***
Не варто було говорити мені про щастя… я бачила.
Я знала про це раніше як ти, нарешті, зумів повірити.
То, що нам, невігласам, знову дебати на двох призначити:
хто першим про осінь дізнався..? Обидвоє будемо мірятись?

Додолу впаде плевело й незбиране жито, що дихає…
І долом – твій погляд…Навіщо його підбирати, як знахідку?
Я знаю напевно: за осінню прийде зимова віхола,
та лише для мене вона «запоститься» як люба і лагідна.

Ти сам говорив, що сніг полетить і до мене постукає.
У вікна, де буде самотньо і холодно й дико до відчаю…
Та я і не проти! Це ганджі – мої. З моїми набутками.
А втрати – хай будуть. Лишу на дорозі… Для тебе, окличного…



2013

О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

Своєї долі не минем,
Ти послана мені з небес…
І не об`їду я конем
Ту, з ким пов`язаний увесь.

Якої б не зазнав біди,
Куди б не йшов, не кидавсь я,
Є сила, що верта завжди
Ходу цю на круги своя.

В якій би твані не загруз,
Це зло усе одно мине…
І чари навіть сотні муз
У тебе не вкрадуть мене.

Я вірю в істину оцю,
До дна кохання келих п`ю
За той невидимий ланцюг,
Що щастям нам скував сім`ю.

20.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

1.
Панує осінь, тихо і велично,
Мережить у повітрі трунок-дим.
Скликає щемні спогади на віче,
Збирає зрілість, як терпкі плоди.

В янтарних вітражах застигла вічність,
Старіє ліс, щоб стати молодим,
І ворони – посли із потойбіччя, –
Приносять вісті у забутий дім.

В палац осінній ще приходять мрії,
Багряний розсипають серпантин.
Крилатим звіром вітер виє-віє,

В садах згасає полум’я жоржин.
Остання невідмолена надія
На полотні небес гаптує синь.

2.
На полотні небес гаптує синь
Холодний день із сизими очима.
Стоїть у полі, як старезний млин,
Усохлий ясен, від життя спочилий.

Як віщий жрець, лякає тишу він,
Поскрипуючи чорними плечима.
Скидають гори паморозь вершин
На простирадло змореного диму.

То палить смуток вицвілі листи.
Приречення цій осені так личить!
Вона жадана гостя самоти.

У небо лине ностальгії річка,
На сивому склепінні висоти
Читають клени роздуми готичні.

3.
Читають клени роздуми готичні,
На шелест перепещують печаль.
Душа умита грозовою ніччю,
Воскреснув день від золотавих чар.

Думки небес тлумачать сни містичні,
В осінніх епілогах тліє час.
Магічний голос в позачасся кличе,
І ллється простір із дірявих чаш.

Обряд журби туманом оповитий.
Намисто із невидимих перлин
Володарці стихій дарує вітер.

На кронах гусне смуток і бурштин.
Краплинами рідкого оксамиту
В повітрі тане смак багряних вин.

4.
В повітрі тане смак багряних вин,
Об небо, заґратоване печаллю,
Сумління б’ється крилами провин,
І пам’яттю щемить у серці жало.

Мовчать жалі пожухлої трави,
Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
Гірких спокут здіймає хижий вир,
І листя перемішує опале.

А осінь на війну благословить,
І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
Ховає в чорні рукава блакить,

Фарбує в колір вічності обличчя.
На небі хмари – ніби срібний щит.
Вишіптують тепло дуби сторічні.

5.
Вишіптують тепло дуби сторічні
Благанням неприкаяно-німим.
Ідуть у бій стихійні протиріччя,
Щоб вирвати знамено у зими.

Блукає жовтень, як печальний лицар,
Простелює янтарні килими.
У душі наливає сум по вінця,
Глухою невідомістю сурмить.

Шукає він того, що не існує,
Вдихає кров’ю висохлий полин.
А кінь його гарцює – вітер буйний.

І воїн той – спокути блудний син,
У неба просить згинути не всує,
А молитви несе журливий плин.

6.
А молитви несе журливий плин,
І павутинням бабиного літа
Вони срібляться у вбранні долин,
Яке не встиг ще чарівник дошити.

У запахи соснової смоли
Терпку печаль з туману перелито,
Старих дібров золотить куполи
Невидима рука рідкого світла.

Із прірви неба голосом палким
Запрошує на танець хаотичний
Спокусник-вітер зболені думки,

Мов гасить у душі бентежну свічку.
І ніби журавлів тонкі рядки,
Високі мрії спогадом курличуть.

7.
Високі мрії спогадом курличуть,
Покладені на музику небес,
І ноти, ніби полохливі птиці,
Ховаються-зливаються у текст.

Гуляє світом золота цариця,
Лишає скрізь її гарячий перст
Розкішні барви – дотик чарівниці.
У неї досконалий кожен жест.

Вона прекрасна, хоч така самотня,
Але щаслива у своїй путі.
Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,

Черпає силу з дивних сновидінь.
І під крилом натхненної свободи
Закуталась душа в шовкову тінь.

8.
Закуталась душа в шовкову тінь,
У спокої, – чекає все ж негоди.
Мов лабіринтом із прозорих стін
Сама в собі непримиренно бродить.

Вражає неосяжність володінь
Цариці душ і мертвої природи,
І непохитна міць її твердинь,
Громи співають їй похмурі оди.

В передчутті стихійної краси,
Що намалює підвечірня злива,
Прощення і очищення для всіх

Готує осінь, ніби звичне диво.
Вже кличуть ніч розхристані ліси.
Вбирають біль осінні переливи.

9.
Вбирають біль осінні переливи,
І шепіт листя зцілює серця.
Панує скрізь готична королева
Талантом геніального митця.

Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
Хоч світу не показує лиця.
Водночас і похмура, і сяйлива,
Душа в шипах тернового вінця.

Солодких мук нектари і настої
Дарує щедро запізнілий рай.
І рани від оман дбайливо гоїть,

Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
Вітає осінь вже нових героїв,
Сюжети пише для щемливих драм.

10.
Сюжети пише для щемливих драм,
Гортає почуттів затерту книжку.
Між сонцем і дощем проводить грань,
У бій добра і зла шикує військо.

І знову ніч замінить свіжа рань,
Хоч нагадає, що зима вже близько.
На сцені суму – вишукана гра,
Актриса-осінь зачарує блиском.

То грацію вдихає у гілля,
То скрипкою розніжиться журливо.
В багряних снах – натхнення скрипаля,

Немов завмерли в них пташині співи.
Стрічає золотого короля
Володарка закохано-мрійлива.

11.
Володарка закохано-мрійлива
В сумного неба безкінечну даль
За виднокрай буття думками лине,
Сльоза її чистіша за кришталь.

Змокрілі перечитує архіви,
Де плаче правда і регоче фальш.
Спиває повінь тиш велична діва,
І гордо носить срібну пектораль.

У темний пурпур одягнулась осінь,
Немов іде на пишний маскарад.
Як ворона крило, її волосся,

У чорний шовк уплетена жура.
А жовтень-сум коханням стоголосим
Цілує барви сонячних заграв.

12.
Цілує барви сонячних заграв
Шовковий подих осені-чаклунки,
Повільно ніч виходить із шатра,
Приймає небо таїни дарунки.

Відторгнеться минулого кора,
Душа воскресне від бажання-трунку.
Фантазія казкового пера
Виписує магічні візерунки.

Дрімота пестить кароокий глід,
Вечірній промінь визирнув грайливо
Із невагомо-срібних пірамід.

Неорані стоять ще вільні ниви.
Хмільна свобода лихоманить світ,
Розчісує вітрам шалені гриви.

13.
Розчісує вітрам шалені гриви
Гребінка зір. Покрила землю ніч.
Співає скрипка солодко-журливо.
Клубиться низько темрява сторіч.

Полює скрізь невидимий мисливець,
Бентежить тишу одинокий сич.
А в осені душа така вразлива,
Таїть кохання не почутий клич.

Відтінки хмар погрозливо сіріють,
Немов ідуть на битву сотні рас.
Та мить одна – і вітер їх розвіяв.

Із місяцем зустрілось око Ра.
Володарка печальної стихії
Освячує природи древній храм.

14.
Освячує природи древній храм
Могутня жриця і земна богиня.
Граційним жестом воскрешає прах.
Продовження дістане все, що гине.

Містична, нерозгадана пора
Із присмаком нектару і полину,
В передчутті солодких покарань
Вона співає пісню лебедину.

У ній пітьма зі світлом обнялись.
У ній сплелись відродження і відчай,
Похмурні фарби і янтарний блиск.

Її усмішка ніжна і трагічна.
У вальсі мрій кружляє падолист.
Панує осінь, тихо і велично.


МАГІСТРАЛ

Панує осінь, тихо і велично,
На полотні небес гаптує синь.
Читають клени роздуми готичні,
В повітрі тане смак багряних вин.

Вишіптують тепло дуби сторічні,
А молитви несе журливий плин.
Високі мрії спогадом курличуть,
Закуталась душа в шовкову тінь.

Вбирають біль осінні переливи.
Сюжети пише для щемливих драм
Володарка закохано-мрійлива,

Цілує барви сонячних заграв,
Розчісує вітрам шалені гриви,
Освячує природи древній храм.

Над ранок серце моєї матері змовкло.
На підвіконні поруч із голубом
примостився пожовтілий листок.
Голуб зазирав у кімнату,
воркотів, стукав у шибку дзьобом,
намагався обудити зі сну жінку,
яка щодень висипала із долоні крихти,
промовляла: як живеться, пташино?

Сонце зчорніло мені у грудях.
Запеклися слова у моєму горлі,
перетворилися на потонулі кораблі.
Тільки птах бачив,
як моє море обернулося пустелею,
як воно стихло у серці моєї матері.

Небо тече крізь мене:
вікнами автобусних станцій,
чужими квартирами, друзями,
кишеньками півпорожніх наплічників,
жінками, які хотіли повернути мені море,
жінками, що йшли поруч крізь пустелю,
жінками, що не дали мені зневіритись.



2011

Помирають секунди, а ми із тобою живі. Твої ноти тремтять, як роса на пожухлій траві, цілий світ проти нас, але ти зупинятись не смій - і нічого, що раптом порветься струна або дві. Час кусає себе за хвоста, як розгніваний змій. Замикається коло. Цей вибір – не твій і не мій. Я німію і терпну, торкнувшись твоєї руки – спопели мене поглядом, попіл по вітру розвій. Я не знаю окільних шляхів, я іду навпрошки, я нанизую дні на слова, а слова на рядки, я вдихаю тебе, як повітря. Ти в мене в крові. Ти – вода у замуленім руслі моєї ріки.

Отже, знов листопад, і черговий завершено рік.
Кожен день його - наче страшна і безглузда омана...
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас – важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно.
До кумедних моїх негараздів вам справи нема,
Вам смішні вони, ці балачки про любов і довіру…
Мій сеньйоре, в душі моїй нині - безодня пітьма,
І самотність гризе із безжальністю хижого звіра.
Ваша зрада, сеньйоре, неначе отрута пече
І тече ваша зрада мені замість крові у венах…
Ви мене проміняли на тих недолугих нікчем,
Розміняли на мідяний дріб’язок скарб сокровенний.
Я пройшов поруч з вами крізь воду й пекельний вогонь,
Я заради вас важив життям знов і знов безупину…
Як вам нині ведеться, сеньйоре, із тими, кого
Ви так швидко і легко обрали мені на заміну?
Мій сеньйоре, ця звичка любити вас важча за гріх,
Бо тримає за горло так міцно і так невблаганно…
Я нікчемне життя своє знову кладу вам до ніг,
Хоча вам і не треба того, мій сеньйоре і пане.

...Хоча вам і байдуже воно, мій сеньйоре і пане...

…Хоча ви і не варті того, мій сеньйоре і пане…
2011

Окував лозини міддю жовтень ,
Осріблив стривожені луги…
Сумно як!
Печально! -
І не мовте,-
Аркуші прощальні навкруги.
Позлітали з дошки оповіщень,
І зніяковіло шелестять
Про своє минуле
Теплі вірші…
І моє…
Холодне майбуття…
Лиш одна утіха - розмаїття
Дивовижних осені тонів,
Що дають наснагу
В цьому світі
Жити, усміхаючись, мені.

09.10.13

Я чекаю, а ночі, мов змії - зрадами,
Виплітають із серця руде мереживо...
Я тобою розіп'ята і розмежена,
Скам'яніла холодного світу ґратами...
Я чекаю, нові відкидаю обрії...
Мої подихи-доторки - тихі терції,
Мої руки повторюють по інерції
Невідтворені задуми-траєкторії.

Де ти, мріями витканий, серцем створений?
Вже не мій, приголублений вкотре іншими...
Я до тебе звертаюся горе-віршами,
Наживу наболівшими до оскомини.
Але венами відповідь голко-струнами
Так виспівує арії, так висотує,
Доки сонце сліпуче зійде удосвіта,
Ти зігрітий достоту чужими струмами...

Відриваються ґудзики ночі,
Сукню неба заповнює сумнів.
Ранок рану на серці пророчить.
Від очей відлипають красуні.

Холодніє підсвічник. Пегаса
Зводить ревність. Остання надія
На скоринку шаленого часу,
Що усім по два метри наділить.

І тоді принесуть нам багато
Гарних слів, обіцянок, свічок…
Тінь від юності зважує втрати,
Ніби жменю погнилих дичок…

Тільки молодість може бездумно
Власній скрипці підрізати струни.

08.10.13

Бог мій!
Сонце!
Стою,
чистим ранком нага,
не поранена ще, не зім'ята.
Наповняється брунь -
непочата снага,
не надпита
і ще не заклята.
Світлотінь по руці...
Концентрація слів.
Концентрація точки опори.
Я таки ще нага...
І розкриленість брів...
І ранкове святе доокола.

у місті дощі
безпричальні
бредуть забрьохані
у ночі холодні не гріє лахміття латане
а я тут зібрала – слив’янка
проміння вохрове останнього сонця
і айстри
і джемпер татовий
у ромби… святковий…
не прала
ще степ не вивітривсь…
убоге тепло
але все ж – передзим’я здужає
а місто пливе
а місто бажає втриматись
в останній надії
за гілочку небайдужості
за сповідь
за серце…
і тануть примхливі ламані
життєвих самотностей
сльози на очі просяться
дощі усміхнуться
вже рідні
сумирно-лагідні
і підуть
у татовім светрі
по той бік осені

Різдвяна ніч,
загорнута в завію,
карбує зорі,
ніби срібняки...
Пестливо сина пригорта Марія,
а на Голгофі
юрмляться віки.

В цю ніч святу
для кожного окремо
надходить час
покути і прозрінь, –
у чистім сяйві зірки Віфлеєма
живе незгасна
пам'ять поколінь...

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Пам'ятаєш: ми були людьми?

Тіло біле спрагло цілував я.
Мов бджола, спивав п'янкий нектар.
Мов паломник, зшерхлими устами
Клав молитву на святий олтар.

Біла панно,
Тиха орхідеє,
Облетіла крилами-крильми.
Я без тебе
Де я? Боже, де я?
Може, ми і не були людьми?

Коли тривога крадькома
торкає скроні,
а вперте небо ллє дощі
на міжсезоння

коли не квапляться вітри
і перехожі,
а місто заспане стає
на осінь схожим

коли глевкий отерплий час
на плечі тисне,
і слову з присмаком сльози
бракує кисню

тоді до тебе прихилюсь
на відстань вірша,
і стану спогадом розлук –
чи, може, більше

та, пізнаванному, віддам
як на офіру
найпершу мрію і свою
останню віру…

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обійму тебе.

Пахощами безу*
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

…вечір… гори... шепіт річки…
сито неба угорі
монотонно сіє мжичку
на півсонні пасма гір…
у вологу сіру мряку
ватра дихає димком,
укрива стрункі смереки
димо_тканим ліжником…

14.09.2013

часом в опалі одиніння
липи струшуються собачо
в голі вікна. струмками скніння
проливається, мутним плачем

одиніння-огніння млисте
одягає години нині
і не сіпатись мовить листю
мовчки водячи по руїні

розібратого ліжка. бранка
чи відвертіше – так, рабиня…
розсипається на світанки
почекання. поголосіння

земля міняє капелюха
із чорного на кольоровий
натягує собі на вуха
і залітають в очі сови

волоссям пропливають щуки
згус ліс насуплено й барвисто
а по дашку гуляють круки
душа летить на їхню пристань

вона шукає порятунку
і соломинку зачепитись
а птахам крукається лунко
вони бозна чим нині ситі

хай ніс Говерлою зігнутий
його видовжують трембіти
веснянками розквітла рута
а сонце в підборіддя світить

щокою йдуть гірські потоки
до губ джерельних сон впадає
земля смакує щось високе
напевно журавлину зграю

а я невисохла росинка
тремчу від вітру попід носом
а піді мною павутинка
що зачекалася на осінь

гойдай мене до третіх півнів
колисонько забута смерті
ти між люльок не маєш рівних
таких чутливих і відвертих

земля скидала капелюха
перед росинкою що зникла
а павутинку вітер слухав
як та давно до втрати звикла

28 Серпня 2013

Карпэ диэм, тебе говорят, - это значит: лови,
это что-то про карпов, про светлую жизнь по любви -
мол, натянется леска, и счастье блеснет без надрыва.
Но река замерзает, и в полночь так тянет прилечь.
Наша песенка сыграна, к черту беззубая речь
уплывает, как рыба.

Только месяц над нами стоит - это значит: на той
стороне, за холодной, как вечные льды, чернотой,
есть мотив для тебя теребить серебристую струнку.

Посмотри же сюда, в эту воду, и просто заметь:
нет ни счастья, ни боли самой, а лишь время и смерть.

Рыбки воют на лунку.

Зеленню простір сит-
сOками перемок.
Яблуково болід
пада з орбіт гілок.

зЕрна мистець і форм
ярить поля лляні.
В осеності Босфор
лиються тихі дні

Стразами сипле дощ-
низиться сонця хіть.
Літо міліє- що ж:
у проминання зріть.

силиться сни гойдать
вереснедухо бриз,
юшиться Неба гладь
в глеки забуті гнізд.

вимріяло крило
тризміри - розчеркне.
Пісне, не охолонь-
і не лиши мене.

Pозсипи зірні крихт
з обрусу вечорів...
Господи, у твоїх -
добрих руках ожив

Усюдисущий- пил,
утлі пастелі дум.
Осені сонцесхил -
мудрости світлий сум.

….і малюнок на дереві тоскний, мов ятка нічна,
і обвуглені шлунки кропив біля синіх шашличних…
Ліхтарі-далматинці цілують плече глядача
з теплим байковим пір'ячком й видихом гірко-шулічим.

Ботсади відлітають, неначе дракони, у міф.
Зморшкуваті озера - немов доріани, в оліях
згірклих фар-сліпаків… Могікани-трамваї громи
притискають до скронь. На засиджених лавах-повіях -

санітарна година ворон. Оксамитовий щур
циганчати з квітками, як доля, описує коло…..
І над згустками крові забитого містом дощу
молодик мало-мало прямує до фази монгола -

вимальовує мультики, що в них не місто - ріка
із вогню, й саламандри-сомнабули іскрами кроків
витанцьовують сонце, як збоченці… Темна рука
нашорошених вуличних мар затуляє дороги,

наче очі - цнотливому звіру, аби не дійшов
до дорослих красивих ілюзій про лікарське листя
чи плеча, чи долоні… Про бабок, що пахнуть зі щок,
мов жоржинові яблука… Про голоси, що намистом

обвивають - й стікають, мов кров чудодійна, на плащ
із бруківки і пилу - і там починаються квіти…
Ти тремтиш, бо дороги направду не видно - хоч плач.
І будинки заломлено, мов капелюха кобіти

з неохайної виставки вроди в проваллі сумів…
Ти боїшся, ти тулишся щільно, як мокра канарка -
до тернового болю твоїх абрикосових снів,
до сліпого дощу з бірюзової теплої хмарки,

до - додому і з дому, до кетягу чар і примар,
до солоного келиха, що, наче спогади, п`ється…
Ліхтарі-далматинці пістолі із збуджених хмар
притискають до скронь, бо пече від прозорого перцю
невидимок-зірок.

Все по колу - малюнок із лав,
перекошене дерево, вітер, який не зловити,
і знання, що вогненна ріка - гордовита і зла,
і впадає у безум, й рука, що тримає - зола
на сльозі циганчати, що згубить украдені квіти...



2013

Пишу листи, їх осінь відправляє,
До тих, кого і втративши люблю.
У небі – перелітна тане зграя,
Нехай листи на крила забирає,
Лиш так їх адресатам перешлю.

Татусю, мамо, подруго дитинства!
У вічний вирій, хто би зупинив,
Поринули так рано. Падолистом
Нанизуються спогади в намисто
І кличуть вас хоч іноді у сни.

лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками

ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?

що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж

тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка

бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї

мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

видираю пальці із обіймів
клавіш бо не граю бо не та
я лише прийшла у гості мімом
я лише забилася в кутах

дихаю дитинством і боюся
видихнути з музикою чад –
я тепер працюю сажотрусом
на стіні будинку втікача

кахлю на якій ще збереглася
і моя драбинка і мітла
вчителька із початкових класів
витерла і тихо відійшла

Мої Карпати, мій стражденний раю!
Та ж ти – обитель Бога на землі.
Чого тебе так нищать – я не знаю –
захланники великі і малі?

До тебе вкотре я приїхав знову
напитись життєдайної снаги.
Я чую твою мову, п’ю розмову,
цілителю душі мій дорогий.

Твої ж легені роз’їда саркома
людського ненаситного нутра.
І нуворишам біль твій невідомий -
у милосердя вірити дарма.

Святе згаса перед лицем мамони:
шугають лісовози без числа,
везуть обрубки стовбурів без крони -
тієї, що легенями була.

А ти до мене віти простягаєш,
які вціліли від сокир і пил.
Я у твоєму ніжуся розмаю
і набираю свіжості і сил…

10.09.2013

А тут снували ластівки і хмари,
і вишивані тіні між дерев.
Село колишнє. Чагарник. Примара.
Стоїть і пам'ять кігтями дере.

А я іду, як ходять прохачі
попідвіконню жебрати минуле...
Ставку гукнула - діду, не мовчіть!
А він дрімав, закутавшися мулом...

Хотіла хустку бабину знайти
на цвинтарі - шипшина не пустила,
бо там лежали покотом хрести,
у пирії порозкидавши крила.

Ні тиші, ані втоми. Німота.
Чиїсь на плечах руки попеласті...
Я тут жила. Я втисячне - не та.
Мене вже ні купити, ані вкрасти.

Бо я вже йду, як ходять втікачі,
яким і млосно й холодно на світі,
і добре чую, як у верховітті
мовчить зозуля, страшно так мовчить...

над уламками величі
сонця по вінця повно
галасливого люду
мускатів
бекмесу динь
і гарячого вітру
що стелиться молитовно
на вівтар Херсонесу
нечутно
мов часоплин
уплітається в камінь
в архаїку
оберегом
деревієм засохлим
притихлим
і тільки спів
у далекому морі ундини
і тільки легіт
лазурової хвилі…

…блукала серед пісків
смокву стиглу збирала
у піфос носила воду
крізь вечірнє проміння
світився легкий хітон
полоскались вітрила
й збігали рожеві сходи
під античне склепіння небес
на плечах колон…

… як давно не була
а молитва тримає й досі
закарбовану вічність…

Не спиняйте мене -
То моя божевільна дорога,
Та куди вона кличе –
Того ще не знаю й сама.
Але все-таки йду,
Сповідаюся віршами
Богу.
І нічого в мені,
Крім душі,
За душею нема.

У пораненім серці
Колишеться втомлене слово,
У гарячих очах -
Небокраю розмашистий штрих.
Я уперше в житті
На шляху до своєї любові,
Та чому ж я на нім
Небагато стрічаю живих?..

Так, напевно, прямують
На плаху,
Чи, може, на прощу,
Залишивши молитві
Свою невтоленну біду…
Я таки повернуся,
Знайшовши оте, найдорожче –
І від себе самої
Нікуди уже не піду!..
28.07.2013

Глянь: небо – гранат і смородина. Спершу – гранат.
Розсипані зернятка подихом ніжно розчавиш…
Далеко – зірки у громи божевільно гримлять.
Далеко – стоять на морозі невидимі чаплі-

застуди і ловлять в кулак непомітних гуляк
під руку з ліхтарною сумішшю класики й ночі.
Хмарин гамівні сорочки розрізає літак –
й манірно тремтить в штормовім розтривоженім клоччі.

А в нас – пахлава на столі, що тече, мов свіча.
Земля на порозі – жебрачка із клунком, що худне
буквально за миті. Горнятка із шаф деренчать,
голодні до вин, але вини чекають на будні,

бо очі – такі двокімнатні: блукай – аж зітри
всі капці і двері, – не вийдеш до ранку під вечір…
І китиці світла із запахом снігу й цитрин
муркочуть, впиваючи рай у зав’язані плечі –

ковзкі рукави індіанського пончо в ногах
оселі чи гойдалки, що їй мотузки звільнили…
Згинаються сни, наче ті танцівниці Дега,
в безсонні прекраснім втрачаючи морок і тіло,

вбираючись в довгий, неначе цілунок, сатин.
І сонце тече під розверстий, мов пекло, дво-камінь –
дво-космос, довершений, наче всі зниклі світи,
закопані з чортовим скарбом побіля Диканьок,

здичавілих урвищ крайсвітніх й сумних Атлантид…
… трима карамелькою в роті мовчання кімната.
Життя, мов повітряна куля, крізь стіни летить –
влучати у місяць, як зможе його відшукати.

Тече пахлава – і бентежить безгрішність стола.
Земля на порозі мугикає, кашляє, скніє….
Герань підвіконню квадратик «вікна» затуля,
аби не підгледіло, бідне, що в ночі казки є –

прості, наче дно, двокімнатні, як очі: блукай
аж хоч до світання з ліхтариком щастя в долонях…

Кусає повітрю щоку хуртовина легка.
Смородина з неба паде, і гранати холонуть

на протязі –просяться в губи ранкових заграв.
Але, поки ловляться, будемо ніжно ловити
ці зернятка подихом…

Час якийсь циган украв.
Годинник стоїть на підлозі, мов чорна гора.
У пончо пітьми тихо бавляться китиці світла…



2013

Вслухаюсь в осені сюїту,
а день мінливістю парсун
на вії бабиного літа
журну натрушує красу.

Округа в золотій задумі
вигойдує ноктюрни снів,
вплітає павутинки суму
у роси сріберні рясні.

Залистопадить знову світом,
поснуть октав густі баси,
а світла осені сюїта
залишить відгомін краси.

марчінням саду зимного - покинь
покинь усе і повернися знову
я єсмь біда я тиша молитовна
я трепет неписьменної руки
над облітанням сивого стола

де смуги світла в'яжуться у петлі
покинь мене врятуй мене я нетля
що мислію прожити не змогла
в цій осені де вже немає тайн

де вже розлука глибша за безодню
почуй мене сьогодні лиш сьогодні
бо це ж сьогодні вересень настав

бо він уже поніс мою вину
туди де спить на веслах перевізник
звідкіль тобі я віями війну
коли вернуся в пустку і війну
моєї недосяжної вітчизни

Ми виходим із тіл, як виходить із року літо, коли ще не дощить, але часу уже катма. Чи піти на той світ, а чи просто ходити світом – все залежить від того, як довго тебе трима ця пекуча печаль, за яку продаси і душу. Доїдай свої сни, зачиняється це кафе. Пастир наш підзабив на роботу свою пастушу, і вже агнці його допаслися до автодафе.

Перебродить усе, або ми усе перебродим, переходим ногами, ночами або убрід. Автостоп усього - як одвічна ціна свободи і єдина нагода лишити надійний слід на нічному шосе, де не важить ні зміст, ні голос. Голосуй, галасуй – не спиняються ці авто. Бо коли ти ідеш самотою на східний полюс – не дивуйся тому, що з тобою не йде ніхто. Не лякайся того, що дорога тобі нарає, полюби цю печаль і такою, як є, прийми.

…Тільки часу катма. Тільки літо дійшло до краю.

Не сумуй і не плач, бо у тебе лишились ми.

Вона іде, в руках тримає квіти,
і грається її волоссям вітер,
ні на чию не схожа і така
хода її неспішна і легка.

Підборів стук чіткий по тротуару
із кожним пульсу співпада ударом,
і обертаються на сто вісімдесят
всі чоловічі голови підряд.

І як у вир, пірнути кожен хоче
у віями напівприкриті очі,
та розбивається черговий комплімент
як хвиля об твердий валун ущент.

Звабливий погляд, стримані манери,
тонкі вуста і грація пантери,
а як сидить, то хай же йому грець,
на ній ота спідниця-олівець.

Легка її хода у всьому винна,
І їй услід лиш: «Леді, ви злочинна!
Навіщо серце викрали моє?!
У вас на вашу зброю дозвіл є?»

Не зачіпай журливої струни,
Нехай зі сну не будять опівночі
Притихле серце вижухлі тони -
Закутані у сиве поторочі.

Нехай мовчать полинні голоси
Під куполом гіркої безнадії.
Минуле в гості марно не проси,
Сльозою не тривож надарма вії.

Бо згас вогонь і мрево неземне
Розтануло за вікнами у долі,
Тужлива пісня вже не заверне
Чуття п'янкі, безрадно захололі.

І тільки ніч запеленає сум -
Ясою обезкрилене звучання...
Молю, не зачіпай журливих струн,
Хай серцю сниться небо до світання.
(23.08.13)

відкрито ворота і час вигорає в очах
«куди ти скитальцю» хапають вітри за волосся
туди де гукає із борозен осінь а ось і
багряний метелик упав на плече сівача

озиме латаття імлою за обрій пливе
мовчить перепілка ослаб її голос у сіті
усе починається щоби здаватися світом
усе обертається колом і бризкає з вен

багряний метелик злітає золою з теплом
сівач укидає у борозни коливо літа
того що у вирій ніяк не схотіло летіти
того що на весну
того що від віку було

Потяг останній до станції «Осінь».
Прошу, панове, проходьте вперед.
Хто без квиточка тут серпиком косить?
Вийдіть, будь-ласка, це вовчий білет!

Прошу, лаштуйтесь, усім стане місця.
Вас так багато, що губиться зір.
Щоб не міліло осіннє обійстя,
я порахую, чи повний набір:

Бабине літо і небо прозоре,
сонечко тепле в обідній порі,
ночі холодні, налякані зорі,
дощик-нудота і мла угорі.
Вітер-причепа, підпеньки й пеньочки,
крони багряні, пожухла трава,
жовті зітхання і мертві листочки,
зустріч остання, дошкульні слова.
Сад спорожнілий, сльота під ногами,
перші сніжинки, морозець вночі,
сонце низеньке, серпанки шляхами,
крики ворони, гортанно-гучні.

Наче на місці усі, слава Богу.
Он зеленіє попереду гай.
Нумо, колеги, у добру дорогу.
Гей, машиністе, потиху рушай!

Вересню, жовтню і ти, листопаде,
добре пильнуйте, щоб хто не проспав
вихід на сцену в осінньому граді,
де так багато прощальних вистав.

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

Шукаєш у собі сили, щоби видихнути усе.
Останні хвилини літа, спідометр на нулі.
Розпочато зворотній відлік і відстань втрачає сенс,
Коли звужується світогляд і світ маліє.

Тільки кава і джаз. Тільки серце не б'ється в такт.
Обривається нитка. На долонях краплини поту.
І загублено час. Видихаєш, та все не так.
Видихаєш навічно. Залишаєш на пам'ять дотик.

І той дотик горітиме скільки стане снаги.
То надії лампадкою, то волошками у полях.
І залишиться рідним, неторканим і нагим,
Ніби право на помилку, наче невідворотний шлях.

А ти знаєш, я не витримую
Стільки років себе – в собі!..
І тих слів,
що не стануть римою,
І самотності – у юрбі…

Утекти б, відлетіти, зникнути –
Здаленіти за небосхил!..
Ти пробач, я не можу звикнути
До фантомного болю крил…
02.07.2013

Дякую тобі, мій друже-саде,
За нашептані гіллям пісні,
За розраду листопадо-зради
Пагоном тендітним навесні.

Дякую за тишу надвечірню –
Нашої жури таємний схов,
За нежданий спозарання іній –
Візерунки мовчазних розмов.

Дякую за галасливий спомин,
Зеленцем закочений у даль,
За років моїх достиглі грона
І душі чуттєву пастораль.

Дякую за елегійний спокій,
Схований у листя і траву.
І за зустрічі…
А знаєш… Поки
Ми стрічаємося – я живу.
2013

А дощ такий печальний,
а дощ такий повчальний
повторює, повторює
дрібні-дрібні слова.

А в тебе повні чани
в’язкого буркотання
вихлюпує, викрикує
кудлата голова...

А дощ іде лавандовий,
блакитний і прозорий,
як довгонога армія
лавандо-вояків.

Візьміть мене до війська
лавандомедсестрою -
і світ я лікуватиму
лавандою дощів!

Вечір слухає Шопена…
Благодатно – як в раю…
Зорі – рампа. Всесвіт – сцена.
Заворожена, стою...

І – ні безладу, ні міста,
ні гучних газетних шпальт…
Падає кленове листя,
ніби ноти, на асфальт…

Казка огортає клени,
душу втишує мою…
Вечір слухає Шопена…
Неповинно... Як в раю...

О, ніжна панно,
як за Вами скучив я!
Погожий ранок
сонячний озвучую,
аби душа зігрілася теплом.

Аби натхненно очі Ваші сяяли,
аби самотність
серденько не краяла.
Із Вами поруч - Янгола крило...

Хіба ж я хочу сліз твоїх?!
Вночі,
Коли думкам не спиться,
І шибка зорями сльозиться,
Я чую твій дитинний сміх.
Твоє обличчя молоде –
Я бачу –
Світомолодіє
І сонце на тінисті вії
Погідні промені кладе.
Не плач ніколи.
Не марній
І не марнуй літа намарне –
Життя таке напрочуд гарне
В цій безпросвітності жахній!

Блакитний мед
серпневого
повітря.
А я -
малесенька
бджола -
туди,
де сонце
квітне!

Сон пресвітлий на пляжі замучив,
У шезлонгу дрімаю, присів…
Й відчуваю цілунки жагучі
Я на тілі своєму усім.

Спершу мов несміливі торкання –
Ніжні дотики лагідних уст…
А тоді – так немов наяву,
Все палкіше, немов би востаннє…

Аж од ніг, аж од кінчиків пальців –
До чола і обвітрених брів!
Я, захмелений, просто звивався –
Під цілунками тими горів.

І - червоний увесь від навали –
Я прокинувся серцем цвісти!..
То – так сонце мене цілувало,
Наче ти, наче ти, наче ти!!!

4.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013), Крим, «Маяк».

Пародія
Я влаштую тобі терапію... народну,
Ту, що звикли сприймати як "нетрадиційну"...
Не впущу до палати медсестру ані жодну,
Чи тебе заберу на півдня... в інфекційну...
Та не бійся ти так! Я не збочена "вліво",
Просто випадок твій вже запущений... дуже...
Вітаміни подіяли швидко (на диво!):
Ну, тепер ти вже мій... Витри носика, друже...
Проведемо сеанс у режимі "швиденько"...
Не стогни і не плач, бо ще "зав" увірветься...
Я тебе розітру, розігрію гарненько,
Поцілунками вкрию по всій області... серця.
...Не буває смертельною доза. Це смішно.
Я надіюсь, людина ти все ж витривала...
Як подіяв наркоз! Просиш ніжно-преніжно:
- Хочу ще... аби ти... мене знов... лікувала...
Медсестричко... моя... Мені мало ще...
...Мало...

2013