Із срібної павутини бабиного літа
Виткала таке чудове мереживо осінь,
Поміж дерев розвішала, нехай сяє звідти,
Мов серпаночок прозорий.Та й моє волосся

Мережива того колір нині уже має,
Між русявого снується срібна його нитка.
Але осені у серце я ще не впускаю,
Там мелодія лунає хай літечка-літа.

2023 р.

Так її в обіймах душить
Невгамовний буревій,
Що від болю стогне груша:
Перестань… Спинись… Не смій…
Я від пестощів немилих
Натерпілась досхочу, –
Смагле листя розгубила
І на холоді тремчу.
28.10.23

о міфу фіміам… ні сміху… ні сльози…
і виживає тінь сліпого архетипу…
жертовна кров тече судинами лози
помре любов одна… ні окрику… ні схлипу…
і залисніє лист осіннім янтарем…
Міда́с ковзне плечем замисленого лісу…
нависне рідний дім небесним вівтарем…
прокинеться Улісс… зостанеться Каліпсо…
усі стежки – в казки… лякливі… безпощадні…
і стеляться нитки під ноги Аріадні…
Фома поміж епох розмахує руками…
і забирає Бог дівчатко з сірниками…

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха,
Коли юдеї різали побратимів тільки за те,
Що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,
Не поталанило Виговському й Дорошенку,
Ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..

І.
Видатний український поет
Написав шедевральний сонет
І вчинив офігенний банкет
За державний, звиняйте, бюджет.

ІІ.
Видатний український поет,
Начитавшись московських газет,
По тяжкому сходив у клозет
І загидив увесь інтернет.

ІІІ.
Видатний український поет
З бодуна шугонув у бухвет.
Засосав і таке написав,
Шо дурдом три доби зависав.

Тілом шастає дух престарілий
І відверто штовхається в нім
Досить справно, по-батьківські вміло
За добу, через раз, разів сім…
Я і так, я і сяк - ніц контакту…
Вже й благав і просив: - Не гріши!
Дочекатись нічного б антракту -
Розкроїв би завчасно пошив…
Та не впоратись нині одному…
Від народження дні… хай їм грець
А тим більш й дефіцит на солому…
Ну а що як встелю вітерець?!.
24.10.2023.

Поет не може не писати,
все стерпить праведний папір —
у тихім затишку кімнати
з думок народжується твір.

Оздоблена барвистим словом,
крапками, комами, тире,
сльозами зрошена і кров'ю,
поезія в безсонні мре.

У вірші образи ліричні...
з пера немовби із ковша
стікає у безмежну вічність
творця знедолена душа.

А хтось читає і сміється,
паплюжить і бере на глум,
тому, що інколи до серця
торкнутись важче ніж до струн.


27.10.2023р.

Лист застряг в решітці, що вікно
відмежовує від в’янучого світу.
Дякую за нього! Болісно.
Розквітанням серце не налите.
Не зійшло посаджене зерно.
Не пустило пагони прекрасні.
Лишене непоєним, воно
стиснулось під збайдужілим нащо.
Нащо?
Справді, нащо ті ростки
на засаджених городиною грядках?
Лобода, а може й реп’яхи –
безладу першопочатки.

Лист тремтить в решітці, у вікно,
відбуваючи, ще трохи надивитись.
Від-буття настане все одно.
Поки у-бутті – любити.

27.10.23

Мов довгих марень явний вияв,
Чи серцем зроджений мотив, –
З’явилась ти, яку я в мріях
Ще юнаком собі створив.
Я упізнав тебе відразу,
Хоч сном солодким видавсь яв, –
І радо вимовив ту фразу,
Яку давно напам’ять знав.
“Люблю тебе…” Промовив щиро
І слів цих з пам’яті не стер, –
Любить тебе – це серця вирок,
Якому радий дотепер.
Люблю за те, що ти є поруч,
А не поділася кудись, –
За те, що рухаємось вгору
І не спускаємося вниз.
Моя красуне чорнокоса,
Моя любове зазивна, –
Ти стільки радощів приносиш,
Що щастя звідую сповна.
Зорієш ясно звабним світлом
І звеселяєш душу й зір,
Мені всміхаючись привітно,
Важкій порі наперекір.
27.10.23

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»
P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те, що досвідом беруть люди у природи.

