Коли в тобі заплаче немовлям
Той тихий птах, той безборонний смуток,
Який ти сам даремно замовляв,
Бо все одно ніяк не міг заснути,
Коли твоя безвихідь протече
В самотні дні солоною рікою
І змінить суть цілком простих речей,
І стане найотруйнішим з напоїв,
Замовкне сотня інших не-мовчань
А тиша мордуватиме, як плаха, -
Злітай угору піснею прочан,
Щоб виходити зраненого птаха.
2013

Не дивись похмурим груднем в очі,
Поглядом холодним не лякай.
Не блукай, мов привид, серед ночі,
Від своєї долі не втікай.
Паморозі срібна павутина
Заснувала зболене чоло.
Ще жалобна, з поминок, хустина,
Раннім снігом душу замело.
Вітер долі посвистом колючим
Остудив чуттів гарячих жар,
Ліг на серце каменем пекучим
Втрати непоправної тягар.
Не зігнись під ношею тяжкою,
Не картай себе на самоті.
Диха цвинтар тишею глухою,
Де життя розп'ято на хресті.
Ти сюди приходитимеш знову,
Щоб сховатись тут від суєти.
Ти давала судженому слово -
Аж до скону вірність берегти.
Тінь журби впаде тобі під ноги
Тихим смутком пройдених доріг.
Всі твої печалі і тривоги
Ляжуть тут, на вічності поріг...

Дружино й донечко мої!
Оце сиджу собі й мудрую:
Що ж вам – банкрут – я подарую?

Обід святковий для сім’ї
З достатку залишків зварю я:
Цар-борщ, калиновий узвар,
Розсипчасту пшоняну кашу
Або ж гречану…
В хату нашу
Загляне сонце – Божий дар –
Наллє проміння повну чашу!

І що нам треба ще?
Все є:
Повітря березнева брага,
Душевна тиха рівновага
І світобачення своє,
А ще життя потрійна спрага…

Дружино й донечко…



2001

Тут хутір був – тепер його нема.
Скриплять в зажурі дві старі черешні.
Як вартові історії почесні -
коріння роду в світі їх трима.
Усе життя – дороги і стежки,
усе життя – від пуп’янка до віка…
Чого б, здавалось, треба чоловіку,
що обира для себе шлях тяжкий,
прошкуючи крізь сутінки зневір,
як пташка, що спокою не знаходить
у вітряну розхристану погоду,
а чи бездомний одинокий звір?

Журби Галини наче й не було…
Колись давно ще, може, хтось відплакав…
Черешні, як окличні-кличні знаки –
усе життя чекають за селом.
Але й вони ось-ось…- такі старі.
А корені глибокі, як і слово,
що зболене любов’ю при основі ,
заземлене на батьківськім дворі.

Галино, до черешень! Вже пора…
Фільварок був тут, кажуть старожили.
Ваш сад черешні вірно сторожили,
і хутір, де гасала дітвора.
Немає хутора – вітрами рознесло...
А ви із чужини - на Україну,
що, наче купина неопалима,
живе, як ці черешні – всім на зло!

Журбо! Журинонько…У цій землі ваш дух.
Він гомонить і проростає болем…
Встає світанок сонячно над полем –
розвіять вашу тугу й самоту.
Повідайте, як там, на чужині -
без України, рясту, материнки,
без соняхів, що у вікно навшпиньки,
без джерела, що в травах жебонів?
Без «кукуріків» півнячих, а ще
без тих селян, що серцю небайдужі,
без бджілок, що снують довкола ружі,
густих пшениць, орошених дощем?

Вертайтеся на хутір – вже пора…
Пробачте землякам - своїм нащадкам,
що пам’ять час відлічує спочатку,
«далекий світ» діставши з-під пера.

