Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.

2020 р.

Своїм очам не вірю,
Але пора вже та, –
Імлиста понад міру
І дуже золота.
Вона, скупа на ласку
І щедра на дари, –
За день міняє маски
Свої разів по три.
То сонечко сіяє,
То трошки задощить
І радості безкраїй
Жура прийде на мить.
Настало розуміння
Цвітіння і гниття, –
Мінливий час осінній,
Немов людське життя…
07.09.23

– Якби ти…якби ти…
Бурмочеш:
–Якби ти…
Звучить це так само,
як бити, як бити.
І іншу людину
можливо убити
твоїм недолугим:
–Як бити… як бити…
Як листя торішнє
в саду ворушити:
–Як-би-ти, як-би-ти,
як-би-ти, як-би-ти…
Не треба грішити
і Бога смішити
своїм недоречним
«…як-би-ти, як-би-ти…»
Єдино можливе
і справедливе –
це усвідомити фразу:
– Якби я!

06.09.2023

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,
Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів
Закривають сонце і під воду ідуть береги,
Островів,
Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.
Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,
Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни
І пір’я птахів проліта у моїй голові,
І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.
Вітрила лягли простирадлами снів, захлань
Із туманів здимають клівери їх до бушприта.
І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –
Безодня, що тягне по жилах дереворити.
Обрив.
П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,
Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі
Океан розливається хвилями з ложа твого,
Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.
Припливи. Відпливи.
Мілина.
Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні
І мариться, мариться їм нескінченна вода,
І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.
Де немає землі, немає причалу і берегів
Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Моя ровеснице доросла, –
Якби хотіла тільки ти,
То вже давно могла б наосліп
Кохання втрачене знайти.
Моя ровеснице дражлива, –
Якби бажала ти стрічань,
То неможливе все можливим
Відразу б стало без питань.
Моя ровеснице єдина, –
Якби близькими ми були,
То я б усі твої стежини
Квітками радо застелив.
Моя ровеснице русява, –
Чому щоночі в мрійних снах
Радію я твоїй появі,
Хоча вже старістю прочах?
Моя ровеснице кохана, –
Уже ніколи, певно, я
Тобою снить не перестану,
Ждучи терпляче щастя дня.
06.09.23

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою горло полощуть ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співати не вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

І розверзнулась прірва болю.
І затягує мене вглиб.
Засмокчу тебе і зневолю!
Між придонних безоких риб
чатуватимеш у глибинах,
виростиш ікла та злість,
роз’ятриш нутро звірине
та й розірвеш його…
Помстись!

Вириваюся, не даюся.
Пальці вчеплені у краї.
Як не вдержуся, най вже вб’юся,
най розплещяться ручаї
по бездонним отим глибинам,
де ворушиться лиш імла,
моїх любощів солов’їних,
що від прірви не вберегла.

Шкіра здерта кровить та ниє,
вкляклі м’язи печуть вогнем.
Що ж тримає? Завітна мрія,
що сильніша за донний щем.
І згортається прірва болю,
випускає з своїх лещат.
Не приймаю я цю недолю!
Відкидаю її диктат!

22.08.23

За руку осінь вересень привів
Золотокосу в сукні бурштиновій.
І чути журавлів прощальний спів,
Ним зізнаються у своїй любові

Рідній землі, полям і берегам
І річечкам маленьким й озеречкам,
Без них ті будуть дуже сумувать,
Бо на зимівлю відлетять далеко.

Але як тільки скрізь зійдуть сніги,
То із весною до гнізда прилинуть,
Щоби набратися тут сили і снаги,
Адже найкраще їм на батьківщині.

2023 р.

В житті кожного є перевал,
Порожнеча, незнана дорога,
Бо не знає широкий загал
Світ, відомий лише тільки Богу.
Все життя моє, наче вві сні,
Зупинилося й тихне негоже,
Тож не соромно буде в ці дні
Попросить: Підкажи мені, Боже…
05.09.23

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Які смачнющі яблука осінні:
Флоріна, Ліза, Голден і Кальвіль,
і Семеренка, Джанатан, Агарті
і Гала, Глостер, Бойкен і Кандиль.
Вони ввібрали в себе тепле літо,
росу світанків, зливи весняні,
проміння сонячних липневих ранків
і співи солов’їні голосні.
Вони достойні пензля Рафаеля
чи Мікеланджело, але не в цьому суть.
Якби я міг, відправив Одіссеїв
по всьому світу – може донесуть,
які скарби є на землі Вкраїни.
Це вам не манго, ківі чи кізил.
Хай плодоносять у садках країни
всі яблуні безмежну кількість днів.

04.09.2023

(Записано зі слів С.М.)

