Вірю: комусь необхідна мова - рясна калина,
Та не отій шерепі, що "разніци нєту" кине.
Будні горохом сиплють... Юнки смолистоброві,
Вчили вас мудрі бабці в Баришівці чи Львові,
Хлопчика з оселедцем - тато-киянин путящий.
Вельми коротка пам`ять, соціум вивчив ще краще.

Жаба-матюк огидний слизне, кубельце мостить.
Хоч не кажи ні разу, хоч зауваж ушосте.

Бачу, як рожевіють щоки під маскою з пудри.
Раджу полтавці радіти: ранок мирний - не утро.

Морозостійкість мови, певно, така як у жита.
Квітне моя говірка серед билин московита...

2016

Розпадається все на пісок і вітрила,
на скорбот якорі і на відгомін щастя,
на могильні заломлені білі зап’ястя
мармурових фігур, що уклякли безсило,

на ухоплені в вічності рідкісні миті,
коли сонце наносить призахідні плями
і дитина охоплена передчуттями,
зовом інших життів, що народженням змиті.

Кожна хвиля розщеплена на подолання,
на невтішний ридаючий плач Альбіноні*
і до предків німих на захмарнім осонні
«Чи зустрінемось знову?» твій крик-запитання.

Мить – огнистий корал неземного намиста,
що запав безнадією в тебе і святом,
вибухаючий світ, як розщеплений атом,
ієрогліф, сліпучим наповнений змістом.

2016

Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.
...Волого й тепло. Дзвони звідусіль:
від храмів стародавніх і новіших.

Радіють Бог-Отець, і Дух, і Син,
яким ти залюбки присвятиш вірші.
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.
У Трійцю без дощів уже й не віриш.

Зупинишся на мить, зніяковівши,
поклонишся довершеній красі...
Ти витратив на мандри стільки сил –
а виявилось: поруч – краще вдвічі!..
Дощі до Трійці – як до хліба сіль.

Таке дрібне, але ж таке нахабне!
Ще вранці почалось, ніяк не вщухне.
Чудить по повній Михаїл-Архангел
(невже не має
більш сухого чуда?)

Чужий
такій набридлій мегасирості,
прошу притулку в липи
ледь знайомої.
«Ховатимусь, аж поки не осиплетесь, –
найближчі перспективи їй змальовую. –

Ця осінь щодо опадів – рекордна.
Єднаймося, аби не стало зле нам!
Пустіть мене під крону,
як під ковдру.
Тим паче:
не така вже Ви й зелена…»

 
 а.

чоловік, який ріже рибу
в голові у нього будинок
перегорнуто надцять сторінок
у стараннім його житті

частки риби лягають ніби
натуруючи для картини
але в цім ніщо не повинне
тільки лінії, між кутів



 b.

акварель провінційна, зліва
насувається нагла злива
заливаючи здійнятий пил

на відході кіптявого літа
вантажівка іржавіє вбита
безколісний ~ чи ґаз, чи зіл

тло алеї у кленах висхлих
за сідницями роверисток
перекреслює серпокрил



 с.

о пів~ ночі папір чорносиній
злотий місяць, сріблисті зорі
цілий всесвіт & все це у римі

нембуталово~ ендорфінні
море, гори чи стерпне горе в
запотілому ледь графині

легіт~ серпень дихає в шиби
місто снить себе старовинним
& у трансцендентній годині

чоловік як є ріже рибу




 ※




 

Вічний Мелькіадес ходить між дворами,
пропонує сито у зірках для мами,
татові - кресало, гребінець - бабусі.
Я б аж два купила... та сичали гуси.

Виміняла деко на пиріг вишневий.
Дав ще й теплу кофту...
Ой бабусю, де ви?

Візерунки ловкі, барва черепаша.
Циган посміхався, виїв миску каші.
Не дурив... божився. Руки у корості.
Осінь... сни мигдальні...
...і щоночі гості.

Родаки, предтечі... Не шумлять уранці.
Розтають безслідно, промінь - по фіранці.
Тиш. Із пригощанням жодної мороки.
Соломинку візьмуть... не маліє соку.

Яблучка лишаю на вікні, де квіти.
...кофту - для бабусі - розплітає вітер...