Ваше ім’я – вітер…
Ваше ім’я – сім літер…
сім звуків – музика дивних арф
сім веселкових фарб…

Ваше ім’я – тайна
слово моє – останнє
послані в небо сонми осанн
світлої панни сан…

Ваше ім’я – хвиля
крила мої накрила
сили і слабкості вічний сплав
все що я проспівав –
Ваше ім’я…

Лоскоче ніжно ялівець…
Мандруєм поглядом по небу…
Бо саме славний острівець -
Нічна самотности потреба…
А зорі?.. в зорях ясен цвіт
Там десь обійстячко бабуні
Поміж цимбал, поміж трембіт
Шепочуться багатострунні…
Аж ялівець принишк, завмер
Не кожну ніч такі сюрпризи
Цікаво, хто гіпнотизер…
Хіба голубка? голуб сизий?
Невже я знову в снах наснив
Не може бути… щось аж надто
Почнем набігом від ціни -
Як шанував й навчав нас тато…

Та відколося "чомусь"
Відсторонилося у часі…
Щоби дістатися комусь
В новій, до сказу, іпостасі…
10 - 23.2023.

Усе було на нашому віку:
любов і зрада, успіхи і горе,
краси і болю море неозоре
усупереч і завдяки совку.

Буває, із вологими очима
викреслюю минуле у журбі
за тими, що лишилися живими,
але свідомо зрадили собі.

І це найтяжче із переживань,
яке або нікого не прощає,
або не уявляє того краю,
де Інь урівноважується Янь...
у світі нереальних сподівань
омріяної долі не буває.

10/23

Дівчина, що блукає тонкою ниткою сузір'я
Ти шукаєш любови чи може прислів'я
Яких слів тобі треба знайти
Ти серед космосу, ляж і засни
У маренні знайдене скажеш
Що побачеш розкажеш
розкажеш мені
хто прийшов до твого легкого тіла у ві сні
Які слова ти сказала
Що за прислів'я згадала
Я сказала йому лиш одне
Я кохаю тебе, як саму себе

Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!

Ви уявіть собі – у лісі заблукали
без компаса. Дорогу як знайти?
У школі за дерева вам казали,
як північ або південь віднайти.

Я вам дивуюся, усе елементарно!
Вас кури засміють, не те що півень –
гадаєте, ходив до школи марно?
Ялина – північ, ну а пальма – південь!

Пам'яті А. П.

І помолитися б хоч, бо за душу – хтозна, чи є кому,
але у горло немовби троянда чорнильна вилита,
і підіймається шкірою з шиї узор під вилиці,
щоб не пустилося слово на докір Тобі – далекому.

Боже, це Ти близько неї чи янгол Твій грав мелодію
згубної ночі, що цілила в очі у зливу бліками?
І багровіли, мов свідки а чи придорожні злодії,
клени, до крові поколоті часом, не Анжелікою.

26.10.2023

Ще вчора дощ мрячив холодний
І затишку як не було,
А нині виглянуло сонце
І розсипає скрізь тепло.

На струнах бабиного літа
Вже виграє пустун-вітрець,
Мелодія лунає срібна,
Що ноги просяться в танець.

Кленовий лист багряно-жовтий
Кружляє й падає в траву.
Дивує знов красуня-осінь
Й дарує чарівну красу.

2023 р.

