Лечу за небокраєм навздогін
З очима королівського пінгвіна,
Лечу на Схід, де мудрий жив Ібн-Сін,
Бо я люблю читати Ібн-Сіна.

Говорять, що вмирати треба там,
Де народився, де твоя Вітчизна,
Але ж немає тут життя птахам,
Тут не життя, тут вічна, вічна тризна.

Тут стільки вже обіцяно було,
Що зовсім не лишилося вже віри,
При владі тут вгодоване мурло,
Котре коха пінгвінів у всі діри!

Оцю любов я на собі відчув,
Це почуття, мов проковтнув гидоту,
І з висоти пташиного польоту
Тепер я бачу: дурень же ж я був!!

Я усвідомлював так болісно ту суть,
Що скрізь в верхах -дегенерати ниці,
І з їхнього добра пінгвінів жруть
Руді й нахабні виродки-лисиці.

Нас до межі такої прірви підвели,
Що далі – нікуди уже, могила,
Та ми усе ж таки птахи, хоч не орли,
І я згадав, що в нас іще є крила.

І я зробив назустріч прірві крок,
І вітер сам здійняв мене угору,
І я покинув цю Содому і Гоморру,
І полетів на Схід у край казок.

А ти, країна бидла і рабів,
Чиновників і бандюків країна,-
Гуд бай, на тебе чхати я хотів
Із висоти летючого пінгвіна.

Вдягнувши пояс вірності на очі
І ув*язнивши тіло в паранджу,
Сховаюсь я за темрявою ночі,
Сховаюсь і нікому не скажу.

Я буду десь за сивими дощами,
За листопадом, що повзе у ніч,
За журавлиним клекотом прощальним.
Ти не шукай мене там і не клич.

Сховаюсь я від тебе якнайкраще,
Та прийдеш ти тим образом зі сну.
Відчую я твій смак гіркий, неначе
Зробила осінь чай із полину.

Відчую я на відстані твій запах:
Гріхом ти пахнеш, літом і вином,
Ще ароматом чабрецю і м*яти,
Ще морем, сонцем, полуденним сном.

І погляд я відчую твій сміливий,
Він кличе у незвідані світи.
Тебе відчує моє спрагле тіло –
Тепер його володар тільки ти.

Почую я твій голос серед гілля,
Бо то не вітер в листі шелестить,
І це не він шепоче про весілля
Й співає про кохання через мить.

Вдягнувши пояс вірності на очі,
Я думала, що відверну біду.
Сховаюсь я за темрявою ночі.
Та все одно сама тебе знайду.
17.10.10г.

Світ облітає. У нього не вистачить сил
золота стільки тримати на плечах у кленів...
Світ облітає, а ти ще напрочуд зелений,
ти ще цвітіння кульбаби в мені не згасив.
Що мені осінь, коли зацілована я
травнями серця твого і липневою ніччю?
Світ облітає у срібло майбутнього січня,
я вже у літі навічно і вічно твоя...
16.10.10.

Витікають із хмар перестояні згірклі меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершився:"Самотність", - написано синім.

Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий світ заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Дише час: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Ні в дитинство, ні в сон, ні у ноги, як падають ниць.
Біла магма сльози поглинає сьогодні і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я - черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Нездійсненне бажання: шукати чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить незмінно - не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря, спинивши знервований біг
На око-лицях лиць, що тремтять у Всевидячім Оці.
Передчасне знання диким холодом цілить під дих:
Передчасне успіння - це сніг, що завмер на півкроці.

2003-2009

Пригости мене чорним вином у гарячому сонці,
на червоному тілі журба - як побита луна.
Я не вірю тобі, але вірю у тебе й за тебе.
Із осіннього неба готується впасти вода.
Я торкаюся пальців - це глибше, ніж можна пізнати.
Не кажи, що нестерпно; волога душа - як рука.
Не роздай мене світу, не перетвори на хвилину,
і не стань мені тілом важкого, як тінь, гайдука.

