Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Соромиться іще народець красти.
У мене ж совість – лишній рудимент.
Втелющився до панівної касти:
Із бульбашок вичавлюю процент.

Шумує біля краму людське море,
На капшуки націлюю петлю.
Купив за копійчину помідори,
Та за стократ дорожче загилю.

Торгівля, кажуть, - нелегка наука,
Не вмієш – сій на полі гарбузи.
А я в «купи-продай» - зубата щука,
Із бевзя гроші вичавлю усі.

Людва голодна. Сиплеться монета,
Удатно перепродую товар.
Уже не лізе. Звикнув просто жерти,
Халявний уковтну і скипидар.

Іван щодня працює на городі,
Петро болванки точить день у день.
Фізична праця – дурощі, не в моді.
Мені ж бабло стрибає до кишень.

Нехай за сина порадіє мати,
Що не присів, як тато, на стакан.
Живуть лиш ті, хто вміє торгувати.
Біжу доїти лоха. Всім пока.

03.12.2017р.

Ох, і грузько в болоті! Немає дороги і мосту.
У поезії також свої горбаки, мочарі.
Ахінею писати людині буває непросто,
Та уздрів уві сні маячню Сальвадора Далі.

Ми удвох у міжчассі. Підглипують писки із ряски.
Треба класти ікру, а натхнення і досі нема.
Ох, дарма не сходив одшептатись до баби Параски,
Загубився «апостроф», - сатирик його одірвав.

Я би гепнувся у баговиння на тлусті сідниці,
І від розпачу рвав би із тімниці пасемця кіс.
Бо він цноту украв. Катуляв наче дівку на глиці,
Наче майстер-гончар, розминаючи глини заміс.

Все від Бога. А ще від отого прудкого лукавця,
Лікування важезне довіку мені прописав.
«Жити будеш» - сказав. Та утрачені з коренем яйця,
Турбувати не буде до смерті дівоча краса.

Ось тому і ростуть із поезій моїх пустоцвіти,
Висихає сльоза, сопляки та на сонці роса.
Написався анонс. Бо макітра нездатна варити,
В музи гонор укляк, я в поезії став байбуза.

Вже не страшно. У небі полює на голуба сокіл.
Я ж у грубу жбурляю рукописи, залишки фраз.
Хай страхіття горить. На город однесу потім попіл,
На прощання копитом у лоба урізав Пегас.

02.12.2017р.

Ми - нація бездарних жебраків?
Опришків і п'яниць - не полічити.
В засіках поодбивано замки,
З торбами йдуть у світ онуки й діти.

По селах пустка. Землі в бур'янах.
Одна теличка дибає по полю.
В сусідній хаті завалився дах,
П'ять учениць зосталося у школі.

Спаршивіла народна череда,
При владі перебенді-пустобріхи.
В грядущому очікує біда:
Уже горять на сході наші стріхи.

Просили- про дуби й любов пиши,
Побільше гиготіння й позитиву.
Але одбите днище у діжі,
І не з'єднати милосердя линви.

В кишені лізе владна мошкара,
Дратує слух важкий гарматний гуркіт...
Та вихід є. На волю вже пора,
Косити бур'яни вловчились руки.

01.13.2017р.

Ох, і ласі нині кровососи –
Тягне на жіноче – у альков.
Хоч нема поезії та прози,
Та пишу анонси знов і знов.

Гупотять підковами блощиці,
Затоптали кучеряву рінь.
Лізу молодицям під спідниці,
Ну, а ви…бентеги…на черінь.

У піїтів лускаються мізки,
А у мене там уже протез.
Ось анонс! Пролийте, браття, слізки!
І купіть книженцію поез!

Та мовчать засмучені колеги,
Соромно сказати "улю-лю".
Наплели з сатири оберегів,
Ну, а я хвалу одну люблю.

31.11.2017р.

Я чую як за мною ходить
Чмана кошлата, привид, тінь.
В поезії моєї роди –
Вірші вилазять на черінь.

Криві беззубі потерчата –
Плоди моїх душевних мук.
Боюся випустити з хати,
Вони ж - рвонули на фейсбук.

Читач обпудиться зі страху,
Але мені усе одно.
Чи, може, друзі, дав я маху,
Бо шкряботіти не дано?

Долизую вино зі склянок -
Нема еклог, сонетів, од.
Похмільний видався світанок:
У музи скінчився окот.

01.12.12017р.