Я Івана купала
У дощах веселеньких.
Ой як би ж то я знала -
Купала б гарненько.

Ато хІ-хи та хА-хи…
Та торкнувшись об щічку,
В унісон, ніжним змахом,
Перестрибнули в нічку…

Ой несли нас у вирій
Ті дощі веселенькі...
Тепер в дивному мирі
Нас вже троє маленьких…
28.08.2023.

Місце мала
Сонцесяйної пра-держави,
Та спливала
Річкоплинами ран криваво,
Поставала
Птахофеніксом долевічно,
Повставала
Зрадозгубою геть пригнічена,
Мала силу
Важкість витримати облоги,
Хоч просила
Сил у світу і допомоги,
Світорозділ
І причина, і виконавець
(Як не проза
Вірш, що фатуму долезнавець...)
Розікрали -
Що ж… Багатша й мудріша станеш.
Розібрали -
Відбудованою постанеш.
Ти не скерцо,
А сюїта із надр глибинних.
Відгук серця.
Моя доле, моя Вкраїно...

Серго Сокольник 2023

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Відвертість іноді розхитує пейзаж
В якому безліч темних голосів,
Розпліскують свою журливу тишу
У човен твій, де лебеді навкруг
Сполохані перевертають небо.
І в ньому ти хвилюєшся немов
Брижі свічадом голосом німують
Розходяться аж ген до берегів
Захмареного обрію. Навмисно
Вони тебе ховають від очей
І схлипами старого очерету
Гойдається покосами над плесом
І тоне не обмовившись у ніч
Любов моя. З чого все почалось?
Чи то вона поета сколихнула
В мені, чи я вдихнув свої слова
В поезію, і там собі заснула,
І спить на дні холодному вона –
Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

Із О.А.Галича

Я вже думав: у такому режимі –
не до жартів, тут би вижити тільки!..
А тинялись ми тоді у Алжирі
з делегацією облпрофспілки.

Ну, промови, те і се, кляте НАТО...
Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь!
І не жа́бки, там, для мене принада,
я ж їм, так їх перетак, не китаєць!

Та і Мао сам – тут би нив без перерви!
Просто, бачте, організму потала!
І один мій порятунок – консерви,
що мені у речі Дар'я поклала.

    Тільки вийшло, що вона, з переляку,
    натовкмачила саму лиш салаку.
    І в отому їх готелі, «Паласі»,
    як вертаємось – замкнусь у палаті,
    й під навколишні молитви Аллаху
    споживаю в маринаді салаку.

        А на ранок я від згаги – у крик,
        мені трібний хоч нарзан, хоч арик!

Ну, і сталося яко́сь – неминуще:
я не витримав, й забіг до продмагу.
Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий,
скільки можу удавати салагу!

От стою я там, неначе заблуда,
й то мороз мене бере, то спеко́та.
Хай задрипана, та все ж – це валюта!
Витрачати просто так – дуже шко́да!

Й не чекаючи торговця-лакея,
вибираю скромну баночку, скраю.
Та написано на ній – щось такеє
(я по-їхньому погано читаю).

    До якоїсь підійшов сеньйорити –
    і запитую: мовляв, бітте-дрітте,
    підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?..
    А вона мені киває, засранка!
    І пішов, як очманілий, до каси,
    і отямивсь лиш у себе в «Паласі».

        От сиджу, в сподіваннях блажен,
        копирсаюсь консервним ножем...

Й аж вибрязкували стіни «Паласа»,
коли лаявсь я й гарчав, як собака;
бо знайшлося у тій банці не м’ясо,
а знайшлася у тій банці салака!

Й не в Європах загниваючих «made»,
а написано ж внизу, на наклейці,
що це «маде» – уявіть, в Ленінграді!
В маринаді! Не скиміть, європейці!..

Мабуть, їздити все ж треба поближче,
не в якусь таку Республіку Того!
Ми усе їм даємо на абищо –
та самі ж і потерпаємо з того!

    Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя,
    чудасія там якась, дивовижа...
    А виходить, що вони потаємці
    метикують, що це ми – іноземці!
    І житуха закордонна в них – лажа!
    Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!

(2023)

Запалахкотіли
Багрецем сади, -
Почали несміло
Падати плоди.
Яблука червоні
Стали без пуття
Холодить долоні
Й солодить уста.
04.09.23

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Загубились мрії
в лозах винограду,
промайнули зорі-
все життя позаду...
В полі туман сивий
стелиться, дрімає,
доля на осонні
врожаї збирає.

"Не звіть мене Ноомі, звіть мене Мара, бо велику гіркоту зробив мені Всемогутній"
Рут 1:20
"куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я"
Рут 1:16

Куди підеш ти – туди я піду.
Чужа, неповинна
жінко – тінь моя, таліт з осуду,
матір моєго сина,

жоно мужа мого несотвореного,
невінчана удово,
не йменуй як давніш єство горя мого,
вигадай мені слово!