Тільки в кукурудзи не сивіють коси.
Хитрий Мелькіадес позолоту носить.
Павутиння - даром, лиш дублон - фізаліс.
Всі облуди світу має в арсеналі.
Хто б йому не вірив? Маже рани медом.
Чарівні сандалі... ґудзики з Толедо...



2016

***
Тавро німих клонованих історій
Повисло, наче сонце, у петлі,
Три ідоли на виблідлому тлі
Обличчями уперлися у Тору,
Що виросла з язичницьких джерел
І проросла таємно у Корані.
Ми християни, певно, надто ранні
Під примусом в кошару забрели.

Пастух стоїть, вірніше – пастухи,
Пускають вовка іноді в кошару
І бонуси отримують на шару,
І добувають з тіла потрохи.

Вже поділили світ на до і після
Пришестя, перехрестя, воскресінь…
На боротьбу лягає чорна тінь
І знов сумна народжується пісня.

Ворота відчиняють, та не в рай,
А знов у ту задрипану Європу,
Де не лише цілують голу жопу
А ще й… Таке… Таке воно. Чекай
Свою гнилу подачку, Україно,
Бо ти не любиш ні отця, ні сина,
А тільки зайд, катів і ворогів,
Що їм співаєш ніжно – воріженьки.

І відвертаєш погляд свій від неньки
І від героїв, що лягли в сувій
Апокрифів, що їх не визнають
І не читають, бо бояться правди.
А ти покірна. Віддаєшся завжди
З любові. Без любові. Без життя.
Без вірності. Така у тебе карма.
І я живу з тобою жартома.

…20.09.16

А гори парують… димлять заосінені гори,
Цвітуть хризантеми і пахнуть заохрені дні.
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, ти - поруч
І більшого щастя, здається, не треба мені.

Ще плачуть трембіти, ще мріють закохані мавки,
Віщує майбутнє при стрітенській свічці мольфар.
Сльоза листопаду, полишені гнізда на хаті,
Шукає спасіння маестро, самотня строфа.

Нашіптує вітер про те, що не ждеш і не віриш,
Банують без хвилі поодаль круті береги.
Тиняється думка всевольна то птахом, то звіром
І губляться риси крізь роки облич дорогих…

І тепло, і терпко, згорають сумління і весни...
Старий листоноша край осені, мій листопад.
І сотні доріг за селом дорогих і воскреслих,
І стрілка хвилинна, яка не вертає назад.

Моління ув осінь… дерева і свідки, і судді,
Мов вишитий віттям кошлатиться сивий туман.
А ми, наче діти, одвічно кохані і блудні,
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, дарма…

Пересохший родник...
А ведь сколько испито когда-то...
В подсознаньи возник
Калькулятор, считающий даты
Наших встреч...

Дрожь твоих преклоненных коленей
В ожидании сладкого плена...
Это бред.... Между нами стена...
Я один. Ты одна.

Я на праздник Ильи
Колос ржи дистиллирую каждый,
И настой спорыньи
Исцелит виртуальную жажду
Наших встреч...

И увижу тебя на коленях
Отражением эхо вселенной
Тайны жизни, испитой до дна.
Я один. Ты одна.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091500916

Приходить час, і я іду - до себе
Попити чай о п'ятій двадцять дві,
Порахувати кількість хмар на небі,
Дивитися на клини журавлів...

Іду до себе - і не знаю місця,
Куди приходжу пити теплий чай,
Ані будинку, ані назви міста,
Чи довезе туди старий трамвай?

Але я там - і споглядаю всесвіт,
Хоч ніби в гостях, упізнала все,
Думки, сервіз і післясмак від бесід,
І чай терпкий, повітряні бізе...

Ось п'ята тридцять. І чекають справи.
Пора вертатись до нудних реприз
І замість чаю смакувати каву.
Іду від себе.
Внутрішній турист.

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо? Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні,
В кулак не стискається,
До неба тягнеться,
Яке усміхається...

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

Зазвучала напружена тиша
І влилась у щемливі рядки.
Народились непрохані вірші,
Як у небі летючі зірки.

Чорно-білі світлини туманів,
Як посланці незнаних світів
В перших променях сонця розтануть,
Мов уривки небачених снів.