У тиші парку, в центрі міста Лева,
Де у сумній задумі - Каменяр,
У затінку замріяного клена
Грав на сопілці майстер-сопілкар.
Насунувши бриля собі на очі,
Сховавшись від міської метушні,
Він пестив ніжно, наче стан дівочий,
Свою сопілку... Радісні й сумні
Ота сопілка трелі видавала —
Такі, що й не почуєш уві сні:
Вона сміялась, плакала, ридала...
Я, вражений, завмер... Здалось мені,
Що я не в місті — ген-ген на леваді
І горілиць - у запашній траві,
А наді мною, у небесній гладі,
Співають віртуози-солов’ї.
То був не сон чи видиво, не мрево:
Змагалися природа і талант —
Витьохкували солов’ї травнево,
А на сопілці плакав музикант.
А скільки ж їх, маестро-українців,
На вулицях, у скверах — від нужди —
В державі рідній, начебто вкраїнській,
Таланти продають за копійки...
Крамольна думка мізки свердлить тупо:
— Чи в ту Украйну вірив Каменяр,
В якій від злиднів, сірості та скрути
За копійчину грає сопілкар?!

2004

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.

Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…

Кажуть мені в тім, що народився - Mea culpa,
В тім, що народився нехрещений – Mea culpa,
В тім, що сам з пеленок розповився – Mea culpa,
В тім, що споживаю не свячене – Mea culpa,
В тім, що мене мати породила – Mea culpa,
Допоміг у тому і мій тато – Mea culpa,
Бабця нас молитися навчила – Mea culpa,
Я ж любив найбільше їсти й спати – Mea culpa,
В тім, що в церкві чую я дурниці – Mea culpa,
Що на лоно не піду Абрама – Mea culpa,
Що лелека кращий від синиці – Mea culpa,
Що з інсульту вмерла наша мама – Mea culpa,
Що на всім казав не те що думав – Mea culpa,
Що сиджу на шиї в жінки й брата – Mea culpa,
Що уже не заздрю й не ревную – Mea culpa,
Що у тридцять літ не став варягом – Mea culpa,
Що прожив на світі пів століття – Mea culpa,
Не зробив таке щоб розіп’яли – Mea culpa,
Що не все своє понищив сміття – Mea culpa,
Не робив усього, що казали – Mea culpa,
Дуже часто я не слухав мами – Mea culpa,
Не завжди я слухав бабцю й діда – Mea culpa,
Замість хати будував вігвами – Mea culpa,
і любив не всіх своїх сусідів – Mea culpa,
Вони говорили по чужому – Mea culpa,
Язиками лізли мені в душу – Mea culpa,
Я не вбив їх словом чи ножами – Mea culpa,
І тепер за це каратись мушу - Mea culpa,
Коли нищать мою рідну мову – Mea culpa,
Я не позиваю їх до суду – Mea culpa,
Я беру не гострий меч, а слово – Mea culpa,
І за це каратись вічно буду - Mea culpa.
Львів - 2005

Приснися,
у мінорі прозвучи,
де зоряне замріяне спіккато
і свято у душі.
Мовчи.
Мовчи.
Лише півтону -
голосно занадто.
Іще не час.
Торкнися до грудей.
Легенько,
ніби зовсім випадково.
Святково доокола.
Орхідей
немає нині - Музика і Слово.
Вони - основа, чуєш...
А тепер
звучи мені
надірвано, крещендо!
Віддайся,
аби вечір не умер
дощенту.


Спіккато — (іт. spiccato - відривати, відокремлювати) - штрих, який застосовується для гри на смичкових інструментах і виконується легким доторком смичка до струни для видобування кожного окремого звуку.

Крещендо (іт. сrescendo - збільшую, зростаю) - знак, який означає поступове збільшення сили звуку.

приходив біль далекий і рудий
приходили налякані зайчатка
моя кора втомилася кричати
моє гілля не квітло в холоди

кому ж оте коріння та трава
коли й сльоза гірким просякла глумом?
і хто до світку шелестів і думав
хто так і не спромігся на слова?

то мій політ – рука – кора – крило
не вірите але й кора застогне
в піску зими в піску того безсоння
де навіть подих снігом замело

і я стояла й вітер кружеляв
лісник мене вже міряв на колиску
я вже була остання в світі пісня
під мене засинало немовля

Любов у світі,як весняна повінь
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована любов’ю
.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,

зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),

якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання чисте і красиве
із лицарів найкращих підкоря,

тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...

І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?