02.09.2023

Своїм дитячим наївом, фантасмагоричним об‘єктивом,
неймовірною закоханістю у рідну землю вона нагадує великого
грузина. Справді - український Піросмані у спідниці! Її унікальні
роботи сміливо можна поставити в один ряд із картинами Катерини
Білокур і Марії Приймаченко… Однак вона - не Піросмані й не
Білокур. Вона - Марина Семесюк…
Крихітні акварельні мазки, наче кольорові божі корівкиі і бджілки,
злітаються докупи і завмирають. Ви вже бачите золотаві соняшники,
смарагдові маківки церков на помаранчових пагорбах, м‘ясисті гарбузи…
Перед очима оживають сторінки Нечуя-Левицького і Довженка…
Марина всім крихким серцем любила Україну, пропускала крізь нього
Майдан перший і особливо кривавий другий. Навряд чи воно витримало б
жахи війни…
Поети і художники нерідко йдуть за небокрай надто рано.
Марина відійшла у вічність молодою…
Але хіба можна забути, як ми з її чоловіком Леонідом, архітектором,
готували її першу виставку в арт-галереї на Десятинній, як щороку разом
святкували День Києва у майстерні на Андріївському узвозі, а потім вже
зустрічали світанок на Володимирській гірці, як насолоджувалися іскрометною
грою акторів Молодого театру?..
Щороку у день свого народження я чув її дзвінкий молодий голос: «Юро,
дорогий мій…»
Марино, дорога моя, я тебе чую! Ти поруч із нами. Дуже радий, що ти була
у моєму житті.. Ні, не була - є! Що продовжуєш себе у неповторній творчості.
У своєму талановитому синові…



Художник обирає землю -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина Семесюк.

Художник обирає фарбу -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина Семесюк.

Художник обирає долю -
єдину, саме цю.
В кутку залишає свій підпис:
Марина…


Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Клич мене своїм,
я ж бо тільки твій…
Хочеш солов’їв? –
будуть солов’ї.
Хочеш до зірок? –
зараз полетим!
Хочеш, буду я
ангелом твоїм?

Я тебе спасу
у недобрий час,
і ніякий біс
не розлучить нас…

Клич мене своїм,
Клич мене своїм…
Хочеш над зірки! –
зараз, полетим –
Клич… О!!! Зачекай…
відштовхнусь хвостом…
Будеш мати все
зі своїм чорто-ом!
Ха – ха-а – ха-а-а…

3 травня 1989 р., Богдани́

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Михайло вже й надій на те не мав.
Уже, здається, все перекопали.
Вертеба, що схотіла, те віддала.
А далі - глина. Хто б там що ховав?
Все ж, наостанок ще разок копнув
І раптом – диво: в глині світла пляма.
- Там, хлопці, щось, напевно, є під нами!
І знов надії привид промайнув.
І знов лопати, щіточки, ножі.
Великий глек вдалося відкопати,
В якім зерно старались зберігати
Ті, хто десь поряд від печери жив.
Від глека, правда, черепки одні.
Та й то його вже тріснутим зарили.
У глеку тім зерно би все зопріло.
Невже тоді були такі дурні?
А то ж, як по орнаменту судить,
Були трипільці – мудрі, працьовиті.
Десь дикунами жили ще по світу,
А ці уміли й поле обробить,
І велелюдне місто збудувати.
Й худобу приручити. По степах
Жили в великих селах і містах…
В думках таких Михайло й вклався спати.
Наснився сон, а, може, то й не сон…
Долина понад річкою широка
І пагорби круті з другого боку,
Порослі лісом. А над річку, он
Село. Хати великі круг майдану.
Навкруг села оброблені поля.
Стада худоби видно іздаля.
Вже люди в полі, хоча досить рано.
Старається трудолюбивий рід
Аби у зиму було чого їсти.
До осені з весни і не присісти,
Щоб їм підготуватися як слід.
Працюють всі: дорослі і малі.
Хто скільки може сили укладає.
Тож рід достаток з тої праці має.
Дає землі і має від землі.
Хоча і не без виродка в сім’ї.
Був там один, що його Лінь прозвали.
Поки всі люди дружно працювали,
Він лінувався, хоч…багато їв.
Коли до праці – в нього щось болить,
Коли до столу – він умить здоровий.
Хоча старі діди і суплять брови
Та, поки можна у достатку жить,
Полають трохи та посовістять.
Хоч з нього, наче та вода із гуски.
Усядеться в тіні й насіння луска,
Ворон рахує, що над ним летять.
Можливо, й далі так було б воно.
Та, мабуть, люди бога прогнівили.
Розсердився з-за чогось бог Ярило,
Із ранньої весни завів одно –
З самого ранку як зачне палить,
То аж до ночі спокою не знає.
Й дощу півроку жодного немає .
Не буде з чим зимою роду жить.
Все ж трудяться. Та треби все несуть
До бога, щоб розжалобити йо́го.
Та він, напевно, не приймає того.
Отож, часи людей непевні ждуть.
Зими багато не переживуть.
Щоб роду всьому вимерти не дати,
Прийдеться, мабуть, ледарів прогнати.
Нехай прожиток десь собі знайдуть.
Коли розмови про таке пішли,
Лінь, хоч ледачий, миттю похопився.
Не те, щоб він до праці прихилився.
У нього плани геть другі були.
Надумався, раз то його чека,
Підготуватись, запастись на зиму.
Чи тут йому голодувати з ними,
Чи то запаси мати у руках.
Тож глек великий тріснутий узяв,
Який вже ні до чого не годився.
Тихцем відтяг в кущі та потрудився,
Бо ж стільки ще в житті не працював.
Відтяг той глек в печеру, що була
Не надто і пригожа, бо зі стелі
Весь час текло. Та кращої оселі
Його душа лінива не знайшла.
Відтяг він глек, лопату притягнув,
Глибоку яму в глині став копати,
Аби він глек з усіх очей сховати.
Спустив той глек у яму, загорнув.
Ще й кришкою накрив. Та з того часу
Став красти жито і туди носить.
Радіє – буде йому з чого жить.
Хай всі й помруть – у нього є запаси.
Приспіла, врешті, осінь дощова.
Що не зібрали – на полях пропало.
І бачить рід – запасів зовсім мало.
Вождь всіх на збори, на майдан позвав.
Багато говорили різних слів,
А потім узялись голосувати
І вирішили – ледарів прогнати,
Щоб ото ледар зайвий хліб не їв.
Таких і не багато тут було,
Хто в спільну працю мало укладався.
Та ж кожен на виду, хто не старався.
І стогоном озвалося село.
Проситись стали ледарі тоді,
Щоб їх не гнали – пропадуть у полі.
Але ж самі обрали таку долю.
Нехай тепер лишаються в біді.
Один лиш Лінь і вид не подає,
Бо ж знає, що у нього є запаси.
Згадає і облизується ласо.
Радіє, стиха шепче: «Все моє!»
А всім своїм родовичам сказав:
- Я і без вас спроможний обійтися!-
Ще й зверхньо так навколо подивився.
Взяв палицю та й в ліс попрямував.
Поки ще осінь, ягоди збирав.
Нехай на зиму жита буде більше.
Тим краденим і душу собі тішив.
Коли ж вже холод, врешті-решт настав,
Подавсь в печеру, де збирався жить,
Коли морози люті завітають.
В надії кришку глека відкриває,
А жито все зопріле там лежить.
Умить надії рухнули усі.
І рідних обікрав, і сам не має.
Завив, як вовк, аж підхопила зграя,
Що в гурт збивалась із усіх лісів.
Той вий почули, навіть у селі.
Стояли усі, довго дослухались,
Чий голос – здогадатись намагались.
Такий не чули ще на цій землі.
Але ніхто так і не зрозумів,
Що то їх Лінь. Бог покарав злодюгу.
А рід, хоча і бу́ло зовсім туго,
Все ж люту зиму пережить зумів.

Не в снах золотих потопаю,
Не в мріях рожевих живу, -
Жіноче кохання безкрає
Вчуваю щодня наяву.
Воно урочисте й величне,
Красиве й привабне, як світ, -
Яскраво вогнем феєричним
Палає на старості літ.
Наповнює добрістю хату,
Дарує перо чарівне, -
І щиро навчає кохати
Щасливого дуже мене.
03.09.23

Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.
Спливають дні, іде за роком рік,
Марніє час, втонувши у спокусах.

Чому так стрімко?.. В жалі та спокуті
Зробила крок за вічності поріг
Моя весна, як сон, скороминуща
І цвіт на землю впав, неначе сніг.

Завмер, стою, мов камінь на розпутті.
Невже життя — брудний, опалий цвіт?
Чи міг інакшим бути, чи не міг —
Не знаю я, та в пам'яті розпусна
Моя весна, як сон, скороминуща.