Озиватимуться мелодійно
Невідомі нікому слова.
Обнадійливі і безнадійні,
Як життя, що поволі сплива.

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

У нас на двох –
ця тиша, перегусла
в холодне сонце за́ходу, булане,
коли у місті
прокладають ру́сла
смеркань осінніх вигірклі тумани.

У нас на двох –
ця темінь, розіп’я́та
на неба почорнілім піднебінні,
і визріле прощання
з літнім святом –
червоні феєрверки горобині,

вишневий лист,
по оплесках опалий.
Не винна осінь: всьому час минати.
У нас на двох –
одне горня печалі
з насичено-медовим ароматом.

І дощ не винен…
Подивися: долі
сміється світ із кожної калюжі.
У ньому в нас
на диво схожі ролі,
о вересню, мій найвірніший друже.

2016

Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?

Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.

Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:

Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.

І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.

* * *

Ну куди ти, скажений, біжиш!
Перехрестя залиті червоним.
До нових землетрусів чи воєн?
Трав пожухлих, підпалених жит?

Вже і віра зійшла нанівець;
небокраю не видно за димом…
Хто ж це так неприродно реве,
що городина
не уродила?

Бо кому вони, ті огірки
чи начинені морквою перці?
Тільки біль і зневіра у серці.
Дим Вітчизни… Який він гіркий!

Ну куди ти, дурний? Постривай.
Десь – ти думаєш – легше? Навряд чи.
Закривавлена фаза гаряча
ще триває,
триває,
трива…

Тривога лоскоче,
Мов протягом душу січе,
І темрява ночі,
Немов закапелки печер...

Кохана, не бійся
Без мене прожити цю ніч.
Хай казяться біси.
Ти спомини в серце поклич.

Нехай ми не разом
І я у чужій стороні,
Солодким екстазом
Для тебе наповниться ніч.

Бо я, характерник,
Багаття із трав запалю,
І в серця майстерні
Свій захист для тебе зроблю.

Хоч вітер скажений
Надворі зусім знавіснів,
Хай річка блаженна
Впадатиме в озеро снів.

Почуй на світанні
Пташок, що дзвенять у раю,
Хай очі кохані
Задивляться в душу твою

Тим поглядом світла,
Яким я леліяв тебе.
Троянда розквітла
Впаде у долоні з небес

Дарунком надії,
Що в смутку підтримує нас.
Це віра в подію-
В шаленої зустрічі час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082700900

А вечір – в осінньому танці. Смішні, недбалі
ще рухи його, боязкі, та вже час пустити,
неначе на воду з паперу хиткий кораблик,
і біль, і тривогу, і навіть це ніжне літо,
що так неохоче, немовби на вічний допит,
повільно-повільно по вільхах іде і вербах,
лісів предковічну самотність жовтаво топить
і зорі полоще у чорному морі неба.

Два кроки до вересня, далі – тривала п’єса .
Ми станем осінніми, вивчивши тихі ролі,
бо осінь уся – у сумнім журавлів оркестрі,
коли із природою змінюють душі колір.
Бо осінь – це спокій, розлитий із дзбана сонця,
це ручка й блокнот у кишені. І рими, рими...
А там – листопад, що так ба́йдуже, без емоцій,
дощами змиватиме з овиду решту гриму.

2016

Початок осені. Початок
Дощів холодних і негод,
Де серед золота свічадом -
Кохання, краща з нагород.

Серед каштанів карооких,
Вогню калини й горобин
Спішу, не стишуючи кроків,
До тебе, любий. Ти один

Зумієш так мене зігріти,
Що серед цих осінніх днів
Душі твоєї тепле літо
Огорне м’яко і без слів.

Яка ж терпка, яка химерна -
як цівка світла в плазмі ночі;
як трем роси на шпилі терну,
що ось-ось викрапне й не верне
і тільки духом тихо-тихо
зашерехоче.

Заходить в окіл - як Селена-
ні, не самотня - одинока,
як пісні висотана вена,
в лилових досвіту пеленах...
вовки її спивають кроки
під оболоком.

Над косогорами розвита -
малює хмарами прийдешнє,
колише в обріях боліди,
кладе у жбани мрії гріти...
подейкують одвсебіч люди,
що нетутешня,

в руках вилюлює обжинки
і п"є долонями колосся:
хто - буде в кінци...хто - у вінку...
хтось не вернеться з вОйни...синку!
..................................................
Якби не знали, що то жінка -
гадали б -Осінь.