Не люблю тебе. Піду.
Бо стара опецькувата.
Хочу файну, молоду,
Аби мацати іззаду.

Щоб не мала за козла,
Доглядала пильно, ревно.
Аби цілу ніч трясла
І не злазила із мене.

Ти пропахчена борщем,
А мені потрібна квітка.
Я ховаюсь за кущем,
Страх трясе мою борідку.

Заступ лапа не трима,
Бо у мене хвора спинка.
Бігти сил уже нема
І поламана ковінька.

Мо, піти на велотрек,
Покачати гарно преса?
Та не гнеться поперек,
В роті пусто без протеза.

У мотні куняє міль,
Скоро під надгробні плити...
Тьопай кашу у таріль:
Із тобою буду жити.

01.12.2017р.

Ось Голанські висоти – на відстані дотику.
Та раптове «Ні кроку!» – немовби наказ.
Спить Хермон в самоти́ні одвічного спокою,
З білосніжних вершин зі́йде холод ураз.

Ось на бе́резі пальма тріпочеться вітами –
Ніби чубчик хлоп’яти на вітрові дня.
Зазирає пустун у Кіне́рет привітливо
І дитячими ніжками хвилі ганя.

Зимні квіти як іскри на радість нам лишені –
Анемона-жарина і сонце-шафран.
Схили днями бувають зела́ зеленішими
І як си́нява синій небес океан!

Якщо доля моя прирече мене падати,
Моє серце засвітить для інших вогні,
Бо хіба я вас можу забути і зрадити,
Мої юні, любов’ю ося́́яні дні?

Сніпок сновидінь зотлів,
Розсипався безпорадно –
Стримлять остюки в кублі
Зім’ятого простирадла.

Закопчені дзеркала
Понуро відводять очі:
Ти зроду по той бік скла,
Якої ж ще правди хочеш?!

Досвітній півсон крихкий,
І втіхи у нім негусто:
Шукає рука руки –
Знаходить задублу пустку.

На могильних фото ми хороші,
У житті, на жаль, усе не так.
Доки ходим - гроші, гроші, гроші..
У горлянки пхаємо усмак.

Тліють у землі готівки гори,
В рай бабло уже не донести.
На горбочку - айстри та майори,
У віночки вдягнені хрести.

Різблені із каменю погруддя,
Статуям - позаздрять і царі.
А недавно драли шкури людям,
Кров пили неситі упирі.

Не вгадаєш, де лежить людина,
Де катюга із обличчям злим.
Всі гріхи сховала домовина,
А на фото - чистий херувим.

Хай від мене зостається присок,
Не світив талантами ніде.
Байдуже - який на фото писок,
Головне - це жити для людей.

30.11.2017р.

Прийшла зима, прийшла сумна,
Така ще трохи слабосила.
В туман закутала вона,
Все білим шовком застелила.

Химерні обриси дерев
І небо, як овеча вовна.
І вечір в сутінки бере
Усе поблідле і безмовне.

Мов чути шепіт потайний -
Поміж гілля іде розмова...
Переплелись дві сивини -
Жовтава осені й зимова.

І вітерець не поспіша,
Серпанком сивим очі лащить…
І диха спокоєм душа -
Що може буть для неї краще?!

29.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Коли ти висох, як скелет,
І їш один лиш вінігрет,
І виглядаєш, як дистрофік –
То ти є істинний поет.

Як черево твій хід спиня,
І у штанах тріщить матня,
Коли ти важиш три центнери –
Ти не людина, а свиня.

Не лізь по кавуни в казан,
Не йди по зупу у баштан,
Коли дороги ти не тямиш,
Ти не людина, а баран.

Коли ти п’єш з чужих джерел,
І зириш зверхньо, як орел,
То ти не керівник державний,
А найсправжнісінький козел.

Як ти забув своє коріння –
Ти найнікчемніше створіння,
І місце твоє в купі гною
Межи полови і лушпиння.

Не плюй у батьківську криницю,
Вона тобі іще згодиться.
Як душу ти свою спаскудиш, –
Душа згниє і засмердиться.

Не спокушайся на чуже, -
Своє любити час уже.
Хто на чуже роззявив рота,
Той і свого не вбереже.

З чужим до столу не сідай,
Ти від чужого геть втікай.
Він, мов кота, тебе задушить,
Під пліт запорпає – і край.

Підступний має сто облич,
Не пий з підступним могорич,
Тебе він замордує нишком,
Й здихати кине наузбіч.