2010

я тебе розкохаю й забуду,
і подамся копати буряк,
нагнітаючи в серці огуду,
три разочки сплакну накрайняк.

чесно-чесно, і більше – ні разу
цей – останній(побачите!) раз,
ну й засів ти у душу, зараза, -
в тил, у профіль і в повний анфас.

бачу живо дебелу фігуру
в тілогрійці, прокуреній в дим,
як ти сіно громадив на хуру,
як ми... ой, що це я, іже з ним...

увижаються скрізь твої брови
і неголена пика твоя,
чи дою, чи пасу я корову,
чи веду її до бугая.

кожна річ на моєму подвір’ї
не пускає забути тебе,
свинка - рохне, чи півень- запіє,
чи вівця, щемно блеючи «бееее».

Пробачала тебе разів тишчу,
прощавай, отеперка навік...
Зеню-Зеню...На маєш!-навіщо
жмут оргиній мені приволік?

2010 р.

с. Старі Гачі

Не обещано нам судьбою,
Что по жизни – да налегке…
Поменяться хочу с тобою
Главной линией на руке.

Как же я тебя огорчила,
Доморощенная гадалка –
Рано с гибелью обручила…
Что ж, меняемся. Мне не жалко!

Но захочешь ли ты такую:
Тропку горную, птичий след,
Всю изломанную, двойную,
Странную… А другой ведь – нет!

Я настаивать не посмею,
Пусть останется все, как было.
…А что жизнь у меня длиннее –
Сильно в прошлой, видать, грешила… ;))

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.

Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі,
Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору.
Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони,
Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.

Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа.
Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин.
Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині,
В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.

На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно
Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто.
Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля
Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.

Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе…
Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу.
Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно.
На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно.
6.10.2010

пірат некарибського моря,
горобчик, але не джек.
мої кораблі говорять:
здамося йому без жертв.

мої кораблі готові
до зради. вночі підуть
на світло чужої крові,
блискучої, наче ртуть.

а він усміхнеться хтиво:
це море на щастя, пий.
і пахне медовим пивом
папуга його сліпий.

несправжній пірат - заплачу...
не мачо, не джоні депп.
а море росте, неначе
не море воно, а степ,

де кит, горобцем вдавившись,
здригається від судом.
рукою махне всевишній,
і кров перетворить в ром.

Він кохається мляво, постійно збивається з ритму, відчуваючи, як росте похвилинно його хвороба. Потім іде на кухню, і з фільтру починає курити. Задивившись у чорне, здригається, хмурить лоба.

В цей час відбувається осінь - не та золота, наче рибка, - а така, коли застрягають студентки підборами у болоті. Ранок приходить повільно, сміється у вікна хрипло, примушує усі свята і плани відкласти на потім.

І він теж відкладає слова, наче ікру, у сховок. Їсть її пасту, різотто, мозок, печінку тощо. П"є її чай індійський. Запевняє, що все казково. А вона ледь чутно плаче. То вона плаче, то дощ.

Ще вона ховає від нього дзеркало, ноутбук, газети. Ховає ножі, телефони, календарі, своє обличчя. А він вірить: якщо часто підходити до вікна і кричати - "Де ти?", з дня на день почнеться зима і його покличе.

Мэри хлещет джин с бутылки.
Мысли, мысли, как из крана.
На лице - морщин прожилки.
Истезанья фортепьяно


За стеною. У соседки
Сын. Он скоро станет Бахом.
О стекло скребутся ветки,
Рвутся в дом. С наскока, махом



Решено. Разрублен узел.
Джин без тоника. Так горько:
Увядание иллюзий.
Генеральная уборка


Там, в душе, где соль и раны,
Где тома обид разбухли.
Мэри ждёт звонка и манны.
Жутко жмут под вечер туфли.


Тушь размазана. На платье -
Пятна. Мрак. Стенанья Глинки.
Заливает джином счастье
Мэри. Мутные картинки


За окном: плащи, дороги...
Город вновь меняет маски.
Мокрый ветер лижет ноги
И, как шавка, просит ласки.


Жизнь течёт - сквозная лажа.
И надежда молча жухнет.
Мэри, Мэри... Проще - Маша
Хлещет джин одна на кухне.


2010 г.

Долі перегорнута сторінка...
Спогадів притихлі голоси...
Наче рання осінь - літня жінка
В аурі прив'ялої краси.

Втомлена, сумна і непомітна,
Та чекає й досі в кожнім сні -
Юність, що мов птаха перелітна,
Так зненацька щезла вдалині.

Рання осінь... Може, ще не пізно
Погукати з вирію любов?
Ще душі у клітці буднів тісно,
Ще вогонь жаги не охолов.

Є ще шанс затримати значиме,
Щось незгасне - ще в очах цвіте.
Наче купина неопалима,
В серці жінки - літо золоте.

04.10.2007

Блукає осінь в позолоті втрат.
І б’є дощами навідліг у шибку.
Колись – один на двох квітучий сад,
Тепер одному – дві розбиті скрипки…
Колись здавалось – вдвох летіти ввись!
А більшим щастя просто не буває.
Коріння слів вузлами узялись.
Листок останній списано. До краю.
І ти не той, і я уже не та.
І тінь не ляже на весільну сукню.
Коли остання взята висота,
Усі теорії відносності відсутні…

Я тебе розкохаю й забуду.
Стигне кава під стукіт коліс.
Їду. Вироком Вищого Суду
Наречена виходить «на біс».
Словникові ускладнення долі –
Тут щільнішає пам’яті крок.
(Певно, наші заручини кволі
Мали надто аморфний зв'язок).
Я тебе розкохаю і витру
Посилання на згадку про нас.
Бачиш, серця розструнену цитру
Я ховаю у сейф НЕобраз.
У жовтневій сонаті стихає
Щось, від чого б пожовк Мендельсон.
Я до смерті тебе розкохаю,
Мій прадавній, правіщий мій Сон.

Мишенятко у неділю
Побувало в цирку
І тепер плекає мрію,
Гарну та велику.

Наміру ніхто не змінить,
Навіть мама й тато,
Бо жонглером неодмінно
Вирішило стати.

Справа ця важлива надто:
Вдома без вагання
Узялося Мишенятко
Вже й до тренування.

М’ячиками жонглювати?
Зовсім нецікаво.
От яєчка взяти варто.
Це вже інша справа!

Розпочати із одного?
Легше не буває!
А учитися недовго! –
Два вже підлітає.

Шліфувалося б уміння
Й далі дуже вміло,
Якби яйко при падінні
Хоч одне вціліло.

Мишеня не розгубилось:
– Буду тарілками!
Лиш одна із них розбилась –
На порозі мама.

– На жонглера, бачу, вчишся?
Зовсім я не проти.
Але зараз ти берися
Трохи до роботи.

Маєш тільки три хвилини
Щоб усе прибрати.
А для цього треба, сину,
Фокусником стати!

2010

Прячусь в комнатах я теперь
От осеннего светлого солнца.
Ты захлопнул в свое сердце дверь,
И звонок мне теперь не смеется.

Прячусь в комнатах от потерь
Жизненных сил во влаге
Слез соленых… Ты победил,
Как коммунисты в Праге…

Прячусь в комнатах от любви,
От ребяческой нежной глупости –
Незабытый мой друг, прости,
Не избежать мне участи

Удаленных из мира грез,
Желтой листвою в лужи…
Господи, как же сушит
После выпитой соли слез!

Прячусь в комнатах от хандры,
От любимой холодной осени…
Незабытый мой друг, верни
Урну с пеплом души! В ноги босые

Упадет голубая лазурь
И растает в серости лужи…
Льву не легкость лань и косуль,
А лишь вкус на губах их нужен…

Коли опадає листя
Чи сонце іде на спокій,
Чи вітер колише трави,
Чи просто ідуть дощі,
Ви знаєте, так написано
Не нами, а Одинокими,
Що десь у своїй заграві
Виводять штрихи Душі.