В агонії біснується Росія –
Імперське чванство піну підніма.
Мерзенна, підла, з маскою месії –
Розхитана, та все-таки тюрма.

Вона була такою споконвіку,
Із угро-фінських виповзши боліт.
Її мораль, нелюдяна і дика,
Малоросійства витворила гніт.

Виборсуємось тяжко з баговини,
Заплутані в тенетах супереч.
Але чекає зайдів домовина,
На нечисть – хрест, а ворогові – меч!

2016

Розгойдали небо.
Аж хочеться крикнути:
"Досить!"
Спотворена дійсність.
Безсилих безсонь каламуть.
Війна шаленіє,
життя людські косить і косить...
Покремсані долі
за часом пливуть і пливуть...

На всіх перекатах
чужої покути немає.
На всі виднокола
немає чужої біди.
Звитяг перегони...
У пошуках власного раю
дістатися краю.
А далі?
А далі - куди?!

Як вирватись вірі
із цього кривавого виру?
В зіницях безодні
спасенна хитається лодь...
Насниться Вкраїні
надія - голубкою миру.
І мить, як пір'їну,
впіймає в долоню
Господь.

2015

Я тиші жду, коли б розтанув хор
і запитання в намірі б зостались,
і значення без звуку і без форм
за межі берегів переливались.

Нехай розумні, завчені слова
сипнуть урозтіч конями баскими,
і буде тиша, тиша світова,
де спроба мови — марна й непростима.

Полеміка по рейках відгримить,
і пауза наповниться світами.
Можливо, нам зустрітись пощастить
у мовчазних провулках між словами?

Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?

Збезсиліло заслав густий туман довкіл,
Мокрісінька трава ввібрала просинь...
Переділив кришталь сльози журу навпіл,
І зірочник стуливсь у безголоссі.
Та кожна темна ніч завершується днем,
Після стрімких падінь надходять злети.
І арка райдуги - це сонячний тунель
У задзеркалля мрійності поета.

2016

Бринить обвітрена блакить
Пташиними піснями, –
І сонця жар палахкотить,
Кружляючи над нами.
І як так статися могло,
Що з неба благовісно
На землю сіється тепло
У супроводі пісні?
І шум, і блиск, і щастя дух
Душею відчуваю, –
Мов розродився світ навкруг
Очікуваним раєм.
28.06.16

Мені усміхнувся безхатько.
Привітно махнув рукою.
Старий сивочолий дядько...
Лишилась сама собою -
всміхнулась йому навзаєм
і дивна майнула думка:
"Віддав найцінніше, що має... "
І гріло тепло подарунка.
2016

До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?


До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?

Обійняла поспішно, невміло.
(Недосвідченість – це ж бо не гріх).
Ти ж мене віднайшла! Не зблудила.
На чужий не звернула поріг.

Я себе поєднав із тобою
Не заради хвилинних розваг,
Не заради утіхи палкої,
А лиш тільки тому, що запраг

Віднайти нерозпродане щастя,
Без усяких умов і торгів,
Де ніколи нікому не вдасться
Неправдивих промовити слів.

І, коли пломеніють зірниці,
Я тебе поміж них впізнаю.
У твої заглядаю зіниці,
Щоб побачити долю свою.

***
Юрба цінує не усе, що є,
а те, що має бути у народу.
Тому і не цінуємо свободу,
яка і агітує, і дає
орієнтири племені і роду.

***
Вода тече, а Божий суд гряде.
Як не суди – ідемо по етапу.
Але чому тудою не іде
окремою колоною орде*
команда судії-головотяпа?

***
Тримаю у руці синицю.
а журавлі летять у ніч.
І сови з ніччю віч-на-віч
чекають на мої дурниці
із мудрим виразом облич.

***
Скаженіє Азія у полі,
де кочує плем'я сатани.
Невловимі месники і тролі
опоетизовують неволю
і леліють демона війни.

***
Як заповіт онукам-козакам,
і неуку, і діючому чину
не обіцяю мирної години,
якщо на одрі не побачу сам,
що і живий душею опочине.