03.09.2023

А луг в долині, вільхи де ростуть
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо навесні лелек багато тут
І всеньке літечко звідти їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є й біля осель
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також Лель
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Попри вересень,
Кущик вересу
Зеленішати більше став, -
І хизується
Нині юністю
Він однісінький поміж трав.
Потолочені,
Позолочені
Трави спати уже лягли
Навкіл вересу,
Що й у вересні
Зеленіє, як будь-коли.
02.09.23

Ще одне літо швидко промайнуло:
прийшло – скінчилось – здали у архів.
Та тільки цього літа не відбулось
усе, чого я так хотів.
Війна триває, люди гинуть всюди.
Ракети із шахедами гудуть.
А нелюди, сини облуди,
на нашу землю все повзуть.

Життя не зупинити. Діти в школі.
День знань настав усупереч війні.
Святкові вишиванки кольорові –
це символ України. Ні, неволі
не буде на святій землі.

01.09.2023

Тримаю стрій в строю самотнім
У штовханині ледь стою
( В думки ні-ні, не благородні,
Нехай і тісно у строю…)

Куди беззубому діватись?
Пожовк, зігнувсь, і трохи схуд…
З надвору - в двір, і знову в хату -
У відчуття німих споруд…
І старість наче наречена…
І саме так і взлет до мрій…
З усіх боків одні сирени -
Не помирати ж від подій?

Роки туманять доброчесність…
Себе чомусь не пізнаю.
Нехай вони в душі й словесні -
Дізнаюсь згодом у раю…
28.08.2023.

Щастя всередині нас
чи нашого мозку?
Воно заховане в серці
чи в гормонах дофаміну?

Однак теорії можливі
задля пошуку відповідей.
Вони не завжди правдиві
або не повністю точні.

Існують речі, які складно
пояснити фізично і біологічно.
Вони наче створені для того,
аби їх походження не віднайшли.

Щастя живе в серцях знедолених
і розбитих вщент людських надій.
Воно в очах знайомих і в поглядах
близьких для нас людей.

Можливо, не всі розуміють,
та щастя не завжди за усмішками.
Іноді воно потаємне і непомітне
для чужого холодного погляду.

07.08.2023

бромелієвий громелієвий громистий
повітрянокореневий міцнолистяний
сам собі гніздо на гілці тропічного дерева
яке блискавка розчахнула навпіл
а ти й не помітив
опинився-бо на тій половині
що лишилася стояти
тільки калюжка стріпнулася усередині
і відображена зелень у ній стріпнулася
а корені з малої своєї жмені
повітря не випустили
а лиш розсміялися від лоскітного зойку
ой-ойку
він єдиносердими хвилями розійшовся хащею
і стих
а ти все гучиш
краплі сповзають листям углиб
і кожну зустрічаєш спраглоодвертим
зірчастим ротом
що й молоко спиває з небесних шляхів
коли земні палають курявою

серце від згаги вічночервоне
горить не сховаєш
у вічнозеленому лісі

01.09.23

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком завжди ново.
На клас, на курс, ти вже підріс,
Також підтвердження твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом.
Ті зерна знань дали ростки,
І для майбутнього стежки… Швець Т.В.

Озвуться й замовкнуть знов друзі мої,
Бо часу немає на довгі розмови, –
На східному фронті тривають бої,
На західному – йдуть так-сяк перемови.
На східному фронті палає й пече,
На західному – відчуття прохолоди
Й бажання скоріше звалити з плечей
Суттєву підтримку моєму народу.
На східному фронті досада і кров,
На західному – балачки донезмоги
Про важкість вкладання угод та умов
Посилення нам аж на гріш допомоги…
01.09.23

Вітерець осінній
Прохолодний трішки
Повіває-віє
В полі й біля річки,
В лісі, де берізки
В хороводі стали,
Пов"язали стрічки
Жовто-золотаві.

Віє на горбочку,
Повіва в долині,
Вітерець цей хоче
Зізнатись калині
У своїй любові,
З нею він щасливий.
Червоніє знову
Та сором"язливо,
Наче крила гілля
Простяга до нього.
Повіває-віє
Вітер прохолодний.

2022 р.

Із О.А.Галича

...Ви замилювати очі – майстри!
Тільки в на́с тепер – пішла і́нша гра!
Порівняти на процент, містери́, –
так нема у вас, пардон, ні хера!

Бо у вас усе в житті – напоказ.
А народ для вас – як тлі у золі.
А у нас – природний газ. Це вам раз.
А іще – природний газ...
Знов-таки, – природний газ...
І в процентах – без образ –
ви відстаєте́ від нас
взагалі!

(2023)

Не питайся, чому між слідами минулих тебе
порозсипано листя на бруку, де відгомін імені,
як заблудлий грибар – наміряється, та не зове,
але більше й не дбає про цілість росточків і сімені
під вагою зневіри, негоден дочути себе.

Не питайся, чому темні плями на жовтому тлі
виростають у міру цікавості пильного погляду,
мов наляканий звір ширить очі, хвоста ж бо долів
загинає все дужче, все дужче випрошує догляду.
І вистукує серце, а ще не настояний глід.

Не питайся, чому хтось проходив тим самим шляхом,
розсікаючи нетрі безчасся фантомною дійсністю,
і невмисно поранив найслабшу з усіх твоїх стом,
ту, яку називаєш так боязко й ніжно безгрішністю.
Не питайся, чому тільки з ним почуваєшся вдома.

31.08.2023

Мені не потрібно багато для щастя
Тихий світанок та місце на схилі
Пару годин і ще, якщо вдасться
Вітер і квіти, тільки вони мені милі

Пару годин на самоті з думками
Мирна пара годин в океані неспокою
Я б дивився, як пливуть небом хмари
Смиренні планети з цілю високою

Цей світанок був би найяскравішим
Після темної ночі при жахливому сні
Світ би від нього не став би теплішим
Тепліше б стало мені, одному мені

11 серпня, 2023

Чуєш покій? Тебе немає.
Ніколи тебе не було!
Спадень б'ється об плесо неспинності
смаглим своїм чолом.
Серпень в сутінках, тиші супутнику, –
все, що додержав світ
для обряду твого ненародження,
вклавши собі в живіт,

в темні води. У темних водах, в які
явність стікає з жил,
плинь до берега ти чи від берега –
всяко лиш збавиш сил
власну течію, що не приречена
світу студити кров.
Серпень покоєм сам нарочито це
черево розпоров.

30.08.2023

Із ранку припікало вже добряче.
Від тої спеки в річку би пірнуть
Тим паче, що і кряк мовчить, не кряче,
А, значить і дощу може не буть.
Тож як малому тим не скористатись?
За пазуху окраєць хліба взяв,
Води у пляшці та й рішив податись
Аж за село сусіднє, де бував
Й раніше. Берег річки там піщаний,
А вода чиста й тепла. Хоч – пірнай,
Хоч – посиди в тіньочку під кущами,
А ні – тоді на сонці засмагай.
Взяв вірного велосипеда свого,
Яким туди вже їздив і не раз
Та і помчав. Асфальтова дорога.
Щоб скоротити трохи собі час,
Звернув убік на польову дорогу,
Яка також до річки приведе.
Та в поспіху і не помітив того,
Коли і, головне, на чому й де
Пробило шину. Чую – о́бід стука.
Спинився, подивився – так і є:
Застрягла десь у шині гостра штука
І все купання скінчилось моє.
Десь дітвора на річці галалає,
А я назад похнюплений іду,
Пилюку по дорозі піднімаю
Й велосипед скалічений веду.
Зайшов в село. Дідусь сидить на лавці
Під вербою розлогою в тіні:
- А що, козаче, на кірці нарвався?! –
З усмішкою він кидає мені.
Я буркнув щось у відповідь. Одначе,
Дідусь мене в спокої не лишив:
- А завертай «коня» сюди, козаче!
До лавки я велосипед підвів
Та й думаю : чого він іще хоче?
- А ти, мабуть, не з нашого села?
Бо щось не потрапляв мені на очі.
- З сусіднього… - втер піт рясний з чола.
- Ага-ага! Шлях скоротив, говориш?!-
Єхидно так запитує. – Бува.
Що ж, треба помогти твоєму горю.
- Катрусю! – раптом голосно позвав.-
А принеси мені валізу мо́ю,
Там на полиці у кутку стоїть!
Дівча кирпате з довгою косою,
Здається, обернулося за мить.
На мене так цікаво подивилось
Зеленими очиськами і враз
Пропало так же, як і появилось.
- Перевертай «коня»! Що там у нас? –
Мене з задуми діда голос вивів.
Велосипед я вмить перевернув,
Дід колесо став скручувати живо,
Покришку зняв, в ній пальцями мацнув.
- Ось злодіяка! Бач, стирчить! – натиснув
І гострий кіготь, що кірець встромив,
З другого боку зразу й виліз, звісно.
Дідусь іще покришку покрутив
Та, мабуть, більше не знайшов нічого.
За шину взявся, дірку відшукав.
- Звернув, мабуть, на польову дорогу?
- Хотів скупатись… Але от…попав.
- Ти ж вже дорослий, мав би пам’ятати,
Що ті кірці де лише не ростуть.
Їх і на луках, й пустирях багато,
Роззяв усяких над узбіччям ждуть.
А на баштанах їм одне роздолля.
Гроза велосипедів, босих ніг,
Собачих лап. Та й над річки доволі,
На насипах на залізничних їх.
Як тільки люди їх не називають.
І якірці, а десь то й кавунці
Чи баранці. Тож назв чимало мають.
А ми тут звикли називать - кірці.
- Звідкіль та напасть тільки і взялася? –
Злостиво мовив я. А дід на те:
- О, то я ще від дідуся дізнався!
Послухай, коли хочеш. Був наш степ
Колись давно колискою козацтва.
Фортецю вони мали на Дніпрі,
Що Січчю звалась. Там козаче братство
Сил набиралось в давній тій порі.
Звідтіль в походи на татар ходили,
На турка морем «чайками» пливли,
Від ляха рідну землю боронили
Та й з москалями боротьбу вели.
Коли татари у набіг рушали
На Україну, то козацтво їх
Частенько у степу перестрівало
Та «живу здобич» відбивало в них –
Людей, яких вони ясиром брали,
Аби продати в рабство у Криму.
Тож козаки на захисті стояли
Землі своєї рідної, тому
Сюди й збирались вільні і сміливі,
Хто смерті в очі без страху дививсь,
Хто без вагань у бій кидався живо
І до останку з ворогами бивсь.
Як хтось на Січ із нових прибивався,
Йому давали прізвисько нове,
Щоб пан, коли б шукав, не здогадався,
Що то його втікач отут живе.
Тож був між ними й Якірець Микола.
Миколою назвали ще батьки,
А Якірцем прозвався він, відколи
На Січ попав, бо ж пунктик мав такий.
Козак, звичайно, шаблю мав для бою.
Мушкета свого, хай не кожен мав.
Микола ж всюди ще тягав з собою
Торбину з якірцями. Та казав,
Коли на кпини хтось збирався брати:
- Колись згодиться! Не кидати ж їх?
Про якірці окремо слід сказати.
Страшна то сила проти людських ніг
Чи то копит татарської кінноти.
Кували їх з заліза ковалі.
Розкидати в степу – легка робота,
Як би не кинув – та стирчить з землі
Гостряк угору. Наступи і маєш.
Вже не боєць… Якось малий загін
Козацький на сторожу вирушає
У степ. Із ним й Микола. Він,
Як завше торбу якірців не кинув,
А до сідла добряче прив’язав.
Лиш відмахнувся на козацькі кпини.
На те і слова, навіть, не сказав.
Два дні загін спокійно степом їхав,
Вивчав сліди, вдивлявся в далечінь.
Поки усе в степу здавалось тихо,
Лише орла мелькала часом тінь.
Вже скоро і додому повертати.
Аж тут загін татарський на шляху.
Ну, як до бою із таким не стати?
В атаку хлопці кинулись лиху
І зав’язався бій посеред поля.
Хоч татар більше, але козаки
Їх розметали. Хоч не всім їм доля
Була прихильна. Були і такі,
Що степ своєю кров’ю оросили –
Хто мертвим впав, хто кровію стікав.
Товариші їм хутко кров спинили.
Ніхто своїх у полі не кидав.
Забрали і поранених, і мертвих
Та й повернули по дорозі в Січ.
Але татари виявились вперті.
Мабуть, орді почалися навстріч,
Що слідом йшла. Тож скоро долетіло
До козаків – десь аж дрижить земля.
Орда услід загону полетіла
І чимала – то чути й звіддаля.
Покинути поранених й втікати?
Чи ж можуть так вчинити козаки?
На бій з ордою у степу ставати?
Поб’ють умить. Тож вибір нелегкий.
І тут Микола заявляє прямо:
- Тікайте, хлопці! Я спиню орду!
- Один? – Чому? Разом із якірцями!
Що ж, я дарма тягаю цю біду?!
Поки коза́ки думали-гадали,
Він розвернув коня та і помчав.
Коли вони вже із очей пропали,
То розкидати якірці почав
По їх сліду, щоб шлях перепинити
Орді. Багато вже зробити встиг.
Аж тут орда галайкає сердито,
Летить по степу з усіх кінських ніг.
В Миколи трохи якірців зосталось,
Хотів і їх жбурнути, та нараз
Стріла татарська в серце йому вп’ялась.
Упав козак. Не бачив, як в той час
На якірці орда та налетіла,
Від болю коні повалились з ніг,
А ті, що слідом, ще не зрозуміли
Та налітали й падали на них.
Іржання дике степом рознеслося
Та зойки покалічених татар.
Усе то в гамір у страшний злилося.
І пил піднявся аж до самих хмар…
Як козаки за кілька днів вернулись,
Щоби Миколу з честю поховать.
Вони із таємницею зіткнулись –
Там, де козак убитий мав лежать,
Лише рослина по землі стелилась.
На ній маленькі жовті квіточки
І якірці маленькі теж тулились
До стебельця. Й рішили козаки,
Що то Микола квіткою зробився.
Тож якірцями й стали її звать.
А скоро цвіт по степу розселився.
- Що ж це козак? Він мав би захищать,
А він лиш одну лиш шкоду людям робить?
- Чому ж то шкоду? Він тебе чіпав?
Тож ти на нього настромився з ходу.
Дивився б краще – клопоту б не мав.
А знаєш, хлопче, скільки сил корисних
У своїх стеблах якірці таять?
Ти у аптеці не буваєш, звісно.
Там ліки, із них зроблені, стоять.
Проти хвороб людських допомагають
І врятували не одне життя.
Виходить, що дарма кірці ті лають,
Не розібрались, просто до пуття.
Поки розмова та уся велася,
Дідусь уже і шину залатав,
Вже й колесо на місце ставить взявся,
А я йому у тім допомагав.
- Ну, забирай коня, козаче, свого!
Лети купатись та не забувай -
Дивись собі уважненько під ноги
І знову на кірці не наїжджай.
Подякував я дідусеві щиро.
Скупатись добре з друзями ще вспів.
Але ту його розповідь допіру
Ще пам’ятаю й вам переповів.