Ти мудрим будь, як Соломон,
Не йди до дурня на поклон.
Ти дурня мудрістю здолаєш –
Такий неписаний закон.

Не пий горілку, як скотина,
Не забувай, що ти – людина,
Бо можеш здуру все пропити –
Добро, родину, й Україну.

Жінок облесних обминай,
Із ними в гречку не стрибай,
Бо згубиш честь свою й здоров’я,
І втрапиш в пекло, а не в рай.

В житті як дбаєш, – так і маєш,
І як постелиш, – так лягаєш.
Якщо те й знаєш, що гуляєш –
У злиднях й холоді сконаєш.

1996-2017

Хапко узяв кредит. А ти - плати!
Даниною обкладено онуків.
Перед народом гроші не світив -
В офшори заховав усі рахунки.

Зацарював моссадівський агент,
Довкола трону - без цепів собаки.
На визиски отримано патент:
Усіх поставить у країні раком.

Поспільство, наче ниці жебраки,
Від голоду тримається за линви.
Петро ж торбину, з щедрої руки,
За півмільйона прикупив дружині.

В Америці на тижні був кагал.
Схвалили: Крим, Донбас - уже Росія.
Качають із держави гої нал,
Вдягнув ярмулку православний Київ.

Притомнію. У голові луна,
Домучили з семітами кошмари.
Кладе компрес турботлива жона:
Ну, що б робив я без своєї Сари?

29.11.2017р

Ну що, панове, крівцею впились?
Ковтали вволю, ляпки біля рота.
На фоні трощі дурень каже «сheese»,
Додому одішле дебільне фото.

А на Печерську смокчуть шоколад,
Цвірінькають про вбивство з пієтетом.
Ту банду я поставив би у ряд
І розстріляв усіх із кулемета.

Івану із села – брудний бліндаж,
А сину владоможця – пляж, дівчата.
У постіль ананаси носить паж:
Тут допоможе бойова граната.

Упир керує сонмищем овець,
У плоть зубиська устромляє м’яко.
Його чекає нелегкий кінець:
Уже несуть осикову ломаку.

Не втримати народ на повідку -
Наповнилася лютістю загата.
Вже бачу - висне пузо на штику,
Працює кат. Та я, чомусь, не радий.

28.11.2017р.

Більш в окопі землю не гребу,
І не треба узувати берці.
Скоро облаштуюсь у гробу –
Громовиця втрапила у серце.

Може, і вернувся б у село,
Та не хочу родичів лякати.
Ангелу сідаю на крило –
Хай несе в небеснії пенати.

З високості оглядаю світ,
Тиша огорнула позазем’я.
Тане у душі гіркавий лід,
Бо зустріне у Едемі неня.

Біля брами я вже не один,
Зразу не пролазим – забагато.
Та зіскочив із пательні лин:
В пекло поверта дефибрілятор.

Прокидаюсь, мокро на щоці,
В тіло наштрикали жменю голок.
Лікар смерть тримає у руці,
Каже: - Ось, козак, тримай осколок.

28.11.2017р.

Тішусь, оглядаючи дівчат,
Хай краса щодня мозолить очі.
Розстібаю байковий халат,
Під запаску упірнути хочу.

Ну скажіть, хіба моя вина,
Що люблю стрункі дівочі ноги?
А мені без пестощів - хана,
Пити буду самогон потроху.

Краще жінки в світі ніц нема,
У весталки - ох яка фігура!
Звабу починаю жартома -
Поцілунки, охи, шури-мури...

Утридцяте за добу промок,
Дерев'яний, наче потороча.
Видимає бульку чавунок:
Непритома, дрижаки та корчі.

Висохли і "яблучка", й Адам,
На балкон злетілися ворони.
Молодому любощі - бальзам.
Дідові - смертельні перегони.

28.11.2017р.

Чую сморід з люципера пащі,
Звуки єрихонської труби.
Баглося змінити світ на краще -
Гримав словом у пласкі лоби.

Думав, що достукаюсь до неба
Та не знав потрібних молитов.
Люд жує. Земні його потреби,
Байдуже - чи сі бемоль, чи до.

Я тону, знесилений, ламаюсь,
В океані бруду - все чуже.
Щогли впали, розірвався парус,
В серце розпач штрикає ножем.

Стигла мудрість зовсім ні до чого,
Бо в отари безліч пастухів.
Я шукав гармонію та Логос,
А знайшов словес пусті міхи.