Ви знаєте це напевно,
Без сумнівів і запитань,
Без допуску навіть думки,
Що Ваше знання мине.
Чому ж часом так даремно,
Без жодних підстав, відкрито,
У Вас виникають сумніви
Стосовно мене?
2010

Окрайчик сонця ще цілує обрій.
Он – чайки самотні. Так тихо, що й сон стерегли б…
І ніжиться хвилька на моря м’якенькій ковдрі.
Десь – вишня старенька, а корінь росте … углиб.
Вже сонні кольорові пазли міста,
Кохання співає на два голоси.
Ще теплий пісок. Тіла наші близько.
Здається, от-от – і народиться крапля роси…
Кордонам ця розлука не під силу.
Я все пам’ятаю: твій погляд, усмішку на смак
Думки примостились на руки, як птахи, красиво,
Далекий ліхтар у задумі закляк.
Тут пахне зоря бурштиново, щиро…
Обійми гарячі, шалені, безмежні, що (!) аж
Удвох полетіти б над хмари на власних крилах
І слухати серцем балтійський пейзаж!
Нас – двоє. Ще вечір розкішний навколо.
І слід на піску ще не змило. А мрії вальсують у такт.
У хвиль гобелен вплетемо нашу долю.
Аби лиш з тобою… Закохано й трепетно так...

27.09.2010

Хмуріє вись, од злих очей ховаючись.
В докОрах - незахищеність моя.
Не знаю, у люстерко літ вдивляючись, -
Чи світ змінився, чи змінилась я?

Нехай цей біль струмком із серця витече
І хоч на мить повернеться пора, -
Коли єство для дивовиж відкрите ще
І навіть смерть сприймається як гра.

Коли надії пагін
ненадломлений
Підносить вище небо голубе...
Мій світе, перекручений і втомлений,
Невже я справжнім бачила тебе?

Тоді, в дитинстві, доброму і світлому,
Коли усе - до серця й до лиця.
...Болить душі, мов птаху перелітному,
Дорога без початку і кінця.

2004

Я замісив багато глею,
Натер сухого ялівцю,
Бо панну віднедавна "клею"
Не осоружну, як оцю,
Що твердо вклалася на ложе
І "сотрясає тілеса", -
Не розкажу, мені не гоже,
Спокусо вража. Бо краса
Мене чекає у палаті
За номером нуль нуль один,
І намастити доньку знаті
Посмію я - плебея син.
Я натиратиму ще сонну
І управлятиму хребці,
Вона вдихатиме озону..
О, мізерабле, муки ці
Терпітиму востаннє, люто,
Бо заспіваю в унісон
Я стогону святої лютні...
... О так, спокусо, дивний сон
Мене рятує від образи,
Яку щоденно я терплю
Від панни Зет, яка одразу
Розбила серце з кришталю...

Упевненого профілю взірець
І впертих вуст усмІшка таємнича...
Повторюється іноді Творець,
Людські натхненно ліплячи обличчя.

Дивуюся. Дивлюсь - не надивлюсь.
Мов слухаю мелодію знайому.
На кожну Вашу рисочку молюсь,
Що вгадується в образі чужому.

Милуюся. Тамую подих, щоб
Миттєве не сполохати навіки.
І знічена душа - від того, що
Вже трішки любить... цього чоловіка.

2005

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

* * *

Так дышится лесам, и так, почти запретно,

в них дышит эхом звук, под свежей и льняной

рубахой каждый взмах и мускул так заметны,

так маленький олень бежит на водопой.

Полшага в тень ворот – и никого за нами,

нас манит высота, и, значит, неспроста

чуть видный огонек живет в оконной раме,

хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.

И с городом внизу поговорить нам любо,

прогнозов и угроз не услыхав опять, –

но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,

ближайшего дождя уже недолго ждать.

И вот он загустел, вот он грядет, как праздник

проснувшихся грудей под влагою рубах,

он обнажает суть всех зарослей и азбук,

в началах и путях, зачатьях и годах...

Он смоет накипь строк, он не оставит брода

мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,

и крикнет нам – глухим от лета и свободы:

напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..

Так смотрятся леса в немые бездны просек,

на тишине ворот – лишь эхо набекрень,

так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит

из пригоршней моих тот маленький олень.

* * *
На горький глоток, подноготную вечность
Ты сам себя опередил –
И вдруг догоняет непрожитый вечер,
Для коего нету мерил.

Когда сведены и гора и предгорье
И можно в серёдке прилечь –
Легчает, пока остаешься в зазоре,
Пока незлопамятна речь:

Еще твоя подлость не передалась ей,
Еще не настигла вина,
И речь как всегда проявляет участье,
Похоже, что только она.

Она утешает, как Ева Адама,
Целуя вовсю и всего,
И вечер горит в волосинке вольфрама –
С тобою одно вещество.

2010

Що ти робиш зі мною, oсене?!
Я ще мрію: простоволосою,
в літній сукні, ногами босими
йти по рідній святій землі,
милуватися в лузі квітами,
що дарує так щедро літо нам...
...Та – очима вже сумовитими
в небо дивляться журавлі.

Нещодавно мені наснилося,
що ти, oсене, забарилася.
...Та – на ранок дерева вкрилися
ніжним золотом сивини.
Я люблю тебе, осінь, різною:
безтурботною, злою, слізною...
...Та найбільше люблю я – пізньою,
і не бачу у тім вини!

Ти виблискуєш днями гожими,
на замріяну казку схожими –
осягнути ніяк не можу я
велич лагідну і німу...
Серце повниться хвилюваннями
від приходу такого раннього.
...Знай же, oсене: до останнього
сукні літньої не зніму!

Провів до сонних лип, аж за ворота.
Неначе за межу. Без вороття.
Щось мовив на прощання про роботу,
Даремність мрій і труднощі буття.

Затримав у долонях мою руку,
Мов виправдати мить гірку хотів...
До стежки нескінченної розлуки
Із власного життя мене провів.

І я пішла... І йду. Не озираюсь.
Душа палає болем, як болід.
Коханню сповідаюсь.
Сподіваюсь,
Що ти мені ще дивишся услід.

2005

Мармур неба індиго, і тихо
виринають зі сну ліхтарі,
запаливши ясу вогнедихом,
наче вправні старі штукарі.

Поволока фатальна впівока -
вії тінь - оксамитова ніч
у цю хвилю упасти звисока
хоче, тільки беззвучно поклич,

шугоне кажанячим польотом,
залишивши криваву зорю,
де в горлянки до сутінків-готів
ллється з обрію гаснучий брют.

2010 р.

Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
 
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями,
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
 
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому,
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
 
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
я тебе кохаю палко -
незакінчена lovestory
влізла в пам'ять, наче скалка,
і гірчить, як чорний ель.

не рипить баркас тривожно,
і вітрило не лопоче,
не звивається змією
прооливлений канат...
ти казав, тобі не гоже
у мої вдиратись ночі,
накидав стару ліврею,
і відчалював назад,

щоб назавтра повернути.
обіймав свою жадану,
обціловував словами,
присягав на ста вітрах.....
а вогка вечірня сутінь
поглинала пристрасть п’яно.
ти і сам тоді не тямив,
як глибоко вир затяг...

де ти зник, чудний рибалко?-
не гойдає пісня море,
і втомилася русалка
виглядати із-за скель...
в інший бік метнулись шальки -
то була чужа lovestory,
що розбилася об гальку,
срібнопінно, наче ель.

2010 р.

Старезні верби п’ють ранкову свіжість,
Дорога сонно вужиться в туман…
І крик зорі, що навпіл переріже
Останній сон,
Останній біль.
Обман
Нічних ілюзій скорчиться у вікнах,
І вороння із пазух чорноти
Витрушує на яворове віття
Осінній день, немов кисіль, густий…
Стрибне у скло пожовклим пілігримом
Листок тополі десь аж звідтіля,
Де вітер вив солоні мокрі гриви
Дубів козацьких…
І мені земля
Запахне домом, димом і дитинством,
Солодким воском росяних полів…
Старезні верби, хай вже не столисті,
Але такі малі мені…
Малі…


2010

По долонях ворожить клену
кароока циганка осінь,
просить золотом, гарно просить –
і вкриває траву зелену

п’ятипале яскраве листя.

Яворам обіцяє літо,
хризантемам – тепла доволі.
Всім віщує красиву долю,
а самій би лише надіти

горобини важке намисто…

Бреше солодко і яскраво.
За таке золотити – радість!
Вихваляє, лякає, радить,
ліву візьме долоню, праву…

І тремтять золоті і чисті

долі лінії в жовтім листі…

2009

І бачу - мріями і віршами,
Як сни ростуть із незабутнього.
Як день за днем стають чіткішими
Розмиті контури майбутнього.

Як проступають з невідомого -
Новими рисами й деталями -
Початок смутку незнайомого,
Кінець дороги, що за далями.

Як над коханням нерозтраченим
Пливуть століття за хмаринами.
І я всміхаюсь по-дитячому,
Десь між пожовклими світлинами...

2003

Відсип-но жару, осене!
Я вже прощала й до семи,
І сім разів по сім, та ця
Образа з тих, котрі серця
Іржею точать до кінця.

Твоє одвічне вогнище
Не загасити і дощем –
Ген верховіття у вогні –
Тож не шкодуй жарин мені,
Пали мій сум!
…Згорить чи ні?..

Між нами повня. Простір коливань.
Мовчання не ягнят, а кіз. У коси
Тобі вплітає серпень запах трав
І ніч оця мені тебе приносить.
Із молоком на писаних вустах
І джазом, що собою серце повнить
Твоє. Бо я… Я слухаю тебе.
Лише тебе, але по цей бік повні.

Між нами небо. Зорями бажань
Усіяне, наповнене по вінця.
Мої думки стрибають по зірках,
Мене до тебе наближає ніч ця.
Коза, кролі, твоє село і трави
Із росами щасливих наших сліз.
Я всіх люблю. Тебе люблю і повню,
І вересень, що ніч оцю приніс.


2010

Моя жагуча Сеньйоріто,
тобою пломеніє літо,
до тебе прилипає світ,
очей моїх пруткий політ.

Кради мене, цим ритмом, танцем –
охоплюй стегнами у трансі,
чаруй у рухах запальних.
Тебе я відчуваю в них.

Яка гаряча серця битва
оголює слова, о бритво.
Пелюстя одягу тонке
уяву гріє, мов саке.

Воно стікає і хвилює,
скрипково, пристрасно малює
переплітання хтиве тіл.
Зникає дах і небо – діл.

Тобою в танці я нап`юся
по вінця. В коливному русі,
тебе від ґудзиків звільню
на ноті лю`. У фарбах ню

переливатиметься ласка,
метеликом назвемо казку,
а поцілунком – дивну мить,
де тільки млість живе і ми...

Де нас нема – там тиша гасне
у неповторних нотах-пасмах,
виношує екстазне 'так'
і серце губить в танці такт.

(Caramba...
F..k)
14 Вересня 2010

Очі хочуть,
Свідомість - аж мліє,
Пульс танцює, неначе змія.
Ти – близька і далека,
Як Мрія:
Неосяжна,
Не тільки моя.

Всім даруєш усмішки-надії:
Розхвильовані, згубні, ясні.
Здогадатись боюся –
Не смію:
Що Ти хочеш сказати Мені?

Наші очі зустрілись,
Як долі,
Зупинившись :
На мить,
На роки?
Засоромились пристрасті „голі”,
Лиш твоєї торкнувся руки...
14.09.10р.