Щоб не вчити напам'ять вірші,
подаруй мені на пам'ять
одну книжку: твою збірку, -
чимось вірші твої манять.

31.08.2023

1.

Ловив і не спіймав
Від площаді до парку
Але процес трива
Спочатку: Харків зранку

Народжує митців
Порушує основи
Але втрачає ціль
І завтра: Харків знову

Спіткає схід серця
То широко то жарко
Початок без кінця:
Харків зранку

2.

Щоденний міст пройшовши весь
Пройдешній день як випадковий
Втрачає зміст, але не сенс
Спадає ніч на вежі Львова

Ніхто розп'ятий не воскрес
Ніщо мінливе не раптове
Спливає зміст. Але є сенс
Неначе ніч на вежах Львова

Допоки мова протиріч
Не знайде правильного слова
Тримаю сенс, мовчу мов ніч
На вежах Львова

У тих місцях де час вплітав його
В косу вітрів, в осінню поволоку
Коли він зник і більш не приходив,
Всім іншим видавалось, що присутність
Його пливка крізь задзеркалля часу,
Що прийде він, вірніше, що назавжди
Його тримають вплівши у косу
Вітри.
І так було завжди — твоя уява,
Вирує, снить і вгадує місця,
Що саме там, так-так, от саме звідти
Великий дух ступив в Заїжджий двір,
І в тім вікні його скувало часом.
Що тут, в давно заплутаних стежках
Що крок — музей, повітря в кубометрах
Прозорих слів промовлених колись,
Шляхетних поглядів, ідей, що тут повисли
В скульптурах часу. Їхні тіні снять
В колисці трав під вільхами до нині;
Під жовтим сонцем, снять коли зима
Гортає їм казки середньовіччя,
Трактати кватроченто. Сипле сніг
Минулого, як кулі сипле в шанці
Історія твоїх жахливих яв,
І воскресає поглядом єдиним
Твоє Полісся. Дивиться Пліснеськ
Мов промовляє вслід: розважуй кроки.

06.12.2021

Не новина, що літо догорає.
Його не зупинити ні на мить
і кожному повідати кортить,
як ружа в’яне, листя опадає
і не кує зозуля біля гаю,
а хмари затуманили блакить.

До вирію готуються лелеки,
у далині – омріяна весна...
дарма, що у людей іде війна
і що до перемоги ще далеко.
Вгорі їм сяють кольори веселки,
за обріями падає луна.

Метафори одна на одну схожі,
але за ними кожне бачить те,
що іноді засмучує, проте
хай буде осінь, небо непогоже,
та коїться невідворотнє, Боже,
у морі – синє, вище – золоте.

08/23

Якби та й з очей замість сліз
котилися краплі крові, –
я кров’ю писала би лист
коханому до́норові!..

19 грудня 1989 р., Київ

Хоча повітря пахне літом
І лист іще не опада, -
Вже трохи менше сонце світить
І холодніє більш вода.
Уже рябими стали хмари
І по ночах густіше мла, -
Вже довгоногих буслів пара
З гніздом прощатись почала.
І не пищать уже курчата,
І не квітують будяки,
Хоча надворі теплувато,
Хоча про осінь лиш думки...
31.08.23

Ми нікому нічого не винні -
Хай шаліють від люті вони,
Ні за небо, пронизливо-синє,
Ні за жовті пшеничні лани.

Ні за хвилі Азовського моря,
Ні за Чорного моря порти,
Ні за степ, ані ріки, ні гори -
Хай ідуть вони під три чорти.

Не зійдемо з своєї дороги,
Оминемо мокшанське багно,
Запорука - лише перемога,
А Московії - час вже на дно.