***
Ніхто не знає до пуття,
що є душею у істоти.
І не дізнається достоту,
що уві сні її життя –
історія її народу.

                              2016

Ти знов стоїш переді мною:
Весела, горда, молода, –
І насолодою хмільною
Рука у руку запада.
Які у тебе дивні очі!
Яке обличчя неземне!
І аж до сліз мій ніс лоскоче
Твоє волосся запашне.
Щасливий я, що із тобою
Не день, не рік, а вік прожив, –
Не був гіркою кабалою,
Не став нелюбим і чужим.
Нехай любов обох втішає
І почуття не знають меж,
Допоки світ здається раєм
Мені й тобі, я знаю, теж!..
17.07.16

Життя свого пройшовши половину
(напевно — більше, та не в тому річ),
я пригадала з юності людину
загублену в димах десятиріч.

І все частіше серед сухостою
безжальним сонцем виснажених днів,
коли сама спілкуєшся з собою,
спада на думку: «Він би зрозумів».

Та він пішов, зоставивши в закладі
звірянь палких миттєвості вночі.
Двійник його заховує в шухляді
спустілого помешкання ключі

та удає, що він і є той перший,
який лиш подорослішав — не зник
(даремно, бо тонку подібність стерши,
я миттю самозванця бачу лик).

Чуже ім’я поцупивши і гідність,
нехай живе, якщо вже так зумів.
Та от біда — є голос і подібність,
але нема того, хто розумів...

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

Перетлівають барви вечорові,
Бентежних снів нашіптує зоря...
Манливий світ, який постав з любові,
А за любов ніхто не докоря.

Люблю цей світ за радість без причини,
Коли щасливий тим, що ти живеш.
Так небагато треба для людини.
Так мало втіх, які не знають меж.

Однак любов не врятувала світу,
І добре обертається на зле.
Здавалось, просто жити б і радіти,
Життя прекрасне начебто...
Але...

Бракує сил протистояти злому,
Дракона зуби сіє сатана.
Комусь чужого конче треба дому,
Комусь війна – то «мать родна».

Одвічна боротьба –
Між Богом у собі
І Богом від попа.
Ти у захопленні!
А піп киває - хтивість.
Ти у природі не шукай гріха,
Бо міра відчуттів – то Божа милість.

Проте……

Спокуса загострює смак…
Ту пристрасть приборкає розум...
Щоб не опуститись у морок,
Відчуй задоволення брак -
Позбудься переситу шворок….
© 07.07.2016

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

На тобі сонце, будь з ним легка й вдячна –

Казав чоловік і дивився безмежно гордо

Повітря ставало тягуче як мед і гаряче

Розпікало ніздрі і натирало горло.


Легені всмоктували його і жували, жували

Серце перекачувало кров як ніколи неспинно

Нагрівались дахи, плавилися мурали

Фарба текла по стінах як слина.


Чоловік цілував у шию – і було душно

Незахищене тіло перетворювалось у сплав металів

Світило в очі, у скроні пекло бездушно,

Ми чекали.


Ми дратувалися і нітилися, як непрошені гості

Спека нас збуджувала і бентежила

Пальцями гладив ребра крихкі і гострі

Ніби одне з них точно йому належало


Воно горіло в небі – липнева ватра

Пальці вгризалися в спину, спинялись вчасно.

На тобі сонце – погрійся в ньому до завтра
Потім загасне.

Солодко... Вишневим цвітом
Світять небеса.
Припорошені із ранку,
У пелюстках, мов в серпанку,
Прокидались ранні квіти -
Весняна краса.

У дзвінкій весняній тиші
Чутно спів.
І перлиста черемшина,
Мов заквітчана дівчина,
Усміхається й не лишить
Зайвих слів.

Яблунева наречена
У фаті
Свято сонця відкриває
У весняно-світлім краї.
І шумлять дощі натхненно
Золоті.

Солодко...Шепоче вітер
Уві сні.
У вбранні стоять дерева,
Все вкриває цвіт вишневий.
Як же я люблю ці квіти
Навесні.

2015

Втішайся, вічносте зрадлива!
Обіцяне тобою тане.
І мати віру за вітрила,
Надію за небесну манну
Не хоче знівечене серце.
Скінчилась мить уже давно...
Якщо ти, вічносте, озвешся -
Зупиниться биття його.