Звечора дощило, а на ранок
Тішиться туманами земля, -
І на неї тиша олов'яна
Довгою мовчанкою лягла.
Мокрою завісою закрите,
Від очей сховалося село, -
І в задумі снить собі про літо,
Що кудись поспішно утекло.
26.10.23

Пріючи зупиняюсь посеред дороги
Тягну сумки у місце де крапка на моєму смартфоні
Новий хостел, авжеж, ну хоч не на дворі
Не забути спитати від вайфаю паролю.
Зупиняюсь перед залізним парканом
Зухвалість пропала
Мрію про сигарету
Нарешті приймає мене якась дама
Потягало її життям напевно.
Жалкую, невдовзі, що не слухав ту жінку
З повним мішком шукаю вбиральню
Вриваюсь в кімнату, де є добрі люди
Схоже завадив їм, та все ж підказали.
Пройшовся районом, в такому не був ще
Не був як жилець, а так звісно ходив
Всюди лиск автівок, акуратні газони
Відчував себе злодієм серед тих хто це життя приручив.
Кімната забита, всі сплять перед працею
Гори сумок під столом і ліжками
Веду себе тихо, лягаю на нижню
Яка дивна удача, не люблю високо спати
День другий, 12-та, не дихаю носом
З вакансією мене таки намахали
Читаю дурниці що пише куратор
Не довга зупинка, час знову речі збирати.

Ще до війни, задовго до війни
Він нам сказав: - Помру на полі бою…
І сяєво котилося за Ним
І снилась кимсь ця зустріч неживою

Вертались мертві душі із небес
А біль і плач розсипали по небу
Дитя просилось в рідний Херсонес -
Все рівно зупинився би хто - небудь…

У затишку прогноз - зелений сад…
Зібрались на хвилинку побратими
Задумавсь я, і мовив навздогад:
Чому мене немає поміж ними?..

Та незалежно часу і пори
З виною поміж хвилі - не реально
Інакше б я себе не сотворив
Подробиць тут присутнісь - нелегальна…
23.10.2023.

Та досконалості ніколи не очікуй!
Портрет світанку залишай без ока!
Хай висне зірка непримітно – збоку,
мигтить від страху перед прийшлим віком.

Нема їй ліків, все прийде напевне –
наврочене, намолене, неждане...

З чужого зору хутро звіра – тьмяне.
З чужого зору пір'я птахи – темне.

Малюй дитинно, так, як ляже пензель,
хай і стиратимеш завершене руками,
а зіркою, що сіра, наче камінь,
мов каменем, прикриєш власний вензель.

25.10.2023

Похилило знову верболози…
Пробудились вранішні дощі
А на зустріч пруть молоковози
Жаль, що не дізнаються хрущі…
Із яких причин повисилялись -
Не дізнаюсь, як би не хотів
Не про те гуділи й вихваляли…
Світ таки, мовчу, осиротів…
22.10.2023.

Дивилась на сонце,
А він говорив про відносність.
Про вічну залежність від інших,
Незмінність, про страх,
Що часом приходить непевність
Та невідоме,
Про те, що відоме
Давно, як усім, відтак
Відносне.
Дивилась вона у вікно
Та, майже не слухала,
На сонце зимою дивитись простіш. Голоси
Здаються далеким відлунням чогось
Невідомого,
Мов зграя лелек, що прямує на поклик весни.
Незчулись, як шибку прозорого, білого дня
Розбив на осколки впустивши в кімнату тіні
Місяць. І дивилась на місяць
У місячнім сяйві вона,
А він говорив про відносність, непевність та вічність.
Та раптом замовк. Озирнувся
На неї. Вона
Оголила свій стан. Світло смужкою
Цмулили двері,
І тут пропадала відносність поезії, та
Історія ночі, залила чорнилом папери.

03.02.2021

Моя Україна від горя змарніла
І мучиться важко роками без сну,
Бо ворог невидано осатанілий
Продовжує далі криваву війну.
Моя Україна борониться мужньо
За правду і честь, і свободу свою, –
Давно вже убивці численні й потужні
Знеславили рід свій у смертнім бою.
Вже варто засвоїти кривдникам лютим,
Що нас не лякають чужі батоги, –
Моя Україна позбулася пута,
В якому морили її вороги.
Моя Україна втомилась ридати
І щемко тужити в диму та вогні, –
Потрібно скоріше здолать супостата,
Щоб стали безжурними ночі та дні.
25.10.23

Досить вже, їй-богу досить
І зірви, бо інший скосить
Ой цікаво… Ой красиво
Правда, трішечки плаксиво…
Підітрем… не хай… припудрим
Всадовим на руки мудрим
Я ж казав занадто, досить…
Вибачай… слідкуй… покоси…
22.10.2023.

