила двічі кума: "...подзвони...".
Стекла дорога спільна у баюру.
Зрізала кали, ковтуни вини.
Побачила знайому шевелюру -

і так зраділа... подалася... Ні!
Спинилася - за крок до хвилерізу.
Намарилось Оксані, не мені.
Трамбую сонно вірші у валізу.


2018

Ти мене усе-таки знайшов,
Ніжний, милий, добрий, нелукавий.
Тільки не збагнув, що ця любов –
То коштовний камінь без оправи.

Перед нею голову схилю,
Душу відкривати надто пізно.
В іншому житті тебе люблю,
А у цьому – я уже заміжня…

Колись у мавок перса обіймав,
А ночували у дубовій бані...
Ні сил, а ні бажання вже нема -
Лишилося писати про кохання.

Красуні юні - зморщені баби,
Їм заступи слугують за ковіньки.
Моя глава похилена в журбі,
Сорочка визирає із ширіньки.

Обід простий: скоринка і вода,
А потім копирсаюсь на городі.
Для чоловіка неміч - це біда,-
Неначе композитор без рапсодій.

Лютує баба. Стала навісна,
Карасиком кручуся на пательні.
Віагру - зась, бо серденьку хана:
Для дідугана хімія смертельна.

Убгався в еротичний магазин,
Взяв грошенята (на труну зібрали).
Чорнявий у рейтузиках грузин
Розклав переді мною "причандали".

ТАКЕ - не рекламують і в кіно,
Потрібно лиш вмочити у олію.
Одразу упізнав, що це - ВОНО,
Від заздрості та люті зеленію.

Стара, звичайно, вигукне " О, є-є!",
Запхне одразу мужа в халабуду.
Та біс і нею - хай мене жує,
А "конкурента" купувать не буду.

А ми такі вже оптимісти,
Що і не говори!
Усе б до світла йти чи лізти,
Що там, в кінці нори,
В кінці труби, тунелю, шанців...
Шукаємо путі,
Коли немає зовсім шансів,
У повній темноті.
Отож, коли нас проковтнули,
То, брате, ще не край:
Хай ми в кишківнику акули,
Є дюри й там, шукай!

06.02.2018

Бажати лиха побратиму гріх,
Та несвідомо допустив промашку.
Колеги вчора влізли у барліг,
Покликали погризти костомашку.

Забув: за так - нічого не з'їси,
Хіба що мати орден, мамцю, пільгу.
Ведуть по сліду зголоднілі пси,
Повискують, вчуваючи утіху.

На лузі оксамитовий єдваб,
Біліє ціль (пасеться недалеко).
Чалапає, видзьобуючи жаб,
Лірично-куртуазний пан Лелека.

Гонитва почалася. Чути "Гав!",
Ну, чом би не обарвити безділля?
Офірував пташину. Пожував.
У роті пісно, в пузі повно пір'я.

Чкурнула у кущі кудлата рать
Ганятися за горобцем з азартом.
У захваті ропухи квакотять:
Однині - воля! І немає ката!

Кровиця мляво крапає з губи,
Глядач пішов, і опустіла плаха.
Є небеса - безхмарні, голубі.
Вони - пусті. Бо в них немає птаха.

12.02.2018р.

Я думав ти мене «забанила» навіки,
І вже гіркі-гіркущі сльози проливав.
І вечір опустив свої сумні повіки –
Він вірить перестав немовби у дива.

Згадалися ізнов ті дні – п`янкі, веселі,
Розмови, зустрічі, тремке торкання рук…
Я кулаками стіни в розпачі гамселив –
За що, жорстока доле, завдаєш цих мук?!

І раптом ти отут явилася неждано,
Розвіяла печаль, думки усі сумні.
Немов торкнувся ніжно, легко твого стану…
Кохання світло знов засяяло мені.

Далека зіронька мов стала враз близькою,
Розбурхала у серці радісну жагу.
Не знатиму тепер, напевне супокою,
Вбиратиму поезій силу чарівну.

А вечір задивлявся в лагіднії очка,
І вчитувався він у чарівні слова.
І тихо цілував кохані я рядочки,
Мов пальчики твої прекрасні цілував.

11.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)