Під ногами чую тихий шерех
І хлюпоче тихо водолій:
Вірні музи винесли на берег
В світ краси, незайманий, новий...

27.11.2017р.

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Печалі в очі – сонний вітровій,
А затишок – хіба за виднокругом.
У чорно-білі клавіші (не вір!)
Вдихнув Господь не голос – білу тугу
На тлі земнім усіх людських надій.
Пробудне сонце зійде серед ночі.
А нині в очі – сильний вітровій,
Ув очі.

У пісні не гармонія – печаль
Літає небом – болем у любові.
Покореним скорботою – і жаль,
І біль, і висота, і віще слово.
Така робота вісникам судьби
Судилася – земними хоругвами.
…Маленька пташка у вітрах дзвенить
І просить мами.

Не плач, пташино, сталося, збулось,
Вже відлетіло у небесний вирій
Тремтливе серце. Золоте зело
Дозріло у жахнім життєвім вирі.
Розпроменила крила висоти,
Що аж самій незвично в піднебессі.
Окутав ангел миром: ти – лети!
Твій лет міцніє для нових піднесень.
13. 05. 2017 р.

Це я.
Не помилка
і не здалося.
В місцях розривів
все так-сяк зрослося.
Хай доля викидала
"па" химерні,
ми не здалися,
ми обоє вперті.
Кому залишиш
серця цінний спадок:
будинок втіхи,
суму кілька грядок
і радості спонтанну прибудову,
маленький сад
великої любові,
горище,
на якому всяке-різне?..
Мені - не можна.
Нам ріднитись пізно...

2017

В дятла нагло заболіла голова:
Черв’яків немає і роботи.
Тукає не дзьоб, а серце. І слова –
Знизу, від людeй, – не до скорботи.

Бо за тишу-втіху дятлику – «Віват!»
Символічний птах у нашім часі…
Слава птиці – саме той формат,
Що сподобався народній масі.

Їжу почекай, а патріотом будь.
Шлунок часто в інший бік заводить.
Попливла крихка людська могуть –
Дятлу почала читати оди.

Добре, дятел не ловив похвальний сенс –
Полетів далеко, там і вижив.
А удома, де Макар телят пасе,
Черви точать українські вишні.

Країна - болото. В макітрах - бардак.
Пророкам одрубано руки.
В Європу - синиця, в Америку - рак,
Лишилась пожива для щуки.

В загаті задуха. Пливуть карасі
На крихти, що впали із неба.
Померли відпущені миру часи -
Розчахнуті брами Ереба.

Лахміття шансону оздоблює джаз -
Нема що мотати на вуса.
У бруді недопалок чавить обцас:
Сюди я уже не вернуся.

Кінчається віра, терпіння, кіно,
Щупак доїдає дрібноту.
Та дике волання стрясає вікно -
З Донбасу дарунок - "двохсотий".

Карась невибагливий. Виживе скрізь.
Я ж - птах. Та обламую крила.
Ти, друже, - тікай! Після бійні - вернись
Й насип наді мною могилу.

22.11.2017р.

1

Жити так - щоб скучали по смерті.
Бути правильним шкодить аж-аж...
Тут савани, гаї... круговерті...
На пегасові пишний плюмаж.

Купка друзів, чотири бесаги.
На коржах - махаонів, пташок...
Я - левиця, то ж - супервідвага...
Від візиту німотство чи шок.

Куропатва боїться, відходить.
Сарна юна з калюжі гай-гай...
Вірші гуски - общипані - в моді.
На мережані глипне минтай.

Не почуєш - вода ж - ні словечка.
Ось ліани для мавп, какаду...
Я навчала три роки овечку,
А тепер барикади кладу.

2

Бовваніє, спалахує образ.
Дикобраз - на прослави горіх...
Не для мене крихкенька цинобра.
Б'ють червіньку міцні гончарі.

На кружалах застигне мрійливе.
Візерунками ляже печаль.
Де лілове - то зрубані сливи.
Пропливає між піни Грааль.


2017

1

Вірша без драйву не створиш.
Миру немає ніде.
Трішечки спокою - в норах.
Горн щуролова гуде...

2

На Інститутській сумливо.
Ятки осінні... мовчиш...
Жорна скрегочуть, а мливо -
На обіцянок спориш.