(Присвячується сестричці Людмилі)

Рік минув, як ти пішла у вічність,
Залишивши рідних на землі,
І квіткову оксамитну ніжність,
Що пахтить лілеями в селі.
Кинула доньку, онуків, хату,
В самоті згорьованій — мене.
Говорила на прощання брату:"
Повернуся, все лихе мине.
Скінчаться війни криваві будні,
Заясніє сонячна блакить."
Як тепер дивитися в майбутнє,
Коли серце жалібно щемить?
Ой, сестричко, як без тебе гірко,
Світ змілів і відцвіли сади!
Запалив Господь у небі зірку,
Щоб палахкотіла в час біди
Твого серця золота лелітка,
Осявала наш тернистий шлях.
Відпускаю... хай тобі, лебідко,
Зоряно живеться в небесах!

13.10.2023р.

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

І
Думою-поезією лину
з вирію у рідну Україну-
матір як відлучене дитя...
озираю гори і долини,
п’ю повітря вільної країни,
що будує інше майбуття.

ІІПадає Дунай у Чорне море,
де вирує не біда, то горе,
віє буря, виє ураган
і лютує братія по вірі,
бо не люди... нелюди і звірі
умивають кров’ю океан.
Та не омине лиха година
тих, кого чекає гільйотина
на моїй і на чужій землі.
І Харон готує кораблі.
Парами і юрбами... окремо
відлітають душі до едему
як у вирій білі журавлі.

ІІІВід війни немає панацеї.
Фабула поезії цієї
і її таємна течія
плине за межею житія...
.......................... ..............
силабо-тонічна та уроча
жевріє надією щоночі
непомітна місія моя.

10.2023

С.Ш. з днем народження :)

я хочу тебе любити
дозріле цілком бажання
його розсипає вітер,
навідавшись на світанні,
на юні бруньки проміння
на сплячі у листі роси
в пробудження шепотінні
дозволь обійняти – просить
дозволь пригорнутись ніжно
і доторком залишитись
чуттєвим, палким, наскрізним…
я хочу тебе любити

02.10.23

Досить про незбутнє. Дивне. Відболіле.
Відбуяло суттю. Поламало крила.
Не дало надії. Мрії загубило.
Наче не раділо. А чи мало силу?

Відійшло невірне. Зубожіло з часом.
Що роками гіркло, лиш здавалось ласим.
Все заполонила невимовна туга.
Те не стало милим, тішило що вуха.


Віджило речисте. Та не відпускає.
Серед сонму істин іншої немає.
От і вся розмова. Годі про порожнє.
Ненаситне знову пам'яттю тривожить.

Дай прокинутися вранці…
Вражий сину, що ж ти коїш?
Збочень власних обірванці…
Після всього хрен загоїш
В будні обстріли… недільні
У свята, у непогоду
Ви ж насправді божевільні
Сатані Пу-пу… в угоду
Пройде вік, а слідом сотні
До дрібничок все згадаєм
Ваші мерзості гидотні
Конвертіруєм…
Навзаєм!!!
22.10.2023.

Щербатий місяць визирнув з-за хмар
І посвітлішало, здається сіре небо.
Осіння ніч.В полоні її чар
Кожен із нас бував таки, напевне.

Вона підморгує лукаво раз у раз
Золото-зорями й в обійми свої кличе,
А вітерець пустун і ловелас
Лишає поцілунки на обличчі.

А нічка все всміхається комусь
І стелить рушники шовком розшиті.
Ніколи у житті нам не забуть
Оті казкові неповторні миті.

2023 р.