"Гриць плете дурниці!"
"Ну а з чого?"
"Звісно, з лика.
І дурниця та у Гриця -
Козубенька невелика.
Прослизне до двору стиха,
Там зляка собаку нашу,
Вкине цвях старий у кашу,
Струсить яблука до споду,
З глеків позливає воду,
Шиби виб'є молоточком,
Дядька вимастить медочком,
Тітку висадить на плечі,
Влітку в сад сипне сніжниці,
Не до віри вам ці речі?
Гриць плете такі дурниці!"

Спи, Івасю, спи, синочку.
Тобі вишию сорочку
Кольоровими нитками,
Наче долю - молитвами.
Закривай, серденько, вічка,
Вже прийшла до хати нічка.
Сон вмостився у колисці,
Зорі сяють низько-низько.
Поки спиш - я вишиваю,
З Богом в тиші розмовляю.
Він все чує, він все знає,
Мої ниточки приймає.
Спи Івасику, спи сину,
Знай - минає всяка злива,
Все минає, все проходить,
Після ночі сонце сходить.
Спи дитинко, твій час спати,
А я буду вишивати.

У Петрика й Сергійка
Є кошеня-крутійко.
Півдня воно Сергійкове
І Петрикове пів,
Бо кошеня не ділиться
Інакше на братів.

...не дорікай мені за крила
чи, радше, за відсутність крил:
вони ще є, не обгоріли,
у них іще достатньо сил, —
лише чекають свого неба,
щоби здійнятися увись…

без неба в серці — крил не треба...
а небо — з’явиться колись…

2008

від листів, не написаних взимку, ти кажеш, легше
певне, це наслідки нежиті й авітамінозу,
і що настрій твій кілька днів, мов розбитий глечик,
перед сном ти читаєш дешеву любовну прозу

після цього сняться лиш гори: Анди, Карпати,
що повільно ростуть, мов слова із озимих літер,
а на ранок приходять дощі, мов вцілілі солдати
із полків, що учора надвечір були розбиті

і що ти стомилась від клімату й недосипання,
догори зводиш руки, задивляєшся в атмосферу
і чекаєш, як сонце проб'ється крізь наше чекання,
розтопивши обвислі хмари й нічні химери

і я уявляю твій дещо розгублений погляд,
сіру куртку, під якою б'ється серце: маленьке й хоробре,
далеку землю, якою ходять твої ноги
і знаю напевне, що все у нас буде добре

доки нас розділятимуть пил і важкі дороги,
нечасті листи, кордони і перельоти,
за що я безмежно вдячний тобі і Богу,
що все у нас буде добре, хоча б доти

Як подих гарячий на склі,
розтанула ти в імлі.
Мій погляд проникнув далі,
ніж постріл картечі слів,
ніж порох його на склі.

Серцем в твоїх руках
б`ється стомлений птах:
він злетіти не в силах,
бо як і я-в роках.
Серце-в твоїх руках.

Пильно слідкує лис:
може, як осінь лист
впустиш його додолу -
так вже було колись.
Марно чекає лис.

Знаю таку ще річ:
привид кохання в ніч
бродить завжди десь поруч,
спокій хвилює свіч.
Серце для нього-річ.

Знайде тебе в імлі,
звабить серед полів.
Птах -у його прицілі,
думи у нього злі,
смерть у його стрілі.

Краще вертай сюди,
поки живі сліди,
доки кохають люди,
щезнуть всі привиди -
зразу і назавжди!

2002р.

Чи птаха- Білодайна пролітала
і вигубила пера легкопухі ?-
лапате очманіння -в"юга шалу,
крижини- невгамовні щебетухи -
світи перегойднули і зомліли,
вляглися тонкокрижмою на душу...
ну як тепер її пополотнілу
На вітрі сім огрію і просУшу?
Лелечуться невисмикнуті сосни
із рідної землі - у м"якіть неба,
церковні бані-чари високосні
у бавниках розбілених - та ще й би...
така стоїть пора льодовикова,
аж обрії крохмаленi морозом...
дзеленькоти люнарної підкови
у тайстрі ночі...а осе...? - а хто се
трима світіння пісні в канделябрах
невимерзлого серця у розпуці?
яркотні звуки -палахкотна ватра,
зіспівані орнаменти конструкцій.
Несе мій Янгол для душі сорочку-
далеку колискову з України.
Диви, і відігрілася б ніврочку-
безсонням колять голочки модрини.

ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ

Хто сказав: «Все згоріло дотла,
Не засієте землю тернову!»?
Хто сказав, що Земля віджила?
Ні, вона причаїлася знову!

Материнства не взяти в Землі,
Не забрать, як не вичерпать моря.
Хто повірив – Земля у золі?
Ні, вона почорніла від горя.

Бо траншеї ще ниють в імлі,
І скрізь вирви – як рани ще зяють.
Розпанахані нерви Землі
Надприродне страждання долають.

Вона винесе все, бо жива, –
Не записуй же Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що замовкла вона вже навіки?!

Ні! Дзвенить вона, біль заглуша,
І з усіх своїх ран, і з віддушин,
Бо Земля – це ж бо наша душа, –
Чобітьми всю не витоптать душу!

Хто повірив – Земля у золі?!
Ні, вона причаїлася знову…
1969

вино троянди епічне демо
лакує нігті богемний демон –
лакуза snobbery pastoralis
містифікатор культмасморалі

ви ще не встигли до неба впасти
як він парфумить піджак смугастий
це ви в тумані недопрозріння
а він чергове обличчя змінить

словам лакричним зав’яже банти:
закотить очі: читали Канта?..
блисне граційно алмаз у зубі:
не може бути
ну що ви
любі

Ті плинність і звивність, чуттєвість відьмацька,
Коли кожен видих – пекучий поріз.
Коли те кохання – сніжинка на пальці,
Така ідеальна, тендітна до сліз.

До кави цілунки, канапки з цілунків,
Рипуча канапа, птахи простирадл.
І сльози гітари цнотливої лунко
Багрянцем в долоні вирощують сад

Едемського дива, едемського болю.
Мій яблучний боже, всього лиш люби!
На пучках до меду домішую солі…
Дзеркальна свідомість. Огненні сліди.

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

А за межею буде світло
і дрібка солі на хлібині.
Зустріне ангел першоцвітом
і поведе у білу піну
весни, яка там вічна – знаю.
Над вишнями хрущі рояться.
Із олівцем на східцях раю
сидить Тарас. Йому тринадцять…

Мати сіяла сніг у світ
і дивилась у вікна тоскно.
Ій було тридцять вісім літ,
худорлява, маленька зростом…
Як ховали, дощило день,
і провулок тонув і танув.
Довго доня питала : «Де,
де поїхала мама, тату?»
Мати ж сіяла сніг у світ
і навшпиньки ходила снами,
і топила на шибці лід.
«Доню, мама уже не з нами…»

допила до дна свою казку
на денці лиш боляче й жаско

і виє на місяць самотня вовчиця
може тепер хоча б жити навчиться

Порипують щодня дубові дужі кросна
і зиму тчуть із вовни снігової.
На вікнах розквіта феєрія морозна,
звіздар старий розмотує сувої:

укотре збігла мить... Наповнює клепсидру.
Краплинка перша падає у Лету,
повільно розбиває сонну тишу ситу...
І бризки-феєрверки - над планету!

Укотре рік добіг до фінішу. На старті
новий - руша вперед, а чи в нікуди?
На що нам уповати... варто? Чи не варто?
Дізнатись як: не бути нам, чи бути?

Порипують щодня дубові дужі кросна
і тчуть літа із часу, наче з вовни.
І знову розквіта феєрія морозна.
У шибку заглядає місяць повний...

2009 (2013)

Сніг спадає і скрізь так біло
Ніби тіло
Лебідки білосніжної
Прозорий вітер з біловіт
На цілий світ
Скидає плями дивовижні.

Усе іскриться все кружляє
І ясно сяє
Блакитним вихором в душі
І сипле порох з неба зорями
Морозами
Шумлять крижані комиші.

Пригадалися ночі прозорі
І безхмарної юності дні,
І дівоча стійка непокора,
Й залицяння юначі смішні.
І тілами приплюснуті трави,
Й поціловані вперше вуста,
І слова безкінечно лукаві
Із порваного мною листа.
Пригадалося те, що забути
Мав, як тільки покинув село, -
Те, що в душу навіяло смуток
І до тебе ізнов повело…
05.01.13

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

Спадає, розгубивши зорі, вечір.
Кружляє пухом в оксамитнім небі.
Влягається на віти молодечі
Гінких дерев. Немов казковий лебідь,
Кущ ялівцю. Вдягнувши капелюха,
Багряні брості хилить горобина.
Через рядно, що ткала завірюха,
Протоптана мереживна стежина.
Лавки, у сніг загрузлі по коліно,
Дрімають мирно попід ліхтарями,
Що у покорі стали і уклінно
Мене вітають жовтими вогнями.

Врочиста тиша! Наче таїною
Наповнилось довкола все до краю...
Сніг білим пухом в'ється наді мною -
То ангели у небесах літають.

24.12.2012р.

Я за осінню не поспіваю
І за нею плестися не буду.
Бо це ніби моститися скраю,
Де сидять недосяжні для суду.

Я шкодую: не встигну ніколи,
Ніби осінь, утримати болі,
Ті мої, що, як діточки кволі,
Потяглися до віття магнолій.

Все одно упадуть, а мені вже
Не впроситись – не вдячно людині.
Це чуття-відчуття ох маніжне,
Не осіннє вовіки і нині.

Що не встигну за нею – я знаю
І поважно мовчу, як некрополь.
Хай сміється, а я – з ріднокраєм
І зі мною усенька Європа,

Де інакше болить і скипіло;
Що сумне, те зі мною – так завжди.
А душа примерзає до тіла –
Це належне за пошуки правди.

Це – покара, а я – недоречний.
О жорстокі осінні закони:
І курчат вираховує кречет,
І багато у цьому резону.

Я тебе повторюю у часі,
У снігах, що з-під коліс. І ти
Котиш біль морозяний по трасі.
За вікном невизначеність. Йти…
Йти, коли повторення, як втрата.
Під ногами вечір замело.
Світло фар. Просвітлення і свято.
Чи в цю долю щастя забрело…
Чи у цих зіницях сніг і мандри.
Хто кого? Втекти чи підійти…
Дотик рук. Бринить зимова мантра.
Я тебе повторюю. А ти?
2013

Хто я з тобою, сивий мій левкою?
Дай відповідь, не розтуливши вуст,
до того, як почуєш серця хруст
під смілою гарячою рукою.

Хто я з тобою? Біль, тріумф, екстаз?
Затвердла лава чи огненна криця?
Без дна криниця, у якій втопиться,
пірнувши доведеться ще не раз?

Хто я з тобою? Скора течія?
Ріка у повінь? Квітка, плід чи гілка?
Цілуй мерщій шалено, палко, стрімко!
Хто я з тобою? Хто для тебе я?

04.01.2013

Люба ти, хороша -
Тільки замала...
Снігова пороша
Стежку замела.

І між нами нині
І роки, і сніг.
Кучугури сині,
Наче уві сні.

І ти снишся, снишся
В сонячнім вінку.
Назавжди залишся
У моїм віку.

Але буря знову
Грізно наплива,
Заміта розмову
І твої слова...

8.І.2013

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

Пора вже знімати, мій Боже, кордони і чати.
Як душить за горло, за голос моє безголосся –
Мов шию обвило закручене в жмуток волосся.
Я стану навшпиньки. Я більше не можу мовчати.

Мені під язик Ти нап’яв укорочені віжки,
Що стримують слово, і мову, і голос, і речі.
Та глянь, як сьогодні говорять відкинуті плечі,
Як напнуті м’язи проказують втрачені назви,
І звуки пливуть за польотом китайської ніжки.

Цього Ти хотів? Ти хотів тятиви арбалету?
Щоб руки – мов луки, мов ріки, мов гори, мов Анди!
Щоб ноги, як діти, сповиті у білі пуанти,
Тобі голосили в беззвучному вирі балету?

Я стану навшпиньки, я стану – цього я хотіла.
Я буду щосили мовчати – у вирі, у танці.
Мій Боже, як сильно печуть забинтовані пальці.
І піт, наче кров, проступає на вигинах тіла…

Пам’яті поета
Івана Низового

… І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ґанку… До чистого ґанку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще по-осінньому тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
Люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
Як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
Душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
"… та як же без тебе?...
Без тебе…
… Не віриться ще…


(Л. Калиновська)

Залишай закриті щоденники –
Неважливі для інших склади,
Серед літер згубились іменники
Серед міст загубились ми.

Клята відстань подвоює холод,
Лівобічний параліч душі,
Покружляти запрошує морок,
Що шепоче : «Назавжди самі».

Хай рік Новий навіє міх здоров'я,
утіх намети, гумору коші,
вітань порошу — ні, не славослов'я,
а тих, що линуть із глибин душі;
і хай не владарює тінь розлуки,
а тільки щастя – до плеча плечем,
і зранку будять наймиліші звуки
трьох вічних слів: “Кохаю я тебе…"

Я сльозина із Божого ока,
З гіркотою прозріння утрат.
Не одна, але все ж - одинока,
Мов у чарах могутніх заклять.

Я сльозина не радості,-болю,
Що із неба на землю летить.
І не буде, як нині, святою
В мить, коли покидатиме світ.
24.12.12р.

Моя епоха – епоха сильних:
Кар’єри, гроші і власне еґо,
Міста, мережі, смаки і стилі,
Вбивання часу і втрата неба.

Затори в центрі, загрози стресу,
Трамвайний спротив і боязнь колій.
Нестача руху – затори в серці,
Бентежна тиша: сиди й відмолюй.

Пусті розмови й кишені повні,
Криві дзеркала, прямі ефіри.
Нова проблема – проблема мовна,
До неї в парі проблема шкіри.

Планшети творять цілі трактати,
Мовчання вбили банальним криком,
І пишуть Богу і вірять свято,
Що Бог відпише на їхні скриньки.

На все знайшлися свої пін-коди,
На душу навіть стоять паролі,
А бути справжнім уже не в моді,
Куди цінніша заміна ролей.

Суцільні згоди під гасла клонів,
В країні геніїв і поетів.
Моя епоха – епоха хворих,
Щасливих зовні, а в серці мертвих.

23. 12. 2012 р.

Сади цвітуть весільною фатою,
Радiй, земля, — сади твої цвітуть!
Сумою подорожньою пустою
Мої літа у Лету відійдуть.

Кругами розійдуться сиві хвилі —
I знов спокійна Лети глибина.
Що дні мої безслідно пролетіли —
То mea culpa, то моя вина.

Прости, о земленько, моє Весняне Ладо,
Що пустоцвітом одцвiтає день,
Що називаю Гефсиманським Садом
Мiй сад гірких божественних пісень.

В античну лірику закоханий давно.
Перечитав Сафо, Проперція, Тібулла.
П’янили вірші, мов старе, як світ, вино,
Але душа, сп’янівши, завше чула
В них подив сьогодення.
Давній Рим
І Греція прадавня
Про сучасне
Мені розповідали!
Знявши грим
З лиця чужого,
Відкривав я власне
Лице:
Ті ж самі риси… Пристрасть… Хіть…
Образи тінь… Задивлення промінчик…
В зелених пагінцях ліричних верховіть
Буяв античний сік
Від коренів правічних!

Тисячоліття шашіль все жере, жере –
Та що й вона перед Гомеровим доробком?
Якщо ж колись цивілізація помре,
Прекрасним буде їй поезія надгробком.

1999

Дивлюся у віконечко,
- Куди це зникло сонечко?
Матуся відказала,
- То хмарка завітала.
Поглянула я в небо,
- Чого, хмаринко, треба?

Вона мені сказала,
- Я з дітками гуляла,
та їм би на хвилинку
побачити ялинку,
високу і гарненьку,
лапату й зелененьку.

Униз летять з хмаринки
Оленки і Даринки,
Миколки і Катрусі,
і Петрики, й Ганнусі.
Кружляють, веселяться,
нічого не бояться!

Злякалася матуся,
- Вони ж бо розіб'ються!
Та я лише сміюся,
і зовсім не журюся,
бо то летять з хмаринки
не дітки, а сніжинки!

14,12,12

Верблюжа колючка.
Авжеж, не трава.
Двогорбому - штучка
практично нова.
Двогорбий! Двогорбий!
Хоча... я такий.
Не те, щоб - як Борман!
Наївно смішний.
Жую. Сподіваюсь
наїстися раз.
Пустелею каюсь:
цей голод - наказ.
Я був одногорбим,
безгорбим я був...
З любов'ю до торби
горби і здобув.
Смертельно охоче
несу я цей бруд...
Та щось мене точить,
що я - не верблюд.

8.12.2012

В розколі повні – щедра заметіль.
Мов аличеве ситцеве пелюстя
латає землю сніг золотоустий,
до узголів’я світу зорі трусить.
Гойдає білу тишу сотня крил.

Полегшу і освячення несе
цей супокій. Це ангельске говіння,
німа молитва херувимських тіней,
луною доторкає до склепіння
найтоншого з моїх опалих серць.

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

Старіє голос. Ранок та імла.
А я стою, як віко проти вікон.
Ще трохи – й покладуть мені музики
погребне віно впоперек чола.

Ще може молитви зашелестять
та свічка перехилиться на груди.
Та й поведуть у білу хвищу люди
моє брудне налякане дитя.

За стіл посадять, сльози обітруть,
а не розрадять, а не заколишуть.
…Хіба прочахла поминальна тиша
впаде йому хустинкою до рук.

Не зобижай хлоп’яти, чужино…
Не насідай на нього, самотино…
Лети-лети, душе моя пташина,
і дихай-дихай на його вікно…

любий берімось за руки ходімо у люди
тисячу літ ми уже не виходили з дому
ми молодіємо з віком не бійся мій любий
наші роки я сховала у скриню бездонну

любий ходімо хутчіше згодиться і поспіх
нас у цій плоті новій не впізнати нікому
я чепурилася кілька сторіч уже поспіль
я підібрала тіла нам неначе з ікони

любий поглянь-но здається це дійство кінцеве
хтось підкорив колективне людське безсвідоме
любий ми вийшли здається ми вийшли із себе
краще берімось у руки ходімо додому

2012

Немолода, а як хвилює
Мою уяву!

Звіддалік
Спостерігаю,
Як цілує
Її недбало чоловік;
Із вихилясом
Баляндрасом
Її волочить у танок…

Так боляче буває часом
За осеніючих жінок,
Недоголублених у шлюбі,
Приземлених аж до багна!

На чоловічі ляси грубі
Й не реаґує вже вона,
А лиш старається,
Щоб гості
Не запідозрили,
Бува,
Які двозначні і непрості
Пестливі начебто слова
Її обранця…

Розумію.
І співчуваю звіддаля,
Але ж не можу
На заміну
Їй обіцяти журавля.
Як це було колись –
Я знаю,
Що неспроможна вже вона
Здогнати журавлину зграю
Бодай і в снах
Її весна,
Як і моя,
Уже не верне,
На відчайдушність не позве.
Тендітна жінка серед скверни
Живе – неначе й не живе,
Співає – наче й не співає,
Танцює – ніби й не танцю…
Нужда з лиця її спиває
Росу – вже скоро й промінцю
На нім не стане місця –
Зморшка
Його замінить на щоці,
Й, на жаль, зітерти вже не можна
Оті трагічні промінці!

Зітхаю знов небезпричинно,
Цигарку котру вже палю –
Я жінку цю люблю злочинно
Від неї потайки;
Люблю
Її невиспівану душу,
Кринично-чисту глибину,
І стільки літ в печалі мушу
Свою злочинну таїну
Оберігати…
Обереги
Затисли,
Наче береги,
Ріку жадоби і бентеги,
Яка не виповнить луги
Зеленим рястом, щебетанням,
Веселим плескотом чуттів…

… Я з цим катуючим коханням
І жити вже перехотів!

2001