...коты кричат, как брошенные дети,
и в подворотне попрошайка-ветер
вчерашнюю газету рвёт из рук,
в которой красным обозначен круг,
где еле видимым, «слепым» петитом
написано о том, что в знаменитом
когда-то цирке – старом шапито
на распродажу привезли авто
в связи с отбытием владельца
в мир иной.
И фотография –
его со мной.

ах, о погоде, да!
была весна.

Но нынче осень, осень, господа.


2010

Из неосознанного сна,
из недопетого куплета,
из недопитого вина
и несогревшегося лета –

я нарисую на листе
глаза и капли на ресницах.
Как жизнь художника в холсте -
в них отражаются зарницы.

В них отражаются слова.
Какие? Вслух не произносят.
Там в них - Любовь. Всегда - права.
Она прощения не попросит

за то, что пламенем горит,
за то, что ураганом - крышу!..
За то, что ночь о ней кричит
другому сердцу... вдруг услышит?!

За то, что путая "дела",
без писем и предупреждений,
правее правых всех - пришла,
разбив стекло предубеждений...

Акварелі медові. Пірнають мазки в молоко.
Білий світ А-4 такий загадковий і теплий.
Ти малюєш картину натхненно і так зі смаком,
розсіваєш насіння палітри у небо над степом.
Пофарбована лавка і дошка тобі за мольберт.
Прохолодно у класі, але не збагнути до діла,
коли твориш окрилено, пристрасно перший шедевр,
що замерзли долоні, і руки, і вуха, і тіло...
Мій маленький художнику, скільки реальій земних
пізнавати прийдеться у холоді попри утому.
І тому намалюй мені зараз у кольорі сни.
Я прийду дуже скоро тебе забирати додому...

Жив поет, як і належить – бідно.
Вмер собі, то й що? – Так має бути.
Помирають не лише поети,
Помирають і звичайні люди.

А що був поетом – що із того?
Кожен у житті не лиш людина.
Хтось копає ями для померлих,
Хтось краде і зваблює блондинок.

А писати вірші? – дивні люди!
Краще б заробляли на вокзалі,
Чи в порту, чи просто двірниками
Щоб на хліб і традиційне сало

Не чекати подарунків влади.
Бо згори якщо дають, то душу
Вимагають не лиш від поета.
Знаю я і вам сказати мушу:

Жив поет, а чи живе, чи, може,
Геніальні написав трактати –
Нині хто, скажіть, читати буде?
Нині треба жити-помирати.

Бідно, чи багато? – що із того?
З вірою, без віри? Може бути…
Але як ховаємо поетів
То такі ми нелюди. Чи люди?


2010

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Новини і кава. Будень.
І кована мідь. І осінь
Сутула, стара, прошита
Словами вчорашніх снів.

Порожні розмови. Клапоть
Опалого неба. Вечір
Гортає хвилини щастя
Перстами брудних калік.

Минулі пригоди – кістка,
Кинута псам під ноги.
Ніч обіймає душу
Холодним плащем дощу.


09-10.09.10

Уходят всадники — и королевство пало,
Усталый ангел вновь забыл трубу.
Воздастся всем надеждам. И судьбу
Веков волчиц, и осень маргинала
Наполнят архетипы. И сознанье,
Влекомое и к Городу, и к миру,
Мгновеньем разорвет небес порфиру,
Что в день четвертый стало одеяньем
Для Истины. Укрытием от зла,
Волшебных ламп не пропуская блики.
И только предков горестные лики.
И Русь все ждет, как от весны — тепла.

Я випила до дна твої бажання, літо,
відверто, жадібно, несамовито,
як перед смертю п’ють,
неначе про запас.

Ти безтурботно спрагу гамувало, ніби
за це собі примірювало німб і
пекучим блиском цим
поєднувало нас.

То нащо ти тепер жадаєш так спокути?
бо келих не такий? йому не бути
нічим, крім келиха,
з якого ллється час…

залий мене відмоленим дощем,
залий –
я хочу пити ще!

Я для тебе, мій милий, ну просто суцільне «занадто»...
Незалежна й різка. І відверта (що так неприйнятно).
Надмір рухів і слів. Без жіночної плавності ліній.
Саркастична і пристрасна. Аж до судоми в колінах.

Надто рідна й чужа. Й трохи більше, ніж можна, жадана.
(це поки дискутивно, чи рима доречна «кохана»).
Недосяжна й нервова. І трошки занадто вродлива.
І обіцяна іншому, щоби «довіку й щасливо».

Ти пробач мені, милий, (як сонячно в бабине літо…),
Що таку тобі випаде так безоглядно любити.

10.09.2010

Не питай про майбутнє. За Сциллою – Море Утрат,
за утратами – долі непевні фіорди.
Невагомість життя у акордах аорти
не одразу відчутна. По краплі назад
витікаю у тебе навпіл не тобою,
щоб вертатись по хорді в дотичність ковзку,
по хиткому канату – вузькому шляху,
(що довірений обраним) вже не святою -
безнадійно простою, мов липовий мед,
розігрітий на продаж (на радість прочанам).
Ми старіти колись (всім на зло) перестанем
і народимось знову. Останній поет,
неодмінно запійний, бездарний і хворий,
розповість перехожим про марність надій
і в мовчанці у відповідь – чорній, німій –
він згадає про нас і про нашу «лав сторі»,
щоб «на жалість» (без грошей) купити повій.

Усилий сладостный итог:
Лежит у ног твоих вершина.
Ты покорил,
осилил,
смог –
Не зря зовут тебя
Мужчиной.

И, кажется, Фортуна ниц:
« Мой господин и повелитель...
Исполнить Ваш любой каприз
Готова:
всё, что захотите...»

А рядом,
молча,
за спиной
Горда,
как тёплый лучик с юга,
Судьбой подарена весной:
Жена,
советница,
подруга.

Как дополнение твоё –
Без славы, почестей и нимба:
Она –
«виагра»,
мумиё,
Женьшень,
целящий «за спасибо»!

Спасибо, милая, что ты,
Из пут фантазий очумелых
Меня «на землю» с высоты
Звала и возвращала к цели,

Что, направляя дерзкий ум,
Вперёд манила неустанно,
Спать не давала на посту
В объятиях дружка-дивана,

Что ободряла в трудный час,
Целуя нежно, словно мама,
За теплоту любимых глаз
Спасибо, женщина-нирвана!
6.10.10г.

А осінь починається шафранно –
Латунь небес у сонячних афішах,
Кленові вальси під фортепіано,
Лелечий сум, як музика на вірші.

Аж поки згіркне, димом зíйде терпко,
Зцілована в півсвітлі ресторанів,
І вже на сцені осінь-шансоньєрка –
Рудоволоса муза Модильяні.

Дощі, дощі… зітруть строкаті шпальта.
Їй до лиця печаль – сивини ранні,
Холодних злив надірване контральто,
Останній виступ у кафешантані.

Душі торкнеться щастя нетривале –
Короткий спалах золотого лету.
Мадонною брунатного вокалу
Назвуть її закохані поети.

Чаєм залитий стіл. Ми розсипаєм сіль.
Лампочка сорок ват. Вата, ножиці, йод.
З радіо чути рок. Осінь - пора весіль.
Не розшифровуй, це - осінь - таємний код.

Рани ховай, стрибай: осінь - життєвий драйв.
Дряпайся, вигризай кращий собі шматок.
Осінь - пора води. Наш орігамі-рай,
Складений власноруч, знов під дощем намок.

Знову є я і ти. З радіо ллється блюз,
А по блютузу - ніч - темна, жива, мов квас.
Я твій найдовший сон - ти у мені загруз,
Жодний неофрейдист не розшифрує нас.

Лампочка, чай, люблю. Тулиш мене до щік.
Радіо в стилі джаз. Йодом цілую біль.
Осінь - маленький звір, вимучений з дощів,
Вистражданий, немов - осінь - пора похміль.




осінь-2010