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Щупальці ранку світ тягнуть із темряви.
Все перевірено серця детектором.

Крихітка впертості духу та крапелька певності...
Очі, що світяться відблиском долі і денності...

Серце прикрите хіба що долонями.
Жевріє світло між ребрами й скронями.

Та не сховатися і не втекти від обов’язку –
Брукову сірість побарвити кроками босими...

Час до майбутнього стелиться нервами –
Віра у спокій впадає в дух зернами.

Голос таланту в засаді у заздрості труйної...
Букви на серці виводяться ранами-рунами.

Твори заморені, та не впокорені.
Книга буття і душа вже розгорнуті...

Кров'ю палає світило, відсвічене вікнами...
Тінь заступає і стелиться попід повіками...

© Оксана Рибась 2007

***
Ти схожий на вечір літній,
такий до нестриму вабний
такий небезпечно ніжний,
аж серцю спирає дух.
І я наче та волошка,
тендітна і безпорадна,
в обійми твої солодкі
по тихій росі бреду.

Хапаю останній промінь
розлагідненим пелюстям,
вбираюся у коралі
ледь-видимих ще зірниць.
За мить у тобі, жаданий,
до крапельки розчинюся
на ложі трави і неба,
між крилами дивоптиць.

І буде кружляти обрій,
мов марево кольорове
над садом, що став едемом
для душ розімлілих двох.
Аж поки розлиє щастя
своє неосяжне море,
аж поки скупає в ньому
свій усміх ласкавий Бог.

2.06.16 р.

О. М.

Я Вас побачив, у тривозі скутий,
Немов рослина каменем твердим,
І спогадів заледенілий смуток
Перед очима виник, ніби дим.

Я усміхався весело і грішно,
І це була мов гра, і бачив я,
Мій усміх віддзеркалився первісно
У Вашому обличчі звіддаля.

Ви встали і поринули у простір,
Що Вас забрав і більш не повертав.
Та краще, якби все-таки ми просто
В цю мить неслися божевіллям трав.

Розділено нас простором і часом,
Та завірюхи часу не страшні.
Свіча в мені спалила передчасно
Останній шал зимової пітьми.

28 березня 2016

У вогкості вогнів цього праміста,
поміж новобудов й старобудов
/де знищують весь спадок комуніста
у пошуках своїх першооснов/
сопе надсадно вуличне горнило,
сотається історії канва.
Я знаю, нам усім поталанило -
ідуть жнива!
Час злої, що аж спину ломить, праці,
час славних /як інакше?/ перемог.
У цій незмінній зміні декорацій
ми забуваємо, що десь є Бог!

Бо допустив Він помилку маленьку:
віки пройшли вже, як не стало тих,
хто вість благу, чи вісточку благеньку
чув з божих вуст, словами золотих.

Нам би почуть хоч трошки! Нам би жменьку,
вервечку приголосних й голосних.

Сплативши борг сповна Ремарку,
хай іншим фабули плете,
пішли удвох: друг на рибалку,
я прогулятися. Проте,

товариш берегом блукає,
шукає місце, де клює,
я з будь-якого заглядаю
в глибоке річки декольте.

Від сорому не запалати:
в чарівній глибині, на дні
царівни озера палаци,
які належать і мені.

Чи галеони, де дукати,
і відчувати: все моє!
Це веселіше, ніж блукати,
шукати місце, де клює.

Принади - і на водній гладі,
де віддзерлкалюється вись,
хмарки тендітні та огрядні,
але всі гарні. Ще дививсь

на хвильок сонячне намисто,
чи діамантове кольє.
А приятель блукав невтішно,
шукав те місце, де клює.

14.05.2016

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Остання битва, і близько вечір,
мов Жозефіни остання ласка.
Поблідло небо від кровотечі.
Невже поразка?

Якесь незвичне це Ватерлоо —
чуже немовби, й немовби знане.
Поля, горби ці — чи ви від злого
чи Богом дані?

Жалю немає, немає злості
на Ватерлоо, на Веллінгтона.
Бо хто ти завтра? Самотній острів,
що в морі тоне.

(23 травня 2015)

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад