Ранок любов’ю вливається в жили,
Радістю сповнює кожну з клітин.
Вчора здавалося щось неможливим?
Нині я запросто впораюсь з цим!

Світ полюблю – і любов’ю воздасться.
Байдуже, що там кричить негатив.
В сонця і неба попрóшу причастя –
Щедро пригублю тепла й чистоти.

Точку опори в життєвій основі
В усмішці рідних укотре знайду –
Серцем відкрита назустріч любові,
В день цей упевненим кроком ввійду.
2011

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.

День – дінь!
Ховаюсь в тінь.
Там любі примари.
Там тепло – темно
І, достеменно,
не хмари
над головою, а теплі труби
і плити грубі
з бетону,
і ліжко з картону,
й ледь чути місто.

Примари облягли
тісно.
Бетонні стіни розтеклись
химерно тістом
сну: тепло – сухо,
осінь в лісі
грибним духом
в піднебесся
понеслась
в передчутті зими.

Примари за плечима
ходять, не чутні і не злі,
в калиновому намисті
по тонкому гіллі
і по сухому листі.
Не хрусьне ані шелесне.
Їх бачу
краєм ока:
ведуть мене
додому, наче
залога сторожка.

Повільно йду
між хащ,
з - поміж опеньок на корінні
вибираю кращі
на суш і на їду,
і на соління...
А сонячне між гілок миготіння,
а дятел метроном
опеньочки рахує...

Трамваю гуркотіння!
Це знову день прийшов за сном.
Гвалтує!

до 2006

Плащик не по погоде.
Тонок стекла висок.
Медленно переходишь
Площадь наискосок.

Болью утрат из окон
Вытечет день навзрыд.
Воспоминаний кокон
Будет ночами свит.

Сразу всего не стало.
Но не понять другим.
В гулких мешках кварталов
Эхом твои шаги.

Ветер закружит с летом,
Не попадая в такт.
А за тобою следом
Всё, что уже не так.

Всё, что с тобой отныне,
Всё, что отныне врозь.
В комнате, как в пустыне,
Лампы созрела гроздь.

Коли душа, немов каліка,
канючить сонця мідяки,
у краплі серця – море крику,
у сріблі місячнім – думки
скидають лебедине пір’я
і зодягаються в луску.

В тобі, забутий до сих пір я,
будую спомини з піску.

Піщини втіхи золотої
вбирають теплоту долонь –
і стіни дихають тобою.

Щоки моєї не солонь,
над морем чайкою озвися
і накигич вітрам себе –
до ноти вибраної тиші
із тремоло семи небес.
І надихáй – весни надúхай
неперевершено в рядки.

Коли в душі безмежно тихо –
ловлю на слухавку гудки,
на око припадають висі,
перо народжує слова.

У сріблі місячнім – умився,
у краплі – море вколисав.

29 Вересня 2011

Восени мені пишеться не так, як влітку.
Восени безпритульно і трохи щемно.

Я заглядаюсь на свою сусідку,
але поводжуся вельми чемно.
Не зупиняю її в парадній,
не домагаюся в ліфті тіла,
наче байдужий, ведусь порядно,
як джентельмен... А вона б хотіла!

Світ дістає, листопаде-брате,
дощем-самосієм із неба-олова,
словами, оціненими в карати,
що переповнюють вулик-голову,
спорадичним прагненням простоти,
марними спробами бути грубим
і одкровенням – допоки ти
не одречешся цієї згуби.

Восени мені пишеться, наче вперше,
з осторогою, з острахом, і – з бажанням!

Рибини хмар у небесну вершу
Запливають повільно, у славі й шані.
І дерева схиляються вздовж землі,
у падолисті – колючі й голі.

А мені, наче кисню, бракує слів,
що безмовно стоять поперек у горлі.

У цієї печалі нема розради.
І таке відчуття, наче віршам зрадив.

А сусідка...
Сусідка живе навпроти.
В її погляді зовсім відсутній спротив.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Я изучила правила игры.
Затянут вечер в легкую усталость.
Вы нынче одиноки и пьяны
И время до полуночи осталось.

Неспешно льется тихий разговор,
Мы оба балансируем на грани.
Скрываемся от тучи грозовой,
Не позволяя искренних признаний.

Вы снова и навечно влюблены
В случайных женщин с умными глазами.
Я принимаю правила игры
И с удовольствием играю... Вами.


2011

Самота, самота саме та!
Саме та самота і сум'яття.
Наче м'ята прим'ята, життя,
Нетривке, наче паморозь м'ятна.

Тільки мати тебе вигляда.
Тільки зливи ідуть з виднокруга.
Ти для когось – турбота й біда.
Ти для інших – пияк, волоцюга.

А для неї – орел ти і син.
Сокіл – то й не тримаєшся ґанку.
І дарма, що трави не косив
І води не приносив ні склянки.

Самотужки освоїть косу,
Мати сходить сама до криниці
І замкне, щоб сховати сльозу, –
Передчасно й раптово – зіниці.

Але мати іще вигляда.
Вигляда, бо на те вона й мати.
Самота, самота саме та!
І холодна, й терпка, наче м’ята.

18.09.2011.

Він чаклуватиме уміло,
Спокійно зробить все, як треба.
Затисне нитку існування
І нею вишиє життя…
Сини і доньки, їх весілля –
Панно від ліжка і до неба!..
Журба, і радість, і кохання,
І вчасне щире каяття…

Коли ж отам, де тонко - рветься,
Коли всі прилади – безсилі,
То візьме реаніматолог
У поміч кобзу – як набат!..
Й ослаблене озветься серце,
Й зернини, вистраждано-стиглі,
З очей покотяться - до слова:
Все зрозуміло й без присвят…

Кобзар - у білому халаті,
І лікар - в білій вишиванці:
Два серця у одній людині,
Любові дві, і два крила.
Дві грубки у промерзлій хаті,
Де ниці втримуються бранці:
Байдужість, чванство і безсилля…
Від злого кобза вберегла!

26.09.2011.

В мире, где боль беспричинна
И велика в одночасье,
Ходит по небу мужчина
С хрупкой надеждой на счастье.

И со стигматами веры
В злые словесные дали,
Где награждают сверх меры
Только за то, что не ждали.

Там нелюбимые люди
Встретят его у порога,
И удивление будет
Дольше, чем даже дорога...

В этом ответ на вопросы
О сочинительстве в целом
И о раскаяньи… Просто
Он это чувствует телом.

Он это знает и видит
В облаке, в каменных птицах,
В каждой отдельной обиде
Строк и пера на страницы.

В каждом бессонном рассвете,
Что после ночи – как праздник,
В доме, где глупые дети
Детскими книжками дразнят.

Урочистого дня відчиню золоту коробку,
розгортатиму довго строкаті її шалі,
і в останній із них смс-ку знайду коротку:
"З Днем народження, Ярку! Удачі! Я йду далі".

Ще між слів прочитаю: "Усе це - безперспективне,
ці хвороби, ці муки, та й знаєш, між нами - прірва.
Це ж лише оборудка - а значить, кого пектиме,
як котрась зі сторін однобічно її розíрве?

У стосунках важливе усе - почуття і гроші,
в нас, якщо і було щось, то згодься - занадто в міру.
Ти мене зрозумієш, я знаю, що ти хороший,
ти знайдеш собі кращу, хоч я в це й не дуже вірю.

Може, станеш поетом - тобі б тільки чуть завзяття,
видавав би вже збірку, блін, в тебе ж пристойні вірші.
Ну і ще поясню - ти старався мене зв'язати,
а для мене обов'язок - що може бути гірше?

Але найголовніше - ніколи іще так близько
не підходила я до ідеї свойого дому.
Медитація - це своєрідна її колиска,
перевірено на іноземцю - тобі відомо.

Він - красивий і статний, і - віриш? - йому - пофіґ,
що двійнятка мої ще не злазять самі з печі,
а в коханні, признаюся, він - взагалі профі,
хоч важливіше перше, а це - тільки так, до речі.

І люблю я його, як нікого в житті - що ти!,
а з тобою - випадок, ти знаєш - окремо взятий.
І, між іншим, я перелічила, це він - сотий,
ну а ти, відповідно - лише дев'яносто п'ятий."

28.04.2011

…збирати у пучечки полин, розтирати у пучках гірке-що-аж-сиве листя,
хоронити захололих метеликів, що Богові душі віддали
у нейтральній зоні моїх двох шибок;
поміж аркушів їх хоронити,
у товстих словниках
зі старим-ще-правописом,
без гачечка літери ґ…
…вервечки птахів проводжати,
за кожною гускою плакати:
долетить-а- чи-ні?
…і навчитись нарешті плести на спицях –
шалик для тебе
віру для мене
у те,
що сніги сьогоріч будуть такими солодкими,
що аж-аж…

Я не біжу за молодими,
Хай доженуть мене вони.
І рими в торбі за плечима –
Мені дорожчі за чини.

А поетична ця ракета
Завжди обгонить легко час.
Хотів її спинити – де там:
"Показуй, дядьку, майстер-клас!"

І хоч я трохи сивочубий,
Але не гнуть мене літа.
Як юна муза приголубить,
Усе на світі марнота.

“Напевно, зовсім ти нездатен,
І я тебе ураз навчу!”
Кудись веде мене вожата,
І б’є раз по раз по плечу.

Мовляв, оце за “очі – ночі”,
Ти до іменників прилип!
А Музи чують і регочуть:
“Ну що, поете, добре влип?!

І не шукай собі мороки,
Якщо не хоче – не навчиш.
І озирайся на всі боки,
Як за науку взяв ти гріш.”

А я послухав і до столу,
Виходжу в море – повний хід!
Стою на вахті ясночолий,
І п’ю очима небозвід.
2011

Ще сонце усміхається мені
Пожовклим сяйвом вересня мрійливо.
Із озера, неначе уві сні,
П`ю ласку заспокійливого дива.

«Усі свої тривоги залиши
І дай спочити обважнілим крилам" –
Висмоктує розпуку із душі
Рука вітриська-лікаря стосило.

Кущі куняють, обвиса гілля,
Мов руки, що од праці потомились,
І на плече голівоньку схиля
Берізонька, немов дівчина мила.

25.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

А вы когда-нибудь хотели
Бродить раскаяньем в лесу,
Где листьев жёлтые метели
Октябрь лелеет на весу,
И, голоса соизмеряя
С больной игрой полутеней,
Застыть предчувствием у края
Кончины этих светлых дней.

А вы мечтали, хоть однажды,
Над страхом вздыбленных дорог,
Увидеть ели в муках жажды
И поле, скрученное в рог,
И, не желая ошибиться,
Узнать по памяти – рукой,
Деревьев высохшие лица
С нечеловеческой тоской.

А вы когда-нибудь любили,
Хоть раз – мучительно, взахлёб,
И эти сны, и эти были,
И золотого клёна лоб,
И пни, схватившие корнями,
В слепом беспамятстве греха,
Под умирающими днями
Лохмотья стынущего мха.

У присмерку кімнати перший промінь
з’єднав крихку конструкцію квадрату.
Незрима рівновага так залежна
від золотої нанопавутини -
беспечна сталість щастя надто мнима,
бо навіть порух мій необережний
дозволить необачно роз’єднати -
усе. І світ впаде в мої долоні.




вересень 2011 р.

Как аукнулось тебе яблочко!
если б знала – опять сначала?
кем была ты? А стала бабочкой
у божественного причала.

Постэдемской памяти крашенки,
Ева-матушка-Несмеяна,
где-то бродит ещё твой старшенький,
неприкаянно-окаянно.

2011

«Мобілка», телевізор, комп’ютер і трамвай –
все мало нам і мало – іще щось подавай.
Он квітка розцвіта, збира нектар бджола,
у небі птах літає – подумаєш дива!
Колись Ісус – Син Божий – апостолів навчав,
бо Істини Господні і Абсолютні знав.
І лікував він хворих, і натовп накормив.
Та учні все хотіли іще якихось див.
Найближчого він учня – Іуду – попрохав,
щоб страту розіп’яттям йому улаштував.
Для того, щоб Учитель розіп’ятий воскрес,
той вкрив себе ганьбою, ще й переживши стрес.
До будь-якого чуда звикаєм швидко ми.
(Спровокувати сумнів – мистецтво Сатани.)

Червоні дуби і оранжеві клени,
жовта береза й зелена сосна,
сині хмарини в блакитному небі –
в осінньому лісі райдуга гра.


х - х - х


Облітає листя
з дуба і тополі.
Переміна місця –
переміна долі


х - х - х


З дерев повільно листя опада.
ЗолотАва і врочиста тУга.
Лавка у парку стоїть одна.
ПосидІти б на тій лавці з другом.

Убрід ріку печалі перейду…
Не озирнусь на берег не_свободи.
На хвильку заблукаю у саду,
розтану в чистім голосі природи.
І на палітрі райдужній її
себе відчую золотим відтінком.
Яка глибінь відкриється мені!
Яка п’янка – в мені – озветься жінка!
Ота, якою марив ти і снив.
Ота, що вже
у рабство будням продана.
…Зварю варення, ти його любив.
Терпким цілунком на губах – смородина.

2004(2011)

Поет, який ніколи не страждав,
Нагадує актора на котурнах,
І кожен новий вірш – нова з вистав,
Недопалок у театральну урну…

Поет без власних сильних почуттів –
Неначе самозванка-повитуха:
Прийма пологи в спопелілих вдів,
Маєток зводить там, де є розруха…

Коли нужденну юшку не хлебтав –
То він її і в вірші не скуштує!
Та юшка - реквізит в одній з вистав,
В якій рушниця на стіні нудьгує…

16.07.2011.

Я Вас люблю и снится каждый день:
Нависли надо мною Вы, как тень,
Скользя, как отмороженный тюлень.

Вчера отведали мы разных вин,
И в снег лицом вдруг шлепнулся один…
Перевернули – это Вы, пингвин.

- Приподымите, ему больно ведь!
Вы пятерых - в охапку и реветь.
Бока намяли, белый Вы медведь.

И вот с другим удрала я в луга…
Вдруг Ваша тень вполнеба надвига..,
Унизанные звездами рога

Меня с земли подняли на плетень -
Мстил за измену северный олень...
С тех пор - одна. С мозгами набекрень.

У клопотах невтомна,
в розвагах не_елітна,
жила людина скромна,
людина непомітна.

Всміхалася привітно,
про світле щось мовчала…
Людину непомітну
ніде не помічали.

Усі – в лице і в спину,
улітку чи узимку –
дивились крізь людину,
немов крізь невидимку.

Платити за образу
добром людина звикла,
та ось одного разу
взяла й направду… зникла.

І стала чорна дата –
до болю достовірна.
І виявилось: втрата
для світу – непомірна.

2004 (2011)

Я народилась
в далекій Волині,
Тепер проживаю
в Яготині.
У серці у мене
дві Батьківщини
І кожна по-своєму
рідна мені.

Там – я зростала,
до школи ходила,
Тут – народились
дівчатка мої,
Там – мені Мавка
пісні дарувала,
Тут – щебетали
доні мені.

Я вміло у серці
своїм поєднала
Дрімучість лісів
і блакитність озер.
Дві Батьківщини
в душі є у мене,
Котра рідніша –
не знаю тепер.

Надії – огризок окрайця.
Сліпма балансую над краєм.
Світ – пустка. Хоч неба хапайся…
…Вхопилась. Тримає.

В тривозі чекаю ранку, хоч, наче, чого боятися? -
Хмельницька сопе за стінкою, де ще ота Японія!
"Львів, Фукусіма, відстань" - набираю на Яндексі -
дев'ять тисяч кілометрів. Дивно - не заспокоює!

Начебто шмат дороги - це не сто сорок до Києва -
хмарі летіти й летіти - спритні цим скористаються.
Ще, може, японці придумають якісь електронні віяла
й направлять її до полюса, лише б зачекала станція.

А як не захоче і вибухне, Росія разом з Курилами
візьме собі всю Японію, чи що там од неї лишиться.
Світ покиває пальчиком і промовчить примирливо -
справа тонка - ця Азія, тут би самому вижити.

Спільнота ж і так - у клопотах, налякана недопалками -
із такими сусідами приходиться бути донором -
"Левова частка - знаємо! - осідає на Банковій,
але ж і до Чорнобиля докотиться кілька доларів!"

А тут ще оця імперія - боязко задиратися -
поверне вона до Заходу обличчя двощоке Януса,
а газ, як на сміх, затримає - і матиме мабуть рацію -
"Нині - епоха Азії!" - читаємо в Нострадамуса.

Хтось мене переконує - у сприйнятті глобальному
може усе й до ліпшого - (що значить, геополітика!) -
зараз все збалансовано, зараз - із ікебаною
і Європа, і Азія, кожну - своє болітиме.

Це й для природи корисно, з точки зору генетики -
("звичайно, коли дозовано", "мутація - значить розвиток").
Намагаюся вірити, та неспокійно, все-таки -
як би мені хотілося ще раз прокинутись вдосвіта! -

хай би Європа займалася проблемами евтаназії,
Азія теж (між іншим) - своїми східними тантрами,
наші й сусідські виродки бавилися б спецназами -
збрехав би лише Нострадамус про світову між мутантами...

травень, 2011

Нескорена, нездолана, невбита,

притлумлена, понівечена вщерть,

розхристана, просвічена, як сито

прозора і примарна ніби смерть.

Така ж, як смерть холодна й невблаганна,

нечаста гостя , зайда серед зайд,

сліпа й кульгава, бідна, безталанна,

життя гравцями загнана в офсайд.

Тобі немає місця в лоні долі -

людської правди вирвана струна...

Без тебе світ - що прісний хліб, то солі

на рани сип, щоб виїла вона

для тебе місце у німому серці,

у воду сип, що у очах бринить...

Ретельно замуровані бо дверці

в тюрму душі, де янгол божий спить...

Збуди його, тобі бо ймення - совість,

бо ти його скалічене крило,

допоки править серцем випадковість -

до того часу балом править зло.

2011

залишили ескорт. мовчазні, наче їх охоронці,
небеса нависали, прогнувшись до сонця грудьми.
троє екс-президентів ішли до води проти сонця,
з трьох міцних цигарок говорили до неба дими

сіли поруч, і тіні повільні, мов нафтові плями,
розтікались удаль, лоскотали корчі й поплавці,
троє довгих вудилищ дивилися просто і прямо,
наче очі ракет, що наведені точно на ціль

риби чули їх пізню розмову. і падало листя,
їм хотілось мовчати й минати. і кожен це знав,
і вдавав, що сміється, хоч більше насправді молився,
бо вже осінь, а в неї для кожного свій трибунал

і хотілося статися чимось простим і зникомим,
доки тиха планета ще крутиться на олівці:
просто тінню метелика, що прилітає на спомин,
просто пам"яттю риби в остиглій осінній ріці

Жінка танцює – немов віддається,
А віддається – неначе танцює!..
Доля, мов кицька, улесливо треться -
Ще без образи і спогаду всує…

Шлях від порога — покірною свічкою:
Лиш побажай – і розтанули відстані…
Без заборон, забобонів і відчаю –
Зріють стосунки, стриножені піснею.

Ген, десь попереду – зморщечки - промені:
Крешуть, і крають,і нижуть на вістря…
Біль ще не вибродив брагою споминів,
Ще всі означення – безкомпромісні.

Власні й чужі «обіцянки-цяцянки»
Ще не розпались на цур’я і друзки…
Танцю безтямна наложниця-бранка
Вірить в кохання, родину і друзів!

Дай, Боже, сили усе це не втратить,
А зберегти і примножити з часом!
…Жінка закохана поглядом вабить –
Бавить дитя своє з іменем Щастя…


29.09.2009.

Глибокі подвір'я, на яких уночі не чути нікого,
лише яблука падають в жостку траву, пробиваючи листя.
Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,
наче в кожній із них ще один голос прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,
пояснює мені речі – таємні та очевидні:
що навіть вода у вересні темною стає і мутною,
пам'ятаючи все, що з нею трапилося у липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,
прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,
що в жінок восени прокидається дивне вміння -
бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,
з брамами зачиненими і нічними трамваями
є прихистком для нас усіх із нашими голосами,
є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,
яка вже стоїть і чекає за міською стіною.
Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,
тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,
чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,
всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,
всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,
всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,
всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,
всім вам теплої зими і тихого спокою.

Інею вам на дахах, сонця на гратах.
Гарячої вам зневаги і знання головного.
Народжуйте веселих дітей.
Помирайте в своїх кімнатах.
Кидайте це чортове місто.
Повертайтеся в нього.

Не виринув з буднів, немов не вернувся із бою.
Без вісточки канув. А час, як ішов, так і йде…
Душа – не в жалобі. Солом’яною вдовою
За_вмерла у горі. І вірить у диво. І жде.

Чутки, наче круки, кружляють над зяючим болем.
Чуткам-бо не вперше – очорнювати висоту.
…Душа, як блаженна, тебе виглядає з ніколи.
І тужить. І вірить у силу любові святу.

09.2011

Що може щаслива жінка?
Ну, майже все. Запевняю.
Сміятись часто і дзвінко.
Щокою торкатись раю.

Ховати сонце в обличчі
І сяяти тихим світлом.
Дивитися прямо в вічі
І бігти супроти вітру.

А слово її - як птаха, -
У небо підняти вміє.
Без сумніву і без страху
Назустріч найбільшій мрії.

І так загорнутись добре
В обійми її розкішні
Вона - і ріка, і обрій,
Вогонь і зимова сніжність.
Щаслива. І це помітно.
Що ще ти їй можеш дати?
Зосталось завжди уміти
Єдину її кохати.
23.02.2010

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

Журбу осінню відкладу на завтра.
Опалі мрії встигну підмести.
Сьогодні сонце проситься у кварту,
А в руки – літом писані листи,
Ще теплі дотиком останнім...

Запахла м’ята босих вечорів
І спомин в одурманеному стані
У літнє щастя променем побрів...

2010

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

І вже тепер раптові перехожі.
І янголи втішаються не нами,
І летимо, розвіяні вітрами,
Кудись… Лише моя зрадлива осінь
Виводить пальцем на вітрині кожній
Сакральних слів забуті анаграми
І гострий профіль, так до болю схожий…

Пильнуйте ніч. Коли вона прийде,
Замайорять пітьми бентежні стяги.
І лицарі сумнівної відваги
На честь її співатимуть рулади,
На честь її складатимуть балади...
Пильнуйте ніч, коли вона прийде.

Тамуйте подих. Раптом це усе,
Що нам від неба лишиться на згадку:
Ковток повітря - свідчення достатку.
Все інше - морок, що ховає вади,
Все інше - порох, що воліє влади...
Тамуйте подих, раптом це усе.

Чекайте день. Він буде осяйним,
Якщо його побачать ваші очі
До сутінок іудиних охочі.
Втім, сонце пробачає чорні зради.
Втім, сонце - до Христа, а не заради...
Чекайте день, він буде осяйним.

2005 р.

і вставати рано, і спина затерпла.
ніч комарів цькує на стареньку лампу.
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?
все ж було нормально, заснув, як люди
під ток-шоу-футболи з вимкненим звуком,
а мене серед ночі щось раптом будить
та як гаркне над вухом - записуй, суко!
ну й сидів записував, а що мав робити -
в організмі надлишок словесних дріжджів,
а тепер от скриплю, наче віз розбитий,
мну в кишені цидулку з рядками віршів
та й думаю:
і встати мав рано, і спина затерпла,
і скільки зробити сьогодні мав би
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?

(переклад з російської)

Я в твоєму, люба, полоні,
Прошу, на балконі
Хоч на мить з`явись.
Звук струни під небом прекрасним
І зоряно-ясним
Зачарує вись.

Хай осяє усміх тьму ночі –
Рука стан дівочий –
Оповиє твій.
До світанку буду я радо
Співать серенади
Лиш тобі одній.

Тінь густіш од ночі мовчання.
Схід перед світанням
Сон блідий несе.
Світ не спить, та цього не знає -
У тиші дрімає
Наше місто все.

Заховає ніченька темна
Цю зустріч таємну.
Милая, з`явись.
Зір вогні – у ніжнім тремтінні,
А струни чарівні
Тихо пестять вись.*

4.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Клянусь Зевесом, город был прекрасен!
как свежий холст в объятиях лазури,
свет жемчуга из ожерелья Девы*,
его хранили виноград и розы,
и кипарисов нежная печаль.

Ты был везде, когда всходило Солнце
над полисом античной Гераклеи,
но где был Ты, когда огнём «священным»,
когда мечом Твоё писали имя
на теле белокаменном его?

Не знает голубь, сидя на колонне,
молчат о том театр, Зенона башня,
базилики молочно-тёплый мрамор
и сонный Понт, которому едино:
что варвары, что греки, что Орда.

2011

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

а панна спить, так, ніби і не осінь
вона, над нею ще ген-ген зелено.
густі чуби куйовдить вітер кленам,
благословенним
літнім
теплим
босим.

в її волоссі колосок згубився,
дорідний золотий, рум'янок, мята.
і коник польовий скрипкове свято
благовістить в її
вербовім
листі.

під тихими повіками небесно
мерхтять її річки, її озера,
ще осоружне військо чорнопере
не затінило
вигойдані
плеса.

а панна спить. не осінь ще, не осінь.
вві сні іде із кошиком ожини,
у ніч зганяє зоряну маржину,
де ранній місяць
сум на сіно
косить.

[1]
ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту

ти же знаєш, Тьома, в країні, де ми живем,
кожна сказана куля чи слово - футбольний м"яч,
що летить попід серцем, царапає за живе,
по живому царапає, Тьома, твоє ім"я

ти же знаєш: у спину вростає коріння цифр
із твоєї футболки, і як до весни болить,
як докупи збираються наніч твої рубці,
бо усім нам рахується стільки, як нафолив

бо ти знаєш, як боляче хвилями б"є Дніпро,
як ховається сонце за темні куліси хмар,
як несеш у пітьму роздягалень повільний крок,
як вмирає надія й приходить услід зима

а сьогодні і сонце нарешті зійшло для нас,
і за нас жовто-сині пляжі й бліді жінки,
що простять нам усе, що простити могла б жона,
і замолять нам наші старі договірняки...

[2]
...Тьома дивиться вдаль, у безмежжя своє пусте,
крізь нічний телевізор, неначе крізь простір-час,
доки диктор повільно розжовує склад гостей,
він пригадує все, що на тій стороні м"яча:

як він бігав за школу і бутсами рвав траву,
й липло небо на щоки, неначе бинти до ран,
і тремтіло під серцем гаряче "усіх порву",
як повільно писався зелених полів коран

як водив на старий стадіончик свою малу,
де з обдертих трибун скандували йому щораз,
а коли розпустили місцевий футбольний клуб,
його слава ще довго літала в нічних дворах,

як учився виходити з долею сам-на-сам,
як валили із ніг, як суддя забував картки,
як відходили друзі у тюрми й на небеса,
бо футбольне життя - то відбиток на дні руки...

[3]
...другий тайм ще тривав, але він уже бачив сни,
через сни проростала зелених полів трава,
тоді Тьома підводився з лавки для запасних
і чийсь голос низький його видива розривав:

ти же знаєш, Тьома, виходь і відтягуй двох,
виривайся вперед, замикай, замикай на льоту,
да пребуде із нами великий футбольний бог
на високому, мов оці небеса, посту...

А мить гірка. Не дивно. Бо прощальна.
Відчалюю, хоч наче ще й не час.
Ще є Почаїв. Та втекла Почайна.
Яких ще ждати знаків чи нещасть?

Це тільки спроба? Мабуть. Чи ж остання? -
Коли усюди - млака, де не стань.
І звістка ця - мені? До запитання?
А до якого? Стільки ж запитань...

Там також пастка? Часу? Парадигми?
А ця надія, що уже вмира -
мене розрає? Навпаки - подвигне?
Тоді - на що? Коли довкіль - мара.

І що залишу - віру чи омерту?
Як примирю чесноти і гріхи?
І воду - то живу, то знову мертву,
що із руки одної. І з ріки.

Чи оціню, чи викину в нікуди -
та, Боже мій, хоча б чи відрізню
Юдифі чин од поцілунку Юди?
І вбивчу правду - чи святу брехню?

А що, як все це гра? І в тім, що пусто
під золотим наперстком, є резон?
А генію - за гріх який - безумство?
(Це вже не я - Чезаре Ломброзó).

2011

Ірраціонально,
як у театрі абсурду -
раціо тихо спало
у вчорашньому сні -
ефір наповнили жести -
інтерпретація сурдо
нам іще не відомих
сакраментальних слів.

Цитувалися зойки,
рвалися горизонти
і вигинався простір
дугами наших спин,
читали абетку Брайля
пальців космічні зонди
і світовий годинник
чекав на раптовий спин.

Коли пролунало слово -
на хінді чи на санскриті -
і перестали перли
на мушлях очей рости,
тисячолітні коди
явилися нам - відкриті -
і стало все зрозумілим,
видимим і простим.

2011

Цей парк завжди чекає на людей.
Стоїш, мовчиш. По-справжньому щасливий,
Коли обійме затишком алей
Чи прихистить від весняної зливи.

Тримає сонце пальцями гілок,
Колише птаха десь у верховітті,
Щоб серед безлічі своїх думок
Ти обирав лише спокійні, світлі.

Він бачив мудрість давніх поколінь,
Тому цей час для тебе зупиняє.
Присядь, погомони з ним, відпочинь.
Він знає щось таке, що ти не знаєш...
Серпень 2009

***
Вот какие в нас хоромы –
окна с чистою оскомой.

***
Шло на пользу – пошло в трубу.
Во как жизнь на продув растрачивается.
Лучше видеть себя в гробу,
чем от слова – переворачиваться.

***
Трущобный транспорт – жигули,
остался в прошлом. День – резина.
Жизнь удалась. Ты – пуп земли
в бронежилете лимузинном.

***
Всё относительно –
возьмись... и отнеси, мой враг,
свой взгляд смирительный
к разряду – в пух и прах...

***
Муженёк мой – не дерьмо –
касса, мерин, теремок.
А таким как ты, "Дали",
я скажу – давай... вали...

***
Настаивать на всём – не стоит.
А если всё – то постоять бы
за место в сердце непустое,
чуть заживлённое... в день свадьбы.

***
Вместо шляпы – номер снял в мотеле.
Не прошляпил – отмотелил
время с бабочкой ночною вместе...
дальше – стих стал неуместен.

***
–Ну давай!
–Ты уже?
–Да!
–Ай!

31 Августа 2011
:)

Убий себе в мені, як теза - антитезу,
і на моїм чолі губами напиши:
"Ти був мені чужий - я лиш ішла по лезу
одного зі свічад розбитої душі".

А далі вийди в ніч - вже без свого відбитка -
і видихни слова, щоб зашептати страх -
хай буде чутно їх, коли не стане видко
уже тебе - сліпу в небесних дзеркалах.

А там, як увійдеш в космічну порожнечу,
то відмоли цей гріх неголосним "прости..."
і Бог тебе простить, і я не заперечу -
я вбив тебе за мить, як це зробила ти.

Здається, все вже сказане... однак
в душі моїй горить собі незримо
ота, що віддаю тобі "за так" -
моя гірка і недолуга рима.

І блимає вночі "джіпіерес",
і серце в тихі води не сідає -
здається, маєш право на прогрес,
дійшовши надболючо аж до краю.

Дивлюсь у прірву тихо, не змигну -
у ній на дні цвіте лілея біла.
А я зоставлю тут печаль земну
і стану абсолютно чорним тілом*.