Коли припинять гримати гармати
І будуть лиш комбайни на полях, –
Не стане більше мати сумувати,
Тамуючи в очах страждання й страх.
Коли дими розвіються над світом
Та щезнуть боязливо вороги, –
На батьківщину повернуться діти
І щастя запанує навкруги.
Коли загояться смертельні рани
І трохи заспокояться жалі, –
То стануть нерозлучними кохані
На квітами засіяній землі.
Коли оця війна несправедлива,
Немов прибій на морі, відшумить, –
Ізнов життям бриніти будуть ниви,
І сонця жар втішатиме блакить.
24.10.23

Вони стоять над морем туману.
Хвилі...чайки... місяць... вечірній сплін.
І грають картини безодні на фортепіано,
Чіпляючись фресками ночі до білих стін.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя безкровні і надто сумні.

Вони стоять над морем, над морем туману,
Їхні очі лякливі мов рибки в прозорій воді,
У пошуках власних тінеї, і власного часу
Їм далі не видно, як далі за власні сліди.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

Вони не говорять, над морем, над білим туманом,
Де тишу розгойдує поскрип старої сосни.
І тільки стоять, і вдивляються безнастанно
На клуби привиддя, що тягнуть химерні сни.

Їхні довгі покручені пальці, мов лоза винограду,
І змарнілі обличчя, безкровні і надто сумні.

18.10.2023

Осінній потяг спізнюється вельми,
а ще учора неупинним був…
Поблимують вогні святого Ельма
оранжево уже яку добу.

Розмокла осяйна палітра часу,
затихла рейок скривлена струна.
Сльозами осінь спіле листя квасить
і свічі неба злизує туман…

Блукає тихо невагомий вітер,
зажурено мете сумний перон,
слова збирає із окремих літер,
а літерний – несе в забутий сон…

У ньому не вокзали, полустанки –
усміхнена із юності вона.
Та відхиляти не спішу фіранки,
за обрієм ховається весна…

Насправді, ти почуєш, Світе?
Полишине дитя своїми…
Ніхто й не відгукнеться звідти
Крізь сльози… крізь, не сміх, руїни
Глибокий тил… і знову обстріл
Добро чуже несеться звіром
А скирд вже тьма, скирдують попіл
Сказав би хто… я б не повірив
Нуждений страх віднині поруч
І трепіт шиб і той тривожний
А біль з -під ніг летить угору
Неначе я примерз безбожний…
22.10.2023.

Серед ночі колискою
В небі місяць повис
І яскраво полискує,
Сяйво сіючи вниз.
Срібні блиски наведені
Прямо в душу мою, –
Видно все, що всередині
Від сторонніх таю.
І ніякими ризами
Не прикрить таїни,
Бо світінням пронизаний
До душі глибини.
23.10.23

Окраєць літа в осінь вхожий…
Ніяк не випхнути, отож
Можливо… звісно - прояв Божий!
Візьми хутенько і примнож…
Допоки пані в розігріві
І неминучість - м’ятий слід…
Передивись й себе в архіві
Ти ж наче їй, звикай, сусід?!
22.10.2023.

Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.

ІДивує зоологія еліти
в політиці, поетиці, борні...
переживають іноді піїти,
що деякі вокабули гучні
у мові мають зайві голосні.
Аматори і (в)умні ерудити
обурені наукою освіти,
яка їм «заважа писать» пісні.

ІІОй, пишуть люди, коливають тишу,
кімвалять білий шум у голові
у читача, якого мода тішить,
але, напевне, авгури праві –
як на базарі чують, так і пишуть,
аби було дохідливо... усім...
навіщо та літературна мова
і правила граматики? Своїм
налізе... і на голову здорову –
усі щасливі... є оцінка сім,
аби лише почули їхні ямби
сонету та епітети нудні –
і цим усім пишаються одні,
а інші посилають дифірамби.

ІІІБогема коронованих еліт
видумує такі неологізми,
що в’януть вуха...
......................радує сучліт*
осанною, – ура соцреалізму!
Але міняти гасло ще не пізно,
якщо себе почує неофіт.

10/23

Ці хмари, що тягнуться над головою,
Говорять з нами про океани,
Про труби котелень, що сходять парою,
Про те, що вони забирають з собою
Душі людей, як осінні тумани.

Про те, що скоро сезон дощів,
Про те, що зима підкрадається Брейгелем,
Про те, що зготована для птахів
Пастка. Про те, що життя ефемерне,
Про те, що для тебе бракує слів...

20.10.2023

Волошки в житах - віддзеркалення неба,
Як обрій при заході сонця - то мак,
Ромашка-ворожка моргнула до тебе,
Повірити просить її пелюсткам,

Які наворожать щасливої долі
Та скажуть чи любить, хто в серце запав,
А півники та ще сокирки край поля,
Як вартові отак струнко стоять.

І на золоте полотно та зелене,
Що ткала природа й стелила удаль,
Узори лягли вишиванок чудесних,
А квітонька кожна на ньому - жива.

2020 р.

Припорошила паморозь місто
І в повітрі повисла імла, -
Різнобарвною ковдрою листя
Покривається спішно земля.
На ранковій ослизлій дорозі
Ще від вечора тиша німа, -
Прохолоді пручається осінь,
Але дихає дужо зима.
22.10.23

Вже осінь виплакала сльози,
схилили небо журавлі,
а я шукаю у знемозі
своє коріння на землі,
дідуся плетену колиску
за польським цвинтарем старим.
Змінилось все, що серцю близько,
за обрій кануло, мов дим
і не знайти у вертограді*
прадавніх нарисів сувій,
лише завія листопаду
кружляє в тиші гробовій,
куйовдить павітер чуприну
давно самотньої сосни,
можливо пращур пуповину
тут закопав серед весни?
А на вузькому перехресті
біля костелу край села
хтось загубив натільний хрестик...
Навіщо ж, Боже, підняла?

Вертоград* — сад

20.10.2023р.

Путіно́їд-
путіної́д.

2023

Тут у дворі кота спалила
одна скотина.
Добре зв’язала, потім обли́ла
його бензином.
І підпалила, і довго дивилась
на смертні муки.
Грала в війну – уявляла людину,
свербіли руки…

22 червня 1989 р., Київ

Запах гару, брязк металу
Де, не стишуючи хід,
Танки рухаються далі
Мимо хлопчика на схід.
Посірілий весь від пилу,
Як херсонський суховій, –
Він крізь шум кричить щосили:
І мене візьміть у бій!..
Тільки танки ці димучі
Біля нього не стають,
І тому досада мучить
Добровольця за статут.
Чом до армії за віком
Йдуть лиш тільки юнаки,
Хоч у нього превеликі
Ще відроду кулаки?
І нехитра це наука –
Бути воїнам під стать,
Раз із братового лука
Він уміє вже стрілять.
21.10.23

Знов ідеш, похнюпивши ніс.
Ну, чого ти?
Навіть місто навколо тебе
рожевощоке,
на перший погляд.
Ти ж бо — випавший з тасування колоди джокер.
Не потрібний собі, тим паче тому, хто поряд.
Востаннє підводив очі на перехресті, коло церкви,
де старіє вкопаний дороговказ.
Довелось обирати із двох доріг
і ти вибрав найгірше — нас.
По жовтим цеглинам украденої бруківки,
До карткових будинків з однаковим номіналом.
Головне, щоб не було вітру, а так нормально.
Навіть можна жити, та це не точно.
Заблукалий чужинець,
студент-заочник,
скинутий у таблиці на саме дно.
Нíчого з тебе взяти нормальним людям,
хіба що...
Покажеш знову свій фокус?
Перетвориш воду в вино?

Дякую усім за човен!
Ну а вам й собі, за весла!

У Тільця в обіймах Овен…
Самота нарешті скресла!

І відчалили з мовчанки
Обіцявши повернутись…

Котик муркав щось на ганку
Най боявся ворохнути:
Надбання своє пухнасте
І до того ж ще й ігриве,
Невибагливо смугасте,
Застережливо правдиве…

День як день, хіба що взимку…
Не сміши, бо доведеться
Віднайти оту шпаринку,
Що Життям у світі зветься…
20.10.2023.