Зазирає зіронька
у вікно.
Ой, пора вже спатоньки
всім давно.
А моє малятонько
ще не спить,
Лиш його колисонька
хить-хить-хить.

Чом же ти, малятонько,
все не спиш?
Спить вже сірий котонько
й сіра миш.
Вже дрімає солодко
цілий світ,
Тільки твої оченька
кліп-кліп-кліп.

А малятко очками
зирк та зирк:
Хоч одну ще казочку
розкажи,
Заспівай ще пісеньку
хоч одну –
Отоді вже, ненечко,
я засну.

Вітер тихо листячко
колишé.
Розкажу я казочку –
ще і ще.
Колискову пісеньку
прошепчу,
Аби снів намріялось
досхочу.

Зазирає зіронька
у вікно.
Ми з моїм малятоньком
вже спимо.

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

У білий світ крізь призму суєти,
Помежи вічні померки і зради
Я силоміць училася іти,
Межи смертей уміла не вмирати.

Коли душа тремтіла, як листок,
Одним-одна, обпалена вітрами.
Моя судьба народжувала крок
Із дня у день зализуючи шрами.

Я просто йшла за сонцем, що вгорі,
На зло журбі – натомлена і світла.
На паперті перейдених доріг
Огнем зорить моя жертовна свічка.

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

О, Світе!...

Освяти! Освіти! Відпусти
Кожен гріх незамолених душ.
Проведи через ті блокпости,
Де єдиним паролем «Чому ж?»

Де у відповідь – спокій зірок
Обеззброює грім канонад.
Під безмежно-далеке «Синок!»
Проведи у Божественний сад.

Освяти! Освіти! І прости
Всіх, що досі живі на межі,
Проведи через ті блокпости,
Де паролі зі злоби та лжі,

Де у відповідь – стукіт сердець
Обеззброює лють ворогів.
Під полегшено-втомне «Кінець…»
Проведи до святих матерів.

Йордан, 2015

Ці ночі, ці дні та ночі...
Оракул тікає пріч:
Здавалося, день пророчив,
Насправді - двоїсту ніч.

Великі зіниці страху -
Дві повні. А вість - одна,
Пекуча. На місці плахи
Оперюється сосна

І вчить за образи кровні
Платити лише добром,
Й розписує чорні повні
Зеленим своїм пером...

2015

Плювався чадом
пристрастей вулкан,
жадання магма
обпікала душу...

...Жива! -
після такого землетрусу,
після стількох
поранень і страждань!

Завулок давніх мрій -
куди він щез?
Лиш тло руїн
безкрає і безчасе.

...А білий попіл
сиплеться з небес
на місто,
де жило
кохання наше.

2015

Посівали сьогодні. Хлоп*ята ходили
Від осель до осель, від родин до родин.
Розгойдали вітри своє зимне кадило -
У поклоні гілки, перехилений тин.
Хай вітрують собі. На новому порозі
Проростуть молоді пшениці та жита.
Ночі грудка тверда упокоїться в Бозі
Та проклюнеться день , та обновить життя.
І зійдуться в полях первозданні потоки
Вщерть налитих ковтків, тільки вір і молись.
І відбудеться все, що казали пророки,
Що хлоп*ята малі віншували колись.
2015

Ми – порив, що сіє тихо
Правди й вигадки політ.
Ти – і поглядом, і сміхом
Розфарбуєш в серці слід.

Вивчення тебе минає,
Крижаний – тривоги щем,
Як алмаз, углиб зростаєш,
Ранком сповнена ущерть.

З тим, що мрія відшукала,
Ми розкинули шатро.
В темряві себе лякались
І остуджених зірок.

Нерозсудливій в уяві
Заздрять мудреці нехай, –
І краси забракло навіть,
Пізнання – печаль глуха.

Думка – це не страх, не сніння,
А туман, вуаль ясна.
Втіхи чисте просвітління –
Спалах серця й таїна.

Біль і каяття лишились,
Серце – тьмяний монастир.
Чути сміх твій заіскрілий –
День до танцю повести.

Зібрались дикобрази попоїсти.
Трави ж – катма. Посунули у місто:
- Там, - кажуть, - хоч бананів поїмо.
- Або поетів, якщо стрінуться…
- Та мо’…

Якби ж поети! - то ще не найгірше…
Знайшлись лиш сині купи жовтих віршів,
Та й ті гуртом заледве що відбили,
Бо їх якась мара пощось чорнила.

Коли крихтИ останні дожували,
Несито переглянулися - мало…
Чкурнули за марою наздогінці,
А та:
- Добавки? Ставте по оцінці!

(Джерело натхнення - тут: http://maysterni.com/publication.php?id=106863)

повінь стрімких повік блаженно мовчить
на один вдих заготовано пестощів постріл
ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
марево срібних борів нам колисає постіль

як заморочив голову ясного шовку жасмин
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене аж до самої весни
питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

з теплих краплин молока із молочаєвих слів
руни тремтливих русалок родяться на руці
всипане затишком небо там де пісок осклів
там де уперто радиться сяєво ста промінців

благаєш мене ворожбите про ранній сон
у якому червоні яблука і останні сніжинки
і ми з тобою осучаснено вишите полотно
де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
боїться сполохати у плаві рожеві рожі

Про нього казали - хороша людина,
і мухи такий не скривдить,
є дім і родина,
і все, як годиться,
робота, дружина, діти.
Жили, як усі, не багато й не бідно,
раділи доньці і сину,
хоч доля й не гладила по голівці,
але й не штовхала в спину.

Та раптом, сипнуло у вікна градом,
кривавим дощем накрило,
смерч пролетів над притихлим садом,
біда розпустила крила!
Стискає рука автомата щосили,
негода прийшла до хати!
За доньку і сина, за біль України,
хороша людина іде воювати!

2015

під скелею де в ріст людський трава
і де душа збирала в жмені жито
не нами вік неволі пережито
не нами стежка стоптана крива

не ми лупали скелю ту не раз
не нам із неї предки говорили
що не в траві а в житі чорна сила
чекає з дня у день невільних нас

та хтось пожав і жито і з тих пір
куколю стебла вибуяли лісом
що не бере ні слово ні залізо
ні вдзовж ні вглиб ні вгору ані вшир

і зовсім не тривкий той перший сніг зими коли
будує храми з кисню і пускає птахом в хмари
стоповерхові плити кабали що височать в імлі
стовпом медитативності постали межи нами

розбурханим пагіллям злізе долу тиск а вись
засліпить зимофарб'ям твої смарагди-очі
не бійся ближче хутко до мене пригорнись
нехай гілля тонке думки тобі й мені лоскоче

нам застелила білим стежини лагода й теплінь
лишивши зради й холод в вільготно-тоскнім небі
твої вуста гранатово-п'янкі аж до моїх зомлінь
упевненішим будь торкнись і притули до себе

крижини серця поглядом з жаринкою стоплю
це перший крок він мій я знаю й надто близько
мрійливо-ніжне в цноті шепіт я тебе люблю
промовлю й ув очах твоїх впаду я низько-низько

а ти як лик святійших з скинійних образів
лиш доторком побожним до мого чола в ікони
замироточать очі й в мене ой свічник згорів
взялись кадильно-білим димом давні перепони

будує храми в хмарах сніговій з імли
коли наважишся на більше ти коли

2015

Посивіли сумно постарілі трави
І покірно вкрились листя тягарем
Там, де нещодавно швидкоплинний травень
Пелюстками сипав рясно із дерев.
Наче ще учора теплі барви літа
В очі заглядали із усіх кутків,
А не мерехтіла злотосрібним цвітом
Паморозь на вітах голих яворів.
Промайнуло швидко те, що бачив зором
І, мов біль під серцем, в пам’яті зберіг, –
Через півгодини й “нині” стане “вчора”
В суміші бентежних спогадів моїх...
04.01.15

Десь далеко, десь там, де кінчається дощ,
Так розмило шляхи – не пройти, хоч-не-хоч.
У дитинстві туди ми літали вві сні –
В дальню ту далину, де кінчається сніг…

З невичерпних джерел б’є вода там жива,
Там не ранить долонь зірка, впавши, бува…
Не байдужий ніхто до чужої біди,
Там і друзі, й любов – назавжди, назавжди.

Десь далеко, десь там, де кінчається біль,
Вічні віра, любов і надія в тобі,
Там ніхто не продасть, наче Юда чи Брут,
Там кінчається фальш, там кінчається бруд…

Світлий цей дивокрай має ще дивину:
Там ніколи ніхто і не чув про війну,
Там не ловлять в приціл ні тварин, ні людей,
Не катують старих, не вбивають дітей…

Десь далеко, десь там, де кінчається дим,
Де не мусить ніхто йти з життя молодим,
Там земля не горить, гаром день не пропах,
Там кінчається смерть, там кінчається страх.

Десь далеко, десь там, де ясний виднокруг,
Де світанки ніжніші коханої рук,
Всі турботи і сум там відносить ріка,
Мов кораблик, за обрій, де сонце зника.

Десь далеко, десь там, де роса, як вино,
Я цей сонячний край віднайду все одно.
І любов, і всіх друзів візьму я в той край,
Тих, без кого мені не потрібен і Рай.

Древнейший Вифлеем – Дом Хлеба, Сердце Мира,
меняя облик твой, уходят прочь века.
В сакральной глубине тончайшего эфира
твой негасимый свет влечёт издалека –
со всех концов земли – к Земле Обетованной,
где Вечны и Святы библейские места,
где чувства так сильны и несказанны,
заветны, как само Рождение Христа.

зеленобог у спокій проросте
пелюстя
до пелюстя -
і до світу
йому пройти оте земне святе
оліття

а за вікном - зима і коляда
а при вікні - довершення до дива
і цвіт - як Бог
як таїнство Різдва
і ми такі високі та щасливі

Нащо ця мла, моя Гердо, коли в передсерді так пусто?
Б'ється аорта, вертаючи з вічності крижану лють...
Нащо ця мла, моя Гердо, коли всі елегії Пруста
Звуками тліють і тихо на льодяні скроні падуть?!
Чуєш, в старому Мідгарді ще холод і вицвіла темінь,
Перебирають клавіри за нотами хуги вітри.
Доки під кригою сплять, заколисані снами, сирени,
Всі мої тіні примарні на айсбергах, Гердо, зітри!

Гердо, ця вічність у сутінках, замкнуте казкою, гетто,
Звідки ніхто не вертався живими півтисячі літ.
Сніг мого серця не тане і падає пам'яттю в Лету,
Наче до кістки проколотий з губ оксамитовий лід.
Чуєш, це кришеться ніч - крижаніють на вістрях уламки,
Стигнуть в Мідгарді холодні тумани полярних доріг...
Гердо, усі ці до строку забуті весняні світанки -
Мла мого серця, де падає... падає...п а д а є с н і г...

Віхола вийме душу з тебе, вистудить соки,
Голос просякне скрипчучими квінтами бою...
Хто тобі, Сніжний, страхи твої вранці знеболить?
Хто порахує ці подихи змерзлі та кроки?
Бються поранені наскрізь війною завії.
Сива хурделиця ридмами плаче над сходом...
Ти пережди завірюху...ще стихне і згодом
Ляже сльозою на вицвілих порохом віях.

Снігом озброєна вічність і бреше нам люто,
Що ця земля уже мертва і з губ твоїх криця
Скресне, мій Змерзлий, коли перестануть нам сниться
Сни ожеледою смерті навіки закуті.
Скільки ще зим куленосних, смертельного бою?
Скільки потрібно любові, щоб гоїти рани?
Доки посивіють вранці досвітні тумани,
Іній під покривом вибухів стане золою.

Чуєш, мій Сніжний, за обрієм нишкне твій скерцо,
Ріють пітьмою дахи зі сльотавих світанків...
Знаєш, мій Змерзлий, цій віхолі льодяних танків
Не вистачає півтерції справжнього серця...

Зачекай – і зима повідбілює суму сувої,
Потерпи – і крихкий льодостав запечатає біль,
Запізнілі жалі гуси-лебеді візьмуть з собою,
Та остання пір’їна – крижинкою в око – тобі…

***
Моя родино, раю, що в душі,
Мій променю ясний серед негоди.
Помежи злиднів, зрад та метушні
Зумію все лихе перебороти
Коли ти поруч. Дай тепла мені
Моя оселе, прихистку, турбото.

Коли ти є – міцним стає крило
І чиста віра, що ламає пута.
У марноті вітрів і суголось
Мені болять, снаго, твої покути.
Удячна дню за те, що відбулось
Молюся днесь тому, що має бути.

Ховає стежка пройдені роки,
Що мчать за овид прудко і невпинно.
А я в літах навчилася таки
Межи метань в страху не гнути спину.
Я подолаю шлях свій нелегкий
Моя родино…

В трёх тайнах Мира – Вечное Начало…
Остановитесь! Злобу прогоните!
Отбросьте прочь бездушия забрало
И тьму огнём сердечным осветите.

Пусть упадут пред вами на колени
Лжебоги, что гнездились в ваших душах.
Уж слышен Глас из глубины Вселенной, -
В устоях Лжи он равновесие нарушил.

Пусть, наконец, сольются воедино
Любовь Земная с Духом изначальным
В единой сути Огненной годины…
Три тайны Мира в гранях эпохальных
Откроются для тех, кто поднялся над пеплом
Страстей земных, над фарисейством в Вере,
Над стоном жажды, над гордыней блеклой–
Да, распахнутся им благословенны двери!
Три тайны сохранённые – нетленны –
Откроются для тех, кто в одеяньи белом
Пройдёт сквозь тучи пепла неизменным,
Оставшись телом и душою зрелым.

И тот, кто луч Святых энергий
Вдохнул в себя с молитвой сокровенной
И отдаёт потоком чудо – добросердья
Через любовь земную неподдельно,
Тем облегчая муки искупленья
Грехов земных, в которых Суть хоронят…
Кто не готов – пусть сердце не затронут
Три Тайны: Тьмы, Огня и Вознесенья…

Жовтогарячі очі ліхтарів
Звисають над алеями намистом.
ЗимовиЙ дощ удосвіта забрів
Тихенько, мовби знехотя, до міста.

Блищить дорога, скраплена дощем ,
Вона така казкова і врочиста!
А ще ж недавно, позавчора ще
Білів сніжок по закуточках міста.

Спочатку ним поласував туман,
Лишив дощу ще трохи скуштувати.
Тепер від снігу й спомину нема.
Коли? І де? І як його чекати?

Омана мрії – полиновий мрець,
та солодко устелені дороги
поміж баюр до сяючих фортець.
На брамі окрик – чуда-юда роги.
Окремо Цербер – це заброда-пес:
колись щеня прибилося до двору,
тепер гарчить на землю із небес,
перетворившись у гидку потвору.

Шинок глагола – кожен п’є своє
(борець за долю й раб чужої волі),
а так, сп’янівши, чашу пійла б’є,
бо все – ніщо і королі всі голі.
А потім вже, з похмілля – каяття
і Церберу цукрову кістку нести.
Такі собі хаптурні почуття
заради недосяжної фієсти.

Триглавого за вуха потріпай,
та стережися… спиною до нього,
бо нині свято – ходить Миколай,
а ти у руб’ї вийдеш до святого.

19.12.2014

Березень
Пом’якло небо, спінило ліси.
Забилося під снігом серце квіту.
Холодний вітер, ще зимовий вітер,
приносить звідусюди голоси

і сміх, і свист, і галас – то все діти.
І мій узув гумівки, напросив
піти до парку в пошуках краси,
забувся шарф і рукавиці вдіти.

Обсіли горобці дроти і вишню.
Стара сусідка із під’їзду вийшла
уперше за три місяці, либонь.

Ще день короткий, а таки не спиться,
мугикається випадкова пісня,
і цілуватись хочеться. Любов?..

Квітень
Як цілуватись хочеться! Любов
пускає корінь і повзе на світло
зеленим пагінцем. Майбутнє літо
ще тільки-тільки зародком було,

а вже квітує рястами, або
кульбаби жовті простягає світу.
Плетуть із них вінки сусідські діти,
і тішиться тому із неба Бог.

Така весна, що виростають крила,
і ти до мене: «Люба, ніжна, мила…»
А на дротах туркочуть голуби.

І мліють на вікні тюльпани в глеку,
і ми думками в літі, і далеко,
десь біля моря Чорного… Люби!

Травень
Десь біля моря Чорного: «Люби…»
ти шепотів мені. Холодні хвилі
нам п’яти лоскотали. Вечір квилив,
хтось у піску вишукував скарби.

Ми ніжно цілувалися щохвилі,
і навіть не помітили б, якби
зірвався шторм на морі й на диби
ставали гребні, і ревли, і вили…

Напівпорожній пляж, передсезоння.
І телефони, звісно, позазонні,
щоби ніхто любов не турбував.

В степу вітри чесали юні трави,
ще тільки наливався соком травень,
а ми вже стільки столочили трав…

Червень
О скільки ми потолочили трав,
а скільки у траві згубили звуків!
Як дні стогнали, як тремтіли руки,
коли мене ти вкотре обіймав...

До нас в хатину хтось тривожно стукав,
хтось без кінця у шибку заглядав,
хтось нарікав, що в нас немає прав
порушувати тишу… вдень. Ті злюки,

напевне, дуже заздрили коханню.
Солодкий червень полунично танув,
у поцілунку пестячи вуста.

Котились перед ранком громовиці,
І я, згорнувшись поруч, наче киця,
У сні щось говорила про літа.


Липень
У сні щось говорила про літа,
уранці – про казкові сновидіння.
Ховалися весь час від сонця в тіні,
бо спека розпікала. По світах

ми мандрували подумки, і так
реально, ніби ось вони – Мальдіви,
Гаваї чи Венеція. Раділи,
мов дітлахи цукеркам на свята.

А липень допікав усе навколо.
Хотілося води чи з льодом коли
і трохи прохолоди та дощів.

Страшенна спека вигнала родину
на дачу, де травичка і малина,
де сонця менше між густих кущів.

Серпень
Тут сонця менше. Між густих кущів,
у плетиві густого винограду
в альтанці, ти читав мені докладно
старі журнали з купою вірші´в

про світле майбуття, колгосп і ради,
та так читав, що син до нас мершій
прибіг, аж майструвати полишив,
сердито мовив: «От писали гади!»

І смажив серпень, наче на пательні.
раділи ми, що стіни не панельні,
що літо добігає ось кінця.

І щось писалось нам з тобою наче,
варилося варення (це ж бо дача),
і ще засмага липла до лиця.

Вересень
Ще так засмага липла до лиця,
ще так просились груди в голі блузи,
а вересень уже життя вовтузив
роботою, навчанням. Ох же ця

невчасна осінь. Бідні-бідні музи
(твої й мої)! В потребах гаманця
забуто їх і вірші. А серця
так бились! Та життя шалено «грузить» –

ні часу, ані сил немає більше.
Радію сну і довгожданій тиші,
тобі, коли вертаєшся з робіт…

І тільки ніч у літо повертає,
Де ми були залюблені безкраю,
де плавився медово цілий світ.

Жовтень
Так плавиться медово цілий світ
у сонці літа, бабиного нині.
Дерева золоті і небо синє,
і терпко пахне хризантемний цвіт.

В’яжу на зиму кетяги калини,
розвішую по кухні, як і слід.
Ховає ніс під лапу сірий кіт –
напевне, на морози. Безупинно

щось мушу доробити до зими,
товчуся серед кухні. Любий, ми
ще сік недокрутили, он ще лечо

кипить (пітніють вікна) в казані.
А ти, згадай но, обіцяв мені
романтику… хай не в усьому – в дечім.

Листопад
Романтика. Так, не в усьому, в дечім.
Практично тиждень вдома при свічах.
Спочатку гарно, нині ж – просто жах.
Непланові відключення, до речі,

щоб не спіткав колапс який чи крах
всю нашу енергетику. Щовечір
тому між нами вірші… хліб і лечо
(бо плити електричні). Їде дах

у тебе без борщу, у сина інше –
немає Інтернету, тож не пише
якесь дівча. Ну що ж, дорослий син.

Короткі дні сльотаві, невеселі,
так холодно буває ув оселі,
та я з тобою не боюся зим.

Грудень
А я з тобою не боюся зим
і грудня, що опалений як-небудь.
Аби обійми, як політ у небо!
А що мороз рипучий – бог із ним!

В мороз такий сильнішає потреба
любитися… Нас розуміє син.
Він сам нарешті бранець у краси
і першості кохання. Ох ті ребра

Адамові: хмеліє голова,
у вірші виплавляються слова,
у підліткові та наївно світлі…

Шампанське, мандарини, олів’є.
Наступний рік у двері гучно б’є –
зустрінемо. Надіюся, при світлі…

Січень
Зустріли рік Новий. Таки при світлі,
частково при свічках і каганцях.
Зізнаюсь, економія оця
дісталась печінок… Та все ж привітні

були свята. А легкість гаманця,
яка відчутна буде аж до квітня,
ми стійко подолаємо. Тож витри
негайно хвилювання із лиця!

Дивись, які сніги лягли довкола.
Давай на гірку, чи на лижах коло –
втамуємо пригодницьку жагу.

Чого сидіти в Інтернеті в хаті
закутаним у ковдри і халати?
Ти краще обваляй мене в снігу!

Лютий
Ти краще обваляв мене в снігу,
ніж то колись бувало у дитинстві.
«О, баба снігова!» – хтось пальцем тицьнув,
ще й моркву простягнув. (То на рагу

згодиться потім.) А душевна близькість
(і наддушевна) нам дають снагу
на ніжний Лютий… Чуєш, на даху,
хоча зима і холодно, і слизько,

активніше туркочуть сивокрилі
в передчутті весни, яка щохвилі
так зближує укотре нас обох.

І спиться нині, нібито у хмарах,
аж запізнився сім разів на пари.
Виною все кохання – бачить Бог…

Яка вага! –
у землю вгрузло днище.
А міць! А височінь! –
лиш небо вище.

Та звідусіль –
плювки і кпини гострі:
це що?
Кошара?
Дім?
Плавучий острів?
Зібрався в мандри Ной?
То непогано.
До цього «корабля»
ще б океану!
Сміються,
крутять пальцем біля скроні…

Стоїть ковчег
у Бога
на долоні…

2014

Жінка говорить із північчю,
в голосі – листя й кора.
Звірі її полічені,
трави зросли до чола.
- Жіночко, що Вам хочеться:
тиші, розмови, чаю?
- Нині усім не сонячно,
нині себе прощаю.

Вже імена написані
там, де шалфей і м’ята.
Прийде сюди замислена –
снитися схоче солдату.
Сяде з очима чорними,
хрестик в її долоні…
Я не скажу про ворона
їй, молодій, сьогодні.

Хай лиш мене проколює
те, що побачу у чаші.
Буде за тиждень коливо,
будуть чужі і не наші…
Трісне горнятко із чарами,
звір зазирне за спину.
- Знаюсь я лиш із травами,
Йди собі, з богом, дитино.
12.12.2014.

Стелився сніг на листя неоспале,
на листя незаснуле з вишини, –
а я згадала, на біду згадала,
мов спогадом торкнулася луни:

у літі-літі, сонячнім, прив'ялім,
імлистім літі муки і цвітінь,
купались двоє у незнаній далі,
між очерету, лілій і русалій –
вечірній хлопець і вечірній кінь...

Тоді забулось, наче хтось наврочив...
і лиш тепер згадалося сповна:
як снила річка, як смеркав садочок,
і кінь був синій, мов журба дівоча,
і хлопець був тривожний, мов струна...

Їх імена – мов запах матіоли,
А ми змаліло граємось в живих…
Останній місяць осені крізь школу
Йде пішки по дібровах слюдяних,
Міняючи декор і вартових.

Фантом Донбасу, у дірках посутнє,
Нечиста сила, – все їй тут не так.
Співає куля, мов струна на лютні,
«На біс» зірвавши вуличний спектакль
У місті для покинутих собак.

Безхреста баня небо лобом рушить,
А вітер із жури церковних книг
Витрушує і не читає душі
Дідів до невпізнання молодих…
Він снайпера гука на передих…

Жриці мистецтва живляться війною,
Метафора втопилася в крові.
Між Господом і справжнім Сатаною,
Мов на картині пізнього Далі,
Вилуплюються голі королі.

Пам’ять підкаже, хоч злинули рóки:
Хвіртка була тут, там – буда і пес…
Дідо стрічав – він у нас був високий,
І на руках підіймав до небес.

Серце злітало під дідове – Гóпля!
(Як до поїздки лічилося дні!)
Знав я однак – діда руки підхоплять,
В нього вони, як залізо, міцні.

Щастя тогó не забути ніколи –
Трохи колюча у діда щока.
Але мене та щетина не коле,
Тільки лоскоче, приємна така…

Потім до вуликів, через покоси,
– Ти почекай, – усміхавсь наперед.
Скоро вертався і меду приносив,
Боже великий – як пахнув той мед…

Скільки разів я скрадався йти слідом
(Хоч дід навчав про бджолиний укус)
– Бджоли чому не кусають Вас, діду?
– Люблять мене, – посміхався у вус…

Те частування із медом і хлібом
Ще і донині тепла джерело.
…Потім зимою прощалися з дідом,
Вище плотів тоді сніг намелó.

Ходики більше нікого не збудять,
Запах у хаті від ладану й трав.
Дідо лежав, склавши руки на грудях,
Серце стиснулось, як їх цілував…

Все на руках тих – розруха і війни,
І мозолі незавершених справ…
Так і лежав урочисто-спокійний,
Наче весь спокій зі світу зібрав.

Збігли роки… Не відходить скорбота.
Тут, біля хвіртки, вернули ті дні…
Баба із дідом лишились на фото
Вічно усміхнені і молоді…

10.12.2014

Пародія

Ти вповз у дім і притуливсь до ніг –
Таке бува раз в місяць, у зарплату.
Я не залізна – міру ж треба мати,
Та молодець – здолав таки поріг!

І друга ще нечиста принесе?
Хоч би спитав, я б, може, до вечері…
О, певно він – бо хтось шкребеться в двері!
Друг не постукав – просто вповз і все…

Такий галантний – аж бракує слів,
На “ви” звернувся, ніс із синяками…
Ей-ей! Поакуратніше з руками –
Ти бач, під серце руку… захотів…

Іще “по сто”? Хіба як свисне рак!
Пора у люлю, браття зореквітні,
Я постелю не в хаті – у дровітні,
Отам, блукальці, і хропіть… усмак…


8.12.2014

де Гарда там гори ріки
то як не пізнати жалю
русалки втекли навіки
повернення їм бажаю

намазали наче медом
ту Гарду забути важко
блакитний зигзаг під небом
а з космосу наче бляшка

о думи мої невтішні
русалки таки хвостаті
а перса неначе вишні
єдина ознака статі

вони поклоніння варті
дівочі у них ланіти
а селяться всі у Гарді
то як же мені не скніти

07-12-14

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

Три старці, три - у них вербовий посох,
і рушники, і чорний-чорний кіт.
- Що, старці, вам, простоволосі, босі?
Звідкіль? З яких прогорнених вже літ?

Та одійшли. І посох залишили,
а ще кота, і білі рушники.
А ми стояли і були безсилі
збагнути слів зчудовані рядки:

"Чолом, живі. Для миру і зі Слова
Прийміть оці дорожні береги.
Наспіє вік - приходьте на розмову.
Настане час для меду із перги."

Дрімав наш кіт і все мотав на вуса.
А посох ріс в обагрену ріку.
Ішли у дім стежки, зірки, спокуси.
А рушники лежали у кутку.

Ота ріка. Чому вона багряна?
А рушники? Для них нема покуть?
А час для меду? Він коли настане?
Опісля всіх знедолених розпуть?

багатоверстатники вийдуть на зміни
селянська робота зросте у ціні
і творчі звитяги на благо країни
дістануться нам і можливо мені

в нас армія буде найвищого рівня
підніметься флот на поверхню зо дна
єдина проблема не щуче веління
а щуча відсутність напевно вона

у іншому в нас не існує нестачі
численна родина та мудрі брати
ще є соломони ймовірно незрячі
та стільки експертів що греблю гати

чому не згадати про сховані вила
я можу і взятися ще не старий
інакше державності нашій могила
страшніша за пекло або чорторий

я ще не письменник а тільки аматор
мені не властиві високі слова
і схожих на мене доволі багато
пишімо й відступить війна світова

борімося браття за нами вітчизна
злізаймо з диванів виходьмо із хат
ми нації сила згуртовано грізна
відчує Москва український джихад

06-12-14

вона простакувата Хоча-осінь
а Хоч хитрує вносячи зиму
в болючу душу й мінуси прогнозів
і спробуй зауважити йому
що для душі не створюються ліки
нехай усуне вітер і мороз
бо мерзнути узимку то є дико
коли і мінус вищий за прогноз
таке воно століття двадцять перше
у краще Хоча вірить не дарма
бо вірити й терпіти значно легше
боротись важче й радості нема

повірить поетеса попри відчай
у ефективність авторських зусиль
рядки вірша про це яскраво свідчать
і турбулентний поетичний стиль

04-12-14

Зорі падали завше,
І люди до того звикли,
Загадати бажання встигали –
Самообман.
А небесні втікачки
Вмирали на ночі іклах,
І диміли в росі,
А люди казали – туман…

І віками повір’я
Свідомість людську тривожить:
Впала зірка – мабуть
Душа відлетіла чиясь…
Ти прости і прийми її
В Царство до себе, Боже,
Щоб безгрішна вона
До лиця твого вознеслась…

То сліди від зірок,
А чи залпами б’ють гармати?
Впасти просто згори –
Та нема вороття назад.
З поля бою навспак
В небеса відходять солдати,
І страшний той безмовний,
Щодень рясний зорепад.


…Зорі нині не падають –
Їх певно Бог приклеїв,
Здолу тиша німує,
Що аж забиває вдих.
Зорі дивляться мовчки,
Як воїни сплять в траншеях,
І звільняти не хочуть
Місця в небесах для них…


03.12.2014

Нехай моя сльоза впаде остання,
Хай замовчать промовисті дощі.
Ятрить імлу сполохане прощання
І снять у небі зорі-шукачі.

Поник ставок у спокої жалобнім,
На п’яльця мрій натягнуті стежки.
Усенький світ оторопів немовби,
Ввібравши в себе щастя нетривке.

На чорному галуззі- срібні ризи,
Пісні дари зимового гінця.
Хуртечу-панну білу і капризну
Веде сьогодні грудень до вінця.

І хай сльоза ще з осені, остання –
Давно застигла в повенях рябих.
Вже край дороги білими снігами
Лапата мрія сіла на горби.

обійми мене, обійми
запитально, що буде далі?
розцілуй, до грудей тули
через вулицю перед раєм

обійми, і жіночий стан
океанним буде припливом
обійми мене і нехай
усміхаються ангели мило

обійми, і тонка вуаль
іспаде із лиця моментно,
заясіється брама в рай
перламутровим флюорисцентом

у чеканні трамваю зими
у обіймах прощальних ми
2014

Не боли мене, світе, не печи мене кров’ю
Обривається відчай над годиною злою.
Тихо схлипує вітер, небо знітилось гірко.
Шини, кулі, коктейлі, чорна, в сажі, бруківка.

І кружляє, як привид, сивий птах над угаром.
Недарма народились і вмирали недаром
І пішли у безсмертя, охрестилися небом.
Опадають зірниці так нестерпно-миттєво…

Де відради шукати сивій матері нині?..
Завмирає сльозою заметіль на калині.
І горить у минуле непогашена свічка.
Не печи мене кров’ю, не боли мене, світе…

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

Я прихилюся долі на плече
І хай негода, злидні… будь що буде.
Глевкою ниттю завірюха тче
Густу верету, довжиною в грудень.

Я вірю в день, не випитий до дна,
Ялиць зелених приязне мовчання.
У те, що в світі цьому – не одна
І до сльози торкнуся не востаннє

І ніби хто для мене приберіг
Помежи хмар сузір’я безталанне.
Димить холодна ватра на горі,
Ще нині зночі вишита снігами.

Куйовдить вітер мрії і думки,
Що на межі застигли на пів кроці.
А може знов намріється таки
Щось надстихійне у новому році.

Я прихилюся долі на плече…

Лугань-2
«Загадки» истории


* * *
Сосед мой молился: "Россия – мессия".
А ты покажи мне на карте Россию!

Да нету России. И не было сроду.
Есть память орды и жандарма народов.

Ведь даже в совке эта "русская нация"
Страны не имела – была федерация.

Кого не писали – аж от Сахалина –
Там русским народом: и чукчу, и финна.

Московия сильной петровскою дланью
Украла Руси золотое названье.

Осколки Руси – там, где Киев-столица,
Которого каждый рашист так боится.



* * *
И русская речь – из Руси, не России!
Кто скажет, как встарь разговаривал Киев?

Отнюдь не по книгам церковным, конечно.
Но был наш язык и певучим, и нежным.

И много ему было послано свыше
От мовы, которую каждый тут слышит.

Прислушайся к сербам, словакам и чехам,
Послушай их мовы – истории вехи.

Как много там братьев по крови, по славе!
"Молімо, любімо", – поют югославы.

Загадки истории? Нет, преступленья,
Сокрытая правда и чьё-то веленье...

Август 2014


* * *

Рашисты – они и на Марсе рашисты.
Узнать из нетрудно – в мозгах у них чисто,

Ну, то есть, извилин в мозгах маловато,
Как в кукол, напихана в головы вата,

Как в зомби, заложена раша-программа.
Они не приемлют ни чести, ни сраму.

Программа одна: "Мы – Великая Раша.
НАШ Крым, НАШ Кавказ, Украина – всё НАШЕ!!!

Весь мир нас боится, живёт, беспокоясь:
Мы мирные люди, но наш бронепоезд…

Мы мирные люди, но в земли чужие
Идём, как ордынцы, во славу России.

Мы мирные люди, но всюду по свету
На наших врагов навели мы ракеты.

Мешают нам “укры”, и “чехи”, и Нато.
Убей, завоюй! Доберёмся до Штатов!"

Повсюду враги – знаем с детства по книжкам
(А чтоб не рвались за кордоны детишки).

Повсюду враги – и народному стаду
О бизнес-партнёрстве дознаться не надо...




Лугань- 3
Рассказ о моём оболваненном соседе



* * *
Великая Раша... Сосед мой, луганец,
Взял водку, бельишко, у сына взял ранец –

Пошёл воевать. Говорил, что заплатят.
Живёт ведь, как бомж: на заплате заплата.

Так всё пропивает! Теперь – “ополченец”.
Чуть ухо ему не отрезал чеченец,

Как-будто за то, что колечко с убитой
Тянул он себе, не отдавши бандиту.

Сбежал мой сосед. Не убили злодеи.
И ходит героем: страдал за идею.

– Скажи, – говорю я, – идея какая?
Страну защитить, за неё умирая?

А он по программе твердит: – Россияне,
Великая Раша над нами сияет,

Мы русского мира частица родная!
– А нас, Украину, пускай распинают?

России достались наш Курск, Прикубанье,
Теперь вот и Крым. Что с твоим, брат, сознаньем?

Ведь нам защищать Батькивщину пристало!
– Я за ЛНР, – он долдонит устало.



* * *
Как робот, завёлся, а сам без понятья:
Какая республика, кто ему братья?

– Ты всё уже сделал, чтоб зек был главою.
Теперь прикрываешь бандитов собою?

– А я не за этих. И не за укропов.
Я за ЛНР. Чтобы против Европы.

Россия придёт сюда, сделает чудо,
Создаст ЛНР, заживём тут нехудо.

А может, хочу я – имею я право? –
Пойти в президенты Луганской державы?

– Твоя ЛНР – для несчастных приманка,
С тобою, сосед мой, играют в обманки.

Подумай хоть каплю! Не думал ни разу!
Война развернулась за рынки для газа,

Агрессор ведёт сюда войско большое,
Горит Украина! – Мне дело какое?

– Так ты ж в Украине! Твой дед осуждённый
Когда-то сюда был доставлен в вагоне –

Одном, что из тысяч, – на стройки Донбасса.
Ты рос в Украине, ешь сало и мясо.



* * *
Ты водку пшеничную смолоду дудлиш –
И носишь в кармане для родины кукиш!

– Не пудри мозги – это бредни столицы.
– Тогда за рюкзак – и езжай за границу!

Не хочешь? Ты ждёшь, когда Збройные Силы
Прогонят рашистов, что город бомбили?

Когда разминируют всё, что "родные"
Разрушить хотели во имя России?

Тогда в магазин ты помчишься спокойно!
Беда… Ничего-то сосед мой не понял.

Обиделся – я не ценю его смелость.
Ему перед теликом выпить хотелось.

Таким телезрителям – сотни уловок...
Беда, коль в сознанье идёт кодировка,

И я лишь рукою махнул. Надоело
С такими, как он, говорить то и дело.

Как только увижу ребят-нацгвардейцев,
Скажу: – Украиной живёт моё сердце.

Скажу: – Вы возьмите меня из запаса.
Пойду добровольцем за волю Донбасса!

04.08.2014.


Лугань-4
Рассказ об оккупации города N
на Луганщине

* * *
Ну вот. Доигрались. В аду мы как-будто.
Грохочут по улице танки и “Буки”.

Село при границе, где матушка наша,
Сравняли с землёю – бомбили из Раши.

Не знаю, где мама, убита, жива ли...
Мы сами с женою ночуем в подвале

И днюем в подвале, средь стонов и слухов.
Должна была мама уехать к сеструхе,

На юг, в Мариуполь. Но нет у нас связи...
Как крысы, сидим в темноте среди грязи.

Уборная – общая яма, параша.
Пришла в Украину Великая Раша!

Наш дом уцелел – благодарны за это!
Одну лишь квартиру разбило ракетой.

И всюду побитые окна и щели.
Не выехать больше, уж как ни хотели.

Дорог больше нету. Где бусы, машины?
Бандиты забрали весь транспорт с бензином.

Хватают людей, заставляют батрачить.
Последний наш час наступил, не иначе.


* * *
Одно только тешит, что дети-студенты
Таки осознали трагичность момента:

Успели, уехали из-под снарядов
И нынче с друзьями надёжными рядом.

Учёбу в Луганске пускай забывают.
И наш городишко уже не узнают.

Немае Донбасу... Лишь гарь за ордою...
И жены прощаются с нами и воют...

Тут выйдешь на воздух – осколком уложит.
Но воду носить для питья кто-то должен!

(Колодец есть в частном дворе средь развалин.)
И хлеб поискать – есть на рынке, сказали.

Опять же – убитые. Кто их зароет?
Вчера хоронили под вечер “героя”,

Соседа, что так выступал за Россию.
Не знаю – за водкою, что ли, носило.

Упал возле дома – осколок ли, пуля...
В простынку чужую его завернули,

На клумбе пока прикопали, где мягче,
И дверь положили – могила тут, значит.


* * *
А рядом, в кустах, – туалет из фанеры
На случай затишья... Так кончилась вера

В тот рай, что слепым обещали бандиты.
Кто выжил из нас – все морально убиты.

Хотя и доныне рабы агитпропа
Твердят, что равняют с землей нас “укропы”,

Что Бог нас карает... Про Бога согласнен.
Мы верим в брехню. Этим враг и опасен.

Иные прозрели, что Раша – иуда,
Хоть “Градом” наш дом не накрыло покуда...

“Поребрики” правят и наши “титушки”.
На выжженном поле – российские пушки.

И бьют, отрезают кусок Украины...
А мы ни к чему им. От ужаса стынем.

Мы в страхе животном пред смертью несытой.
Как в 37-м, только бьют нас открыто.

Спасите нас, люди! Армейцы, столица,
Европа, спасите!!! Кому нам молиться?!

Кого нам просить? Украина, родная,
Одна ты у нас! Защити, погибаем...

15.09.2014

Сказала жінка: "Йди із хати!"
І я пішов, бо я такий -
із ликом вічного невдахи,
насправді "парєнь" золотий.

Хай вітер б’є мені у спину
і нижче спини також б’є,
піду до кума на гостину,
бо кум казав: «Моє – твоє!»

А там горілка і закуска,
а ще кумася, о-го-го…,
запечена із рання гуска,
а кум поїхав десь. Хо-хо!

А ти, жона, сиди у хаті
зі своїм дахом за вікном.
Непотріб я? Ще будеш знати,
як розкидатися добром.

23.11.2014

Ты одна

Кафе... У темной стенки ты одна
За чашкой кофе... Бледная луна
Твою на стенке чертит светотень...
Твой тонкий профиль... Прожит... Прожит день,

В котором больше не было меня...
Ах, лучше б не испить такого дня
Тебе, по темной прихоти души
Сей акт разъединения свершив...

И ты одна... И быть тебе одной.
Иль нет... Вдвоем... В объятиях с луной...
И нет замены тонким нашим снам...
И вновь пришедшим нет замены нам.

Виновна ты. И нет твоей вине
Забвения ни в кофе, ни в вине.
Свершилось... Но свершенье впереди.
Боишься... одиночества?.. Иди...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538367
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.11.2014
автор: Сокольник

Самотньо і гірко...
Кінець.
Ні овацій, ні квітів.
Багряна накидка
сама зісковзнула з плеча.
...Ще вчора мережила
золотом
бабине літо.
А час вже торочить
гаптовану сріблом печаль.
Стоїш на порозі
у вічність,
одягнена в чорне.
І тулиш до серця
днів усмішки,
на незабудь.
Ще ждеш - хтось підійде,
незлими словами пригорне
й зупинить очима:
"Не йди так раптово!
Побудь..."

20.11.2014

У нашого міста багато богів:
божки, боженята, божища.
Ось ті, невеликі, з минулих віків,
а ті вже тутешні, ті вищі.

І служать їм люди — на тисячі таць
безмовно складають пожертви.
Той богу своєму будує палац,
той ладен за бога померти.

Та є у божків тих володар і пан,
історія в нього прадавня,
офіри бере тільки з болю і ран,
ім’я тому богу — Страждання.

(20 листопада 2014)

Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
Мовчать ліси, їх голоси завмерли.
Німує птах, і тихо ходить звір.

Ні вир, ні хвиля – дзеркало ріка.
Повірив сон у вічність – не минає.
Змарнілий світ і кволий, мов у наймах,
летить останнім листом, як Ікар...

І тиша, тиша, тиша, хоч кричи!
Рука, здається, й не моя в тумані.
Навислі хмари – ні пірнути, ані
перепливти небесне море. Чи

небесний степ? А сонця кочівник
згубився в нім і крутиться по колу.
Осінній день, як миша, сірий, голий,
всього на трохи показавсь – і зник.

2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.