Жінка товста при дорозі:
"Дайте поїсти!"... туман...
Бар ось - розсадник цирозу.
Душу веде талісман...

Тож не ходила на другий...
І... не відчула вини.
Древа безлисті... муруго.
Фобії зла - з глибини.

3

Сенси в любові та стрічах...
Брама Софіївська... люд.
Боже, спасіння б нам, віча...
Й мегапоразки паскуд.

Ця землетроща - єднальна?
Щуки пливуть між афіш.
Вмерти у пащі похвально.
Сиротам - цяця та гріш.

Може, й не варто - сумного.
Мрії - фламінго... безе...
Доброго світу премного
Смерч із-за Бучі несе.

4

Бризкай модерні парфуми.
Дим цигарок... перегар.
Стрес - у куми й товстосума.
Худне чудес календар.

В пошуках тем, афоризмів
Жити цікаво, авжеж.
Вибір: арена чи схизма
Серед локальних пожеж.

2017

Оздобить слава перлами корито,
Натре до блиску саморобний німб.
Усі спішать кудись несамовито,
Підкорюють зачовганий Олімп.

…А ти сиди в не-затишку своєму,
В тіні мовчання – вже сама як тінь –
І душу потрясай: до сліз, до щему,
До крику, до осяянь, до прозрінь…

20.11.2017

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

дівчинко моя… казочко моя… кізочко моя невагома…
розпатланих косенят запашна золота солома…
в небо стрибаєш… гладиш руку мою що пише…
все крім любові – залишене… все крім радості – лишнє…
тихо шепочеш усі скоромовки мої – ваганта і скомороха
мавпочка моя… мавочка… Пеппі Довга Панчоха…
ти закохаєшся – ясно ж! – лишень у Пітера Пена
морем маритимеш… що тобі там якась мурена? сирена?
ти колись проведеш мене у останню путь – ні сльози́-ні сло́ва –
де душа моя у клино́писі… у тайно́писі... душа моя – мова…

До рибалки готувались куми вже давненько:
«Чікі-пікі» має бути! Майже все новеньке:
І вудилища й гачечки, вищий клас – наживка,
Ну й закуска також файна, головне – наливка.
А того добра багато добрі газди мають,
Бо ж самі те «пійло» славне про запас ладнають.
Все зібрали: і прикормку, і садки, й приманки,
Наварили і пшениці, кукурузи, й манки
Все що хочеш є на вибір, на плотву і «карпа»,
А який чудовий «сидір»! Ще б в додачу фарта!
І картопелька, і курка, часничок і сало,
Помідори, огірочки, ковбаси - навалом.
Ну й сховали оковиту, від очей жіночих.
Якось треба і зігрітись, бо холодні ночі.
Так, нічого не забули, навіть чай і каву.
Отакі в кумів є плани: погулять на славу.
Але доля тут вмішалась так, як забажала:
Для кумів випробування чимале послала.
Жінчин родич із Росії приїхав нежданно.
Кум Петро втрача надії - рушаться всі плани.
Але родич заявляє: - Я люблю рибалку.
І Катруся ще благає: - Ну візьміть… що, жалко?
Хитрий родич наче носом чув, де буде свято.
Ну і як ти тут не візьмеш жінчиного брата?
Хай троюрідний, не рідний, ще й москаль поганий,
Але проситься ж так гарно, хоч клади до рани.
Й Василю не до вподоби, тільки де діватись?
От вони утрьох рибалить стали тут збиратись.
Все і так давно готове, старту всі чекають:
Виїжджаємо раненько – півні заспівають.
Думали – проспить москалик, виїдуть без нього,
Але дивляться – чекає зрання край дороги.
Амуніції багато, тож взяли й прицепа,
І вже мчить авто бувале до ставочка степом.
Сторож на ставку знайомий, то ж нема питання:
- Ловіть хлопці, скільки хочте, з вечора до рання.
Розмістилися, як треба, з кльовом все в порядку,
Та москалик все киває: треба б підзарядку.
Козаки були не проти, хлопи хлібосольні,
Давай страви діставати й пійла алкогольні.
День до вечора гуляли, юшки наварили
Та такі тепленькі стали, що не має сили.
А москалик свою «водку» з торби тягне вперто:
- Всьо у вас братішкі вкусно, а сладкого нету!
Вон же пасека у гречки славная, большая.
Ведь давно спустился вечер, не видать хазяєв.
Пасека таки огромна, жадниє ви больно!
Вдарили кумам у скроні пари алкогольні:
- Ми? Ми жадні? Та поїдем, візьмем цілий вулик! -
А, що то чуже, зопалу куми і забули.
Аж дорога закурилась, піднялась пилюка,
Хочуть куми доказати – мед дістать не штука.
Через чагарі прокрались… На пасіці тихо!
І схопили перший вулик, та на своє лихо.
Швидко вулик на прицепа і давай тікати,
Бо ж сердито пес загавкав і біжить, кудлатий.
Вискочили на дорогу та стали рішати,
Що вже краще мабуть їхать буде їм до хати.
Довго їхали полями, знов широким степом.
Тільки не візьмуть до тями, що там за прицепом.
Переслідує їх псина всюди по дорозі,
- От диявольська личина! - Братія в тривозі.
Якось аж протверезіли. У село примчали
Всі собаки їх страшенним гавкотом встрічали.
Вийшла Катря – руки в боки: - Що за «оборудка»?
Нащо ви сюди приперли цього пса і будку?
04.11.17

Поглянь! Довкола горе та біда -
Ляга майбутнє під надгробні плити.
Юнак - воює. А пацюк - газда,
Торгує антрацитом, динамітом.

Прибуток від гешефтів - це святе,
У ворога кінчаються патрони...
Жоні ж потрібне з перлами біде -
І йдуть ночами фури, ешелони.

Не гріла погань черевом Майдан,
Але керує, плямкає, при владі.
Сусіда каже: - Знов жидівський клан.
У нас - руїна. Ці ж - у шоколаді.

Не згоден я. Не в цьому справжнє зло,
Сини Абрама теж чекають миру.
Але у них розумніше чоло,
А ми слова сприймаємо на віру.

Майструє знову пастку нам олжа.
Та мусим обирати верховода:
Якщо на фронті в ямі не лежав -
Не маєш права керувать народом.

11.11.2017р.

а ще – ми житимемо безмежно серед житів
не помремо молодими і розчарованими
навіть якби хтось із нас того захотів…
ми священними мандруватимемо коровами…
будемо поза грою – діти в числі і часі
плакати і радіти – казочка відбулася
і самотність посіяна виросла у ліси
зазвучали хорами неголосні наші голоси
мовою всотані всі наші помисли і слова…
…житимемо – Бог нас у музику заховав…

Ти зі мною – обірваний вірш.
Ти зі мною, що мати без сина.
Ти – є зрада, якої вірніш
Ще не стріла кістлява провина.

Я без тебе – покинутий дім,
Я без тебе – загублені мрії,
Я – молитва у слові німім,
Що застигла в очах без надії.

Дорогі друзі! Видавництво "Харків. Майдан" друкує нині мою нову книгу - по суті - здійснилася мрія, про котру я мріяв усе своє поетичне життя - вдалося підкорити вершину найскладнішого жанру поезії - сонета - написати корону сонетів "Світло кохання", присвячену моїй дружині Раїсі.* Директор видавництва "Майдан" Анатолій Стожук допоміг знайти мені поважного критика - професора знаного харківського університету ім. Каразіна, академіка Ігоря Михайлина, який написав передмову до моєї книжки. Ось два уривка з неї:
"Найвищим виявом поетичної майстерності є корона сонетів, яка складається з п’ятнадцяти вінків сонетів, що розвивають спільну тему. Це суперскладна мистецька споруда: на неї поширюються правила творення вінка сонетів; усіх творів має бути 225 (15 * 15), причому останній вінок повинен складатися з магістралів попередніх чотирнадцяти вінків сонетів.
До появи корони сонетів «Світло кохання» Ярослава Чорногуза українська і світова літератури цього жанру не знали. Не могли його опанувати з огляду на його унікальну складність. Нещодавно сумський поет Юрій Назаренко у книзі «Королівський вінок сонетів» (2004) зробив спробу подолати цю вершину. Але його твір, цікавий сам по собі як експеримент, не відповідав низці канонічних жанрових вимог до корони сонетів. Тож і спроба не може вважатися успішною. Вершина лишилася не подоланою. І лише відтепер можна сміливо говорити про її підкорення.
Читача чекає видатний твір нашої сучасності, якому сама його жанрова природа забезпечила місце в історії літератури. Це перший в історії української і світової поезії твір, виконаний у жанрі канонічної корони сонетів. Водночас це - цікава, наповнена внутрішніми пригодами, поема про кохання, яка попри архіскладну форму, досить вільно, легко читається і сприймається. Відображаючи індивідуальний досвід поета, вона репрезентує загальнолюдську інтерпретацію цього почуття, а відтак надає можливість кожному читачеві впізнати себе в закоханому ліричному героєві."** Кінець цитати.
Так, сталося, що я не встиг познайомитися з тим, хто написав такі вікопомні скрижалеві слова про мою скромну працю. Два дні тому, 4 листопада, на 65-му році життя майстер критичного слова, чудова людина Ігор Леонідович Михайлин відійшов у вічність. Вічна пам"ять йому, земля пухом, хай легенько йому спочивається на луках Сварожих. В пам"ять про цю золоту людину у мене народилося кілька рядків, звичайно ж у формі сонета. Додаю також портрет Ігоря Михайлина:


Мій критику, не чув од вас хули…
Чарівна осінь тихо сльози ронить.
Благословили в світ мою корону
І в засвіти із яви відійшли.

Думок дозрілих виноградні грона…
Вони – немовби мудрості посли.
Із них високі замки Ви звели,
То людяності й сонця бастіони.

Напевне порадіє сила зла –
Не житиме шляхетний лицар далі!
Та промінь Ваш душевного тепла

Народить світлу сотню із печалі.
О велете письмового стола,
За Вами плачуть Вічності скрижалі!

6.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

не бусурмани... не звіро́та ми…
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
скотину б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими
коптиться свіжина і смалець ллється
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров
хазяйка смажить парову печінку
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій… шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких…
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове –
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
і златорунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом
і дивиться чудесна дітлашня
як янголи літають білим світом…

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не смалив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Як тихо, чарівливо, роздумово –
Із луків ще краса не утекла.
І тче на озері поважне слово
Вітрець-філософ голкою тепла.

Німа печаль кущі вгорнула голі,
І очерет журливо похиливсь.
І світлий сум аж простелила долі
Усміхнено-похмура сива вись.

Пожухли барви осені медові,
Неначе блідне княжий цей затон.
Лиш дерево одне, як ув обнові –
В розкішнім сяє золотім пальто.

4.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

…запитую всоте…
Запитую в тисячне: хто я?
Одвічна провина…
Провидиця…
Втомлена жінка…
А може, я, Господи,
лиш випадкова піщинка,
що з Ока Твого
ще не вимита поки сльозою, –
невидимий згусток
нестерпного смутку й жалю?..

Прости, якщо дуже
Тобі, Терпеливий,
болю…

03.11.2017

Сьогодні не модно вмирати від старости,
Мерзнуть пуп’янки, сохнуть паростки.
Ми впали в немилість,
Планета втомилась
Усіх нас тримати.
Нас дуже багато.
Мачуха?
Мати?
Дітисьок мільярди,
Спустошені надра.
Хіба їй до жиру?
Ми втратили міру.
І віру…
Мода нової епохи –
Аби не плодилися й дохли.
Содом і Гоморра.
Горе…
Люде, цього ти хотів?
На тобі «синіх китів»…
Торнадо
І «Гради».
Принади.
Паради.
Катаклізми
І клізми.
На тризні
Ми різні.
…А хтось – шукає харизми,
А в когось – перше кохання,
А в когось – надія остання.
А хтось – у мріях до неба,
А хтось: «Воно тобі треба?»
Та серед сюжетів страшних
Знов двоє стають на рушник
Ділити солодке й болюче,
Аж поки смерть не розлучить
І так же їм хочеться, Боже!
Аби то було якнайдовше
І померти удвох в один день,
Байдуже, де,
Від банальної старости,
З унісонним: «Прости»,
По собі не спаливши мости…
І коли їх будуть нести
В розпростерті обійми праматері,
Хай від немочі плачуть оратори
І моди законодавці
У найвищого суду на лавці…

…Він уперто не хоче носити обручку і запонки,
має досвід - частини єднаються в ціле детальками,
ну, а блиск - часто - фальш. Він втікає, рятуючись в затінку
вагівниці ночей, де кохання - єдиною шалькою,

де згортаються в горлі слова й видихаються згустками,
а клятьба - вже не гріх, а знекровлена пристрастю заповідь,
що засліплює війкові петлі манжетів - давитися пусткою,
поки двійко голів, двійко тіл вибудовують запонку.
2017

Це як впасти останнім горіхом на втомлений жовтень
І лежати, лежати і мерзнути сильно під вечір.
Між космічних вітрів не спромігся, напевно, би жоден
Наспівати солодко-сумні нерозгадані речі.
Так чекати на тишу, чекати, мов сонця у холод
Та вдягати її, як безвиході темної пута.
І сховавшись у неї, пройти зачарованим колом
і не жити спокійно, а просто усе перебути.
Мати часу, як листя, як золота - повні кишені,
Мати спокій згадати, наскільки від інших окремо,
І чекати тривожно в порожньому цьому смиренні,
Мов бліда і миршава, та все ще жива хризантема.
Так любити, як зиму за тлін, за правдиву сміливість
Так шукати обіймів - як чаю ковтнути із м'яти,
Бути білим листком і не знати чогось... Особливо,
Що у всесвіті жужмом розкидане наше сум'яття.
2017

Ще осені тримається краса,
Стоять дерева тихо в супокої.
Пречиста хмара пухом нависа,
І повен сад печалі золотої.

Її вітрець насіяв і втомивсь,
І за горою десь приліг спочити,
Утихомирив злагіднілу вись,
І все завмерло… Й не шелеснуть віти…

Немов би сотворив одне з чудес,
Бурхливе, рвійне проспівавши соло.
І затишок спустився із небес,
І ніжністю вгорнув усе довкола.

27.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Є ще такі куточки на Подолі,
Куди заходиш, начебто в дитинство.
Вузенькі вулички дрімають сном старечим
І все довкола тишею сповито.
Сюди, між трьох славетних гір,
Збігають балакучі дерев’яні сходи.
Тут кропива чатує ревно двір.
Тут з дерези долине «Ку-ку-рі-ку!..»
Тут супокій.
Бринять статечно бджоли,
Мов літери літопису знялись.
У басовитій їхній перемові
Невже не передзвін долин і золото узвиш?
О древність невибутня, де початок древа,
Що серце стискує до зойку немовляти?
Невже тобі являтится на мить,
Аби століттями причаєно мовчати?

Останній шанс – і я, й ти теж –
Отримали неждано…
Все менше віртуозних втеч
З недолі, де кайдани.

Вже кожна зустріч – детектив:
І цю – неначе вкрали.
Життя нам – купу коректив
І щастя мить, бувало.

Про спільне мріяли тихцем.
Багато – на кону є…
- Ти не погодишся на це…
- Ти не запропонуєш…

25.10.2017

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

Моє ліжко - люлька,
Яку почепили на гачок-місяць.
Місяць співає: люлі-люлі.
Зорі співають: люлі-люлі.
А я не сплю, бо згадую
роки минулі:
як ти співав мені "люлі-люлі",
щоби наснилися сни гарнюлі,
щоб на ранок човен-усмішка
зупинив свій зоряний шлях
на моїх вустах...
Щоби сяйво золотих зірок
ясніло в зіницях,
і осідало зоряним пилом
на усіх моїх стежинах і
зустрічних лицях...
Ой, люлі-люлі, люлі-люлі,
люлі-люлі, люлі...

1.

Фліртувала з випадком.
В оченятах – бісики…

Доле, віща вигадко.
Згадко, дивна містико.
Кров’ю в серці біль кипів,
На чернетку скрапував…

…Приручила бісиків.
Одчепився Дракула.

2.

У тіньочку вишеньки
Шию льолю віршику.
Сонце - до колисоньки:
"Люлі-лю.., вампірчику!"

21.10.2017

Високий сум — красива глибина,
Тонке нашестя золотих енергій.
Горить живло і тінь горить спадна,
завогнивши окілля безберегі.

Та що мені до того? Що до то...?
Що ліс ізтік листвою, наче кров*ю,
Що оболоку вихолов затон,
Струну урвавши літа гонорову.

І що мені, що час такий ловкий?—
Бо це ж не я крізь нього пропливаю—
Це він об мене сточує боки,
Ледь серце доторкнувши гострим краєм.

Глибока суть налита у слова,
Як досвід - в чорній космосу утробі.
Лавує осінь ярісно....овва —
несхибно так, яко пророцтва Хопі.

Переболіло. Перетужила.
Солона осінь тече по жилах.
Пішла марою, дощем укрита.
Солона осінь тече із ритвин.
Тече і стигне-береться струпом.
О пізня ноче! О темінь глупа!
Я вже не плачу-немає солі-
Піду позичу в чужої долі.